Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

має бути заявлено, то мають застосовуватися положення закону країни суду. В Україні,

наприклад, ст. 80 ГПК встановлює, що господарський суд припиняє провадження у справі,

якщо «сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду».

Правовим наслідком припинення провадження у справі є неприпустимість повторного

звернення до господарського суду по цьому ж спору. Але ГПК України також не вказує,

на якій стадії розгляду справи може бути порушено питання про відвід державного суду з

непідсудності на підставі існування арбітражної угоди, і тому це може бути зроблено до

винесення рішення по справі.

' Див.: Цират Г.А., Цират A.B. Международный арбитраж как способ разрешения

внешнеэкономических споров. — К., 1997. — С. 123—124.

Поряд з женевським Протоколом та Нью-Йоркською конвенцією відвід державного суду з

непідсудності регулюється нормами Європейської конвенції 1961 р. Ця Конвенція, як і

Нью-Йоркська, закріплює право сторін на заяву відводу державного суду з непідсудності.

В Європейській конвенції таке право закріплене в ст. VI, у п. 1 якої зазначено, що відвід

державного суду з непідсудності, заснований на наявності арбітражної угоди і заявлений в

державному суді, в якому порушено справу однією із сторін арбітражної угоди, має бути

заявлений до чи в момент подання заперечень по суті позову'.

Ця стаття Європейської конвенції підлягає застосуванню у тих випадках, коли одна із

сторін зовнішньоторговельного контракту, з якого виник спір, за наявності арбітражної

угоди звертається з позовом до державного суду однієї із країн-учасниць Конвенції.

Відповідно до положень цієї статті Конвенції інша сторона має право заявити відвід

державному суду з непідсудності, посилаючись при цьому на наявність арбітражної угоди.

Таким чином, Конвенція закріплює право сторін арбітражної угоди заявляти відвід

державного суду у разі, якщо спір передається за ініціативою однієї із сторін цієї угоди на

розгляд державного суду.

Особливість підходу Європейської конвенції до регулювання питань відводу державного

суду з непідсудності полягає в тому, що на відміну від женевського Протоколу і Нью-

Йоркської конвенції вона визначає стадію розгляду справи в державному суді, на якій ця

заява буде розглядатися як зроблена в належний строк. Згідно з положеннями

Європейської конвенції відвід державного суду з непідсудності має бути заявлено або до

подання заперечень по суті позову, якщо заяву такого відводу згідно з законами країни

місця знаходження суду віднесено до питань процесуального права, або водночас з

направленням до цього суду заперечень щодо суті справи, якщо представлення такого

відводу згідно з законами країни місця знаходження суду віднесено до питань

матеріального права.

Таким чином, при визначенні стадії, на якій має бути заявлено відвід державного суду,

Європейська конвенція містить відсилання до законодавства держави, в суді якої

порушено справу за заявою однієї зі сторін арбітражної угоди.

Розгляньмо, як це питання вирішується в законодавстві України. Закон України «Про

міжнародний комерційний арбітраж» у ст. 8 визначає стадію розгляду справи в

державному суді, на якій або не пізніше якої повинно бути заявлено клопотання про

непідсудність спору цьому державному суду. Такою стадією Закон визнає стадію

представлення стороною своєї першої заяви щодо суті спору, якою є для позивача —

стадія подачі позовної заяви, а для

1 Див.: Европейская конвенция о внешнеторговом арбитраже 1961 г. // Регистр текстов

международных конвенций и других документов, касающихся права международной

торговли. — Том II. Я.73У.З. — Нью-Йорк, 1973. - С. 49.

відповідача — стадія подання до суду своїх заперечень шодо суті спору, а точніше,

відзиву на позов.

Таким чином, українське законодавство відносить відвід державного суду з непідсудності

до питань, використовуючи термінологію Європейської конвенції, «матеріального» права

і, виходячи з цього, передбачає як належний строк подання клопотання про відвід

державного суду з непідсудності строк представлення стороною своєї першої заяви щодо

суті спору. Заява про відвід державного суду, яка міститься, наприклад, у тексті відзиву на

позов, має розглядатися як заява, подана в належний термін.

Важливим є визначення поняття «державні суди» або «суди», що використовується в

Нью-Йоркській та Європейській конвенціях. У текстах конвенцій не дається визначення

цього поняття, і тому воно має визначатися згідно із законодавством кожної конкретної

країни. Розгляньмо це питання на прикладі законодавства України. Стаття 8 Закону

України «Про міжнародний комерційний арбітраж», яка стосується відводу державного

суду з непідсудності, лише робить вказівку на «суд», не визначаючи його. Тому для

визначення такого суду необхідно звернутися до загальних норм українського

законодавства, якими вирішуються питання підсудності спорів залежно від суб'єктів

спірних правовідносин та їх характеру. Якщо спір виник із комерційних

(підприємницьких) правовідносин між двома юридичними особами — суб'єктами

підприємницької діяльності, то, як правило, такий спір буде підсудним господарським

судам України, тобто спеціалізованим державним судам. Виходячи з цього, державними

судами, які вказуються в ст. VI Європейської конвенції, п. З ст. II Нью-Йоркської

конвенції, ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», в таких

випадках будуть відповідні господарські суди України.

В силу того, що Україна є учасницею як Нью-Йоркської, так і Європейської конвенцій,

треба розглянути випадки, коли застосуванню підлягають положення і Нью-Йоркської, і

Європейської конвенцій.

Перший приклад. У господарському суді України відповідної інстанції було порушено

справу за позовом особи, яка є стороною зовнішньоторговельного контракту та

арбітражного застереження, яке міститься в ньому. При цьому до арбітражного

застереження підлягають застосуванню положення Європейської конвенції. У цьому

випадку державний суд України, тобто відповідний господарський суд, мав би

застосовувати як положення ст. 11(3) Нью-Йоркської конвенції, положення ст. VI

Європейської конвенції, так і положення ст. 8 Закону України «Про міжнародний

комерційний арбітраж». Згідно з Європейською конвенцією та положеннями Закону

України відвід державного суду має бути зроблено не пізніше першої заяви по суті спору.

Таким чином, застосуванню підлягають як норми міжнародної конвенції, так і норми

національного закону, при цьому вони однаково підходять до регулювання означених

відносин, і ніяких колізій не виникає.

Другий приклад. У господарському суді відповідної інстанції України було порушено

справу щодо спору, стосовно якого існує арбітражна угода, до якої не застосовуються

положення Європейської конвенції. В цьому випадку повинні застосовуватися як

відповідні положення Нью-Йоркської конвенції, так і положення Закону України «Про

міжнародний комерційний арбітраж». Також тут слід пам'ятати, що Нью-Йоркська

конвенція не визначає стадії, на якій може бути подано клопотання про відвід державного

суду. В такому випадку тільки норми національного закону, тобто ст. 8 Закону України

«Про міжнародний комерційний арбітраж» визначає належний момент для заяви про

відвід державного суду. Водночас згідно з п. 5 ст. 1 Закону повинні в першу чергу

застосовуватися норми міжнародного договору. Тому можна припустити, що в цій

ситуації одна зі сторін спору може заявити відвід державному суду на будь-якій стадії

розгляду спору до моменту винесення рішення по справі, посилаючись при цьому на те,

що Нью-Йоркська конвенція, яка, до речі, також регулює ці питання, не передбачає

відповідних обмежень з точки зору стадії подання такого відводу.

На думку автора, відповідні господарські суди України не повинні застосовувати цей

підхід, посилаючись при цьому на те, що Нью-Йоркська конвенція не регулює питання

щодо стадії, і тому ніяких суперечностей між її положеннями і положеннями Закону

України немає. У цій ситуації повинні застосовуватися виключно відповідні положення

Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Цей підхід грунтується на

тому, що Нью-Йоркська конвенція, закріплюючи лише загальну норму, передбачає, хоча і

не прямо, що всі процесуальні питання відводу державного суду мають вирішуватися

відповідно до законів країни суду.

Згідно з рівнем розробленості інституту відводу державного суду з непідсудності на

підставі арбітражної угоди нормативні акти, що були розглянуті нами вище, можна

розмістити в такій послідовності.

Положення женевського Протоколу і Нью-Йоркської конвенції, норми яких мають

загальний характер, закріплюють тільки сам принцип — загальну норму.

Положення Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», норми якого

поряд із закріпленням загального правила вказують також стадію процесу, на якій може і

повинен бути заявлений відвід державному суду з непідсудності.

Положення Європейської конвенції на відміну від інших нормативних актів з

міжнародного комерційного арбітражу передбачають також і процесуальні наслідки

пропуску тією чи іншою стороною зазначених строків. Таким процесуальним наслідком

згідно з Європейською конвенцією є втрата стороною права заявити такий відвід в

майбутньому з причини пропуску строку.

Той факт, що український закон не визначає правових наслідків пропуску тією чи іншою

стороною належної стадії для заяви

відводу державному суду, робить можливим застосування судами «права свого розсуду»

під час розгляду заяв, що були подані на більш пізніх стадіях розгляду справи в суді.

Особливо застосування «права розсуду» можливе в тих випадках, коли до спору (до

арбітражної угоди) не застосовуються положення Європейської конвенції 1961 р. Цю

невизначеність може бути усунено шляхом видання відповідних роз'яснень або

Верховним Судом України як найвищим органом судової влади, або Вищим

господарським судом України, тому що такі питання, як правило, виникають в практиці

саме господарських судів України.

Закріплюючи принцип, згідно з яким сторонам арбітражної угоди надається право відводу

державного суду з непідсудності, міжнародно-правові акти (женевський Протокол, Нью-

Йоркська конвенція, Європейська конвенція) і національні закони, наприклад, закони

України, Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж», визначають

перелік підстав, за наявності однієї з яких відвід, який було заявлено державному суду,

може бути не-задоволено.

Такими підставами є недійсність арбітражної угоди, втрата арбітражною угодою

юридичної сили та випадки, коли арбітражна угода не може бути виконана.

Чи можна вважати цей перелік вичерпним, і чи можуть суди приймати спори до свого

розгляду, керуючись наявністю інших підстав? При цьому слід зауважити, що ні названі

вище міжнародно-правові акти, ні національні закони прямо не вказують на те, що цей

перелік є вичерпним.

Спробуймо з'ясувати, чого стосуються ці підстави. Усі вони стосуються арбітражної угоди

та її дійсності в широкому розумінні як правової основи передачі спору до арбітражу і

виключення підсудності цього спору державним судам. Наявність, дійсність та вико-

нуваність арбітражної угоди є загальними підставами того, що державний суд не вправі

розглядати цей спір. Дійсна арбітражна угода є правовою основою арбітражу, тому тільки

відсутність самої арбітражної угоди чи її недійсність є для державних судів основою для

прийняття справи до свого розгляду.

Викладене вище дозволяє^зробити висновок, що перелік підстав, передбачений ст. 11(3)

Нью-Йоркської конвенції та ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний

арбітраж», є вичерпним.

За наявності однієї із зазначених підстав державний суд має право відмовити у

задоволенні заявленого йому відводу з непідсудності і, не відсилаючи сторони до

арбітражу, прийняти спір до розгляду по суті.

Європейська конвенція не містить чітко визначеного переліку підстав, за наявності яких

державний суд може не визнати заявлений йому відвід з непідсудності правомірним і

обгрунтованим. Разом з тим у ст. VI Європейської конвенції є положення, які можуть

розглядатися як можливі підстави для незадоволення заяви про відвід державного суду з

непідсудності.

Перше положення ст. VI Конвенції, яке можна віднести до підстав для відмови у

задоволенні заявленого відводу державного суду, визначає: «...під час винесення рішення

з питання щодо наявності чи дійсності зазначеної арбітражної угоди...» Це положення

означає, що суд має право розглянути питання про наявність арбітражної угоди, і якщо

зробить висновок про таку наявність, то надалі має розглянути питання про її дійсність з

тим, щоб відповісти на питання: чи є в наявності дійсна арбітражна угода як умова і як

основа для відводу державного суду з непідсудності?

Друге положення ст. VI Європейської конвенції говорить, що суд, в якому порушено

справу, може не визнати арбітражну угоду, якщо за законом його країни спір не може

бути предметом арбітражного розгляду. Це положення означає, що державний суд

повинен вирішити питання про відповідність арбітражної угоди публічному порядку,

зокрема визначити, чи може даний спір бути предметом арбітражного розгляду та,

відповідно, предметом арбітражної угоди, і таким чином вирішити питання припустимості

арбітражної угоди (дозволу держави на передачу спору на вирішення третейського суду).

Означені положення ст. VI Європейської конвенції перебувають у прямому зв'язку з

положеннями ст. 11(1) Нью-Йоркської конвенції, яка визнає арбітражну угоду дійсною,

якщо об'єкт спору може бути предметом арбітражного розгляду. Таким чином, це

положення Європейської конвенції також стосується питання дійсності арбітражної угоди.

Перелічені положення Європейської конвенції дозволяють зробити такі висновки:

відсутність чи недійсність арбітражної угоди, а також ті випадки, коли певний спір не

може бути предметом арбітражного розгляду згідно з законодавством країни суду, є

підставами для відмови в задоволенні заяви про відвід державного суду з непідсудності.

Невизначеним залишається питання щодо того, чи допускає Європейська конвенція

існування інших підстав, які державний суд певної країни може вважати законними,

обгрунтованими і які можуть бути застосовані для вирішення питання щодо підсудності

певного спору державним судам чи арбітражу?

Незважаючи на те, що Конвенції бракує чіткості у визначенні цього питання, слід все ж

дійти висновку, що перелік підстав, за наявності яких державні суди можуть відхиляти

заперечення щодо своєї компетенції, є вичерпним, і його обсяг обмежується виключно

питаннями наявності та дійсності арбітражної угоди в широкому розумінні.

З іншого боку, Нью-Йоркська конвенція і Закон України «Про міжнародний комерційний

арбітраж» передбачають такі підстави для відводу державного суду з непідсудності, яких

прямо не передбачає Європейська конвенція. Так, Європейська конвенція не передбачає

таких підстав, як неможливість виконання арбітражної угоди і втрата арбітражною угодою

чинності.

Розглянуті нами певні текстові особливості Нью-Йоркської і Європейської конвенцій, а

також Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» стосовно визначення

переліку підстав, за наявності однієї з яких державний суд має право відмовити у

задоволенні відводу, заявленого даному суду, не створюють різних режимів правового

регулювання означених відносин.

3.2. Колізійні питання дійсності арбітражної угоди

На відміну від женевського Протоколу, Нью-Йоркської конвенції, а також Типового

закону ЮНСІТРАЛ і Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»,

Європейська конвенція містить цілу групу колізійних норм, якими повинні керуватися

державні суди держав-учасниць цієї Конвенції під час розгляду питань, пов'язаних з

відводом державного суду з непідсудності. Вирішуючи питання стосовно того, чи

підсудна дана справа державному суду, чи вона має бути вирішена в порядку

міжнародного комерційного арбітражу, а також при відповіді на питання: чи є арбітражна

угода і чи дійсна вона, державний суд зобов'язаний згідно з Європейською конвенцією

застосовувати такі колізійні прив'язки.

Питання дійсності арбітражної угоди, її наявності чи відсутності суд повинен вирішувати

за законом, якому сторони підпорядкували цю арбітражну угоду. Таким чином, у

Конвенції закріплено принцип автономії волі сторін щодо вибору права, яке має

застосовуватися до арбітражної угоди, і цей принцип є основоположним. Якщо сторони не

скористалися своїм правом, наданим їм Конвенцією, і не узгодили закон, якому

підпорядковується арбітражна угода, то суд повинен керуватися законом країни, в якій

згідно з арбітражною угодою має бути винесене арбітражне рішення, тобто законом

країни — місця винесення рішення. Як правило, арбітражне рішення виноситься там, де

відбувається арбітражний розгляд справи. Якщо спір розглядається постійно діючим

арбітражним органом, то місцем розгляду спору, як правило, буває місце знаходження

даного постійного арбітражного органу і, відповідно, місцем винесення арбітражного

рішення буде саме це місце. Складніше буває з'ясувати місце арбітражу і, відповідно,

місце винесення рішення, якщо розгляд спору здійснюється арбітражем ad hoc. На

практиці часто бувають випадки, коли у справі проводяться, наприклад, два слухання — і

обидва в різних державах, а рішення виноситься одноособовим арбітром у третій країні —

наприклад, країні свого постійного місця проживання.

Якщо сторони не визначили закон, якому повинна підпорядковуватися арбітражна угода, і

суд не має можливості, на момент розгляду цього питання, визначити, в якому місці має

бути винесено арбітражне рішення, то державний суд повинен керуватися законом, який

має бути застосований судом в силу колізійної норми країни — місця знаходження

державного суду.

Таким чином, Європейська конвенція дає перелік колізійних прив'язок, які державні суди

країн-учасниць Конвенції мають ви-

користовувати при вирішенні питань, пов'язаних з арбітражною угодою, а також

встановлює пріоритетність та обов'язкову послідовність їх застосування.

Що стосується припустимості арбітражу як засобу вирішення спорів, то відповідно до

Конвенції державні суди вправі визнавати арбітражні угоди недійсними, якщо певні спірні

правовідносини (предмет арбітражної угоди) не можуть бути предметом арбітражного

розгляду згідно із законами країни суду. Таким чином, при вирішенні цього питання

державні суди повинні застосовувати закони своєї країни.

Під час вирішення питання правоздатності сторін арбітражної угоди, що також стосується

питання дійсності арбітражної угоди, державні суди згідно з Конвенцією повинні

керуватися «законом, який до них застосовується». І хоча Конвенція не вказує, який саме

закон повинен застосовуватися, можна припустити, що застосуванню підлягає закон, на

який вказує відповідна колізійна норма законодавства країни суду. Це може бути або

закон країни місця реєстрації відповідної сторони арбітражної угоди, або закон місця

знаходження головного офісу (контори) компанії, або закон місця її основної діяльності.

Так, якщо український суд буде вирішувати питання правоздатності української сторони

арбітражної угоди, то він зобов'язаний застосовувати норми українського законодавства.

Під час вирішення питання правоздатності іноземної сторони арбітражної угоди

український суд повинен спочатку застосувати колізійну норму, яка міститься в ст. 567

ЦК УРСР і яка визначає право, застосовне до іноземних компаній. Застосування

українським судом норми ст. 567 ЦК УРСР відішле суд до закону країни місця створення

юридичної особи.

Таким чином, при вирішенні питання правоздатності сторін арбітражної угоди державні

суди повинні застосовувати, по-перше, колізійні норми своєї країни, а по-друге, закони

тієї країни, до яких відсилає колізійна норма, що була застосована.

Розглянувши практично всі елементи інституту відводу державного суду з непідсудності,

спробуймо відтепер з'ясувати, в якому зв'язку знаходяться рішення державних судів з

питань відводу державного суду з непідсудності і які стосуються питань дійсності

арбітражної угоди з процедурою скасування арбітражних рішень у державних судах

країни місця винесення арбітражного рішення.

Якщо рішення державного суду з питань відводу державного суду з непідсудності було

винесене в країні місця арбітражу, то факти та обставини, які були визначені в цьому

рішенні, будуть мати преюдиціальний характер і повинні застосовуватися відповідним

державним судом при розгляді справи про скасування арбітражного рішення.

Якщо рішення державного суду з питань відводу державного суду з непідсудності було

винесене в іншій країні, ніж країна місця

арбітражу, то факти та обставини, які були визначені в цьому рішенні, матимуть

преюдиціальний характер тільки в тому випадку, якщо таке рішення державного суду

буде належним чином визнано в країні місця винесення арбітражного рішення і,

відповідно, в країні, де розглядається справа про скасування арбітражного рішення. За

відсутності належного визнання це арбітражне рішення не буде мати ніякого юридичного

впливу на вирішення питання про скасування арбітражного рішення і може

застосовуватися тільки в інформативному плані.

З'ясуймо також зв'язок, у якому перебувають рішення державних судів з питань відводу

державного суду з непідсудності та які стосуються питань дійсності арбітражної угоди з

процедурою визнання та виконання іноземних арбітражних рішень.

Рішення державного суду країни місця арбітражу з питання відводу державного суду з

непідсудності можуть бути правовою підставою для вирішення справи про визнання та

виконання арбітражного рішення в іншій країні, ніж та, де було винесене це арбітражне

рішення. Умовою цього є те, що відповідне рішення державного суду буде визнане в

порядку, який діє для визнання та виконання рішень іноземних судів у тій самій країні, де

запитується виконання арбітражного рішення. Якшо рішення державного суду не буде

визнано в країні виконання, то суд, який розглядає справу про визнання та виконання

арбітражного рішення, вправі вирішувати ці питання, не враховуючи це рішення.

3.3. Оспорювання арбітражної угоди в державному суді

Вище нами розглядалися ситуації, коли одна із сторін спору звертається до державного

суду з позовом, а інша сторона спору заперечує проти розгляду цього спору державним

судом, тобто заперечує юрисдикцію державного суду на підставі існування арбітражної

угоди, згідно з якою цей спір має розглядати арбітраж. У таких ситуаціях на державні

суди покладена функція судового контролю, виконуючи яку суди мають право вирішувати

питання наявності та дійсності арбітражної угоди. В зв'язку з цим виникає питання: чи

можуть сторони звертатися до державного суду з заявою про визнання арбітражної угоди

недійсною, чи вони мають це право тільки в порядку застосування інституту відводу

арбітражного суду з непідсудності з посиланням на недійсність арбітражної угоди?

Нью-Йоркська конвенція і Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» не

містять норм, які б прямо передбачали можливість виникнення таких ситуацій, а також

норм, які б приписували судам здійснювати в цих ситуаціях певні дії. При

обмежувальному тлумаченні положень цих нормативних актів і, перш за все, положень

Закону, можна зробити висновок, що сторона, проти якої подано позов в арбітраж, може

тільки заявити відвід цьому арбітражу з непідсудності. Такий відвід може бути зроблено

тільки в цьому ж арбітражі. Незгодна сторона не може звернутися до державного суду з

позовом про визнання арбітражної угоди недій-

сною. Проте прямого припису державним судам відмовляти у розгляді позовів, предметом

яких є питання недійсності арбітражної угоди, її наявності і виконуваності, у

внутрішньому законодавстві України немає, що створює теоретичну можливість для

порушення фактично паралельних процесів.

Інша думка з цього приводу грунтується на тому, що Закон України «Про міжнародний

комерційний арбітраж» містить загальну норму, відповідно до якої судове втручання

обмежується тими випадками, які передбачені цим Законом. Таким чином, застосовуючи

норму ст. 5 цього Закону, суди України повинні відмовляти в розгляді справ за позовами

сторін арбітражної угоди про визнання цієї угоди недійсною.

На відміну від Нью-Йоркської конвенції і Закону України «Про міжнародний

комерційний арбітраж» Європейська конвенція передбачає ситуації, коли сторона може

звернутися до державного суду з позовом щодо відсутності, недійсності арбітражної

угоди або втрати арбітражною угодою чинності чи з того ж предмета, що і порушено

справу в арбітражі.

Вказуючи на можливість такого звернення, Конвенція чітко приписує державному суду,

до якого було направлено позов щодо суті спору чи з зазначених вище питань, відкласти

винесення рішення з питання компетенції арбітражного суду до того часу, доки

арбітражний суд, який розглядає позов однієї із сторін, не винесе рішення щодо суті

спору, оскільки, як зазначає Конвенція, державний суд не має достатньо суттєвих підстав

для відступу від цього правила'. Таким чином, Конвенція виключає можливість

оспорювання (коли спір розглядається в арбітражі) в державних судах питань підсудності

спору арбітражу і виключає можливість втручання державного суду у вирішення

арбітражем спору по суті шляхом прийняття до свого розгляду як позову з того ж

предмета спору, так і з питань дійсності арбітражної угоди.

Таким чином, норми Європейської конвенції, які, з одного боку, дають право і можливість

сторонам оскаржити рішення третейського суду стосовно своєї компетенції розглядати

певний спір, а з іншого боку, не дозволяють сторонам порушувати паралельну процедуру

в державному суді як щодо вирішення спору по суті, так і з питань визнання арбітражної

угоди недійсною, обмежують сферу судового втручання і контролю за діяльністю

міжнародних комерційних третейських судів.

Інститут відводу державного суду з непідсудності перебуває у тісному зв'язку з

інститутом виконання арбітражних рішень. Цей зв'язок полягає в тому, що відвід

державного суду з непідсудності може бути заявлений тільки на підставі наявності дійсної

арбітраж-

1 Европейская конвенция о внешнеторговом арбитраже 1961 г. // Регистр текстов

международных конвенций и других документов, касающихся права международной

торговли. — Том II. Я.73 У.З. — Нью -Йорк, 1973. — С. 49.

ної угоди. Державний суд повинен розглянути питання про наявність та дійсність

арбітражної угоди і винести відповідне рішення. Винесене з приводу дійсності

арбітражної угоди рішення відповідного державного суду має розглядатися як акт

преюдиціального характеру в країні місця винесення такого рішення і може

застосовуватися при розгляді справи про скасування арбітражного рішення, а також на

стадії виконання арбітражного рішення за умов, розглянутих вище.

Глава 4. ВІДВІД ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДУ З НЕПІДСУДНОСТІ ЯК ФОРМА

ЗАПЕРЕЧЕННЯ ДІЙСНОСТІ АРБІТРАЖНОЇ УГОДИ. ДОКТРИНА «КОМПЕТЕНЦІЇ

КОМПЕТЕНЦІЇ»

Інститут відводу третейського суду з непідсудності регулюється національними

правовими нормами з питань міжнародного комерційного арбітражу, положеннями

Європейської конвенції — для країн її учасниць, арбітражними регламентами постійно

діючих арбітражних інститутів та типовими регламентами, рекомендованими для

застосування арбітражами ad hoc, положення яких застосовуються при розгляді

конкретного спору. В Україні цей інститут регулюється Законом України «Про

міжнародний комерційний арбітраж».

Суть інституту відводу третейського суду з непідсудності полягає в тому, що будь-яка

сторона спору і, відповідно, арбітражної угоди, має право заявити відвід арбітражному

суду, який прийняв цей спір до розгляду на підставі такої арбітражної угоди. Відвід

арбітражного суду з непідсудності має бути заявлено будь-якою стороною спору до того

арбітражного суду, який прийняв дану справу до розгляду.

Мета і практичне призначення цього інституту полягають у тому, що сторонам спору

надається право заперечувати компетенцію третейського суду розглядати певний спір.

При цьому не треба ототожнювати цей інститут з інститутом відводу арбітра, який

розглядатиметься в главі 7 цього посібника.

Зрозуміло, що коли обидві сторони спору згодні з компетенцією (правом) третейського

суду розглядати спір між ними, то і немає підстав розглядати питання про відвід

третейського суду з непідсудності. Коли обидві сторони не згодні з компетенцією

третейського суду, то цей суд втрачає своє право розглядати спір, тому що зникає єдина

правова основа цього права — воля сторін, виражена у формі арбітражної угоди. В цих

двох випадках не виникає особливих проблем, і ми не будемо їх розглядати. Ми також не

будемо розглядати ті випадки, коли право третейського суду розглядати спір

обумовлюється міжнародною угодою, норми якої і є правовою підставою набуття

третейським судом компетенції розглядати спір.

Саме для випадків, коли відсутнє однозначне ставлення сторін щодо компетенції

третейського (арбітражного) суду, коли одна сторона звертається до третейського суду з

проханням розглянути певний спір, а інша сторона не погоджується з нею щодо

компетенції цього суду, останній стороні надається право заявити відвід цьому

третейському суду з непідсудності, тобто право заперечувати його компетенцію.

Питання компетенції третейського суду щодо певного спору може розглядатися в

широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні питання компетенції полягає ось

у чому: чи має певний склад третейського суду право, засноване на волі сторін спо-

ру, відображеній в арбітражній угоді, розглядати даний спір та чи підпадає даний спір під

умови арбітражної угоди? У вузькому розумінні питання компетенції третейського суду

полягає в наступному: чи віднесений до його компетенції розгляд того чи іншого

окремого питання під час розгляду спору по суті?

Із заявою про відсутність у третейського суду компетенції розглядати певний спір як у

широкому, так і у вузькому розумінні може звернутися будь-яка сторона спору. При

цьому призначення стороною арбітра до складу третейського суду не позбавляє її права на

таку заяву.

У тісному зв'язку з правом сторін спору на відвід третейського суду перебувають такі

широко відомі міжнародному комерційному арбітражу доктрини, як доктрина

«компетенції компетенції» та доктрина автономності арбітражної угоди, які ми вже

коротко згадували, а також інститути оспорювання (скасування) та виконання

арбітражного рішення. Як справедливо вказує з цього приводу відомий російський вчений

С. Лебедев, принципове значення і в практичному, і в теоретичному відношенні має

питання про юридичні наслідки оспорювання однією зі сторін права арбітрів розглядати

конфлікт, що виник з приводу незастосування або відсутності, або недійсності

арбітражної угоди1.

Право сторін спору заперечувати компетенцію третейського суду закріплено у

внутрішньому законодавстві окремих країн, у Європейській конвенції 1961 р. та в

регламентах багатьох постійно діючих арбітражних органів.

Європейська конвенція в ст. V передбачає кілька підстав для відводу третейського суду.

Посилаючись на одну з них, будь-яка сторона спору може зробити заяву про відвід

третейського суду з непідсудності. До таких підстав належать: відсутність арбітражної

угоди (коли, наприклад, арбітражна угода взагалі не укладалася сторонами), недійсність

арбітражної угоди (коли арбітражну угоду було укладено з порушенням форми або

арбітражна угода була підписана від імені юридичної особи особою, яка не мала

повноважень її підписувати, тощо), втрата арбітражною угодою юридичної сили

(наприклад, внаслідок того, що ті ж сторони пізніше уклали іншу арбітражну угоду, що

стосується вирішення тих самих спорів, з приводу яких було укладено першу арбітражну

угоду), перевищення третейським судом своїх повноважень, що означає його вихід за

межі повноважень, наданих йому арбітражною угодою.

Перелік зазначених в Конвенції підстав для відводу третейського суду з непідсудності є

вичерпним, хоча це прямо і не зазначено в тексті Конвенції. Стаття У(1) Конвенції вказує,

що відвід арбітражного суду будь-якою стороною з непідсудності повинен бути

заявленим, якщо цей відвід грунтується на відсутності або недій-

1 Див.: Лебедев С.Н. Международный коммерческий арбитраж: компетенция арбитров и

соглашение сторон. — М., 1988. — С. 7.

Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

Подождите немного. Документ загружается.