Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції
Подождите немного. Документ загружается.
Щоправда, були більш ранні за часом приклади — Кельн, який існував з часів Стародавнього
Риму і отримав міські права з 1106 р. або Фрайбург («вільне місто»), котрий створив герцог
Конрад Церингенський поблизу одного із своїх замків і запросив оселитися у ньому купців із
сусідніх районів. Згідно з хартією, пожалува-ною герцогом у 1120 р. кожен житель (бюргер) мав
право на ділянку землі площею 50 на 100 футів (з правом спадкування і привілеєм вільного
продажу землі), за яку сплачував усього один шилінг річної ренти. Вони вільно користувалися
пасовищем, лісом і рікою, підкорялися тільки торговому праву, зокрема такому, яке застосову-
валося до купців Кельна.
Цікавим є й досвід міста Любек на Балтиці, заснованого у 1143 р. графом Адольфом
Голштинським, що запросив оселитися там жителів Вестфалії, Фландрії та Фризії. У 1181 р.
імператор Фрідріх Барбароса захопив Любек, а пізніше дарував йому хартію вільностей, якою
встановлювалося самоврядування, а міських купців було звільнено від подорожнього мита на
території герцогства. У XIV ст. Любек став найбагатшим містом півночі. Але до найбільш
популярних зразків у цій галузі, належало Магдебурзьке право, яке стало основою муніципального
права близько 80 міст Європи. Початок його формування можна віднести до XII ст., оскільки у
1160 р. з'являються згадки про «засідателів і суддів міста Магдебурга», визначається статус та роль
гільдій і цехів, а у 1183 р. вперше згадуються судові засідателі. У 1188 р. місто отримало
автономію у відправленні правосуддя, оподатковуванні тощо. І у тому ж таки 1188 р. було видано
першу збірку писаного права Магдебургу. Це був документ із 9 статей, які мали характер
узагальнення вирішення важливих питань у судовій практиці. Найважливішою з них була стаття 8,
яка надавала суду засідателів загальну юрисдикцію у всіх справах стосовно як громадян, так і
чужинців.
Говорячи про запозичення права Магдебургу чи іншого міста, слід мати на увазі, що
сприймалося не оригінальне магдебурзьке (чи якесь інше) право. Скоріше, це були закони
«материнського права» (Mutterrecht), зафіксовані на момент запозичення і адаптовані до потреб
конкретного «запозичальника». Зазвичай сеньйор нового «дочірнього міста» дарував йому
магдебурзьке право, а після того городяни посилали у Магдебург делегацію за законами,
адаптованими тамтешніми урядовцями і юристами відповідно до потреб «замовника». Крім того,
суди «дочірнього міста» часто надсилали конкретні справи на розгляд засідателів Магдебургу і
одержували звідтіля формулювання норм, які могли бути застосовані до цих ситуацій.
Таким чином, право, що поширилося з Магдебурга у приблизно 80 міст Європи зазнавало
постійних змін, адаптуючись до потреб практики і стаючи усе більше універсальним. Його
головним формальним джерелом були «вислови» (Spruche) магдебурзьких засідателів (Schoeffen)
— рішення у справах, поданих на розгляд. Однак Schoeffenschpruche не були ізольованими рішен-
нями казусів, а складали частину звичаєвого права, що зберігали в пам'яті, записували і потім
збирали в кодекси і передавали в спадщину.
Цікавим прикладом систематизації міського права є право Бреслау, котре було видане у
середині XIV ст. як систематизована збірка у п'ятьох книгах, що містили 465 статей. Перша книга
трактувала головним чином питання виборів міських радників, їхні права і обов'язки. Друга книга
була присвячена судовій організації і процедурі, юрисдикції різних судів (особливо у карних і
спадкових справах), накладенню арешту на майно, актам розпорядження майном, третейському
суду, представництву у суді і т. п. Третя книга була присвячена різним видам судових скарг: у
справах про тілесні ушкодження й убивства, по яких одночасно висувалися і цивільні позови про
відшкодування збитку, про борги, включаючи відповідальність спадкоємців за борги покійного
тощо. Визначалися докази, необхідні для обґрунтування різних позовів. Регулювалися також
грошові зобов'язання, включаючи заставу, іпотеку і клятвене запевняння, засоби відшкодування
збитку і т. д. Четверта книга містила норми сімейного права, включаючи значну кількість статей
про права членів родини на успадковане майно (Erbgut). Перша частина четвертої книги
стосувалася питань посагу, одруження і договорів спадкування, прав глави будинку, дружини і
дітей на розпорядження різними видами сімейної власності. Друга частина цієї книги включала
право спадкування й опіки. П'ята книга містила неоднорідні норми права і рішення, що не підпа-
дали під рубрики перших чотирьох книг.
«Систематизоване право засідателів Бреслау — Магдебурга», як стали називати цей збірник у
XIV ст., було більш повним і систематизованим, ніж попередні збірки такого роду, наприклад,
Герлицьке право 1304 p., або право Бреслау 1261 р. Усі вони ґрунтувалися на системі
«материнського» права Магдебурга, яке постійно розвивалося і вдосконалювалося. У свою чергу,
право Бреслау стало «материнським» правом для королівства Богемії.
