Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції

Подождите немного. Документ загружается.

учасником вирішення усіх суперечок між своїми віланами та сервами, хоча й чинив правосуддя

руками мера чи іншого свого службовця.

Отже, в цілому Західна культура вистояла у важкому змаганні з ісламом та візантизмом і стала

врешті реальним (хоча і не єдиним) спадкоємцем античного минулого. Ця культура з часом

поширилася за межі колишньої римської імперії і охопила германські та слов'янські землі

Північної і Центральної Європи. На місті зруйнованих виникають нові інституції. Йде також

процес «освоєння» античних та й більш пізніх ста-рожитностей у галузі культури, у тому числі й

права.

8. Змагання за інвеституру і світоглядне (інтелектуальне) підґрунтя права

Як зазначалося, важливим рубежем розвитку суспільних та правових інституцій у Західній

Європі були змагання за інвеституру, або ж так звана «папська революція», суть якої полягала у

визнанні незалежності становища Західної церкви у суспільстві та щодо світської влади.

Аж до кінця XI ст. Церква не вважалася самостійною інституцією, а підлягала владі королів та

імператорів. І хоча у 813 р. папа Лев III помазав Карла «на трон», але скоріше йшлося про надання

додаткової легітимності події, що сталася, ніж про реальне надання влади. Більш того, папи

нерідко були або ставлениками імператора, або присягали йому на вірність: з 25 пап, які зійшли на

престол до 1059 p., (коли церковний синод вперше заборонив обирати на папу мирянина), 12 —

були безпосередньо поставлені імператорами, а ще 5 — зміщені імператорами зі священного

Престолу. Така ситуація була не лише в імперії Каролінгів, але й проглядалася у «англосаксонській

лінії». Так, Вільгельм (Вільям) Завойовник у 1067 р. видав принципове розпорядження згідно

якому вирішення питання про те, чи визнавати Англії папу, залежить лише від короля.

Таким чином, призначення папи залежало від світського володаря або потребувало світської

легітимації.

З іншого боку, навіть папа римський, призначення якого набуло визнання світським

можновладцем, не мав реальної влади усередині Церкви. Зокрема, не він призначав єпископів і

священиків (це було прерогативою короля або сеньйора). Навіть його згода на таке призначення не

була обов'язковою. До того ж єпископи і священики були незалежними від папи, оскільки скасува-

ти їхні рішення він не мав права.

Така ситуація зберігалася аж до 1075 p., поки папа Григорій VII не видав «Dictatus Papae»

(«Диктати Папи»), де виголошувалась верховність папи над усіма християнами (включаючи

можновладців), верховенство церковної влади над світською, а також підпорядкованість кліру

юрисдикції лише папи. Щоб продемонструвати залежність світської влади від духовної, Григорій

VII усунув від престолу імператора Генріха IV.

Як і кожна революція, цей переворот викликав опір, що врешті-решт призвело до громадянської

війни, котра точилася 45 років. Нарешті у 1122 р. було досягнуто компроміс: рівні права були

закріплені за церковною та світськими властями.

У плані світоглядному це виглядало як теорія «двох мечів». Одним з них був «меч духовний»,

а іншим — «меч світський».

Під «мечем духовним» малася на увазі влада та юрисдикція папи, яка безпосередньо діє щодо

духівництва, і до того ж у кінцевому підсумку, спрямовує світські власті на шлях істини та

справедливості.

«Світський меч» знаходився у руках королів, феодалів тощо і мав визначати правила поведінки

мирян у «позацерковній сфері». Але оскільки порятунок душі залежав і від повсякденної поведінки

людей, то характер світських норм мав би враховувати накреслення «меча духовного».

У галузі права Папська революція дала поштовх до кристалізації Західної традиції права та

диференціації галузей права.

Це пов'язано з тим, що, переживши реформування XI ст., Церква практично одночасно змінила

й своє ставлення до світської вченості та поганських філософії і культури. Не будучи вже

пов'язаною необхідністю змагань з іншими світоглядами, маючи у Західній Європі не лише

інтелектуальну, але й духовну, і навіть, певною мірою політичну владу, церква почала сприяти

вивченню інших культур та учень.

Цьому сприяло й те, що у духівництва у зв'язку з економічним розквітом Європи з'явилось

більше часу для інтелектуальних вправ, матеріал для яких значно збільшився за обсягом

(розширення контактів з візантійською та ісламською цивілізаціями дало можливість

ознайомлення з давніми манускриптами, еллінськими творами, які перебули там «темні часи»

Європи).

У цих умовах Церква почала опікуватись освітою та просвітою, котрі традиційно вирізнялись

широтою, глибиною та суворою дисципліною.

Нова пристрасть до ученості зумовила появу середньовічних трактатів, спрямованих на

пізнання дійсності у повному її обсязі. Саме цю концепцію було покладено в основу ідеї

університетів, котрі з того часу почали з'являтись у Європі. До цього треба додати, що університе-

ти у змаганнях з місцевими релігійними та політичними владами відвоювали у королів та папи

право створювати власні громади. З того моменту, як у 1215 р. Паризький університет отримав від

папського престолу письмову хартію, у Західноєвропейської середньовічної цивілізації стало на

один вимір більше: з цього часу університети почали існувати як самостійні автономні культурні

центри, повністю занурені у пошуки знань. І хоча цими пошуками керувала християнська теологія

з її догмами, але й сама вона проймалася духом радикалізму.

Важливу роль відіграло допущення Церквою рецепції досягнень Античної культури взагалі.

Відкриття заново у ХІ-ХП ст. збережених Візантією та мусульманами творів Аристотеля означало

повернення до витоків, на яких свого часу формувалися засади приватного права у стародавніх

Греції та Риму.

Разом з тим, мабуть, вирішальними були погляди Томи Аквіната (Аквінського), якого вважають

найвидатнішим філософом-схоластом і учення якого стало законом для католицького світу після

енцикліки папи Лева XIII 1879 р. Це була перша спроба розвинути християнську доктрину держави

на підґрунті Аристотелевої «Політики». Погляди Томи Аквіната у тій частині, де йшлось про

співвідношення божественного (природного) та людських (позитивних) законів, а також про те, що

дотримуватись слід лише тих світських законів, що не суперечать закону природному, фактично

стали основою Західної традиції права.

Услід за грецькими та римськими філософами і прав-никами він виходив з того, що право

насамперед пов'язане зі справедливістю, а остання є постійне устремління до того, щоб кожен

одержав належне йому. Отже, правовими людські установлення стають лише тоді, коли вони не

суперечать природному праву. Таким чином, якщо ураховувати, що положення Римського права

свого часу вже були скориговані природним правом, слід дійти висновку, що вони практично

завше повинні мати перевагу над законодавством варварським, феодальним чи іншим, де цей

критерій не враховувався повною мірою.

Не можна сказати, що Церкву влаштовувала повністю незалежна інтелектуальна творчість в

університетах, з їхнім помітним захопленням ученням Аристотеля. Вона зайняла негативну

позицію щодо антитеологічних поглядів і тих, хто їх поширював, однак змагання з численними

єресями мали тимчасовий успіх і не могли завадити потенційному відокремленню філософії від

теософії. Незабаром виникають течії, які протистоять схоластиці і на цьому підґрунті творчо

розвивають учення Томи Аквінського. Зокрема, «Божественна комедія» близького до Томи за

духом Данте була вже не етапом у розвитку схоластики, а особливим явищем християнської

культури. Вона перевершила усі попередні середньовічні досягнення: літературна досконалість,

красномовство та використання народної мови, психологічне передбачення й теологічні

нововведення, яскравий вираз індивідуалізму, розуміння сутності поезії та ученості як засобів

релігійного пізнання — тоді не мали аналогу.

Втім, вирішальний момент у розвитку західної культури усе ж таки пов'язують з Петраркою,

який, «озирнувшись на тисячоліття, що пройшло з часів Стародавнього Риму, відчув весь цей

період як добу занепаду людського генія і моральності, як «темний вік». Протилежністю цим

духовним злидням здається величезне багатство грецької та римської цивілізації — справжній

золотий вік. Якщо середньовічні схоластики відкривали заново і по крихтам реконструювали

античні досягнення, то Петрарка оцінював багатства тієї культури як самостійні цінності, що не

потребують жодних християнських перетлумачень та поправок, як джерело натхнення, серцевину

блискучої класичної цивілізації. Він поставив своїм завданням прищепити до своєї культури великі

творіння античності — Вергілія, Цицерона, Горація, Тита Лівія, Гомера, Платона — не заради того,

щоб викликати безплідні бажання копіювати майстрів минулого, але щоб запалити такий самий

вогонь моральної наснаги та уяви, котрий палав у них настільки чудовим полум'ям» (Р. Тарнас).

Цікаво порівняти сприйняття світу Данте та Петраркою. Якщо перше було вершиною та

завершенням середньовічної епохи, то друге спрямоване до майбутнього, настання якого обіцяло

відродження культури, творчості та величі людини. У той час як Данте й схоластики найбільше

піклувались про теологічну точність та наукове пізнання природного світу, увага Петрарки була

спрямована на психологічний, гуманістичний та естетичний світ.

Разом з гуманізмом з'явилось нове відчуття історії, оскільки гуманісти сприйняли не лише

традиційний іудейсько-християнський погляд на історію як на лінійний процес, але й античні

греко-римські уявлення про неї, як про процес циклічний: свою власну епоху вони розглядали як

«відродження після варварського невігластва й темряви середньовіччя, як повернення до древньої

слави, як зорю нового золотого віку» (Віко Джамбатиста).

Цей новий дух епохи, що характеризувався релігійним синкретизмом, глибокими ученими

розвідками, оптимістичною впевненістю у потенційній божественності людини, мабуть, найкраще

виразив Піко делла Мірандола, котрий у 1486 році (коли йому було лише 23 роки) повідомив

наукову громадськість Європи про свою готовність захистити 900 різноманітних тез, запозичених з

грецьких, латинських, давньоєврейських та арабських джерел. У написаній до публічного диспуту

«Промові про гідність людини» він виклав свій погляд на створення світу, взявши за основу

«Книгу буття» та платонівського «Тимея», але пішов далі, - доводячи, що Бог наділив людину

здатністю самому визначати своє становище у Всесвіті.

Епоха Відродження найбільш яскраво відобразилась у розмаїтті культурних здобутків,

звільнених з-під Церкви, подальшому розвою. гуманізму та розквіті індивідуалізму. Разом з тим,

мабуть, не варто надто перебільшувати «ступінь відриву» Високого Відродження від Се-

редньовічної культури.

Зокрема, так само як Середньовіччя, Ренесанс вірить у авторитети — норми, запозичені у

Античності, відстоюються і запроваджуються з не меншим ригоризмом, ніж папою Григорієм VII

проголошуються церковні догмати. Індивідуалізм людини доби Високого Відродження теж

відрізняється від сучасних уявлень про це поняття. В усякому разі вимоги до моральних якостей

індивіда ще, як правило, виступають у машкарі релігійного обов'язку та релігійної моралі.

Найбільше відмінностей у галузі мистецтва і літератури. Можливо, саме це, як очевидний

зовнішній прояв, тягне іноді перебільшення значення новацій Відродження порівняно з культурою

Середньовіччя.

Слід додати, що Ренесанс не став добою великих досягнень у філософії. Він скоріше був

вступом до знахідок XVII ст., розбивши схоластичну систему, що стала справжньою гамівною

сорочкою для розуму. Знову почали вивчати Платона, а не лише Аристотеля. Це, в свою чергу,

означало, що треба було мати досить незалежності у міркуваннях, щоб вибирати між двома

геніями. Тепер цих філософів вже вивчали серйозно, користуючись безпосередньо їхніми творами,

а не глосами неоплатонічних та арабських коментаторів.

Врешті виникають нові уявлення про сутність суспільства, про природу людини тощо. При

цьому одним з головних моментів нового погляду на суспільство стає розуміння його як суми

незалежних одне від одного індивідів.

На цьому підґрунті виникла і набула розквіту нова політична наука, засновником якої вважають

флорентійця Макіавеллі, котрий у своїх творах «Державець» та «Міркування на першу декаду Тита

Лівія» виклав власне бачення сутності природних рис людства, визначаючи наріжними каміннями

суспільства такі мотиви, як егоїзм та матеріальний інтерес.

Відкидаючи середньовічну теологічну концепцію про вищість церковної влади, він обґрунтував

необхідність світської держави, протиставляючи теософічному розумінню державної влади

юридичний світогляд. Це дозволило йому відокремити правові норми від приписів релігії, котрі, як

він вважав, мають бути моральними категоріями, і піддаватись оцінці з точки зору їхньої

корисності для суспільства.

Принципово важливою була оцінка політики як емпіричної науки, оскільки це означало, що

політичні принципи слід виводити на підставі вивчення реальної дійсності, а не навпаки —

підганяти під догму політичну історію. При цьому Макіавеллі використав не лише приклади

античних міст-держав та еволюції політичної влади у Римі, але й методологію стародавніх римлян.

Разом з тим, не можна не звернути увагу на певний догматизм Макіавеллі у тлумаченні античних

ідей. Це — та сама «мітка» Середньовіччя, про яку йшлося вище.

У Франції важливе значення мали праці Жана Бодена, котрий, як і Макіавеллі, підходив до

аналізу питань держави та права з історичних позицій, обґрунтовуючи ідею державного

суверенітету, що означало, на його думку, верховенство держави не лише над громадянами, але й

над законами. Разом з тим, держава здійснює управління на правничих засадах, чим і відрізняється

від будь-якого іншого угрупування. Визнаючи верховенство державної влади монарха, Боден

вважає, що останній не може зазіхати на приватну власність: суверенітет — безмежний лише у

державницькій сфері, але не поширюється на галузі, обумовлені божественними та природними за-

конами, а також приватною власністю, яка, власне, належить до числа природних і божественних

прав. Таким чином, приватна власність (як і сім'я) священна і непорушна.

На Півночі Західної Європи Відродження почалось дещо пізніше, ніж на Півдні, і незабаром

поєдналось з Реформацією, парадоксальною особливістю якої був її багато в чому двоїстий

характер: вона одночасно являла собою і консервативну релігійну реакцію, і радикально-

вільнодумний переворот. У цілому, на формування світогляду того часу Реформація справила

скоріше негативний вплив, бо одним з її духовних результатів було формування культу держави,

віра в яку, аж до марновірства, надовго стає характерною рисою політичної свідомості, що панує у

Німеччині. Проте, було б невірним спрощувати оцінку наслідків Реформації для поширення ідей,

відомих ще античному світу. Багато християн позитивно сприйняли індивідуалістичні аспекти

цього учення, так само як і світським володарям Німеччини сподобалась ідея про можливість

обирати релігію підвладних їм територій.

Це викликало протистояння у тодішній Західній Європі, позаяк більшість впливових державців

воліли залишитись католиками і постійно намагались централізувати та абсолютизувати світську

владу. У свою чергу, протестанти об'єднувались у різноманітні опозиційні блоки — з

аристократами, університетами, містами, які відстоювали свої приватні свободи. Типове для

Реформації нове почуття особистості релігійної відповідальності та свя-щенства усіх віруючих

сприяло зростанню політичного лібералізму та прагненню до забезпечення індивідуальних прав.

Таким чином з догматичної релігійності Реформації — супротивниці лібералізму — у підсумку

вийшов лібералізм плюралістичного характеру, який пізніше став типовим для Нового часу.

9. Правова думка (Юриспруденція Середньовіччя)

Розвиток ідей права у цей період пов'язаний не лише з трансформаціями світогляду, але також з

вивченням та коментуванням античних юридичних джерел. У такому сенсі початок формування

юридичної думки Середньовіччя часто пов'язують з діяльністю університету у Болоньї, що виник

наприкінці XI ст. і незабаром отримав світову славу.

Але вірніше, мабуть, буде датувати початок цього процесу початком — серединою XI ст., коли

вивчення римського права почалось у юридичних школах Італії: у Павії, Вероні, Нонантолі.

Про активність правничих студій свідчать пам'ятки того часу: підручники, створені у XI ст. (у тому

числі відомий Брахілогус — «Corpus legum»); фрагменти творів італійських та французьких

авторів, присвячених тлумаченню термінів; загальні огляди позовів, підготовлені у XI ст.;

фрагменти коментарів до конституцій Юстиніана. З цих творів видно, що автори XI ст. були

знайомі з юридичною літературою часів Октавіана Августа, Цицерона, добре уявляли поняття,

якими оперувала римська юриспруденція. Отже, вивчення права у Болоньї вже ґрунтувалось не

лише на вивченні джерел римського права, але й на певних традиціях, матеріалах, підготованих

попередниками.

Процес навчання полягав у читанні джерел та коментуванні останніх професорами. При

цьому коментування виконувало не стільки допоміжну функцію, скільки полягало у тлумаченні

положень норм позитивного права.

Основним методом аналізу римських джерел була екзегеза, яка вчинялась шляхом написання

між рядками або на полях оригіналу коротких приміток або пояснень до окремих слів — глос.

Порівнюючи паралельні місця джерел, глосатори виходили з того, що Зібрання Юстиніана є

єдиним цілим, де не може бути протиріч. Це, звісно, знижувало цінність висновків, отриманих

таким шляхом. Тому деякі глосатори використовували синтетичний метод, систематизуючи певні

частини того чи іншого джерела за різними ознаками.

Результатами таких досліджень були summae, тобто загальні попередні зауваження, огляди тієї

чи іншої частини Зібрання, або brocardo — збірники окремих догматичних положень, особливо

сумнівних та складних, виведених з джерел, що супроводжувалися доказами та поясненнями.

З'являються також tractatus монографічного характеру та quaestiones — збірки рішень казусів, що

розглядались на практичних заняттях у школах.

Серед найбільш відомих представників школи глосаторів слід згадати Ірнерія, Булгара, Якоба

де Порта Равенате, Гуго де Порта Равената, Альберина, Вакарія, Бос-іано Дісовані, Плацентіна,

Роджеріо, Пілія, Донарі Одофреда, Азо, Аккурсія — усього відомо 47 імен.

Як зазначалось, школа глосаторів не була однорідною. Крім вже згаданих екзегетичної та

синтетичної течій, існувала також диференціація за ступенем формалізму. Так, Булгар і його

епігони аж надто були схильні до формалізму. їм протистояли так звані «гозіани» на чолі з

Мартином Гозіа, котрі на чільне місце ставили «справедливість» (aequitas), а в деяких випадках

навіть заперечували необхідність того формалізму, що зумовлений потребами цивільного обігу.

Творчість школи глосаторів була завершена Ак-курсієм, котрий, начебто підводячи риску під

тим, що зробили його попередники, видав вибрані глоси на законодавство Юстиніана — «Glossa

ordinaria». Ця збірка не лише набула популярності у наукових колах, але й у судовій практиці

застосовувалась нарівні із законом. Особливо після того, як частина ломбардських володінь

об'єдналась з колишніми візантійськими землями.

Оскільки цей напрям дослідження Римського права фактично вичерпав себе, на зміну йому

прийшла інша школа — постелосаторів (або коментаторів). Предметом їхніх досліджень та

коментування були вже не римські джерела, а глоси попередників. Засновниками цього напряму

були Жак де Ровіньї та Раймондо Лулій. їх часто піддають критиці за використання схоластичних

методів, нескінченні суперечки про поняття. Разом з тим, безумовною заслугою коментаторів була

спроба філософського осмислення права та оцінка юридичних норм з позицій природного права,

використання діалектики та казуїстики. Це дозволяло їм пристосувати Римське право до потреб

сучасності. Використовуючи системний метод, коментатори вишукували в різних римських

правових джерелах насамперед головне місце (locus), тобто фрагмент, який їм здавався головним, а

вже потім тлумачили зміст джерела «від нього».

Найвідомішими коментаторами були Бартоло де Саксоферрато, Бальд де Убальдіс, Ясон де

Майнус. Усього ж відомо 136 імен представників цієї школи.

На початок XVI ст. вичерпала себе й школа коментаторів, котра була піддана різкій критиці

італійськими гуманістами епохи Відродження за схоластичний підхід. До того ж коментаторам

справедливо дорікали за ідеалізацію Римського права, оскільки вони помилково виходили з повної

гармонії останнього і не допускали, що можуть бути розбіжності. Як наслідок, вони намагались

підганяти рішення, сентенції тощо під схему, що склали самі. Отже виходило тлумачення, яке су-

перечило справжньому змісту оригіналу.

Петрарка, що вивчав право протягом 7 років, назвав цю науку «дуже розтягнутою», такою, яка

заплуталась у тонкощах казуїстики. Правники не дошукуються причин виникнення права та

законів, а займаються його практичною стороною — задля прибутків. Практика права, зазначав

він, перекручена людською недобросовісністю. Через 100 років після нього Лоренцо Вала писав

про сумну долю Римського права, яке не може позбутися своїх тлумачників.

І хоча італійські гуманісти не створили свого, окремого напряму в юриспруденції, їхня заслуга

полягає у відновленні оригіналів юридичних пам'ятників, котрі часто були викривлені

глосаторами.

Крім того, гуманізм створив базу виникнення істо-рико-філологічної та синтетичної шкіл

права.

Історико-філологічний спосіб аналізу сформувався завдяки зусиллям французького філолога

Гійома Бюде, італійського юриста Андреа Альгато та німецького юриста Ульриха Цазі. Найвищі ж

досягнення цієї школи пов'язані з ім'ям видатного французького правознавця Жака Кюжа (Куяція)

— чудового юриста і філолога. Представники цієї школи прагнули з'ясувати первісне значення

норм Зібрання Юстиніана, спираючись на філологічне тлумачення джерел, з урахуванням

особливостей часу їх створення. Саме представникам цієї школи Дені Годфруа та його синові

Якобу (Теодору) належать ідеальні для свого часу видання Corpus juris civilis та коментарі до

Codex Theodosianus.

Своєрідною противагою історико-філологічному напряму слугувала систематична

(догматична) школа., найбільш видатним представником котрої був Доно Юг Донел, який

розробив першу цілісну систему Римського приватного права — досить близьку за своїм характе-

ром до інституційної.

Вадою згаданих шкіл була суто теоретична орієнтація. Тому цілком природним виглядало

виникнення течій практичної спрямованості, представники яких прагнули обґрунтувати тезу про

неможливість застосування Римського права взагалі (Франсуа Отман), або у крайньому випадку,

наполягали на тому, що це має відбуватися з урахуванням засад місцевого (національного) права

(Андреас Гайль).

10. Римське право у Німеччині

Характерною рисою формування Західної правової традиції тієї доби, поряд з вивченням та

аналізом положень античного права, є рецепція Римського права у формі його прямого

застосування, яка найбільш повне втілення вона отримала у Середньовічній Німеччині.

Це пояснюють дією кількох факторів. Насамперед, незадовільним станом національного

німецького законодавства ХІІ-ХШ ст., яке вирізнялося партикуляризмом, застиглістю, архаїчністю.

Будучи за своїм характером, головним чином, звичаєвим, німецьке національне право не

відповідало потребам регулювання торгового обігу, що ускладнився на той час. До того ж воно

значною мірою зберігало «персональний» характер, оскільки різні території, різні соціальні групи

мали своє власне право, а для створення єдиного права імператорська влада була надто слаба. На

цьому тлі Римське право, та ще й забезпечене тлумаченнями та коментарями фахівців, виглядало

привабливо. До того ж звернення до римського права мало своє світоглядне та психологічне

підґрунтя, пов'язане з відродженням ідей античності, течіями Гуманізму та Реформації, а також з

тим, що німецькі володарі розглядали себе як безпосередніх спадкоємців Риму.

Головними шляхами запровадження Римського права у юридичну практику були:

трансформація судів; надання університетам фактично права «офіційних консультацій».

Реформування судів відбувалось таким чином.

По-перше, учасники спорів, натикаючись на нерозуміння шефенами (народними засідателями)

тонкощів ситуацій, пов'язаних з торговим обігом, нездатність їх знайти рішення, прийнятне для

обох сторін, починають звертатися, як до третейського суду, до освічених правників («освічений

правник» тоді було синонімом поняття «той, хто вивчив Римське право»), котрі до того ж нерідко

займали державні посади. Таким чином, за рахунок звернення до третейського суду звужувалось

коло справ, які попадали до суду шефенів.

По-друге, шефенам у міських судах почали призначати помічників та радників з числа

правників, що дозволило останнім впливати на судочинство.

По-третє, з учених легістів (правознавців) тепер призначають голів судів, котрі вже не лише

наглядають за виконанням рішень суду шефенів, як це було раніше, але й самі приймають участь у

судочинстві, поступово перетворюючись у головних дійових осіб.

Велике значення для впровадження положень римського права у судову практику мало

запровадження апеляційних судових інстанцій, оскільки це означало, що суддя не створює норму

права для конкретного випадку, а тільки застосовує абстрактну норму і обмежений нею. Якщо до

цього додати, що апеляційні суди створювались майже повністю з учених правників, які

керувались положеннями Римського права, то очевидним стає переважання останнього у судовій

практиці Німеччини тієї доби.

Останню крапку було поставлено 1495 року, заснуванням Загальноімперського суду, половина

складу якого мала бути з «докторів права». При розгляді справ цьому суду належало керуватися

насамперед Римським правом, а вже потім брати до уваги «добре німецьке право», на яке,

можливо, посилаються сторони. Отже, і суди нижчих інстанцій тепер також мали враховувати

положення Римського права, якщо тільки не хотіли, щоб їхнє рішення було скасовано при апеляції.

Іншим шляхом впровадження Римського права у судову практику було активне залучення

університетів до консультацій. При юридичних факультетах університетів було засновано щось

на зразок судових колегій, які складались з професорів даного факультету. При сумніві у

правильності своєї позиції суд мав право переслати матеріали справи до такої комісії, котра давала

свій висновок, що фактично ставав судовим рішенням. (Цікаво, що оцінка такої практичної

діяльності професорів, на відміну від теперішньої, була негативною, оскільки вважалося, що це

вбиває дух вільних наукових пошуків).

Значення таких комісій не може бути оцінене поза урахуванням особливостей трансформації

судів, про яку йшлося вище.

З одного боку, компетенція комісій, начебто, не охоплювала винесення власне судових рішень.

Однак, у той же час, позиція таких комісій ґрунтувалась на положеннях Римського права, а

тлумачення їх було адекватне тому, що можна було очікувати від апеляційного суду, який

складався наполовину (а пізніше — повністю) з таких самих за освітою та поглядами правників.

Тому суди, які формально могли й не рахуватися з висновком комісії, мусили ураховувати його під

загрозою можливої касації свого рішення.

Таким чином, Римське право було рециповане у Німеччині безпосередньо у судову практику як

право субсидіарного характеру. При цьому під кінець XVII ст. воно було вже впроваджене не

окремими фрагментами, а практично повністю. Разом з тим багато положень звичаєвого права

зберегли значення, що знайшло відображення у кодифікаціях другої половини XVIII ст., які

відбулись у Баварії, Прусії, Австрії, Саксонії, а також у кодифікації загальноімперській XIX ст., що

відображала протистояння «германістів» та «романістів», прихильників історичної, природної та

прагматичної шкіл права.

Безпосередня рецепція Римського приватного права у формі запровадження у судову практику

мала місце у Середньовіччі не лише у Німеччині, але й у інших західноєвропейських країнах

(наприклад, у Нідерландах) XV-XVI ст. Але досягши свого піку наприкінці XVI ст., вона потім

почала зазнавати дедалі більшої критики, що було результатом не тільки і не стільки зміни

економічних, скільки політичних та соціальних відносин, а також істотних змін у світогляді,

пов'язаних з новим витком спіралі цивілізаційного розвитку, настанням нового етапу у розвитку

Західної традиції приватного права в Європі.

11. Диференціація права

Як зазначалося вище, характерною рисою цього періоду розвитку Західної традиції права є

диференціація права. Якщо до цього воно існувало як єдиний правовий масив, поділяючись хіба

що за «персональним принципом», в основу якого було закладено національну, етнічну

приналежність або ж підданство, то тепер картина значно ускладнюється.

По-перше, результатом папської революції було конституювання «теорії двох мечів» —

відокремлення права канонічного від права світського.

По-друге, світське право теж не є однорідним, охоплюючи право королівське, торгове,

феодальне тощо.

По-третє, завдяки зростанню інтересу до грецьких та римських старожитностей, відбувається

рецепція (відродження) Римського права (насамперед, приватного), яке активно вивчають в

університетах, тлумачать дослідники, впроваджують у судову практику. Внаслідок цього виникає

дуалізм Римського та місцевого права. Конкуренція останніх замінює собою конкурентні

відносини «персонального підпорядкування праву». Тепер йдеться не про те, що одні

підпорядковуються Римському праву, а інші германському в залежності від особистих якостей, а

про те, що норми місцевого або римського права застосовуються в залежності від характеру і

складності відносин.

І нарешті, на тому ж таки підґрунті інтересу до античних філософії та права, набувають нового

звучання згадані вище варварські уявлення про персоналізовану сутність права, починає

вимальовуватися поділ права на приватне та публічне. Він ще не має чітко окреслених меж, ще не

можна (на відміну від Стародавнього Риму) дати однозначну характеристику того та іншого, але

невідворотним стає розуміння головної істини (ви-плеканої значною мірою у тій же Античності) —

практично кожен індивід існує або може існувати не в одному, а у двох правових полях. У одному

випадку він виступає як приватна особа і як суб'єкт, чиї інтереси визначають сутність права. У

іншому — він є громадянином своєї держави, і у такій якості, а не як приватна особа, існує у

правових відносинах. Влада держави має бути розумною (обмеженою, зваженою, обґрунтованою),

але вона тут все ж таки знаходиться «понад» індивідами, бо сукупний інтерес переважає інтереси

приватні.

Попри відсутність практичного втілення цього поділу права на публічне та приватне у

законодавчу та судову практику, його засади стають усе чіткішими. Принципові норми і

положення ще криються у численних гілках і відгалуженнях права. Лише у віднайденому

Римському праві, відродження якого набуває цілеспрямованого характеру, вони зібрані у

концентрованому вигляді. У той же час відбувається їхнє «перетікання» з Римського права у

найбільш мобільні галузі: у право канонічне і у право торгове.

Щоб впевнитися у цьому, варто хоча б коротко оглянути розмаїття гілок права тієї доби,

виокремлюючи або підкреслюючи при цьому норми щодо статусу приватної особи.

12. «Феодальне право»

12.1. Сутність

Приступаючи до розгляду особливостей феодального права, слід взяти до уваги, що йдеться не

тільки про феодальне право в чисто технічному сенсі, тобто право, що регулює ленне тримання

(феод) і відносини «сеньйор-васал», але і про його підгалузь — маноральне (помісне) право,

тобто право, що регулює відносини у маєтку (манорі): «поміщик-селянин», сільськогосподарське

виробництво, життя феодального маєтку в цілому. Врахуємо також, що феодальне право Західної

Європи цієї доби почасти вже належало минулому, але, разом з тим, ще далеко не вичерпало свій

цивілізаційний, регулятивний і охоронний потенціал. Використовуючи гарний образ Й. Хейзинги,

цю сукупність правових норм можна було б назвати «правом осені Середньовіччя».

У ХІ-ХП ст. ситуація у Західній Європі стає більш сприятливою для лицарського стану, а отже, і

для васалів, які «постачають» лицарів для військової служби. Раніше економічне панування

власника земель нерідко приймало форму права сеньйора вступати на територію льону,

спостерігати за порядкуванням на ньому і навіть, забирати частку готової продукції. Васал не мав

права відчужувати льон, а сеньйор після смерті васала міг одержати землю назад. Тепер ці права

сеньйора були обмежені.

У XI ст. розроблене поняття «сейзина» для характеристики посесійних прав осіб, що «тримали»

землю чи майно, не маючи права власності на них. Такі особи не могли бути силою видалені зі

своєї землі, а їхнє рухоме майно не міг забрати проти волі навіть їх сеньйор. Формується принцип

успадковуваності феоду спадкоємцями васала, який доповнюється принципом його відчужуваності

васалом. Таке відчуження іноді приймає форму передачі феоду васалом сеньйора вже своєму

васалу. Єдиним обтяженням відчуження незабаром стає лише обов'язок васала сплатити податок

сеньйору.

Хоча феодальне право залишається за сутністю системою правових звичаїв, основні його

правила згодом відобразилися і у письмових джерелах. З XI ст. феодальні звичаї фіксувалися в

безлічі хартій, виданих при жалуванні сеньйорами землі васалам або наданні права са-

моврядування містам. Наприклад, Хартія Пізи 1142 р. значною мірою містить виклад положень

феодального права.

Згодом феодальні звичаї, як неписані, так і писані, потрапили в сферу інтересів правознавців,

що прагнули визначити їхні основні принципи. Так, між 1095 і 1130 pp. міланський консул

Умберто де Орто написав книгу «Звичаї феодів», котру пізніше стали називати «Libri feodorum»

(«Книга феодів»), де спробував систематично викласти феодальне право. Потім цей твір комен-

тували і доповнювали у Болоньї. Його остаточна редакція 1220 р. була додана до Новел

Юстиніана. У цій книзі було вміщено виклад і звичаєвого феодального права, і окремі постанови

імператорів Лотара II, Фрідріха І та Генріха IV. Таким чином, була здійснена спроба створити в

наукових цілях «універсальне звичаєве право», узагальнене для Західної Європи, та проаналізувати

його.

Декілька видатних творів у цій галузі з'являється на рубежі ХІІ-ХШ ст. Поміж них треба

згадати, зокрема, трактат Гленвіла 1187 р. про закони і звичаї Англії, у якому було

систематизовано більшість фундаментальних принципів феодального права в Англії по категоріях

королівських судових розпоряджень, виданих у попередні десятиліття. Близько 1220-1230 pp.

з'явилося «Саксонське свічадо» («Sachsenspiegel»), написане німецьким лицарем Эйке фон Репгов.

Книга складалася з двох частин: одна була присвячена саксонському звичаєвому праву (Landrecht),

інша — саксонському феодальному праву (Lehnrecht). «Велика сума англійського права»,

приписувана Брактону, складена в першій половині XIII ст., містила докладний аналіз феодального

права; а у 1283 р. з'явилися «Звичаї Бовезі» Бомануара.

Втім, незважаючи на усі спроби упорядкування і наукового викладу, феодальне право протягом

усього часу свого існування за сутністю значною мірою залишалося несистематизованим

звичаєвим правом і як таке поступалося і канонічному, і королівському праву, не кажучи вже про

рециповане Римське право. Звісно, не можна не враховувати ту обставину, що середньовічне

звичаєве право мало певні переваги перед законодавством тієї доби, відрізняючись від останнього,

насамперед, мобільністю і здатністю вдосконалюватися. Проте систематичності йому бракувало

завжди.

Але ще менш впорядкованою було маноральне (по-місне) право — підсистема феодального

права, яка вирізнялася за суб'єктним складом (поміщик-селянин) і об'єктом правового регулювання

(сільськогосподарське виробництво у маєтку). Маноральне право було у більшій частині

неписаним і до того ж характеризувалося запозиченням багатьох рішень з регулювання відносин

«сеньйор-васал». Разом з тим, юридичне оформлення обов'язків селянина мало важливі економічні

наслідки, тому що воно сприяло заміні натуральних повинностей фіксованими грошовими

платежами. Оскільки подібна тенденція переводу служби у грошові зобов'язання характеризувала і

феодальні правовідносини «сеньйор-васал», хазяїн маєтку був зацікавлений у тому, щоб збирати з

власників достатній грошовий доход для виконання своїх зобов'язань перед власним сеньйором. З

XIII ст. маєтки (манори) почали розглядати як прибуткові підприємства, і керування ними

доручалося спеціальним особам, а з часом, і професійним керуючим, від яких очікувалося

максимальне збільшення грошових прибутків з маєтку і надання щорічного звіту. Таким чином,

поступове перетворення селян в орендарів було пов'язане з поступовим перетворенням самого

маєтку з громади у підприємство. Ці процеси були зв'язані з тим, Що змінювалося становище

особи і зростало наповнення феодальних («сеньйор-васал») та маноральних («поміщик-селянин»)

прав і обов'язків.

12.2. Становище особи

З'ясовуючи правове становище особи у системі феодального права доцільно зупинитися на

статусі двох визначальних категорій — феодалів та особисто залежних селян (кріпаків).

Чому саме вони? Передусім тому, що це ніби два полюси становища особи за феодальним

правом: пан і його підвладний. По-друге, тому, що становище феодала-васа-ла, який пов'язаний

обов'язком вірної служби, чимось нагадує становище кріпака (хоча і «гонорового»). Нарешті, тому,

що саме у трансформаціях становища феодалів і кріпаків найбільш повно відобразилися зміни у

феодальному праві, які трапилися у Середньовіччі «восени». Отже...

а) феодали

Сутність васалітету, як і у попередню добу, полягає у існуванні відносин особистої залежності

васала від сеньйора, обов'язку особистої вірності васала, що закріплюється клятвою (фуа) і

спеціальним ритуальним договором (омаж) при передачі сеньйором феоду своєму васалу.

Проте у змісті цих відносин відбуваються зміни. Характерним для феодального права Пізнього

Середньовіччя є зростання особистої волі й економічної незалежності васалів. Це проявляється у

поступовому визнанні за васалами статусу приватної особи, яка існує у даному правовому полі і

поза відносинами влади та підпорядкування, зокрема, у розвитку договірної взаємності відносин

«сеньйор-васал».

Щоправда, вираз «договірна взаємність» вимагає застереження. З одного боку, феодальний

договір (про присягу чи про вірну службу без присяги на вірність) був договором про придбання

визначеного становища. У цьому відношенні він начебто був цивільним договором. Але, з іншого

боку, на відміну від звичайних цивільних договорів практично усі права й обов'язки договору

«сеньйор-васал» були закріплені звичаєвим правом і не могли змінюватися з волі сторін.

Договірним елементом тут була згода вступити в дані відносини, в той час як правовий їхній зміст

був визначений уже існуючою нормою права.

Договір вірності не міг бути розірваним зі взаємної згоди, тому що він був заснований на

священній обітниці довічного зобов'язання. Договір про феод, навпроти, можна було розірвати по

обопільній згоді. Обидва договори могли бути розірвані однією зі сторін, якщо друга порушувала

свої зобов'язання і цим заподіювала іншій стороні серйозний збиток. Це робилося за допомогою

урочистого обряду «відкликання вірностi»(diffidatio).

На можливості такого припинення відносин слід наголосити особливо, бо право на

«відкликання вірності» є ключем до розуміння правового характеру феодальних відносин на

Заході, починаючи з XI ст. Визнання цього права знаменувало собою переломний пункт у політич-

ному, соціальному і правовому розвитку Європи. Вся ідея права на опір закладена в цьому понятті

договору між правителем і керованим, між вищим і нижчим. Саме на її підґрунті у трактаті

Гленвіла, підкреслювалося, що васал винний своєму сеньйору не більше, ніж той йому; отже, у

випадку порушення сеньйором обіцянки вірності, васал звільняється від свого боргу служби.

б) становище кріпаків

З появою сеньйорій усе більшого значення набуває третій клас селянства — ні вільні, ні раби.

Це — особисто залежні від поміщика селяни, яких у Франції звичайно називали сервами, у Англії

— віланами і т. д. (Термін «вілан» вживався і у Франції, але там ним позначали селян, що були

залежні від поміщика не особисто, а поземельно, головним чином, натуральними платежами).