Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

Подождите немного. Документ загружается.

визначатися, а дає лише загальне посилання на «закон, який застосовується до них». В

силу цього право визначати такий закон, а згідно з ним — праводієздатність сторін

арбітражної угоди має тільки суд країни виконання цього арбітражного рішення.

У теорії міжнародного приватного права та в законодавстві різних країн закріплені різні

підходи щодо визначення права, яке застосовується до визначення праводієздатності

юридичних та фізичних осіб. Розгляд цих підходів не є предметом нашого дослідження, і

тому ми маємо тільки сказати, що Конвенція не містить чіткої колізійної норми, згідно з

якою має визначатися праводієздатність сторін арбітражної угоди. Конвенція містить

лише загальне положення, згідно з яким державний суд певної держави, який розглядає

питання про виконання на території цієї держави іноземного арбітражного рішення, при

визначенні праводієздатності юридичної або фізичної особи буде застосовувати спочатку

відповідну колізійну норму, передбачену правом країни місця виконання, а

130

потім норми законодавства тієї країни, до якого відішле ця колізійна норма.

Якщо визнання та виконання арбітражного рішення вимагається в Україні проти

української юридичної особи, то суд має визначати правоздатність боржника за

українським законом, а правоздатність стягувача — іноземної юридичної особи — за

законом країни, де вона створена. Необхідність застосування закону країни, де створена

юридична особа, обумовлена нормою ч. 2 ст. 567 ЦК УРСР, яка встановлює: «Цивільна

правоздатність іноземних підприємств та організацій при укладанні угод по зовнішній

торгівлі і по зв'язаних з нею розрахункових, страхових та інших операціях визначається за

законом країни, де створено підприємство чи організація»'. Праводієздатність стягувача

— іноземної фізичної особи суд має визначати за законом країни, громадянином якої вона

є, а осіб без громадянства — за законом країни, в якій вона має постійне місце

проживання. Необхідність застосування закону країни громадянства чи закону країни

доміцилія обумовлена нормами ст. 566-1 ЦК УРСР, яка встановлює: «Цивільна

дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої

він є. Цивільна дієздатність особи без громадянства визначається за законом країни, в якій

вона має постійне місце проживання»2.

Розгляньмо інші умови недійсності арбітражної угоди.

Відомо, що дійсна арбітражна угода є правовою основою одержання третейським судом

права (компетенції) розглядати спір, правовою підставою виключення компетенції

державних судів розглядати цей спір, а також необхідною умовою того, що арбітражне

рішення щодо спору може буде виконаним. Тому питання недійсності арбітражної угоди і

поставлене на перше місце в переліку підстав для відмови у виконанні арбітражного

рішення, передбачених ст. V Нью-Йоркської конвенції.

Арбітражна угода як різновид правочинів, її поняття, суттєві та факультативні умови,

колізійні норми, які мають застосовуватися при визнанні арбітражної угоди недійсною,

були нами розглянуті в главі 3 посібника.

Підстави, передбачені ст. У(1)(Ь) Конвенції. Наступна підстава для відмови у визнанні та

виконанні іноземних арбітражних рішень передбачена ст. У(1)(Ь) Конвенції. Конвенція її

визначає так: «Сторона, проти якої винесено арбітражне рішення, не була належним

чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших

поважних причин не могла подати свої пояснення щодо суті спору»3.

' Цивільний кодекс УРСР. // Право України. — 1993. — № 11—12. 1 Там само.

' Див.: Нью-Йоркская конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных

арбитражных решений 1958 г. // Регистр текстов международных конвенций и других

документов, касающихся права международной торговли. - Т. II. К.73У.З. - Нью-Йорк,

1973. - С. 38.

131

Підстава, передбачена ст. У(1)(Ь), стосується питань належної процедури, тобто

дотримання міжнародними комерційними третейськими судами належної процедури

розгляду спору. При розгляді цієї підстави постає питання визначення її обсягу та змісту,

зокрема, чи маємо ми визнавати перелік зазначених у ст. У(1)(Ь) Конвенції дій вичерпним,

чи він підлягає розширеному тлумаченню? Якщо розглядати цей перелік як вичерпний, то

суд може відмовити у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення, якщо

відповідач надасть докази того, шо він:

•Jабо не був належним чином повідомлений про призначення арбітра;

•Jабо не був належним чином повідомлений про арбітражний розгляд;

•Jабо не мав змоги подати свої пояснення щодо спору. Якщо підходити до змісту підстави,

передбаченої ст. У(1)(Ь), з

точки зору розширеного тлумачення, то суд має право відмовити у визнанні і виконанні

арбітражного рішення, якщо сторона, проти якої вимагається його виконання, надасть

докази суттєвих процесуальних порушень при розгляді справи, не обмежуючись

наведеними вище, внаслідок яких ця сторона «не змогла представити свої пояснення» в

необхідному обсязі.

Практика свідчить, що суди по-різному ставляться до вирішення цього питання.

По-перше, вони виходять з того, чи відповідала процедура розгляду справи загальним

вимогам процесу країни місця виконання арбітражного рішення. Наприклад, Касаційний

Суд Другого Округу США зазначив, що це положення відповідно санкціонує

застосування стандартів держави суду щодо відповідного процесу1.

По-друге, суди мають брати до уваги тільки серйозні порушення належного процесу,

виходячи з загального принципу вузького тлумачення ст. V Конвенції.

По-третє, положення ст. У(1)(Ь) не можуть розглядатися в контексті порушення

публічного порядку країни місця суду згідно з положенням ст. У(2)(Ь) Конвенції, хоча

відповідний процес, звичайно, розуміється як такий, що належить до публічного порядку

кожної держави. За винятком підстав, передбачених ст. У(1)(Ь) Конвенції, суди можуть з

власної ініціативи відмовляти у виконанні арбітражних рішень на підставі факту

порушення належного процесу згідно зі ст. У(2)(Ь).

Підстава, передбачена ст. У(1)(Ь), вимагає, щоб сторона, проти якої вимагається

виконання арбітражного рішення, була належним чином сповіщена про призначення

арбітра і арбітражний розгляд. Проблема полягає в тому, чи є повідомлення адекватним,

щоб інформувати сторону про призначення арбітра і арбітражний розгляд.

Загальновизнаним є те, шо арбітраж є окремим засобом врегулю-

' Див.: Commercial Arbitration Yearbook .— The Hague: Kluwer Law International, 1978. -

Vol.3 - P.205.

132

вання і вирішення спорів. З огляду на таке ставлення до арбітражу повідомлення не

повинно мати специфічної офіційної форми, як цього вимагає законодавство певних

держав для внутрішніх судових та третейських процесів. Тобто навіть звичайного листа

буде достатньо, хоча надсилання рекомендованого листа з повідомленням про вручення є

більш прийнятним. Суди, які розглядають справи про виконання арбітражних рішень,

спеціально визначили, що спосіб направлення повідомлень, узгоджений сторонами, є

достатнім. У випадках, коли спір розглядається постійно діючим арбітражним органом, як

правило, застосовуються відповідні положення регламенту цього органу.

Слід зазначити, що сторони можуть за домовленістю між собою встановлювати більш

стислі строки для призначення арбітрів і представлення своїх позицій щодо спору, ніж ті,

що передбачені, наприклад, регламентом, який має застосовуватися. Недостатність строку

для повідомлення сторонам про необхідність їх присутності на слуханнях не вважається

судами порушенням належного процесу відповідно до ст. У(1)(Ь). Зокрема, строки для

повідомлення, що застосовуються під час судових розглядів, не застосовуються до

арбітражу. Критерієм, на підставі якого строк можна розглядати як невідповідно малий, є

відповідь на запитання: чи був строк направлення повідомлення таким, що фактично

перешкоджав стороні призначити свого арбітра, підготувати свій захист або з'явитися на

слухання по справі?

Належні повідомлення стосовно призначення арбітра або арбітражного розгляду

розглядаються як конкретні прояви загального принципу, згідно з яким кожна сторона має

можливість подати свої аргументи і пояснення щодо суті спору.

