Цвік М.В., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права

Подождите немного. Документ загружается.

241

Розділ 14. Норми права

крема, суперечності) між нормами, що регулюють однакові фактичні

обставини. Ці норми допомагають подолати колізії в законодавстві,

тому іноді їх іменують нормами-арбітрами. Так, у ст. 8 Конституції

України констатовано, що Конституція України має найвищу юридич-

ну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на

основі Конституції України і повинні відповідати їй

. У непрямій фор-

мі ця стаття встановлює правило, що у разі розбіжності між нормами

Конституції і нормами закону (іншого нормативно-правового акта)

застосуванню підлягає норма Конституції.

Оперативні норми — це норми, спрямовані на введення в дію і при-

пинення дії інших норм права. Наприклад, згідно з п. 4 Перехідних та

прикінцевих положень

ЦК України щодо цивільних відносин, які ви-

никли до набрання чинності ЦК України 2003 р., положення цього

Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або про-

довжують існувати після набрання ним чинності.

Норми-дефініції — це норми, які містять визначення право вих

категорій і понять. Наприклад, у ст. 202 ЦК України

наведено визна-

чення поняття правочину, одностороннього правочину та дво- чи ба-

гатостороннього правочину. Стаття 11 КК України містить визначення

поняття злочину, а ст. 364 — визначення поняття службової особи. Ці

нор ми виконують головним чином орієнтаційну і інформаційну функ-

ції в правовому регулюванні, допомагаючи в застосуванні тих норм

права, в яких використані відповідні категорії

і поняття. Відсутність

норм-дефініцій у системі права позбавила б право ясності, ускладнив-

ши процес його застосування.

Норми-строки — це норми, які містять правила обчислення строків.

Наприклад, у ст. 69 ЦПК України встановлено, що перебіг процесуаль-

ного строку починається з наступного дня після відповідної календар-

ної дати або настання події, з якою

пов’язано його початок. Ці норми

допомагають правильно обчислити строки, з початком, зупиненням,

поновленням, продовженням та закінченням яких класичні норми

права пов’язують певні юридичні наслідки.

Норми-презумпції — це норми, які закріплюють припущення щодо

існування або відсутності певних юридичних фактів. Наприклад, ЦК

України встановлює презумпцію добросовісності та розумності пове-

дінки

особи, презумпцію винності особи, яка завдала шкоди, або пре-

зумпцію недостовірності негативної інформації, поширеної про особу.

Норми-преюдиції — це норми, що виклю чають будь-яке оспорю-

вання існування вже доведеного юридичного факту, який дістав оцін-

242

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

ку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад,

згідно з ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням

у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало

законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть

участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Норми-фікції

— це норми, які для цілей правового регулювання

визнають існуючими ті юридичні факти, що відсутні в реальному

житті, і навпаки. Так, відповідно до ст. 46 ЦК України фізична особа

оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням

суду про це.

Норми-презумпції, норми-преюдиції та норми-фікції допомагають

у застосуванні тих класичних

норм, в яких використовуються відпо-

відні юридичні факти. Наприклад, презумпція добросовісності та ро-

зумності поведінки особи допомагає у застосуванні норм, в яких вста-

новлено правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснен-

ня особою свого права.

§ 5. Співвідношення норми права

і припису статті нормативно-

правового акта

Способи викладення норми права в статтях нормативно-пра вового

акта можуть бути різними. Іноді норму права може бути викладено

в одній статті нормативного акта, але частіше вони за своїм змістом не

збігаються.

Це пов’язане з тим, що первинним елементом системи законодав-

ства (аналогом норми права як первинного елемента системи права)

є не стаття нормативно-правового акта, а нормативний припис. Саме

він є зовнішньою формою норми права. Нормативні приписи розміщу-

ються в статтях нормативно-правового акта. З огляду на практичні

потреби, законодавець може вдаватися до різних комбінацій: напри-

клад, розмістити в одній статті один нормативний припис, віддати

перевагу комбінації «одна стаття та

декілька приписів».

Таким чином, розбіжності, які існують у питанні співвідношення

норми права і статті нормативного акта, виникають залежно від об-

сягу нормативного припису, викладено го в статті нормативного акта.

Наприклад, можуть існувати такі варіанти:

243

Розділ 14. Норми права

1) в одній статті нормативного акта викладено повністю один

припис, тобто текстуально вони збігаються (так, ст. 116 КК України

передбачає відповідальність за умисне вбивство, вчинене в стані силь-

ного душевного хвилювання);

2) в одній статті нормативного акта викладено два або більше

нормативні приписи (наприклад, ст. 171 КК України містить вказівку

на відповідальність як

за перешкоджання законній професійній діяль-

ності журналістів, так і за переслідування журналіста за виконання

професійних обов’язків, критику, здійснюване службовою особою або

групою осіб за попередньою змовою). У цьому разі стаття поділяється

на частини, пункти та інші складові;

3) в одній статті нормативного акта викладено частину припису,

а інші його

частини знаходяться в інших статтях або нор мативних

актах. Наприклад, ст. ст. 22, 24–26 СК України містять умови укладан-

ня шлюбу (гіпотеза), ст. 23 — право на укладання шлюбу (диспозиція),

а ст. ст. 39 і 45 — наслідки недійсності шлюбу (санкція).

Контрольні запитання

1. Назвіть ознаки, що відрізняють норми права від інших со-

ціальних норм.

2. Наведіть основні класифікації норм права.

3. Назвіть види гіпотез, диспозицій та санкцій норми права.

4. Виокремте групи спеціалізованих норм права і стисло оха-

рактеризуйте кожну з них.

5. Назвіть можливі варіанти співвідношення норми права і при-

пису статті нормативно-правового акта.

244

Розділ 15

Система права та система

законодавства

§ 1. Поняття і структура системи права

Поняттям «система» в будь-якій галузі пізнання визначається пев-

на реально існуюча структурована цілісна сукупність елементів, по-

єднаних між собою внутрішніми зв’язками. Саме ці зв’язки здатні

надавати внутрішньої організованості усім елементам будь-якої сис-

теми, перетворюючи її на дифе ренційовану цілісність. Не є винятком

у цьому сенсі і таке

соціальне утворення, як право (для якого систем-

ність є однією з головних ознак), а також інші правові явища — «сис-

тема законодавства», «правова система» тощо. Поняття «система пра-

ва» слід відрізняти від поняття «право ва система», яке є більш широким

за своїм змістом. Крім систе ми права, правова система охоплює право-

свідомість, правові

відносини, правові форми діяльності держави та

інші правові явища.

Система права — це сукупність чинних принципів і норм права,

якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згру-

пованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інсти-

тути, галузі та підгалузі права).

Це визначення фіксує характер зв’язків, що існу ють між елемента-

ми

системи права, і формулює головні принципи її побудови. До них

належать такі.

Єдність системи права. Вона зумовлюється тим, що: 1) право як

цивілізаційний феномен ґрунтується на єдиних визначальних загально-

245

Розділ 15. Система права та система законодавства

людських принципах гуманізму і справедливості. Останні є смислоут-

ворюючим остовом права, визначають його головний зміст, а норма-

тивні приписи, що суперечать цим принципам, не вважаються право-

вими; 2) будь-які норми та принципи права спираються на однакове

ставлення до них з боку держави: вона їх встановлює, підтримує і го-

това до застосування

заходів державного примусу за їх порушення;

3) соціальний зміст права визначається системою органічно єдиних,

взаємопов’язаних матеріальних, соціальних, культурних, ідеологічних

та інших умов життя суспільства.

Узгодженість системи права. Це зумовлена наявність субордина-

ційних і координаційних зв’язків між нормами, інститута ми, галузями

права та відсутність суперечностей усередині цієї системи.

Диференціація (поділ)

системи права. Це поняття відбиває поділ

системи права на її відносно самостійні послідовно структуровані

елементи: а) структуру норми права; б) структуру правових інститу-

тів — поділ їх на окремі правові норми; в) структуру підгалузі права —

поділ її на логічно взаємопов’язані правові інститути в межах окремих

галузей права; г) структуру галузі права

— поділ її на логічно пов’язані

між собою правові інститути та підгалузі права; ґ) структуру системи

права — поділ її на логічно пов’язані між собою галузі права.

Об’єктивність системи права. Система права — не наслідок сва-

вільного розсуду суб’єкта законотворення, а адекватний юридичний

вираз, відображення системи суспільних відносин, що

реально існують,

бо вона: 1) утворюється відповідно до потреб суспільства, а не зако-

нодавця; 2) може змінювати власну внутрішню побудову, доречно

реагуючи на динаміку потреб суспільства і, таким чином, стабілізуючи

його, а державу стимулюючи лише до надання зовнішньої офіційної

форми си стемі права — її галузям, інститутам, які організувалися

об’єктивно.

Система права — уособлене

системне утворення суспільства,

оскільки:

є його 1) функціональною системою, бо її виникнення, існування

і розвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами

в організованості, врегульованості та впорядкованості суспільного

життя, оскільки відсутність цих якостей унеможливлює стабільність,

безпеку та розвиток суспільства, тобто головні умови його існування

взагалі;

є його 2) інституціональним втіленням. Це означає, що системно

організовані

, згруповані юридичні норми містяться здебільшого

246

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

в нормативно-правових актах, інших джерелах права, які нада ють

йому чіткої інституціональної побудови;

має 3) стабільний і водночас динамічний характер, в такий спосіб

забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних

відносин, суспільного ладу, а з другого боку, організовуючи і впоряд-

ковуючи їх усталений розвиток;

пов’язана як прямо, так і опосередковано з

діяльністю іншого 4)

соціального утворення — держави, її органів — за конодавчих, право-

застосовних, контрольно-наглядових тощо, які здійснюють функції

в правових формах з використанням певних методів.

Система права потребує розуміння того, як саме, з яких частин

вона складається, за якими критеріями будується. В юридичній науці

внутрішній поділ системи права на складові частини —

галузі та ін-

ститути — традиційно розглядається з урахуванням таких головних

критеріїв, як предмет і метод правового регулювання.

Правове регулювання суспільних відносин є відносно са мостійним

(автономним) від інших видів соціального регулювання. Тому воно

відрізняється низкою специфічних фактичних і юридичних ознак. Ви-

значеність цих ознак правового регулювання представлена пере дусім

його предметом

і методом.

Під предметом правового регулювання усвідомлюють те, що ре-

гулює право, на що спрямовано його регулятивний вплив, тобто сус-

пільні відносини. Але ними не можуть бути всі суспільні відносини.

Цим відносинам притаманна низка специфічних ознак, а саме:

1) вони є найбільш важливими, значущими для суспільства (тобто

зберігають його розвиток, безпеку

людини та ін.); 2) мають однорідний,

типовий вираз (наприклад, коли відносини певного роду мають май-

новий чи управлінський характер); 3) виникають в суспільстві у зв’язку

з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набу-

вають стійкого, сталого характеру, тобто є такими, що постійно по-

вторюються у повсякденній практиці (наприклад, поява випадків

купівлі

-продажу, обміну речами, позики і т. п., які повторюються про-

тягом тривалого часу, призвела до становлення типових відносин

майнового роду, а це викликає усвідомлену потребу суспільства в їх

упорядкуванні правилами); 4) придатні для регулювання нормами

права (на відміну від тих відносин, що регулюються іншими засобами

регулювання — нормами моралі, звичаями і под.,

і не потребують

державно-правового втручання); 5) мають певний зовнішній прояв

і придатні для контролю з боку інститутів суспільства і держави.

247

Розділ 15. Система права та система законодавства

Предмет правового регулювання вважається матеріальним,

об’єктивним критерієм розподілу і згрупування норм пра ва за його

структурними частинами тому, що зміст і особливості усталених, ти-

пових суспільних відносин виникають в площині людських потреб і не

залежать від законодавця. Предмет правового регулювання має власну

струк туру, яка охоплює такі його елементи: а)

суб’єктів — індивіду-

альних і колективних; б) поведінку суб’єктів (їх свідому діяльність);

в) об’єкти — предмети та явища навколишнього світу, з при воду яких

люди свідомо вступають у взаємозв’язок; г) соціальні факти (обстави-

ни, випадки), які є безпосередніми підставами виникнення чи припи-

нення відповідних правових відносин.

Метод правового регулювання

дає відповідь на запитання: яким

чином право регулює суспільні відносини? Зміст методу — це сукуп-

ність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на одно-

рідні суспільні відноси ни. На відміну від предмета правового регулю-

вання (що є об’єктивним критерієм побудови системи права) його

метод є юридичним критерієм, який значною мірою

за лежить від пред-

мета, визначається ним. Формується метод також під впливом авто-

ритету і досвіду суб’єкта — законодавця, який, крім об’єктивно сфор-

мованих засобів регулювання, може «штучно» встановлювати в нор-

мативних приписах власні засоби правового впливу, поєднувати ці

засоби і прийоми. З цієї точки зору правовий метод є певним «

комп-

лектом» юридичного інструментарію, з допомогою якого дер жава

здатна бажаним чином впливати в певному напрямку на розвиток сус-

пільних відносин, що мають специфічні відмінності властивостей

певного роду чи виду (майнові, фінансові, політичні, сімейні, відно-

сини власності, спадкування та ін.).

Метод правового регулювання характеризується специфічними

ознаками:

а) визначає особливості: порядку, нормативних

підстав та юри-

дичних фактів, необхідних для виникнення і реалізації учасниками

суспільних відносин відповідних юридичних наслідків — їх суб’єктивних

прав, обов’язків або юридичної відповідальності. Такі підстави можуть

виникати із закону (право бра ти участь у виборах, обов’язок сплатити

податок), договору (договір оренди), правопорушення (перевищення

швидкості дорожнього руху);

б) встановлює

коло і правовий статус суб’єктів права, зміст та

обсяг їх прав і обов’язків. Суб’єкти відносин мають різний ступень

автономності при виникненні прав і обов’язків. Норми права можуть:

248

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

1) вичерпно визначати пра ва і обов’язки суб’єктів в законі; 2) надава-

ти їм можливість самостійно вирішувати питання щодо обсягу цих

прав і обов’язків. Тому суб’єкти права вступають в правові відносини

або як підпорядковані, або як рівноправні сторони. Відмінності в ме-

тодах правового регулювання втілюються голов ним чином в

обсязі

правових можливостей суб’єктів;

в) використовує головні прийоми, що утворюють відповідний ме-

тод — дозволи, зобов’язання, заборони, по-різному поєднуючи їх в га-

лузях права залежно від мети правового регулювання;

г) передбачає галузеві особливості процедур реалізації прав,

обов’язків та відповідальності учасників відносин (вони можуть бути

реалізовані безпосередньо суб

’єктами або з допомогою правозасто-

совних органів держави);

ґ) закріплює різні способи захисту прав та забезпе чення виконання

юридичних обов’язків, які здійснюються в різному порядку (судовому,

адміністративному та ін.) та за допомогою різних юридичних засобів

(цивільно-правових, кримінально-пра вових та ін.).

До головних (первинних) методів правового регулювання нале-

жать

1) імперативний (централізований) метод, при якому відносини

зверху донизу регулюються владно-імперативним шляхом. Норматив-

ний зміст доходить до учасників однорідних відносин певного типу

зверху, від нормотворчих державних органів і, як наслідок, характер

відносин між суб’єктами перетворюється на відносини субординації,

прямої підпорядкованості. Головний інструментарій, що використову-

ється при імперативному методі

регулювання, — зобов’язання та за-

борони.

2) диспозитивний (децентралізований) метод застосовується до

юридично рівних суб’єктів у відносинах, що складаються на основі

доброї волі їх учасників. Правомірні дії суб’єктів права, здійснювані

ними за власним розсудом і ініціативою, тут виступають вже як не

владне, а індивідуальне, «ав тономне» і добровільне джерело

юридич-

но значущих вчинків. Відповідно до цього стану суб’єктів їх відноси-

ни можна характеризувати як договірні, засновані на юридичній рівно-

сті і узгодженні (координації) волі їх учасників. Тому головним інстру-

ментарієм при диспозитивному методі регулювання стає дозвіл.

Так звані первинні методи конкретизуються і про являються в різних

з’єднаннях їх

способів та прийомів впливу, як правило, з перевагою

одного з них. Вони продовжуються в методах, що застосовуються до

249

Розділ 15. Система права та система законодавства

тих чи інших якісно своєрідних, відносно самостійних груп суспільних

відносин. До таких методів можна віднести:

1) метод матеріального і морального заохочення (використовується,

наприклад, у галузях трудового, цивільного права). За охочення спрямо-

ване на стимулювання такої поведінки суб’єктів права, яка викликаєть-

ся їх матеріальним інтересом (підвищення кваліфікації, набуття но вих

професій) і

враховує соціально корисний характер цього інтересу.

2) метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних орга-

нізацій (інститутів громадянського суспільства), для яких державно-

владні, імперативні методи впливу природно непридатні і не мо жуть

бути застосовані до них. Цей метод характерний для підприємниць кої,

корпоративної та інших галузей приватного права. Держава може

впливати на них

лише шляхом дозволів, сприяння, надання організа-

ційної допомоги, виданням рекомендаційних актів, які містять нор ми

права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Дер-

жава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти

розвиткові активності, самодіяльності та ініціативи суб’єктів права.

Структура системи права — це її внутрішній устрій. Роз крити

структуру

права можна через: 1) визначення первинного елементу сис-

теми — правової норми та 2) врахування предмета правового регулю-

вання як об’єктивного чинника, що з’єднав ці норми в певні групи.

Такий підхід к пошуку структури права приводить до висновку про

те, що його головними структурними елементами, крім правових норм,

стають їх організовані

об’єднання — інститути права, підгалузі права,

галузі права.

Норма права — первинний, найменший структурний елемент пра-

ва, який за своєю сутністю є правилом поведінки, визнаним і охо-

ронюваним державою. Це правило свідчить про те, що держава:

а) визнає усталені типові суспільні відносини; б) нормує їх в певному

напрямку (схвалює чи забороняє, стимулює

чи зобов’язує), тобто надає

юридичного значення зразка, моделі поведінки; в) виражає це правило

ззовні у вигляді правового припису. Він буде придатним регулювати

поведінку настільки, наскільки законодавець спромігся відтворити

в ньому зміст суспільних відносин. Норма є таким універсальним

елементом права, головною одиницею виміру правової матерії, яка

проявляє свої властивості на

усіх рівнях системи права. Впорядкуван-

ня, узгодженість, взаємопов’язаність, розподіл і згрупованість правових

норм у системі права зумовлені, з одного боку, об’єктивно структурою

предмета регулювання — суспільними відносинами, а з другого —

250

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

прагненням суб’єкта — зако нодавця врегулювати ці відносини право-

вими засобами.

Інститут права — це уособлена група правових норм, які регулю-

ють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут пра ва

є першим рівнем поєднання правових норм (наприклад, інститут пра-

ва власності в галузі цивільного права, інститут відповідальності

в галузі адміністративного права, інсти

тут виборів у галузі конститу-

ційного права та ін.).

Інститут права характеризується тим, що: а) регулює певний вид

(окрему ділянку, фрагменти, сторону) однорідних суспільних відносин;

б) є складовою частиною однієї або декількох галузей права; в) є ло-

гічно замкнутою, виокремленою сукупністю норм; г) функціонує авто-

номно, відносно самостійно в межах

галузі права, тобто регулює сус-

пільні відносини незалежно від інших інститутів права. Це не означає,

що інститут права не пов’язаний з іншими інститутами, навпаки, усі

вони в межах галузі права поєднані змістом споріднених суспільних

відносин. Наприклад, інститути купівлі-продажу, права приватної

власності тощо в галузі цивільного права регулюють певні якісно

осо-

бливі сторони, види суспільних відносин, але усі ці відносини мають

загальну якісну властивість — майновий характер, що дозволило їм

об’єднатися в єдину галузь права.

Підгалузь права — певна сукупність (об’єднання) правових інсти-

тутів, що об’єктивно складається в межах однієї галузі пра ва. Як

цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне

ко ло відносин

у межах сфери правового регулювання відповідної галузі права, яка

характеризується правовою уособленістю.

На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов’яз-

ковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за

своїм обсягом галузях права. Так, у складі конституційного права ви-

різняють такі підгалузі, як пар

ламентське, муніципальне право; ци-

вільного — зобов’язальне, авторське, винахідницьке, спадкове право;

фінансового — бюджетне, податкове, банківське право. Галузі права,

для яких характерні тісна консолідація, компактність змісту, не мають

у своєму складі підгалузей права (наприклад, кримінально-

процесуальне, цивільно-процесуальне).

Довершує систему права рівень галузі. Галузь права — уособлена

сукупність норм, спрямована на регулювання певної

сфери якісно одно-

рідних суспільних відносин. Головні ознаки галузі права полягають

у тому, що вона: