Дипломная робота - Встановлення режимів народної демократії в Румунії, Угорщині та Болгарії в 1944-1949 рр

Подождите немного. Документ загружается.

Поповнення болгарського кабінету міністрів представниками опозиції так і

не відбулося, що послужило причиною відмови західних держав в

дипломатичному визнанні Болгарії аж до укладення мирного договору [3, 91].

31 березня 1946 р. було створено новий уряд, але без участі в ньому

представників опозиції. Зрозуміло, що за таких складних політичних обставин

очолювати кабінет лідер БРП(к) Ґ.Дімітров не міг, тому прем’єр-міністром

вдруге було призначено К.Ґеоргієва.

До новоствореного уряду ввійшло п’ять міністрів-комуністів, по чотири

міністри від лояльної БЗНС та “Звена”, два соціал-демократи, один від

Радикальної партії та один незалежний [29, 306].

1946 рік ознаменувався виключно важливою подією в політичному житті

країни. 8 вересня відбувся референдум, що вирішив долю монархії у Болгарії,

Пригнічуюча частина болгарського народу висловилася за республіку. 15

вересня 1946 м. Болгарія була проголошена Народною Республікою (НРБ).

Дев'ятирічний цар Сімеон разом зі своєю матір'ю і сестрою вимушений був

покинути країну з невеликою сумою грошей в якості компенсації за

конфісковане майно царської сім'ї [3, 91].

3.4. Парламентські вибори 1946 р. Ліквідація опозиційних сил

протягом 1946-1948 рр.

Вищої відмітки напруження політичної боротьби у Болгарії досягло осінню

1946 р. 27 жовтня мали відбутися вибори в законодавче Велике Народне

зібрання (ВНЗ), якому належало прийняти нову конституцію. Опозиція (БЗНС-

НП, БРСДП(о) і незалежні інтелігенти) виступила на виборах з єдиним списком

кандидатів. У її програмі підкреслювалося що вона бореться проти

"однопартійного і комуністичного ВФ", "за республіку народовладдя, засновану

на волі, рівності, праві власності і соціальної справедливості".

До цього часу на сторону опозиції перейшли досить значні верстви

населення, головним чином з дрібнобуржуазного середовища і селянства,

невдоволеного деякими заходами нової влади. Вибори продемонстрували різку

поляризацію сил в країні по лінії БРП (понад 53% голоси) - опозиція (більше

28%). Коаліція БЗНС-НП, БРСДП(о) і "незалежні" отримала 101 місце в

парламенті з 465. Враховуючи численні порушення процедури виборів,

жорсткий адміністративний тиск, залякування виборців і фальсифікації, можна

вважати ці результати серйозним успіхом демократичної опозиції. Боротьба між

компартією і опозицією перемістилася до парламенту. Проте успіх комуністів

на виборах (більше половини тих, що голосували за партії ВФ віддали свої

голоси БРП(к)) дозволив їм остаточно затвердитися в якості керівної сили в

політичному житті Болгарії. У листопаді 1946 р. було сформовано третій уряд

ВФ, який очолив керівник компартії Ґ.Дімітров. У цьому уряді комуністи вже

переважали, що дало їм можливість незабаром перейти в наступ на опозиційні

сили [3 , 91-92].

В липні 1946 р. Народні збори затвердили законопроект про армію, згідно

якого верховне керівництво армією передавалося урядові, права та обов’язки

офіцерів - політпрацівників законодавчо врегульовувалося, особи , що вчинили

фашистські, реставраційні та антидемократичні дії видалялися з армії.

Одночасно за пропозицією Димитрова, була створена спеціальна комісія для

реалізації закону. Очолив її комуніст Ґ.Дамянов.

Комісія зосередила зусилля на проведенні нової чистки складу

офіцерського корпусу: за короткий строк з нього було видалено 2 тис. осіб. В

серпні 1946 р. з посади військового міністра було усунуто Д.Велчев. Невдовзі

цей пост отримав Ґ.Дамянов. Серед старшого та середнього командного складу

утворювалися групи БРП(к). Таким чином, армія - найважливіший компонент

силових структур країни - опинилася під повним політичним контролем

комуністів [2, 334].

Звільнюючи шлях до встановлення диктатури, комуністи з весни 1946 р.

продовжили систематичні розправи зі своїми політичними противниками. Так, у

травні 1946 р. вони влаштували гучний (хоч і заочний) процес над колишнім

лідером БЗНС Ґемето та кількома активістами землеробської молодіжної спілки.

Суд засудив Ґемето до страти, хоча вирок не міг бути виконаний, оскільки

звинувачений перебував у вигнанні.

У червні 1946 р. було засуджено до п’яти років ув’язнення одного з

найбільш авторитетних діячів БРСДП К.Пастухова. Через рік він трагічно

загинув у тюрмі від рук кримінальних злочинців.

Відтак, настала черга одного з провідних опозиціонерів - Н.Петкова, якого

заарештували 5 червня 1947 р. у приміщенні Народних зборів. На початку

серпня над ним влаштували показовий судовий процес. Виконуючи вказівки ЦК

БРП(к), яка прагнула якнайшвидше покінчити з опозицією, суд нашвидкуруч

виніс Н.Петкову смертний вирок, і наприкінці серпня 1947 р. його було

страчено. Трагічний кінець цього непересічного політика було спричинено

лише однією обставиною - його небажанням миритися з насаджуванням в

Болгарії комуністичної диктатури, проти якої він наполегливо боровся.

Незабаром після його страти партію БЗНС - “Нікола Петков” було заборонено.

Не минуло й року, як у квітні 1948 р. розпочався судовий процес проти

іншого землеробського лідера - керівника БЗНС - “Врабча-1” Д.Гічева. Йому

теж було винесено суворе покарання - пожиттєве ув’знення.

Важкі випробування випали і на долю лідера опозиційної БРСДП(о)

К.Лулчева. У червні 1947 р. разом з Н.Петковим його було позбавлено

депутатського мандата Великих народних зборів. Під враженням від жорстокої

розправи над своїм соратником від опозиції він відійшов від політики. Але

влада не пробачила йому “провини”, і восени 1948 р. його заарештували і

віддали до суду, який засудив К.Лулчева на п’ятнадцять років позбавлення волі.

Разом з ним на лаву підсудних потрапило ще сім колишніх депутатів Великих

народних зборів від БРСДП, які отримали різні терміни ув’язнення. Судовий

процес над соціал-демократами означав кінець легальної опозиції у Болгарії.

Особливу небезпеку для влади становили нелегальні збройні угрупування.

У міру їх викриття над ними влаштовували судові процеси. Зокрема, репресивні

органи суворо розправилися з таємними військовими організаціями “Хан Крум”

(серпень 1946 р.), “Нейтральний офіцер” (початок 1947 р.), “Військовий союз”

(жовтень 1947 р.), а також групою четників Внутрішньої македонської

революційної організації (середина 1946 р.) [29, 307-308].

3.5. Конституція 1947 р. Повне зосередження влади в руках БКП.

4 грудня 1947 р. Велике Народне зібрання прийняло нову болгарську

конституцію, що дістала назву "Дімітровської". Формальним приводом для

прийняття нової конституції стала зміна форми правління - від монархії до

республіки. Але головне - вона дозволяла зафіксувати трансформацію, що

сталася в країні після 9 вересня 1944 р. Найхарактернішим для нової

конституції Болгарії був її яскраво виражений політичний характер. За її основу

була узята радянська конституція 1936 р., хоча в той же час в ній ще зберігалися

деякі елементи буржуазного права (наприклад, визнавалися трудова приватна

власність і приватна ініціатива). Конституція 1947 р. відбивала дух свого часу -

часу прискореної радянізації. Вона поки що несміливо обкреслювала контури

нової політичної системи, якій тільки належало розвинутися, наслідуючи

радянську модель. Так, наприклад, в ній передбачалася можливість проведення

націоналізації, затверджувався плановий принцип народногосподарського

розвитку. З формальної точки зору, в цій першій в історії Болгарії

республіканської конституції були наявні вимоги про права і свободи громадян,

але, як і в сталінській, в ній не був прописаний механізм їх реалізації [3, 95-96].

Кардинальні зміни відбулися й у політичній палітрі країни загалом. Так,

Болгарська робітнича селянська партія, яка у вересні 1944 р. вийшла з підпілля

незабаром розкололася на дві партії з однаковими назвами. Та з них, котра

примкнула до опозиції (лідер К.Лулчев) була розгромлена влітку 1947 р. Друга,

яку очолив Ґ.Нейков, тісно співпрацювала з комуністами в рамках Вітчизняного

фронту. І, хоча лояльні соціал-демократи на той час не становили реальної

загрози для БРП(к), проте важко було прогнозувати, як вони поводитимуться.

Відмовившись від власної політичної програми, керівництво БРСДП визнало

своєю програму комуністів і 11 серпня 1948 р. оголосило об’єднання з БРП(к) в

одну партію робітничого класу.

На відміну від БРСДП, дві інші політичні структури - Народний союз

“Звено” і Радикальна партія - само розпустилися (відповідно у лютому та

березня 1949 р.), а їхнім членам було рекомендовано індивідуально вступати до

Вітчизняного фронту. Як окрема партія - союзниця комуністів - збереглася

лише БЗНС. Але для цього їй довелося ще раз “почистити” своє керівництво.

А.Оббов, котрий після “бунту” Н.Петкова в середині 1945 р. погодився стати

лідером лояльної БЗНС, займаючи водночас посади міністра землеробства, а

згодом віце-прем’єра в уряді Ґ.Дімітрова, через деякий час з групою однодумців

раптом почав відстоювати становий характер Спілки і протидіяти сторонньому

втручанню у її внутрішні справи. Через це у грудні 1947 р. його усунули з усіх

посад. Замість нього лідером БЗНС став давній симпатик БКП Ґеоргій Трайков.

Внаслідок цього селянська партія відмовилася від власної програми, а своїм

основним завданням, як і компартія, визначила будівництво соціалізму. Надалі

жодної самостійної політичної ролі БЗНС вже не відігравала, перетворившись

на декоративний елемент комуністичної диктатури.

Відносна легкість встановлення комуністичного режиму в Болгарії стала

можливість не тільки внаслідок агресивної організаційно-пропагандистської

діяльності БКП чи трирічного перебування “дружніх” радянських військ в

країні, а й завдяки традиційному русофільству болгар, зумовленому роллю Росії

у визволенні їхньої батьківщини від османського гніту [29, 308-309].

Таким чином можна зробити наступний висновок. Користуючись активною

підтримкою Радянського Союзу, використовуючи різноманітний спектр методів

полытичної боротьби котрий був схожим на аналогічні процеси встановлення

диктату комуністів у сусідніх країнахСхідної Європи, зокрема руйнівну та

розкольницьку діяльність всередині опозиційних партій Болгарській робітничій

партій (комуністів), вдалося встановити свою диктатуру влади в політичному,

суспільному та господарському житті країни та розпочати будівництвор

тоталітарної комуністичної держави. Користуючись наданими силовими

важелями впливу, комуністи цілеспрямовано усували з політичної арени своїх

опонентів, вдаючись до різноманітних судових процесів над ними,

дискредитації їх в очах населення. Протягом 1944-1949 рр. їм вдалося знищити

всі можливі і неможливі вогнища опору у вигляді політичних діячів та їхніх

політичних сил, нелояльних до режиму військових а також простих громадян.

Частина опозиційних партій та їх членів зовсім припинила свою діяльність,

частина лишилась для імітування демократичності політичного життя Болгарії,

частина влилася до БКП.

РОЗДІЛ 4АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКИ

ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

В наш час, як свідчить міжнародна статистика, рівень травматизму може

бути прирівняний до епідемії. Так, за даними Всесвітньої організації охорони

праці смертність від нещасних випадків на сьогодні займає третє місце після

серцево-судинних і онкологічних захворювань, причому переважно гинуть

працездатні люди віком до 40 років.

Охорона праці та безпека життєдіяльності в сучасному техногенному світі

відіграє важливу роль як суспільний чинник, оскільки, якими б вагомими не

були трудові здобутки, вони не можуть компенсувати людині втраченого

здоров’я, а тим більше життя.

Аналіз причин смертності в Україні показує, що основною причиною

смертності чоловіків працездатного віку є нещасні випадки, отруєння, травми

(30 – 35% усіх смертей у цьому віці). Через нещасні випадки та аварії на

виробництві гинуть не просто робітники та службовці, на підготовку яких

держава витратила значні кошти, але ще й годувальники сімей та батьки дітей

[1, 4].

Тому, в Законі України ,,Про охорону праці” підкреслюється, що основним

принципом державної політики України є пріоритет життя і здоров’я людини

над результатами її праці [6, 6].

В сучасних умовах під охороною праці розуміється система правових,

соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і

лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на

збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі

трудової діяльності.

Окрім соціального, охорона праці має, безперечно, важливе економічне

значення – це і висока продуктивність праці, зниження витрат на оплату

лікарняних, компенсацій за важкі та шкідливі умови праці тощо.

Таким чином, проблема охорони праці є важливою складовою усіх сфер

суспільного життя, включаючи й науково-дослідну роботу в гуманітарній

галузі. Зокрема, проблема охорони праці набуває актуальності при роботі та

опрацюванні матеріалів в бібліотечних, архівних, музейних та інших установах.

Для належної організації охорони праці при здійсненні науково-дослідної

роботи в гуманітарній сфері необхідно керуватися Законами України, передусім

такими як ,,Про освіту”; ,,Про вищу освіту”; ,,Про основи державної політики у

сфері науки і науково-технічній діяльності”; ,,Про пріоритетні напрями

розвитку науки і техніки”; ,,Про інформацію”; ,,Про науково-технічну

інформацію”; ,,Про захист інформації в автоматизованих системах”; ,,Про

науково-технічну експертизу”; ,,Про наукову і науково-технічну

діяльність”; ,,Про наукові парки”; ,,Про видавничу справу”; ,,Про приєднання

України до Міжнародної конвенції з охорони нових сортів рослин”; ,,Про

спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків”; ,,Про

Загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних

технологій”; ,,Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; ,,Про

авторське право і суміжні права”; ,,Про охорону прав на сорти рослин”; ,,Про

розповсюдження примірників аудіовізуальних творів”; ,,Модельний закон про

наукову і науково-технічну діяльність”; ,,Про інноваційну діяльність”; ,,Про

пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”; ,,Про Основні правила

роботи державних архівів України”; ,,Про Національний архівний фонд і архівні

установи”; ,,Про музеї та музейну справу”, “Про видавничу справу”; “Про

інформацію”, “Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні”, “Про державну підтримку

засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про авторське

право та суміжні права”, Кодекс законів про працю України, Кримінальний

Кодекс України.

Правила охорони праці для вищеназваних установ розробляються на основі

державних та відповідних відомчих нормативно-правовових документів. Так, в

архівних установах чинними є ,,Правила охорони праці в архівних установах”,

затверджені Державним комітетом архіві України відповідно до Наказ

Державного комітету України з нагляду за охороною працівід 1 лютого 2005

року N 22 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України17 лютого 2005 р. за N

245/10525[18].

Цим документом визначено, зокрема вимоги до санітарно-гігієнічних

умов праці в архівах. Зазначається, що освітленість виробничих і побутових

приміщень архівних установ має відповідати вимогам СНиП ІІ-4-79. Всі

приміщення архівних установ, за винятком архівосховищ та фотолабораторій,

мають бути забезпечені природним освітленням. Природне та штучне

освітлення для роботи з архівними джокументами має забезпечувати сприятливі

умови для загальної та зорової працездатності.

Для забезпечення охорони праці важливо, щоб під час природного

освітлення для захисту від прямого та відбитого світла з поверхні екранів і

клавіатури були передбачені сонцезахисні пристрої та правильне розташування

робочих місць відносно вікон (природний потік світла має попадати на робочу

поверхню з лівого боку).

Працюючи в архівних, а також в бібліотечних та музейних установах

необхідно знати, що організація освітлення робочих приміщень і зон має

виключати попадання прямих і відбитих світлових потоків в органи зору. Під

час заміни джерел світла на обладнанні належить встановлювати лампи, які не

знижують рівня освітленості.

З метою запобігання погіршенню природної освітленості не можна

розставляти на підвіконнях високорослі квіти, шибки вікон потрібно очищати

від пилу і бруду 2 рази на рік, внутрішні поверхні рам перефарбовувати не

рідше 1 разу на три роки.

Штучне освітлення досягається системою загального освітлення. Для

окремих робочих місць застосовується система комбінованого освітлення –

загальне плюс місцеве. У світильниках слід використовувати переважно

газорозрядні люмінесцентні лампи типу ЛБ, у світильниках місцевого

освітлення допускається використання ламп розжарювання. Застосування

відкритих ламп для загального та місцевого освітлення не допускається[23].

В науково-дослідницькій роботі гуманітарного спрямування, як і в будь-

якій професійній діяльності важливого значення набуває має раціональна

організація робочого місця з позицій наукової організації праці.

Від правильної організації робочого місця залежать умови його

ефективності і безпеки. Такі аспекти наукової організації праці, як

пристосування умов праці до людини, аналіз системи ,,людина-техніка-

середовище”, умови робочого середовища, рівень освітлення на робочому місці

та відсутність шкідливих фізичних, хімічних та інших чинників забезпечують

необхідну ефективність праці при мінімальних затратах біологічних ресурсів і

створюють безпечні умови праці [24].

Тому, організовуючи робоче місце, необхідно звертати увагу на такі

питання:

Встановити оптимальні параметри освітлення робочого місця (природного і

штучного).

Дати оцінку метеорологічним факторам при роботі в галузі археології.

3. При наявності на робочому місці персональних комп’ютерів, оргтехніки

та інших приладів, звернути увагу на вимоги щодо вибору зони робочих рухів

(включення, регулювання, спостерігання та ін.).

При виборі зони робочих рухів слід враховувати:

- антропометричні дані людини – довжина рук і ніг, зріст, поле зору;