Дубич К.В. Основи теорії управління та менеджменту

Подождите немного. Документ загружается.

Рис. 1.2. Взаємодія керуючої і керованої підсистем в системі управління

Розділі. ОСНОВИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІНСЬКОЇ ПРАЦІ

Управління трудовим колективом - це свідомий, планомірно

здійснюваний процес впливу на групи людей для досягнення ними найкращих

результатів при мінімальних витратах матеріальних і трудових ресурсів. Пітер

Друкер, якого вважають провідним сучасним теоретиком в галузі управління і

організації, дав таке визначення: "Управління - це особливий вид діяльності,

який перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і

продуктивну групу".

Часто управління розглядають як синонім керівництва, проте управ-

ління - більш широке поняття. Його можна визначити як розумову і фізичну

діяльність, яка приводить до того, що трудовий колектив виконує поставлені

завдання. Керівництво у цьому процесі є лише окремим елементом управ-

ління - цілеспрямованим впливом на підлеглих. Ефективність цього впливу

залежить від міри впливу керівника на підлеглих.

Управління завжди виступає як наука і мистецтво. Наука управління

вивчає закономірності, принципи, функції, структуру управління та інші аспек-

ти. Мистецтво управління пов'язане із вмінням творчо застосовувати знання

науки управління в конкретних ситуаціях. Ці дві сторони не слід розділяти і

протиставляти. Там, де управління перестає бути мистецтвом, воно губить

своє значення і як наука.

Управління сучасною організацією - це складна система, що є сукуп-

ністю взаємопов'язаних і об'єднаних між собою деякою регулярною взаємодією

складових елементів.

Розглядаючи управління як систему, можна виділити керуючу підсис-

тему (суб'єкт управління), якою є апарат управління підприємством, і керовану

підсистему (об'єкт управління), яка складається із виробничих одиниць - основ-

них і допоміжних цехів і служб. Зв'язок між керуючою і керованою підсистемами

здійснюється за допомогою інформації, яка в ході виробничого процесу надси-

лається від об'єкта до суб'єкта і є основою для вироблення команд, що потім

надходять до об'єкта для виконання.

Зворотний зв'язок системи із зовнішнім світом здійснюється через

зовнішню інформацію (вхідну і вихідну). Внутрішня інформація відображає дані

про стан об'єкта (хід виробництва, виконання планових показників, економічні

показники). Інформація, що надійшла в керуючу систему, обробляється

(приводиться до зручного для роботи вигляду, групується, аналізується) і

готується для прийняття рішення.

Прийняття управлінських рішень дає управлінську інформацію (команди

управління) у формі завдань, норм, вказівок тощо.

Елементами системи управління є такі поняття і категорії: цілі, методи,

функції, структура, технологія, інформація, технічні засоби, людина в системі

управління.

ОСНОВИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

Менеджмент (анг. тапа§е) - це система організації колективної праці,

ефективного використання ресурсів, концентрації зусиль на безперервному

підвищенні якості роботи персоналу підприємства (організації).

Відмінність між поняттями „управління" і „менеджмент" полягає у змісті,

формах та методах здійснення управлінського впливу суб'єкта управління на

об'єкт. Застосування терміну „управління" правомірне щодо загальної

характеристики цього виду людської діяльності, а „менеджмент" - щодо змісту,

форм і методів конкретного управлінського впливу суб'єкта на об'єкт управління

в умовах ринкових відносин.

1.1.2. Закони і закономірності суспільного виробництва

В основі управління суспільним виробництвом лежить система еконо-

мічних законів. До загальних економічних законів, що діють у всіх суспільно-

економічних формаціях, які повинні враховуватись в процесі управління, нале-

жать: закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних

сил, закон росту продуктивності праці, закон вартості.

Закони, які властиві розвитку суспільного виробництва, діють не

ізольовано, а у взаємозв'язку і взаємозалежності. У будь-якому виробництві

одночасно проявляється увесь комплекс діючих у даний період економічних

законів. Завдання працівників управління полягає у тому, щоб у відповідності

до цих законів спрямовувати розвиток виробництва.

Кожна галузь суспільного виробництва також має свої закономірності,

які відображають властиві їй особливості поєднання живої праці з технікою і

технологією, специфіку даного виробництва та ін. До них належать, наприклад,

закономірності концентрації та інтеграції виробництва в галузі, закономірності

комбінування (які приводять до комплексного використання сировини), кооперу-

вання (об'єднання виробників для створення продуктів праці), спеціалізації (які

приводять до скорочення різноманіття робіт у виробництві), закономірності під-

вищення технічного рівня виробництва, росту культурно-технічного рівня кадрів.

Оскільки управління виробництвом пов'язане з діяльністю трудових

колективів, необхідно враховувати і соціологічні закономірності, зокрема, закони

індустріальної соціології. Необхідною умовою наукового управління виробниц-

твом є врахування дії законів психології, знання основ виробничої педагогіки.

Закони науки управління виробництвом - це загальні, внутрішні, істотні,

необхідні, стійкі і такі, що повторюються, зв'язки явищ та процесів в управлінні

виробництвом. В тому ж значенні, що й „закон управління", використовується

термін „закономірність управління", ці поняття відображають відношення

одного порядку. Різниця в їх застосуванні полягає в тому, що закон однозначно

виражає конкретний необхідний зв'язок між явищами, а термін „закономірність"

Розділ 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІНСЬКОЇ ПРАЦІ

застосовується для зазначення правильності, послідовності явищ з метою

підтвердження, що воно не випадкове, а також для характеристики необхідного.

обумовленого певними причинами процесу, в якому може діяти сукупність законів.

Закони управління не проявляються у чистому вигляді. Дія їх наштовхується на

багато протидіючих сил і тенденцій, ускладнюється багатьма обставинами.

Закони управління виробництвом мають об'єктивний характер, тобто

їх не можна заборонити, відмінити або знищити. Однак, працівники управління

можуть змінити умови і направити їх дію в інтересах розвитку виробництва.

Всі закони і закономірності умовно поділяються на дві групи: загальні, що

характеризують весь процес управління, і окремі (специфічні), які проявляються

в окремих функціях управління, в процесах прийняття управлінських рішень.

Найбільш загальними основними закономірностями управління вироб-

ництвом є:

1) відповідність соціального змісту управління виробництвом, його

цілей, форм і методів виробництва відносинам, формам власності, які властиві

даному способу виробництва в конкретних історичних умовах його розвитку;

2) переважна ефективність свідомого, планомірно керованого вироб

ництва;

1) єдність системи управління виробництвом;

3) єдність принципів управління виробництвом на всіх ступенях народ

ного господарства;

4) досягнення і збереження пропорційності, оптимальної співвіднос-

ливості частин системи (основного і допоміжного виробництва всередині під

приємства, між цехами і ділянками основного виробництва, всередині цеху

між різними групами обладнання та ін.);

5) досягнення безперервності, ритмічності руху виробничих фондів, їх

безперервності в кругообігу та обігу;

2) оптимальне співвідношення централізації і децентралізації в управлінні;

6) оптимальна ланковість структурних підрозділів в керуючій і керованій

системах.

До часткових закономірностей належать:

1) зміна функцій управління (по мірі підвищення або зниження по сту-

пінях управління одні функції спадають, інші зростають);

2) скорочення числа ступенів управління (оперативність і ефективність

управління залежать від зменшення ланок в його ієрархії);

3) зростання об'єму функції (управління намагається збільшити об'єм

функції на кожному своєму ступені, що приводить до зростання чисельності

управлінського персоналу);

4) об'єм контролю (кожний керівник може контролювати роботу тільки

певного числа підлеглих).

ОСНОВИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

Дія вказаних закономірностей не залежить від волі людей. Але людина

повинна пізнавати закономірності управління і свідомо використовувати їх в

управлінні виробництвом.