Під час розгляду даного питання важливо визначити: чи були у сторони, проти якої

виконується арбітражне рішення, фактичні перепони при поданні своїх аргументів у

процесі арбітражного розгляду. Більшість вивчених справ, у яких аргументом проти

виконання арбітражного рішення була неможливість подання пояснень в арбітражному

процесі відповідно до ст. У(1)(Ь), свідчать про те, що така позиція захисту рідко буває

успішною. Стосовно арбітражу під егідою СІЕТАС відповідач аргументував перед Вищим

Судом Гонконгу, що він не зміг подати свої аргументи щодо сум з посиланням на абзац в

арбітражному рішенні, який стосується розрахунку збитків «завдяки незалежному

розгляду». Суд відхилив аргумент на підставі того, що відповідач мав достатньо

можливості подати свої власні докази щодо цих сум'.

Підстави, передбачені ст. У(1)(с) Конвенції. Підстави для відмови у виконанні

арбітражного рішення, які містяться у ст. У(1)(с) Конвенції, передбачають, що арбітражне

рішення винесено щодо спору, який не передбачений або не підпадає під умови арбітраж-

' Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1996. -

Vol.21 - P. 542-545.

133

ної угоди або арбітражного застереження в договорі, чи містить постанови з питань, що

виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, з тим,

однак, якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою чи застереженням,

можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою чи застереженням,

тоді та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, охоплених

арбітражною угодою чи арбітражним застереженням в договорі, може бути визнана і

виконана1.

Підстави, передбачені ст. V(l)(c) Конвенції, поділяються на дві категорії. Перша категорія

стосується арбітражних рішень щодо спорів, не передбачених арбітражною угодою. В

такому разі завжди має місце перевищення складом арбітражного суду своїх повноважень,

джерелом і основою яких є арбітражна угода. Друга категорія стосується випадків, коли

склад арбітражного суду виходить за межі, встановлені арбітражною угодою. В цьому разі

Конвенція допускає можливість часткового виконання арбітражного рішення, винесеного

в межах арбітражної угоди. Умовою часткового виконання арбітражного рішення є те, що

постанови, винесені в межах повноважень арбітрів, можуть бути відокремлені від

постанов, винесених поза межами повноважень арбітрів.

Стаття V(l)(c) не стосується випадків, коли арбітр зовсім не мав повноважень через

відсутність чинної арбітражної угоди. Такий випадок повинен розглядатися згідно з

підставою, передбаченою ст. V(l)(a) Конвенції. Підстава, передбачена ст. V(l)(c),

стосується тих випадків, коли сама арбітражна угода є чинною, а арбітражний суд виніс

рішення з питань, що не були передбачені арбітражною угодою або не підпадали під дію

даної арбітражної угоди.

У судових рішеннях, які були досліджені у зв'язку із застосуванням підстав, передбачених

ст. V(l)(c) Конвенції, суди практично завжди відмовляли у задоволенні доводів

відповідача, який, посилаючись на те, що склад третейського суду перевищив свої

повноваження, вимагав відмовити у виконанні арбітражного рішення в цілому.

Підстави, передбачені ст. V(l)(d) Конвенції. Підстави для відмови у визнанні та виконанні

іноземних арбітражних рішень, які містяться у ст. V(l)(d) Конвенції, передбачають, що

склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін або за

відсутності такої не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж2. Ці підстави

визначають правило, за яким у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено,

якщо відповідач може довести, що формування складу третейського суду або арбітражна

процедура не відповідали угоді сторін або за відсутності уго-

' Див.: Нью-Йоркская конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных

арбитражных решений 1958 г. // Регистр текстов международных конвенций и других

документов, касающихся права международной торговли. — Том II. R.73V.3. — Нью-

Йорк, 1973. — С. 35.

1 Див.: Там само.

134

ди з таких питань не відповідали закону країни місця арбітражу. Так само, як і стосовно

підстав, передбачених ст. V(l)(a), Конвенція віддає перевагу автономії волі сторін у

визначенні закону, що має застосовуватися, перед уніфікованою колізійною нормою, яка

відсилає до законодавства країни місця арбітражу.

Порівняно з підходами, покладеними в основу Нью-Йоркської конвенції, згідно з

попередньою Женевською конвенцією 1927 р. у виконанні арбітражного рішення могло

бути відмовлено, якщо формування третейського суду або арбітражна процедура

здійснювалися не у відповідності з угодою сторін та з законом країни місця арбітражу.

Так, необхідною умовою визнання та виконання арбітражного рішення згідно з п. с) ст. 1

Женевської конвенції є те, що рішення було винесене арбітражним судом, передбаченим

домовленістю про арбітраж чи сформованим у порядку, узгодженому сторонами, і згідно з

законом, який регулює арбітражну процедуру'. Таким чином, Женевська конвенція

вимагала, щоб арбітражне рішення було винесене як згідно з угодою сторін (визнання

принципу автономії волі сторін), так і згідно з процесуальними нормами законодавства

країни місця арбітражу.

Міжнародна торгова палата (МТП), яка взяла на себе ініціативу розробки проекту нової

Конвенції з питань виконання іноземних арбітражних рішень, вважала, що один з

основних недоліків Женевської конвенції полягає в тому, що вона передбачала

можливість виконання тільки тих арбітражних рішень, які були винесені у цілковитій

відповідності з процесуальним законодавством країни місця арбітражу. Намагаючись

уникнути такої жорсткої прив'язки до закону місця проведення арбітражу, МТП

запропонувала у 1955 р. проект Конвенції з питань виконання справді міжнародних

арбітражних рішень, тобто тих арбітражних рішень, які б зовсім не регулювались

національним законодавством про арбітраж. Такий проект викликав заперечення

розробників Конвенції 1958 р., які замінили поняття «міжнародне рішення» на поняття

«іноземне рішення», зробивши посилання у ст. V(l) на застосування національного

законодавства про арбітраж.

Підстави, передбачені ст. V(l)(e) Конвенції. Стаття V(l)(e) Конвенції передбачає як

підставу для відмови у визнанні і виконанні іноземного арбітражного рішення наявність

того, що рішення ще не стало обов'язковим для сторін або було скасоване чи призупинене

виконанням компетентною владою країни, де його було винесено, або країни, закон якої

застосовувався.

Перша частина даної статті, яка говорить: «рішення ще не стало обов'язковим для

сторін...», передбачає насамперед, що у виконанні арбітражного рішення може бути

відмовлено, якщо сторона,

' Див.: Конвенция об исполнении иностранных арбитражных решений 1927 г. // Регистр

текстов международных конвенций и других документов, касающихся права

международной торговли. — Том П. ЮЗУ.З. — Нью-Йорк, 1973. - С. 14-19.

135

проти якої виконується арбітражне рішення, доведе, що це арбітражне рішення не стало

обов'язковим для сторін.

Попередниця Конвенції 1958 р. — Женевська конвенція 1927 р. — вимагала, щоб

арбітражне рішення стало «остаточним» у країні його винесення. Вислів «остаточне в

країні, в якій воно було винесене», тлумачився в той час багатьма судами, що

застосовували положення цієї Конвенції, як вимога отримання дозволу на виконання

(exequatur), який мав видаватися судом країни винесення арбітражного рішення.

Так як в країні, де вимагалося виконання арбітражного рішення, також необхідно було

отримати дозвіл на виконання, то застосування положень Конвенції 1927 р. на практиці

перетворилось у систему так званої подвійної екзекватури. Суть її полягала в тому, що

необхідно було отримати фактично два дозволи: один у країні місця винесення

арбітражного рішення, другий — у країні місця виконання цього арбітражного рішення.

Система подвійної екзекватури або система подвійного дозволу на виконання арбітражних

рішень піддавалася серйозній критиці протягом всього періоду дії Конвенції 1927 р.

Розробники Нью-Йоркської конвенції, розглядаючи систему подвійної екзекватури як

дуже громіздку, скасували її, передбачивши вимогу обов'язковості рішення для сторін

спору. Різниця в підходах полягала в тому, що Женевська конвенція вимагала, щоб

рішення стало обов'язковим у країні місця винесення з огляду на можливі процедури його

скасування та оскарження, а Нью-Йоркська конвенція вимагала «обов'язковості рішення

для сторін» з огляду на його обов'язковість для сторін. Внаслідок цього ніякого дозволу на

виконання арбітражного рішення в країні його винесення згідно з положеннями Нью-

Йоркської конвенції не вимагається. Цей підхід, який закріпив скасування принципу

подвійної екзекватури, практично одностайно підтверджений судовою практикою різних

держав.

У контексті термінології, що застосовується в конвенціях 1927 р. та 1958 р. для

визначення остаточності і обов'язковості арбітражних рішень, необхідно стисло

зупинитися на деяких невідповідностях, що мають місце в російськомовних текстах обох

конвенцій. Російський переклад Конвенції 1927 р. містить таку редакцію пункту с) ст. 1:

«решение стало окончательным в стране, в которой оно было вынесено...»'. Російський

текст ст. V(l)(e) Конвенції 1958 р. дає таку редакцію: «решение еще не стало

окончательным»2,

1JДив.: Конвенция об исполнении иностранных арбитражных решений 1927 г. // Регистр

текстов международных конвенций и других документов, касающихся права

международной торговли. — Том II. К.73У.З. — Нью-Йорк, 1973. - С. 14-19.

2JДив.: Нью-Йоркская конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных

арбитражных решений 1958 г. // Регистр текстов международных конвенций и других

документов, касающихся права международной торговли. — Том II. Я.73У.З. — Нью-

Йорк, 1973. — С. 35.

136

хоча англійський текст Конвенції 1958 р. містить слово «binding», що означає російською

мовою «обязательный», а українською мовою — «обов'язковий» і не може перекладатися

будь-яким іншим чином.

Очевидно, під час перекладу тексту Конвенції 1958 р. з англійської на російську мову була

допущена неточність, у результаті чого і Конвенція 1927 p., і Конвенція 1958 р. містять

одне і теж слово, яке має в цих конвенціях різний зміст і значення. Також слід зазначити,

що Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» дає таку редакцію

відповідного положення ст. 36: «рішення ще не стало обов'язковим», а в частині D

доповіді Генерального секретаря, яка стосується дослідження застосування Конвенції

1958 p., сказано: «Згідно з пунктом 1(e) статті V у визнанні і виконанні може бути

відмовлено, якщо «рішення ще не стало остаточним для сторін або було скасовано чи

призупинено його виконання компетентною владою країни, де воно було винесено, або

країни, закон якої застосовується»'.

Таким чином, помилка, допущена в російському тексті Конвенції 1958 p., була повторена

в доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченій практиці застосування даної

Конвенції. Враховуючи той факт, що не існує автентичного перекладу Конвенції 1958 р.

українською мовою, і на практиці в Україні застосовується російський текст Конвенції,

який, як було показано вище, страждає певними неточностями, відповідні державні

органи України під час підготовки та видання офіційних текстів міжнародних договорів

українською мовою повинні мати це на увазі. Зазначена проблема може вводити в оману

як дослідників і практикуючих юристів, так і суддів, які розглядають справи щодо

визнання і виконання іноземних арбітражних рішень на території України.

Повертаючись до практики застосування Конвенції 1958 p., слід зазначити, що,

застосовуючи підставу, передбачену ст. V(l)(e) Конвенції, для відмови у виконанні

арбітражних рішень, суди по-різному ставляться до відповіді на запитання: повинна

«обов'язковість» визначатися згідно з правом, що застосовується до арбітражного рішення

чи вона може визначатися автономним способом, тобто незалежно від того права, що

застосовується до арбітражного рішення? Часто суди досліджують застосовне право для

того, щоб винести рішення щодо того, чи стало арбітражне рішення обов'язковим згідно з

цим правом. Наприклад, Паризький суд розглянув німецьке арбітражне законодавство,

згідно з яким арбітражне рішення стає обов'язковим тільки в тому разі, якщо воно

депоноване в суді того району, в якому арбітражне рішення було винесено. Суд вирішив,

що арбітражне рішення стало обов'язко-

' Доклад Генерального секретаря ООН на Конференции ООН по международному

торговому арбитражу // Ежегодник Комиссии Организации Объединенных Наций по

праву международной торговли. — 1970. — А/ €N.9/21/ - С. 318.

137

вим, так як воно було депоновано в суді Гамбурга, де рішення було винесене1.

Інші суди трактують слово «обов'язковий» без відсилань до застосовного права, зважаючи

при цьому на те, що арбітражне рішення більше не відкрито для дійсного оскарження по

суті у іншій арбітражній інстанції або в суді2.

Аргументом на підтримку автономності тлумачення «обов'язковості» без посилань на

право, що має застосовуватися, є така обставина. Якщо припустити, що право, яке

застосовується, передбачає, що арбітражне рішення стає обов'язковим тільки після

отримання дозволу на виконання, який видається судом країни місця винесення

арбітражного рішення, то подвійна екзекватура справді буде введена в практику

застосування Конвенції 1958 р. і, таким чином, зруйнує намагання її розробників

скасувати подвійну екзекватуру. Автономність тлумачення має і ту перевагу, що завдяки

їй не потрібно виконувати вимоги, які існують в країні місця винесення рішення, такі як

депонування в суді або навіть отримання дозволу на виконання, адже ці вимоги є

обтяжливими для виконання арбітражного рішення за кордоном. Наведена аргументація

підтверджується судовою практикою багатьох країн.

Друга категорія підстав, зазначених у ст. У(1)(е) Конвенції, передбачає, що у виконанні

арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо сторона, проти якої винесене

арбітражне рішення, доведе, що арбітражне рішення було скасоване судом країни, в якій

або згідно з законодавством якої арбітражне рішення було винесене. Відповідно до ст. VI

Конвенції 1958 р. суд може відкласти вирішення питання щодо виконання арбітражного

рішення, якщо відповідач розпочав процедуру скасування арбітражного рішення в країні

винесення рішення або в країні, закон якої застосовувався. Стаття VI дає пряме

відсилання на ст. У(1)(е) Конвенції, і тому визначена в ст. У(1)(е) прив'язка стосовно

компетентної влади повинна застосовуватися у зв'язку зі ст. VI Конвенції. Таким чином,

підставою для відмови у виконанні арбітражного рішення може бути тільки те, що

арбітражне рішення скасовано, тобто компетентною владою винесене рішення про

скасування цього арбітражного рішення. Порушення справи про скасування арбітражного

рішення само по собі не може розглядатися як підстава для відмови у виконанні даного

арбітражного рішення, а лише як умова, за наявності якої суд країни місця виконання

арбітражного рішення може відкласти розгляд питання про його виконання на підставі ст.

VI Конвенції, і тільки тоді, коли буде вважати це за доцільне.

Практика свідчить, що дії, пов'язані зі скасуванням арбітражного рішення в країні його

винесення, рідко є вдалими.

1JДив.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1977. -

Vol.2. — P. 244.

2JДив.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1979. -

Vol.4. - P. 275-277.; 1981. - Vol.6. - P. 237-242.

138

Сама Нью-Йоркська конвенція не містить норм, які стосуються процедури скасування

арбітражних рішень, однак вона закріплює принцип, згідно з яким тільки компетентна

влада країни, в якій чи за законом якої арбітражне рішення було винесене, має виключну

компетенцію з питань скасування арбітражного рішення. Суди в інших Договірних

державах можуть згідно з Конвенцією тільки надавати чи ненадавати дозвіл на виконання

арбітражних рішень в межах їх юрисдикції. Скасування арбітражного рішення в одній

країні має екстериторіальний ефект, так як запобігає його виконанню в будь-якій іншій

Договірній державі на підставі ст. У(1)(е) Конвенції. На противагу скасуванню

арбітражного рішення в країні його винесення відмова у виконанні арбітражного рішення

обмежена територією країни, суд якої відмовив у його виконанні і, відповідно, суди інших

Договірних держав юридично не зв'язані такою відмовою.

Визначення поняття «компетентна влада», передбаченого ст. У(1)(е) Конвенції, є дуже

важливим. Зважаючи на те, що Конвенція не визначила статусу органів, на які покладені

функції, передбачені ст. V, вважаю, що визначення таких органів віднесено до компетенції

кожної з держав-учасниць. Приклади із судової практики, що стосуються визначення

компетентного органу в розумінні ст. У(1)(е) Конвенції, підтверджують це. Так, Вищий

Суд Квін-сленда в Австралії виніс рішення, що таким органом є не арбітр, а суд: «Суд

країни, який має повноваження загального нагляду над місцевими арбітражами, може за

певних обставин скасувати або тимчасово зупинити арбітражне рішення, яке визначає

права сторін»'.

Третя категорія підстав, зазначених у ст. У(1)(е) Конвенції, також передбачає, що у

виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо сторона, проти якої

винесено дане рішення, доведе, що арбітражне рішення було призупинене судом країни, в

якій або згідно з законом якої воно було винесене. Відповідно до ст. VI Конвенції суд

може відкласти вирішення питання щодо виконання арбітражного рішення, якщо

відповідач розпочав процедуру призупинення арбітражного рішення або в країні

винесення рішення, або в країні, закон якої застосовувався. Як і при скасуванні

арбітражного рішення, підставою для відмови у виконанні арбітражного рішення може

бути тільки те, що арбітражне рішення призупинено, тобто винесене рішення

компетентної влади щодо його призупинення. Порушення справи щодо призупинення

арбітражного рішення само по собі не може розглядатися як підстава для відмови у

виконанні арбітражного рішення, а лише як умова, за наявності якої суд країни місця

виконання арбітражного рішення може відкласти вирішення питання щодо його

виконання на підставі ст. VI Конвенції, і тільки тоді, якщо буде вважати це за доцільне.

' Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1995. - Vol.20. -

P. 542-549.

139

Із тексту Конвенції не випливає, що мали на увазі її укладачі під поняттям «призупинення

арбітражного рішення». Найімовірніше, це стосується призупинення можливості

виконання або призупинення виконання арбітражного рішення судом країни винесення.

Як було зазначено више, підстави для відмови у виконанні арбітражних рішень,

передбачені ст. У(1)(е) Конвенції 1958 р., певним чином пов'язані з положеннями ст. IX

Європейської конвенції, присвяченої питанням скасування арбітражних рішень у країні, в

якій це арбітражне рішення було винесено. Зміст даної статті можна коротко

сформулювати таким чином: якщо в одній із держав — учасниць Європейської конвенції

арбітражне рішення було скасовано за однією з підстав, передбачених ст. IX цієї

Конвенції, то таке скасування буде вважатися підставою для відмови у виконанні такого

арбітражного рішення в інших державах, які водночас є учасницями як Європейської, так і

Нью-Йоркської конвенцій.

Ці положення Європейської конвенції так були прокоментовані в доповіді спеціального

доповідача ООН І. Нестора:

Справді, в підпункті е) п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції міститься ще одна підстава, яка

може стати мотивом для відмови у визнанні і виконанні рішення: згідно з вищезазначеним

текстом можна відмовляти у визнанні і виконанні рішення на прохання сторони, проти

якої це рішення винесено, якщо рішення ще не стало остаточним для сторін чи скасовано,

чи призупинено компетентною владою країни, де воно було винесено, або країни, закон

якої застосовувався. Це положення надає скасуванню рішення в тій країні, де воно було

винесено, абсолютного характеру незалежно від підстави, за якою це рішення було

скасоване. В Європейській конвенції 1961 р. подібного положення не передбачено, тому

система, передбачена п. 1 ст. IX цієї Конвенції, є певним прогресом поріїзняно з Нью-

Йоркською конвенцією. Справді, скорочуючи у відносинах між державами — учасницями

Європейської конвенції число підстав для скасування іноземних арбітражних ріїиень, ця

Конвенція значною мірою, навіть починаючи з моменту приведення рішення у виконання,

ліквідовує можливості використання певних протипоказаних шляхів, до яких у деяких

випадках буде схильна вдаватися сторона, що програла справу»'.

