Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

Подождите немного. Документ загружается.

•Jдоктрина осілості найбільше поширення отримала в країнах континентальної (романо-

германської) правової системи, зокрема

Німеччині, Франції, Швейцарії, Австрії та ін. Відповідно до неї національність юридичної

особи визначається за правом тієї держави, на території якої знаходиться її

адміністративний центр (правління тощо);

•Jдоктрина інкорпорації, відповідно до якої національність юридичної особи визначається

за законами країни, на території якої юридична особа створена і зареєстрована

(інкорпорована). Ця доктрина панує в країнах англо-американської правової сім'ї;

•Jдоктрина місця основної діяльності сприйнята законодавством Італії і деяких країн, що

розвиваються. Відповідно до неї національність юридичної особи визначається за

законодавством держави, на території якої здійснюється основна комерційна діяльність

даної юридичної особи;

•Jдоктрина контролю, відповідно до положень якої необхідно визначити, кому в дійсності

належить дана юридична особа, хто її контролює і здійснює реальне керівництво. Ця

доктрина поширена в країнах, що розвиваються.

З огляду на такі розбіжності в підходах різних держав до питання визначення

національності юридичної особи, розробники Конвенції 1961 р. змушені були взяти за

основу один якийсь підхід. Таким підходом було обрано доктрину осілості, відповідно до

якої приналежність юридичної особи до однієї з Договірних держав визначається за

місцем знаходження контори юридичної особи. Очевидно, внаслідок цього ні

Великобританія, ні США і Канада, ні Ірландія, тобто країни, що належать до англо-

американської правової сім'ї, не є учасниками даної Конвенції. Зафіксований у Конвенції

критерій створює, однак, чимало ускладнень при визначенні належності юридичних осіб

до держав-членів Конвенції. Така належність відповідно до Конвенції визначається, як

вже вказувалося, місцем знаходження контори юридичної особи, а в силу того, що саме

поняття «контора юридичної особи» дуже розмите і нечітке, то точно визначити

місцезнаходження самої контори буває досить складно. Поряд із цими труднощами в

практиці застосування Конвенції траплялися випадки, коли виникала колізія між

критерієм, прийнятим у Конвенції, і критеріями, покладеними в основу законодавства

певної країни.

В одному з таких випадків арбітражне застереження було укладено між компанією, яка

була зареєстрована на території Великобританії і мала єдину контору в Німеччині, та

компанією, зареєстрованою в Україні. При зверненні до процедури Конвенції позивач —

українська компанія — мала інформацію про те, що її контрагент перебуває у тісних

комерційних відносинах з компаніями різних країн, але керує діяльністю цієї компанії

офіс, розташований в одному з міст Німеччини. Причому даний офіс (контора) є єдиним

офісом цієї компанії. В арбітражному застереженні сторонами було узгоджено, що спори

між ними будуть вирішуватися в арбітражному порядку постійно діючим арбітражним

органом, але не було визначено його найменування. Після виникнення спору

сторонам не вдалося досягти угоди про вибір арбітражного органу, компетентного

розглядати цей спір. У такій ситуації українська компанія звернулася до процедури,

передбаченої ст. IV Конвенції. Компетентна торговельна палата відмовила їй у клопотанні

на тій підставі, шо арбітражне застереження було укладене компанією, яка зареєстрована

у Великобританії, а оскільки Великобританія не є учасницею Конвенції, то її дія на це

застереження не поширюється. Позивач представив голові компетентної торгової палати

документи, які підтверджували, що контора відповідача знаходиться не у Великобританії,

а в Німеччині, отже місце перебування відповідача також знаходиться в Німеччині.

Виходячи з того, що й Німеччина, й Україна є державами-учасницями Конвенції, то її

норми повинні застосовуватися до цього арбітражного застереження та до цього спору.

Цей приклад ілюструє випадок, коли відсутність у Конвенції чітких критеріїв визначення

таких понять, як «контора юридичної особи» і «перебування контори юридичної особи»

утруднює її застосування.

Практика свідчить, що при визначенні національності юридичної особи та належності її

до однієї з держав-учасниць Конвенції повинні застосовуватися два критерії в комплексі:

критерій місця перебування контори юридичної особи і критерій місця інкорпорації цієї

юридичної особи. Якщо обидва критерії збігаються, і жодна сторона не оспорює цього, то

питань щодо застосування Конвенції не виникає. Якщо ці два критерії не збігаються, то

застосуванню має підлягати, звичайно ж, критерій місця перебування контори.

Арбітражні процедури й арбітражні рішення, засновані на арбітражних угодах, що

підпадають під дію Конвенції, визначені в п. 2 ст. І Конвенції через поняття «арбітраж».

Термін «арбітраж» означає розгляд спору як арбітрами, призначеними по кожній окремій

справі (арбітраж ad hoc), так і постійними арбітражними органами.

Конвенція певним чином регламентує питання арбітражної процедури. По-перше,

Конвенція дає сторонам арбітражної угоди право на власний розсуд домовлятися про

передачу спору, який може між ними виникнути в майбутньому, на розгляд і вирішення

або арбітражу ad hoc, або постійно діючого арбітражного органу.

В арбітражних угодах, що передбачають арбітраж ad hoc, сторони вправі узгоджувати

порядок обрання або призначення складу арбітрів, визначати місце проведення арбітражу,

строки і порядок надання письмових заяв сторін і доказів, а також визначати інші питання,

безпосередньо пов'язані з процедурою, якою в наступному повинні керуватися арбітри (ст.

IV). У практиці укладання арбітражних угод дуже рідко трапляються випадки, коли

сторони регламентують усі або більшість питань процедури в самій арбітражній угоді, що

передбачає арбітраж ad hoc. Як правило, сторони погоджують кількісний склад

арбітражного суду, мову розгляду та місце арбітражу.

З тим, щоб, з одного боку, спростити сторонам завдання щодо узгодження арбітражної

процедури, а з іншого боку, внести певну

однотипність у процесуальні аспекти діяльності арбітражів ad hoc, під егідою спочатку

Європейської економічної комісії, а згодом і Організації Об'єднаних Націй були

розроблені регламенти, що пропонуються для застосування арбітражами ad hoc. Такими

регламентами є:

Арбітражний регламент Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН 1966 p.;

Правила міжнародного комерційного арбітражу Економічної комісії ООН для Азії і

Далекого Сходу (ЕКАДС) 1966 p.;

Арбітражний регламент Комісії ООН по праву міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) 1976 р.

В арбітражних угодах, що передбачають передачу спору на вирішення певного постійно

діючого арбітражного органу, процедура розгляду спору, вказує Конвенція, має

відбуватися за регламентом цього арбітражного органу.

Для випадків, коли одна зі сторін арбітражної угоди ухиляється від виконання дій,

необхідних для формування і функціонування третейського суду, Конвенція передбачає

спеціальну процедуру. Передбачаючи таку процедуру, держави-учасниці Конвенції

прагли при збереженні всієї демократичності арбітражу як способу вирішення спорів, що

виникають у процесі міжнародної торгівлі, надати йому певних рис, притаманних

державним судам.

Такі передбачені Конвенцією процедури регулюють, по-перше, позадоговірне

призначення арбітрів та голови складу третейського суду як для арбітражу ad hoc, так і

для постійно діючих арбітражних органів, по-друге, порядок визначення виду арбітражу,

який буде розглядати певний спір, якщо сторони не узгодили цього, по-третє, порядок

призначення постійно діючого арбітражного органу, який буде компетентним розглядати

спір, якщо сторони не визначили цього в арбітражній угоді.

5.2.1. Процедури, передбачені статтею IV Конвенції

Перед тим, як перейти до розгляду цих процедур, варто коротко зупинитися на термінах,

які застосовуються в цій статті Конвенції. При розгляді спору арбітражами ad hoc

прийнято вважати, що порушення справи в арбітражі або передача справи до арбітражу

здійснюється шляхом направлення одним контрагентом — позивачем — іншому

контрагенту — відповідачу — позовної заяви. У даній заяві повинні бути зазначені

предмет спору, вимоги позивача і посилання на арбітражне застереження в контракті або

на окрему арбітражну угоду, на підставі якої порушується даний арбітражний процес, а

також мають зазначатися кандидатура одноособового арбітра або кандидатура арбітра,

який призначається позивачем (якщо арбітраж буде складатися з трьох арбітрів). Термін

«компетентна торговельна палата», який застосовується у Конвенції, передбачає

торговельну (торгово-промислову) палату відповідної держави-учасниці Конвенції. У п. 6

ст. X Конвенції зазначено: «Під час підписання або ратифікації Конвенції або

приєднання до неї кожна Договірна сторона препроводжає Генеральному секретарю

Організації Об'єднаних Націй список торгових палат і інших органів її країни, голови яких

будуть виконувати функції, покладені статтею IV даної Конвенції на голів компетентних

торговельних палат». Список таких торгових палат доданий до тексту Конвенції. Термін

«Спеціальний комітет» означає комітет, до завдань якого входить: по-перше, в особливих

випадках виконувати функції голови компетентної торгової палати, по-друге, виконувати

функції останньої інстанції, до якої може звернутися зацікавлена сторона спору в межах

застосування процедур, передбачених ст. IV Конвенції. Конвенція містить Додаток —

«Склад і характер діяльності Спеціального комітету, зазначеного в статті IV Конвенції», в

якому докладно регламентовано порядок формування Спеціального комітету, порядок

його функціонування, прийняття до провадження звернень сторін спору та винесення

щодо них рішень.

Стаття IV Конвенції розглядає три основні ситуації.

Сторони домовилися про те, що спори, які можуть виникнути між ними, будуть

розглядатися арбітражем ad hoc. Якщо одна із сторін спору ухиляється від виконання

своїх обов'язків, пов'язаних з формуванням складу третейського суду (наприклад,

призначення арбітра), що робить неможливим формування чинного складу третейського

суду, то для таких випадків Конвенція передбачає наступну процедуру:

а)Jякщо протягом 30-ти днів з дати сповіщення відповідача про передачу справи до

арбітражу одна із сторін не призначить свого арбітра, то арбітра за цю сторону призначає

на прохання іншої сторони голова компетентної торгової палати країни місцезнаходження

сторони, що ухиляється від призначення свого арбітра;

б)Jякщо сторони не узгодили порядку призначення арбітрів, не узгодили місце проведення

арбітражу і не визначили процедуру арбітражного розгляду спору, то це вправі зробити

призначений арбітр;

в)Jякщо сторони не домовилися про призначення одноособового арбітра, або призначені

арбітри не змогли домовитися про процесуальні заходи, позивач може звернутися з

проханням про вчинення відповідних дій на свій вибір.

Якщо сторони домовилися про місце проведення арбітражу:

•Jабо до голови компетентної торгової палати місця арбітражу;

•Jабо до голови компетентної торгової палати країни місцезнаходження відповідача.

Якщо сторони не домовилися про місце арбітражу:

•Jабо до голови компетентної торгової палати країни місцезнаходження відповідача;

•Jабо до Спеціального комітету.

Якщо позивач не скористався цими правами, то ними без обмеження можуть скористатися

відповідач або призначені арбітри. Голови компетентних палат і Спеціальний комітет

мають право за-

лежно від характеру звернення прийняти наступні рішення, які будуть обов'язковими для

всіх сторін спору і для арбітрів:

•Jпризначити одноособового арбітра, якщо в арбітражній угоді визначено, що спір

підлягає розгляду одноособовим арбітром;

•Jпризначити арбітра за сторону, що не призначила свого арбітра у випадку, якшо спір має

розглядатися трьома арбітрами;

•Jпризначити арбітра-голову;

•Jзробити заміщення арбітрів, призначених як стороною, так і головою компетентної

торгової палати;

•Jвстановити місце проведення арбітражу;

•Jвстановити правила процедури, якими повинні керуватися арбітри при розгляді спору.

Сторони домовилися про передачу спору, що між ними виник чи може виникнути, на

вирішення до певного постійно діючого арбітражного органу. Для цих випадків Конвенція

передбачає наступний механізм:

а)Jякщо сторони не узгодили між собою, який саме постійно діючий арбітражний орган

буде розглядати спір між ними, але визначили місце арбітражу, то позивач може

звернутися з проханням призначити такий постійно діючий арбітражний орган:

•Jабо до голови компетентної торгової палати країни місця арбітражу, яке визначено

сторонами,

•Jабо до голови компетентної торгової палати країни місцезнаходження відповідача;

б)Jякщо сторони не узгодили конкретний постійно діючий арбітражний орган і не

визначили місця арбітражу, то позивач може звернутися:

•Jабо до голови компетентної торгової палати країни місця знаходження відповідача,

•Jабо до Спеціального комітету.

У разі такого звернення голова компетентної торгової палати або Спеціальний комітет

зобов'язані призначити один із існуючих постійно діючих в країнах-учасницях Конвенції

арбітражних органів, який буде компетентним розглядати даний спір. Таке призначення,

зроблене головою компетентної торгової палати або Спеціальним комітетом, буде мати

юридичну силу, обов'язковість і дійсність, які дорівнюють силі дійсної арбітражної угоді.

Сторони домовилися про передачу спору, що може виникнути між ними, до міжнародного

комерційного арбітражу, однак не узгодили вид арбітражу: арбітраж ad hoc чи постійно

діючий арбітражний орган. У такому разі Конвенція передбачає наступний механізм:

а) якщо сторони визначили місце арбітражу, то позивач може звернутися:

•Jабо до голови компетентної торгової палати країни місця арбітражу,

•Jабо до голови компетентної торгової палати країни місцезнаходження відповідача;

б) якщо сторони не визначили місця арбітражу, то позивач може на власний вибір

звернутися:

•Jабо до голови компетентної торгової палати країни місцезнаходження відповідача,

•Jабо до Спеціального комітету.

Голови компетентних торгових палат або Спеціальний комітет можуть прийняти наступні

рішення:

По-перше, відіслати сторони до якогось конкретного постійно діючого арбітражного

органу. В цьому разі голова компетентної торгової палати або Спеціальний комітет

визначають, наприклад, що спір між сторонами означеного зовнішньоторговельного

контракту буде розглядатися міжнародним арбітражним судом Федеральної палати

економіки Австрії відповідно до регламенту цього суду. За наявності такого рішення

вказаний постійно діючий арбітражний орган зобов'язаний буде прийняти цей спір до

розгляду, незважаючи на те, що в арбітражній угоді немає на нього прямого посилання

або якщо одна із сторін буде заперечувати його компетенцію.

По-друге, відіслати сторони до арбітражу ad hoc і наказати сторонам вчинити всі дії,

необхідні для формування складу третейського суду. В цьому разі голова компетентної

торгової палати або Спеціальний комітет визначають, що цей спір буде розглядатися

арбітражем ad hoc, і пропонують обом сторонам призначити арбітрів, а також узгодити в

певні строки деякі інші питання арбітражного процесу, зокрема місце проведення

арбітражу, мову, якою розглядатиметься справа, тощо. В цьому разі позивач, а він —

особа зацікавлена в якнайшвидшому розгляді спору, може зіткнутися з тим, що відповідач

ухилятиметься (шляхом бездіяльності) від призначення свого арбітра, а також від

узгодження інших питань арбітражної процедури. Тоді позивачу доведеться знову

звертатися до процедур, передбачених ст. IV Конвенції, які стосуються арбіт-ражів ad hoc

і про які ми говорили вище.

Голови компетентних торгових палат зобов'язані приймати відповідні рішення,

передбачені ст. IV, протягом 60-ти днів із дати одержання відповідного прохання сторони

спору. У тому разі, коли протягом такого строку не буде вжито необхідних заходів,

сторона, що заявила прохання, має право звернутися до Спеціального комітету з тим, щоб

він взяв на себе виконання цих функцій.

5.2.2. Відвід арбітражного суду з непідсудності

Як було зазначено вище, Конвенція визнає, що сторони зовнішньоторговельних

контрактів вправі передавати спори, що можуть виникнути або вже виникли між ними, на

розгляд та остаточне вирішення до міжнародного комерційного арбітражу. Конвенція

вказує, що угода про передачу таких спорів на вирішення арбітра-жів (арбітражна угода)

повинна бути укладена в письмовій формі і може міститися як у самому контракті у

вигляді арбітражного застереження, так і у вигляді окремої арбітражної угоди, підписаної

сторонами у формі єдиного документа або шляхом обміну листами та телеграмами. Тільки

з наявністю такої арбітражної угоди Конвенція пов'язує можливість і правомірність

розгляду спору міжнародним комерційним арбітражем: постійно діючим арбітражним

органом або арбітражем, створеним для однієї конкретної справи (арбітраж ad hoc).

Винятком із цього загального правила щодо обов'язкової письмової форми арбітражної

угоди є випадки, коли арбітражна угода укладена між компаніями, що мають своє місце

знаходження в державах, де жоден із законів не вимагає письмової форми для арбітражної

угоди.

Стаття V Європейської конвенції допускає можливість відводу третейського суду з

непідсудності. Що це означає?

Будь-яка сторона спору вправі заявити, що арбітражний суд, який прийняв дану справу до

розгляду на підставі укладеної сторонами арбітражної угоди, не є компетентним

розглядати цей спір. Таку заяву відповідно до Конвенції будь-яка сторона спору може

зробити на підставі:

а)Jвідсутності арбітражної угоди, коли, наприклад, арбітражна угода взагалі не укладалася

сторонами;

б)Jнедійсності арбітражної угоди, коли, наприклад, арбітражна угода була укладена з

порушенням вимог щодо її форми або була підписана особою, яка не мала повноважень її

підписувати, тощо;

в)Jвтрати арбітражною угодою юридичної сили.

Якщо заяву про відвід третейського суду з непідсудності бажає зробити позивач, то він

має це зробити, як вказує Конвенція, не пізніше подання ним своєї позовної заяви. Якщо

таку заяву бажає зробити відповідач, то він повинен зробити це не пізніше подання до

третейського суду своїх заперечень по суті спору.

Будь-яка із сторін також може заявити про те, що певне питання, порушене в ході

розгляду спору (вимога, доказ, заява тощо), виходить за межі компетенції даного

третейського суду. Заява про те, що це питання виходить за межі компетенції

третейського суду, має бути зроблена одразу ж після того, як таке питання було порушене

в ході розгляду справи.

Якщо вказані вище заяви (заява про відвід третейського суду з непідсудності, заява про те,

що питання, порушене в ході арбітражного процесу, виходить за межі компетенції

третейського суду) не зроблені відповідною стороною у вказані Конвенцією терміни, то

ця сторона, як правило, втрачає право їх робити на більш пізніх стадіях арбітражного

процесу, а також в процесі розгляду справи про визнання і виконання арбітражного

рішення.

Третейський суд, що розглядає справу, однак, може розглянути заяву про його відвід,

зроблену на більш пізніх стадіях арбітражного процесу, якщо дійде висновку, що пропуск

строку відбувся з поважних причин.

Третейський суд, отримавши заяву однієї зі сторін про його відвід з непідсудності, вправі:

•Jвідмовитися від розгляду даного спору, визнавши підстави відводу, заявлені однією зі

сторін, обгрунтованими;

•Jвинести постанову про свою компетенцію розглядати дану справу і продовжити розгляд

спору по суті. Така постанова третейського суду про свою компетенцію може бути згодом

оскаржена у відповідному державному суді країни місця арбітражу відповідно до закону

цієї країни (п. З ст. V Конвенції).

5.2.3. Відвід державного суду з непідсудності

Конвенція регулює ті ситуації, коли за наявності арбітражної угоди, яка в свою чергу

підпадає під дію Конвенції, одна сторона спору звертається з позовом до державного суду

країни позивача або відповідача. Інша сторона спору вправі заявити відвід державного

суду з непідсудності, посилаючись на наявність дійсної арбітражної угоди.

Такий відвід має бути заявлений стороною в тому ж державному суді, до якого інша

сторона звернулася з позовом.

Відвід державного суду з непідсудності має бути заявлений на наступних етапах судового

процесу:

•Jабо до направлення заперечень по суті позову, якщо заява такого відводу за законами

країни місця суду віднесена до питань процесуального права,

•Jабо одночасно з подачею заперечень по суті спору, якщо заява такого відводу за законом

країни місця суду віднесена до питань матеріального права.

Наслідками незаявлення відводу державного суду з непідсудності на зазначеній стадії

процесу буде втрата права зробити таку заяву в майбутньому через пропуск строку.

З метою вирішення питання підсудності цього спору державному суду останній повинен

з'ясувати факт наявності арбітражної угоди, вирішити питання її дійсності та визначити,

чи не втратила вона силу і чи може бути виконана. При вирішенні питання дійсності

арбітражної угоди та її наявності державний суд, згідно з нормами Конвенції повинен:

•Jякщо запитання стосується правоздатності сторін арбітражної угоди, керуватися

законом, що до них застосовується (наприклад, закон країни місця реєстрації компанії);

•Jякщо запитання стосується дійсності арбітражної угоди, її наявності або відсутності та

інших аспектів, керуватися законом, якому сторони підпорядкували арбітражну угоду;

•Jякщо сторони не визначили закон, якому підпорядкована арбітражна угода, то суд

повинен керуватися законом країни, де відповідно до арбітражної угоди має бути

винесене арбітражне рішення. Якщо спір розглядається постійно діючим арбітражним

органом, то арбітражне рішення має виноситися в тому ж місці, де проходив арбітражний

розгляд, а арбітражний розгляд, в свою чергу, здійснюється за місцем перебування даного

арбітражного органу;

• якщо сторони не визначили закон, якому підпорядкована арбітражна угода, і немає

можливості визначити, в якому місці повинно бути винесене арбітражне рішення, то

державний суд повинен керуватися законом, що має бути застосований відповідно до

колізійної норми закону країни місця перебування державного суду.

Конвенція фіксує наступне правило: якщо одна із сторін спору звернулася до арбітражу на

підставі арбітражної угоди, а інша сторона спору в той же час звернулася до державного

суду з того ж предмета або з питань про відсутність або недійсність арбітражної угоди чи

втрати нею сили, то державний суд повинен відкласти винесення рішення з питань

компетенції арбітражного суду до моменту винесення рішення останнім по суті спору,

якщо у державного суду немає істотних причин для іншого.

Кожна сторона спору вправі звертатися до того державного суду, до якого вона вважає за

потрібне, з метою вжиття тимчасових заходів або заходів забезпечувального характеру

стосовно майна або активів іншої сторони. Наприклад, сторона, що є позивачем, може

вимагати арешту активів іншої сторони, накладення заборони на їх відчуження та вжиття

інших забезпечувальних заходів, звернувшись до державного суду як органу, який вправі

таких заходів вжити. Таке звернення відповідно до Конвенції не може розглядатися як

порушення арбітражної угоди або як відхід від арбітражного порядку розгляду спору, або

як передача спору на вирішення до державного суду по суті.

5.2.4. Право, що застосовується до спірних правовідносин

У ході розгляду спорів, які виникають із зовнішньоторговельних контрактів, часто постає

питання про те, яке право має застосовуватися додатково до положень контракту. Однією

з причин виникнення такого питання є те, що права і обов'язки сторін ніколи не можуть

бути вичерпно визначені в тексті контракту, яким би досконалим він не був, а арбітри, що

розглядають спір, мають визначати, норми законодавства якої держави необхідно

застосовувати для визначення прав і обов'язків сторін, законності тих або інших

матеріальних вимог позивача, обгрунтованості заперечень відповідача тощо. Стаття VII

Конвенції закріплює принцип автономії волі сторін при виборі права, що має бути

застосоване арбітрами при вирішенні спору по суті. Це означає, що сторони

зовнішньоторговельного контракту мають право узгодити матеріальне право певної

держави як обов'язкове для застосування арбітрами. Як право, що застосовується, може

бути обране право тієї або іншої держави, до яких належать сторони контракту, або право

третьої держави. В практиці однаково поширені всі три варіанти. Разом з тим, часто

сторони не визначають право, що застосовуватиметься. В цьому випадку, вказує

Конвенція, арбітри, що розглядають спір, повинні застосовувати право тієї держави, яку

арбітри встановлять відповідно до колізійної норми, що вони вважають застосовною до

спірних

правовідносин. Арбітри мають, у першу чергу, визначити, яка колізійна норма повинна

бути застосована, а потім застосовувати положення того законодавства, до якого відіслала

колізійна норма, що була ними застосована.

5.2.5. Оголошення арбітражного рішення недійсним

Як відомо, одним з фундаментальних принципів міжнародного комерційного арбітражу є

те, що арбітражне рішення, яке було винесено по суті спору, вважається остаточним і не

підлягає оскарженню по суті в будь-якій судовій інстанції. Але до нього може бути

застосований такий інститут, як скасування арбітражного рішення. Конвенція вказує, що

арбітражне рішення, яке підпадає під її дію і винесене в одній з держав-учасниць

Конвенції, може бути скасоване в державному суді тієї держави, в якому арбітражне

рішення було винесено або за законами якого дане арбітражне рішення було винесено.

Наприклад, якщо арбітражне рішення у спорі було винесено Арбітражним інститутом

Торгової палати м. Стокгольма, то воно може бути скасовано державним судом

відповідної інстанції Швеції. Передбачаючи можливість скасування арбітражного

рішення, винесеного в одній з договірних держав, Конвенція водночас дає перелік підстав,

за наявності яких може бути винесене рішення про скасування. Перелік є вичерпним, і це

означає, що, крім зазначених, ніякі інші підстави не можуть бути покладені в основу

рішення державного суду про скасування арбітражного рішення. Такими підставами є:

•Jарбітражна угода, на підставі якої було винесено арбітражне рішення, була недійсна за

законом, якому сторони її підпорядкували, а за відсутності такого підпорядкування — за

законом країни, в якій арбітражне рішення було винесено;

•Jсторони в арбітражній угоді певною мірою недієздатні за правом, що до них

застосовується;

•Jсторона, що вимагає скасування арбітражного рішення, не була належним чином

сповіщена про призначення арбітра чи про сам арбітражний процес або з інших поважних

причин не могла надати свої заперечення чи пояснення в справі й тим самим захистити

свою позицію;

•Jарбітражне рішення було винесене щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою;

•Jарбітражне рішення містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди;

•Jсклад арбітражного суду або арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, а в разі,

якщо така угода сторін була відсутня — склад арбітражного суду або арбітражна

процедура не відповідали тому, що було визначено на підставі положень ст. IV даної

Конвенції.

Головним правовим наслідком скасування арбітражного рішення відповідно до Конвенції

є те, що таке скасування визнається достатньою підставою для відмови у визнанні і

виконанні даного

арбітражного рішення в інших державах — її учасницях. Однак скасування буде

юридично значимою підставою тільки в тому випадку, якщо воно було здійснене за

однією або кількома підставами, зазначеними в ст. IX Конвенції, і таке скасування було

здійснене рішенням державного суду в тій державі, в якій або за законами якої арбітражне

рішення було винесене. Це означає, що скасування арбітражного рішення не буде

визнаватися юридично значимою підставою для відмови у визнанні і виконанні даного

рішення в інших державах, якщо:

•Jпо-перше, воно було скасоване державним судом іншої держави, ніж та, що передбачена

Конвенцією, навіть якщо таке скасування було здійснене з однієї із зазначених у

Конвенції підстав;

•Jпо-друге, якщо воно було скасоване державним судом належної держави, але з підстав,

не передбачених Конвенцією.

Підбиваючи підсумки розгляду Європейської конвенції про зовнішньоторговельний

арбітраж 1961 p., треба зазначити, що Конвенція закріплює права фізичних і юридичних

осіб укладати арбітражні угоди, відповідно до яких сторони можуть передавати спори, що

між ними виникають, на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу.

Арбітражна угода може бути укладена як у вигляді арбітражного застереження в

зовнішньоторговельному контракті, так і у вигляді окремої арбітражної угоди, підписаної

сторонами у формі єдиного документа або шляхом обміну листами, телеграмами і

телетайпограмами. Конвенція вказує, що арбітражами, які можуть розглядати спори із

зовнішньоторговельних контрактів, можуть бути як постійно діючі арбітражні органи, так

і арбітражі по окремій справі (арбітражі ad hoc). Конвенція закріплює право укладати

арбітражні угоди і для публічно-правових юридичних осіб держав-учасниць, а також

передбачає можливість для іноземних громадян бути арбітрами.