Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

Подождите немного. Документ загружается.

Питання доцільності включення до Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж»

положень, які поширюють його дію на спори, що за своєю природою є

внутрішньогосподарськими і не мають характеру міжнародних, лишається предметом

широкої дискусії в наукових колах нашої країни. Ми не розглядатимемо причини того,

чому ці положення були закріплені у Законі, але закцентуємо увагу, що при підготовці

тексту Закону було втрачено одне важливе положення Типового закону, а саме: критерії

визначення арбітражу як міжнародного. Типовий закон вказує, що арбітраж є

міжнародним, і внаслідок цього має регулюватися окремим законом про міжнародний

комерційний арбітраж, якщо:

•Jкомерційні підприємства сторін арбітражної угоди на момент її укладання знаходяться в

різних державах;

•Jодне з наступних місць знаходиться за межами держави, в якій сторони мають свої

комерційні підприємства:

а)Jмісце арбітражу, якщо воно визначено в арбітражній угоді або у відповідності до неї;

б)Jбудь-яке місце, де має бути виконана значна частина обов'язків, які виникли з

торговельних відносин, або місце, з яким найбільш тісно пов'язаний предмет спору;

•Jсторони домовилися про те, що предмет арбітражної угоди пов'язаний більш ніж з

однією країною.

Відсутність у Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» цих критеріїв

дозволила його розробникам поширити сферу його застосування на суто

внутрішньогосподарські спори між суб'єктами права України без будь-яких обмежень

щодо предмета спору і характеру спірних правовідносин. Внаслідок цього Закон, який

спрямовано на регулювання міжнародного комерційного арбітражу в Україні,

поширюється значною мірою і на «внутрішні» третейські суди, але до цього факту не

треба ставитися однозначно негативно. За нинішніх умов це можна розглядати як

позитивний чинник, завдяки чому ліквідується певна правова прогалина в чинному

законодавстві, яке б мало регулювати правовідносини, що виникають у зв'язку з

розглядом спорів третейськими судами в Україні. Як відомо, сьогодні немає повноцінного

нормативного акта, який би регулював правовідносини «внутрішніх» третейських судів в

Україні.

Отже, підіб'ємо підсумки щодо визначення сфери застосування Закону України «Про

міжнародний комерційний арбітраж».

Цей Закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, коли місце арбітражу

знаходиться в Україні, спір виник із зовнішньоекономічних правовідносин та між

суб'єктами права, які належать до різних країн. З цього загального правила є певні

винятки, передбачені ч. 2 ст. 1, а також ст. ст. 8, 9, 35, 36 Закону.

Закон у п. 5 ст. 1 закріплює принцип, згідно з яким правила, встановлені міжнародними

договорами, учасницею яких є Україна, мають переважну силу перед правилами,

встановленими даним Законом. Таким чином, у разі виникнення колізії між положеннями

міжнародного договору, учасницею якого є Україна, і положеннями даного Закону —

застосуванню підлягають положення міжнародного договору.

Стаття 2 Закону присвячена визначенню термінів, що застосовуються в Законі, і правилам

їх тлумачення. В цій статті дано визначення таких термінів:

•J«арбітраж» — (арбітраж ad hoc або будь-який постійно діючий арбітражний орган, в

тому числі МКАС при ТПП України і Морська арбітражна комісія при ТПП України);

•J«третейський суд» — одноособовий арбітр або колегія арбітрів, яка розглядає

конкретний спір;

•J«суд» — відповідний орган судової системи України або, іншими словами, державний

суд;

•J«комерційний» — розглядається в найширшому розумінні (див. текст закону).

Важливою є норма ст. 4 Закону, якою обмежуються права сторін спору стосовно

можливих заперечень щодо порушення іншою стороною диспозитивних норм цього

Закону чи положень арбітражної угоди. Згідно з цією нормою сторона, яка знає про такі

порушення, але на заявляє заперечень проти цього і продовжує брати участь в

арбітражному процесі, втрачає право на такі заперечення. Зміст цієї норми полягає в тому,

що порушення однією сторо-

ною домовленостей, зафіксованих, наприклад, в арбітражній угоді, і незаперечення проти

цього з боку іншої сторони спору розглядається як відмова обох сторін від цієї

домовленості: одна сторона відмовляється своїми діями (порушенням), інша сторона —

мовчазною згодою (незаперечення). Це правило не поширюється на випадки, коли має

місце порушення імперативних норм Закону. Кожна сторона може заявляти свої

заперечення з приводу порушення імперативних приписів Закону на будь-якому етапі

арбітражного процесу та після його закінчення.

Таким чином, положення цієї статті Закону покладають на сторони зобов'язання стежити

за дотриманням іншою стороною і третейським судом як положень арбітражної угоди, так

і диспозитивних положень самого Закону. Сторона, яка знає про допущені відхилення, але

продовжує брати участь у розгляді справи і не заявляє про це у визначений термін,

втрачає право заявляти про це пізніше і вважається такою, що відмовилася від такого

права.

Стаття 5 Закону закріплює норму, якою забороняється будь-яке втручання державних

судів України в будь-які питання, що регулюються цим Законом, якщо це прямо не

передбачено даним Законом. І хоча стаття не перелічує цих випадків, до них можна

віднести застосування:

•Jінституту відводу державного суду з непідсудності;

•Jпроцедури оскарження постанови третейського суду попереднього характеру з питань

його компетенції;

•Jінституту оскарження (скасування) арбітражного рішення;

•Jінституту визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в Україні.

Перші два інститути розглядалися нами в попередніх главах, а інші два розглядатимуться

в наступних.

У ст. 6 Закон визначає перелік органів, на які покладається виконання певних функцій

сприяння і контролю стосовно міжнародного комерційного арбітражу в Україні.

До функцій сприяння можна віднести здійснення тих процесуальних дій, виконання яких

покладено на сторони спору, але з тих чи інших причин (обставин) сторона (сторони) не

здійснюють таких дій, що створює перешкоди у розгляді спору. До таких функцій,

зокрема, можна віднести:

•Jпризначення арбітра за сторону, яка не зробила такого призначення;

•Jпризначення третього (головуючого) арбітра, якщо обрані сторонами арбітри не

узгодили кандидатуру третього арбітра;

•Jпризначення одноособового арбітра, якщо сторони не змогли узгодити такого

одноособового арбітра;

•Jвирішення питань про відвід арбітру;

•Jвирішення питань про припинення дії мандата арбітра та призначення нового арбітра.

Виконання цих функцій покладено на Президента Торгово-промислової палати України.

До функцій контролю можна віднести:

•Jрозгляд клопотань щодо постанов третейського суду з питань його компетенції і

винесення за ними рішень;

•Jрозгляд клопотань про скасування винесених арбітражних рішень і винесення за цими

клопотаннями рішень.

Виконання функцій контролю покладено на загальні апеляційні суди областей, міст Києва

та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим в залежності від місця

арбітражу.

У другому розділі Закону дається визначення поняття арбітражної угоди, викладені

вимоги щодо форми і порядку її укладання (ст. 7), закріплено інститут відводу державного

суду з непідсудності (ст. 8) та вжиття заходів забезпечувального характеру (ст. 9).

Усі питання, що регулюються цими статтями, були розглянуті в попередніх главах

посібника.

Третій розділ Закону регулює відносини, які виникають у зв'язку з призначенням

сторонами арбітрів, відводом арбітрів, включаючи підстави і процедуру такого відводу і

призначення нового арбітра (ст. ст. 10—15 Закону).

У цьому розділі Закону знайшли своє закріплення такі основоположні принципи

третейського порядку розгляду спорів, як:

право сторін спору самостійно визначати кількісний склад третейського суду. Таке

визначення сторін щодо кількісного складу третейського суду є обов'язковим для сторін і

третейського суду. Якщо сторони не скористалися таким правом, то третейський суд

повинен складатися з трьох арбітрів (ст. 10). Арбітрами можуть бути призначені

громадяни будь-якої держави, проте сторони можуть передбачити певні обмеження щодо

громадянства арбітрів (наприклад, щоб арбітри не були громадянами держав, до яких

належать сторони, що спорять);

право сторін спору визначати процедуру вибору або призначення арбітрів. Якщо сторони

не скористалися таким правом, тобто не узгодили процедуру призначення арбітрів, то

застосовується процедура, передбачена п. З ст. 11 Закону, зокрема:

а)Jякщо до складу третейського суду мають входити 3 арбітри, то кожна зі сторін

призначає по одному арбітру, а двоє призначених таким чином арбітрів призначають

третього арбітра. Якщо одна із сторін не призначає протягом 30-ти днів свого арбітра або

призначені арбітри не можуть призначити третього арбітра протягом 30-ти днів, то такі

призначення може зробити Президент Торгово-промислової палати (ГПП) України на

прохання однієї зі сторін спору;

б)Jякщо третейський суд має складатися з одноособового арбітра, то сторони повинні

домовитися про кандидатуру такого арбітра. Якщо досягти такої домовленості протягом

30-ти днів сторонам не вдалося, то одноособовий арбітр може бути призначений на

прохання однієї зі сторін також Президентом ТПП України;

Рішення, прийняті щодо всіх вищезазначених питань Президентом ТПП України, мають

обов'язковий характер як для сторін спору, так і для арбітрів.

;и.".

Закон покладає певні обов'язки і на осіб, яких призначають арбітрами, зокрема —

обов'язок заявляти про всі обставини, що можуть спричинити обгрунтовані сумніви сторін

щодо їх неупередженості та незалежності. Особа, призначена арбітром, зобов'язана

негайно повідомляти сторони протягом усього арбітражного розгляду спору про

обставини, що можуть вплинути на неупередженість арбітра.

Кожному арбітру зі складу третейського суду сторони можуть заявити відвід, якщо

існують «...обгрунтовані сумніви щодо його неупередженості чи незалежності, або якщо

він не має кваліфікації, обумовленої угодою сторін». Таким чином, підставою для відводу

арбітрів, пов'язаною з їх кваліфікацією, є невідповідність цієї кваліфікації умовам,

визначеним угодою сторін, а не якимось абстрактним вимогам до професіоналізму,

спеціалізації тощо. Що стосується інших підстав для відводу, то Закон не дає якогось

переліку, зазначаючи лише, що дані обставини повинні спричиняти «обгрунтовані

сумніви». Тягар доведення «обґрунтованості» цих сумнівів лежить на тій стороні, яка

заявляє відвід арбітру. Заява про відвід арбітру, призначеному стороною, може бути

зроблена нею тільки на підставі тих причин, які стали їй відомі після призначення.

Процедура відводу арбітра може бути узгоджена сторонами спору. Якщо така

домовленість відсутня, то застосуванню підлягає процедура відводу, визначена Законом.

Згідно з даною процедурою сторона, яка бажає заявити відвід арбітру, повинна направити

на ім'я складу третейського суду письмову заяву про відвід не пізніше 15-ти днів після

того, як їй стало відомо про причини для відводу, або з моменту, з якого їй стало відомо

про сформування складу третейського суду і, відповідно, про призначення певної особи

арбітром.

Арбітр, якому заявлений відвід, може сам відмовитися від виконання своїх обов'язків —

склавши з себе повноваження арбітра. Якщо арбітр не складає з себе повноважень або

проти цього виступає інша сторона, то заяву про відвід розглядає склад третейського суду.

Слід зазначити, що Закон не визначає строку, протягом якого склад третейського суду

повинен розглянути заяву про відвід і винести рішення щодо цього. Якщо заяву про відвід

не задоволено, то зацікавлена сторона має право протягом 30-ти днів від дати одержання

рішення про відхилення заявленого відводу арбітра звернутися до Президента ТПП

України з проханням розглянути дане питання і прийняти щодо нього рішення. Рішення

Президента ТПП України щодо даної заяви буде мати обов'язкову юридичну силу і

оскарженню не підлягає.

Арбітр може взяти самовідвід і скласти з себе повноваження арбітра, не пояснюючи

причин цього. Арбітр також може взяти самовідвід, а сторони можуть домовитися про

припинення мандата (повноважень) арбітра, якщо останній втратить фізичну (смерть,

хвороба тощо) або юридичну (заборона на виїзд з країни проживання, арешт тощо)

можливість виконувати свої функції. Це можливо також і в тому разі, якщо арбітр

невиправдано довго не вико-

нує своїх обов'язків через інші обставини. Якщо сторони не можуть домовитися про

припинення мандата арбітра, то будь-яка зацікавлена сторона має право звернутися з

проханням вирішити це питання до Президента ТПП України, рішення якого буде

остаточним і не підлягає оскарженню.

Арбітр, повноваження якого відведені одним із зазначених вище способів, має бути

замінений на нового арбітра із додержанням того ж порядку, згідно з яким призначався

(обирався) попередній арбітр.

Слід зауважити, що відвід арбітру і відвід третейського суду — це за суттю різні складові

міжнародного комерційного арбітражу. Коли мова йде про відвід третейського суду, то

мається на увазі заперечення компетенції (права) третейського суду як юрисдикцій-ного

органу, сформованого на підставі арбітражної угоди, з метою розгляду та вирішення

спору між конкретними сторонами. Задоволення заявленого відводу третейського суду

означає загальну неможливість розгляду цим третейським судом конкретного спору. Коли

ж мова йде про відвід арбітру, то мається на увазі заміна «неналежної» особи, яка не

відповідає певним критеріям «належного» арбітра (третейського судді). Відвід арбітра не

впливає на загальне право третейського суду розглядати певний спір, тобто не ставиться

лід сумнів це право як таке, а лише коригується особовий склад третейського суду.

Глава четверта Закону містить норми, які визначають компетенцію третейського суду,

порядок заяви відводу третейського суду з непідсудності і винесення рішення з даного

питання (ст. ст. 16—17 Закону). У ст. 16 Закону знаходить своє відображення доктрина

«компетенції компетенції». Суть і зміст цієї доктрини вже були розглянуті нами в

попередніх главах. Зупинімося лише на тих конкретних проявах даної доктрини, які

зафіксовані в Законі.

Питання компетенції третейського суду можна розглядати в широкому та вузькому

розуміннях. У широкому розумінні питання компетенції полягає ось у чому: чи має даний

склад третейського суду право, засноване на волі сторін спору, що відображена в

арбітражній угоді, розглядати даний спір та чи підпадає даний спір під умови арбітражної

угоди. У вузькому розумінні питання компетенції полягає ось у чому: чи входить розгляд

того чи іншого питання до компетенції даного третейського суду, який в цілому

компетентний (вправі) розглядати певний спір.

Про відсутність у третейського суду компетенції розглядати певний спір (питання

компетенції у широкому розумінні) може заявити будь-яка сторона спору. При цьому

призначення стороною арбітра до складу третейського суду не позбавляє її права на таку

заяву. Заява про відсутність у третейського суду права (компетенції) розглядати певний

спір має бути подана складу третейського суду, і саме він і тільки він має право

розглядати цей відвід.

Закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких можна заявляти відвід

третейському суду. Він лише зазначає, що

З'

такими підставами можуть бути, зокрема, відсутність або недійсність арбітражної угоди.

Розглядаючи питання про свою компетенцію, третейський суд може винести рішення:

•Jпро наявність або відсутність у нього компетенції (права) розглядати даний спір;

•Jпро наявність або відсутність, дійсність або недійсність арбітражного застереження в

контракті, і в цьому випадку арбітражне застереження повинно трактуватися як автономна

угода, що юридично не пов'язана з контрактом, складовою частиною якого вона є.

Згідно з п. 2 ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» заява про

відсутність у третейського суду компетенції розглядати спір має бути зроблена не пізніше

«подання заперечень щодо позову». Закон таким чином обмежує в часі право сторін

застосовувати право заявити відвід третейському суду з непідсудності і тим самим

створює певну визначеність щодо правомірності арбітражного процесу, що відбувається.

Щодо заяви про відвід третейського суду у вузькому розумінні Закон зазначає, що заяву

про те, що суд перевищує межі своєї компетенції, передбаченої арбітражною угодою,

повинно бути зроблено не пізніше, ніж це питання буде поставлене в ході арбітражного

розгляду спору. Разом з тим Закон дозволяє третейському суду прийняти до розгляду

заяву про відвід, яку було зроблено пізніше встановлених строків, якщо третейський суд

визнає таку затримку виправданою.

Рішення (постанова) за заявою про відвід третейського суду може бути винесене:

•Jяк з питань попереднього характеру, тобто до розгляду спору по суті і, відповідно, до

винесення арбітражного рішення;

•Jв самому рішенні по суті спору.

Виходячи з того, що винесені щодо спору рішення міжнародних комерційних третейських

судів не підлягають оскарженню і перегляду по суті, рішення третейського суду щодо

своєї компетенції, яке міститься в остаточному арбітражному рішенні, також не може

бути оскаржене і переглянуте. Оскарженню і, відповідно, перегляду може підлягати

рішення (постанова) третейського суду щодо своєї компетенції, винесене тільки як

вирішення питання попереднього характеру. В такому разі, зазначає Закон, воно може

бути оскаржене протягом 30-ти днів після отримання повідомлення про це до

відповідного суду загальної юрисдикції України за місцем винесення цієї постанови.

Рішення суду, який розглядав це питання у першій інстанції, є остаточним і оскарженню

не підлягає.

Тут треба звернути увагу на один дуже суттєвий момент. Заяву про відвід третейського

суду з непідсудності третейський суд може вирішити двояко: задовольнити цей відвід і

таким чином визнати себе некомпетентним розглядати певний спір або відмовити у

задоволенні цієї заяви і визнати себе компетентним розглядати спір. Виникає питання: чи

підлягають оскарженню обидва рішення третейського суду з питань своєї компетенції?

Виходячи з духу міжнародного комерційного арбітражу та відповідно до ст. 16 Закону

оскарженню в державному суді може підлягати лише рішення третейського суду, яким він

визнав себе компетентним. Тобто під сумнів може бути поставлена знову ж компетенція

третейського суду. Якщо ж третейський суд визнав себе некомпетентним, то будь-яке

звернення до державного суду з метою перегляду цього рішення може мати наслідком

скасування цього рішення третейського суду і, фактично, примушення третейського суду

розглядати спір, який, на його думку, він не має права розглядати. Але, як відомо, право

третейського суду розглядати спір грунтується лише на волі сторін, закріпленій в

арбітражній угоді, і ніяке втручання державних судів у цей процес неприпустиме.

Розділ п'ятий Закону регулює арбітражне провадження, включаючи визначення правил

процедури, мови, місця і порядку проведення усних слухань, призначення експертів,

докази (ст. ст.18—27 Закону).

Статті означеного розділу закріплюють:

•Jрівне ставлення до сторін спору і надання кожній стороні всіх можливостей для викладу

своїх позицій щодо спору (ст. 18);

•Jправо сторін визначати процедуру, згідно з якою повинен розглядатися спір, за умов

додержання імперативних положень Закону. В разі відсутності такої домовленості сторін

третейський суд сам визначає відповідну процедуру. Якщо спір підлягає розгляду

постійно діючим арбітражним органом, то застосуванню буде підлягати регламент цього

органу, а якщо спір підлягає розгляду арбітражем ad hoc, то буде застосовуватися або

один з типових регламентів для арбітражів ad hoc, або регламент якогось постійно

діючого арбітражного органу (ст. 19);

•Jпід час розгляду спору третейський суд має повноваження на визначення допустимості,

належності, істотності і значущості доказів, що представлені сторонами (ст. 19);

•Jсторони мають право визначити місце арбітражу, а в разі відсутності такої домовленості

місце арбітражу визначає третейський суд (ст. 20);

•Jсторони спору можуть за домовленістю між собою визначити мову, якою повинен

вестись арбітражний розгляд, а в разі відсутності такої домовленості мову розгляду

визначає склад третейського суду. Мовою розгляду повинні подаватися всі заяви сторін,

на цю мову мають бути перекладені всі документи, які сторони бажають надати суду. Усні

слухання справи і арбітражне рішення повинні викладатися мовою розгляду (ст. 22).

Розділ шостий стосується питань винесення арбітражного рішення, його форми і змісту,

внесення до нього змін і виправлень (ст. ст. 28-33).

Стаття 28 регулює питання визначення права, яке повинно застосовуватися до суті спору.

В статті закріплено принцип, згідно з яким третейський суд повинен вирішувати спір на

основі норм права, яке обрали сторони спору. Якщо сторони спору не визначи-

ли право, що застосовується, ні в арбітражній угоді, ні в процесі розгляду спору, то

визначати право, яке має застосовуватися, буде склад третейського суду згідно з

колізійними нормами, «які він вважає застосовними» (п. 2 ст. 28 Закону). Таким чином,

Закон закріплює за третейським судом право самостійно визначати право, що має

застосовуватися до спірних правовідносин за відсутності відповідної домовленості сторін.

При цьому в Законі не вказується, яким чином третейський суд має визначати застосовне

право, чим він має керуватися, колізійні норми якої країни він може застосовувати. Також

ст. 28 визначає, що третейський суд вправі розглядати спір і виносити рішення, діючи при

цьому як «дружній посередник», але він може робити це тільки за наявності відповідної

домовленості сторін.

Стаття 29 Закону визначає, що коли спір розглядається колегією арбітрів, то рішення

щодо спору має бути винесене більшістю арбітрів, якщо сторони не домовились про інше.

Стаття ЗО стосується мирових угод. Нею передбачається, що сторони можуть

врегулювати спір, який розглядає третейський суд, мирним шляхом і укласти мирову

угоду. В такому разі третейський суд повинен припинити розгляд спору. Сторони спору

можуть звернутися до суду з проханням зафіксувати цю мирову угоду у формі

арбітражного рішення. Якщо у третейського суду не буде заперечень проти цього, то він

фіксує мирову угоду у формі арбітражного рішення, тобто виносить арбітражне рішення

на умовах, погоджених сторонами. В цьому випадку арбітражне рішення матиме таку ж

саму юридичну силу, що і будь-яке арбітражне рішення, винесене щодо суті спору.

Вимоги до форми та змісту арбітражного рішення зафіксовані в ст. 31 Закону. Такими

вимогами є:

По-перше, арбітражне рішення повинно бути викладене у письмовій формі і підписано

складом третейського суду. Це можуть бути підписи одноособового арбітра, арбітрів, що

входять до складу третейського суду. В Законі немає вимоги щодо наявності підписів усіх

арбітрів — достатньо більшості арбітрів, що розглядали спір, але в такому разі необхідно

вказати причини відсутності підписів інших арбітрів. Таким чином, рішення має бути

підписане всіма арбітрами. Слід також зазначити, що Закон не передбачає ситуації, коли

один з арбітрів має особисту думку щодо суті арбітражного рішення і що ця думка може

бути висловлена арбітром.

По-друге, арбітражне рішення повинно містити мотиви, на яких воно грунтується,

висновок про задоволення чи відхилення позовних вимог, суму арбітражного збору і

витрат у справі, а також їх розподіл між сторонами, дату та місце винесення арбітражного

рішення.

Кожна сторона спору вправі отримати примірник арбітражного рішення, підписаного

арбітрами. Отримавши арбітражне рішення, кожна сторона спору може протягом 30-ти

днів після отримання цього рішення звернутися до третейського суду, повідомивши про

це іншу сторону, з проханням:

•Jвиправити помилки в підрахунках, описки та технічні недоліки, які мають місце в

арбітражному рішенні;

•Jдати роз'яснення щодо суті арбітражного рішення, або певної його частини — у разі

домовленості сторін.

Склад арбітражного суду має в тому разі, коли він вважає прохання сторони виправданим,

розглянути його і протягом 30-ти днів з дня отримання виправити відповідні помилки та

зробити роз'яснення щодо суті арбітражного рішення. Зроблені таким чином роз'яснення

будуть вважатися складовою частиною арбітражного рішення. Третейський суд протягом

30-ти днів з дати винесення арбітражного рішення може також з власної ініціативи

виправити помилки, які мають місце в арбітражному рішенні.

Згідно з положеннями цієї статті третейський суд може на прохання будь-якої сторони

спору винести додаткове рішення стосовно вимог, які були заявлені в процесі

арбітражного розгляду спору, але не знайшли відповідного відображення в арбітражному

рішенні. Такі питання можуть розглядатися судом у разі звернення однієї сторони не

пізніше 30-ти днів з дати отримання арбітражного рішення з повідомленням про це іншої

сторони. Додаткове рішення може бути винесено судом протягом 60-ти днів з дати

отримання відповідного звернення у тому разі, якщо суд визнає мотиви цього звернення

виправданими.

Розділ сьомий Закону містить положення, які регулюють процедуру оспорювання

(скасування) арбітражного рішення, ухваленого міжнародним комерційним третейським

судом на території України (ст. 34). Цю важливу складову міжнародного комерційного

арбітражу ми будемо розглядати в главі 9, ретельно досліджуючи положення ст. 34 Закону

України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Розділ восьмий Закону регулює питання визнання та виконання на території України

арбітражних рішень як тих, що винесені на території України, так і винесених на

територіях інших держав, а також вказує підстави для відмови в їх визнанні і виконанні

(ст. ст. 35—36). Питання визнання та виконання на території України арбітражних рішень

розглядатимуться в главі 10, де поряд з іншими нормативними актами йтиметься й про ст.

ст. 35—36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Закон має два додатки.

Додаток № 1 — Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-

промисловій палаті України.

Додаток № 2 — Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій

палаті України.

5.2. Міжнародні конвенції. Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж

1961 р.

Конвенція була розроблена під егідою Економічної комісії ООН для Європи. Розробники

Конвенції так сформулювали мету її укладення: «...сприяти розвитку європейської

торгівлі шляхом усу-

нення, в міру можливості, деяких ускладнень у функціонуванні зовнішньоторговельного

арбітражу у відносинах між фізичними і юридичними особами різних європейських

країн». У Конвенції знайшли юридичне закріплення:

•Jосновні принципи функціонування міжнародного комерційного арбітражу як способу

вирішення спорів, що виникають у сфері зовнішньої торгівлі;

•Jмеханізм або процедура, за допомогою якої сторони зовнішньоторговельних контрактів

можуть обирати арбітраж, що буде компетентним вирішувати спір між ними;

•Jнайважливіші інститути міжнародного комерційного арбітражу, такі як відвід

державного суду з непідсудності, відвід третейського суду з непідсудності, скасування

арбітражного рішення та вплив на можливість виконання такого рішення тощо.

Визначимось найперше зі сферою застосування Конвенції. Згідно зі ст. І Конвенції

сферою її застосування є арбітражні угоди, а також арбітражні процедури і арбітражні

рішення, винесені на основі арбітражних угод, що підпадають під дію Конвенції.

Арбітражними угодами, на які поширює свою дію Конвенція, є угоди, укладені як

фізичними, так і юридичними особами, що на момент укладання таких угод мали постійне

місце проживання (для фізичних осіб) або відповідно своє місцезнаходження (для

юридичних осіб) в різних Договірних державах. Таким чином, якщо на момент укладання

арбітражної угоди обидві сторони належали згідно з критерієм, прийнятим Конвенцією,

до держав-учасниць Конвенції, то на цю угоду поширюватиметься дія норм Конвенції.

Арбітражні угоди, на які поширюється дія Конвенції, можуть бути укладені як у вигляді

арбітражного застереження, що міститься в зовнішньоторговельному контракті, так і у

вигляді окремої арбітражної угоди. При цьому така окрема арбітражна угода може бути

підписана як у формі єдиного документа в письмовому вигляді, так і шляхом обміну між

сторонами спору листами, телеграмами або повідомленнями по телетайпу.

Щодо питання належності фізичних та юридичних осіб до держав-учасниць Конвенції, то,

як бачимо з тексту Конвенції, належність фізичних осіб до держав-учасниць визначається

не за критерієм громадянства фізичної особи, а за критерієм постійного місця їх

проживання.

Для юридичних осіб належність до держав-учасниць визначається за місцем знаходження

юридичної особи, що відповідно до Конвенції означає «місце, де знаходиться контора

юридичної особи, що уклала арбітражну угоду».

Треба зауважити, що у різних державах в основу визначення національності юридичної

особи, тобто належності її до правопорядку певної країни, покладено різні доктрини. До

найбільш поширених у світі можна віднести наступні: