Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції
Подождите немного. Документ загружается.
Ці відмінності, зумовлені національними особливостями та традиціями, і стали підґрунтям
диференціації у майбутньому відповідних правових родин.
18.5. Право Центральної Європи
Дещо інакше розвивалося у цю добу традиція права у Центральній Європі, де найбільш
помітним утворенням була «Германська імперія», що охоплювала німецькі герцогства: Саксонію,
Швабію, Баварію, Франко-нію, Лотарингію, Фрісландію, Тюрінгію таін., ломбардські міста
Північної Італії, франкське королівство Бургундію, королівство Богемію, низку прикордонних
«марок» (у тому числі Австрію, яка незабаром стала герцогством) та інші політичні утворення.
У Середньовіччі не існувало загального «германського права», а було окреме право імперії,
право різних територіальних політичних утворень і право міст. Однак була певна сукупність
правових інститутів, понять, принципів і норм, що вважалася спільною для родових імператорсь-
ких та інших земель і міст. Тому під королівським правом у Німеччині можна розуміти або право
імперії як такої (імперське право), або право кожного з герцогств, що складали імперію (герцогське
право).
Говорячи про «імперське право» в цілому, слід мати на увазі, що імперія, заснована Карлом
Великим, від самого початку була не територіальним утворенням, а сферою влади імператора,
котрий втілював релігійну єдність західного християнського світу і його військове протистояння
скандинавським, арабським, слов'янським і мадярським набігам. Спочатку вона називалася «імпе-
рією франків», з XII ст. її іменують «Римською імперією»; з XIII ст. — «Священною Римською
імперією», і нарешті, з XV ст. — «Священною Римською імперією германської нації».
В імперії не було системи департаментів, казначейства, судового органу і канцелярії,
характерних для інших великих королівств Європи того часу, включаючи деякі з німецьких
герцогств, а також римську Церкву. Однак німецькі імператори виконували роль верховного судді
в імперії, розглядаючи апеляції на рішення феодальних та міських судів. Крім того, вони приймали
участь у правотворчому процесі, що відбувався в руслі Папської революції. Результатом такої
діяльності було створення, так званих, «Статутів Миру» (pax terrae, Landfrieden), що часто
приймалися на імперських з'їздах.
Своєрідним підсумком такого напряму правотвор-чості був Статут Миру, виданий 1235 р.
імператором Фрідріхом II у місті Майнц. Він, в основному, регулював публічні відносини, але
містив також низку важливих положень, присвячених судочинству у приватних справах. Ним
запроваджувалася посада юстиціарія, котрий мав відправляти судочинство замість імператора у
більшості спорів приватноправового характеру (щодо захисту честі, гідності, права феоду,
власності, спадкування, тощо). Юстициарію належало мати спеціального нота-ря для прийому та
зберігання позовних заяв, ведення протоколів судових засідань і т. п.
Важлива роль у перетворенні положень статутів миру в органічну частину німецького
загального права належить «Саксонському свічаду (Sachsenspiegel)», що являє собою
систематизоване зібрання правових норм і принципів. Воно має дві частини: «право землі» і «лен-
не право» (або ж «право феодів»). Кожна частина поділяється на кілька сотень розділів і
підрозділів. У першій частині приділено увагу цивільному праву (особливо праву власності і праву
спадкування), а також різним питанням публічного права. Друга частина присвячена відносинам
сеньйорів і васалів. Право міст і торгове право відсутні. Є посилання на канонічне право щодо
папської юрисдикції, сімейного права тощо, але практично відсутні посилання на Римське право.
Загалом автор — Ейке фон Репгов — виходив з того, що саксонське право в цілому відповідало
правовим нормам і принципам, спільних для німецьких територій.
Сутність і зміст норм «Саксонського свічада» зумовлені декількома концептуальними
положеннями. Найголовнішим з них є ідея верховенства права, яка включає навіть право індивіда
«пручатися беззаконному рішенню свого короля і свого судді, а також допомагати в цьому іншій
людині, якщо він є його родичем чи паном». Друга основна теза — дуалізм духовного і світського
правління. Вона сформульована у вигляді доктрини «двох мечів», викладеної в першій статті
першої книги: «Бог залишив на землі для захисту християнського світу два мечі. Папі даний
духовний меч, імператору — світський... Усіх, хто виступає проти папи, кого він не може приму-
сити до підпорядкування йому за допомогою духовного вироку, має примусити імператор за
допомогою світського вироку. Так само духовна влада має допомагати світській, коли остання
потребує того». Церква має верховну юрисдикцію над імператором у питаннях віровчення (єресі),
сімейного права (розлучення) і церковної власності (безпека богослужбових будинків). Проте вона
повинна здійснювати свою волю в кінцевому рахунку за допомогою імператорської влади. На цих
концептуальних засадах ґрунтуються практично усі положення «Саксонського свічада».
Іншою складовою Германського королівського права було «герцогське право», формування
засад якого варто розглянути на прикладі Баварського герцогства, котре в «осінні часи»
Середньовіччя було найбільш могутнім політично і мало розвинуту урядову та правову системи.
Саме у Баварії Генріх Лев створив першу німецьку територіальну канцелярію з нотаріусами. Він
був першим німецьким володарем, що регулярно видавав правові акти і запровадив систематичну
реєстрацію правових угод. Крім того, і в Баварії, і в Саксонії, де він теж був герцогом, Генріх
зміцнив герцогський суд, що став здійснювати значну частину юрисдикції по спорах, які
стосувалися сейзини на землю.
Оскільки влада баварських герцогів, так само як володарів інших німецьких територій того
часу, спиралася, насамперед, на судову владу, вони правили герцогством у першу чергу за
допомогою суддів, призначаючи їх своїми заступниками у різних адміністративних одиницях.
Судді в адміністративних одиницях мали загальну юрисдикцію у галузі як «високого», так і
«низького» правосуддя. Деякі питання, однак, закріплювалися безпосередньо за судом герцога.
Варто звернути увагу на деякі характерні риси судової процедури. Особливе значення
приділялося поданню доказів суду. Це особливо стосувалося цивільних справ. У суперечках з
приводу сейзини на землю позивач міг зажадати «показу», у ході якого обидві сторони у
присутності представників громади спільно оглядали спірну землю і кожна сторона заявляла
зв'язані з нею права. Після цього представники громади виносили рішення.
На зазначеному підґрунті саме у Австрії та Німеччині пізніше, у XVII ст. виникає наука про
фінанси, економіку та господарство, що мала назву «камералістики», і стала згодом однією з
провідних галузей публічного права.
Камеральна наука, яка, до речі, була в ту добу і поліцейською також, розробила власний
інструментарій для вивчення управління, його структури тощо. В університетах починають
студіювання курсу камеральних наук, до складу яких включали цикл адміністративних та
економічних дисциплін. Вчення камералістів пов'язувалося з управлінням за допомогою дорадчих
органів, які протягом XVIII—XIX ст. у Німеччині перетворюються у міністерства, колегіальна
форма управління в яких врівноважувала, певним чином, централізацію політичної влади.
Перші кафедри камералістики засновані у Халле та у Франкфурті-на-Одері. З цього моменту
молода наука отримує подальший розвиток, завдяки чому розширюється її предмет, до якого
входять всі дисципліни, що пов'язані з державною політикою: економічна наука, політика,
поліцейська наука, наука про фінанси, мануфактурна справа, гірниче будівництво тощо. На відміну
від початкової, ця камералістика отримує назву нової, її викладання розширює свою географію. В
процесі розвитку камералістики з неї виокремлюються деякі дисципліни, зокрема, поліцейське
право, що створило підґрунтя для самостійного наукового дослідження його питань. Основними
представниками поліцейської науки того часу називають Йоганна-Генріха-Готліба Юсті, фон Зон-
ненфельса і Пюттера. Останній показує місце поліцейської науки в системі публічного права,
представляє поліцейську владу як орган захисту суспільства від небезпеки. Юсті першим
обґрунтував концепцію «вчення про поліцію» Термін «поліція» визначає сукупність заходів
внутрішньої політики, що мають метою забезпечення суспільного добробуту.
Не лише у Німеччині, але й у інших містах Центральної Європи (Фландрії, Угорщині, Данії)
мали місце систематизація і розширення королівського права всюди, де римо-католицька церква
відстоювала свою незалежність від Світської влади і де перед королівською владою стояло
завдання забезпечення миру і правосуддя у світській сфері.
У Фландрії нову правову систему почав формувати граф Пилип, що правив у XII ст. Він
дозволив багатьом містам, включаючи Брюге, що вважались тоді провідним центром Європи, мати
своє власне право, яке називалося Keure, але разом з тим, централізував судочинство, створивши
систему посадових осіб, котрі здійснювали королівську юрисдикцію (бейліфів) і видавши статут
про їхні права. Характерно, що наприкінці XIII ст. графи Фландрії для обґрунтування консолідації
влади і судочинства вдавалися, спираючись на поради своїх правознавців, до аргументації з області
Римського права. Однак їх централізаторські устремління в остаточному підсумку були зірвані
містами — корпоративними і політичними утвореннями іншого типу, що мали своє власне право,
гарантоване графами.
