Губар О.М. Філософія: інтерактивний курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

261

1.1. Протиріччя об'єктивного і суб'єктивного в пізнанні

Перше протиріччя. З визначення категорії "пізнання" виявля(

ється, що головним протиріччям пізнавальної діяльності є про'

тиріччя об'єкта і суб'єкта (об'єктивного і суб'єктивного). Од(

на з головних проблем гносеології – з'ясування механізму взає(

мозв'язку об'єкта і суб'єкта в пізнанні. Всі гносеологічні концепції

можна звести до трьох моделей пізнавального процесу, які по(

різному трактують взаємозв'язок об'єкта (Об) і суб'єкта (Сб).

Схема 19

Моделі процесу пізнання

Пояснення до схеми 19:

I – метафізична модель процесу пізнання характерна для

ранніх форм розвитку філософії і науки. Пізнання тут тракту(

ється як процес простого, пасивного споглядання суб'єктом

об'єкта. Суб'єкт як би фотографує об'єкт, відбиваючи його то(

чно таким, який він є насправді поза його органами почуттів;

тому образ дорівнює об'єкту або абсолютно об'єктивний. Од(

нак з позиції такого спрощеного трактування процесу пізнання

неможливо пояснити розвиток пізнання, або, як можливі різні

думки по тому самому питанню, або, як суб'єкт, однозначно і

пасивно відбиваючи мир, здатний створити щось таке, чого в

природі ще не було (здатність до творчості). Іншими слова(

ми, активність суб'єкта в процесі пізнання філософи помітили

ще в давній філософії. Саме так з'явилася друга модель.

II – агностицизм. Якщо в першої моделі абсолютизується об'(

єктивність образа (результату пізнання), то в агностицизмі – його

суб'єктивність (образ = суб'єктові) і на цій основі заперечується

*"

($")

+

>+"

H 

H"=H

H 

$

H" =  + H

H // 

H"=

262

здатність людини пізнавати світ таким, який він є насправді поза

нашими органами почуттів. Суб'єкт не пасивно відбиває об'єкт, а

істотно переробляє інформацію, що йде від об'єкта. Образ завжди

суб'єктивний, тому що він залежить від будови органів почуттів і

нервової системи людини, від його утворення, досвіду, системи

цінностей, навіть настрою в цей момент. Візьмемо, наприклад, са(

мий елементарний акт пізнання – зорове відчуття. Відомо, що в

природі немає кольорів: зеленого, жовтого, червоного, синього і

т.п.; ми ж відображуємо мир кольоровим. Отже, наше відчуття дає

нам картину не схожу на об'єкт, а тому що ми не можемо вийти за

межі своїх відчуттів (вони єдина зв’язуюча ланка людини із зовні(

шнім світом), то ми не можемо із упевненістю стверджувати, що

світ пізнаваний (що ми його пізнаємо таким, який він є, наприклад

кантівська "річ у собі"). Крайній агностицизм стверджує, що світу

поза нами взагалі немає (або людина не може це довести) – є тіль(

ки наші відчуття. Історично перша форма агностицизму – антич(

ний скептицизм, у якому були сформульовані аргументи (тропи)

проти можливості достовірного знання. Знамениті 10 тропів Эне(

сидема: не можна ніщо достовірне стверджувати так, як:

9 ті ж самі речі викликають у різних земних істот різні від(

чуття; одним вони корисні, а іншим шкідливі;

9 різні люди також відчувають речі по(різному;

9 той самий предмет різні органи почуттів сприймають по(

різному;

9 в різних станах люди сприймають речі не однаково, і навіть

те, що бачать божевільні, не суперечить природі;

9 судження про речі залежить від їхнього положення (місця,

відстані);

9 речі не можуть сприйматися ізольовано, у сполученні з різ(

ними обставинами вони сприймаються по(різному (напри

клад, камінь здається у воді легше, ніж у повітрі);

9 судження про речі залежить від внутрішнього устрою, стру(

ктури речей;

9 судження завжди відносні в силу відносності всіх явищ;

9 судження залежать від того, постійно або рідко зустріча(

ються явища;

9 судження залежать від поводження суб'єкта

') .. '% ((%. – .: #*% *. – 1976. – .413-416.

263

Агностицизм абсолютизує суб'єктивність образу. Актив(

ність суб'єкта в пізнанні розуміється як активність винятково

духовна, а суб'єкт розглядається як одиничний, ізольований

(як Робінзон, звідси термін – "гносеологічна робінзонада"), а не

як член суспільства, залучений у реальний процес історичної

практики.

Заслугою агностиків є розкриття і аналіз основних проти(

річ процесу пізнання, уявлення його як складного і супереч(

ливого явища. Однак діалектичне трактування цих протиріч

було почато в новій гносеологічній концепції.

III – діалектична модель. Активність суб'єкта розуміється

не тільки як духовна (пізнавальна), але як практична. Суб'єкт,

пізнаючи об'єкт, включає його (прямо або побічно) у сферу своєї

практичної діяльності. Практика як матеріальна, чуттєво(

предметна, цілепокладаюча діяльність людини поєднує проти(

лежність об'єкта і суб'єкта в пізнанні. Образ, відповідно до цієї

концепції, є діалектична єдність об'єктивного і суб’єктивного. В

практиці, оперуючи з об’єктом, суб’єкт виходить за межі почут(

тєвого досвіду і може довести вірогідність свого знання.

1.2. Протиріччя почуттєвого і раціонального в пізнанні

Друге протиріччя – протиріччя почуттєвого і раціона'

льного в пізнанні.

У процесі пізнання виділяють два рівня або дві сторони:

почуттєву і раціональну (Дивись схему 20)

Схема 20

Рівні і форми процесу пізнання

Рівні Форми

відчуття

сприйняття

Почуттєве

уява

поняття

судження

Пізнання

Раціональне

(абстрактне

мислення)

умовивід

264

Будь(яке пізнання починається з почуттєвого споглядання.

Органи почуттів – це канали, вікна нашої свідомості у відкри(

тий зовнішній мир. Почуттєвий досвід оформляються у від(

чуттях, сприйняттях та уявленнях.

Відчуття – це відбиття окремих властивостей, якостей,

предметів об'єктивного світу, що безпосередньо впливають на

органи почуттів.

Відчуття – вихідний пункт пізнання, нерозкладний його

елемент.

Якісну розмаїтість відчуттів називають їхньою модальніс'

тю. По модальності відчуття діляться на: дотикальні, зорові,

слухові, вібраційні, температурні, нюхові, смакові, больові; ві(

дчуття рівноваги, прискорення, м'язово(суглобні, відчуття

процесів, що відбуваються у внутрішньому середовищі органі(

зму – органічні відчуття і інші.

З різноманітних відчуттів у суб'єкта складається цілісний

конкретно(почуттєвий образ об'єкта – сприйняття.

Уявлення – це вища форма почуттєвого відбиття у вигляді

образного знання про об'єкти, що безпосередньо не сприймані

в цей момент. Фізіологічною умовою уявлень є збереження в

пам'яті слідів минулих впливів і їхня актуалізація (пригаду

вання) у цей момент.

Людина, як істота вільна і творча, здатна відірватися від

безпосередньої даності в пізнанні. Ця здатність розвивається у

вигляді розуму або мислення. Основу мислення становить

процес абстрагування. Абстракція – (від лат. abstractio – ві

дволікання) – процес виділення загального, істотного і існу(

вання цієї ідеальної сутності (абстракту) у свідомості окремо

від конкретних образів.

Відбиття абстрактної сутності об'єкта оформляється в по(

нятті (у мові – в слові). Завдяки абстрагованості одним понят(

тям людина позначає безліч різноманітних конкретних об'єк(

тів, що мають різний вид, але одну сутність. Наприклад, по(

няттям "людина" ми позначаємо і великого і маленького, і мо(

лодого, і старого, і чоловіка, і жінку, людину намальовану і зо(

бражену на фотографії і т.д., оскільки в нашім розумінні лю(

265

дини сконцентровані лише самі істотні якості і ознаки. Завдя(

ки здатності до абстракції людина обмеженою кількістю слів,

позначає нескінченну розмаїтість явищ навколишнього світу.

Якщо поняття позначає об'єкт, то судження – це висловлення

про об'єкт, а умовивід – це логічна операція, у процесі якої із

двох або більше суджень роблять висновок.

Як взаємозалежать в процесі пізнання почуттєві конкретні

образи і абстрактні поняття? Різноманіття відповідей на це

питання можна звести до трьох основних позицій.

(1). Сенсуалізм (від лат. sensus – почуття, відчуття) – на(

прямок у теорії пізнання, відповідно до якого чуттєвість є го(

ловною формою достовірного знання. Сенсуалізм близький до

емпіризму, що визнає почуттєвий досвід єдиним джерелом

знання. Сенсуалісти стверджують, що тільки відчуття зв'язу(

ють нас із зовнішнім світом і в них формується основа знання,

а мислення лише класифікує, укладає отриману інформацію,

не додаючи до неї ніякого нового змісту.

(2). Раціоналізм (від лат. ratio – розум) – напрямок у фі(

лософії, що визнає розум основою пізнання і поводження лю(

дей. Раціоналізм, на противагу сенсуалізму, абсолютизує роль

мислення в пізнанні, аргументуючи це тим, що тільки думка

проникає в сутність речей, тільки завдяки розуму людина під(

німається над світом природи і здобуває здатність осягнути не

тільки частку, випадкове, але і загальне, необхідне, здатність

до творчості.

(3). Діалектична теорія пізнання розглядає почуттєве і

раціональне як дві протилежні сторони того самого процесу.

Розрив протилежностей і абсолютизація однієї з них веде до

однобічного трактування пізнання. З діалектичної точки зору

результати мислення не тільки дають нове знання, але і акти(

вно впливають на структуру і зміст почуттєвого пізнання. Ра(

зом з тим чуттєвий досвід, що виступає як вихідна основа пі(

знавального процесу, розуміється не як пасивне втілення

впливу предметів зовнішнього світу, а як момент активної

практичної, чуттєво(предметної діяльності.

266

1.3. Протиріччя абсолютної і відносної істини

Третє основне протиріччя пов'язане із проблемами збаг(

нення істини – це протиріччя абсолютного і відносного в пі'

знанні.

Істина – це ціль пізнання, кінцевий пункт і початок нового

шляху у збагненні світу і себе. Справжній ентузіазм пізнання

"... подібно орлові не страшиться похмурих хмар спекуляцій і

розрідженого повітря вершин абстракції, коли йдеться про те,

щоб летіти назустріч сонцю істини

Істина за всіх часів вважалася однієї з головних загально(

людських цінностей.

О, Истина, дай нам ответ,

Чем ты пленишь людей

И кто ты?

Шли за тебя на эшафоты,

Твердя как заклинанье:

нет.

Всегда стояли за тебя,

И ты была всего дороже.

Стою за Истину

И строже смотрю на мир

И на себя!

А. Стовба.

Як розглядається основна проблема істинного знання в

гносеології? Істина визначається як знання відповідне (адек

ватне) об'єкту. Об'єкт же, світ навколо нас, перебуває в пос(

тійній зміні, розвитку. Отже, і істина, щоб відповідати мінли(

вому світу, повинна увесь час видозмінюватися (відносна іс

тина). У той же час ми звикли розуміти істину як щось стабі(

льне, перевірене, те, на що можна опиратися в пізнанні різно(

манітних і мінливих речей (абсолютна істина). Так якою ж

все(таки повинна бути істина: абсолютною або відносною?

Це питання також є традиційним у гносеології і так само є

кілька варіантів відповіді на нього (Дивись схему 21).

$., .. . 2- ". – .41. – .144

267

Як розрізнити істинне знання і помилку? Традиційна гно(

сеологічна проблема – проблема критерію істини (тобто спо

собу перевірки). Людству відомо два основних способи переві(

рки істинності: логічний і практичний.

Схема 21

Протиріччя абсолютного і відносного в істині

(варіанти рішення проблеми)

Догматизм

Діалектична

концепція

Релятивізм

абсолютизація стій(

кості істини, істина

трактується як догма

– положення, що не

вимагає зміни або

розвитку; раз і наза(

вжди дане. Існує

тільки абсолютна іс(

тина; усе, що віднос(

но – помилка.

пізнання як супереч(

лива єдність відносно(

го і абсолютного; у іс(

тинному знанні відби(

вається як стійкість

світу (абсолютний

момент в істині), так і

його мінливість (від(

носність істини) од(

ночасно.

абсолютизація

відносності

знання. Немає

нічого раз і на(

завжди даного;

істина завжди

мінлива; у ко(

жного суб'єкта

своя істина.

Логічний доказ істинності знання заснований на двох ос(

новних напрямках (правилах): необхідно, щоб вірними та не(

суперечливими були посилки, вихідні тези, аксіоми і дотри(

мувалися логічні правила висновку з вихідних посилок – нас(

лідків. Логічний критерій має істотні обмеження. Він не до(

зволяє вийти за межі пізнання і працює в рамках старого, пе(

ревіреного, устояного знання. Коли ж відбувається прорив у

нове, незвідане, логічний спосіб може бути недійсним, тому

що іноді нова теорія вимагає нової логіки доказу.

Практика як критерій істини може вважатися абсолют(

ного у тому розумінні, що якщо ми використовували отрима(

не знання про об'єкт у практичній діяльності і досягли бажа(

268

них результатів, то із упевненістю можна сказати, що це знан(

ня – істинне. Однак практика одночасно і відносний критерій,

тому що вона історично обмежена.

Наприклад, твердження, що земля кругла відомо давно, але

можливість перевірити його практично з'явилася у людини

недавно. Сучасний рівень розвитку суспільної практики, на(

приклад, не дає можливості перевірити багато положень теорії

відносності та інших нових теорій.

Таким чином, процес пізнання – надзвичайно складний,

суперечливий і нескінченний. Людина завжди буде прагнути

глибше і ширше пізнати світ і себе, але ніколи це прагнення не

досягне завершення. Це вселяє оптимізм, тому що будь(яке

покоління зможе сказати: "Ми внесли свій внесок в пізнання

світу, ми дізналися про нього більше, ніж наші предки". Тіль(

ки дурень може сказати: "Я знаю все". Чим більше ми знаємо,

тим більше межа непізнаного – це ще один з парадоксів про(

цесу пізнання, що становить джерело його розвитку.

2. Специфіка наукового пізнання

Наука від інших видів пізнання (повсякденного, релігійного,

художнього, ідеологічного) відрізняється наступними характе(

ристиками:

а) За предметом. Предметом науки є не всі безконечно рі(

зноманітні зв'язки і явища світу, а лише істотні, необхідні, за(

гальні, повторювані зв'язки – закони. Вчений серед раптовос(

тей шукає необхідність, в одиничних, конкретних фактах – за(

гальне.

б) За методом. У науці розробляються спеціальні способи

і прийоми пізнання – методи. В системі науки розробляються

дисципліни, що спеціально займаються вивченням методів пі(

знання: методологія, логіка, історія науки, лінгвістика, інфор(

матика і ін. Логіка – наука про загальнозначущі форми і засо(

би думки, необхідні для раціонального пізнання. Методоло'

гія – вчення про методи пізнання, про принципи і межі засто(

сування методів, про їхній взаємозв'язок (система методів).

Загальні принципи пізнання і загальнонаукові методи тради(

ційно вивчаються у філософії. Для будь(якої розвинутої нау(

269

ки характерна методологічна рефлексія, тобто обґрунтування і

систематизація власних методів дослідження. Для сучасного

природознавства і науково(технічного знання характерно ши(

роке використання спеціальних інструментів і приладів (існує

навіть поняття "індустрія науки"). Методи науки підрозді(

ляються на філософські (метафізичний, діалектичний, прин

цип загального зв'язку, принцип історизму, принцип протиріччя

і ін.), загальнонаукові і конкретно наукові, а також на емпіри(

чні і теоретичні (Дивись таблицю 6).

в) За мовою. Наука створює і користується специфічною

мовою. Мова – система знаків, що служить засобом людського

спілкування, мислення і вираження. Мова є специфічним за(

собом передачі інформації. Виділяють природні і штучні мови.

Одиницею природної мови є слово. У складі штучних мов –

процес формалізації. Формалізація – процедура заміни поз(

начення реального об'єкта або його словесного опису знаком.

Наприклад, те саме явище виражене природною мовою (три

плюс два рівняється п'яти) і формалізованою мовою (3+2=5).

Формалізовані мови науки сприяють стислості, чіткості ви(

раження думки, дозволяють уникнути багатозначності, про(

водити складні операції зі знаковими моделями об'єкта. Наука

(особливо гуманітарна) користується і природною мовою, але

і тут пред'являються особливі вимоги: логічність, строгість,

чіткість визначення термінів. У науці поступово йде процес

міжнародної уніфікації мови. Математикам або кібернетикам

з різних країн сьогодні не потрібний перекладач, вони розу(

міють один одного завдяки універсальним формалізованим

мовам. Очевидно, за ними підуть і представники всіх інших

наук.

г) За результатами. Наукове знання системне, обґрунто(

ване, доведене і представлене у вигляді специфічних форм.

Основними формами наукового знання є ідея, проблема, гі'

потеза, науковий закон, концепція, наукова картина миру.

д) За суб'єктом. Наукова діяльність припускає особливу

підготовку суб'єкта. Вчений повинен мати певні якості:

9 широку ерудицію;

9 глибокі знання у своїй сфері;

9 вміння користуватися науковими методами;

270

9 творчі здатності;

9 певну систему цільових настанов і ціннісних орієнтацій

(істина є вершиною в ієрархії цінностей вченого);

9 сильну волю.

У науковому пізнанні виділяються, як правило, емпірич(

ний і теоретичний рівні. Порівняльний аналіз їх представимо

у вигляді таблиці (Дивись таблицю 6).

Таблиця 6. Емпіричний і теоретичний рівні наукового пі'

знання.

з/

Ознака

порівнян(

ня

Емпіричний рівень Теоретичний рівень

1. Гносеоло(

гічна

спрямова(

ність дос(

ліджень

Пізнання орієнтоване

на вивчення конкрет(

них зв'язків і законо(

мірностей. Головне

завдання – опис об'є(

кта, відповідь на пи(

тання: “Що це?“

Пізнання спрямова(

не на розкриття при(

чин і сутності зв'яз(

ків об'єкта. Головне

завдання – пояснен(

ня, відповідь на пи(

тання: ”Чому?”

2. Характер

отримано(

го пізнан(

ня

Основна форма знан(

ня – науковий факт і

сукупність емпірич(

них узагальнень

Знання фіксується у

формі ідей, принци(

пів, законів, теорій

3. Викорис(

товуванні

методи

(переваж(

но)

Спостереження, ви(

мірювання, опис, екс(

перимент та ін

Аналіз, синтез, інду(

кція, дедукція, ана(

логія, гіпотеза, аксі(

оматичний метод,

ідеалізація та ін

4. Зв'язок з

об'єктом

дослі(

дження

Безпосередня взає(

модія з об'єктом

Опосередкована вза(

ємодія з об'єктом;

оперування ідеаль(

ною моделлю об'єкта

Представлені розходження, звичайно ж, не мають абсолют(

ного характеру. У реальній науковій діяльності емпірія і тео(

рія нерозривно зв'язані і доповнюють один одного.