Федулова Л.І. Сучасні концепції менеджменту

Подождите немного. Документ загружается.

ме свою особливу роль знання починають відігравати на ви

сокій стадії індустріальної зрілості країни, коли господарюю

чими системами досягнуто значний ступінь насиченості засо

бами виробництва та високий рівень фондоозброєності праці.

Саме Е. Денісон вперше розробив класифікацію темпів еко

номічного зростання, що включає 23 фактора, і серед них 4

фактори, що відносяться до праці (зайнятість, відпрацьовані

години, статева структура робочої сили та рівень освіти).

Завдяки появі нових моделей економічного зростання з

ендогенним (генерованим із середини системи) техно

логічним прогресом, в 90х роках ХХ ст. питання щодо ролі

знання викликало ще більшу зацікавленість. Характерною

особливістю нових моделей є те, що розвиваючи ранні ідеї

К.Ерроу та Х.Узаві щодо економічної ролі навчання в процесі

виробництва, їх автори вводять у виробничу функцію в тій чи

іншій формі додаткову змінну – людський капітал, тобто об

сяг наукових знань і практичного досвіду, накопичених в про

цесі навчання і безпосередньої виробничої діяльності.

Щодо самого характеру економічного зростання, то в мо

делі П. Ромера [14] воно знаходиться в прямій залежності від

величини людського капіталу, зосередженого в сфері отри

мання наукового знання. Це означає, що сфера знання впливає

на економіку не тільки безпосередньо через прикладні ідеї та

розробки, а саме її існування є необхідною умовою еко

номічного зростання, оскільки забезпечує накопичення

людського капіталу. Модель Ромера також дозволяє зробити

висновок про те, що країни з великим накопиченим обсягом

людського капіталу будуть мати більш високі темпи еко

номічного зростання.

Дослідження показують, що в останні роки зацікавленість

даною проблемою спостерігалась не лише з боку відомих тео

ретиків соціоекономіки таких, як П. Друкер та Е. Тоффлер, які

звернули увагу на роль знання як ресурсу управління та вла

ди, але й збоку вчених, які вивчають організацію виробництва,

технологію і стратегію управління, теорію організації, і також

стали висувати теорії управління знаннями. Так, в своїй ос

Ðîçä³ë 1

танній праці П. Друкер доводить, що в нових економічних

умовах знання не є ще одним ресурсом такого ж порядку, що і

традиційні фактори виробництва – праця, капітал та земля, а

взагалі є єдиним, значущим ресурсом. “И на западе, и на Вос

токе знание всегда соотносилось со сферой бытия, существо

вания. И, вдруг, почти мгновенно знание начали рассматри

вать как сферу действия. Оно стало одним из видов ресурсов,

одной из потребительских услуг. Во все времена знания были

частным товаром. Теперь практически в одночасье оно превра

тилось в товар общественный” [15]. Е. Тоффлер розподіляє

думку П.Друкера і називає знання потужною силою та ключем

до зрушення влади, звертаючи увагу на перетворення знання

із доповнення до сили грошей та сили мускул в їх квінте

сенцію, що пояснює причини поширення по всьому світу

війни за контроль над інформацією та засобами комунікації

[16].

Продовжуючи роздуми своїх попередників, Дж. Куінн

вважає, що економічні та продуктивні сили сучасних корпо

рацій вміщені в основному в інтелектуальній сфері та в сфері

виробництва послуг. Він стверджує, що вартість більшості

продуктів та послуг в першу чергу визначаються можливістю

розвитку заснованих на знаннях нематеріальних активів, та

ких як технологічні ноухау, дизайн продукції, маркетингові

дослідження, розуміння клієнта, здатність персоналу до про

дуктивної праці та інновації [17].

Більшість дослідників – класиків організаційних теорій –

розподіляють людське знання на два типи: 1) знання фор

малізоване, що виражено літературною мовою, формулами,

конкретними характеристиками, інструкціями і т. інше, завдя

ки чому цей тип знання може легко і без викривлення переда

ватися одним індивідуумом іншому; 2) знання неформалізова

не, яке важко підлягає вербалізації; це особисте знання, ре

зультат індивідуального досвіду, що включає такі розмиті по

няття, як особисте переконання, думки та системи цінностей.

Звідси – дві форми взаємодії – між неформалізованим та фор

малізованим знанням та індивідуумом і організацією – визна

ÑÓ×ÀÑÍ² ÊÎÍÖÅÏÖ²¯ ÌÅÍÅÄÆÌÅÍÒÓ

чають існування чотирьох основних процесів трансформації

знання, сукупність яких і є створенням знання: із нефор

малізованого в формалізоване, із формалізованого в фор

малізоване; із формалізованого в неформалізоване та із нефор

малізованого у неформалізоване.

В більшості економічних, управлінських та ор

ганізаційних теорій знання наводиться саме по собі, хоч по

суті вони присвячені саме науковому об’єктивному знанню і

створені під потужним впливом епістемологічної традиції.

Слід зазначити, що серед більшості нових управлінських те

орій, які з’явилися з середини 1980х років і розкривали зна

чення знання для суспільства та організації в майбутньому,

все ж мало досліджень присвячених процесу створення знан

ня організаціями, тобто ці теорії розглядають в основному

придбання, накопичення та використання існуючих знань,

ігноруючи поняття “створення нового знання”. Саме процес

створення організаційного знання є функцією отриманого

досвіду в результаті проб і помилок та спроможність компанії

як єдиного цілого створювати нове знання, розповсюджувати

його в межах організації і втілювати в продукції, послугах та

системах [18].

На сьогодні компанії змушені докладати спеціальних зу

силь, щоб захистити бізнес, утримати інтелектуальний капітал

та підвищити свою життєздатність. За деякими оцінками, 42%

корпоративних знань складає інтелект персоналу, ніяк не

зафіксований на матеріальних носіях інформації. А

дослідження швейцарської дослідницької організації, що вив

чала сфери управління знаннями показали, що реальне засто

сування знаходять лише 20% знань, якими володіють

працівники компаній. Це означає, що одне лише підвищення

ефективності управління знаннями в межах підприємства доз

волить підняти продуктивність, прискорити темпи зростання,

збільшити прибуток і посилити конкурентні переваги. Знання

– це активи, значить, як і всіма активами, ними потрібно уп

равляти. Якщо людину розглядати як корпоративний капітал,

то навчання – це засіб примноження цього капіталу [19].

Ðîçä³ë 1

Таким чином, відмінною особливістю нової інноваційної

фази розвитку людства є підвищена увага до знань, оскільки

останні все більше проявляють себе у вигляді безпосередньої

продуктивної сили. В соціальному плані очікується, що на

укомісткі технології можуть сприяти зміцненню демократич

них процедур прийняття рішень, підвищенню ефективності

управління та безперервному навчанню членів суспільства

протягом всього життя. В економічному плані все більше йде

мова про виникнення феномена “економіка, започаткована на

знаннях” – тип економіки, де сектора технологічної ма

теріалізації знань відіграють вирішальну роль, а виробництво

знань є джерелом економічного зростання.

Сучасні дослідження, присвячені розробці нової продукції

та технологій, все ж таки звертаються до неформалізованого

знання, але їх основною метою залишається перетворення не

формалізованого знання в придатну для розповсюдження

інформацію. В розумінні сутності знання і його зв’язку з

інформацією позиції дослідників досить різноманітні. Так, на

думку Ю.А. Шрейдера, знання – це локальне поняття, воно

притаманне конкретному індивіду в певний час. За допомогою

переходу в особливу, відчужену від носія усуспільнену форму

(інформацію) знання перетворюється в глобальну категорію

[20]. Такої ж думки дотримуються Т.Давенпорт, Л.Прусак та

інші прибічники інформаційного підходу до менеджменту

знань [2122].

Не зважаючи на існування багатьох відмінностей у визна

ченні знання, загальною позицією залишається те, що необ

роблена інформація сама по собі не призводить до розвязання

ділових проблем, не виробляє вартості і не зміцнює конкурен

тоспроможність осіб, які володіють ним. Знання може вміщу

ватись в інформації в наявному вигляді чи бути відсутнім в

ній. Вилучення знання із потоку чи масиву інформації являє

собою самостійну і досить складну проблему [23].

