Дипломная робота - Встановлення режимів народної демократії в Румунії, Угорщині та Болгарії в 1944-1949 рр

Подождите немного. Документ загружается.

Татареску. Вони мали прямі контакти на королівський двір і на опозиційні

“історичні партії”, що все ще зберігали вплив в тих колах суспільства, які

розраховували з відходом Радянської Армії домогтися принципового повороту у

внутрішній і зовнішній політиці країни і переорієнтації Румунії на союз із

Заходом.

Вибори до парламенту (74 мандати з 414), важливі позиції НЛП

(Татареску) в уряді (пости заступника прем'єра, міністрів закордонних справ,

фінансів, громадських робіт і культів) свідчили про те, що ця партія була

серйозною політичною силою. Документальні матеріали показують що НЛП і її

лідер Татареску не мали намірів виходити з блоку і з уряду. Але в той же час

виразно простежувалася стурбованість Татареску розвитком внутрішньої

ситуації в Румуніїпісля виборів 1946 р. і особливо після укладення мирних

договорів (лютий 1947 р.). Його увага зосереджувалася, передусім на

економічних проблемах. Жорстко критикувалися конкретні заходи Г. Дежа як

міністра національної економіки і особливо введення галузевих промислових

управлінь. Ця акція обмежувала самостійність кожного підприємства і вела до

централізації управління економікою. У "Пам'ятній записці" (травень 1947 р.)

Татареску оцінив її як "повільний, але безперервний процес націоналізації" і

відстоював раніше узгоджену у рамках Блоку політику виходу з економічного

хаосу, “розковуючи приватну ініціативу”. Особливу тривогу Татареску в нових

умовах викликала наростаюча одностороння орієнтація на економічні зв'язки з

СРСР і недостатня компетентність економічних відомств нового уряду [17, 179-

181].

Весною 1947 року пронеслася хвиля нічних незрозумілих і тому жахаючих

арештів опонентів. У липні кілька лідерів націонал - цараністської партії були

затримані під час спроби втекти з країни, після чого ця партія була оголошена

поза законом. У жовтні і листопаді над її головними лідерами Ліліу Маніу і

Іоном Міхалаке були влаштовані показові процеси з обвинуваченням їх

(небезпідставно, хоч і з надмірним перебільшенням) в таємній змові з

американськими і британськими агентами – розвідниками і засудженням до

довічного одиночного ув'язнення[27, 137-138].

На початку літа 1947 р. у керівництві РКП (можливо, що не без імпульсу

ззовні) обмалювався задум попереджувальної дії. Він був розрахований як на

ліквідацію політичної опозиції “історичних партій”, так і на дискредитацію

партнерів по БДП, яких не можна було трансформувати “на класовій основі”,

подібно до Фронту землеробів. Керівництво РКП, особливо його

ліворадикальне крило, разраховувало на підтримку тієї частини суспільства, яка

найсильніше постраждала від економічного хаосу і знаходилася на межі голоду.

На бідування мас і був розрахований план, що обіцяв швидку зміну ситуації на

краще.

Зовсім не випадковим в ньому був і акцент на існування в країні

терористичних і змовницьких сил. До середини 1947 р. стало помітне посилення

політичного впливу “історичних партій” за рахунок все більшого припливу в

них раніше служившого режиму Антонеску офіцерства і нижчих армійських

чинів, звільнених в ході антифашистських чисток 1946 р. в

“невикористовуваний резерв”. Чищення багато в чому посилили негативне

відношення офіцерства до уряду П. Грози. Складання орієнтованого на НЦП

військового “запліччя” знайшло своє вираження в існуванні, за відомостями

СКК, в середині 1947 р. чотирьох підпільних офіцерських організацій

("Товариство колишніх воїнів". “Партія військових, переведених в невживані

кадри”, група контр-адмірала Романа і група генерала Алдя). На жаль, ми не

маємо в розпорядженні даних, що підтверджують ці відомості. Але СКК в

Румунії в травні 1947 р. повідомляла Вишинскому, що керівництво НЦП прагне

сконцентрувати в партії сили, які б “узяли на себе керівництво повсталим

народом проти існуючого режиму”. Органи держбезпеки Румунії констатували

реальність загрози “для держави і нинішнього режиму” і відсутність успіхів в

боротьбі з офіцерським підпіллям.

Навіть якщо прийняти на віру ці твердження, то можна засумніватися в

можливості скидання уряду П. Грози силами військового підпілля: за умовами

мирного договору з Румунією і за згоди західних держав СРСР зберіг право на

свою військову присутність (для підтримки комунікацій із радянською зоною

окупації Австрії) і війська були виведені лише в 1958 р.. В таких умовах сили

сторін були нерівні, і будь-яка спроба військового перевороту була приречена

на провал. Версія про існування військового підпілля, навіть мінімального, дала

в руки комуністам політичний козир, використаний ними для створення

уявлення про складання супротивної коаліції БДП що інтенсивно формується,

котра включала в себе “історичні партії”, різного роду військові організації і

правих соціал-демократів (К. Тітель-Петреску). Пов'язання в один вузол різних

політичних сил, у тому числі і тих, хто був прямою опорою режиму Антонеску,

було направлено на дискредитацію зовсім не “історичних партій”. Основною

мішенню повинна була стати НЛП і її лідер Татареску. Тому не випадково на

судовому процесі з приводу так званої змови Маніу (29 жовтня- 10 листопада

1947 р.) з 19 обвинувачених, сім були співробітниками МЗС, яке очолював

Татареску і, отже, на ньому лежала морально-політична відповідальність за

діяльність останніх. Саме це і було використано як привід для усунення 6

листопада 1947 р. міністрів від НЛП (Татареску) із складу уряду. Найважливіші

посади, що звільнилися в ньому, зайняли комуністи - А. Паукер (МЗС) і В. Лука

(міністр фінансів), А. Віолі, член ЦК РКП, очолив Національний банк.

В результаті усунення “історичних партій” і НЛП (Татареску) з активного

політичного життя силовими методами доля комуністів в системі влади

нестримно піднялася. На шляху до політичної монополії комуністів були

усунені найважчі перепони [17, 181-184].

1.5. Повалення монархії в країні та проголошення Румунської

Народної Республіки. Створення режиму народної демократії.

Зі знищенням політичних супротивників і усуненням невірних союзників

єдиною перешкодою, що заважає повній і остаточній перемозі компартії,

залишалася монархія. 24 грудня 1947 р., за три дні до повернення короля з

Великобританії, куди він був запрошений на церемонію одруження принцеси

Єлизавети, військове міністерство перейшло в рук комуністів. 30 грудня 1947 р.

глава уряду П. Гроза і генеральний секретар компартії Г. Георгіу-Деж на

аудієнції у короля запропонували йому підписати акт про відречення. О 3

годині дня 30 грудня 1947 р. король відрікся від престолу і йому було дозволено

виїхати за кордон. Ввечері того ж дня відбулося засідання парламенту, на якому

депутати одноголосно проголосували за ліквідацію монархії і проголошення

Румунії народною республікою[16, 434].