В Угорщині першими законодавцями були королі Ладислас (1077-1095) та його син Коломан
(1095-1114). Ладислас видав три серії законів, що регулювали поміж іншими питання захисту
власності. Коломан видав акт про правову реформу, встановив юрисдикційні процедури і провів
чітке розмежування церковної і світської компетенції. У 1222 р. великі феодали і дрібні земле-
власники примусили короля Андраша II підписати Золоту Буллу — документ, який подібно до
англійської Великої хартії вільностей 1215 р. і німецького «Статуту на користь герцогів» 1232 p.,
ґрунтувався на тодішніх правових концепціях обмеження королівської влади. «Золота Булла»
забороняла головному королівському судді розглядати справи, щодо життя чи власності підданих,
без відома короля, гарантувала права дрібних землевласників, а також забезпечувала права
нобілітету на опір незаконним актам короля. Загалом регламентація була достатньо дріб'язковою.
То ж не дивно, що частково саме завдяки Золотій Буллі королівське право в Угорщині залишалося
слабким у порівнянні з іншими країнами Центральної Європи.
Розвиток королівського права в Данії був запізнілим, але вражаючим, у 1241 р. Вольдемар II
видав «Ютландське право» — перший офіційний скандинавський збірник законів. «Ютландське
право» поділяється на три книги і містить у цілому 242 глави. Є дуже приблизний поділ на
цивільне і карне право з окремим регламентуванням права власності. Правовими джерелами були
головним чином звичаєве право, укази попередніх правителів і міське право Шлезвігу. Прямого
запозичення римського права нема, але відчувається опосередкований вплив через канонічне
право. У преамбулі «Ютландського права» виголошується, що «Країна має вибудовуватися на
основі права. Там, де кожна людина задоволена тим, що вона має і дозволяє іншим мати того ж
саме, ніякого права не потрібно... Обов'язок короля і герцогів полягає в охороні права,
відправленні правосуддя і захисту всякої людини, над якою вчиняється насильство, наприклад,
вдів, дітей без опікунів, прочан, іноземців і бідняків, що найчастіше зазнають утиску».
Імовірно, датський вплив сприяв появі у 1274 р. першого норвезького кодексу права, виданого
королем, якого назвали « Magnus Lagaboetir» (Великий правоборець).
19. Перехрещення мечів (Завершення змагань Середньовічного права)
Одним з самих цікавих і парадоксальних моментів у характеристиці і долі королівського права
Середньовічної Європи є подібність його до права канонічного
З одного боку, системи королівського права мали багато спільних рис. Це відокремлювало їх, як
гілку права, від інших розгалужень права тієї доби. Разом з тим, вони мали подібність до системи
канонічного права, що було універсальним (у сфері своєї юрисдикції) для тодішньої
Західноєвропейської цивілізації. У кожному королівстві, герцогстві, графстві тощо королівське і
канонічне право доповнювали одне одного таким чином, що можна розглядати їх як нероздільні
частини єдиного правопорядку.
Порівнюючи ці дві системи, варто наголосити на таких спільних рисах, що їх споріднюють:
1. І канонічне, і королівське право мали обмежені компетенцію і юрисдикцію. Канонічне право
претендувало на компетенцію у відношенні карних і цивільних справ, що виникали в результаті
здійснення гріха чи порушення віри; королівське право претендувало на компетенцію у відношенні
карних і цивільних справ, що виникали в зв'язку з правом сей-зини і з порушенням королівського
миру.
Канонічне право претендувало на юрисдикцію над духовними особами і церковною власністю,
а також над мирянами, звинуваченими в гріху і порушенні віри; королівське право претендувало на
юрисдикцію над вільними землевласниками й особами, що вчинили тяжкий злочин, а також у
питаннях, які прямо відносились до корони і власності корони.
2. Як канонічне, так і королівське право ґрунтувалися на авторитеті зовнішніх джерел права, з
яких вони прагнули запозичати об'єктивність і загальність. Обоє знайшли такі джерела в
божественному праві й у природному праві (розумі і совісті)..
Крім того, канонічне право спиралося на священні тексти, включаючи канони і постанови,
прийняті церковними соборами, папами, а також на Римське право, тоді як королівське право в
цілому спиралося на королівські укази.
Обидві системи розглядали звичай як важливе джерело права, хоча королівське право більше
спиралося на нього, чим канонічне право.
3. Як канонічне, так і королівське право було систематизованим, але канонічне право було
більш впорядкованим, ніж право королівське.
Канонічне право подібно до Римського права було університетською дисципліною, «наукою».
Королівське право було ближче до звичаєвого. Це пов'язане з тим, що королівське право, як і інші
форми світського права, не мало потреби у відображенні в підручниках і у викладанні в
університетських курсах, щоб бути визнаним у якості цілісної сукупності права, тоді як для
створення канонічного права правова наука була необхідна.
4. Як королівське, так і канонічне право виражало собою віру, що все право містить у собі певні
цілі, котрі визначалися як справедливість; це мало служити дороговказом тлумачення і
застосування правових норм. Право розглядалося, в першу чергу, як такий процес створення,
тлумачення і застосування норм, що має реалізувати закладені у них цілі справедливості.