На думку цього ж автора, знання як економічне благо має

різні матеріальні та нематеріальні форми існування. Суб’єкти

воване знання являє собою ресурс особистості, особливу якість

ÑÓ×ÀÑÍ² ÊÎÍÖÅÏÖ²¯ ÌÅÍÅÄÆÌÅÍÒÓ

її людського капіталу, що отримало свою оцінку на ринку робо

чої сили. Об’єктивоване знання виступає у формі програмного

продукту, промислового зразка, закінченої наукової розробки,

технічного рішення і т. інше. Таким чином, в якості еко

номічного блага знання є об’єктом купівлі – продажу як на

ринку продуктів праці, так і на ринку ресурсів і підпадає під

дію економічних законів, хоч і з деякою специфікою. Звичайно,

розуміння процесу створення організацією нової продукції, но

вих методів та нових організаційних форм має велике значен

ня, але ще важливішою є проблема зрозуміти, як організація

створює нове знання і що робить можливим його створення.

Для Європи, як і для всіх розвинутих країн світу, в кінці

ХХ на початку ХХІ ст. характерним стало збільшення ролі

інтелектуальної складової в економіці, прискорене зростання

галузей з інтенсивним використанням знань як фактору ви

робництва. Розвиток світової економіки набув нових рис, які

не характерні для традиційної індустріальної економічної мо

делі. В зв’язку з прискореним технологічним розвитком і особ

ливо розвитком інформаційних технологій на ринку стави

з’являтись компанії, які не зовсім відповідали визначенням

традиційної економіки, так як у більшості із них активи прак

тично були відсутні, при цьому ринкова вартість

(капіталізація) інколи демонструвала значне зростання і

вимірювалась мілліардами доларів.

Наведені фактори вказують на необхідність проведення

українськими науковцями та практиками серйозних ком

плексних досліджень в цьому напрямі з метою отримання кон

кретної та системної інформації для прогнозування даного

процесу та вироблення організаційного механізму управління

економікою на державному рівні, враховуючи світові зако

номірності та тенденції переходу до нової економіки.

Знання у вигляді систематизованої інформації пере

дається через сучасні інформаційнокомунікаційні мережі, пе

ретворюючись на значний прискорювач світового науково

технічного прогресу, тому діловий світ зацікавлений в інвесту

ванні в освіту та дослідження. Водночас нова економіка

Ðîçä³ë 1

сприяє підвищенню конкурентоспроможності національних

економік в умовах глобалізації, забезпечуючи суттєве зростан

ня продуктивності праці.

Дослідження показують, що відставання України в сфері

розвитку нової економіки виникло ще в 70х рр. ХХ ст. через

неадекватне відношення до нових тенденцій світового розвит

ку. Періодичні спроби змінити ситуацію на краще не носили

системного характеру і не мали успіху. В той же час відставан

ня в розповсюдженні високих технологій означає не лише зни

ження міжнародної конкурентоспроможності, але й відставан

ня в якості наданих державних послуг для суспільства і грома

дян, темпах зростання людського капіталу, економічного рос

ту країни, і як наслідок – загроза залишитися на периферії но

вого інформаційного суспільства та інтелектуальної еко

номіки. Мова йде про створення нового формату країни під

дією інтенсивних процесів створення та розповсюдження

знань та їх проникнення в усі сфери життя суспільства.

Методологічні засади щодо шляхів та методів практичної

реалізації концепції економіки знань в Європі були здійснені в

декілька етапів:

1) березень 2000 року – Самміт Європейської Ради у

Лісабоні визначив стратегічну мету розвитку ЄС до 2010 ро

ку – підготовка до економіки знань, результатом якої має бути:

••

перетворення ЄС у найбільш динамічнішу систему

світу;

••

підвищення рівня продуктивності праці;

••

подолання 50%го розриву між доходами на душу насе

лення у Європі та США

2) 1й Форум у березні 2002 року – Самміт Європейської

Ради у Барселоні, коли європейські уряди зобов’язалися ак

тивізувати наукові дослідження та інновації шляхом збільшен

ня видатків на дослідження та розвиток до 3% ВВП до 2010

року, причому 2/3 із них має забезпечити бізнессектор;

3) 2й Форум з економіки знань у березні 2003 року у

Хельсінкі присвячений впровадженню стратегій економіки

знань у країнах Центральної та Східної Європи;

ÑÓ×ÀÑÍ² ÊÎÍÖÅÏÖ²¯ ÌÅÍÅÄÆÌÅÍÒÓ

4) 3й Форум – березень 2004 року у Будапешті визначив

перші здобутки окремих країн в напрямі розбудови економіки

знань.