В політичному плані 1948 рік був роком прочісування і внутрішної

комуністичної чистки. В лютому урізана соціал-демократична партія була

примушена об'єднатися з комуністичною партією, офіційна назва якої -

Румунська робітнича партія - зберігалась до 1965 року, а інакомисляча

націонал-цараністська партія - з Фронтом хліборобів. Ці дві "об'єднані" партії

разом з національно-народною партією (що через рік оголосила себе в соціально

- історичному аспекті непотрібною і саморозпустилася) та слухняною

угорською партією після цього виступили 28 березня як Фронт народної

демократії на виборах до парламенту, що мав ратифікувати народно-

демократичну конституцію. Як і очікувалось, цей блок одержав 405 місць за

начебто 6 959 000 поданих за нього голосів. Лібералам і демократам, що

балотувалися як незалежні, а насправді були пов'язані співпрацею як

опозиціонери, виділялося відповідно 7 і 2 місць за приблизно 213500 та 51000

одержаних голосів. Однак ці рядки цифр, утверджуючи владу комуністів, не

утверджували спокій в країні. Рік був позначений багатьма тихими арештами

колишніх і потенційних опонентів, а також довгою чергою показових процесів

над ще більшим числом націонал-цараністів, націонал-лібералів, військового

персоналу, підприємців, студентів, духовних осіб і сіоністів. Цей рік також

побачив чистку, яка проводилася високопоставленими “москвичами” і

торкнулася міністра юстиції Петрашкану та інших “місцевих” комуністів [27,

138-139].

Таким чином можна зробити наступний висновок. Використовуючи тяжке

післявоєнне економічне становище Румунії, неузгодженість дій політичних

партій правого та центристського спрямування, за підтримки Радянського

Союзу ( у вигляді надання економічної допомоги та перебування Червоної армії

на тереторії країни) та за допомогою різноманітних силових важелів впливу

(міністерство внутрішніх справ, служба національної безпеки) контрольованих

комуністами, Комуністичній партії Румунії вдалося за допомогою ряду дій та

заходів зокрема активної підривної та дестабілізуючої діяльності всередині

конкуруючих політичних партій, репресій по відношенню до демократичих

діячів цих партій, зініціювати розпад, розкол і об'єднання з компартією ряду

колишніх конкуруючих партій а отже і домогтися узурпації влади. Компартії

вдалося скинути в 1947 р. короля Міхая І, проголосити в 1948 р. створення

Румунської Народної Республіки та розпочати будівництво тоталітарного

комуністичного ладу.

РОЗДІЛ 2. ВСТАНОВЛЕННЯ РЕЖИМУ НАРОДНОЇ ДЕМОКРАТІЇ В

УГОРЩИНІ В 1944 – 1948 РР.

2.1. Створення уряду Угорського Національного Фронту Незалежності.

Визволення Угорщини від німецьких військ.

Радянська Армія, поведінка якої на окупованих територіях підтвердила

очікування песимістів і швидко позбавила ілюзій тих, хто зустрічав її як

визволительку, ще не встигла організувати блокаду Будапешта, коли в східних

районах Угорщини "національні комітети" взялися за перебудову місцевої

системи управління і колишні опозиційні партії приступили до створення

власних відділень в усіх регіонах. Чотири старі партії (дрібних сільських хазяїв,

комуністи, соціал-демократи і Національно-селянська партія - НКП), а також

нещодавно створена Буржуазна демократична партія і представники профспілок

оголосили 2 грудня 1944 р. в Сегеді про створення Угорського національного

фронту незалежності (УНФН), який звернувся до усіх союзних держав з

проханням надати допомогу в створенні демократичної політичної системи,

заснованої на приватній земельній власності і вільному підприємництві (при

націоналізації декількох великих компаній). У цьому зверненні завірялося, що

Угорщина відмовиться від політики двостороннього перегляду меж зі своїми

сусідами, розпустить усі фашистські організації і призве до відповіді усіх осіб,

відповідальних за злочини, здійснені під час війни. Союзники визнали УНФН в

якості організації, яка докладала політичних зусиль для поліпшення ситуації в

країні і дали згоду на те, щоб Фронт незалежності почав підготовку до виборів у

Тимчасові національні збори. Члени цього невиборного органу влади

призначалися самими партіями або призначалися на імпровізованих зібраннях

[13, 506-507].

На звільненій тереторії країни УНФН почав підготовку до єдиних в регіоні

парламентським виборів. Проведення надзвичайних виборів в кінці 1944 року у

східній частині Угорщини дозволило сформувати Тимчасові Національні збори.

21 грудня вони провели своє перше засідання в Дебрецені. Новий парламент

урочисто заявив, що "бере у свої руки управління справами країни котра

залишилася без керівництва", вважає себе виразником національних інтересів і

державного суверенітету. На наступний день було утворено Тимчасовий

національний уряд, котрий оприлюднив свою програму, націлену на

відновлення незалежності країни і втілення в життя демократичних

перетворень. Були прийняті заходи з формування органів влади на місцях -

національних комітетів.

Нова влада базувалася на співробітництві різноманітних соціальних і

політичних сил: робітників, селян, інтелігенції, дрібних міських прошарків та

антифашистської буржуазії; з 230 депутатів парламенту 71 був обраний від

УКП, 38 - СДПУ, 19 - профсоюзи, 16 - НСП, 55 - НПМСХ, 12 - БДП, а 19

депутатів були безпартійними. В уряді, котрий складався з 12 осіб,

розташування політичних сил було приблизно таким самим. Першим прем'єр-

міністром народно-демократичної Угорщини став генерал Б.Міклош Далнокі,

котрий разом з міністром культури та освіти графом Г.Телекі і міністром

оборони генералом Я.Верешем, представляв політичні сили котрі зійшли з

політичної сцени хортиського режиму. Комуністи в уряді мали 3 міністерські

портфелі, соціал-демократи та НПМСХ - по два, а селянська партія - один.

Безпартійні зайняли чотири міністерські пости [7, 178-179].

Цей склад по-своєму відбивав співвідношення політичних сил в той період.

Партії дрібних сільських хазяїв за своїми традиціями та авторитетом не

поступалася тільки партія соціал-демократів, хоча по зв'язку з масами і по

кількості членів остання з нею рівнятися не могла. Літом 1945 р. ПМСХ досягла

вражаючої чисельності - 900 тис. осіб. Ця дуже різнорідна партія виступала на

захист приватної власності і буржуазної селянської демократії в цілому.

Зокрема, вона вимагала проведення справедливої земельної реформи, яка

привела б до рівноправніших стосунків власності, не втрачаючи при цьому

економічної доцільності. Вождями цієї партії були дуже шановані люди:

головою партії був священик-кальвініст Золтан Тільді, а секретарем -

популярний політик, вихідець з селян Ференц Надь. Вони розраховували

спертися на підтримку західних держав, але були готові співробітничати з

будь-якою політичною силою для досягнення вказаних вище цілей. Вони

зрозуміли, що за обставин що склалися, дружні стосунки з Радянським Союзом

відповідали інтересам Угорщини. Проте ці політичні діячі надто пізно

усвідомили, що Радянський Союз був зацікавлений зовсім не в дружніх

стосунках з Угорщиною. І дійсно, Сталін, схоже, вирішив тимчасово закрити

очі на те, що у кінці війни в Угорщині і в Чехословаччині формується

парламентська демократія. Це треба було для того, щоб західні держави

змирилися з його вже спланованими діями з швидкого знищення

парламентаризму в Польщі, Болгарії і Румунії. У Угорщині, проте, Сталін

наполіг на тому, щоб влада була розділена між урядом, радянськими

окупаційними військами і тільки що створеним департаментом державної

безпеки (АВО), або ж політичною поліцією, яку очолив комуніст Габор Петер

[13, 507-508].

Компартія, у кінці 1944 р. ще досить нечисленна (2,5 тис. осіб), активно

взялася за поповнення своїх рядів головним чином за рахунок лівих сил в СДПУ

і переселенців з Трансільванії, Югославії, Словаччини і Закарпаття, а також

повернувшихся з еміграції угорських комуністів), стаючи все більш важливою і

впливовою політичною силою післявоєнної Угорщини. Підтвердженням цього

стало стрімке зростання чисельності її членів (у лютому 1945 р. в УКП

налічувалося майже 30 тис. осіб), організаційне зміцнення і збільшені політичні

можливості партії.

У травні 1945 р. комуністи реально оцінювали ситуацію в країні і свої

шанси у відкритому зіткненні політичних сил і в загалом. Це і стримувало

радикалістські настрої і не дозволяло відмовитися від ідеї довготривалого

мирного демократичного розвитку. Саме тоді керівник соціал-демократів А.

Сакашич на підставі бесід з Ракоші, Гере, Фаркашем і ідеологом УКП Й. Реваї

затвердився в думці про еволюціоністський перехід до соціалізму. Вважалося,

що соціалізму повинен передувати мирний демократичний етап "соціальної

революції", тому соціал-демократи в унісон з керівництвом УКП вважали, що в

союзницькій політиці реалізовуватимуться загальнонаціональні інтереси.

Здавалося, обидві партії в рівній мірі дотримувалися тоді гасла "Сьогодні - за

демократію, завтра - за соціалізм". Інші демократичні рухи також під-

утримували цей курс, у зв'язку з чим приймали програмні цілі УКП, не

заперечуючи проти тривалого демократичного шляху переходу до

прогресивнішої суспільно-економічної формації. Трохи інакше уявляли собі цей

процес керівники УКП що повернулися з радянської еміграції. Вони чекали

сприятливого моменту, щоб, зміцнивши свої позиції, спробувати мирним

шляхом витіснити з влади своїх опонентів, а якщо це не вдасться, перейти у

відкритий наступ проти своїх союзників. Існування національного фронту вони

вважали короткочасними явищем і використовували як тактичний засіб,

розраховуючи відмовитися від нього при першій нагоді. Згідно твержденням

найближчого соратника Ракоші, Золтана Ваша, "Угорщина як в політичному,

так і в економічному відношенні знаходилася в руках Москви". Компартія мала

в розпорядженні своїх людей, котрі займали місця в керівництві СДПУ і інших

демократичних партії. Вони допомагали ВКП контролювати ситуацію в цих

організаціях і управляти ними. Комуністи тримали у своїх руках МВС і деякі

інші ключові міністерства. УКП до певного часу не квапила події, не прагнула

до захоплення влади, вона "ділилася" нею і вичікувала. Зі знанням справи

стверджуючи, що усе залежало від позиції Москви, 3. Ваш підкреслював:

"Сталін зважав на формальності. Створенням коаліції ми доводили Заходу, що

дотримуємося міжнародних домовленостей, що уряд створений в результаті

виборів". Такий "медовий місяць", характеризується в цілому відносно

мирними, урівноваженими взаємовідносинами між різними партіями УФНН,

деякий час ще зберігався, але потім в цих взаєминах стало з'являтися все більше

проблем, множилися ознаки майбутнього протистояння [7, 179].

Одночасно почалася зміна кадрів правоохоронних органів на усіх рівнях

управління. Були створені спеціальні комітети, які повинні були встановлювати,

"порушувала чи ні інтереси Угорщини" діяльність того або іншого

співробітника в період війни. Жандармерія була розформована, а її обов'язки

передали реорганізованій і посиленій поліції. Оскільки обидва ці заходи

проводилися під контролем міністерства внутрішніх справ, в якому заправляли

комуністи, результати були цілком передбачувані. Одночасно із забороною

діяльності 25 партій і асоціацій, віднесених до крайніх правих, АВО почало

проводити арешти, а "народні суди", що складалися з професійного судді і

декількох звичайних громадян, зайнялися судовими переслідуваннями осіб, що

звинувачувалися у військових злочинах. У певному значенні повторилося те,

що вже відбувалося в 1919-20 р.р. : з 60 тис. обвинувачених і 10 тис.

засуджених в прискореному порядку по стандартних звинуваченнях багато хто

був жертвами звичайної політичної боротьби. Бувало і так, що осіб, визнаних

persona non grata, поліція заарештовувала без жодного шуму і тяганини і

утримувала під вартою, не пред'являючи ніяких звинувачень. Проте більшість

засуджених були дійсно винні в злочинах проти людства. З угорських

політичних діячів військового часу Хорті був помилуваний завдяки його

заступництву за євреїв Будапешта і за спроби, щоправда, невдалі вивести

Угорщину з війни (він так і помер у вигнанні, в Португалії). Калаї і Лакатош не

піддавалися переслідуванню, оскільки проводили антинімецьку політику.