Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

Подождите немного. Документ загружается.

Цірат Г. А. Міжнародний комерційний арбітраж: Навч. посіб. — К.: Істина, 2002. —

Бібліогр. : 304 с. ISBN 966-7613-28-3

Г. А. Цірат

Міжнародний комерційний арбітраж

Київ ^ Видавництво

Істина

2002

ББК 67.312.2я7 Ц 68

Цірат Г. А.

Ц 68 Міжнародний комерційний арбітраж: Навч. посіб. — К.: Істина, 2002. — Бібліогр. :

304 с.

ISBN 966-7613-28-3

У посібнику розглядаються всі аспекти інституту міжнародного комерційного арбітражу

на підставі порівняльно-правового аналізу законодавства різних країн, багатосторонніх

міжнародних конвенцій, судової практики. З'ясовуються природа міжнародного

комерційного арбітражу як різновиду третейського судочинства, природа арбітражної

угоди, її ознаки, процес розгляду спорів у міжнародних комерційних арбітражах,

розглядаються інститути скасування арбітражних рішень та визнання і виконання

іноземних арбітражних рішень, аналізуються матеріальні та процесуальні норми, що

регулюють міжнародний комерційний арбітраж в Україні та інших країнах.

Розрахований на юристів, практикуючих адвокатів, працівників юридичних відділів та

відділів зовнішньоекономічних зв'язків підприємств та організацій, викладачів, студентів,

широке коло читачів.

ББК 67.312.2я7

Рецензенти:

Довгерт A.C., доктор юрид. наук, професор, член-кореспон-дент Академії правових наук

України, заслужений юрист Ук- і раїни, завідувач кафедри міжнародного приватного і

митного І права Інституту міжнародних відносин при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

Винокурова Л.Ф., кандидат юрид. наук, доцент кафедри господарського права Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

ISBN 966-7613-28-3J© Видавництво «Істина»,

2002

Слово до читача

Серед важливих проблем світової юридичної науки виняткове місце посідають проблеми

міжнародного комерційного арбітражу як одного із засобів вирішення спорів, що

виникають у сфері міжнародних торговельних відносин. Особливої актуальності для

України ці питання набувають нині, коли вона як незалежна держава прагне ввійти до

кола цивілізованих країн світу, а отже, вирішити завдання докорінного реформування

національного законодавства, зокрема законодавства, яке забезпечує правове регулювання

зовнішньоекономічної діяльності, іноземних інвестицій та інших форм міжнародного

економічного співробітництва.

В основу цієї книги покладено теоретичні та практичні питання курсу «Міжнародний

комерційний арбітраж», який розроблений і викладається в Інституті міжнародних

відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Центрі

правничих студій при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та

Дипломатичній академії МЗС України, дисертаційне дослідження автора, виконане під

керівництвом проф. A.C. Довгерта на кафедрі міжнародного приватного та митного права

Інституту міжнародних відносин. У книзі також враховано практичний досвід автора,

який, працюючи в юридичній фірмі «Юрзовнішсервіс», протягом десяти років

спеціалізується на представленні інтересів українських та іноземних компаній при

розгляді спорів міжнародним комерційним арбітражем.

Автор висловлює особливу подяку професору Анатолію Степановичу Довгерту, який став

рецензентом книги та зробив корисні зауваження до неї, під науковим керівництвом якого

автором було виконане дисертаційне дослідження на тему «Виконання арбітражних

рішень», що увійшло окремим розділом до цього посібника.

Також автор висловлює подяку Людмилі Федорівні Винокуровій,

заступнику голови Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України, яка,

прорецензувавши книгу, допомогла автору переглянути деякі спірні положення і усунути

наявні в посібнику недоліки.

Не можна не висловити вдячність викладачу кафедри міжнародного приватного та

митного права Інституту міжнародних відносин Віктору Володимировичу Трутню, який

першим оцінив посібник та своїми порадами значною мірою допоміг автору завершити

роботу над ним.

Перелік умовних позначень

Женевський Протокол або Протокол 1923 року — Женевський Протокол про арбітражні

застереження 1923 року;

Женевська конвенція або Конвенція 1927 року — Женевська конвенція про виконання

іноземних арбітражних рішень 1927 року;

Нью-Йоркська конвенція або Конвенція 1958 року — Нью-Йоркська конвенція про

визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року;

Європейська конвенція або Конвенція 1961 року — Європейська конвенція про

зовнішньоторговий арбітраж 1961 року;

Міжамериканська конвенція — Міжамериканська конвенція про міжнародний

комерційний арбітраж 1975 року;

Московська конвенція — Конвенція про вирішення арбітражним шляхом цивільно-

правових спорів, що виникають із відносин економічного та науково-технічного

співробітництва 1972 року;

ЗТАК — Зовнішньоторгова арбітражна комісія;

МКАС при ТПП України — Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-

промисловій палаті України;

МАК при ТПП України — Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті

України;

С1ЕТАС — Китайської ради для просування міжнародної торгівлі;

МТП — Міжнародна торгова палата;

ЦК — Цивільний кодекс УРСР;

ЦПК — Цивільний процесуальний кодекс України

Вступ

Ліберальні економічні реформи, особливо в сфері зовнішньоторговельної діяльності, що

провадяться в Україні в роки незалежності, призвели до «відкриття» для України світових

ринків. Сама ж Україна, її економіка також «відкрилися» для тісного співробітництва з

іншими регіонами та країнами світу. Наша країна стала на шлях розвитку міжнародного

економічного співробітництва, розширення та поглиблення міжнародних інтеграційних

процесів, пошуку свого місця в світовому розподілі праці.

У результаті докорінних змін, що відбулися в зовнішньоторговельному комплексі нашої

країни, всі суб'єкти підприємництва одержали можливість самостійно брати участь у

міжнародних торговельних відносинах. Як наслідок — значне збільшення кількості спорів

щодо зовнішньоторговельних контрактів. Перед вітчизняними підприємцями та їх

іноземними контрагентами виникли проблеми ефективного вирішення цих спорів шляхом

застосування такого інституту, як міжнародний комерційний арбітраж. У зв'язку з цим

постали питання правового врегулювання всіх правовідносин, які виникають у цій сфері,

перш за все, тому, що такі правовідносини не були належним чином законодавчо

врегульовані в Україні в попередні роки.

За роки незалежності було прийнято Закон України «Про міжнародний комерційний

арбітраж», яким врегульовані правовідносини з міжнародного комерційного арбітражу,

створено два постійно діючих арбітражних інститути: Міжнародний комерційний

арбітражний суд та Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті

України, якими на сьогодні розглянуто вже кілька тисяч справ. У зв'язку з потребою

наукового осмислення проблем міжнародного комерційного арбітражу останнім часом

з'явилося чимало наукових праць, посібників та статей, переважна більшість яких мають

суто описовий та популяризаторський характер.

Незважаючи на значні досягнення останніх років, ще залишилось багато питань, не

вирішених чинним українським законодавством. Триває полеміка з приводу того, які

міжнародні комерційні третейські суди є «законними», а які ні, не проведено чіткої межі

між «внутрішніми» та «міжнародними» третейськими судами, існують певні проблеми з

виконанням рішень міжнародних третейських судів в Україні.

Треба зазначити, що третейські суди як різновид юрисдикцій-них органів не отримали

поширення ані в колишньому СРСР, ані в Україні, за винятком ЗТАК та МАК при ТПП

СРСР — двох постійних міжнародних комерційних третейських судів, які існували в

СРСР. Нині в незалежній Україні триває процес становлення третейських судів як форми

позасудового розгляду спорів, застосування їх у повсякденній комерційній практиці. Все

це, в першу чергу, стосується саме міжнародних комерційних третейських судів —

міжнародного комерційного арбітражу.

Та все ж треба визнати, що міжнародний комерційний арбітраж в Україні розвивається не

на пустому місці.

По-перше, Україна як одна із республік СРСР підписала й у 1960 р. ратифікувала Нью-

Йоркську конвенцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року,

в 1963 р. ратифікувала Європейську конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж 1961

року, а у 1988 р. отримала внутрішній нормативний акт — Указ Президії Верховної Ради

СРСР «Про визнання та виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів», яким

було врегульовано інститут визнання та виконання іноземних арбітражних рішень і який

застосовувався в Україні до кінця 2001 р.

Міжнародному комерційному арбітражу в колишньому СРСР було присвячено багато

наукових праць і досліджень. Д. Рамзайцев, С. Лебедєв, Л. Лунц, І. Хлєстова, А. Мінаков

— це далеко не повний перелік науковців, які зробили вагомий внесок у дослідження

питань та проблем міжнародного комерційного арбітражу. На досвіді та практиці розгляду

зовнішньоторговельних спорів ЗТАК і МАК при Торгово-промисловій палаті СРСР

виховувалося не одне покоління вітчизняних юристів.

У цьому посібнику ми розглянемо основні поняття та складові інституту міжнародного

комерційного арбітражу, нормативні акти, які діють у цій сфері, перш за все, міжнародні

конвенції, внутрішнє законодавство України та інших країн, судову практику, а також

практику третейських судів, що вирішують міжнародні комерційні спори.

Глава 1. ПОНЯТТЯ ТРЕТЕЙСЬКОГО

ПОРЯДКУ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ

1.1. Третейські суди в спорах, підсудних державним судам

У ході здійснення комерційної діяльності суб'єкти підприємництва вступають у

правовідносини шляхом укладання між собою комерційних угод (контрактів). При

укладанні, виконанні та розірванні таких угод між сторонами часто виникають суперечки,

які стосуються змісту та обсягу прав і обов'язків кожної із сторін угоди, питань щодо

виконання кожною стороною своїх обов'язків тощо.

Якщо такі суперечки та розбіжності своєчасно не вирішуються сторонами шляхом

переговорів, то вони неминуче переходять у спори, розв'язати які значно складніше, тому

що на той час хоча б одна із сторін угоди зазнає певних матеріальних збитків і вимагає їх

відшкодування від іншої сторони. Спори, які виникають з комерційних угод, як відомо,

можуть вирішуватися у ході переговорів між сторонами шляхом взаємних поступок та із

врахуванням реальних обставин, у яких виник спір, та становища кожної зі сторін спору.

Краще за все, і до цього потрібно прагнути, не доводити суперечку, що виникла між

сторонами угоди, до спору, який вже не вдається врегулювати за допомогою переговорів

та шляхом укладення мирової угоди. Звичайно, це не завжди вдається зробити, і коли спір

уже виник, а вирішити його мирним шляхом, на думку однієї або обох сторін, неможливо,

то лишається останній спосіб — звернення до відповідного державного чи третейського

суду.

Якщо спір виник із комерційної угоди, яка була укладена, наприклад, між двома

суб'єктами підприємницької діяльності України, то для вирішення цього спору кожна

сторона має право звернутися до відповідного господарського суду України.

Господарський процесуальний кодекс (ГПК) України чітко та однозначно визначає, що всі

спори, які виникають між українськими суб'єктами господарської діяльності, підлягають

розгляду в господарських судах України згідно з правилами підсудності, порядком та

процедурою, що визначена ГПК України. До якого суду необхідно звертатися з позовною

заявою і яких при цьому необхідно дотримуватися вимог — усе це визначається в ГПК як

спеціальному нормативному акті. Цей Кодекс регулює всі процесуальні правовідносини,

що виникають при розгляді спорів у господарських судах України.

Загальні принципи предметної, територіальної та виключної підсудності справ

господарським судам України визначаються розділом III ГПК України. Разом з

визначенням принципів підсудності справ господарським судам України ст. 12 ГПК

вказує, що підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами спору

на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів

ненормативного характеру, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні

та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

Таким чином, держава шляхом закріплення цієї норми дозволяє сторонам спору,

підсудного господарським судам України, вилучати цей спір з-під юрисдикції

господарських судів України й передавати його на вирішення третейського суду. Цей

дозвіл має не абстрактний характер — він стосується тільки конкретних спорів чи спору,

що виникли чи можуть виникнути з конкретних правовідносин. Цей дозвіл, закріплений у

диспозитивній нормі, надає сторонам спору право вирішувати за домовленістю між собою

питання підсудності спору державному (господарському) чи третейському суду. В тому

разі, коли сторони не застосовують цю диспозитивну норму, застосуванню підлягають

інші норми щодо визначення підсудності спору господарським судам.

Норма ст. 12 ГПК України закріплює загальне правило — право сторін спору передавати

його на вирішення третейського суду. Але спеціальні норми, які б регулювали порядок

вирішення спорів у сфері комерційних правовідносин саме третейськими судами, мають

міститися в окремому нормативному акті. Сьогодні, на жаль, в Україні не існує

нормативного акта вищої юридичної сили — закону, який би регулював усі аспекти

створення та функціонування третейських судів в Україні. З огляду на це, застосуванню

підлягають норми відповідного нормативного акта СРСР, а саме — Положення про

третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами,

установами та закладами, затвердженого постановою Державного арбітражу при Раді

Міністрів СРСР від ЗО грудня 1975 р. № 121. Застосування норм цього нормативного акта

грунтується на положеннях постанови Верховної Ради СРСР від 12 вересня 1991 р. «Про

порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу PCP»'.

Не розглядатимемо вищевказане Положення, тому що це виходить за рамки означеного

нами предмета, але мусимо вказати, що норми Положення вже давно не відповідають

вимогам сьогодення щодо регулювання діяльності третейських судів в Україні і

потребують докорінних змін.

Що стосується приватно-правових спорів, які підвідомчі судам загальної юрисдикції

України, то слід зазначити, що ст. 25 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України

вказує, що у визначених законом випадках цивільні справи можуть розглядатися

третейськими судами в порядку, передбаченому Положенням про третейські суди, яке

міститься в Додатку № 2 до ЦПК України. В самому Положенні про третейські суди

вказується, що громадяни можуть передавати будь-який спір, що між ними виник, на

розгляд третейського суду, за винятком спорів, які виникли з трудових і шлюбних

відносин. Таким чином, на вирішення третейського суду можуть також передаватися

спори, підсудні судам загальної юрис-

дикції України, але тільки в тому разі, коли обидві сторони, що сперечаються, є

громадянами.

Таким чином, ЦПК України, як і ГПК України, містить норму, що закріплює дозвіл,

наданий державою суб'єктам приватно-правових відносин, передавати спори, що між

ними виникають, на вирішення третейського суду і окреслює коло тих правовідносин,

спори з яких можуть передаватися на вирішення третейського суду. Створений за

домовленістю сторін спору третейський суд та сторони, що сперечаються, повинні

застосовувати в процесі розгляду спору норми, які містяться в Положенні про третейські

суди.

1.2. Третейські суди як різновид юрисдикційних органів, які вправі вирішувати спори

Розгляньмо риси, які характеризують третейські суди та процедуру вирішення спорів

третейськими судами і відрізняють їх від державних судів та порядку відправлення

державними судами правосуддя в сфері цивільно-правових відносин. Такими рисами є:

•Jтретейські суди, будучи за своєю природою юрисдикційними органами, не є державними

судами, тобто вони не формуються державою і не фінансуються нею, держава не

призначає третейських суддів, не надає їм спеціального статусу та гарантій;

•Jстосовно третейських судів держава визначає лише загальні правові принципи

створення, діяльності, а також загальний порядок (процедуру) вирішення третейськими

судами спорів та загальні принципи виконання рішень третейських судів;

•Jправо третейського суду розглядати певний спір між суб'єктами підприємницької

діяльності визначається договором між сторонами, що сперечаються, в межах дозволу, що

надає держава. Таким чином, юрисдикція третейського суду розглядати певний спір має

договірну природу, тоді як юрисдикція державного суду щодо конкретного спору

визначається законом, має, як правило, імперативний характер і не може бути змінена

угодою сторін спору;

•Jсудді третейських судів (третейські судді), по-перше, виконують свої обов'язки не на

постійній основі, як це роблять судді державних судів; по-друге, не отримують платні від

держави (заробітної платні) за виконання своїх судових функцій; по-третє, призначаються

сторонами спору;

•Jтретейські суди, як правило, не зобов'язані при вирішенні спору застосовувати чинні у

певній країні процесуальні норми, які є обов'язковими для застосування державними

судами, але не можуть відступати від загальних принципів відправлення правосуддя,

закріплених у законодавстві, і розглядаються як елементи публічного порядку певної

країни (наприклад, рівне ставлення до сторін спору, надання можливості сторонам

представити свою позицію тощо);

•Jрішення третейських судів є остаточними і не підлягають за суттю спору апеляційному

чи касаційному оскарженню в будь-яких державних чи судових органах або перегляду за

нововиявленими

обставинами. Рішення ж відповідного державного суду може бути предметом апеляції та

касаційного оскарження у вищестоящих судах, наслідком чого може бути, наприклад,

скасування винесеного рішення повністю або частково і прийняття нового рішення,

повернення справи на новий розгляд тощо.

Поряд з вказаними особливостями є й спільні риси між третейськими та державними

судами як правовими явищами. Основною такою рисою є те, що і третейські, і державні

суди — юрисдикцій-ні органи, які вправі розглядати спори, віднесені до їх компетенції, а

їх рішення, що вступили в законну силу, є обов'язковими і підлягають виконанню на всій

території певної країни без будь-яких обмежень.

Державні й третейські суди віднесені законодавством до юрис-дикційних органів, на які

покладено обов'язок вирішувати в межах своєї компетенції спори, що виникають з тих чи

інших правовідносин. Наприклад, ст. З Закону України «Про виконавче провадження»1

вказує, що відповідно до цього Закону підлягають виконанню рішення третейських судів.

Отже, Закон надає рішенням третейських судів тієї ж самої виконавчої сили, що і

рішенням інших юрисдикційних органів, зокрема, рішенням державних судів.

1.3. Третейські суди в сфері вирішення міжнародних комерційних спорів

Ми розглянули правові підстави створення та діяльності в Україні третейських судів у

сфері вирішення спорів, що виникають між суб'єктами українських правовідносин.

Далі мова піде про те місце, яке належить третейським судам у вирішенні спорів, що

виникають у сфері міжнародних комерційних відносин.

Як відомо, міжнародні комерційні чи зовнішньоторговельні правовідносини

характеризуються^ в першу чергу, тим, що виникають між сторонами, які є

правосуб'єктами різних країн. Спробуймо з'ясувати, до державного суду якої країни може

звернутися зацікавлена сторона у випадку виникнення спору: до суду країни місця

знаходження відповідача, до суду країни свого місця знаходження чи до суду третьої

країни, наприклад, країни місця виконання контракту, з якого виник спір?

Тут треба вказати, що законодавство кожної країни окремо визначає принципи та критерії

підсудності спорів, у тому числі з іноземним елементом, своїм державним судам. Ці

принципи та критерії суттєво різняться. Наприклад, в Україні в основі визначення

державного суду, до компетенції якого належить розгляд певного спору, лежить

територіальний принцип підсудності, згідно з яким позивач має подавати позов до суду за

місцем знаходження відповідача.

При зверненні позивача до державного суду країни відповідача він зіткнеться з багатьма

труднощами. Це, насамперед, мовні проб-

леми, суттєві відмінності процедури розгляду спорів державними судами цієї країни

порівняно з вітчизняними і багато інших. У цьому аспекті позивач знаходиться в менш

сприятливих умовах, ніж відповідач. До позитивних моментів звернення позивача до

державного суду країни відповідача можна віднести те, що виконання рішення такого

державного суду в країні місця його винесення не потребує ніяких додаткових процедур

визнання, що є обов'язковим щодо рішень іноземних судів.

При зверненні позивача до державного суду країни свого місця знаходження можуть: по-

перше, виникнути питання щодо підсудності; по-друге, у разі винесення рішення проти

відповідача для його виконання треба буде пройти процедуру визнання цього рішення в

країні відповідача, що також може викликати багато правових проблем. Аналогічні

труднощі можуть виникнути й при зверненні до державного суду третьої країни.

Таким чином, у випадках, коли не співпадають місце знаходження сторін спору та місце

виконання контракту, місце розгляду спору та місце виконання рішення, національні

судові системи дають певні «збої» і не можуть виконувати функції відправлення

правосуддя в широкому розумінні, як того вимагають потреби міжнародного

торговельного обігу, який постійно зростає.

Таке системне протиріччя було виявлене наприкінці XIX століття, і протягом всього

наступного століття світове співтовариство намагалося вирішити ці проблеми шляхом

розробки такого правового механізму вирішення міжнародних комерційних спорів, який

би сприяв розвитку міжнародної торгівлі, а не гальмував його.

Таким механізмом став міжнародний комерційний арбітраж. У XX столітті міжнародні

комерційні третейські суди як спосіб вирішення комерційних спорів набули значного

поширення. Вони стали тим правовим інструментом, за допомогою якого вдалося

створити ефективну і дієву систему вирішення міжнародних комерційних спорів.

Треба сказати, що не всі спори, які виникають у сфері міжнародних приватно-правових

відносин, можуть передаватися сторонами на вирішення міжнародних комерційних

третейських судів.

Сферу застосування міжнародного комерційного арбітражу, тобто право передавати

спори, що виникають у сфері міжнародних комерційних відносин, на вирішення

міжнародних третейських судів, визначає кожна держава окремо. Так, Закон України

«Про зовнішньоекономічну діяльність»' містить загальну норму, яка вказує, що спори, які

виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами

господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами та

господарськими судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним

комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-

промисловій палаті України та іншими органами ви-

рішення спорів, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено

міжнародними договорами України. Ця загальна норма знайшла своє відображення та

розвиток у Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж»1, де вказується, що

на вирішення міжнародного комерційного арбітражу можуть передаватися спори з

договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні

зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо

комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за межами території України.

Таким чином, законодавство України за певними винятками дозволяє українським

суб'єктам правовідносин передавати на вирішення міжнародних комерційних третейських

судів лише ті спори, що виникають у процесі їх зовнішньоекономічної діяльності.

Роль міжнародних комерційних третейських судів як ефективного та надійного засобу

вирішення спорів, що виникають у процесі міжнародної торгівлі, була визнана в

Заключному Акті наради з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 році. У розділі

Заключного Акта, присвяченому торгівлі та виробничому співробітництву держав-

учасниць, було закріплено кілька важливих положень щодо міжнародного комерційного

арбітражу, а саме:

(i)Jшвидке та справедливе вирішення спорів, що виникають з комерційних угод, сприяло б

розширенню та полегшенню торговельного та економічного співробітництва;

(ii)Jнайбільш придатним засобом вирішення таких спорів є арбітраж;

(iii)Jвиходячи з цього, держави-учасниці рекомендують організаціям, підприємствам та

фірмам своїх країн у відповідних випадках включати арбітражне застереження в

комерційні угоди;

(іу) держави рекомендують, щоб положення про арбітраж передбачали проведення

арбітражу на основі узгодженого регламенту та дозволяли проведення арбітражу в третій

країні.

Зафіксовані в Заключному Акті 1975 р. положення були суттєво доповнені в

Підсумковому документі Віденської зустрічі держав-учасниць РБСЄ, що відбулася в 1989

р. Так, держави-учасниці вказали: по-перше, на особливе значення права сторін на вільний

вибір арбітра, включаючи головуючого арбітра, та країни проведення арбітражу; по-друге,

на необхідність прийняття Типового закону «Про міжнародний торговельний арбітраж»

ЮНСІТРАЛ; по-третє, на важливе значення співробітництва у сфері торговельного

арбітражу між торговими палатами та іншими арбітражними органами різних країн.

Положення, що містяться в Заключному Акті 1975 р. та в Підсумковому документі 1989

р., ще раз підтвердили ту важливу роль, яку відіграє міжнародний комерційний арбітраж у

системі міжнародних економічних зв'язків.

Переконливим доказом поширення міжнародного комерційно-

го арбітражу є оновлення внутрішнього законодавства з питань міжнародного

комерційного арбітражу, яке відбувається в багатьох країнах світу. Таке оновлення

законодавства здійснюється на підставі Типового закону ЮНСІТРАЛ 1985 р. «Про

міжнародний торговельний арбітраж», який був спеціально розроблений для цього.

Загалом на підставі цього Типового закону оновили своє законодавство про міжнародний

комерційний арбітраж більш ніж ЗО країн світу, в тому числі Україна, Велика Британія,

Швеція, Німеччина, Росія, такі штати СІЇІА, як Каліфорнія і Нью-Йорк та ін.

Постійно збільшується кількість країн-членів різних багатосторонніх міжнародних

конвенцій з питань міжнародного комерційного арбітражу, зокрема Нью-Йоркської

конвенції ООН 1958 р. «Про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень», яка

відіграє провідну роль у міжнародно-правовому регулюванні міжнародного комерційного

арбітражу. Загальна кількість країн — членів цієї Конвенції станом на 1 листопада 2001 р.

сягнула 124-х.

Усе це свідчить, що міжнародний комерційний арбітраж є загальновизнаним способом

вирішення зовнішньоторговельних спорів.

Вище ми вже порівнювали третейські та державні суди, намагаючись з'ясувати правову

природу третейських судів та риси, що характеризують їх як специфічне правове явище в

сфері вирішення приватно-правових спорів. Усе це стосувалося третейських судів як

різновиду юрисдикційних органів, і тому виявлені риси, які характеризують третейські

суди, притаманні всім видам третейських судів незалежно від того, є вони внутрішніми чи

міжнародними.

Поряд з тими особливостями, що характеризують третейські суди в цілому і відрізняють

їх від судів державних, міжнародним комерційним третейським судам притаманні певні

риси, що роблять їх самостійним, більш ефективним порівняно з державними судами

засобом вирішення спорів.

Розгляньмо риси, притаманні міжнародним комерційним третейським судам.

У сфері міжнародного третейського судочинства провідну роль відіграє принцип

«автономії волі сторін» (lex voluntatis). Цей принцип покладено в основу міжнародного

комерційного арбітражу: компетенція (право) третейського суду розглядати певний спір

виникає на підставі угоди сторін про передачу цього спору на вирішення третейського

суду. На цьому принципі базується інститут вибору третейських суддів (арбітрів),

узгодження процедури розгляду спору, вибору права, що буде застосовуватися при

вирішенні спору по суті, тощо.

Незважаючи на міжнародний характер спірних правовідносин, наявність іноземного

елемента в суб'єктному складі, міжнародний комерційний арбітраж тісно пов'язаний з

національним законодавством країни місця розгляду спору — місця арбітражу.

Процедура розгляду спору конкретним міжнародним комерційним третейським судом має

відповідати загальним принципам процесуального права країни, на території якої

розглядається спір.

Конкретні процесуальні норми, які мають застосовувати арбітри (третейські судці) та

сторони, що сперечаються, можуть визначатися за домовленістю сторін спору як шляхом

прямого їх формулювання і закріплення, наприклад у арбітражній угоді, так і шляхом

домовленості про застосування Регламенту певного постійно діючого третейського суду в

цілому чи його окремих положень. У такому разі положення цього Регламенту будуть

обов'язковими для застосування як арбітрами, так і сторонами. Треба зауважити, що

процесуальні норми, що будуть застосовуватися при розгляді певного спору, не можуть

суперечити загальним принципам процесуального права, визначеним законодавством

країни місця розгляду спору.