В результаті узагальнення методологічних напрацювань,

встановлено, що взаємопов’язаними складовими економіки

знань в даний час вважаються такі:

••

якісна і безперервна освіта для всього населення

країни;

••

економічні стимули та інституційний режим, що заохо

чують до ефективного використання національних і

глобальних знань в усіх секторах економіки;

••

ефективна інноваційна система, що об’єднує в єдиний

комплекс економіку (бізнес), наукові та різного роду

дослідницькі центри і учбові заклади;

••

динамічна інформаційна інфраструктура, що надає

інформаційні та комунікаційні послуги суб’єктам рин

ку, державним установам та, що особливо, всім прошар

кам населення;

••

держава як ініціатор та координатор становлення і роз

витку економіки знань в усіх сферах життєдіяльності

країни.

Інтелектуальний ресурс є тим безперервно відтворюючим,

зростаючим і ускладнюючим середовищем і одночасно осно

вою, на якій будується конструкція економіки знань. При цьо

му більшість її особливостей обумовлені властивостями знань,

а саме такими:

••

знання є загальним надбанням;

••

знання при користуванні не витрачаються;

••

знання, втілені в товар, можна кількісно виміряти по

казником інформаційної питомої ваги товару;

••

собівартість отримання знань не залежить від їх “тира

жування” і кількості користувачів;

••

деякі види знань чутливі до часу – вони застарівають,

але не зникають безслідно [24].

Таким чином, основним ресурсом сьогоднішнього етапу

економіки виступають знання як специфічний ресурс. У зв’яз

Ðîçä³ë 1

ку з прискоренням темпів розвитку технологій доступність

знань стає найважливішою умовою для участі країни у гло

бальній конкуренції. Нові технології можуть позитивно впли

вати на економіку країн, незалежно від рівня їхнього розвитку,

про що свідчить досвід Китаю, Індії, Бразилії, Ірландії, які за

допомогою ефективно діючих систем освіти успішно винайш

ли свої сегменти інформаційних технологій, які дозволяють їм

бути конкурентоспроможними на світовому ринку. Це вказує

на те, що успіх країни у досягненні конкурентоспроможності

на світовому ринку, використовуючи переваги економіки

знань, залежить від її спроможності якомога швидко адаптува

ти свій потенціал у сфері створення, використання та розпо

всюдження знань до потреб світової економіки.

1.2. Ñó÷àñíà íàóêà óïðàâë³ííÿ

На початку ХХІ ст. світ вступив в період стрімких струк

турних змін, які торкаються всіх сфер життя і, щоб вижити,

підприємства повинні були своєчасно реагувати на них. Серед

змін середовища, найбільш всеохоплюючий характер мають

наступні: глобалізація світової економіки, універсалізація

світових інформаційних процесів на основі революційних

змін в галузі інформаційних та комунікаційних технологій;

об’єднання зусиль людства з метою протидії екологічним ка

таклізмам. Нові риси сучасних ринкових відносин,

підприємництва визначаються переходом до інтеграції еко

номічної, технологічної, організаційної, інформаційної,

соціальної та культурної складових, яка дозволяє найбільш

чітко бачити майбутній розвиток підприємства, комплексно

враховувати інтереси споживача та виробника.

В зв’язку із скороченням життєвого циклу та дивер

сифікації продукції, а також зростанням вартості ресурсів ме

неджери змушені йти на ризик в прийнятті рішень і проявля

ти високу адаптивність до мінливих умов середовища. Вони

також повинні сприяти постійному притоку ідей, створювати

ÑÓ×ÀÑÍ² ÊÎÍÖÅÏÖ²¯ ÌÅÍÅÄÆÌÅÍÒÓ

атмосферу творчості та ініціативи. Реалізація таких підходів в

управлінні найбільш ефективна через механізми інтеграції.

За умов, коли невизначеність як постійна мінливість стану

поведінки, швидка і гнучка переорієнтація виробництва і збуту

стала одним із важливих понять менеджменту, потребується

побудова такої системи управління, яка була б адекватна дії

різноманітних факторів. Особливе місце процесу управління в

ринковій економіці обумовлено тим, що воно повинно забезпе

чити поєднання, інтеграцію економічних процесів на підпри

ємстві. Саме в складних економічних умовах сьогодення по

винні реалізовуватись потужний, цілеспрямований менедж

мент підприємства, заснований на критичному відборі найкра

щих напрямів різних шкіл і підходів до менеджменту, і враху

вання сучасних тенденцій розвитку господарського управління.

Завдання, з якими доводиться стикатися сьогодні, зовсім

інші, ніж ті, що були ще двадцять років. Тому, в умовах гло

балізованої економіки, коли постійно очікуються як небез

печні зміни (загострення конкуренції, нарощення темпів діло

вої активності), так і нові перспективи (укрупнення ринків,

скорочення кількості бар’єрів), підприємства кардинально

вдосконалюють діяльність не лише через конкуренцію чи за

ради прибутку, але й заради виживання.

Глобалізація ринків і конкурентної боротьби викликають

суттєві зміни в діловому оточенні компаній, які особливо до

водиться враховувати. Серед таких змін:

• зміни в технологіях – охоплення населення глобальни

ми інформаційними мережами, швидкодіючі та високоякісні

засоби зв’язку, швидкісний транспорт, високопродуктивна по

бутова техніка, нові види продовольства та інше;

• міжнародна економічна інтеграція – зниження митних

зборів, введення плаваючих валютних курсів; вільне перели

вання капіталів в глобальному масштабі, трансфер технологій;

розвиток ринків в передових країнах – уповільнення еко

номічного зростання, збільшення частки експорту в товаро

обігу (особливо високотехнологічної продукції), посилення

дерегулювання економіки та інші.

Ðîçä³ë 1

Для того, щоб уникнути загроз і використати можливі

шанси, підприємства (компанії) прагнуть зміцнити свою кон

курентоспроможність, перш за все через трансформаційні

зміни, серед яких:

••

вдосконалення господарської діяльності;

••

реструктуризація;

••

програми поліпшення якості;

••

злиття і придбання фірм;

••

перегляд стратегічних пріоритетів;

••

зміни у виробничій культурі (формування корпоратив

ної культури).

Досвід роботи провідних зарубіжних та вітчизняних ком

паній в цих напрямах потребує акцентувати увагу на тен

денціях і закономірностях функціонування сучасного менедж

менту і, перш за все, на тих нових концепціях (теоріях), що ви

никли за останній період і успішно впроваджуються в практи

ку життя підприємств.

Розглядаючи еволюцію розвитку теорії управління, авто

ри [25] пропонують наукові здобутки з менеджменту роз

поділити на дві основні групи: 1) наукові видання від Ф. Тей

лора до Г. Саймона; 2) видання гуманістичного напрямку, ав

тори яких від Е. Мейо та Е. Вейка до робіт по організаційній

культурі. Так, науковий менеджмент Ф. Тейлора був спробою

формалізації досвіду працівників і неформалізованих навичок

в об’єктивне і наукове знання. Але ці спроби не мали успіху і з

часом створення нових методів організації праці стали ви

ключним правом менеджерів, на яких були покладені обов’яз

ки класифікації, приведення до одного знаменника і оформ

лення знань у вигляді правил та формул, впровадження їх в

повсякденний виробничий процес [26].

Менеджмент другої половини ХХ ст. характеризувався

прагненням вчених врахувати комплексний характер та

взаємодію організацій з навколишнім середовищем, про що

свідчать наукові здобутки школи Ф. Тейлора, Г. Гантта, Ф. і Л.

Гелбретів, адміністративної школи А. Файоля, школи людсь

ких відносин Е. Мейо, системного підходу П.Друкера та кон

ÑÓ×ÀÑÍ² ÊÎÍÖÅÏÖ²¯ ÌÅÍÅÄÆÌÅÍÒÓ