Слід звернути увагу на те, що Магдебурзьке право розрізняло право у широкому змісті, «Recht»,
що трактувалося як загальні рамки закону, і правом у більш конкретному значенні правового
розпорядження чи звичаю, що називалося «Willekor» (від нім., «воля» і «вибирати»). «Recht»,
будучи сумішшю звичаєвого і природного права, містило загальні принципи чи права, дані самою
природою соціального життя і у кінцевому підсумку божественним провидінням. Право «Willekor»
було або законодавчим актом, або указом місцевої влади і прийнятим нею місцевим звичаєм. Його
іноді називали «buyrkor» — «цивільний закон» (буквально — «вибір міста» чи «вибір громадян»).
Право Бреслау іу 1261 p., і сто років потому починалося тим самим положенням: «згідно з
Willekor право Магдебургу застосовне у Бреслау». Але у іншому розділі видання ХІУ ст.
визнавалася можливість конфлікту між Recht і buyrkor. Цей розділ установлював, що міська рада
(Rat) має право вирішувати питання, підняті будь-якою особою, якій члени ради надали право
виступати на міських зборах. «Це положення, — говорилося далі в розділі, — засідателі
(Магдебурга) «проголосили як цивільний закон (buyrkor), а не як питання права (Recht)». Однак це
було те саме право (Recht), що давало радникам повноваження створювати норми позитивного
права. Наприклад, із права Recht виводилися повноваження радників встановлювати міри і ваги,
регулювати продаж продовольства та інших товарів, встановлювати ціни і визначати покарання
особам, що порушили їхні розпорядження. Сучасне німецьке слово для позначення конкретного
кодексу чи статуту — «Gesetz» — не зустрічається в магдебурзькому праві, але для позначення
діяльності міської влади по встановленню розпоряджень уживався дієприкметник gesetzt
(установлений). Наприклад, міській раді було дане повноваження карати за продаж товарів за
цінами вище встановлених (gesetzt) указом (Willekor) міської влади.
Важливе значення для розвитку традиції права на «муніципальній гілці» мав також акцент на
праві власності і торговому праві. Так, Магдебурзьким правом було встановлено, що людина може
закласти для забезпечення боргу свою крамницю, м'ясний магазин чи інше торгове приміщення,
яке заставодержатель міг продати чи передати за заповітом; купців не можна було піддавати
позовним переслідуванням під час їхньої відсутності в місті і таке ін.
Варто звернути увагу на характерну деталь у тлумаченні положень спадкового права.
Відповідальність спадкоємця по боргах спадкодавця була проголошена такою, що суперечить
«праву Граціана». Проте таке тлумачення може бути прийнятим тільки із значною мірою умов-
ності, оскільки догмати канонічного права якраз виходили з принципу повної наступності
спадкоємців після небіжчика. Очевидно, воно було зумовлене тим, що магдебурзьке право
відрізнялося і від феодального, і від канонічного права, будучи, насамперед, правом купців та
ремісників, які відігравали провідну роль у формуванні міст. Міське право, разом з торговим,
начебто уособлювали інший полюс Західної традиції приватного права тієї доби: право Торговця
проти права Церкви.
Отже міське право було правом спілки — взаємозалежного, інтегрованого співтовариства, яке
часто називали «комуною». Комуна, тобто громада, у свою чергу, ґрунтувалася на договорі. Багато
міст були засновані шляхом виголошення урочистої колективної присяги на вірність хартії, яка
перед тим була вголос прочитана усім громадянам. Хартія була у певному сенсі суспільним
договором. У випадку заснування нового міста його статус був статусом корпорації, котра
трактувалась, як сукупність людей, що домовилися здійснювати спільні функції і діяли як єдина
особа. Отже, міське право реалізувало створення спілки (співтовариства). Його колективний і
договірний характер проявлявся у правових вимогах взаємної допомоги громадян і взаємного
захисту проти чужих і ворогів; у положеннях про проведення «загальної ради» громадян при
прийнятті нових законів; у системі формального судового розгляду співгромадянами («рівними»)
справи тієї людини, що потребувала захисту своїх прав чи до якої було пред'явлено позов кимсь
іншим; у системі неформального третейського суду щодо цивільних суперечок, за яким міські
власті здійснювали лише незначний нагляд; у регулюванні господарської діяльності гільдіями
ремісників і купців, а також у багатьох інших положеннях, що забезпечували участь усіх міщан у
житті громади.
Разом з тим, міське право фіксувало створення станів у містах, формально визнаючи усіх міщан
рівними, але закріплюючи за різними станами негромадян міста (дворянством, духівництвом,
студентами, євреями та ін.) неоднакові права та обов'язки. Оскільки місто було «спілкою
корпорацій» індивід не існував у правовому відношенні інакше як член одного чи кількох
об'єднань у рамках міста. Свобода індивіда полягала, головним чином, у його мобільності, тобто
здатності переміщатися з однієї корпорації до іншої чи звертатися до одного об'єднання за
захистом від іншого.
Таким чином, важливою рисою міського права був його комунітарний характер, який мав
договірний і становий виміри.
Іншою характерною рисою міського права був його світський характер.