При цьому і канонічне, і королівське право доповнили раннє, більш загальне поняття
справедливості специфічними вимогами християнської совісті: захисту бідних і нужденних;
реалізацією відносин, заснованих на доіірі (включаючи дарування в благодійних цілях), тощо. В
Англії у XIV і XV от., канцлер короля почав здійсню-вати виняткову юрисдикцію «по совісті» 1 «в
ім'я права справедливості». Однак в інших європейських системах королівського права та й у
Англії ХП-ХШ ст. «право справедливості» розглядалося не як щось окреме від «права», а, навпаки,
як його складоіа частина. Як і в канонічному праві, право справедливості королівських судів було
тим аспектом права, що додавав йому здатність пристосовувати старі норми до нових («винятко-
вих») обставин в ім'я здійснення справедливості.
Таким чином, спорідненість канонічного і королівського права є досить помітною.
Але парадокс полягає в тому, що, оскільки порівняно з іншими світськими гілками права
Середньовіччя королівське право було більш розробленим, більш розвинутим, то саме воно, коли у
XVI ст. почалася атака на канонічне право, відіграло провідну роль у цьому процесі.
РОЗДІЛ III
«ГОРИЗОНТАЛЬНЕ»
ПОРІВНЯЛЬНЕ
ПРАВОЗНАВСТВО
Підрозділ 1
НОВИЙ ЧАС: ДОБА ПРАВОВИХ РОДИН
(СІМЕЙ)
1. Підґрунтя права Нового Часу
Італійське та Північне Відродження разом з Реформацією та науковими відкриттями Коперніка,
Кеплара, Галілея заклали підвалини філософської революції, під котрою розуміють ствердження
філософії як незалежної сили в інтелектуальному житті, на кшталт того, як це було у античних
цивілізаціях.
У ХУЇЇ ет. світоглядні засади поглядів на державу та право у Європі сформувались у дві головні
течії, які умовно можна назвати французькою та німецькою. Такий поділ зумовив подальшу
диференціацію розвитку та напрямів рецепції римського права та розвиток права за французькою
та німецькою схемами. Звичайно, диференціація не мала абсолютного значення, та все ж наслідки
були досить помітними.
Предтечею як того, так і іншого напряму можна вважати Томаса Гобса, Джона Лока і Гуго
Гроція.
Гуго Гроцій у фундаментальній праці «Про право війни та миру» піддав глибокому аналізу
природне право, право народів та засади публічного права. Виголошуючи право як таке,
породженим природою (сутністю) людини, Гроцій зазначав, що воно ґрунтується на устремлінні
індивіда до спокійного, такого, що спрямовується розумом, спілкування з подібними до себе. Це
тяжіння до взаємного спілкування індивідів є головним джерелом права, яке у кінцевому підсумку
є сума соціальних норм, що опосередковують таку взаємодію людей і змушують їх утримуватись
від заволодіння чужим майном, повертати чужі речі, дотримуватись обіцянок, відшкодовувати
заподіяну шкоду, карати винних.
Визначаючи співвідношення права та закону, Гуго Гроцій виходить з того, що ці поняття
можуть трактуватись, як тотожні, лише за умови, що закон відповідає справедливості. Разом з тим,
законними є ті засоби, котрі призначені забезпечити здійснення права і досягнення у кінцевому
підсумку, реалізації принципу додержання справедливості.
Близьким до цієї позиції був Барух (Бенедикт) Спіноза, якого іноді оцінюють, як
найшляхетнішого й найпривабливішого з видатних філософів — може й не найбільш
оригінального, але найдосконалішого у етиці (Б. Рассел).
Зазначаючи, що право та держава є органічними частинами природи і, отже, ґрунтуються на
природному праві, Спіноза, проте, не погоджується з тезою про те, що джерелом природного права
людини є лише розум, котрий обумовлює правильне вирішення усіх питань. Крім, розуму, є ще
почуття і цю обставину ігнорувати не можна, оскільки, пише він, ми в рабстві тією мірою, якою
нашу поведінку визначають зовнішні чинники, і вільні тією мірою, якою самовизначаємось. Чільне
місце серед почуттів займає інстинкт самозбереження, тому егоїзм — неминучий. Разом з тим він є
однією з рушійних сил об'єднання людей на підставі «громадського договору».
Характерними рисами поглядів Т. Гобса було: критичне ставлення до індивідуалізму — кожен
має відмовитись від своїх прав тією мірою, наскільки цього вимагають інтереси миру та
самозахисту; вимога дотримуватись угод — в цьому полягають джерела і початок справедливості;
суміщення законів природних та громадянських за змістом; підпорядкування індивіда абсолютній
владі держави тощо.
Джон Локк, обґрунтувавши ідею природних прав людини і сформулювавши теорію розподілу
влади, значною мірою сприяв створенню концепції буржуазного лібералізму, що ґрунтувалась на
визнанні ідеї природного права, громадського договору, розмежуванні природного стану та
природного права, покладенні на державу обов'язків захищати права індивіда та його приватну
власність тощо. Виникає концепція, згідно якій кожен індивід у природному, вільному стані має
право на виконавчу владу, котра є, таким чином, похідною від спільноти людей. У державі, що
утворюється шляхом укладання суспільного договору, ця влада є прерогативою спеціального
органу. Метою здійснення влади є загальний інтерес.
Щоби політична влада відповідала своєму договірному призначенню і не стала деспотичною і
абсолютною силою в руках однієї особи або органу, необхідним є відповідний розподіл влад.
Законодавча влада, згідно з вченням Дж. Локка, як така, що має право видавати обов'язкові для
всіх закони, є верховною, якій підпорядковані інші влади. Істотним моментом локківської
договірної кон-, цепції держави є «доктрина законності опору будь-яким незаконним проявам
влади». Законність такого опору, включаючи право народу на повстання проти деспотичної влади,
ґрунтується на його суверенних повноваженнях як засновника держави. Локк відкидає уявлення
про свободу і закон як про явища, що є протилежними за своєю природою, обґрунтуванню чого
чимало зусиль доклав Т. Гоббс. Піддаючи критиці подібні уявлення, Локк зазначає: «Попри хибні
тлумачення, метою закону є не обмеження та знищення, а збереження та розширення свободи, бо в
усіх станах живих істот, які спроможні мати закони, де немає закону, там немає і свободи».
Іноді за визнанням заслуг Локка невиправдано забувається ім'я іншого видатного представника
англійської філософської думки — лорда Болінгброка (Генрі Сент-Джона). Саме він довів
сенсуалізм та емпіризм Локка до логічного завершення і своїм аналізом «природного» закону
випередив емпіричну теорію природного права, яка повністю розкриється вже у французькій
Просвіті. Цікаво, що при цьому Болінгброк рушійною силою морального закону вважає
себелюбство, оскільки лише через любов до себе людина змушена виявляти загальну
доброзичливість, що є підмурком «природного» закону.
Як зазначалось, природно-правові погляди на державу та право Гроція, Гобса, Лока, Спінози та
ін. справили значний вплив на подальший розвій світогляду у Західній Європі. Однак, незважаючи
на спільні витоки і навіть однакову назву — «Просвіта», — надалі державницько-правова думка у
Німеччині та Франції розвивається по-різному.
Німецька Просвіта зароджується наприкінці XVII ст., тобто навіть раніше, ніж відповідна течія
у Франції, де її завше пов'язують з початком XVIII ст. Можливо, ця «передчасність» зіграла у її
розвитку негативну роль. Характерними рисами німецької Просвіти є боязкість у критиці існуючих
політико-юридичних інститутів, схильність до компромісів з тими, хто має владу, відхід у сферу
абстрактних філософських розмірковувань. Це, певно, було наслідком немочі розрізненої
німецької буржуазії, що тільки почала усвідомлювати себе і до того ж була прямо залежна від
можновладців. Вказані властивості німецької Просвіти призвели до того, що, визнаючи природні
права за людиною і той факт, що держава є продуктом суспільного договору, представники даної
школи (Самуель фон Пуфендорф, Християн Томазій, Християн Вольф) активно проповідували
необхідність підкорення владі незалежно від того, чи відповідають дії останньої закону (хоча у
принципі не виключали супротив діям, які суперечать природному праву).
Отже, німецька Просвіта (як, до речі, й попередні філософські течії у цій країні) була досить
поміркованим та державницьким за характером вченням, що не могло не відобразитись на
розвитку тут традиції права, зокрема, на сприйнятті Римського приватного права.
Що ж стосується Просвіти як одного з головних напрямів політичної ідеології у Франції, то
вона була набагато «більш розкутою», ближчою до англійських та нідерландських зразків (витоків,
джерел).
Не ставлячи собі метою повну характеристику поглядів представників цієї течії, дуже коротко
нагадаємо підходи до проблеми найбільш видатних її представників.
Одним з перших за часом діячів Просвіти був Шарль Монтеск'е. У книзі «Дух законів» з
історичних позицій піддано аналізу виникнення держави та права, при цьому підкреслюється
природний характер законів (у широкому значенні слова), які існували ще до виникнення держави.
Цим законам має слідувати й законодавець. У свою чергу, верховенство права забезпечується
розділенням влад таким чином, щоб вони могли урівноважувати одна одну.
На позиціях природного права, точніше прав, будував свої розмірковування Вольтер, вбачаючи
головне соціальне зло у відсутності просвіти, невігластві, пануванні церковних догм, деспотизмі.
