Дипломная робота - Встановлення режимів народної демократії в Румунії, Угорщині та Болгарії в 1944-1949 рр

Подождите немного. Документ загружается.

РОЗДІЛ 3 ВСТАНОВЛЕННЯ РЕЖИМУ НАРОДНОЇ ДЕМОКРАТІЇ В

БОЛГАРІЇ В 1944-1948 РР.

3.1. Державний переворот 9 вересня 1944 р. та прихід до влади

Вітчизняного фронту.

Формально початок об’єднання антифашистських сил Болгарії датується 17

липня 1942 р., коли радіостанція “Христо Ботев”, створена на території СРСР,

оприлюднила вироблений Закордонним бюро БРП (к), яке також функціонувало

в Москві, документ під назвою “Програма Вітчизняного фронту”. Розрахована

на приєднання інших, зокрема правих, політичних сил,програма Вітчизняного

фронту(ВФ) не містила соціальних вимог, а, за словами лідера болгарських

комуністів і водночас генерального секретаря Комінтерну Ґ.Дімітрова, була

лише практичною загальнонаціональною демократичною платформою.

Найближчим і найголовнішим завданням ВФ було вигнання німецьких військ із

Болгарії, повалення монархічного авторитарного режиму та створення

демократичного уряду.

Незабаром після оприлюднення програми керівництво БРП (к) розпочало

переговори з лідерами інших партій стосовно входження їх до ВФ. Але усі вони,

не заперечуючи доцільності утворення єдиного фронту, долучатися до нього

відмовилися, оскільки вважали, що час для збройної боротьби проти німецьких

окупантів та їхніх болгарських союзників ще не настав. Тоді комуністи

вирішили створювати комітети ВФ знизу. До кінця 1942 р. було засновано

понад 100 місцевих комітетів, до яких належали здебільшого комуністи та деякі

представники лівого крила БЗНС [29, 294].

Ще влітку 1943 р. в умовах краху пронімецької політики уряду комуністи

зробили наступну спробу залучити до ВФ найавторитетніших лідерів легальної

опозиції, зокрема Н.Мушанова, Д.Гічева, Кр.Пастухова та деяких інших. Але й

цього разу одержали категоричну відмову. Тоді БРП (к) вирішила звернутися до

двох хоч і не дуже впливових, але доволі знаних політичних лідерів - К.

Ґеоргієва (лідера “Звена”) та Н.Петкова (одного із керівників БЗНС - “Пладне”) і

10 серпня 1943 р. з ними та комуністами провела нелегальну нараду, на якій

було прийнято ухвалу про заснування керівного органу ВФ - Національного

комітету. До його складу увійшли К.Драмалієв (БРП (к)), Н.Петков (БЗНС -

“Пладне”) та К. Ґеоргієв (“Звено”), трохи згодом Ґ.Чешмеджієв (БРСДП) та

Д.Казасов (незалежний). Так було створено ілюзорну коаліцію

антифашистських сил, яка стала ширмою, необхідною комуністам для

захоплення влади.

Наприкінці липня 1944 р., через наближення фронту військових дій до

Балкан, Радянський Союз посилив тиск на Болгарію, направивши її уряду низку

дипломатичних нот. Щоб не дратувати Кремля, І.Баґрянов обіцяв виконати усі

радянські вимоги. Водночас через таємних посередників він давав зрозуміти

США та Великобританії, що волів би орієнтуватися передусім на них.

Насправді ж прем’єр-міністр продовжував займати вичікувальну позицію,

оскільки порвати союзні зв’язки з Німеччиною було не так просто: такий крок

міг закінчитися для Болгарії військовою катастрофою [29, 298-299].

Між тим опозиція проявляла все більшу активність. 6 серпня відбулося

засідання представників всіх опозиційних сил. Була прийнята Декларація 13-ти

– за числом підписавши її діячів, серед яких було 4 члени ВФ, в тому числі 2

комуністи. В декларації містилися вимоги негайної зміни зовнішньої політики

та відновлення конституційного устрою. Здавалося, цей документ міг би

слугувати основою створення єдиного загальнонаціонального фронту опозиції.

