Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

Подождите немного. Документ загружается.

Якщо спір розглядатиметься державним судом, то останній зобов'язаний розглядати спір у

суворій відповідності з національними процесуальними нормами, які містяться в

процесуальних кодексах та окремих нормативних актах. Треба зауважити, що процедура

розгляду спорів, яка передбачається Регламентами постійно діючих третейських судів,

простіша та доступніша для сторін, ніж процесуальні положення, що застосовуються

державними судами при розгляді аналогічних спорів.

У процесі розгляду спорів міжнародними третейськими судами кожна сторона може

представляти свої інтереси та захищати свої права як самостійно, так і з залученням

кваліфікованих юристів. Ніяких спеціальних вимог до того, яким чином сторона має бути

представлена в процесі, не існує. Що стосується державних судів, то в багатьох країнах

світу представляти інтереси сторін у суді можуть лише особи, які мають спеціальні на це

права — адвокати, які закріплюються за певними судами, і, крім них, жодна особа не має

права представляти інтереси сторін у цих судах.

Порядок покриття витрат третейського суду на розгляд конкретного спору суттєво

відрізняється від порядку обрахування та сплати державного мита при зверненні до

державних судів. Так, по-перше, Регламент кожного постійно діючого міжнародного

третейського суду має спеціальну таблицю, згідно з якою проводиться розрахунок суми

арбітражного збору, який мають сплатити сторони чи сторона на покриття витрат

третейського суду в зв'язку з розглядом спору. Ця таблиця будується за принципом

зворотної пропорційності — чим більша сума позову, тим менший процент від цієї суми

необхідно сплачувати сторонам спору як арбітражний збір. По-друге, Регламенти

більшості відомих постійно діючих міжнародних комерційних третейських судів

встановлюють правило, згідно з яким обом сторонам спору пропонується сплатити

арбітражний збір у рівних частках (50x50), тобто кожна сторона має сплатити половину

від загальної суми арбітражного збору. По-третє, в багатьох постійно діючих міжнародних

комерційних третейських судах сума сплаченого сторонами або стороною арбітражного

збору вноситься на депозитний рахунок під проценти, і незалежно від строків розгляду

справи гроші, внесені сторонами, не знеці-

нюються, а навпаки їх суми поповнюються. Сума арбітражного збору залишається на

депозитному рахунку до кінця розгляду спору і винесення арбітражного рішення. По-

четверте, сплачений сторонами арбітражний збір часто не повністю йде в рахунок

компенсації витрат третейського суду; частина, що залишається, повертається сторонам

чи стороні, що його сплатила.

Сторони спору мають право обирати арбітрами (третейськими суддями) осіб, які є

визнаними фахівцями у сфері вирішення саме зовнішньоторговельних спорів, у сфері

міжнародного приватного права, міжнародних договорів, що регулюють

зовнішньоекономічні відносини.

Сторони спору мають право обирати мову, якою буде провадитись розгляд спору.

Зроблений сторонами вибір є обов'язковим для арбітрів, що розглядають спір. Усі

письмові докази мають подаватись саме цією мовою, як і вестись усні слухання. У

державних судах справи розглядаються лише державною мовою країни суду.

Сторони спору мають право визначати кількісний склад третейського суду та обирати на

власний розсуд його персональний склад, що взагалі неможливо при розгляді спорів у

державних судах.

Процедура, згідно з якою міжнародні комерційні арбітражі розглядають спори, базується

на принципі «конфіденційності». Розгляд спорів міжнародними комерційними

арбітражами здійснюється, як правило, у закритих засіданнях, що гарантує збереження

комерційних таємниць. У більшості країн заборонена публікація арбітражних рішень без

згоди сторін, а арбітри не мають права розголошувати інформацію, яка стала їм відома в

ході розгляду спору. На протилежність цьому загальновизнаним принципом державного

судочинства є публічність і гласність цивільного процесу'.

Рішення міжнародних комерційних третейських судів є остаточними, оскарженню або

перегляду по суті не підлягають. У силу цього сторони після винесення рішення у спорі

знаходяться в практично абсолютно визначеному правовому становищі щодо предмета

спору. Навпаки, рішення державних судів можуть бути предметом апеляції, касації та

перегляду за нововиявленими обставинами, внаслідок чого ці рішення можуть бути

скасовані, змінені і по справі може бути винесене нове рішення.

Виконання рішень міжнародних комерційних третейських судів, особливо коли йдеться

про виконання «іноземних арбітражних рішень», регулюється багатосторонніми

міжнародними конвенціями, наприклад Нью-Йоркською конвенцією ООН 1958 р. «Про

визнання та виконання іноземних арбітражних рішень», яка закріплює принцип

обов'язковості виконання іноземних арбітражних рішень у країнах — учасницях цієї

конвенції. Уніфіковані міжна-

" Наприклад, ст. 19 ЦПК України вказує, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за

винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці.

родно-правові норми, що регулюють певні процедурні аспекти виконання «іноземних»

арбітражних рішень. Виконання рішень державних судів однієї країни на території іншої

країни відбувається за деякими винятками тільки на підставі двосторонніх міжнародних

договорів і лише за принципом взаємності.

Отже, міжнародні комерційні третейські суди мають багато суттєвих переваг порівняно з

державними судами в сфері вирішення спорів, що виникають з міжнародних комерційних

відносин.

1.4. Види міжнародних комерційних третейських судів

Міжнародні комерційні третейські суди можна розподілити на види залежно від того, на

яких організаційних засадах вони будуються. За цим критерієм міжнародні комерційні

третейські суди поділяються на:

•Jтак звані арбітражі ad hoc або третейські суди для однієї справи;

•Jпостійно діючі міжнародні комерційні третейські суди. Розгляньмо ці види більш

детально, щоб визначити, в чому полягають їх схожість та відмінність.

Арбітраж ad hoc

Коли ми говоримо про арбітраж ad hoc, то маємо на увазі ситуацію, коли сторони, між

якими виник спір, домовляються про його передачу на вирішення певному складу

третейського суду (арбітрам) (кількісний та персональний склад сторони визначають за

домовленістю між собою), компетентному розглянути спір, що виник між сторонами, та

винести рішення, яке буде обов'язковим для обох сторін.

Організаційно арбітраж ad hoc становить собою певний склад третейських суддів

(одноособовий арбітр або певна непарна кількість арбітрів), які належним чином

призначені сторонами спору або певним компетентним органом на підставі арбітражної

угоди, яку між собою уклали сторони, що сперечаються. Сформований таким чином склад

третейського суду має повноваження розглянути певний спір і винести арбітражне

рішення, яке буде обов'язковим для сторін, що сперечаються. Коли ми говоримо про

арбітраж ad hoc, то маємо на увазі не тільки певний склад третейського суду,

компетентного розглядати певний спір, а й арбітражний процес, згідно з яким цей спір

буде розглядатися. Цей процес має відбуватися відповідно до процедури, погодженої

сторонами спору, а за відсутності погодженої процедури — згідно з процедурою, яку

вправі обрати самі третейські судці.

Арбітраж ad hoc є класичною формою третейського судочинства і втілює в собі всі

класичні атрибути, притаманні йому як по-засудовому (альтернативному) засобу

вирішення спорів.

Що стосується арбітражних угод, у яких сторони передбачають арбітраж ad hoc, то в них

можуть узгоджуватися кількісний склад третейського суду, порядок обрання або

призначення третейських

суддів, визначитися мова і місце проведення арбітражу, строки та порядок надання

письмових заяв сторін та доказів, а також інші питання, безпосередньо пов'язані з

процедурою, якої в подальшому має додержуватися третейський суд при розгляді спору.

У практиці укладання арбітражних угод, які передбачають арбітраж ad hoc, випадки, коли

сторони регламентують усі або більшість питань процедури, згідно з якою має

відбуватися розгляд спору, зустрічаються рідко. Як правило, сторони домовляються про

кількісний склад арбітражного суду, мову розгляду та місце проведення арбітражу, не

врегульовуючи всі інші важливі питання, що призводить до негативних наслідків у разі

звернення до арбітражу ad hoc. Для того, щоб, з одного боку, полегшити сторонам

погодження арбітражної процедури, а з іншого боку, внести певну уніфікацію в

процесуальні аспекти діяльності арбітражів ad hoc, під егідою ООН були розроблені

регламенти, які рекомендуються для застосування арбітражами ad hoc. До таких

регламентів можна віднести:

•Jарбітражний Регламент ЄЕК ООН 1966 p.;

•Jправила міжнародного комерційного арбітражу Економічної комісії ООН для Азії та

Далекого Сходу (ЕКАДС) 1966 p.;

•Jарбітражний регламент Комісії ООН по праву міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) 1976

р.

Що собою становлять ці регламенти? Взагалі під регламентами міжнародних комерційних

третейських судів слід розуміти збірник (зібрання) процедурних норм, які регулюють

процедуру розгляду спору, починаючи з порушення справи і закінчуючи винесенням

арбітражного рішення. При арбітражі ad hoc застосування положень того чи іншого

регламенту можливе тільки за домовленістю сторін спору, а за відсутності такої

домовленості — за рішенням складу третейського суду. Домовленість сторін про

застосування певного регламенту можлива як у формі прямого посилання на цей

регламент в арбітражній угоді, так і шляхом домовленості про це на початковому етапі

розгляду спору по суті. До положень регламенту, що буде застосовуватися при розгляді

певного спору, сторонами можуть вноситися зміни та доповнення. Наприклад, ст. 1

Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ проголошує: «Якщо сторони в договорі

домовились у письмовій формі про те, що спори, які стосуються цього договору, будуть

передаватися на розгляд в арбітраж згідно з арбітражним регламентом ЮНСІТРАЛ, то

такі спори підлягають вирішенню відповідно до цього регламенту з такими змінами, про

які сторони можуть домовитися в письмовій формі».

Після виконання арбітражем ad hoc своїх обов'язків, тобто після розгляду спору та

винесення арбітражного рішення, його існування як третейського суду припиняється.

Постійно діючі міжнародні комерційні третейські суди

Що становлять собою постійно діючі міжнародні комерційні третейські суди і чим вони

відрізняються від арбітражів ad hoc?

На відміну від арбітражів ad hoc, що створюються сторонами для розгляду і вирішення

лише конкретного спору, постійно діючі комерційні третейські суди становлять певні

органи, метою існування і діяльності яких є створення відповідних умов для вирішення

спорів, що час від часу виникають між суб'єктами міжнародних комерційних відносин.

Під постійно діючими міжнародними комерційними третейськими судами розуміються

арбітражні організації чи установи, метою створення та функціонування яких є надання

суб'єктам міжнародних комерційних відносин специфічного виду послуг у сфері

третейського вирішення спорів, що виникають між ними. Такі установи створюються у

відповідності з законодавством країни місця їх утворення та на основі рішень відповідних

органів, як правило, торговельних та торгово-промислових палат різних країн, різних

товарних асоціацій та ін. Такі установи мають різні найменування, наприклад,

Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати в Парижі або Лондонський

міжнародний третейський суд, або Арбітражний інститут Торговельної палати міста

Стокгольма тощо. Функціонують такі постійні арбітражні (третейські) органи в правовому

полі, яке утворюється відповідним законодавством про міжнародний комерційний

арбітраж країни їх місця знаходження, а також — на основі та згідно з регламентами, які

визначають організаційну структуру цих арбітражних органів та містять процесуальні

норми, згідно з якими повинен діяти склад третейського суду, сформований під егідою

відповідного арбітражного органу. Невід'ємним атрибутом практично кожного постійно

діючого арбітражного органу є так званий «рекомендаційний список арбітрів», де

містяться прізвища осіб, які пропонуються сторонам спору, та з якого вони можуть

вибирати осіб для подальшого їх призначення як арбітрів у конкретній справі. Постійно

діючі арбітражні органи є, як правило, юридичними особами відповідно до законодавства

країни місця їх створення та розташування. Вони мають свої рахунок, печатку, повне та

скорочене найменування, місце реєстрації і постійного знаходження, а також відповідні

органи управління, як наприклад президію, голову та відповідального секретаря.

Глава 2. АРБІТРАЖНА УГОДА

2.1. Ознаки і умови арбітражної угоди

Арбітражна угода — це наріжний камінь всього інституту міжнародного комерційного

арбітражу.

З арбітражною угодою, її наявністю та дійсністю тісно пов'язані всі правовідносини, що

виникають у сфері міжнародного комерційного арбітражу, починаючи з етапу можливого

звернення однієї зі сторін спору до державних судів при запереченні компетенції

третейського суду розглядати спір, при розгляді справ про скасування арбітражних

рішень, а також на етапі визнання та виконання арбітражних рішень. Тому визначення

поняття арбітражної угоди, її правової природи, суттєвих умов, підстав для визнання її

недійсною є дуже важливим при вивченні всього інституту міжнародного комерційного

арбітражу.

В основі арбітражного (третейського) порядку вирішення зовнішньоторговельних спорів

лежить угода сторін правовідносин про передачу спорів, що виникли чи можуть

виникнути із них, на вирішення третейського суду (арбітражу). Така угода сторін може

бути включена в текст зовнішньоторговельного контракту й у цьому разі її прийнято

іменувати «арбітражне застереження». Вона також може бути укладена у вигляді окремої

угоди, і тоді її іменують «третейський запис», «компроміс» або окрема арбітражна угода,

підкреслюючи її технічну відокремленість від основного контракту, з якого виник спір.

ґДійсна арбітражна угода є, по-перше, правовою основою і правовим джерелом набуття

третейським судом (арбітражем) своєї компетенції розглядати конкретний спір, а по-

друге, умовою дійсності та юридичної сили арбітражного рішення, винесеного по цьому

спору.

Арбітражні угоди, які являють собою один із видів цивільно-правових угод' регулюються

як нормами внутрішнього законодавства окремих країн, так і нормами міжнародних

договорів, серед яких найважливішу роль відіграють багатосторонні міжнародні договори,

яким ми приділимо особливу увагу в інших главах цієї роботи. В законодавстві України

поняття арбітражної угоди подане в Законі «Про міжнародний комерційний арбітраж», ст.

7 якого вказує: «Арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або

певних спорів, які виникли або можуть виникати між ними в зв'язку з будь-якими

конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер

чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в

контракті або у вигляді окремої угоди».

Розгляньмо це визначення з метою з'ясування суттєвих та факультативних умов

арбітражної угоди.

' Див. далі «Природа арбітражної угоди».

Предметом арбітражної угоди є домовленість сторін про виключення конкретного кола

спірних правовідносин, які виникли або можуть виникнути між сторонами арбітражної

угоди, з підсудності державним судам та про передачу таких спорів на вирішення

третейського суду (арбітражу). Суттєвим є те, що коло правовідносин, спори з яких

будуть передаватися на вирішення третейського суду, має бути чітко визначено в

арбітражній угоді. Арбітражна угода, предметом якої є спори, що можуть виникнути з

правовідносин, обсяг та характер яких не визначені, є недійсною. Арбітражна угода може

укладатися як щодо спорів, які вже виникли між сторонами, так і щодо спорів, які ще

можуть виникнути між ними в майбутньому, але з конкретних правовідносин, що вже

встановлені між цими сторонами. В цьому плані арбітражна угода завжди невід'ємно

пов'язана з конкретними матеріально-правовими відносинами, в які вступають між собою

суб'єкти цих відносин.

Спори, на які поширює свою дію арбітражна угода, повинні бути визначені в цій угоді як

шляхом прямого посилання на певний спір, який, наприклад, вже виник, так і шляхом

визначення кола правовідносин (як договірних, так і недоговірних), спори з яких повинні

передаватися на вирішення третейського суду на підставі цієї арбітражної угоди.

Невизначеність кола таких спірних правовідносин в арбітражній угоді є підставою для

визнання її недійсною.

Дуже важливим для визнання арбітражної угоди дійсною є принцип «припустимості»

арбітражної угоди. Як ми знаємо, спори не з усіх правовідносин можуть передаватися за

угодою сторін на вирішення третейського суду. Загальне коло правовідносин, спори з

яких можуть за домовленістю сторін передаватися на вирішення третейського суду,

визначає держава, закріплюючи це спеціальними нормами'. До таких правовідносин, як

правило, належать правовідносини комерційного (торговельного) характеру. Ці норми

можна віднести до складових публічного порядку кожної країни. Таким чином,

арбітражна угода може вважатися дійсною з точки зору законодавства певної країни лише

в тому випадку, коли вона стосується правовідносин, що входять до цього кола. В таких

випадках прийнято говорити, що арбітражна угода «припустима», тобто може бути

укладена, f jf- Отже, суттєвими умовами арбітражної угоди є: * • виведення певних спорів

з-під юрисдикціГ державних судів;

•Jдомовленість про передачу цих спорів на вирішення третейського суду;

•Jвизначення кола правовідносин, спір з яких передається на вирішення третейського суду;

•Jвид арбітражу: арбітраж ad hoc чи постійно діючий арбітражний орган, компетентний

розглядати спір. Якщо це буде постійно

' Наприклад, ст. 12 ГПК України, ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний

арбітраж».

діючий арбітражний орган, то потрібно чітко вказати найменування цього постійно

діючого арбітражного органу.

Правовим наслідком того, що одна із цих суттєвих умов арбітражної угоди не буде

узгоджена сторонами, може бути визнання цієї угоди недійсною або такою, що не може

бути виконаною.

Поряд з умовами, вказаними вище, арбітражні угоди можуть містити й інші (додаткові або

факультативні) умови. До таких слід віднести:

•Jкількість арбітрів (третейських суддів), які будуть розглядати спір;

•Jвизначення процедури призначення арбітрів, що особливо актуально при арбітражі ad

hoc;

•Jвизначення місця проведення арбітражу та мови, якою спір має розглядатися;

•Jматеріальне право певної держави, яке повинно застосовуватися для визначення прав і

обов'язків сторін спірних правовідносин.

Відсутність в арбітражній угоді вказаних вище додаткових умов не може бути підставою

для визнання арбітражної угоди недійсною, тому що ці додаткові умови можуть бути

узгоджені сторонами в ході вирішення спору, а деякі з них вирішені складом третейського

суду.

Розгляньмо, наприклад, арбітражне застереження, яке містилось в одному

зовнішньоторговельному контракті. У ньому вказувалося, що «всі спори та розбіжності

між сторонами цього контракту будуть вирішуватися в арбітражному порядку». Такі

застереження досить часто зустрічаються в практиці українських учасників

зовнішньоторговельної діяльності і створюють для них чимало труднощів, а часто і

нездоланних проблем. Як видно з тексту цього арбітражного застереження, сторони не

визначили вид арбітражу — постійно діючий арбітражний орган або арбітраж ad hoc. І

якщо сторони надалі не зможуть вирішити це питання і визначити вид арбітражу після

виникнення спору, то таке положення здатне призвести до наступного: жодна зі сторін

спірних правовідносин не буде в змозі порушити справу в будь-якому постійно діючому

арбітражному органі або створити арбітраж ad hoc. Станеться це тому, що при такому

застереженні, по-перше, жоден постійно діючий арбітражний орган не прийме до свого

провадження справу щодо спору, який виник з правовідносин, що їх стосується це

арбітражне застереження, а по-друге, створити арбітраж ad hoc буде неможливо, якщо

хоча б одна зі сторін спору буде відмовлятися від призначення свого арбітра, тобто своїми

діями заперечуватиме арбітраж ad hoc.

При зверненні однієї зі сторін спору до державного суду певної країни, наприклад,

відповідача, також можуть виникнути труднощі, й полягатимуть вони в тому, що

державний суд не прийме такий спір до розгляду, посилаючись на те, що сторони уклали

між собою арбітражну угоду, чим виключили підсудність цього спору державним судам.

Це станеться у тому разі, коли відповідач буде

заперечувати підсудність цього спору державному суду, посилаючись на існування

дійсної арбітражної угоди (арбітражного застереження).

Часто в практиці зовнішньоторговельної діяльності зустрічаються випадки, коли сторони

зовнішньоторговельного контракту погодили в арбітражному застереженні, що спори між

ними будуть вирішуватися постійно діючим арбітражним органом, але не визначили його

найменування. Якщо після виникнення спору вони не зможуть чітко і однозначно

визначити арбітражний орган, який був би компетентним розглядати даний спір, то

наслідком цього буде відмова арбітражного органу, до якого може звернутися одна

сторона спору, прийняти цю справу до свого розгляду, виходячи з відсутності чіткої й

прямої вказівки на те, що саме цей арбітражний орган компетентний розглядати даний

спір. Наприклад, ст. 7 Регламенту Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма

вказує: «Якщо буде встановлено, що Інститут не має юрисдикції у відношенні спору або

реєстраційний збір не сплачено у встановлений строк, прохання позивача про арбітраж

відхиляється», а пункт 5.7 Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду

при Торгово-промисловій палаті України визначає: «Якщо очевидно, що Арбітражний суд

не компетентний розглядати справу, він відмовляє у прийнятті позовної заяви і повертає її

позивачу протягом 10-ти днів».

У практиці також бувають випадки, коли сторони в арбітражному застереженні

узгоджують постійно діючий арбітражний орган, але вказують не зовсім вірне і чітке його

найменування. У таких випадках при зверненні до відповідного арбітражного органу в

останнього можуть виникнути сумніви щодо своєї компетенції розглядати даний спір. У

таких випадках арбітражні органи, як правило, відмовляють у прийнятті позовної заяви до

розгляду і пропонують сторонам більш чітко визначити свою волю щодо найменування

третейського суду, який вони мали на увазі при укладанні арбітражної угоди. Тоді мова

може йти про необхідність внесення відповідних змін і доповнень до існуючої

арбітражної угоди, або про укладання нової арбітражної угоди.

Практика дає велику кількість таких прикладів. В одному з них сторони під час укладання

зовнішньоторговельного контракту в арбітражному застереженні визначили, що у разі

виникнення між ними спору кожна зі сторін має право звернутися за вирішенням цього

спору до Віденського арбітражного суду, напевно маючи на увазі Міжнародний

арбітражний центр при Федеральній палаті економіки Австрії. В цьому арбітражному

застереженні також було вказано, що спір повинен розглядатися одноосібно арбітром

англійською мовою. Треба сказати, що у Відні також знаходиться і Віденський

комерційний суд, який за своєю правовою природою є державним судом. Коли між

сторонами даного контракту виник спір, позивач направив позовну заяву до

Міжнародного арбітражного центру при Федеральній палаті економіки Австрії.

Відповідач запе-

речував компетенцію (право) Міжнародного арбітражного центру як належного постійно

діючого арбітражного органу, узгодженого сторонами в арбітражному застереженні, як

некомпетентного розглядати цей спір. Відповідач посилався при цьому тільки на те, що

сторони узгодили в арбітражній угоді Віденський арбітражний суд, а не Міжнародний

арбітражний центр, який, таким чином, не є тим органом, про який домовлялися сторони.

Відповідач також ухилявся від запропонованого йому уточнення назви арбітражного

органу та від узгодження з позивачем іншого арбітражного органу.

І хоча позивачу вдалося довести відповідальному секретарю Міжнародного арбітражного

центру при Федеральній палаті економіки Австрії, що саме цей постійно діючий

арбітражний орган сторони мали на увазі при укладанні арбітражного застереження і саме

він є компетентним розглядати спір, це питання ще раз розглядалося в межах процедури

відводу третейського суду з непідсудності'.

Що ж відбувається у разі, якщо сторони після виникнення спору не змогли уточнити чи

узгодити найменування іншого арбітражного органу, який був би компетентним

розглядати спір між ними? Правовими наслідками цього можуть бути:

•Jарбітражний орган, до якого звертається одна зі сторін спору, не прийме справу до

розгляду;

•Jарбітражний орган запропонує сторонам узгодити точне найменування того органу, до

якого вони мали намір звернутися при виникненні спору, і якщо сторони це зроблять —

прийме справу до свого розгляду;

•Jарбітражний орган прийме справу до розгляду, проте питання його компетенції може

бути предметом розгляду в межах процедури відводу третейського суду з непідсудності, а

також під сумнів може бути поставлена дійсність арбітражного рішення шляхом

порушення процедури скасування арбітражного рішення і, насамкінець, під сумнів може

бути поставлене виконання винесеного цим арбітражним органом рішення по справі.

2.2. Історія міжнародно-правового регулювання арбітражних угод

Першим багатостороннім міжнародно-правовим актом, який було присвячено

регулюванню арбітражних угод у сфері міжнародних комерційних відносин, був

женевський Протокол про арбітражні застереження 1923 р. Ним закріплювалося право

сторін укладати угоди щодо передачі на вирішення до арбітражу як спорів, що вже

виникли, так і спорів, які можуть виникнути в майбутньому.

Яким критеріям повинна була відповідати арбітражна угода, щоб бути дійсною з точки

зору Протоколу 1923 р. та такою, на яку б поширював свою дію Протокол?

По-перше, це — вимога до суб'єктного складу сторін арбітражної угоди. Обидві сторони

такої угоди мали належати до різних

' Див. далі «Відвід третейського суду з непідсудності».

країн-учасниць Протоколу 1923 р. Якщо хоча б одна сторона угоди не належала до однієї

з країн-учасниць Протоколу, то на таку арбітражну угоду дія положень Протоколу не

поширювалась.

По-друге, це — вимога щодо припустимості арбітражної угоди. Як ми вже зазначали,

припустимість арбітражної угоди полягає в тому, що законодавство певної країни

дозволяє передавати на вирішення третейського суду тільки ті спори, які виникли з

правовідносин комерційного (торговельного) характеру. Кожна держава обмежує це право

певним переліком правовідносин. Такі обмеження встановлюються внутрішнім

законодавством певної країни, а також нормами міжнародних договорів, підписаних цією

країною. Предметом арбітражної угоди може бути згідно з женевським Протоколом

передача до арбітражу всіх або певних спорів: як тих, що вже виникли, так і тих, які

можуть виникнути в майбутньому. Предметом угоди можуть бути спори, які виникають з

будь-яких контрактних чи неконтрактних правовідносин, якщо жодна країна-учасни-ця

Протоколу, до яких належать сторони арбітражної угоди, не зробила застереження щодо

обмеження таких спорів тільки спорами, які виникли з контрактів, що є торговими згідно з

національним законодавством цієї країни.

Як гарантію виконання угод сторін про передачу спору на вирішення третейського суду

(арбітражних угод) Протокол 1923 р. закріплює обов'язок державних судів країн-учасниць

Протоколу відсилати сторони спору до арбітражу за умови дійсності арбітражної угоди та

на підставі клопотання однієї зі сторін'. Цей принцип був пізніше закріплений в усіх

нормативних актах, присвячених міжнародному комерційному арбітражу, і є одним із

фундаментальних та загальновизнаних принципів міжнародного комерційного арбітражу.

Слід вказати, що деякі вчені розглядають інститут відводу державного суду з

непідсудності як інститут судового визнання дійсності арбітражної угоди'. Ці, на перший

погляд, різні підходи треба розглядати як відображення різних аспектів одного правового

явища. З одного боку, обов'язок державних судів відсилати сторони до арбітражу за

наявності дійсної арбітражної угоди є правовим забезпеченням того, що арбітражна угода

може бути виконана сторонами шляхом звернення до арбітражу. З іншого боку, ухвала

державного суду, яким він визнає арбітражну угоду і направляє сторони до арбітражу, є

актом судової влади про визнання дійсності арбітражної угоди.

Наступним за женевським Протоколом міжнародно-правовим актом була Конвенція про

виконання іноземних арбітражних рішень, підписана в Женеві в 1927 р. Ця Конвенція

мала на меті створити міжнародно-правові засади для виконання на території однієї

держави рішень міжнародних комерційних третейських судів, винесених на території

іншої держави, з тим, однак, що такі

' Див. далі «Відвід державного суду з непідсудності».

1 Лебедев С.Н. Международный торговый арбитраж. — М., 1965. — С.17.

арбітражні рішення були прийняті на основі арбітражних угод, які підпадають під дію

Протоколу 1923 р. Таким чином, однією з умов застосування положень Конвенції 1927 р.

до певного арбітражного рішення було те, що це рішення прийняте на підставі

арбітражної угоди, на яку поширювалися положення Протоколу 1923 р.

Досвід міжнародно-правової уніфікації норм, що стосуються міжнародного комерційного

арбітражу, яка мала місце в 20-х роках XX століття, у формі підписання женевського

Протоколу 1923 р. і Конвенції 1927 р., показав, що не доцільно було вміщувати норми, які

стосуються арбітражної угоди, і норми, які стосуються виконання^ арбітражних рішень, у

різних документах. Тому розробники Нью-Йоркської конвенції про визнання та

виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. намагалися уникнути цих недоліків

шляхом включення в текст однієї Конвенції як положень, що стосуються арбітражних

угод, так і положень, що стосуються визнання та виконання арбітражних рішень,

винесених на підставі таких угод.

Нью-Йоркська конвенція 1958 р., яка була наступним кроком на шляху вдосконалення

механізмів правового регулювання міжнародного комерційного арбітражу, не дає

визначення поняття арбітражної угоди, але встановлює певні вимоги, яким має

відповідати арбітражна угода, щоб бути дійсною згідно з нормами цієї Конвенції.

Це — по-перше, вимоги до суб'єктного складу сторін арбітражної угоди, згідно з якими

сторонами арбітражної угоди можуть бути як фізичні, так і юридичні особи незалежно від

того, належать вони до держав-учасниць Конвенції чи ні. По-друге, Нью-Йоркська

конвенція не містить вимог щодо кола правовідносин, спори з яких можуть передаватися

на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу, але передбачає можливість для

країн-учасниць зробити відповідне застереження, яким обмежити коло правовідносин, що

можуть передаватися на вирішення третейського суду, тільки правовідносинами

торговельного характеру, як це розуміє внутрішнє законодавство цих країн. Арбітражні

угоди можуть укладатися як щодо спорів, які вже виникли, так і щодо майбутніх спорів.

По-третє, арбітражна угода повинна бути укладена у письмовій формі. Вона може

міститися у контракті у вигляді арбітражного застереження, а може бути укладена у формі

окремої арбітражної угоди.

Таким чином, на відміну від женевського Протоколу та Женевської конвенції, Нью-

Йоркська конвенція не містить вимог щодо обов'язкової належності сторін спору до

держав-учасниць Конвенції як умови поширення на цю угоду дії норм Конвенції. Нью-

Йоркська конвенція закріплює вимогу щодо обов'язкової письмової форми арбітражної

угоди, чого не було в женевських документах.

В 1961 р. у Женеві під егідою Європейської економічної комісії ООН було підписано

Європейську конвенцію «Про зовнішньоторговельний арбітраж». Певні норми цієї

Конвенції також присвяче-