Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

Подождите немного. Документ загружается.

сності арбітражної угоди, або втраті нею сили1. Таким чином, Європейська конвенція

встановлює умови стосовно характеру і переліку підстав, на основі яких сторони можуть

заявляти відвід третейського суду. Це означає, що третейський суд під час розгляду

заявленого йому однією із сторін спору відводу з посиланнями на інші підстави, ніж ті, що

зазначені в ст. V Європейської конвенції, повинен відмовити у його задоволенні за

формальною ознакою. Звичайно ж, це стосується випадків, коли положення Європейської

конвенції поширюють свою дію на арбітражну угоду, на підставі якої було сформовано

третейський суд, компетенція якого заперечується однією із сторін спору.

Так само, як і Європейська конвенція, умови для відводу третейського суду з

непідсудності визначає Типовий закон ЮНСГТ-РАЛ і закони, прийняті на його основі

багатьма країнами, у тому числі Україною. Зокрема, у ст. 16 Типового закону зазначено,

що арбітражний суд може сам винести постанову щодо своєї компетенції, в тому числі

щодо будь-яких заперечень стосовно наявності або дійсності арбітражної угоди'. Пункт 1

ст. 16 Закону України зазначає: «Третейський суд може сам прийняти постанову про свою

компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності

арбітражної угоди»'.

Зміст статей 16 як Типового закону, так і Закону України «Про міжнародний комерційний

арбітраж» дозволяє зробити висновок, що підставами для відводу третейського суду ці

закони вважають: відсутність арбітражної угоди, недійсність арбітражної угоди,

перевищення третейським судом повноважень, які йому надані згідно з арбітражною

угодою.

Але чи можна вважати цей перелік вичерпним? Відповідаючи на це запитання, слід

звернути увагу на формулювання п. 1 ст. 16 Закону України «Про міжнародний

комерційний арбітраж»: «Третейський суд може сам прийняти постанову про свою

компетенцію, в тому числі...». Слова «в тому числі» вказують на те, що відвід

третейського суду може бути заявлено і з інших підстав, не обмежуючись тими, які прямо

перелічені в тексті цієї статті. Наприклад, такою підставою може бути те, що предмет

спору не може бути предметом арбітражної угоди.

Незважаючи на те, що Закон не містить чіткого, прямо визначеного і вичерпного переліку

підстав, посилаючись на які можна

1 Див.: Европейская конвенция о внешнеторговом арбитраже 1961 г. // Регистр текстов

международных конвенций и других документов, касающихся права международной

торговли. — Том II. Я.73 У.З. — Нью-Йорк, 1973. — С. 49.

3 Див.: Доклад Комиссии ООН по праву международной торговли о работе ее 18-й сессии

3—21 июня 1985 г. Ген. Ассамблея, Дополнение № 17 (40/17) — Типовой закон

ЮНСИТРАЛ о международном торговом арбитраже. - С. 81-92.

! ВВР України. - 1994. - № 25. - Ст. 198.

заявляти відвід третейського суду, все ж можна говорити про певну вичерпність таких

підстав. Це обумовлюється тим, що головною правовою підставою для передачі спору до

арбітражу є арбітражна угода, яка має бути дійсною відповідно до законів та міжнародних

договорів, положення яких мають до неї застосовуватися. Тому компетенція третейського

суду розглядати спір на основі певної арбітражної угоди може бути заперечена тільки на

підставі визнання арбітражної угоди недійсною в широкому розумінні.

З метою усунення ускладнень розгляду арбітражем спору по суті Європейська конвенція і

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачають певні стадії, на

яких сторони можуть робити заяви про відвід третейського суду з непідсудності.

У підходах до вирішення цього питання, закріплених у цих двох нормативних актах, є

значні розбіжності.