Однак після отримання з Москви директиви ЗБ ЦК БРП підписання декларації

комуністами було визнано помилкою. Партія орієнтувалася тепер на самостійне

захоплення влади Вітчизняним фронтом, без будь-яких компромісів з

легальною опозицією. Майже одночасно з цією декларацією був поширений

документ під назвою “Попередження”, я кому викладалася платформа ВФ.

20 серпня Г.Димитров направив ЦК БРП листа з новими директивною

вказівкою. В ньому наголошувалося про необхідність викривати політику

Баґрянова, негативно відноситися до усіх пропозицій по створенню нових

урядових комбінацій, спрямований на розкол Вітчизняного фронту. Лист

Димитрова був сприйнятий болгарськими комуністами як керівництво до дій.

Саме виходячи з вказівок що містилися в ньому БРП відмовилася брати участь у

майбутньому уряді буржуазно-ліберальної опозиції, дала йому негативну оцінку

та закликала до його скинення.

24 серпня делегація Національного комітету Вітчизняного фронту, котрий

почав діяти легально, відвідала І.Баґрянова і запропонувала йому негайно

передати владу ВФ. Прем’єр відповів відмовою, але не посмів заарештувати

делегацію. Невдала спроба взяти владу мирним шляхом означала, що

передбачалося зробити це шляхом насилля [2, 290-291].

Тим часом швидке просування Червоної армії до Дунаю призвело до того,

що 26 серпня 1944 р. Румунія змушена була капітулювати, внаслідок чого

Болгарія опинилася під загрозою радянської окупації. Намагаючись не

допустити цього, уряд І.Баґрянова того ж дня проголосив нейтралітет у

німецько-радянській війні, проте Москва проігнорувала цей акт як вигідний

тільки для Німеччини. Сталін аж ніяк не був зацікавлений у порозумінні з

офіційною Софією. Оскільки Болгарію вважали військовим противником, то це

дало привід СРСР окупувати її територію і тим самим полегшити болгарським

комуністам захоплення влади [29, 299].

26 серпня ЦК БРП видав циркуляр №4, керуючись яким Головний штаб

НВПА направив всім партизанським загонам наказ повсюдно вчинити

наступальні операції та встановити владу ВФ [2, 291].

Прагнучи уникнути цього, уряд І.Баґрянова прийняв рішення підписати

сепаратну мирну угоду із США та Великобританією. Тому він терміново

відправив спочатку до Анкари, а відтак – до Каїра болгарську дипломатичну

місію на чолі з колишнім головою Народних зборів С.Мошановим. Однак

переговори з американсько - англійськими представниками затягнулися, і до

укладення угоди не дійшло. Цілком очевидно, що західні союзники СРСР не

могли знехтувати його інтересами на Балканах [29, 299].

Прагнучи не допустити внутрішнього вибуху з підтримкою його зовні - зі

сторони Червоної армії, - влада пішла на компроміс з ліберальною опозицією.

30 серпня 1944 р. був утворений кабінет на чолі з одним з лідерів “БЗНС-

Врабча-1” Констянтином Муравієвим. Політичною платформою кабінету стала

Декларація 13-ти. Створення уряду Муравієва уявляло собою спробу вирішення

політичної кризи в країну відповідності з планами буржуазно-ліберальної

опозиції.

2 вересня 1944 р. Муравієв оголосив про створення уряду національної

концентрації у яке ввійшли п’ять діячів “БЗНС-Врабча-1”, три члени

Демократичної партії, один представник Народної партії та один безпартійний.

Для відвернення революційного виходу з державно-політичної кризи уряд

намітив три основні задачі: здійснити поворот у зовнішній політиці, розірвати

відносини з Німеччиною, заключивши перемир’я з Англією та завоювавши

довір’я СРСР; відновити конституційні порядки та буржуазно-демократичні

свободи; долучити БРП та ВФ до управління країною. В декларації від 4

вересня 1944 р. уряд Муравієва проголошував “істинно демократичне

правління”, а в області зовнішньої політики - нейтралітет Болгарії. Уряд

Муравієва відмінив нормативні акти, котрі забороняли діяльність політичних

партій, розформувало жандармерію, оголосило повну амністію політв’язнів,

заборонило всі організації з фашистською та націонал-соціалістичною

ідеологією, розірвало дипломатичні відносини з Німеччиною (6 вересня) та

оголосило їй війну (8 вересня), звернулося до СРСР з проханням про перемир’я

і наказало своїм військовим підрозділам не лише не створювати супротиву

Червоній армії, але і сприяти її руху по болгарській території. П’ять днів, які

історія відвела кабінету Муравієва, не дали йому можливості реалізувати ці

рішення на практиці.

Внутрішня ситуація не сприяла успіху політики Муравієва. До серпня-

вересня 1944 р. процес радикалізації, різкого полівіння мас під впливом перемог

Червоної армії досяг кульмінації. Уряд Муравієва, піднявши прапор буржуазної

демократії, не могло вже задовольнити політично активну частину болгарського

суспільства, яка сприйняла зміну кабінету як просту “зміну вивіски” [2, 292-

293].

Подальші події розвивалися дуже стрімко. Уже 5 вересня 1944 р. СРСР

розірвав дипломатичні стосунки з Болгарією та оголосив їй війну під приводом

того, що вона, перебуваючи в союзі з Німеччиною, фактично воює проти

Радянського союзу. У відповідь болгарський уряд того ж дня розірвав

дипломатичні стосунки з Берліном і звернувся до Москви з пропозицією про

укладення перемир’я. Окрім того, 6 вересня Болгарія формально оголосила

війну Німеччині. Отже, союз з Райхом, що тривав три з половиною роки,

завершився для Болгарії черговою військово-політичною катастрофою.

Оголосивши війну Болгарії, СРСР не поспішав займати її територію,

оскільки намагався створити враження, нібито БРП(к) і без зовнішньої

допомоги спроможна взяти владу в країні до своїх рук. Відповідно до вказівок,

що надходили з Москви, болгарські комуністи діяли дуже енергійно. У багатьох

населених пунктах почалися страйки і демонстрації. Активізували свої дії

партизанські загони, які впродовж 6-8 березня 1944 р. встановили контроль у

172 селах і 20 містах. І тільки після цього 8 вересня Червона армія без будь-

якого опору з боку Болгарії вступила на ї територію. Це спонукало болгарських

комуністів до ще рішучих дій. У ніч з 8 на 9 вересня 1944 р. у Софії стався

державний переворот [29, 300].

До ранку 9 вересня військові частини болгарської армії що перейшли на

сторону ВФ (при сприянні військового міністра І.Маринова) без всякого

супротиву зайняли будівлю військового міністерства, радіостанцію, центральну

пошту та телеграф, а також інші важливі об’єкти. О 6 годині ранку 9 вересня

призначений прем’єр-міністр нового уряду Кимон Ґеоргієв по радіо оголосив,

що народне повстання перемогло і влада перейшла до рук Вітчизняного фронту

[3, 79].

3.2. Масові репресії “народних судів” та політична боротьба 1944-1945

рр.

Встановлена в Болгарії 9 вересня 1944 р. влада Вітчизняного фронту була

владою лівоорієнтованих політичних сил, котрі брали участь, хоча й з різним

ступенем активності, в боротьбі проти старого режиму, за дотримання норм

конституції, прав та свобод болгарських громадян, проти союзу з Німеччиною,

грозило новою національною катастрофою.

Безпосередньо після 9 вересня багатопартійна система в країні була

відновлена, однак вона набула закритий, обмежений вузькими рамками ВФ

характер [2, 302].

Комуністичний переворот не тільки призвів до повалення кабінету

К.Муравієва, члени якого були заарештовані, а й відкрив шлях до зміни наявної

політичної системи. Відтак, зважаючи на те, що болгарське суспільство не було

морально готовим сприяти комуністичній диктатуру, БРП (к) за вказівкою

Москви з тактичних міркувань спочатку ініціювала утворення коаліційного

кабінету, який вважали урядом Вітчизняного фронту. І хоча керівництво цією

громадсько-політичною структурою перебувало в руках компартії, ззовні це

виглядало як коаліція антифашистських сил. Позиція Москви стосовно

характеру нової болгарської влади пояснюється також тим, що Сталін не бажав

ускладнювати стосунків з західними союзниками швидкою “совєтизацією”

східноєвропейських країн, оскільки необхідно було вирішити низку

міжнародних проблем, зокрема таких як підписання мирних договорів [29, 300].

Персональний склад першого вітчизнянофронтівського уряду виглядав

наступним чином: комуністи очолили доволі важливе в тих умовах міністерства

внутрішніх справ (А.Югов) та юстиції (М.Нейчев). Окрім того, їм належали

пости міністрів охорони здоров’я (д-р Р.Ангелов) та міністра без портфеля

(Д.Терпешев); “звенарі”, окрім того, що К.Ґеоргієв очолив Раду міністрів,

отримали військове міністерство (Д.Велчев), іноземних справ (П.Стайнов),

освіти (Ст.Чолоков); “землеробці” очолили міністерства сільського

господарства та державного майна (А.Павлов), дорогі та благоустрою

(Б.Бумбаров), залізничного транспорту, пошт та телеграфу (А.Держанський).

Лідер БЗНС Н.Петков став другим в уряді міністром без портфеля. Соціал-

демократам було віддано 2 міністерства - торгівлі, промисловості та праці

(Д.Нейков) та соціальної політики (Г.Чешмеджієв). І, нарешті, незалежні, тобто

безпартійні суспільні діячі, отримали, відповідо, портфелі міністра фінансів

(П.Стоянов) та пропаганди (Д.Казасов) [2, 309].

З перших днів свого існування нова влада розпочала тотальну чистку

державного апарату та органів управління. Так, уже 10 вересня 1944 р. було

ліквідовано поліцію і замість неї утворено народну міліцію, що

комплектувалася в основному з учасників партизанського руху, членів БРП(к),

РМС та новоспечених прихильників Вітчизняного фронту. Відбулася повна

заміна складу прокуратури, судів, міністерств і відомств, а також керівників

місцевого самоврядування - кметів.

Уряд К.Ґеоргієва здійснив низку змін у політичній системі країни. Зокрема,

він розпустив Народні збори і, зважаючи на стан війни з Німеччиною, не

призначив дати нових виборів. Зважаючи на це, упродовж року уряд

зосереджував у своїх руках виконавчу і законодавчу владу. Всупереч

Тирновській конституції, він змінив склад Реґентської ради, що було

прерогативою Великих народних зборів, яких ніхто не скликав. Замість

попередніх регентів (принца Кирила, генерала Н.Міхова та професора Б.Філова,

котрі відразу ж після перевороту 9 вересня були заарештовані), уряд призначив

нову Реґентську раду, яка складалася з комуністичного діяча, філософа -

марксиста Тодора Павлова та незалежних активістів Вітчизняного фронту

Венеліна Ганева та Цвятко Бобошевського. Із трьох членівРеґентської ради

лише Т.Павлов був надійною опорою комуністів. Із певним застереженням

лояльним до влади можна вважати й Ц.Бобошевського. Позиція В.Ганева не раз

відрізнялася від урядової, А 1947 р., після розпуску Реґентської ради у зв’язку з

ліквідацією монархії та проголошенням Болгарії республікою, він долучився до

опозиції [29, 300-301].

10 вересня, тобто наступного дня після зміни влади, Болгарія одразу ж

заявила про приєднання до антигітлерівської коаліції. Проти такого кроку

нового уряду виступила болгарська опозиція, зокрема один із лідерів БЗНС

Ґемето. Але комуністи, за вказівкою Москви, наполягли на своєму. Втім, нова

влада змушена була без зволікання врегулювати нагальні зовнішньополітичні

питання. 28 жовтня 1944 р. болгарська урядова делегація підписала в Москві

угоду про перемир’я представниками СРСР, США та Великобританії.

Відповідно до угоди про перемир’я на території Болгарії почала діяти

Союзна контрольна комісія (СКК), завданням якої було стежити за

дотриманням болгарською стороною підписаних домовленостей. Для

утвердження комуністичних порядків у Болгарії вирішальне значення мала не

тільки присутність радянських військ на її території, а й те, що, згідно з угодою

про перемир’я, СКК в Болгарії очолював представник СРСР. Цю функцію було

доручено виконувати маршалу Ф.Толбухіну, хоча фактично керівником комісії

став його заступник генерал-полковник С.Бірюзов.

Одразу ж після приходу до влади новий уряд приступив до радикальних

політичних та економічних перетворень. Почала впроваджуватися в життя

програма, викладена в Маніфесті Національного комітету Вітчизняного фронту

до болгарського народу від 28 серпня 1944 р. Серед низки вимог в ньому

містився пункт 9-й, який свідчив - Народний суд над винуватцями

катастрофічної політики, яка проводилася до нинішнього часу, і над усіма

винними в злочинах по відношенню до народних борців та мирного населення

Болгарії та окупованих областей. Цей пункт майже дослівно був включений до

програми уряду ВФ, проголошену новим прем'єр-міністром К. Ґеоргієвим на

масовому мітингу в Софії 17 вересня 1944 р.

3 жовтня 1944 р. указом нової регентської ради був затверджений Декрет

про притягнення до Народного суду винуватців втягнення Болгарії у світову

війну проти об'єднаних націй та пов'язаних з нею злочинів [29, 302].

Згідно розпорядження уряду від 23 грудня 1944 р. до 31 березня 1945 р.

функціонувало 68 народних судів, які діяли не за нормами права а за принципом

революційної доцільності. Найважливіших посадових осіб старого режиму

судив перший софійський народний суд, решту - інші суди як у столиці, так і на

місцях. Про цілковиту залежність нової болгарської влади, зокрема судової, від

Москви свідчить хоча б те, що напередодні винесення вироку політичним та

військовим злочинцям голова першого софійського “народного суду” Шулев

попросився на прийом до заступника політичного радника СРСР у Союзній

контрольній комісії в Софії К.Льовочкіна і під час бесіди відверто заявив, що

Болгарія не має власної політики. Її політику визначає політика СРСР. Тому

вони (судді) хотіли б знати нашу (тобто, радянську) точку зору щодо вироку.

Згідно з вказівкою БРП(к) до смертної кари було засуджено трьох

колишніх реґентів, 22 міністрів, 67 депутатів, генералів та інших

високоповажних військових та державних службовців [29, 301-302].

З 23 грудня 1944 р. до кінця квітня 1945 р. по усій Болгарії пройшло 135

масових процесів за участю 11 122 підсудних. До страти засудили 2730, до

пожиттєвого ув'язнення - 1305 чоловік. З 160 представників соціальної еліти

буржуазної Болгарії - регентів, міністрів, депутатів парламенту - жоден не був

виправданий, а 103 з них були засуджені на смерть.

Сувора чистка у Болгарії, що зачепила не лише прибічників царського

режиму і пронімецької зовнішньополітичної лінії, але і багатьох демократів з

прозахідною орієнтацією, значно перевершило по своїх масштабах аналогічні

суди в інших країнах. Під гаслом викорінювання фашизму була здійснена

розправа з потенційними конкурентами у боротьбі за владу і в той же час

продемонстрована сила БРП(к), з якою іншим політичним силам доводилося

рахуватися [3, 85].

Для підготовки такого масштабного процесу, якого ще не знала болгарська

судова практика, було відведено всього три місяці. Самі засідання по двох

центральних процесах - проти членів п'яти кабінетів міністрів, регентів і

придворних радників і проти депутатів Народного зібрання 25-го скликання -

тривали дещо більше місяця. Упродовж усього цього часу на суд виявлявся

політичний тиск з боку влади, а також через засоби масової інформації і

організовані по всій країні масові акції. Впродовж декількох місяців видавалася

спеціальна газета "Народний суд", на сторінках якої поміщалися головним

чином страхітливі знімки страчених в роки війни партизан і свідчення

очевидців про злодійства жандармерії і поліції з метою розпалювання ненависті

населення до представників колишнього правлячого режиму. Перед судом був

поставлений саме режим в цілому, а не окремі політичні, адміністративні і

господарські діячі. Тому переважаючою мірою покарання стала страта,