Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

Подождите немного. Документ загружается.

тільки правовідносинами торговельного характеру. Частина 2 ст. 1 Протоколу

проголошує, що кожна Договірна держава зберігає право обмежити вказане вище

зобов'язання тими контрактами, які вважаються торговельними за її національним

законом. Договірна держава, яка скористалася цим правом, повинна повідомити

Генерального Секретаря Ліги Націй, щоб інші Договірні держави могли бути таким чином

поінформовані.

По-третє, те, що арбітражне рішення було винесено арбітражним судом, який був

передбачений арбітражною угодою або сформований в порядку, погодженому сторонами,

і відповідно до закону, який регулює арбітражну процедуру.

По-четверте, те, що рішення стало остаточним в країні, в якій його було винесено.

По-п'яте, те, що визнання і виконання арбітражного рішення не суперечить публічному

порядку або принципам права тієї країни, в якій рішення пред'явлено до виконання.

Конвенція прямо встановлює, на кого покладається обов'язок доводити наявність усіх

ознак, яким має відповідати арбітражне рішення. Це має робити сторона, на користь якої

арбітражне рішення було винесене. Таким чином, обов'язок доведення в суді відповідності

арбітражного рішення вимогам, наведеним вище, покладений на кредитора.

Стаття 3 Конвенції 1927 р. дає можливість стороні, проти якої винесено арбітражне

рішення, довести в суді країни місця виконання, посилаючись на закон, який регулює

арбітражну процедуру, що є інші підстави поряд з тими, що передбачені Конвенцією, які

дають цій стороні право оскаржувати дійсність арбітражного рішення в суді загальної

юрисдикції. В такому разі суд, у якому заявлено клопотання щодо виконання

арбітражного рішення, виходячи з міркувань доцільності, може або відмовити у визнанні і

виконанні цього арбітражного рішення, або відкласти розгляд даного

119

питання, надавши означеній стороні строк розумної тривалості, протягом якого вона

могла б домогтися анулювання арбітражного рішення відповідним компетентним судом.

Такі положення ст. З Конвенції 1927 р. роблять перелік підстав, за наявності однієї з яких

компетентний суд країни місця виконання арбітражного рішення може відмовити у

визнанні і примусовому виконанні арбітражного рішення, невичерпним. Положення даної

статті дозволяють стороні, проти якої винесено арбітражне рішення, заперечувати

дійсність арбітражного рішення, посилаючись не тільки на положення самої Конвенції,

але також і на положення закону країни, який застосовувався до регулювання арбітражної

процедури, що згідно з нею було прийняте дане арбітражне рішення.

Підбиваючи підсумки аналізу критеріїв, яким має відповідати згідно з Конвенцією

арбітражне рішення, а також підстав, за наявності яких у виконанні арбітражного рішення

може бути відмовлено, можна зробити такі висновки.

Обов'язок доведення в суді відповідності арбітражного рішення вимогам, передбаченим у

ст. 1 Конвенції, покладений на кредитора. Факт відповідності арбітражного рішення

критеріям, переліченим у ст. 2 Конвенції, має встановлюватися судом на його власний

розсуд, що є формою судового контролю з боку суду країни місця виконання

арбітражного рішення. На боржника Конвенція, з одного боку, покладає обов'язок

доведення існування інших підстав для оскарження арбітражного рішення, а з іншого

боку, дає право доводити це, посилаючись на будь-які підстави, які можуть існувати

згідно з законом, що застосовувався до регулювання арбітражного процесу.

Однак Конвенція 1927 р. не обмежує свої вимоги до арбітражної угоди і арбітражного

рішення, винесеного на її основі, зазначеними вище критеріями. Якщо арбітражне

рішення та арбітражна угода, на підставі якої воно було винесене, відповідають усім

наведеним вище критеріям — як базовим, так і додатковим — у визнанні і виконанні

арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо суд країни місця виконання

арбітражного рішення встановить, що арбітражне рішення було анульовано в країні, де

воно було винесене; сторона, проти якої спрямоване арбітражне рішення, не була

належним чином сповіщена про арбітражний розгляд спору в достатній строк, щоб мати

можливість надати свої пояснення щодо справи або, будучи неправоздатною, вона не була

належним чином представлена при розгляді спору; рішення винесене щодо спору, який не

передбачений, або не підпадає під умови арбітражної угоди, або якщо воно містить

постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди.

Якщо рішення не охоплює всіх питань, переданих до арбітражного суду, компетентний

орган країни, в якій вимагається визнання і виконання рішення, може, якщо вважає за

доцільне, відкласти вирішення клопотання про таке визнання та виконання або за-

120

довольнити його за умови надання гарантії, яку цей орган визнає достатньою.

Як бачимо, відповідність арбітражного рішення критеріям, переліченим у ст. 2 Конвенції,

може встановлюватися судом на його власний розсуд, а точніше — має встановлюватися

судом країни місця виконання арбітражного рішення.

Разом з визначенням критеріїв, яким повинні відповідати арбітражні рішення, щоб

уможливлювалось їх виконання, Конвенція 1927 р. висуває вимоги до документів, що їх

має подати сторона, яка заявляє клопотання про визнання і виконання арбітражного

рішення. До таких документів належать: оригінал арбітражного рішення або його

належним чином завірена копія згідно з вимогами закону тієї країни, в якій було винесено

дане арбітражне рішення; документальні або інші докази того, що в країні, де арбітражне

рішення було винесене, дане рішення стало остаточним у тому розумінні, що воно не

може бути предметом оскарження, касації або перегляду в порядку нагляду залежно від

того, в якій країні така процесуальна форма оскарження рішення існує. Також для

визнання та виконання арбітражного рішення слід додати документальні або інші докази

того, що, по-перше, арбітражна угода, на підставі і згідно з якою винесене арбітражне

рішення, підпадає під дію Протоколу; по-друге, арбітражне рішення винесене на території

однієї з держав-учасниць Конвенції 1927 р.; по-третє, воно винесене щодо спору між

особами, які підпадають під юрисдикцію держав-учасниць Конвенції 1927 р., по-четверте,

арбітражна угода, за якою винесено арбітражне рішення, була дійсною згідно з

застосованим до неї законом; по-п'яте, арбітражне рішення було винесене тим

арбітражним судом, який передбачався арбітражною угодою або сформований у порядку,

погодженому сторонами згідно з законом, що регулює арбітражну процедуру. Ці докази

повинні подаватися, як зазначає Конвенція, в разі необхідності, не визначаючи, коли така

необхідність може виникнути.

Стосовно документів, перелічених у ст. 4 Конвенції, може вимагатися їх переклад на

офіційну мову країни місця визнання і виконання арбітражного рішення. Такі переклади

мають бути належним чином завірені дипломатичним або консульським представником

країни, до якої належить сторона, «яка намагається скористатися рішенням», або

присяжним перекладачем країни, в якій вимагається визнання і виконання рішення.

Підбиваючи підсумки розгляду положень Женевської конвенції 1927 р. щодо визнання та

виконання іноземних арбітражних рішень, слід зауважити таке.

Конвенцією було передбачено дуже багато вимог щодо арбітражної угоди та арбітражного

рішення. Обов'язок доведення того, що арбітражне рішення та арбітражна угода

відповідають основним вимогам Конвенції, покладався на сторону, на користь якої

рішення було винесене. Це ставило сторону, яка вже несла на собі тягар доведення своєї

правоти в арбітражному процесі, в становище

121

менш вигідне, ніж те, в якому знаходиться сторона, що програла і проти якої вимагалося

виконання цього арбітражного рішення. Наявність великої кількості вимог формального

характеру ускладнювала процедуру визнання та виконання арбітражних рішень.

Невизначеність остаточного та вичерпного переліку підстав, за наявності однієї з яких у

виконанні іноземного арбітражного рішення могло бути відмовлено, заважало

формуванню єдиного уніфікованого підходу до виконання арбітражних рішень у різних

країнах-у-часницях Конвенції.

Визнання і виконання іноземних арбітражних рішень згідно з Нью-Йоркською конвенцією

1958 р.

Розглянувши Женевську конвенцію, перейдімо до аналізу Нью-Йоркської конвенції, яка є

сьогодні найважливішою складовою всесвітньої системи міжнародного комерційного

арбітражу.