Так, згідно з Законом заява про відсутність у третейського суду компетенції має бути

зроблена не пізніше «подання заперечень щодо позову». Таке положення Закону має на

увазі нібито те, що таке заперечення може бути зроблене тільки відповідачем. Проте із

загальної суті арбітражу як способу вирішення спорів випливає, що правом на відвід

третейського суду наділений не тільки відповідач, але й позивач. Європейська конвенція в

ст. V, визначаючи строки або процесуальні етапи розгляду спору, в межах яких сторони

можуть зробити заяви про відвід третейського суду, вказує, що відвід арбітражного суду

за непідсудністю повинен бути заявлений в арбітражному суді не пізніше подання

відповідною стороною своєї позовної заяви або своїх заперечень по суті справи1. Таким

чином, згідно з Конвенцією, якщо заяву про відвід третейського суду з непідсудності

вважає за необхідне зробити позивач, то він повинен зробити це не пізніше подання своєї

позовної заяви. Якщо заяву про відвід вважає за необхідне зробити відповідач, він

повинен зробити це не пізніше подання до третейського суду своїх заперечень щодо суті

спору. Ці розбіжності є особливо важливими у випадках, коли ініціювання арбітражного

процесу позивачем відбувається не шляхом подачі позовної заяви, а шляхом подачі

«клопотання про арбітраж», як це передбачено, наприклад, Регламентом Арбітражного

інституту Торгової палати міста Стокгольма2.

Що стосується визначення стадії для заяви про відвід третейського суду у вузькому

розумінні, тобто коли третейський суд перевищив свої повноваження, передбачені

арбітражною угодою, Закон та Європейська конвенція передбачають єдиний підхід. Він

по-

1JДив.: Европейская конвенция о внешнеторговом арбитраже 1961 г. // Регистр текстов

международных конвенций и других документов, касающихся права международной

торговли. — Том П. Я.73У.З. — Нью-Йорк, 1973. — С. 49.

2JДив.: Регламент Арбитражного института Торговой палаты города Стокгольма в

редакции от 1 января 1988. — Арбитражный институт Торговой палаты г. Стокгольма,

1996.

лягає в тому, що заява, яку одна із сторін спору вважає за необхідне зробити щодо того чи

іншого питання, порушеного третейським судом в ході розгляду спору, виходить за межі

компетенції даного арбітражу, то таку заяву необхідно зробити одразу ж після постановки

цього питання в ході арбітражного розгляду спору.

Визначаючи процесуальні етапи, на яких сторонами може бути заявлено відвід

третейського суду з непідсудності, Європейська конвенція передбачає і правові наслідки

недодержання або порушення цих строків. Наслідком неподання відповідною стороною у

зазначені вище строки заяв (заява про відвід третейського суду з непідсудності; заява про

те, що будь-яке питання, порушене в ході арбітражного розгляду, виходить за межі

компетенції даного арбітражу) є заборона для цієї сторони, як загальне правило, по-перше,

подавати їх на більш пізніх стадіях арбітражного процесу; по-друге, подавати їх у

державному суді під час звернення до нього з проханням розглянути справу по суті; по-

третє, подавати їх у державному суді в ході примусового виконання арбітражного

рішення, винесеного з даного спору.

Передбачаючи такі правові наслідки, Європейська конвенція, проте, надає третейському

суду, що розглядає справу, право задовольнити заяву про відвід, яку було зроблено на

більш пізніх стадіях арбітражного процесу, ніж ті, що зазначені в ст. V цієї Конвенції,

якщо третейський суд встановить, що прострочення в поданні заяви було допущено з

поважних причин. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» також

дозволяє арбітражному суду прийняти до розгляду заяву про відвід з пропуском

встановлених строків, якщо третейський суд визнає таку затримку виправданою.

Тлумачення даних положень дозволяє зробити такі висновки.

Пропуск сторонами спору строків, встановлених Європейською конвенцією та Законом

України «Про міжнародний комерційний арбітраж» для подання заяв про відвід

третейського суду з непідсудності не позбавляє їх права на подання таких заяв на більш

пізніх стадіях арбітражного процесу, хоча це певною мірою і суперечить п. 2 ст. V

Конвенції, в якому говориться, що заперечення проти компетенції арбітражного суду, які

не заявлено у встановлені строки, не можуть бути висунутими на більш пізніх стадіях

арбітражного процесу. Згідно з цими положеннями третейський суд, одержавши заяву

однієї із сторін спору про відвід третейського суду з непідсудності, повинен спочатку

розглянути причини пропуску строків. У разі визнання їх поважними приступити до

розгляду заяви про відвід по суті і за результатами розгляду заяви повідомити сторони про

задоволення або відмову у задоволенні заяви.

Європейська конвенція та вітчизняний Закон, не визначаючи понять «поважні причини»

чи «виправдана затримка», таким чином, не обмежують третейський суд у його праві на

власний розсуд визнавати будь-яку причину пропуску строку поважною.

Згідно з Європейською конвенцією третейський суд може винести рішення про те, що

немає поважних причин пропуску стро-

ку під час подання заяви про відвід третейського суду з непідсудності. У разі незгоди

однієї із сторін спору з прийняттям третейським судом такого рішення це рішення може

бути оскаржене у державному суді. В Конвенції немає прямої вказівки на те, в

державному суді якої держави може бути оскаржено рішення третейського суду щодо

пропуску строків. Вважаю, що таким судом повинен бути суд країни, в якій розглядається

спір, тобто суд країни місця арбітражу. Закон України «Про міжнародний комерційний

арбітраж» не передбачає права для сторін оскаржувати в державному суді рішення

третейського суду щодо пропуску строку для заяви про відвід третейського суду з

непідсудності. Таким чином, якщо до арбітражної угоди мають застосовуватися норми

Європейської конвенції, і місце арбітражу знаходиться в Україні, незважаючи на те, що

вітчизняний закон не передбачає такого права, сторони можуть звернутися до державного

суду з цього приводу, посилаючись на відповідні положення Європейської конвенції. А

якщо норми Європейської конвенції не поширюють свою дію на арбітражну угоду, і місце

арбітражу знаходиться в Україні, то мають застосовуватися виключно норми Закону

України «Про міжнародний комерційний арбітраж», які не передбачають такого права.

Розглядаючи питання, пов'язані з правом сторін спору заперечувати компетенцію

третейського суду розглядати спір, важливим є також визначення змісту та обсягу прав,

які має третейський суд при розгляді таких заперечень щодо його компетенції.

Згідно з загальновизнаною доктриною «компетенції компетенції» третейський суд не

повинен відмовлятися від розгляду спору і має право самостійно винести рішення щодо

своєї компетенції. Це право третейського суду закріплено в п. З ст. V Європейської

конвенції, де сказано, що арбітражний суд, проти якого заявлено відвід з непідсудності, не

повинен відмовлятися від розгляду справи і має право сам винести рішення з питань своєї

компетенції. Це право третейського суду також було закріплено в п. 1 ст. 16 Закону

України «Про міжнародний комерційний арбітраж», який встановлює: «Третейський суд

може сам прийняти постанову про свою компетенцію ...»'.

Згідно з положеннями Європейської конвенції і Закону України «Про міжнародний

комерційний арбітраж» третейський суд, одержавши заяву однієї із сторін про його відвід

з непідсудності, по-перше, не повинен відмовлятися від розгляду справи; по-друге, має

право самостійно винести рішення про свою компетенцію розглядати певний спір і, по-

третє, має право винести рішення щодо наявності або дійсності арбітражної угоди чи

контракту, складовою частиною якого є дана арбітражна угода.

Таким чином, сам факт подання однією із сторін спору заяви про відвід третейського суду

з непідсудності не повинен розглядатися третейським судом як підстава для припинення

розгляду цього спору.

ВВР України. — 1994. — № 25. — Ст. 198.

Передбачаючи право третейського суду виносити рішення щодо своєї компетенції,

Європейська конвенція не вказує на правовий статус такого рішення, форму та стадію

процесу, на якій воно може бути винесене. У зв'язку з цим С. Лебедев підкреслює, що п. З

ст. V Європейської конвенції не конкретизує, в якій формі має прийматися таке рішення

— у формі так званого попереднього рішення, яке виноситься одразу ж після заяви

стороною відповідних заперечень, або у формі остаточного рішення, яке виноситься за

результатами розгляду спору по суті. Що стосується юридичного боку, то у разі

позитивного рішення арбітрів щодо своєї компетенції вказана дилема має значення лише

тоді, коли закон, який застосовується, надає можливість оскарження не тільки

остаточного, але і проміжного рішення арбітрів'. На відміну від Європейської конвенції

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачає, що рішення

третейського суду за заявою про відсутність у нього компетенції може бути винесене як з

питань попереднього характеру, тобто до винесення рішення по суті спору, так і в самому

рішенні по суті спору.

Надаючи третейському суду право виносити рішення щодо своєї компетенції розглядати

певний спір, Європейська конвенція і Закон України «Про міжнародний комерційний

арбітраж» водночас передбачають, що рішення цього третейського суду щодо своєї

компетенції, наявності арбітражної угоди та її дійсності може бути оскаржене у

державних судах. Так, п. З ст. V Європейської конвенції вказує, що рішення арбітражного

суду може бути в наступному оскаржене в компетентному державному суді згідно з

законом країни суду2. Як бачимо, Конвенція не вказує на те, державні суди якої країни

можуть вважатися компетентними розглядати ці питання. Однак тлумачення положень

Конвенції дозволяє зробити висновок, що такими судами мають бути державні суди

країни місця знаходження третейського суду.

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» у п. З ст. 16 з посиланням на ст.

6 цього Закону прямо передбачає перелік державних судів, до яких сторони можуть

звертатися за оскарженням рішення арбітражного суду щодо своєї компетенції розглядати

спір. Згідно з ч. 2 ст. 6 Закону із урахуванням положень Закону України «Про судоустрій

України»3 такими державними судами є апеляційні загальні суди областей, міст Києва і

Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим залежно від місця

знаходження третейського суду.

' Див.: Лебедев С.Н. Международный коммерческий арбитраж: компетенция арбитров и

соглашение сторон. — М., 1988. — С. 26—27.

! Див.: Европейская конвенция о внешнеторговом арбитраже 1961 г. // Регистр текстов

международных конвенций и других документов, касающихся права международной

торговли. — Том II. R.73V.3. — Нью-Йорк, 1973. — С. 39-50.

3 ВВР України. - 2002. - № 27-28. - Ст. 180.

Якщо, вказує Закон, третейський суд виніс постанову про свою компетенцію як з питання

попереднього характеру, то будь-яка сторона спору має право оскаржити таку постанову

третейського суду протягом 30-ти днів після її одержання. Рішення відповідного

державного суду по заявленій скарзі буде остаточним і не підлягає оскарженню.

Що стосується випадків, коли третейський суд висловлює свою позицію щодо своєї

компетенції або про наявність чи дійсність арбітражної угоди в своєму рішенні по суті

спору, то Закон України ці випадки обходить мовчанкою. Можна припустити, що таке

рішення третейського суду не можна оскаржити у відповідних державних судах України в

силу загальновизнаного принципу міжнародного комерційного арбітражу — принципу

«неоскарженості» арбітражних рішень. Але є й інша думка з цього приводу. Вона полягає

в тому, що сторона не втрачає права оскаржити рішення в частині визначення третейським

судом своєї компетенції, змінюється лише форма та порядок такого оскарження. Рішення

третейського суду щодо своєї компетенції, яке міститься в арбітражному рішенні по суті

спору, можна оскаржити шляхом порушення справи про скасування арбітражного

рішення на підставі відсутності у третейського суду компетенції розглядати цей спір або

недійсності арбітражної угоди.

Шляхом введення норм, які стосуються оскарження рішення арбітражного суду щодо

своєї компетенції, Закон України закріпив підхід, згідно з яким рішення арбітрів з приводу

своєї компетенції не може вважатися остаточним, а навпаки підлягає контролю з боку

державного суду в тій чи іншій формі (в порядку особливого судового оскарження або

при виконанні арбітражного рішення)'.

Таким чином, можна говорити про те, що згідно з Законом України «Про міжнародний

комерційний арбітраж» в Україні, по-перше, рішення міжнародних комерційних

третейських судів з місцем знаходження в Україні щодо своєї компетенції можуть бути

предметом судового контролю з боку державних судів, по-друге, такий судовий контроль

може застосовуватися як у формі оскарження рішення третейського суду, винесеного у

формі постанови попереднього характеру, так і в порядку скасування арбітражного

рішення, якщо рішення третейського суду щодо своєї компетенції міститься в рішенні по

суті спору.

У зв'язку з цим виникає ряд питань. Чи можна вважати відповідне рішення третейського

суду щодо своєї компетенції остаточним, якщо воно не було оскаржене сторонами? Чи

можна вважати остаточним рішення державного суду, до якого звернулася одна із сторін

спору, яким було підтверджено рішення третейського суду про те, що він має

компетенцію розглядати певний спір? З цього приводу цікавою є думка С. Лебедева, який

вказує, що визнання

' Див.: Лебедев С.Н. Международный коммерческий арбитраж: компетенция арбитров и

соглашение сторон. — М., 1988. — С. 24.

остаточності висновків арбітрів щодо компетенції, в тому числі щодо недійсності

арбітражної угоди, не може виключати перевірку цього з боку суду іноземної країни, де

пізніше арбітражне рішення буде виконуватися'. Цей підхід стосується рішення арбітрів

щодо компетенції, а не рішення державного суду країни місця арбітражу щодо такого

рішення арбітрів. Залишається відкритим питання стосовно того, чи можна вважати

актом, який має преюдиційний характер для державного суду країни місця виконання

арбітражного рішення, рішення державного суду країни місця арбітражу, яким була

підтверджена компетенція третейського суду?

Вище ми розглянули процедуру відводу третейського суду з непідсудності та правового

зв'язку між рішенням державного суду країни місця арбітражу з питань оскарження

рішення арбітрів щодо своєї компетенції, в тому числі стосовно існування та дійсності

арбітражної угоди, та розглядом справи щодо визнання та виконання арбітражного

рішення по суті спору.

Судовий контроль за діяльністю арбітражів не обмежується тільки можливістю

оскарження рішення арбітрів щодо своєї компетенції, винесеного як рішення

попереднього характеру. Формами судового контролю є також розгляд справ про

скасування винесених арбітражних рішень (розглядаються в главі 9 цього посібника) та на

стадії визнання та виконання арбітражних рішень в іншій країні, ніж та, де рішення було

винесене. Ці форми судового контролю відносяться до так званої «післяарбітражної»

стадії2.

Цікавим є також правовий зв'язок між застосуванням положень ст. V Європейської та ст.

V Нью-Йоркської конвенцій.

Як вказує С. Лебедев, у взаємовідносинах між країнами, які є водночас учасницями і Нью-

Йоркської і Європейської конвенцій про зовнішньоторговельний арбітраж, пункт «а» ст. V

Нью-Йоркської конвенції має застосовуватись з урахуванням ст. V Європейської

конвенції, яка встановлює певні рамки для заперечень проти арбітражної угоди3.

Дійсно, згідно з п. 1 ст. V Європейської конвенції заперечення про відсутність у

арбітражного суду компетенції, якщо таке заперечення грунтується на відсутності,

недійсності або втраті чинності арбітражною угодою, повинне бути заявлене відповідною

стороною не пізніше заявления своєї позиції по суті спору. Якщо мова йде про те, що

спірне питання виходить за межі повноважень арбітражу, заперечення має бути заявлене

негайно після виникнення такого питання в ході арбітражного процесу. Як вже

зазначалося вище, згідно з п. 2 цієї статті заперечення про відсутність у арбітражного суду

компетенції, не заявлені на зазначених вище етапах, не

1JДив.: Лебедев СИ. Международный коммерческий арбитраж: компетенция арбитров и

соглашение сторон. — М., 1988. — С. 26.

2JТам само. — С. 34.

3JДив.: Лебедев СИ. Международный торговый арбитраж. — М., 1965. — С. 154.

можуть бути заявлені пізніше, наприклад під час розгляду судом клопотання про

примусове виконання арбітражного рішення. Це, між іншим, стосується тільки тих

заперечень, порушення яких залежить від волі самих сторін згідно з законом, який

застосовує арбітр, або з законом, що визначається колізійними нормами країни суду, який

розглядає клопотання про виконання арбітражного рішення.

Таким чином, для держав-учасниць як Нью-Йоркської, так і Європейської конвенцій, до

яких, до речі, належить і Україна, заперечення проти виконання арбітражного рішення,

засновані на недійсності арбітражної угоди, допустимі (згідно зі ст. V Європейської

конвенції) тільки в тому разі, якщо вони були заявлені в ході арбітражного процесу у

встановлені строки або якщо вони по lex fori мають такий характер, що можуть бути

порушені судом ex officio, тобто за власною ініціативою. При цьому не має значення, були

ці заперечення проти компетенції третейського суду задоволені чи ні.

Однак існує ще одна форма (процедура) судового контролю на «арбітражній» стадії, коли

розглядається та вирішується питання про наявність та дійсність арбітражної угоди. Ця

процедура стосується випадків, коли одна із сторін спору звертається до державного суду

з позовом щодо суті спору, а інша сторона заперечує компетенцію державного суду

розглядати цей спір, посилаючись при цьому на наявність дійсної арбітражної угоди.

Відносини, які виникають у цих випадках, врегульовані, практично, в усіх як міжнародно-

правових, так і національних правових актах з питань міжнародного комерційного

арбітражу.

Глава 5. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖУ

До джерел правового регулювання міжнародного комерційного арбітражу в Україні

можна віднести:

•JЗакон України «Про міжнародний комерційний арбітраж»;

•Jст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

•Jнорми Господарського процесуального кодексу України, що стосуються процедури

відводу державного суду з непідсудності;

•Jнорми Цивільного процесуального кодексу України, які визначають порядок та форми

відправлення судочинства загальними судами України при розгляді справ про скасування

арбітражних рішень та справ про визнання і виконання в Україні іноземних арбітражних

рішень;

Закон України «Про виконання в Україні іноземних судових рішень»;

•Jнорми дво- і багатосторонніх міжнародних договорів з питань міжнародного

комерційного арбітражу, учасницею яких є Україна.

У цій главі ми розглянемо детально лише Закон України «Про міжнародний комерційний

арбітраж» та Європейську конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. Інші

нормативні акти, зокрема Нью-Йоркська конвенція 1958 р. про визнання та примусове

виконання іноземних арбітражних рішень та Указ Президії Верховної Ради СРСР від 1988

р., розглядатимуться в подальших главах посібника, присвячених окремим питанням

міжнародного комерційного арбітражу.

5.1. Внутрішнє законодавство. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж»

У 1994 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про міжнародний комерційний

арбітраж». Він є основоположним нормативним актом у сфері регулювання міжнародного

комерційного арбітражу в Україні. Цей Закон було розроблено на підставі Типового

закону ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний торговельний арбітраж» (далі — Типовий закон),

прийнятий на сесії ООН у 1985 р. У записці Секретаріату щодо цього Типового закону

вказувалося, що його рекомендовано країнам — членам ООН брати за основу при

розробці та оновленні свого внутрішнього законодавства про міжнародний комерційний

арбітраж. Слід вказати, що на цей час більш ніж ЗО країн поклали в основу свого

національного законодавства саме цей Типовий закон. Серед таких країн, зокрема,

Російська Федерація, Україна, Англія, Німеччина, Швеція, кілька штатів США.

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» повністю зберігає структуру

Типового закону, послідовність статей та їх кількість. Закон України «Про міжнародний

комерційний арбітраж» складається з 8-ми розділів і 2-х додатків.

першому розділі Закону визначені сфера його застосування (ст. 1), вживані терміни та

правила їх тлумачення (ст. 2), закріплено принцип невтручання державних судів України

в діяльність міжнародного комерційного арбітражу, а також зазначені органи, на які закон

покладає виконання певних функцій щодо міжнародного комерційного арбітражу та

здійснення судового контролю за діяльністю міжнародного комерційного арбітражу в

Україні (ст. 6).

Визначимось зі сферою застосування Закону. Для цього нам треба з'ясувати, яке коло

правовідносин він регулює. Яким чином і на підставі яких критеріїв визначається сфера

його застосування?

Згідно зі ст. 1 Закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце

арбітражу знаходиться на території України. Під «місцем арбітражу» треба розуміти не

місце знаходження певного постійно діючого міжнародного комерційного третейського

суду, а місце, де буде розглядатися певний спір. Стаття 20 Закону вказує, що місце

арбітражу визначається за домовленістю сторін спору, і така домовленість є обов'язковою

для сторін та арбітрів. У тому разі, якщо сторони не домовляться про місце арбітражу,

воно визначається третейським судом. Отже, якщо сторонами або третейським судом

місце арбітражу визначено на території України, то застосуванню підлягає даний Закон.

Під терміном «арбітраж» Закон розуміє будь-який міжнародний комерційний третейський

суд, постійно діючий, такий як, наприклад, МКАС при ТПП України чи арбітраж ad hoc.

Закон у ст. 2 чітко визначає рівність цих двох видів міжнародних комерційних

третейських судів.

Зрозуміло, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть передаватися не всі

спори і не між всіма суб'єктами цивільних правовідносин. Закон обмежує такі спори

спорами із зовнішньоторговельних відносин і між суб'єктами таких правовідносин. Для

цього Закон вказує, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть передаватися за

погодженням сторін спори, що виникають з договірних і не-договірних цивільних

правовідносин у сфері зовнішньоекономічних відносин у тому випадку, якщо комерційне

підприємство хоча б однієї із сторін даних відносин знаходиться за кордоном. Таким

чином, наявність іноземного елементу в суб'єктному складі спірних правовідносин є

обов'язковою умовою застосування цього Закону.

Отже, Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» застосовується, коли

місце арбітражу, тобто місце розгляду спору, що виник із правовідносин

зовнішньоекономічного характеру між особами, комерційні підприємства яких

розташовані в різних країнах, знаходиться на території України. Для визначення сфери

застосування цього Закону не має значення належність однієї зі сторін спору до України

або розташування об'єкта спору на території України, або місце знаходження певного

постійно діючого міжнародного комерційного третейського суду.

Поряд із цим частина положень даного Закону, а саме ст. ст. 8, 9, 35, 36, застосовуються і

в тому разі, якщо місце арбітражу зна-

ходиться за межами України. Про які випадки йде мова, і коли мають застосовуватися ці

статті Закону?

Стаття 8 Закону регулює інститут відводу державного суду з непідсудності. Вона має

застосовуватися у випадках, коли одна сторона спору, щодо якого існує арбітражна угода,

котра передбачає розгляд спорів постійно діючим арбітражним органом, який знаходиться

на території іншої країни (наприклад Арбітражним Інститутом Торговельної палати м.

Стокгольма), звертається з позовом до українського державного суду, тобто за місцем

знаходження відповідача. Інша сторона вправі заявити відвід цьому українському

державному суду з непідсудності з посиланням на укладену сторонами арбітражну угоду і

ст. 8 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж». У цьому прикладі місцем

арбітражу буде м. Стокгольм (Швеція). Але незважаючи на це, норма ст. 8 Закону є

обов'язковою для застосування відповідним українським державним судом та сторонами

спору.

Стаття 9 Закону закріплює принцип міжнародного комерційного арбітражу, згідно з яким

звернення сторін спору до державного суду з проханням вжити заходів забезпечувального

характеру не є несумісним із арбітражем та арбітражною угодою. Ця стаття Закону

застосовується як до випадків, коли місце арбітражу знаходиться на території України, так

і коли місце арбітражу знаходиться за межами України, але об'єкт спору чи сторона спору

знаходиться в Україні і звернення про забезпечувальні заходи було направлено до

українського державного суду.

Статті 35 та 36 Закону стосуються питань виконання в Україні арбітражних рішень. Перш

за все, положення цих статей застосовуються до визнання та виконання на території

України арбітражних рішень, що були винесені в процесі міжнародного комерційного

арбітражу за межами України, тобто «іноземних арбітражних рішень». Іноземним

арбітражне рішення визнається тоді, коли країна місця винесення цього рішення не

співпадає з країною, на території якої це рішення має бути виконане. Наприклад, справа

розглядалася міжнародним арбітражним судом Федеральної палати економіки Австрії (м.

Відень), арбітражне рішення було винесене в цьому ж місці проти української юридичної

особи на користь іноземної особи. Виконувати це рішення треба буде в Україні, і, як

бачимо, місце винесення рішення не співпадає з місцем виконання і мова йде про

іноземне, з точки зору права України, арбітражне рішення.

Поряд з головними (загальними) критеріями визначення сфери застосування Закону, які

ми розглянули вище, ст. 1 Закону передбачені певні «додаткові» критерії. Розгляньмо їх

детальніше.

В абзаці 2 п. 2 ст. 1 Закону вказується, що до міжнародного комерційного арбітражу

можуть також передаватися за згодою сторін спори за участю таких суб'єктів

підприємництва, як:

• підприємства з іноземними інвестиціями, створені на території України;

•Jучасники таких підприємств (акціонери, пайщики, товариші тощо).

Закон не визначає, які спори між підприємствами з іноземними інвестиціями, їх

учасниками та спори за їх участю можуть передаватися до міжнародного комерційного

арбітражу. Правомірно припустити, що це можуть бути будь-які цивільно-правові спори

— головне, щоб стороною цих спірних правовідносин було підприємство з іноземними

інвестиціями чи його учасник.

Таким чином, до міжнародного комерційного арбітражу на території України згідно з

Законом «Про міжнародний комерційний арбітраж» можуть передаватися будь-які спори,

що виникають у процесі реалізації статутної правоздатності даних суб'єктів права, які, до

речі, є суб'єктами права України, крім іноземних учасників таких підприємств.

Внаслідок того, що всі підприємства з іноземними інвестиціями є суб'єктами права

України, положення даної статті Закону можна розглядати як створення певного

механізму реалізації положень ст. 12 ГПК України, в якій говориться: «Підвідомчий

господарським судам спір може бути переданий сторонами на вирішення до третейського

суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, які

виникають під час укладання, зміни, розірвання і виконання господарчих договорів,

пов'язаних із задоволенням державних потреб». Таким чином, спори, підвідомчі

господарським судам України, можуть бути передані до міжнародного комерційного

арбітражу, якщо сторонами або однією із сторін спору є підприємства з іноземними

інвестиціями чи їх учасники.