Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

Подождите немного. Документ загружается.

треба вважати «внутрішнім» для країни місця його виконання. Таким чином, за критерієм

місця винесення стосовно місця виконання арбітражні рішення можуть бути поділені

тільки на «іноземні» та «внутрішні». Чи означає це, що режим їх виконання має бути

різним?

106

Треба вказати на те, що за своєю природою внутрішні третейські суди і міжнародні

третейські суди, які частіше мають назву міжнародні комерційні арбітражі — по суті

однакові правові явища і відрізняються один від одного тільки суб'єктним складом сторін

спору, характером спірних правовідносин тощо, що насамкінець обумовлює різну сферу

застосування цих видів третейських судів.

Ми з'ясували, що існують «внутрішні» третейські суди і «міжнародні» третейські суди.

Щодо України, то до компетенції перших належать спори між суб'єктами права України з

внутрішніх правовідносин із застосуванням виключно права України. До компетенції

других належать спори між суб'єктами права різних країн, які виникли з міжнародних

комерційних правовідносин, з застосуванням як національного, так і іноземного права та

норм міжнародних конвенцій. Перші мають місце виключно на території України, а другі

можуть знаходитися як на території України, так і на території інших держав. Рішення

перших — це суто внутрішні рішення, їх виконання визначається тільки законом України.

Рішення других можуть розглядатися і як іноземні арбітражні рішення — якщо місце їх

винесення знаходиться за межами території України, і як внутрішні — якщо місце їх

винесення знаходиться в Україні і їх виконання вимагається на території України. Тому

виконання таких рішень визначається не тільки законом України, а й міжнародними

договорами.

І тут виникає головне питання: чи можуть рішення внутрішніх третейських судів

виконуватися таким же чином, як і внутрішні рішення міжнародних комерційних

третейських судів? Вважаю, що ні. Різні суб'єктний склад сторін спору, характер

правовідносин, право, що застосовується, — все це об'єктивні передумови для

впровадження в законодавстві різних режимів виконання цих рішень. А чи можуть

внутрішні рішення міжнародних третейських судів виконуватися таким же чином, як і

іноземні рішення міжнародних комерційних третейських судів? На це запитання можна

відповісти ствердно.

За процедурою набуття внутрішніми рішеннями міжнародних третейських судів

виконавчої сили ці рішення треба наблизити до порядку, який застосовується до визнання

та виконання іноземних арбітражних рішень. У зв'язку з цим доцільно було б створити

загальний і єдиний режим надання рішенням усіх третейських судів, як суто внутрішніх,

так і міжнародних з місцем знаходження в Україні, виконавчої сили шляхом видачі

судами загальної юрисдикції виконавчих листів на рішення третейських судів, після

виконання певного контролю за дотриманням ними чинного законодавства.

107

Глава 8. СКАСУВАННЯ АРБІТРАЖНОГО РІШЕННЯ

У доктрині міжнародного комерційного арбітражу загальновизнаним є принцип, згідно з

яким арбітражне рішення, винесене щодо суті спору, вважається остаточним і не може

бути оскаржене в тому сенсі і в тих процесуальних формах, як це передбачено щодо

рішень державних судів. Разом з цим, міжнародному комерційному арбітражу відома така

процедура, як скасування арбітражного рішення. Цей інститут є формою судового

контролю за міжнародним комерційним арбітражем. У силу того, що це — форма

контролю з боку державних судів, то і порядок регулювання цього інституту може бути

визначений тільки на рівні законодавства кожної окремої країни. Цей інститут закріплено

в національному законодавстві багатьох країн. Слід зауважити, що радянське право не

знало такого правового інституту. В Україні він вперше був закріплений в Законі України

«Про міжнародний комерційний арбітраж». На міжнародно-правовому рівні можуть бути

врегульовані лише деякі складові цього інституту, наприклад, перелік підстав для

скасування арбітражного рішення. Так, інститут скасування арбітражного рішення було

частково врегульовано Європейською конвенцією про зовнішньоторговельний арбітраж

1961 р.

Пункт 1 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» визначає:

«Оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання

клопотання щодо скасування згідно з пунктами 2 і 3 даної статті». Таким чином, Закон не

допускає оскарження арбітражного рішення в тому розумінні, в якому таке оскарження

можливе в системі державних і господарських судів України, тобто оскарження по суті

спору. Проте, зазначає Закон, у державному суді України може бути порушена справа про

скасування арбітражного рішення, яке було винесене на території України.

На рішення яких міжнародних третейських судів поширює свою дію ст. 34 Закону? Хоча в

самій ст. 34 не вказано, до яких рішень мають застосовуватися її положення, ми знаємо,

що Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» застосовується до

комерційного арбітражу, коли місце арбітражу знаходиться в Україні. Це дозволяє

зробити висновок, що в державних судах України можуть оспорюватися рішення

міжнародних комерційних третейських судів (арбітражів), якщо місце арбітражу і,

відповідно, місце винесення арбітражного рішення знаходяться в Україні. Перелік

державних судів, яким підвідомчі справи про скасування арбітражних рішень, винесених

на території України, визначається означеним Законом. Судами, які розглядають ці справи

у першій інстанції, є апеляційні загальні суди областей, міст Києва та Севастополя,

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим залежно від місця винесення рішення. Що

стосується співвідношення понять «місце арбітражу» і «місце винесення арбітражного

рішення», то

108

ст. 6 Закону вказує, що справи щодо оспорювання арбітражних рішень розглядаються

відповідними судами за місцем знаходження арбітражу, а ст. 31 Закону вказує, що

арбітражне рішення вважається винесеним в місці арбітражу.

Таким чином, Закон закріплює принцип, згідно з яким скасування арбітражного рішення

можливе лише судами країни місця арбітражу і, відповідно, країни місця винесення

арбітражного рішення.

Процедура оспорювання арбітражного рішення може бути ініційована будь-якою

стороною спору.

Рішення державного суду про скасування арбітражного рішення, як результат розгляду

справи про оспорювання цього рішення, може бути винесене відповідним судом лише за

наявності однієї із передбачених законом підстав. До таких підстав відносяться, по-перше,

недієздатність однієї із сторін арбітражної угоди та недійсність самої арбітражної угоди.

При розгляді питання щодо недійсності арбітражної угоди суд має розглядати його за

законом, якому сторони підпорядкували арбітражну угоду, а у разі відсутності такого

підпорядкування—за законом країни, в якій арбітражне рішення було винесене, тобто за

законом України. По-друге, до підстав для скасування арбітражного рішення відноситься

відсутність належного повідомлення будь-якої сторони спору про призначення арбітра чи

про арбітражний процес, або неможливість для сторони з будь-яких інших поважних

причин подати свої заперечення чи надати пояснення у справі і тим самим захистити свою

позицію. Ця підстава стосується випадків порушення загальних принципів третейського

судочинства, які полягають, зокрема, в тому, що кожна сторона має право обирати склад

третейського суду, брати участь в арбітражному розгляді справи, і, як наслідок цього,

кожній стороні мають бути надані всі можливості для викладення своєї позиції. По-третє,

арбітражне рішення, винесене з порушенням змісту чи обсягу компетенції, наданої

третейському суду згідно з арбітражною угодою, — це одна підстава, яка стосується

випадків, коли має місце розгляд спору, не передбаченого арбітражною угодою, або

спору, що не підпадає під умови арбітражної угоди, або коли арбітражне рішення містить

постанови з питань, які виходять за межі арбітражної угоди. По-четверте, до підстав

скасування арбітражного рішення відносяться випадки, коли склад арбітражного суду або

арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, а у разі, коли така угода сторін була

відсутня — то склад суду або арбітражна процедура не відповідали положенням Закону

України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Закон встановлює, що для скасування арбітражного рішення з підстав, зазначених вище,

необхідно, щоб «сторона, яка заявила клопотання про скасування» надала докази

наявності однієї з таких підстав. Таким чином, Закон покладає обов'язок доведення

наявності однієї з підстав, передбачених у підпункті 1 п. 2 ст. 34 Закону, на сторону, яка

звернулася до суду з клопотанням про скасування арбітражного рішення.

109

Говорячи про наявність цих підстав, треба з'ясувати: чи є їх перелік вичерпним і чи мають

право сторони посилатися, а суд зважати на інші підстави для скасування арбітражного

рішення? Відповідаючи на це запитання, слід звернути увагу на зміст п. 2 ст. 34 Закону

України «Про міжнародний комерційний арбітраж», в якому зазначається, що арбітражне

рішення може бути скасоване судом «лише у випадках ...». Таким чином, можна зробити

висновок, що перелік підстав для скасування арбітражного рішення, який передбачено

Законом, є вичерпним. У силу цього суди не мають права навіть розглядати у судовому

засіданні посилання сторін на підстави інші, ніж ті, що вказані в ст. 34 Закону.

Поряд з підставами, які ми розглянули вище, Закон в підпункті 2 п. 2 ст. 34 передбачає ще

дві підстави для скасування арбітражного рішення. До таких підстав віднесено, по-перше,

випадок, коли об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за

законодавством України, а по-друге, якщо арбітражне рішення протирічить публічному

порядку України.

Для скасування арбітражного рішення з цих підстав Закон не передбачає вимоги щодо

надання відповідних доказів їх наявності стороною, яка заявляє клопотання про

скасування, а вказує лише на те, що «суд визначить» наявність однієї з таких підстав.

Таким чином, суд має право сам вирішувати питання наявності чи відсутності підстав,

передбачених в підпункті 2 п. 2 ст. 34, незважаючи на те, що на цьому не наполягає жодна

сторона.

Окрім того, що Закон визначає перелік підстав для скасування винесеного на території

України арбітражного рішення, перелік державних судів, до компетенції яких віднесені

справи про скасування арбітражних рішень, розподіл між сторонами обов'язку доведення

існування підстав для скасування, він також встановлює строк, протягом якого

клопотання про скасування арбітражного рішення може бути заявлено. Цей строк

становить три місяці і обчислюється з дня одержання арбітражного рішення стороною, яка

має намір заявити клопотання про його скасування. Встановлення цього строку для подачі

клопотання про скасування арбітражного рішення має на меті скоротити строк, протягом

якого залишається певна невизначеність щодо остаточного набрання арбітражним

рішенням сили.

Пункт 3 ст. 34 Закону вказує: «Клопотання про скасування не може бути заявлено після

закінчення трьох місяців...». Здається, така редакція не є вдалою, але тлумачення змісту

цього положення та практика судів України дозволяють зробити висновок, що при

застосуванні положень цієї статті судами мають водночас застосовуватися також і

загальні норми ЦПК України про процесуальні строки та наслідки їх пропуску. Таким

чином, український державний суд, до якого одна із сторін спору звертається з

клопотанням про скасування арбітражного рішення після закінчення встановленого

законом строку, має керуватися цією статтею Закону, а також ст. 85 ЦПК України, яка

передбачає наслідки пропуску процесу-

110

альних строків. Отже, державні суди мають право відмовляти в розгляді справи про

скасування арбітражного рішення на підставі пропуску встановленого Законом строку,

якщо не з'ясують, що цей пропуск обумовлений поважними причинами.

Розглянувши норми законодавства України, які регулюють інститут скасування

арбітражного рішення, можна зробити такі висновки.

Поряд з тим, що Закон допускає оспорювання арбітражного рішення шляхом подання

заяви про скасування цього рішення, він визначає вичерпний перелік підстав, за наявності

однієї з яких арбітражне рішення може бути скасоване. Закон також поділяє ці підстави на

ті, наявність яких має бути доведена стороною, що звернулася до суду з клопотанням про

скасування, та на ті, наявність яких може бути встановлена судом самостійно. Закон

встановлює також спеціальні строки для подання заяв про скасування арбітражного

рішення. Всі інші питання процесу, які не врегульовані в цьому Законі, мають

вирішуватися в ході розгляду справи про скасування згідно з нормами ЦПК України,

зокрема питання, що стосуються процесуальної процедури, форми та порядку винесення

рішення по справі, його оскарження, строків, наслідків їх пропуску тощо. Застосуванню

підлягають також і норми інших нормативних актів України, наприклад Декрету Кабінету

Міністрів України «Про державне мито» в частині сплати державного мита та ін.