1.1.3. Цілі управління та його принципи

Під метою управління прийнято розуміти очікувані кінцеві результати

управлінських робіт для даної системи, Цілі управління зумовлюються законами,

у відповідності до яких його об'єкти функціонують. Формулювання і вибір цілей

є початковим етапом процесу управління. Цілі служать орієнтиром для всієї

управлінської діяльності і визначають можливі, бажані стани об'єкта управління

в задані інтервали часу або моменти.

Формування цілей тісно пов'язане із прогнозуванням. Прогнозування -

це передбачення напрямів і тенденцій розвитку системи. Процес прогнозування

включає розробку дослідного і нормативного прогнозів розвитку системи.

Дослідний прогноз містить у собі опис як бажаного, так і небажаного

можливого стану системи в майбутньому. Цей прогноз будується на екстра-

поляції тенденцій розвитку об'єкта і передбачає в основному збереження

пропорцій, що склалися в минулому. Цей тип прогнозу показує, яких цілей

можна досягнути, використовуючи метод прогнозування "від досягнутого".

Нормативний прогноз - це рівень розвитку системи, якого необхідно

досягнути, щоб забезпечити реалізацію бажаних цілей. Такий прогноз спрямо-

ваний з майбутнього в сучасне і показує тенденцію розвитку досліджуваного

об'єкта "від необхідного". Співставлення дослідного і нормативного прогнозів

дає дані про "розрив" між бажаним розвитком об'єкта та існуючим рівнем в

умовах тенденцій, що склалися. Ці дані є базою для розробки комплексу заходів,

які забезпечать обґрунтований максимальний розвиток об'єкта. Враховуючи

це, коригуються бажані рівні цілей до рівнів, які реально можуть бути досягнуті.

В практичній роботі використовується широкий діапазон способів

визначення і постановки цілей: від складання простого переліку до побудови

„дерева (графа) цілей" із зазначенням характеристик за ступенем пріоритетності.

Цілі повинні мати конкретне формулювання та чіткі кількісні характеристики,

бути досяжними, але граничними, зрозумілими і контрольованими.

Цілі управління класифікуються на перспективні І поточні, загальні і

часткові, кінцеві і проміжні з відповідним підпорядкуванням.

Цілі розрізняють відносно суб'єкта і об'єкта управління. Стосовно

суб'єкта управління їх визначають за важливістю, новизною, функціональною

спрямованістю, а стосовно об'єкта - за сферою, масштабом та глибиною дії.

Досягнення цілей здійснюється при додержанні принципів управління.

Під принципами управління розуміють правила, основні положення та норми

Розділ І. ОСНОВИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІНСЬКОЇ ПРАЦІ

поведінки, якими керуються органи управління з огляду на існуючі соціально-

економічні умови. Вони повинні базуватися на законах розвитку суспільства і

управління, відображати основні властивості, зв'язки та відносини управління,

мати правове оформлення, тобто бути закріпленими в нормативних документах.

В управлінні суспільним виробництвом діють такі принципи:

1. Принцип науковості управління. Додержання його вимагає вміння

використовувати об'єктивні економічні закони та економіко-математичне

моделювання, комп'ютерну техніку, досягнення науково-технічного прогресу

та психології.

2. Принцип відповідальності.

Кожен працівник системи управління

повинен точно знати свої права, обов'язки і нести за це відповідальність.

3. Принцип правильного підбору та розстановки кадрів. Цей принцип

полягає в тому, що на кожному місці повинен бути той, хто найбільш ефективно

виконає роботу. Для цього слід ретельно вивчати людей, їх ділові та особисті якості.

4. Принцип економічності та ефективності, який означає економну

організацію управління. Роль цього принципу особливо зросла в сучасних

умовах, коли оплата праці управлінців здійснюється за рахунок коштів, зароб

лених усім трудовим колективом. Ощадливість повинна охоплювати всі ланки

виробництва і управління.

5. Принцип наступності господарських рішень, який полягає у спів-

ставностІ показників у часі і просторі (різних структурних підрозділів). Цей

принцип обов'язковий і в кадровій політиці, що передбачає поєднання кадрів -

з досвідом, знаннями, і молодих - без їх багажу, але розумних і активних.

6. Принцип єдиноначальства, згідно з яким підлеглий повинен одер

жувати вказівки і розпорядження від одного начальника і звітуватися тільки

перед ним. Керівник несе відповідальність за свої дії та дії своїх підлеглих.

Перелічені принципи повинні використовуватися керівником творчо,

в залежності від конкретної ситуації та з урахуванням існуючих проблем.

1.1.4. Функції управління

Функції управління - це відносно відокремлені напрямки управлінської

діяльності, які дозволяють здійснювати керуючі впливи на об'єкт управління

для досягнення конкретних цілей. Вони виникли в результаті розподілу і спеціалі-

зації праці і характеризуються певною однорідністю і стабільністю змісту, віднос-

ною відокремленістю і повторюваністю операцій щодо їх виконання, взаємозв'яз-

ком і взаємодією з іншими елементами системи управління (структурою,

організацією, технікою і технологією, методами праці апарату управління та ін.).

Функції управління - універсальні, оскільки характеризують будь-який

процес управління. Виділяються функції за змістом процесу управління, які

ОСНОВИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

називаються основними (загальними), і за змістом процесу виробництва, що

одержали назву конкретних (спеціальних).

Основні функції управління здійснюються в кожній галузі діяльності і

на кожному рівні управління. Анрі Файоль, один з видатних теоретиків менед-

жменту, виділяв такі загальні функції управління: планування, організацію,

розпорядництво, координування і контроль. Науковці колишнього Радянського

Союзу говорили про шість функцій управління: планування, організацію,

координування, стимулювання, регулювання та контроль. Теорія менеджменту

розглядає чотири функції: планування, організація, мотивація, контроль.

Останній підхід виглядає найбільш привабливим, оскільки дослідження пока-

зують, що саме ці функції беруть участь у здійсненні будь-якого управлінського

процесу. Що стосується координування та регулювання, то вони фактично є

складовими планування, організації, мотивації та контролю, а також реалі-

зуються завдяки наявності зворотного зв'язку.

Отже, функції планування, організації, мотивації та контролю можна

вважати головними, оскільки будь-яка інша управлінська діяльність буде

здійснюватися шляхом послідовного їх застосування.

Планування - це провідна і визначальна функція в складі загальних

функцій. Вона передбачає: вироблення і постановку цілей та завдань діяльності

з відображенням їх у планах (довготермінових, середньотермінових, поточних,

оперативних); визначення шляхів і засобів реалізації планів для досягнення

цілей на основі оцінки наявних ресурсів та раціонального їх використання;

передбачення можливих змін соціально-економічної та науково-технічної

ситуації; прогнозування внутрішньо- та зовнішньоекономічних зв'язків України.

Організація взаємодії полягає у створенні оптимальних структур об'єкта

управління (підприємства), встановлення співвідношень між структурними

елементами системи та їх взаємодії. Іншою стороною функції організації є

розподіл праці між людьми, встановлення завдань кожному працівнику через

делегування йому певних повноважень і права використовувати ресурси, а

також координування зусиль багатьох людей для виконання поставлених цілей

і завдань. Організація управління досягає високої ефективності, спираючись

на такі принципи: розподіл праці, спеціалізація, пропорційність, паралельність,

неперервність, ритмічність, чіткість розподілу робіт, режим економії (точне

виконання плану з мінімальними витратами).

Функція організації забезпечує: злагоджену роботу всіх ланок управління

через встановлення раціональних зв'язків у виробництві; вдосконалення

відносин між різними ланками управління і всередині них; виявлення і аналіз

відхилень від нормального ходу роботи і вироблення рішень для їх усунення.

Мотивація часто вважається основним змістом діяльності керівника і

полягає у тому, щоб спонукати себе та інших до діяльності для досягнення цілей

Розділ 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІНСЬКОЇ ПРАЦІ

і розроблених планів. Керівники завжди здійснювали цю функцію, можливо,

не усвідомлюючи цього.

В давнину засобами для цього були батіг і погрози, для вибраних -

нагороди. Ще донедавна вважалося, що люди будуть краще працювати, якщо

їм більше платити. Але в сучасних умовах не завжди гроші є основним для

освіченого, заможного працівника. Дослідження поведінкових наук показують,

що мотивація, тобто внутрішнє спонукання до дії, є результатом складної

системи потреб. Керівник повинен знати ці потреби і забезпечити їх задово-

лення через якісну працю.

Отже, мотивація базується на двох категоріях: потребах (відчуття

фізіологічної або психологічної нестачі чогось) і винагородах (те, що людина

вважає цінним для себе). Потреби бувають первинні (фізіологічні) і вторинні

(психологічні та соціальні), а винагороди - внутрішні (дає сама робота - зміст

трудового процесу, самоповага тощо) і зовнішні (дає організація - заробітна

плата, кар'єра, кабінет, додаткова відпустка тощо).

Контроль необхідний для визначення стану керованої системи, вияв-

лення відхилень від нормального (запланованого) ходу роботи, вироблення

необхідних коригуючих заходів. При цьому здійснюється відповідний облік та

аналіз ходу роботи, враховуються результати контролю.

Основні функції управління мають дві загальні характеристики: потре-

бують прийняття обгрунтованих рішень і комунікацій, які є сполучними

ланками. Для прийняття рішення керівнику доводиться перебирати численні

комбінації потенційних дій, щоб віднайти правильний вплив на певний об'єкт

в даний час.

Зміст основних функцій управління змінюється на різних ступенях

управління. Ці зміни проявляються через конкретні функції, які впливають на

окремі сторони виробничої діяльності.

Конкретні (спеціальні) функції управління є результатом поділу управ-

лінської праці і мають конкретний зміст. На рівні підприємства (об'єднання)

можна виділити такі конкретні функції: управління основним виробництвом,

допоміжним і обслуговуючим, науково-технічною підготовкою виробництва,

якістю продукції, працею і заробітною платою, кадрами, матеріально-технічним

постачанням, фінансами і кредитом, збутом готової продукції та ін.

Конкретні функції можна класифікувати за ознаками:

1) вид діяльності - управління основним, допоміжним виробництва

ми, технічною підготовкою, матеріально-технічним постачанням;

2) об'єкт управління — управління підприємством, цехом, службою,

дільницею, бригадою;

3) елемент виробничо-господарської діяльності - управління працею,

предметами і знаряддями праці, фінансами і кредитом, інформацією.

ОСНОВИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

Кожна конкретна функція управління на підприємстві є комплексною

за змістом і включає до свого складу всі загальні функції управління у певному

співвідношенні, характерному для даної конкретної функції. Зміст конкретних

функцій управління на різних підприємствах відображає специфіку виробництва

(його вид, складність, масштаби, рівень спеціалізації тощо). Вони не завжди

залишаються незмінними. їх розвиток і формування відбувається під впливом

багатьох змінних факторів: поглиблення поділу праці, прискорення науково-

технічного прогресу, вдосконалення системи управління, концентрації чи

децентралізації виробництва та ін.

1.1.5. Методи управління

Реалізація названих принципів, цілей та функцій управління на практиці

здійснюється за допомогою різних методів.

Методи управління трудовим колективом - це шляхи здійснення управ-

лінської діяльності, за допомогою яких робота колективу організації (підпри-

ємства) та окремих її членів спрямовується на досягнення поставлених цілей і

завдань. З позиції системного аналізу методи управління - це способи впливу

суб'єкта управління на керований об'єкт.

Методи управління засновані на дії об'єктивних законів розвитку

суспільного виробництва, враховують науково-технічний рівень розвитку

підприємства, соціальні, правові і психологічні відносини працівників в процесі

виробництва, впливають на їхні економічні інтереси.

В управлінні можна виділити три групи методів: економічні, адміністра-

тивні (або організаційно-розпорядчі), соціально-психологічні.

Всі вони взаємопов'язані: кожний управлінський захід має економічний

зміст, організаційний аспект і виявляє соціально-психологічний вплив. Наприк-

лад, техніко-економічний план (економічний метод) починає впливати на пра-

цівників підприємства після того, як він оформиться наказом директора (адмініс-

тративний метод). При цьому можливі зміни в складі працівників чи у їх взаємодії

(соціально-психологічний метод), викликані необхідністю виконання цього плану.

Мистецтво управління полягає в оволодінні цими методами, у пра-

вильному їх виборі для конкретних умов, умінні використати на практиці.

Складність і динамічність сучасного виробництва в умовах зростання конку-

ренції потребують комплексного підходу до вирішення завдань управління і

подальшого розвитку методів управління.

Розглянемо групи методів управління детальніше.

Економічні методи управління - це система способів цілеспрямованого

впливу на об' єкт управління, заснованих на використанні економічної зацікав-

леності, інтересів і комплексу взаємопов'язаних показників, норм та нормативів.

0 / 7 7 * 2 БИБЛИОТИА

Розділі.

ОСНОВИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІНСЬКОЇ ПРАЦІ

Мета економічних методів полягає у створенні умов, які зацікавлюють

виробничі ланки підприємств в прийнятті раціональних завдань і їх успішному

виконанні. В кінцевому рахунку економічні методи зводяться до управління

інтересами, через інтереси і за допомогою інтересів.

Ці методи передбачають можливість діяти в інтересах колективу та його

членів, зокрема, для стимулювання високої продуктивності. Вони повинні

створювати умови, при яких працівники виробничого колективу були б

зацікавлені в покращенні показників роботи організації.

Економічні методи включають: довго-, середньо- та короткотермінові

плани, економічне стимулювання і матеріальну відповідальність, ціноутворення,

фінанси і кредитування, податки.

Плани різної тривалості (місячні, квартальні, річні, стратегічні) впли-

вають на ритмічність виробничо-господарської діяльності, якість продукції, її

асортимент тощо. їх вплив на працівників створює атмосферу зайнятості,

безперервності трудових процесів. Для забезпечення впливу на всі групи

працівників відповідно використовуються плани для відділів, дільниць, бригад

і окремих працівників.

Економічне стимулювання ґрунтується на використанні системи оплати

праці (тарифних ставок, посадових окладів, доплат, надбавок, премій), дивіден-

дів, дотацій, пільг, системи стягнень і штрафів, програми розвитку соціальної

сфери підприємства.

Ціноутворення в умовах формування ринкових відносин є одним із

важливих методів управління економікою. Характерна ознака ринкової ціни

полягає в тому, що вона є відображенням рівноваги попиту і пропозиції, які

мають тенденцію відхилятися один від одного. Урівноважені ціни є досить

важливою інформацією, що показує учасникам економічного процесу можливі

вигоди і збитки від купівлі-продажу товарів.

Підвищення цін до рівня рівноваги призводить до ліквідації дефіциту

та змін в розподілі відповідного товару між споживачами. Ціноутворення, як

метод управління економікою, підсилюється податковою системою.

Вплив через ціни дозволяє стимулювати випуск продукції необхідної

кількості і якості, досягати фінансової стабілізації, активізувати інноваційний

вид діяльності.

Кредитування

передбачає створення таких умов, які спонукають

підприємства раціонально використовувати кредити і власні обігові кошти,

підвищувати рентабельність, своєчасно і повністю розраховуватися з держа-

вою. Підприємство несе відповідальність за своєчасне виконання обов'язків

перед бюджетом, банками, постачальниками та іншими організаціями.

Податки

регулюють взаємовідносини держави з організаціями та

громадянами. Вони є джерелом формування та поповнення доходної частини