На відміну від міст античних Греції та Риму міста Заходу не несли відповідальності за
відправлення релігійного культу. Богослужіння і віра входили у юрисдикцією церкви, що у свою
чергу підкорялася папі. Це не означало, що міське співтовариство було байдуже до віри. Навпроти,
усі міста Західної Європи були активно християнськими. Вони були повні церквами і монасти-
рями, однак сутність їх була світська, минуща, а не священна і вічна. Той факт, що місто вважало
себе світським політичним утворенням і не претендувало на застосування церковних законів,
проведення священних обрядів і проповідь релігійного вчення, а залишало ці функції для Церкви,
був істотною рисою його буття. Це мало позитивне значення, оскільки стверджувало значення
незалежної цінності мирських, чи минущих цілей. Міські органи самоврядування не тільки були
незалежні від прямої церковної влади, але й задачі їхні по підтримці миру і справедливості були
незалежні від зусиль Церкви по захисту християнської віри.
Цивільні права, що встановлювалися муніципальним (міським) правом, як правило включали
раціональну судову процедуру з винесенням рішення рівними за становищем співгородянами. Не
допускалися довільні арешти і запроторення у в'язницю без судового розгляду. Накази про узяття
під варту на забезпечення боргу були заборонені. У теорії багаті та бідні мали судитися на рівних
підставах. Іммігрантам надавалися ті ж права, що і громадянам після того як вони прожили у місті
рік і один день. Іноземні купці мали рівні права з куп-цями-громадянами міста.
Участь народу у міському самоврядуванні з XI ст. почали поширювати і на судову владу.
Визначені міщани, що у Німеччині називалися «шефени», в Італії «консули», призначалися чи
обиралися у якості народних суддів. У Венеції для ведення судових справ з числа членів Великої
ради обиралися Рада сорока чи Трибунал. В інших місцях суддями були професійні юристи. У
Англії міські посадові особи часто обиралися. Громадяни Лондона одержали право обирати собі
шерифів і юстиціарія у 1131 p., а мера у 1231 р.
Міське право не уникло відчутного впливу Римського і канонічного права. Деякі міста
спеціально «прийняли» Римське право, розглядаючи його як скарбницю, з якої можна витягти
правові ідеї і принципи для задоволення нових потреб. Проте, головним чином, міське право все ж
таки було заснованим на звичаї, а крім того на нормах, виданих «законотворчою владою».
Ці норми, у свою чергу, підрозділялися на статути гільдій та інших асоціацій і закони (leges)
міської законодавчої влади, короля чи імператора. Статути і закони були писаними, що надавало їм
особливого значення. Проте запис звичаїв за розпорядженням публічної влади не призводив до
втрати ними суті звичаєвого права. У міському праві, як і в інших правових системах того часу, у
випадках колізії норм звичай поступався статуту, а той — закону.
16. Право гільдій
Усередині комуни цехи (гільдії) були присяжними братствами, члени яких були зв'язані
клятвами захищати одне одного і служити один одному.
В останні десятиліття XI ст. поширилися купецькі, благодійні, ремісничі та інші гільдії
світського характеру. Вони, однак, зберегли помітні релігійні риси, у цілому беручи на себе
турботу про духовні, а не тільки матеріальні сторони буття своїх членів. Так, типова гільдія
прагнула підтримувати високі моральні стандарти поведінки, караючи своїх членів за
богохульство, азартні ігри, лихварство і т. п. Гільдія організовувала релігійні церемонії для свого
святого і для святого — заступника міста. Статути гільдії часто починалися з перерахування
пожертвувань, які вона планує, і благодійних справ, котрі вона буде робити. Важливою частиною
життя гільдії були релігійні свята.
Кожна з гільдій (universitas, corporatio, collegium, curia, schola, misterium, hansa, mercandancia та
ін.) мала власні правила, зміст яких залежав від типу гільдії: купців, ремісників, осіб вільних
професій, банкірів, моряків тощо.
Разом з тим, правила численних гільдій, що існували у той час, мали багато спільного, і ці
спільні риси були загальними для усього Заходу. Так, усі гільдії були «братерськими» асоціаціями.
Вони накладали на своїх членів обов'язок допомагати товаришам, що занедужали, впали у злидні
чи позиваються у суді; забезпечувати похорон мертвих і турботу про їхні душі; створювати школи
для дітей членів гільдії; будувати каплиці; влаштовувати релігійні дійства; надавати притулок і
організовувати духовне спілкування. Члени гільдії періодично присягали на братерство і давали
клятву ніколи не виходити з гільдії і дотримуватися її статуту.
Статути гільдій підлягали розгляду і схваленню міською владою, що накладала на гільдії
обов'язок періодично переглядати їх.
Оскільки гільдії були також монопольними економічними об'єднаннями, то їхні правила
регулювали такі питання, як умови учнівства і прийому у члени гільдії, календарі робочих днів і
свят, стандарти якості робіт, мінімальні ціни, узгодження умов продажу з метою обмежити
конкуренцію усередині гільдії і зрівняти обсяги продажів, обмеження на імпорт, на імміграцію, а
також встановлювали інші протекціоністські міри.
Управління гільдією нагадувало врядування містом. На чолі гільдії стояли звичайно дві чи
більше особи (консули); вони обиралися щорічно, а іноді кожні півроку і, як правило, без участі
міських посадових осіб. Звичайно відбувалися загальні збори гільдії з дорадчими повноваженнями,
існувала також мала рада для підтримки консулів та інших виконавчих посадових осіб. Керівні
особи гільдії часто утворювали третейський суд, у який членам гільдії належало звернутися, перш
ніж переносити свою суперечку до суду міста.
Юристи (нотаріуси) відігравали важливу роль у бутті гільдії. Вони не тільки займалися
обслуговуванням окремих компаній усередині гільдії, оформляючи контракти і виступаючи як
адвокати у судових процесах та інших формах розгляду спорів, але й безпосередньо допомагали в
здійсненні управління гільдіями і містом. Нотаріуси часто супроводжували муніципальних поса-
дових осіб (купецьких консулів, подестів, мерів), коли ті відправлялися розбирати суперечки, а
також складали офіційні документи, проекти місцевих статутів, писали листи у сусідні міста чи
сеньйорам, тлумачили міські хартії.
17. Судочинство у галузі торгівлі
Судочинство у сфері торгових відносин здійснювали торгові суди, які поділялися на суди
ринків і ярмарків, суди купецьких гільдій і міські суди.
Суди ринків і ярмарків були непрофесійними, судді обиралися купцями ринку чи ярмарку зі
свого середовища.
Суд гільдії також був непрофесійним. Суддею звичайно був голова гільдії чи його представник,
який часто обирав двох-трьох членів гільдії як засідателів у торгових справах. Іноді разом з
купцями-засідателями у розгляді справи приймав участь і професійний юрист.
Юридичні формальності часто забезпечували професійні нотаріуси, що виступали як секретарі
суду.
Міські торгові суди теж часто складалися з купців, обраних своїми колегами. Міланський
закон 1154 р. узаконив обрання «консулів купців» для участі в розгляді торгових справ, і ця
система консульських судів набула поширення у багатьох містах Італії. Вона дозволяла іноземним
купцям обирати суддів зі своїх співвітчизників. Суди торгових консулів у містах-респуб-ліках
Північної Італії поступово поширили свою юрисдикцію на всі торгові справи в місті. Інші міста
Європи сприйняли італійський інститут торгового консула або ж створили аналогічні інститути
для розгляду торгових справ купецькими суддями. У деяких країнах королі встановили свою владу
над купецькими гільдіями, міськими ринками і ярмарками, але навіть тоді торгове право практично
застосовували судді-купці.
З часом у різних регіонах Європи з'явилися й інші типи торгових судів.
Так, в Англії, Вельсі та Ірландії судові справи за участю чужоземного купця й англійця
потребували змішаного журі, складеного наполовину з іноземців і наполовину з англійських
підданих. У портових містах торгові спори розглядав морський суд, що мав юрисдикцію у
торгових і морських справах, пов'язаних з перевезенням товарів морем. Ці суди, що називалися
«адміралтейськими», засідали на березі «від припливу до припливу».
В усіх торгових судах процедура вирізнялася швидкістю і неформальністю: у ярмаркових судах
рішення мало бути винесене, «коли ноги купців ще були в пилюці», у морських судах «від
припливу до припливу», а в міських і гільдійських судах «з одного дня на інший». Як правило,
заборонялися апеляції. Професійні юристи були, як правило, виключені з цього процесу, а технічна
юридична аргументація викликала невдоволення. Суд мав керуватися справедливістю «коли
кожний буде прийнятий і розповість про справу... і скаже, що зможе» на свій захист. Ці
особливості відрізняли торгове право від формалістичної процедури міських і королівських судів,
а також від письмової процедури канонічного права в ординарних випадках.
Процедура торгових судів схожа на сумарну процедуру церковних судів, дозволену папською
буллою 1306 р., яка передбачала передачу справ церковним суддям з інструкцією, щоб процедура
була «простою і ясною та без формальних аргументів і урочистих правил ординарної процедури»:
судді не слід вимагати письмової скарги, він може розглядати справу навіть у канікули, має
відкидати апеляції, які можуть затягти справу, а також «лемент» адвокатів, сторін і зайвих свідків.
Суддя мав «допитати сторони або за їхньою вимогою, або зі своєї власної ініціативи, де цього
вимагає право справедливості». Ця декреталія проникла у італійські статути, якими засновувалися
торгові суди. Вона також вплинула на німецькі, французькі та англійські торгові і морські суди.
18. Королівське право
18.1. Значення королівського права для розвитку Західної традиції
У Західній традиції права доби Середньовіччя «королівське» право, тобто сукупність тих норм,
що формувалася завдяки правотворчості монархів, займало особливе місце. З одного боку, воно
разом з другими системами світського (феодальним та торговим) права протистояло канонічному
праву, як «другий меч». «Світськість» роз'єднувала його з канонічним правом, ставлячи в один ряд
з феодальним та торговим правом. З іншого боку, систематичність та універсальність чи у всякому
разі тяжіння до таких, споріднювали королівське право з правом канонічним, протиставляючи
феодальному і торговому праву, перше з яких ніколи не було достатньо систематизованим, а друге
— тоді ще не набуло необхідної систематичності і до того ж за визначенням не мало необхідного
ступеня універсальності. Королівське право генетично було пов'язане з феодальним правом, ви-
користовуючи звичаї та традиції, що були і його основою. У той же час воно протистояло
торговому праву, а надто його муніципальній гілці, оскільки за характером могло бути на відміну
від них тільки авторитарним, але не « капіталістично-демократичним ».
Попри усі ці протистояння і конфлікти саме королівське право могло реально творити і
розвивати традицію права, оскільки мало такий дужий важіль як публічна легітимна влада, разом з
усіма приналежними останніми інституціями. Слід зауважити при цьому, що використання
публічних важелів не було перешкодою для створення приватноправових норм, позаяк будь-яка
форма королівського (чи іншого) права у галузі приватних відносин лише слугує втіленням
відповідних приватноправових ідей і концепцій.
Характеризуючи феномен королівського права, варто звернути увагу на те, що воно, будучи
об'єктивно спрямованим на подолання розмаїття «персональної юрисдикції», разом з тим, не м.енш
об'єктивно мало привести до зростання значення національних аспектів Західної традиції права.
Адже у своїй правотворчості монархи тієї доби спиралися насамперед на звичаї та традиції
місцевого права і тому просвітницькі потуги деяких з них (наприклад, англійського короля Генрі
II) використати у якості взірця Римське та канонічне право не могли дати великого ефекту. До того
ж далеко не всі знали Римське право, а з правом канонічним більшість монархів перебували у
більш чи менш помітних і постійних змаганнях, що робило запозичення звідти дуже делікатною
справою.
Наслідком цього було те, що мало статися: розвиток королівського (загального) права,
витіснення ним феодального права, відтиснення на узбіччя Lex ercatoria, поступове переважання
його над правом канонічним приводить до ліквідації персональної юрисдикції, але разом з тим,
тягне диференціацію національних правових систем у загальному руслі Західної традиції права. І
як би не відшукували ми єдність розвитку королівського права різних країн Європи у добу
Середньовіччя, зробити це дуже непросто. Звісно, помітні спільні риси і закономірності творення
права королями, герцогами, графами — усі вони є монархами. Звісно, є спільні риси королівського
права різних країн — усе це відбувається у Західній Європі. Звісно, є подібності у концепції
королівського права і меті, яку вони перед собою ставлять — усе відбувається в одну добу і на
відносно невеликому просторі. Але разом з тим (і це головне!) королівське право Англії не можна
сплутати з королівським правом Франції, так само як обидва вони відрізняються від (германського)
королівського права. Саме тут закладено майбутній поділ Західної традиції права на англійсько-
саксонську, романську і германську правові родини.
З урахуванням цих особливостей королівського права і розглянемо далі характер і тенденції
розвитку Західної традиції права на цих теренах.
18.2. Право Півдня Європи
Виклад питань формування та розвитку королівського права, як гілки Середньовічного
Західного права, варто почати з екскурсу до Норманського Сицилійського королівства.
Чи не найбільш цікавим у досвіді формування відгалуження традиції права на Сицилії є те, що
тут химерно поєднувалися і співіснували розвинена система королівського права та деспотична
влада правителя. У норманській Сицилії не було доктрини, схожої на ту, яка пізніше була названа в
Англії «верховенством права», а у Німеччині Rechtsstaat. Проте існувала віра в правління за
допомогою права. Крім того, панувало переконання, що право, за допомогою якого править
автократ, має функцію підтримки не тільки порядку, але і справедливості, і, надалі, воно
трактувалося як система, що постійно розвивається.
Великий граф Сицилії Рожер І, що правив з другої половини XI ст. до 1105 p., фактично почав
створення першої правдивої системи королівського права і процедур його застосовування у
королівських судах.
Проте, ще більш видатною подією було видання його наступником Рожером II кодексу
королівського права під назвою «Асизи Аріано». Цей кодекс спирався на звичаєве, природне та
божественне право і поєднував у собі багато різних рис візантійських, мусульманських,
лангобардських, норманських і романістсько-канонічних правових традицій, але надавав їм форму
систематизованого законодавчого акту. Він встановлював королівське верховенство над Церквою,
над феодальною аристократією, над міськими комунами і над народом у цілому. Король істотно
обмежив юрисдикцію феодальних судів. Жодній комуні не удалося домогтися статусу вільного
міста, усі вони підпорядковувалися посадовим особам, яких призначав король. Усе населення було
підлегле королівській владі безпосередньо. Стосовно Церкви у цілому визнавалася юрисдикція
церковних судів, що діяли на основі канонічного права, у справах за участю духовних осіб, у
справах про духовні злочини мирян, шлюб, заповіт тощо. У свою чергу церковні суди знаходилися
під юрисдикцією короля як спадкоємного папського легату. Проте й король підкорявся папським
рішенням і тлумаченням права, оскільки загалом не заперечував верховенство папи в духовних
питаннях. Судова влада короля здійснювалася безпосередньо його власною «великою курією», що
складалася з нього самого і головних посадових осіб його двору, а також різних світських і
церковних сановників. Однак існували професійні судді (юстиціарії), успадковані від візантійсь-
кої системи правління. Професіонали після 1168 р. почали відігравати вирішальну роль і у
центральному суді короля. У процедурі помітні сліди норманського, ланго-бардського,
візантійського та арабського процесу. Однак під впливом романістсько-канонічної процедури XII
ст. і схоластичної юриспруденції Рожер II увів також слідчу процедуру, у якій суддя допитував
свідків і досліджував письмові докази.
Фрідріх II, що успадковував трон Сицилії в 1197 р. завершив процес централізації і
бюрократизації державної влади. І хоча його заходи у економічній сфері мали головною метою
«викачування» грошей з Сицилійсько-го королівства, на що було орієнтоване також законодавство,
проте в них був і позитивний аспект. Зокрема, реформаторські потуги Фрідріха знайшли
відображення у кодификації права королівства Сицилії 1231 p., яка отримала назву «Закони
Августа» або ж «Книга Августа».
«Книга Августа» містить 253 статті, підрозділені на преамбулу і три «книги». Перша з них
присвячена питанням публічного порядку, включаючи карне право, відправлення правосуддя,
досудову процедуру; друга — цивільно-правовій та кримінально-правовій процедурі; третя,
головним чином, — матеріальному цивільному праву, включаючи королівське і феодальне право
власності. Прикладом публічно-правового підходу до врегулювання майнових відносин є обмеження
зазіхань на королівську власність: «усі відчуження і договори будь-якого роду, що зменшують чи
змінюють феоди і феодальну власність, не будуть вважатися дійсними до підтвердження
спеціальним дозволом нашої високості». Усі присяги чи санкції, включені в такі договори, не
мають законної сили, так само як і рішення, засновані на домовленості або переговорах з цих
питань і винесені ким би то не було крім юстиціарія. Виняток було встановлено для баронів і
лицарів, що оселюються на наслідуваних землях, за умови, що ренти і повинності, встановлені
згідно старому звичаю, не зменшуються. Відправлення правосуддя покладалося на скарбників,
бейлифів чи феодалів. Якщо вони ухилялися від вирішення суперечки, то справа підлягала
юрисдикції юстиціарія. Найбільш важливі з цивільних справ підлягали суду самого короля. Допит
свідків і дослідження письмових та інпіих свідчень були головними способами одержання доказів
у цивільних справах. Книга 3 трактує співвідношення королівської і феодальної власності. При
цьому королівські обмеження феодальної власності були істотними. Наприклад, заборонялося
графу, барону, лицарю чи будь-якій іншій особі, що мала баронський маєток чи феод, як безпосе-
редньому леннику корони, женитися без королівського дозволу чи женити сина, чи видавати заміж
будь-яку жінку з передачею рухомої чи нерухомої власності. Коли граф чи барон помирав, його
сини чи онуки не могли приймати присяги від людей [тобто васалів померлого], доти, поки вони
спочатку відповідно до звичаю не одержать дозвіл чи розпорядження короля на прийняття цих
присяг. Недотримання цього правила тягло конфіскацію графства чи баронства і феоду з усім
рухомим і нерухомим майном. Низка положень книги 3 стосується питань приватного права.
Зокрема, ремісникам приписується виготовляти товари, придатні для використання; м'ясним і
рибним торговцям забороняється продавати зіпсоване м'ясо і рибу; власникам таверн і торговцям
вином заборонялося продавати розведене вино під видом чистого і т. д.
Дещо інакше виглядав перебіг формування права на «крайньому південному заході» —
Піренейському півострові, де відчутнішим був вплив Римського права. Так, у 1173 р. Римське
право було формально визнане в Каталонії як субсидіарне, до якого дозволялося вдаватися для
заповнення прогалин у чинному каталонському праві. У 1247 р. король Арагону Джейме І видав
книгу законів Арагону, у котру було включено низку норм канонічного і Римського права
(насамперед, у галузі спадкування та договорів).
Правовий розвиток Кастилії і Леону (Галичини)почав-ся дещо пізніше, ніж Каталонії й
Арагону. Право цих королівств значною мірою стимулювалося розвитком канонічного права і
відродженням інтересу до вивчення Римського права. Центром правничих студій тут став
університет Саламанки, заснований на початку XIII ст. У Кастилії близько 1265 р. було видано
siete Partidas — систематичний трактат, що складався із семи частин, які були розташовані
тематично і охоплювали понад 500 статей. Це була збірка норм Римського і канонічного права,
пристосованих до традицій Кастилії.
18.3. Англійська лінія (острівна норманська гілка)
Після смерті Едуарда Сповідальника у 1066 р. Вільям (Вільгельм) Завойовник, який зміцнив на
той час свою владу в Нормандії, висадився на англійському узбережжі і розгромив свого
суперника у змаганні за англійський престол Гарольда. З цього часу починається ствердження
норманів в Англії.
Передусім варто зазначити, що багато особливостей формування тут «норманської гілки» права
були зумовлені специфікою відносин норманських володарів Англії і Нормандії з Церквою. Хоча
вони цілком панували над Церквою у своїх володіннях протягом перших двох поколінь після
завоювання, однак змушені були рахуватися з тим, що на відміну від Сицилії серед населення
Англії і Нормандії було багато прихильників партії папи, що зумовлювало необхідність поступок з
боку короля на користь «волі Церкви». Проте свобода Церкви в Англії і Нормандії парадоксальним
образом сприяла росту королівських урядових і правових інституцій: Англія і Нормандія, де
церква був найбільш вільною від королівського контролю і найбільш підлеглою папській владі, —
були також політичним утворенням з дуже високорозвиненою системою королівського управління
і королівського права.
Ця специфіка проявилася у реформах короля Генрі II, якими було закладено основи англійської
системи королівського права (загального права).
Суть цих реформ полягала в тому, що вони кардинально змінили саму систему права в Англії,
запровадивши королівську юрисдикцію щодо тих карних і цивільних справ, вирішення яких
раніше регламентувалося місцевим та феодальним правом. Для досягнення цієї мети було створено
систему королівських судів, які діяли під контролем королівської канцелярії, що супро-
воджувалося впровадженням нової концепції права, яка передбачала забезпечення участі
громадськості у його застосуванні.
Новації охопили процесуальне і матеріальне право і полягали у таких заходах, проведених в
життя за допомогою королівських указів (асиз):
1). Було проведено «юдиціалізацію» колишніх виконавчих наказів. Замість вимоги до
відповідача або чиновника виконати королівський наказ щодо позивача, нові розпорядження
жадали, щоб відповідач з'явився у безсторонній трибунал для відповіді на претензії позивача. Генрі
II у своєму розпорядженні перейшов від формулювання наказу «зроби те-то і те-то» до вказівки
«проведи розслідування перед моїми суддями для рішення спірного питання і пред'яви їм це
розпорядження». Позивач подавав скаргу у Вестмінстер королівському канцлеру, а канцлер
направляв розпорядження шерифу тієї місцевості, де мав відбутися суд; розпорядження містило
наказ шерифу почати судовий процес для вирішення питання королівськими суддями. (Це досить
схоже на римський формулярний процес).
2). Іншим заходом було залучення до розгляду цивільних справ громадськості у формі
опитування сусідів під присягою з приводу спірних фактів. Важливим тут було поєднання
розслідування за допомогою журі присяжних (яке визнавало ще варварське право і досить активно
застосовували попередники Генрі II) з новою «юдиціалізованою» системою розпоряджень. Це
перетворило суд присяжних в інститут, придатний для використання на регулярній основі усім
населенням у визначених типах цивільних справ, що підлягали королівській юрисдикції. Суд
присяжних не заслуховував свідчень, а відповідав на питання з приводу фактів, які присяжні знали
до суду. Завдяки такій організації судового процесу невелике число «роз'їзних суддів» — усього 25
душ, могли впоратися з усіма судовими справами цілої країни.
3). За допомогою нових судових розпоряджень у королівському суді були розроблені форми
позову, що класифікували різні види правопорушень з точки зору правових засобів відшкодування
завданих ними збитків. Вирішальним фактором для визнання юрисдикції королівських судів був
тип позову чи вид розпорядження, що видавалося королівською канцелярією особі, яка домагалася
відшкодування збитків від цивільного правопорушення. Тут, очевидно, певну роль відіграло те, що
альтернативну класифікацію виробило канонічне право, використовуючи категорії, виведені з
римського права — порушення договору, зазіхання на особистість, власність тощо. Можливо,
Генрі II був знайомий із практикою канонічного права у церковних судах і з викладанням
Римського права в університетах і йому закортіло створити таку ж універсальну систему позовів.
Проте проблему він намагався вирішувати іншим шляхом і це дало інший результат: почало
формуватися те, що з часом отримало назву «прецедентного права». Вже на початок XIV ст. було
створено сотні різноманітних приписів, які були підставою правового захисту певних інтересів від
порушення. Оскільки припускалося, що лише у схожих випадках повинні видаватися аналогічні
розпорядження, то коли потерпілий звертався в королівську канцелярію з новим видом скарги,
канцлер створював нові види приписів (розпоряджень) відповідно до принципу: «де є
правопорушення, там є і засіб правового захисту», що ґрунтувався на парафразі римської максими
«Ubi jus, ibi remedium».
4). Гостре питання захисту прав на землю (гострота його зумовлювалася тим, що право на
землю несло із собою право на керування громадою, яка жила на землі й обробляла її, а також
давало можливість вступу у політичні зносини з вищестоящою феодальною владою) було
вирішене шляхом прийняття правової доктрини «сейзини».
Внаслідок цього у 1166 р. з'явився позов, який був аналогом згадуваного вище «правилу
реституції Граціана» у канонічному праві. Для англійських королів цей позов був ще й засобом
відняти в баронських судів юрисдикцію у спорах про землю: якщо хтось подав позов у феодальний
суд, оспорюючи сейзину іншої особи з посиланням на своє право власності, відповідач міг пере-
дати справу до королівського суду, тим самим уникаючи феодального суду з застосуванням
збройного поєдинку, а також більш урочистого і деталізованого королівського розслідування, яке
застосовувалося для встановлення права власності, на відміну від права сейзини. Крім того, Генрі
II встановив правило, згідно з яким ніхто не міг бути притягнутий до суду з приводу його вільного
володіння землею без королівського розпорядження, таким чином остаточно вибивши ґрунт з-під
ніг баронів.
Саме це історичне розширення королівської юрисдикції в період правління Генрі II пов'язують з
виникненням англійського загального права, хоча сам термін «загальне право» більш пізнього
походження, а у XII і XIII ст. він є переважно поняттям канонічного і Римського права, оскільки їх
норми вважалися сукупністю теоретичних принципів і норм, що діють усюди.
Реформи Генрі II супроводжували написання першого систематичного трактату з англійського
загального права — книги Гленвіла «Трактат про закони і звичаї королівства Англії», де
зазначалося, що король ще не міг видавати в порядку законотворчості багатьох матеріальних норм
права договорів, власності, компенсації шкоди, не говорячи вже про сімейне право і спадкування,
що знаходилися у винятковій компетенції Церкви. Але він уперше створив центральний суд, що
складався з професійних суддів, для слухання справ по всій країні на підставі юдиціальних
розпоряджень. Акцент на процедуру має значення не тільки як вираження королівської влади, але і
як її обмеження, оскільки верховенство розпоряджень є верховенство права. Звичайно, не можна
перешкодити королю узурпувати владу, виходячи за межі, що він сам встановлює. Проте,
вчинивши так, він послабив би віру суспільства у законність, на якій ґрунтується сама королівська
влада.
Пізніше концепція Гленвіла була розвинута у «Трактаті про закони і звичаї Англії» Брактона.
Останній також почав з положення, що «для гарного врядування король потребує дві речі, —
зброю і закони». Однак сама по собі влада виводиться з права, — «саме Lex робить короля Rex»,
— і кали він керує тільки за допомогою зброї, він перестає бути королем.
Важко переоцінити принциповий характер такого висновку для Західної традиції права.
18.4. Французька (романська) лінія
Французьке право було більше пов'язане з наукою (включаючи сюди «науково-прикладну»
діяльність суддів та адвокатів), ніж право англійське, але менш насичене королівськими указами та
статутами, що робило його більш різноманітним, позаяк кількість норм, які б застосовувалися по
всій Франції, була не така вже й велика.
Важливе значення мало запровадження судів бальї (на півдні Франції посада бальї відповідала
посада сенешаля) та провоста, тобто суддів, які у кінцевому підсумку підлягали королю.
У судах бальї процес із цивільних справ починався з виклику до суду, зробленого позивачем чи
його представником в усній формі відповідачу. Судова процедура була усною, але вівся письмовий
протокол з метою забезпечити можливість апеляції у вищу інстанцію, якою був парламент Парижа.
Основними видами справ, що розбиралися в суді бальї, були суперечки про право на рухоме
майно, про спадкування, про договори, опіку неповнолітніх, порушення сейзини. Однак у сферу
їхнього впливу попадали й інші спори, включаючи різні аспекти сімейних правовідносин
(правовий статус посагу, дітей, неповнолітніх, незаконнонароджених дітей), становище асоціацій
(торгових підприємств, компаній, кооперативів, комун) тощо.
На відміну від англійських королівських судів, французькі бальї поширювали свою юрисдикцію
на договори як такі, а не просто скріплювали печаткою угоди. Бомануар у «Кутюмах Бовезі»
обґрунтовує цю юрисдикцію моральним принципом, виголошеним на підґрунті Римського права:
«Договори мають виконуватися — pacta sunt servanda. Тому пишеться: «договір вище закону», за
винятком тих угод, що є аморальними чи антисоціальними». Інші принципи договірного права,
прийняті у тодішній правовій науці, виглядали так: договір не може забезпечуватися силою чи
примусом; мета договору не може бути нездійсненною, аморальною чи незаконною; карткові
борги і лихварські договори не підлягають правовому захисту; у договір за згодою сторін можуть
включатися спеціальні підстави для відмови від нього. Ці принципи стали частиною звичаєвого
права (кутюмів) Бовезі та інших регіонів Франції, яке застосовувалося у королівських судах.
Наприкінці доби Середньовіччя особливо після початку діяльності паризького парламенту та
заснування англійської колегії адвокатів (bar) у Лондоні, право королівських судів у Франції та в
Англії набуває усе більших відмінностей, які достатньо чітко викристалізувалися у XV cm.
Ці відмінності полягали у такому.
Французька система переважно використовує письмову процедуру, англійська — усну;
французька система спирається на сотні висококваліфікованих суддів, англійська — головним
чином, на непрофесійних засідателів і непрофесійних мирових суддів, поряд з якими діє невелика
кількість професійних суддів; французька система використовує судовий допит сторін і свідків під
присягою, а англійська ґрунтується на змаганні сторін, що позиваються, з винесенням рішення
журі присяжних.
З погляду матеріального права французьке королівське право було більш систематизованим,
більш науковим, більш Римським, більш кодифікованим, більш практичним, більш германським,
більш орієнтованим на конкретні справи. Крім того, воно охоплювало більш широке коло
правовідносин: цивільні зобов'язання, включаючи договори, делікти і неправомірне збагачення,
право власності, право корпорацій і керування довіреним майном, публічне право, міжнародне
право.
Англійське королівське право було обмежене формами позовів. Разом з тим, у XIV-XV ст. воно
закріпило за судом канцлера дуже гнучку сукупність різноманітних засобів правового захисту і
доктрин, що згодом отримала назву «права справедливості».