Поряд з національними правовими актами правовідносини щодо скасування арбітражного

рішення регулюються також і Європейською конвенцією. Але на відміну від національних

правових актів, які регулюють правовідносини щодо скасування арбітражних рішень у

позитивному розумінні й поширюють свою дію тільки на рішення, винесені на території

певної країни, Європейська конвенція безпосередньо регламентує лише правовідносини,

які виникають внаслідок того, що арбітражне рішення було скасовано в одній країні при

виконанні цього арбітражного рішення в іншій країні.

Яким же чином Європейська конвенція регламентує ці правовідносини?

По-перше, вона закріплює на міжнародно-правовому рівні саму можливість процедури

скасування арбітражного рішення; по-друге, встановлює правовий зв'язок між

скасуванням арбітражного рішення в одній країні і відмовою у визнанні та виконанні

цього рішення в іншій країні; по-третє, Конвенція встановлює правові зв'язки між

підставами для скасування і наслідками щодо відмови у виконанні цього рішення.

Європейська конвенція зазначає, що арбітражне рішення, що підпадає під 'її дію і

винесене в одній із держав-учасниць Конвенції, може бути скасоване в державному суді

тієї держави, в якій або за законами якої арбітражне рішення було винесене.

Передбачаючи можливість скасування арбітражного рішення, Конвенція зазначає також

перелік підстав, за наявності однієї з яких арбітражне рішення може бути скасоване

рішенням відповідного дер-

111

жавного суду країни місця винесення цього рішення. Конвенція не вказує, що арбітражні

рішення не можуть бути скасовані за інших підстав, але вона закріплює, що встановлений

нею правовий зв'язок між скасуванням та відмовою у виконанні буде мати місце лише в

тому разі, коли арбітражне рішення було скасоване за однією з передбачених нею підстав.

Із цього можна зробити висновок, що скасування арбітражного рішення за інших підстав

згідно з Конвенцією не буде вважатися належною підставою для відмови у виконанні

цього рішення в країнах-учасницях Конвенції. Таким чином, Конвенція встановила

вичерпний перелік підстав для скасування арбітражних рішень, чим обмежила для

державних судів усіх країн — її учасниць можливість враховувати будь-які інші підстави

для скасування.

«Належними» відповідно до Європейської конвенції підставами для скасування

арбітражного рішення визнаються: недієздатність сторін в арбітражній угоді; недійсність

самої арбітражної угоди за законом, якому сторони її підпорядкували, а за відсутності

такого підпорядкування — за законом країни, в якій арбітражне рішення було винесено;

відсутність належного повідомлення будь-якої із сторін про призначення арбітра або про

сам арбітражний процес, або неможливість для сторони з будь-яких інших поважних

причин подавати свої заперечення чи пояснення у справі і тим самим захистити свою

позицію; винесення арбітражного рішення щодо спору, не передбаченого арбітражною

угодою, або коли арбітражне рішення не підпадає під умови арбітражної угоди, або

арбітражне рішення містить постанови з питань, які виходять за межі арбітражної угоди;

невідповідність складу арбітражного суду або арбітражної процедури угоді сторін, а для

випадків, коли така угода сторін була відсутня, — невідповідність складу суду або

арбітражної процедури тим, які були визначені на підставі положень ст. IV Європейської

конвенції. Цей перелік є вичерпним.

Як видно, підстави, передбачені ст. IX Європейської конвенції, практично повністю

співпадають з підставами, передбаченими підпунктом І п. 2 ст. 34 Закону України «Про

міжнародний комерційний арбітраж». Але «додаткових» підстав для скасування

арбітражних рішень, які зазначені в підпункті 2 п. 2 ст. 34 Закону України «Про

міжнародний комерційний арбітраж», Європейська конвенція не передбачає. Також вона

не передбачає і саму можливість існування будь-яких додаткових підстав для скасування

арбітражних рішень у контексті правових наслідків такого скасування для виконання

арбітражних рішень.

Головним правовим наслідком скасування арбітражного рішення згідно з Європейською

конвенцією є те, що факт скасування арбітражного рішення в одній з держав-учасниць

Конвенції з однієї з підстав, передбачених ст. IX Конвенції, є достатньою підставою для

відмови у визнанні і виконанні цього арбітражного рішення в інших державах-учасницях

Конвенції.

Визначивши в п. 1 ст. IX умови і підстави для скасування арбітражних рішень, які

підпадають під дію Конвенції, а також правові

112

наслідки цього, Європейська конвенція в п. 2 ст. IX встановлює правовий зв'язок з Нью-

Йоркською конвенцією. Згідно з зазначеним пунктом у відносинах між державами-

учасницями Конвенції 1961 р., які водночас є державами-учасницями Конвенції 1958 р.,

«... пункт 1 даної статті обмежує застосування статті V (1)(е) Нью-Йоркської конвенції

випадками, передбаченими в пункті 1 статті IX даної Конвенції»'.

Розглядаючи зв'язок між положеннями Європейської і Нью-Йоркської конвенцій І.

Нестор, спеціальний доповідач ООН з питань застосування положень Нью-Йоркської

конвенції, вказує, що дійсно, в підпункті е) п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції міститься

ще одна підстава, яка може бути мотивом для відмови у визнанні і виконанні рішення:

згідно з вищезазначеним текстом можна відмовляти у визнанні і виконанні рішення на

прохання сторони, проти якої це рішення винесено, якщо «рішення ще не стало

остаточним для сторін або скасовано, або призупинено компетентною владою країни, де

воно було винесено, або країни, закон якої застосовувався». Тобто це положення надає

скасуванню рішення в тій країні, де воно було винесено, абсолютного характеру

незалежно від підстави, з якої це рішення було скасоване. В Європейській конвенції

подібного положення не передбачено, тому система, передбачена пь 1 ст. IX даної

Конвенції, є певним прогресом порівняно з Нью-Йоркською конвенцією. Справді,

скорочуючи у відносинах між державами-учасницями кількість випадків скасування

іноземних арбітражних рішень, ця Конвенція значною мірою, навіть починаючи з

моменту набрання рішенням сили, позбавляє можливості використання будь-яких

протизаконних шляхів, до яких за певних обставин намагатиметься вдатися сторона, яка

програла справу2.

Розгляньмо питання, пов'язані з тим, що в Законі України «Про міжнародний комерційний

арбітраж» передбачені «додаткові» підстави для скасування арбітражного рішення в

контексті Європейської конвенції.

По-перше, положення якого нормативного акта має застосовувати державний суд України

при розгляді клопотання про скасування арбітражного рішення, винесеного на території

України, у тому разі, якщо арбітражна угода і винесене на її основі арбітражне рішення

підпадають під дію Європейської конвенції?

' Див.: Европейская конвенция о внешнеторговом арбитраже 1961 г. // Регистр текстов

международных конвенций и других документов, касающихся права международной

торговли. — Том II. К..73У.З. — Нью-Йорк, 1973. - С. 49-50.

! Див.: Доклад Специального докладчика Иона Нестора (Румыния): Проблемы,

касающиеся применения и толкования существующих международных многосторонних

конвенций, действующих в области международного коммерческого арбитража, и

связанные с этим вопросы // Ежегодник Комиссии Организации Объединенных Наций по

праву международной торговли. - Т. III. А/ СЫ.9/64. - 1972. - С. 225-299.

113

По-друге, чи буде підставою для відмови у виконанні арбітражного рішення в будь-якій

країні-учасниці як Європейської, так і Нью-Иоркської конвенцій те, що це арбітражне

рішення скасоване в Україні за однією з «додаткових» підстав, передбачених підпунктом

2 п. 2 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»?

І по-третє, які правові наслідки матиме скасування арбітражного рішення, ухваленого в

Україні з однієї з підстав, передбачених підпунктом 2 п. 2 ст. 34 Закону, при виконанні

даного арбітражного рішення в державі, що не є учасницею Європейської конвенції, але є

учасницею Нью-Йоркської конвенції?

Відповідаючи на перше запитання, треба зазначити, що в Україні інститут скасування

арбітражного рішення регулюють норми двох нормативних актів: Європейської конвенції

про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., учасницею якої є Україна, і Закону України

«Про міжнародний комерційний арбітраж». Але, як вже наголошувалось, Закон України

«Про міжнародний комерційний арбітраж» регулює правовідносини щодо скасування

арбітражних рішень у позитивному розумінні, а Європейська конвенція регламентує лише

правовідносини, які виникають внаслідок скасування арбітражного рішення в одній країні

і виконання цього арбітражного рішення в іншій країні, встановлюючи при цьому перелік

підстав. Можна припустити, що українські державні суди, розглядаючи справи про

скасування арбітражних рішень, винесених на території України, незалежно від того,

поширює на ці арбітражні рішення свою дію Європейська конвенція чи ні, повинні

застосовувати тільки відповідні положення Закону України «Про міжнародний

комерційний арбітраж», а не Європейської конвенції. Але таке припущення не є вірним.

Інша позиція з цього приводу була викладена в постанові Пленуму Верховного Суду

України1. Ця позиція полягає в тому, що суди не мають права застосовувати «додаткові»

підстави, передбачені Законом, у разі застосування до таких рішень Європейської

конвенції. Але і такий підхід не є коректним. Вважаю, що суди можуть дотримуватися цієї

позиції Верховного Суду України, а можуть і не дотримуватися з огляду на те, що норма

п. 1 ст. X Європейської конвенції не має імперативного характеру. Вона не забороняє

судам скасовувати арбітражні рішення з інших підстав, ніж ті, що передбачені

Конвенцією. Таким чином, вона не є обов'язковою для застосування державними судами

при вирішенні справ про скасування арбітражного рішення, але вона обов'язкова для

державних судів при вирішенні питань про виконання арбітражних рішень.

1 Див.: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 «Про

практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів

та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного

комерційного арбітражу на території України» // Юридичний вісник України. — 2000. —

№ 9. — 2—8 березня. — С. 23—32.

114

Відповідаючи на друге питання, необхідно пам'ятати, що в Європейській конвенції (п. 1

ст. IX) зазначені чотири групи підстав, за наявності хоча б однієї з яких арбітражне

рішення може бути скасоване. Конвенція також вказує, що скасування арбітражного

рішення буде підставою для відмови у визнанні і виконанні цього рішення в інших

державах-учасницях Конвенції тільки за умови, якщо таке скасування буде зроблене

державним судом лише за однією з зазначених у Конвенції підстав. Якщо український

державний суд скасував арбітражне рішення, винесене на території України, за однією з

підстав, передбачених підпунктом 2 п. 2 ст. 34 Закону «Про міжнародний комерційний

арбітраж», то при виконанні даного арбітражного рішення в країні-учасниці Європейської

конвенції в його виконанні може бути не відмовлено через порушення ст. IX Конвенції.

Арбітражне рішення може бути виконане в країні-учасниці Європейської конвенції навіть

тоді, коли воно було скасоване в іншій країні-учасниці Європейської конвенції, наприклад

в Україні, з будь-яких інших підстав, ніж ті, що передбачені ст. IX цієї Конвенції.

Відповідаючи на третє питання, варто зазначити, що Нью-Йоркська конвенція передбачає

як підставу для відмови у виконанні арбітражного рішення те, що це арбітражне рішення

було скасоване, не конкретизуючи, за якими підставами таке скасування відбулося. Отже,

якщо український державний суд скасував арбітражне рішення, винесене на території

України з будь-яких підстав, передбачених ст. 34 Закону, то при виконанні такого

арбітражного рішення в країні-учасниці Нью-Йоркської конвенції, до якої не будуть

застосовуватися положення Європейської конвенції, у його виконанні може бути

відмовлено за підставою, передбаченою ст. V (1)(е) Нью-Йоркської конвенції.

Розглянуті више питання дозволяють дійти таких висновків:

Інститут скасування арбітражного рішення — це загалом інститут внутрішнього права

кожної окремої країни. Деякі його елементи, зокрема перелік підстав для скасування,

врегульовані міжнародним договором — Європейською конвенцією 1961 р. Арбітражне

рішення може бути скасоване тільки державним судом країни місця винесення

арбітражного рішення чи державним судом країни, за законодавством якої арбітражне

рішення було винесене. Перелік підстав для скасування арбітражного рішення

визначається також законодавством країни суду, в якому розглядається справа про

скасування арбітражного рішення. Цей перелік є вичерпним. Між скасуванням

арбітражного рішення і його виконанням існує певний правовий зв'язок, встановлений як

Нью-Йоркською, так і Європейською конвенціями. Цей зв'язок полягає в тому, що

скасування арбітражного рішення є підставою для відмови у його визнанні та виконанні.

Цей загальний зв'язок передбачено Нью-Йоркською конвенцією. Існує також зв'язок,

встановлений ст. IX Європейської конвенції 1961 р., який полягає в тому, що скасування

арбітражного рішення в одній країні може бути підставою для відмови

115

у виконанні цього арбітражного рішення в іншій країні лише в тому разі, коли таке

скасування було ухвалене за однією з підстав, передбачених ст. IX Європейської

конвенції.

Положення Європейської конвенції щодо переліку підстав не є обов'язковими для судів

держав-учасниць Конвенції при розгляді ними справ про скасування арбітражних рішень.

Ці положення є обов'язковими для судів держав-учасниць Конвенції лише при розгляді

ними справ про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, до яких мають

застосовуватися положення Європейської конвенції. При розгляді державними судами

України справ про скасування арбітражних рішень, винесених на території України,

бажано враховувати підстави, передбачені положеннями Європейської конвенції, щоб

уникати випадків, коли скасоване в Україні арбітражне рішення виконувалося б на

території інших країн — учасниць Європейської конвенції.

Глава 9. ВИКОНАННЯ АРБІТРАЖНИХ РІШЕНЬ

9.1. Міжнародно-правове регулювання визнання і виконання іноземних арбітражних

рішень

Загальним принципом виконання арбітражних рішень є принцип добровільного

виконання. Добровільне виконання має місце тоді, коли сторона, проти якої це арбітражне

рішення винесене, виконує його без застосування з боку другої сторони, на користь якої

його винесено, процедур примусового виконання, передбачених законодавством кожної

країни.

Якщо сторона, проти якої винесене арбітражне рішення, не виконала його добровільно,

існує можливість застосувати процедуру примусового виконання цього рішення.

Примусове виконання арбітражного рішення — це така процедура, коли до сторони,

проти якої арбітражне рішення винесене, застосовуються спрямовані на його виконання

засоби примусового характеру, передбачені законом країни місця виконання.

Зупинімося на розгляді питань примусового виконання іноземних арбітражних рішень. Як

справедливо вказав С. Лебедєв, ефективність арбітражу, який вирішує цивільно-правові

спори у сфері міжнародної торгівлі, може бути досягнута в тому випадку, якщо існує

можливість примусового виконання його рішення не тільки в тій країні, де арбітражне

рішення було винесене, але і за її межами'. Треба зазначити, що в жодній країні світу

іноземні арбітражні рішення не мають «безпосередньої виконавчої сили» і для набуття

ними такої сили необхідно пройти спеціальну процедуру визнання та отримання дозволу

на виконання в країні, в якій запитується таке виконання.

Поряд з національними правовими інструментами регулювання визнання та виконання

іноземних арбітражних рішень значну, а іноді вирішальну роль, відіграють міжнародно-

правові способи регулювання цих питань. До таких способів можна віднести як

двосторонні, так і багатосторонні міжнародні договори, причому роль останніх постійно

зростає.

Першим важливим кроком на шляху міжнародно-правової уніфікації норм, що регулюють

міжнародний комерційний арбітраж в цілому та виконання арбітражних рішень зокрема,

стали женевський Протокол та Женевська конвенція.

У женевському Протоколі, загалом спрямованому на регулювання арбітражних угод,

щодо виконання арбітражних рішень було зафіксовано зобов'язання держав-учасниць

Протоколу виконувати на своїй території арбітражні рішення, які були винесені

міжнародними комерційними арбітражами на власній території. Це зобов'язання

закріплено у ст. З Протоколу, яка вказує, що кожна До-

1 Див.: Лебедєв С.Н. Международный торговый арбитраж. — М., 1965. — С. 17.

117

говірна держава зобов'язується забезпечити виконання її владою згідно з положеннями її

національного закону арбітражних рішень, винесених на її власній території на підставі

попередніх статей'. Але поза сферою дії Протоколу залишились питання виконання

іноземних арбітражних рішень. Для уникнення цієї прогалини треба було розробити

окрему Конвенцію, яка й була прийнята у Женеві у 1927 р.

За задумом її розробників, женевський Протокол і Женевська конвенція повинні були

перебувати між собою в тісному правовому зв'язку. Цей зв'язок полягав у тому, що

державами — учасницями Женевської конвенції могли бути тільки ті країни, які на той

час були учасниця женевського Протоколу. Ця вимога закріплена в ст. 7 Женевської

конвенції, в якій зазначено, що дана Конвенція, яка залишається відкритою для

підписання всіма, хто підписав Протокол про арбітражні застереження 1923 p., підлягає

ратифікації. Вона може бути ратифікована тільки від імені тих держав-чле-нів і нечленів

Ліги Націй, від імені яких було ратифіковано Протокол 1923 р2. Правові зв'язки цих двох

актів обумовлені не тільки зазначеними вище положеннями. В ст. 1 Конвенції 1927 p., яка

визначає сферу її застосування, сказано, що на території будь-якої Високої Договірної

сторони, до якої застосовується дана Конвенція, арбітражне рішення, винесене відповідно

до угоди (яка надалі називається «домовленість про арбітраж») і таке, що підпадає під дію

Протоколу про арбітражні застереження, відкритого в Женеві 24 вересня 1923 p., буде

визнаватися обов'язковим і виконуватися згідно з процесуальними правилами тієї

території, де рішення пред'явлене для виконання, за умови, що вказане рішення винесено

на території однієї з Високих Договірних Сторін, до якої застосовується дана Конвенція,

та між особами, які підлягають юрисдикції однієї з Високих Договірних Сторін3. Таким

чином, Женевська конвенція поширювала свою дію тільки на ті арбітражні рішення, які

відповідають наступним вимогам (критеріям).

По-перше, арбітражне рішення має бути винесене на підставі арбітражної угоди, яка

підпадає під дію Протоколу про арбітражні застереження 1923 р. По-друге, воно має бути

винесене на території однієї з держав-учасниць Конвенції. По-третє, арбітражне рішення

має бути винесене щодо спору між особами, які підлягають юрисдикції держав-учасниць

Конвенції 1927 р.

Тільки ті арбітражні рішення, які відповідають всім вищеназваним критеріям, підпадають

під дію Конвенції 1927 р. Ці критерії можна вважати відповідно до Конвенції базовими.

' Протокол об арбитражных оговорках 1923 г. // Регистр текстов международных

конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Том II.

Рч.73У.З. — Нью-Йорк, 1973. — С. 9—13.

1 Див.: Конвенция об исполнении иностранных арбитражных решений 1927 г. // Там само.

— С. 17.

1 Там само. — С. 14.

118

Конвенція визначила, що іноземні арбітражні рішення, які відповідають усім зазначеним

критеріям, повинні виконуватися згідно з процесуальними нормами тієї території, тобто

тієї держави, де дане рішення пред'явлене до виконання.

Разом з цими як базові критерії Женевська конвенція запровадила і додаткові критерії,

яким повинні відповідати арбітражні рішення, аби вони могли одержати статус

арбітражних рішень, що можуть бути виконані на підставі цієї Конвенції. До таких

«додаткових» критеріїв Женевська конвенція відносить:

По-перше, те, що арбітражна угода, на підставі якої винесено арбітражне рішення, має

бути чинною згідно з законом, який до неї застосовується.

По-друге, те, що предмет спору міг підлягати врегулюванню шляхом арбітражу

відповідно до закону країни, в якій рішення пред'являється до виконання (принцип

припустимості арбітражної угоди). Не встановлюючи будь-яких обмежень щодо предмета

спору, Протокол передбачає можливість для держав-учасниць обмежити цей предмет