Як справедливо відзначив С. Лебедєв, перша спроба міжнародно-правової уніфікації

основних питань міжнародного комерційного арбітражу, яка була розпочата в женевських

актах, виявилася невдалою. Зростаюча інтенсивність сучасної міжнародної торгівлі і

обумовлена цим необхідність спростити арбітраж змусили міжнародні ділові кола

визнати, що женевські угоди вже не відповідають вимогам сучасних міжнародних

економічних відносин.

Перший крок, спрямований на поліпшення такого становища, зробила Економічна і

Соціальна Рада ООН на пропозицію Міжнародної торгової палати, яка представила

вищезазначеній Раді попередній проект Конвенції про визнання і виконання арбітражних

рішень. Економічна і Соціальна Рада ООН прийняла рішення (резолюція 520 XVII)

створити Спеціальний Комітет, до складу якого ввійшли представники восьми держав-

членів. Завданням Комітету було вивчення запропонованого МТП попереднього проекту

Конвенції, подання Раді доповіді з цього питання, а також розробка в разі необхідності

проекту нової конвенції. Такий проект разом з доповіддю був поданий Економічній і

Соціальній Раді. В доповіді Спеціальний Комітет, аналізуючи поставлене МТП питання і

підготовлений нею огляд, дійшов висновку, що необхідна розробка нової конвенції, яка,

сприяючи більшою мірою, ніж Женевська конвенція 1927 р., виконанню іноземних

арбітражних рішень, водночас виражала б загальноприйняті принципи правосуддя і

поваги до суверенних прав держав'.

У своїй резолюції від 3 травня 1956 р. № 604 Економічна і Соціальна Рада прийняла

рішення скликати конференцію повноважних представників держав, метою якої стало б

укладення конвенції і розгляд можливих заходів для підвищення ефективності арбітражу

як засобу вирішення цивільно-правових спорів. Ця конференція, на якій була прийнята

Конвенція про визнання і виконання

1 Див.: Резолюція від 3 травня 1956 р. № 604 Економічної і Соціальної Ради ООН про

скликання конференції повноважних представників держав для розгляду проекту

Конвенції.

122

іноземних арбітражних рішень, проходила в Нью-Йорку з 20 травня до 10 червня 1958 р.

Нью-Йоркська конвенція не вирішила всіх проблем, що стосуються міжнародного

арбітражу, однак вона врегулювала найважливішу з них, як і Женевська конвенція 1927 р.,

а саме — проблему визнання і виконання іноземних арбітражних рішень. У тексті

Конвенції (ст. 2) була викладена суть женевського Протоколу 1923 р. Женевський

Протокол 1923 р. і Женевська конвенція 1927 р. втрачали силу між Договірними

державами після того, як ці держави ставали учасниками Нью-Йоркської конвенції (ст. 7).

Розгляньмо сферу застосування Нью-Йоркської конвенції. її норми застосовуються щодо

визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та,

де вимагається визнання і виконання таких арбітражних рішень, щодо спорів, сторонами в

яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Положення Конвенції застосовуються

також до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми в тій державі, в якій

запитується їх визнання і виконання.

Нью-Йоркська конвенція зробила великий крок уперед порівняно з женевським

Протоколом і Женевською конвенцією, які поширювали свою дію тільки на арбітражні

рішення, винесені на території однієї з Договірних держав.

Таким чином, як базовий принцип Нью-Йоркська конвенція закріпила принцип, згідно з

яким виконанню підлягають арбітражні рішення, винесені на території будь-якої держави,

незалежно від того, є вона учасницею Конвенції чи ні. Цей критерій чи принцип можна

умовно назвати «територіальним». Також відповідно до Конвенції не має значення,

належать сторони арбітражної угоди, на підставі якої було винесене арбітражне рішення,

до держав-учасниць Конвенції чи ні. Тому теоретично можна припустити таку ситуацію,

коли на території певної країни-учасниці Конвенції буде виконуватися арбітражне

рішення, винесене на території держави, яка не є учасницею Конвенції, щодо спору між

сторонами арбітражної угоди, жодна з яких не належить до держав-учасниць Конвенції.

Проте Нью-Йоркська конвенція не повністю відмовилась від принципів, закріплених в

женевських актах. Разом із зазначеним загальним правилом Конвенція 1958 р. передбачає,

що та чи інша держава, яка стає учасницею Конвенції, має можливість обмежити сферу її

застосування. Якщо будь-яка держава вважає неприйнятним для себе такий принцип,

Конвенція передбачила можливість для таких держав обмежити застосування положень

Конвенції тільки державами-учасницями. Для цього може бути використане перше

застереження, що міститься в ст. 1(3) Конвенції. Держава, яка скористалася правом

зробити таке застереження, буде застосовувати положення Конвенції щодо визнання і

виконання на своїй території тільки тих арбітражних рішень, які винесені на території

інших Договірних держав (так звані взаємні застереження).

123

Державні суди деяких країн, які скористалися зазначеним вище застереженням про

взаємність, вказують у своїх рішеннях, що Конвенція застосовується для виконання

арбітражних рішень, тільки якщо ці арбітражні рішення були винесені на території інших

Договірних держав. Наприклад, Верховний Суд Японії зазначив стосовно арбітражного

рішення, винесеного в Народній Республіці Китай, таке: суду добре відомо, що Японія

приєдналася до Нью-Йоркської конвенції 20червня 1961 р. з декларацією, що вона буде

застосовувати Нью-Йоркську конвенцію про визнання і виконання арбітражних рішень,

винесених тільки на території іншої Договірної держави, і що Народна Республіка Китай

приєдналася до Нью-Йоркської конвенції 27 листопада 1986 р.'.

Для деяких країн не є достатнім, щоб відділ договорів Організації Об'єднаних Націй було

повідомлено про те, що певна країна стала державою-учасницею Конвенції. В таких

країнах судам дозволено застосовувати Конвенцію щодо арбітражних рішень, винесених в

інших країнах тільки після того, як уряд або одне з його агентств переконаються, що дана

країна стала договірною державою, і подадуть відповідні «посвідчення». Прикладом

такого підходу є Австралія, в якій секретар Міністерства закордонних справ повинен

підписати сертифікат, зазначивши, що країна є Договірною державою в межах Нью-

Йоркської конвенції2.

Разом з іноземними арбітражними рішеннями, визнаними такими згідно з

«територіальним» принципом, у сферу дії Конвенції також підпадають арбітражні

рішення, які не вважаються «внутрішніми» арбітражними рішеннями з погляду

законодавства держави, на території якої вимагається визнання і виконання даного

рішення. В цьому випадку мова йде про арбітражні рішення, які винесені на території тієї

ж держави, в якій вимагається визнання і виконання даних рішень, але за законодавством

даної держави ці рішення не є «внутрішніми» арбітражними рішеннями. На жаль,

Конвенція не дає визначення «внутрішнього» арбітражного рішення, а лише відсилає до

законодавства тієї держави, де вимагається виконання рішення. С. Лебедєв назвав цей

додатковий критерій «національним» або «суб'єктивним». Він вказує, що він дозволяє

кожній державі визначати, які арбітражні рішення, окрім тих, що винесені за кордоном, є

«не внутрішніми», а іноземними.

Варто також звернути увагу, що Конвенція 1958 р. не містить вказівок стосовно того, що її

положення повинні застосовуватися тільки до арбітражних рішень, винесених щодо спору

між особами, які належать до різних держав, що є учасницями Конвенції. Конвенція

взагалі не містить ніяких вимог стосовно належності сторін арбітражної угоди до тієї чи

іншої держави, а також моменту підписання арбітражної угоди. Це також відрізняє її від

Протоколу

1JДив.: Commercial Arbitration Yearbook — The Hague: Kluwer Law International, 1996. —

Vol. 21. — P. 400—403.

2JТам само, 1995. - Vol. 20. - P. 1008-1095.

124

1923 p. і Конвенції 1927 p., а також від Європейської конвенції 1961 p., яка застосовується

щодо арбітражних угод, арбітражних процесів і рішень, винесених на підставі таких

арбітражних угод тільки в тому разі, якщо на момент підписання арбітражної угоди її

сторони мали своє місцезнаходження або місце проживання в різних державах-учасницях

Конвенції. Таким чином, на відміну від Нью-Йоркської Європейська конвенція виключає

можливість застосування її положень щодо арбітражних угод, процесів і, що важливо,

арбітражних рішень, коли обидві сторони арбітражної угоди не належать до Договірних

держав.

Конвенція не встановлює також обмежень стосовно правовідносин, спори з яких будуть

підпадати під її дію. Проте в ст. 1(3) Конвенції зазначено, що держави під час ратифікації і

приєднання мають право вказати, що вони будуть застосовувати Конвенцію тільки щодо

спорів, які виникають із договірних або інших правовідносин, що вважаються

торговельними за національним законодавством даної держави. Приблизно третина

держав-учасниць Конвенції зробили такі заяви. Так, Франція заявила, що вона буде

застосовувати Конвенцію тільки до спорів, що виникають з правових відносин,

договірних або інших, які розглядаються як торговельні за законами Франції'. Норвегія

зробила заяву, що застосовуватиме Конвенцію до спорів, в яких предметом судочинства є

нерухомість, яка знаходиться в Норвегії, або право на таке майно2.

Закінчуючи огляд сфери застосування Конвенції, слід зауважити, що Конвенція 1958 р.

поширює свою дію на арбітражні рішення, винесені як арбітражами ad hoc, так і постійно

діючими арбітражними органами, чим закріплює принцип, згідно з яким арбітражні

рішення, винесені арбітражами ad hoc мають таку ж юридичну силу і «здійсненність», як і

рішення, винесені постійно діючими арбітражними органами.

Ключовими для визнання і виконання арбітражних рішень є положення ст. НІ Нью-

Йоркської конвенції. Згідно з ним кожна дер-жава-учасниця Конвенції взяла на себе

зобов'язання визнавати арбітражні рішення як обов'язкові і виконувати ці рішення згідно з

процесуальними нормами, що діють на території даної держави. Процесуальний режим,

згідно з яким мають виконуватися арбітражні рішення, не повинен бути більш

обтяжливим (більш складним за процедурою, більш тривалим у часі і таким, що коштує

дорожче — мито, збори та ін.), ніж той, що застосовується в даній державі для визнання і

виконання внутрішніх арбітражних рішень. Таким чином, за деякими винятками для

визнання і виконання арбітражних рішень в межах Конвенції, так званих конвенційних

арбітражних рішень, має

1JДив.: Нью-Йоркская конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных

арбитражных решений 1958 г. // Регистр текстов международных конвенций и других

документов, касающихся права международной торговли. — Том II. 11.73У.З. — Нью-

Йорк, 1973. — С. 38.

2JТам само.

125

застосовуватися, фактично, національний режим виконання. В силу цього не можна не

погодитися з С. Лебедєвим, що Конвенція все ж не покладає на договірні держави

зобов'язань прирівнювати в даному відношенні іноземні арбітражні рішення до

внутрішніх1.

Стаття IV Конвенції визначає, так би мовити, технічні і формальні вимоги до документів,

які повинні подаватися зацікавленою стороною для виконання арбітражних рішень.

Сторона, яка звертається за визнанням і примусовим виконанням арбітражного рішення,

що набуло сили, повинна направити до компетентної влади країни, в якій дане арбітражне

рішення має бути виконане, письмове клопотання або заяву з проханням визнати і

виконати це рішення. Слід зауважити: Конвенція не містить будь-яких вимог до форми та

змісту такого клопотання, що вказує на те, що такі вимоги мають бути визначені

законодавством кожної країни. До даного клопотання необхідно додати: належним чином

завірений оригінал арбітражного рішення або належним чином завірену копію

арбітражного рішення, оригінал арбітражної угоди або її належним чином засвідчену

копію, на підставі якої було розглянуто спір і винесено арбітражне рішення.

Якщо мова арбітражного рішення не співпадає з мовою країни місця його виконання, то

обов'язковим є переклад арбітражного рішення і арбітражної угоди на офіційну

(державну) мову країни місця виконання. Переклад цих документів має бути завірений

або дипломатичним чи консульським закладом, або офіційним чи присяжним

перекладачем.

Необхідність подання арбітражної угоди випливає з положень ст. II Конвенції, згідно з

якою кожна договірна держава визнає письмову угоду, за якою сторони зобов'язуються

передати до арбітражу усі або будь-які спори. Існування письмової арбітражної угоди

розглядається Конвенцією як умова дійсності арбітражного рішення. Компетентна влада

країни виконання повинна переконатися в існуванні арбітражної угоди і мати її в своєму

розпорядженні на випадок, якщо сторона, проти якої винесено рішення, буде посилатися

на недійсність цієї арбітражної угоди. Як цілком справедливо було зазначено в доповіді

Генерального секретаря ООН з питань практики застосування положень Нью-Йоркської

конвенції 1958 р. стосовно ст. IV, в якій викладені технічні формальності щодо одержання

ухвали про визнання і виконання арбітражного рішення, не було одержано великої

кількості повідомлень і, очевидно, ніяких серйозних проблем у зв'язку з цим не виникло.

Це варто вітати, враховуючи значимість ст. IV. Передбачаючи тільки надання

арбітражного рішення і угоди, Конвенція ліквідовує вимоги подвійної екзекватури, які

існували раніше згідно з положеннями Женевської конвенції, і концентрує судовий

контроль у країні, де рішення має виконуватися. Сторона, яка подає ці два документи,

подає докази prima facie свого пра-

1 Див.: Лебедев С.Н. Международный торговый арбитраж. — М., 1965. — С.152.

126

ва на виконання арбітражного рішення. її прохання має бути задоволеним, якщо іншою

стороною не буде доведена жодна із перелічених далі підстав для відведення або вони не

будуть встановлені судом'.

Взявши на себе зобов'язання визнавати арбітражні рішення обов'язковими і виконувати їх

на своїй території, держави — учасниці Нью-Йоркської конвенції узгодили перелік

підстав, за наявності однієї з яких у виконанні арбітражного рішення може бути

відмовлено в країні місця виконання. Перелік таких підстав було визначено у ст. V

Конвенції, яка складається з двох частин. В основі такого поділу лежить критерій

покладання обов'язку доведення наявності тієї чи іншої підстави для відмови у виконанні

арбітражного рішення. Пункт 1 ст. V Конвенції (далі — ст. V(l)) дає перелік підстав для

відмови у виконанні, які повинні бути доведені стороною, проти якої арбітражне рішення

спрямовано і вимагається до виконання. Пункт 2 ст. V (далі — ст. V(2)) дає перелік

підстав, наявність яких суд може встановлювати на власний розсуд, опираючись при

цьому не тільки і не стільки на докази сторін, скільки на свої власні дослідження.

Незважаючи на те, що у ст. V(2) Конвенції передбачено дві підстави, вони в цілому

стосуються порушень публічного порядку згідно з законом країни суду, в якій

вимагається визнання і виконання арбітражного рішення.

Практика застосування судами різних країн положень ст. V Конвенції свідчить, що

перелік підстав має тлумачитися вузько. Застосування судами підстав, передбачених ст.

V(l) Конвенції, для відмови у виконанні можливе тільки в разі серйозного порушення або

чинних норм права, або загальних принципів міжнародного комерційного арбітражу, або

положень, обов'язкових для сторін та арбітрів, які випливають з арбітражної угоди.

Щодо підстав для відмови у виконанні, передбачених ст. V(2) Конвенції, то суди повинні

приймати рішення про порушення публічного порядку тільки у випадках порушення

міжнародного, а не внутрішнього публічного порядку.

Значення, зміст та спрямованість ст. ст. IV—VI Конвенції полягають у тому, що мають

створити такий правовий режим виконання арбітражних рішень, який був би максимально

спрощеним та сприятливим. Таке ставлення закріплює, як зазначили відповідні суди

США, «презумпцію, спрямовану на виконання»2.

Проаналізуймо ці підстави і з'ясуймо їх зміст.

Важливим для з'ясування суті підстав для відмови у виконанні є відповідь на запитання:

чи може державний суд, до якого подано клопотання про виконання арбітражного

рішення, на власний роз-

' Див.: Доклад Генерального секретаря ООН на Конференции ООН по международному

торговому арбитражу // Ежегодник Комиссии Организации Объединенных Наций по

праву международной торговли. — 1970. A/CN.9/21/ - С. 299-328.

2 Див.: Commercial Arbitration Yearbook — The Hague: Kluwer Law International, 1978. -

Vol.3. - P. 205-299.

127

суд дозволити виконання, якщо є підстава для відмови у виконанні даного арбітражного

рішення? Чи зв'язаний суд у своїх діях при вирішенні питання про виконання

арбітражного рішення імперативним приписом, чи він має право діяти на власний розсуд?

Ці питання виникають тому, що в тексті Конвенції застосовується не вислів «не має бути»

відмовлено, а «може бути» відмовлено. Тому можна припустити, що Конвенція містить

певний дозвіл судам вирішувати на власний розсуд: чи відмовляти у виконанні, чи за

наявності однієї з підстав, передбачених ст. V(l) Конвенції, дозволяти таке виконання.

Практика судів багатьох країн свідчить про неоднозначний підхід до відповіді на ці

питання.

У своєму рішенні від 2 грудня 1994 р. Окружний суд Іллінойсу підсумував ставлення

США до Конвенції таким чином: метою Конвенції і основною метою визнання її

імплементації в Америці були сприяння визнанню і виконанню комерційних арбітражних

угод в міжнародних контрактах і уніфікація стандартів, за якими арбітражні рішення

виконуються в країнах, що підписали Конвенцію. Згідно з метою Конвенції, яка полягає в

тому, щоб лібералізувати процедуру виконання іноземних арбітражних рішень у визнанні

і виконанні, в чому може бути відмовлено тільки на підставі певних вузько приписаних

ситуацій. Стаття V Конвенції перелічує сім підстав для відмови у визнанні та виконанні

іноземних арбітражних рішень. Тягар доведення, що одна із цих можливостей захисту від

виконання рішення застосовується, лежить тільки на плечах сторони, яка заперечує

виконання. В разі відсутності переконання суду, що один із цих вузьких винятків має

місце, арбітражне рішення має бути виконане'.

Водночас практика деяких судів дає можливість стверджувати, що суд країни виконання

арбітражного рішення має право власного розсуду під час винесення рішення про відмову

у виконанні, навіть якщо доказів про наявність таких підстав для відмови у виконанні не

представлено.

Вищий суд Гонконгу в рішенні, датованому 16 грудня 1994 р., в справі Nanjing Cereals v.

Luckmate Commodities розробив юридичну основу, на підставі якої базується

повноваження суду виносити рішення на свій розсуд. Розділ 44 Арбітражного Ордонансу,

який імплементує Нью-Йоркську конвенцію в Гонконгу, передбачає:

(1)JУ виконанні конвенційного арбітражного рішення не повинно бути відмовлено за

винятком випадків, згаданих в цьому розділі;

(2)JУ виконанні конвенційного арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо особа,

проти якої воно спрямоване, доведе... Суд зазначив: отже, розділ 44 може розглядатися як

такий, що надає суду повноваження виносити рішення на власний розсуд: навіть якщо

існують підстави видати наказ, що дає дозвіл на виконання ар-

1 Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1994. -

Vol. 19. — P.625-629.

128

бітражного рішення, у суду залишається можливість діяти на власний розсуд, щоб

відмовити в цьому1.

Незважаючи на це, все ж таки немає серйозних теоретичних підстав і судової практики в

інших країнах, яка б підтверджувала вірність такого підходу. Державні суди країн-

учасниць Конвенції, в яких запитується визнання і виконання іноземних арбітражних

рішень, не мають права власного розсуду щодо відмови у виконанні іноземних

арбітражних рішень з підстав інших, ніж ті, що передбачені ст. V Конвенції. Отже,

першою характерною рисою підстав для відмови у визнанні та виконанні іноземних

арбітражних рішень, передбачених ст. V Нью- Йоркської конвенції, є їх вичерпність.

Другою рисою, яка характеризує підстави для відмови у виконанні арбітражних рішень і

логічно випливає із змісту першої риси, розглянутої вище, є те, що державний суд, в

якому вимагається виконання іноземного арбітражного рішення, не може переглядати

арбітражне рішення по суті в силу того, що такі підставі, як, наприклад, помилкове

тлумачення факту чи закону арбітром, не внесені до переліку підстав для відмови,

перелічених ст. V Конвенції. Це також підтверджується практикою судів різних держав.

Принцип, згідно з яким державний суд не може піддавати арбітражне рішення перегляду

по суті, не означає, що суд не може дослідити арбітражне рішення для виявлення підстав

для відмови у виконанні, передбачених ст. V Конвенції, наприклад, щодо перевищення

арбітром своїх повноважень і таке ін.

Практика судів різних держав свідчить, що перегляд арбітражного рішення по суті

заборонений Конвенцією. З цього приводу Верховний Суд Індії провів тривале публічне

розслідування і дійшов висновку, що обсяг питань, поставлених перед судом, в якому

вимагається виконання арбітражного рішення, обмежується підставами, зазначеними в

розділі 7 Акта 1961 р. (який імплементує Нью-Йоркську конвенцію в Індії), і «не дає

можливості стороні вказаного розгляду піддавати сумніву суть арбітражного рішення»2.

Касаційний суд в Люксембурзі заявив, що Нью-Йоркська конвенція не передбачає

контролю над способом, яким арбітри виносять рішення по суті справи. Єдиним

застереженням є міжнародний публічний порядок. Навіть у випадку навмисної помилки

під час тлумачення факту чи закону, вчиненого арбітражним трибуналом, це не є

підставою для відмови у виконанні арбітражного рішення3. Інші суди також підтвердили

принцип неможливості перегляду арбітражного рішення по суті.

Третя риса, яка характеризує підстави для відмови у виконанні іноземних арбітражних

рішень, полягає в тому, що обов'язок дове-

1JCommercial Arbitration Yearbook, паї, 1994.- Vol.19. - P. 1027-1034.

2JДив.: Там само. 1995. — Vol. 20. 5 Див.: Там само. 1996. — Vol. 21.

-JThe Hague: Kluwer Law Internatio-

-JP. 575-576.

-JP. 565.

129

дення наявності цих підстав лежить на стороні, проти якої вимагається виконання

арбітражного рішення. Прохання про відмову у виконанні повинна заявити сторона, проти

якої дане арбітражне рішення спрямоване і проти якої вимагається його виконання. На цю

ж сторону покладено обов'язок збирання і подання компетентному державному суду

доказів, які підтверджують наявність однієї або кількох підстав, передбачених

Конвенцією, і тільки за наявності заявленого прохання щодо відмови у визнанні та

виконанні арбітражного рішення з поданням відповідних доказів компетентний

державний суд має право розглянути це прохання, вивчити і оцінити подані докази згідно

з процесуальними нормами країни, в якій вимагається визнання та виконання

арбітражного рішення. З цього правила випливає, що компетентний державний суд, в

якому розглядається справа про виконання арбітражного рішення, не має права з власної

ініціативи ані заявляти про наявність тих чи інших підстав, ані збирати докази для

підтвердження наявності цих підстав. Ця третя основна риса, яка характеризує підстави

для відмови у виконанні, також майже одностайно підтверджується практикою судів

різних держав.

Розглянувши основні риси, які характеризують підстави для відмови у виконанні

арбітражних рішень, передбачені ст. V Нью-Йоркської конвенції, ми можемо перейти

безпосередньо до дослідження кожної з цих підстав, насамперед, передбачених ст. V(l)

Нью-Йоркської конвенції.

Підстави, передбачені ст. V(l)(a). Аналізуючи ці підстави, можна зробити висновок, що всі

вони стосуються в широкому розумінні питань недійсності арбітражної угоди, але в

самому тексті Конвенції вони поділяються на питання, що стосуються праводієздат-ності

сторін арбітражної угоди, та ті, що стосуються інших складових або умов дійсності

арбітражної угоди. Що стосується праводі-єздатності сторін арбітражної угоди, то

Конвенція не конкретизує закон, згідно з яким недієздатність сторін угоди має