Дуже своєрідне місце серед діячів Просвіти займав Жан Жак Руссо, котрий довів до
радикального варіанта тези про протиріччя французької соціальної системи, протиставлення
розуму та почуття, протиріччя у майновому стані. У Руссо нема поваги до приватної власності, не
визнає він і розділення влад. Дуже своєрідне трактування суспільного договору, відносно якого він
зазначає, що коли держава виникла внаслідок договору, то люди вправі розірвати його, якщо має
місце зловживання владою. Вищим сувереном він вважає народ, права якого не можуть бути
обмежені жодними законами. Оскільки суверенітет не підлягає відчуженню, то народне
представництво не має сенсу — демократія має бути прямою — на кшталт античних міст-держав.
Але попри посилання на досвід античної демократії, а також ряд пропозицій, які припали б до
смаку й ревнителям республіканських чеснот у Стародавньому Римі (наприклад, пропозиція про
обмеження розкоші тощо), погляди Руссо, багато в чому були кроком назад порівняно з позицією
інших просвітителів і навіть більш ранніх гуманістичних течій. Об'єктивно вони були спрямовані
проти відродження античних ідеалів і права у числі здобутків античної цивілізації. На щастя, хоча
Ж. Ж. Руссо став прапором тих сил, котрі довели революцію до її найвищого етапу — якобінської
диктатури, не його ідеї визначили концепцію французького законодавства у XIX ст., коли було
створено неперевершений для свого часу Цивільний кодекс. Більший вплив на його творців мали
ідеї інших представників французької Просвіти, а також провідників нової течії (Б. Констана, Ф.
Гізо), яка на рубежі століть у Франції лише зароджувалась — лібералізму, котрі піддавали критиці
як реакційні, так і надто радикальні погляди. Саме у Франції наприкінці XIX ст. відбувається
процес становлення системи адміністративних судів, в яких можна було оскаржити незаконні дії та
рішення адміністративної влади.
Лібералізм набуває поширення і у Німеччині, де Еммануїл Кант дає його систематичного
обґрунтування. Наріжним каменем соціальних поглядів Канта є положення про категоричний
імператив, суть якого полягає у тому, що кожна особа визнається самоцінністю і не може бути
засобом досягнення спільного блага. Людина у своїй поведінці має дотримуватись велінь
морального закону, котрий є апріорним, не піддається впливу жодних зовнішніх обставин, а тому є
безумовним.
Загалом, категоричний імператив нагадує принцип індивідуалізму, притаманний концепції
природного права. Слід зазначити, що не лише категоричний імператив, але й деякі інші
положення вчення Канта являють собою довершену (вдосконалену) концепцію природного права
(теорія «суспільного договору», розподілу влади тощо). Важливі засади було визначено щодо
розуміння права, у якому Кант виділив три категорії: природне право, позитивне право,
справедливість. Природне право має своїм джерелом апріорні засади і поділяється на дві гілки.
Одна з цих гілок це приватне право, яке регулює відносини індивідів як власників. Друга —
публічне право, що визначає стосунки між людьми, що об'єднались у спілку громадян — державу.
Джерелом позитивного права є воля законодавця. Справедливість же являє собою вимоги, не
передбачені законом і тому не забезпечені примусом.
Феодальному безладдю та свавіллю Кант протиставляє буржуазний правопорядок, що
спирається на обов'язкові для усіх закони. При цьому негативно оцінюються юридичні привілеї та
підкреслюється необхідність додержання принципу рівності сторін приватних відносин. Слід
зазначити, що, хоча Кант і був засновником німецького ідеалізму і до того ж написав кілька ціка-
вих нарисів на політичні теми, але сам він не відіграв великої ролі у політиці. Натомість Фіхте і
Гегель висунули політичні доктрини, що мали великий вплив на хід історії.
Йоганн Готліб Фіхте, ґрунтуючись на загальних засадах природно-правової доктрини, виводив
право з чистих Форм розуму, заперечуючи вплив на право зовнішніх факторів. При цьому право
базується не на волі одного індивіда, а на взаємному визнанні волі кожного учасника відносин.
Оскільки свобода індивідів не застрахована від порушень, то її (тобто, правові відносини) треба
захищати примусом. І тут не обійтись без держави, яка приймає на себе ці функції на підставі су-
спільно-державного договору, на підставі такого договору виникає загальна воля народу, яка
складає суть законодавства і визначає межі впливу законодавства.
Кульмінацією руху, розпочатого Кантом, була філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.
Тут слушним здається зауваження Б. Рассела, що хоча Гегель часто критикував Канта, проте його
система ніколи б не виникла, якби не було Канта.
Зупинимось лише на деяких положеннях вчення Гегеля, що мали вплив на формування традиції
права у Німеччині XIX ст.
Насамперед цікаво, як він оцінював хід історії та місце у ньому Риму та німців. Відправним
моментом тут є те, що історичний розвиток духу обіймає три головні фази: східну, греко-римську й
німецьку. Сутність їхня в тому, що Схід знав і донині знає, що вільний тільки один; греко-
римський світ — що вільні декотрі, а німецький світ знає, що вільні всі. Але свободу (волю) Гегель
невідривно пов'язує із законом. Причому не лише стверджується, що закон забезпечує (є гарантом)
волю, але й сама наявність закону означає наявність волі. Принципом історичного розвитку є
національний дух. За кожної історичної доби є якась нація, що на неї покладено місію провести
світ крізь уже досягнуту ним діалектичну стадію. У часи Гегеля, на його думку, такою нацією є
німці. Крім того, на хід історії впливають визначні особливості, у чиїх прагненнях втілені
діалектичні переходи, що мають відбуватись в їхню добу. Це — герої, їм можна переступати
звичайні моральні правила.
Такі трактування свободи (неможливої без закону), а також значення націй логічно призводять
до піднесення ролі держави, яку у «Філософії права» Гегель характеризує як реальність моральної
ідеї, як розумне в собі і для себе, без чого індивід просто не може існувати.
До розуміння Гегелем духу історії та значення держави слід додати дещо з його трактувань
поняття «право». Воно вживається у трьох основних значеннях: право як свобода («ідея права»),
право як форма свободи («особливе право»), право як закон («позитивне право»). Тут звертає на
себе увагу ієрархія прав. Серед «особливих прав» чільне місце займає право держави, яке врешті-
решт і є єдино правдивим. Отже знов-таки має місце примат держави.
З викладеного вище можемо зробити висновок, що розуміння Гегелем ролі держави, свободи
індивіда та його стосунків з державою, а також духу (розвитку) історії і значення у цьому процесі
німецької нації мало зумовити особливості формування права у Німеччині тієї доби.
На цьому тлі нового поштовху у розвитку набуває поліцейське право, яке виокремилось у
процесі розвитку з камералістики. Основними представниками поліцейської науки того часу
називають Йоганна-Генріха-Готліба Юсті, фон Зонненфельса і Пюттера. Останній показує місце
поліцейської науки в системі публічного права, представляє поліцейську владу як орган захисту
суспільства від небезпеки. Юсті першим обґрунтував концепцію «вчення про поліцію» Термін
«поліція» визначає сукупність заходів внутрішньої політики, що мають метою забезпечення
суспільного добробуту.
За загальною думкою поліцеїстів XVIII-XIX ст. поліцейською визнавалась діяльність з охорони
публічного і громадського порядку, особистих і майнових благ. Поліцейська влада знаходила прояв
у нагляді, профілактичних заходах і поліцейській юрисдикції. Принципи правової держави
спричиняють вплив і на поліцейське право, внаслідок чого з'являються спроби теоретичного
обґрунтування необхідності обмеження поліцейської діяльності. Одна з таких спроб належить фон
Вергу, котрий на початку XIX ст. систематично переклав старе вчення про поліцію на принципи
політико-правових категорій, вироблених Пюттером і відобразив це у своїй семитомній праці
«Довідник німецького поліцейського права» (1799-1806).
Однак після встановлення конституційних форм правління майже у всіх країнах Європи і
виокремлення виконавчої гілки влади, сфера дії поліцейського права значно розширюється.
Відносини у сфері державного управління стають більш складними і поліцейське право вже не
спроможне їх охопити. Це спричиняє появу нового поняття «право управління», авторство якого
належить Лоренцу Штейну. Це право встановлює принципи управління, засади застосування
дисциплінарного примусу, окреслює правове поле таких важливих інститутів виконавчої влади, як
уряд і армія, регулює діяльність державних службовців, їх права та обов'язки, відповідальність у
разі зловживання владою тощо.
Л. Штейн, а за ним і Роберт фон Моль, активно розробляючи питання управлінського права,
доходять висновку про необхідність виокремлення з нього права адміністративного, як
самостійної частини дисципліни публічного права.
Розвиваючи адміністративне право, Моль віддає перевагу дослідженню ліберальних завдань
управління, доводить необхідність врахування старою поліцейською наукою засад
конституціоналізму і обмеження публічної влади принципами правової держави.
Нове адміністративне право спирається в той період на нову кадрову професійну категорію —
чиновництво, яка була необхідною умовою ефективного становлення і розвитку буржуазної
держави.
Помітний внесок в зв'язку з цим в теорію управління зробив німецький соціаліст та філософ
Макс Вебер, який першим дав систематизований аналіз державної бюрократії і визнаний автором
теорії бюрократії взагалі.
Протягом XIX ст. з'являється велика кількість цікавих наукових праць з питань управління, в
яких послідовно все більше розмежовуються адміністративне право, державне право та наука
державного управління.
Переломним моментом у становленні адміністративного права як самостійної дисципліни, є
межа XIX та XX ст. І не останню роль у цьому зіграли праці Отто Майєра, котрий виходив з того,
що підґрунтям адміністративного права є конституційна держава.
Керуючись розумінням правової держави, згідно з яким управління є зв'язаним законом та
судовим контролем, Майєр здійснює догматичну розробку понять і принципів публічного права.
Сформульовані ним поняття суб'єктивного публічного права, публічної власності і публічного
підприємства є помітним внеском в теорію адміністративно-правової науки. Саме Майєр
наприкінці XIX ст. під впливом французького адміністративно-правового вчення вперше створив
завершену систему загального адміністративно-правового вчення (Ю. Старилов).
Взагалі в розвитку адміністративного права Німеччини виокремлюють такі етапи:
I етап — поява перших поліцейських установ у Німеччині на межі XV-XVI ст.. Особливістю
даного етапу є максимально жорстка каральна політика німецьких держав, які називають іноді
«поліцейськими державами». В цей час з'являються перші наукові дослідження з поліцейського
права, які являють собою спробу обґрунтування моральних норм взаємовідносин людини і дер-
жави. Зокрема, серед них можна назвати концепції «Біблейської поліції» Рейнскінга,
«Християнської поліції» Фрієдліба тощо. В цей час поліцейська діяльність має характер політичної
діяльності, що керується принципом доцільності, а не справедливості.
II етап розвитку поліцейського права пов'язаний з науковою полемікою представників
концепції «адміністративного та поліцейського права». Вперше поняття адміністративно-правової
науки обґрунтовуються в творах французьких юристів у XVIII-XIX ст. і отримує подальший
розвиток у Німеччині другої половини XIX ст. В цей період розвитку поліцейського права
домінуючим вже є юридичний, а не політико-правовий аспект концепцій, завершується
доктринальний розвиток науки управління.
III етап розвитку поліцеїстики знаходить прояв у розвитку теоретичного підґрунтя наукового
знання.
Варто згадати також так звану історичну школу права, котра справила помітний вплив на
перебіг розвитку традиції права в Німеччині.
Засновником цієї школи, яка у центр своїх досліджень ставила питання не про те, у чому
полягає сутність права та яким воно має бути, а про те, як право виникає та яка його історія, був
Густав Гуго — професор університету у Геттінгені, автор «Підручника природного права як
філософії позитивного права, особливо — приватного права». Гуго піддав критиці тодішні
підручники за те, що у них не розрізнялись античний та сучасний підхід до юридичних категорій, і
виступив за те, щоб традиційні юридичні поняття і норми не вивчали, як мертві маси, але, щоб
кожне підлягало критичній оцінці з точки зору його історичного походження. На його думку,
цивілістична наука має зосередитись на тому, чим до цього часу не займалась практична
юриспруденція: треба звернутись до розвідок стародавнього римського права, починаючи не із
Зібрання Юстиніана, а більш давніх джерел.
Найбільш помітною постаттю історичної школи був, однак, не він, а Фрідріх Карл фон Савіні
(Savigny), — спочатку професор Берлінського університету, а потім — прусський міністр. У своїй
книзі «Про тяжіння нашого часу до законодавства та правознавства», полемізуючи з професором з
Гейдельбергу Ю. Тібо, котрий ставив питання про доцільність скасування старих норм та видання
нових на підвалинах природного розуму, він сформулював загальну концепцію розвитку права.
Головним у ній є твердження про те, що право не можна сформувати за своїм бажанням, на чому б
воно не ґрунтувалось, бо воно є продуктом розвитку народного духу, котрий розкривається в
історії народу в зв'язку його з релігією, культурою тощо. Ґрунтуючись на цій головній ідеї, Савіні
виступає проти кодифікації цивільного права, зазначаючи, що народний дух має розвиватись
вільно без обмеження його рамками застиглих норм.
З такої концепції слідував висновок про методологію засвоєння (рецепції) Римського права. На
думку Савіні, завдання правників полягає в тому, щоб на підставі результатів історичних розвідок
виокремити з римського права те життєздатне, що у ньому є, що стало з перебігом часу
національним германським, і переробляти його в одне органічне ціле з продуктами, що самостійно
утворились у новому германському (німецькому) житті. (Принагідно варто зазначити, що
представники цієї школи, відстоюючи ідею походження німецького права від германського
національного духу, разом з тим змушені були вивчати римське право, яке на той час практично
застосовувалось на території німецьких держав, заспокоюючи себе тим, що воно стало для німців
своїм, національним).
Ці ідеї були розвинуті далі Г. Ф. Пухтою, А. фон Бетман-Хольвегом, Ф. Блуме, Г. А. Хайзе, Ф.
X. Бюленбрухом та ін. Важливе значення мало також те, що у 1816 році німецький історик та
політик Б. Г. Нібур знайшов у Вероні рукопис Інституцій Гая, який став джерелом нового
історичного матеріалу, котрий дозволив уточнити розуміння низки положень Римського
приватного права.