У логічному зв'язку з нормами ст. V Нью-Йоркської конвенції і, перш за все, нормами ст.

У(1)(е), перебувають норми ст. VI Конвенції, яка визначає процедури відкладання надання

дозволу на виконання арбітражних рішень.

Статтею VI Конвенції передбачені випадки, коли в ході визнання і виконання

арбітражного рішення в одній країні, в країні його

' Див.: Доклад Специального докладчика Иона Нестора (Румыния): проблемы,

касающиеся применения и толкования существующих международных многосторонних

конвенций, действующих в области международного коммерческого арбитража, и

связанные с этим вопросы // Ежегодник Комиссии Организации Объединенных Наций по

праву международной торговли. - 1972. - Т. Ш. А/ СМ.9/64. - С. 278.

140

винесення або в країні, закон якої застосовувався, було порушено справу про скасування

чи призупинення виконання даного арбітражного рішення. Згідно з положеннями ст. VI,

якщо скасування чи призупинення виконання арбітражного рішення вимагається в країні,

в якій чи за законом якої арбітражне рішення було винесено, суд країни місця виконання

може відкласти вирішення питання про виконання цього рішення.

Зміст статті вказує на те, що суд має відповідні повноваження призупинити розгляд

справи про виконання арбітражного рішення, керуючись при цьому міркуваннями

доцільності більшою мірою, ніж чітко виписаними правовими критеріями, а також

наказати стороні, яка порушила процедуру скасування чи призупинення арбітражного

рішення, надати необхідне забезпечення. Як приклад можна навести рішення окружного

суду штату Огайо, який підтвердив свої повноваження, зазначивши, що ст. VI Конвенції

надає суду «невідчужуване право власного розсуду в рамках вирішення питань,

передбачених статтею VI Конвенції»1. Необхідно зазначити, що ст. VI застосовується

тільки в тих випадках, коли процедуру скасування чи призупинення виконання

арбітражного рішення здійснено в країні його винесення чи в країні, право якої

застосовувалося. Якщо в результаті розгляду відповідного клопотання арбітражне

рішення буде скасоване або призупинене в країні його винесення, то у виконанні

арбітражного рішення може бути відмовлено на підставі ст. У(1)(е) Конвенції в будь-якій

країні, де дане рішення може бути пред'явлене до виконання.

Незрозумілим залишається тільки одне положення ст. У(1)(е) Конвенції, на яке також є

посилання у ст. VI Конвенції. Мова йде про посилання на компетентну владу країни, де

арбітражне рішення було винесено, або країну, закон якої застосовувався. І якщо цілком

ясно, що становить собою поняття «компетентна влада країни, де арбітражне рішення

було винесено», то поняття «компетентна влада країни, закон якої застосовується», не має

чіткого визначення. В силу цього суди схильні застосовувати лише прив'язку до місця

винесення арбітражного рішення. Наприклад, у справі про скасування арбітражного

рішення касаційний суд в Хертогенбош (Нідерланди) відмовився прийняти клопотання

сторони про скасування арбітражного рішення відповідно до ст. VI Конвенції, так як було

з'ясовано, що дії по скасуванню не були ініційовані в країні винесення арбітражного

рішення2. Стосовно арбітражного рішення, винесеного в Брюсселі, сторона, яка програла,

ініціювала процедуру скасування в суді Люксембурга. Суд Люксембурга відмовив у

клопотанні щодо призупинення цього арбітражного рішення згідно зі ст. VI Конвенції,

зазначивши, що «компетентним органом» є суд в країні винесення арбітражного рішення,

якою в даній справі

1JДив.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1982. -

Vol.7. - P. 382.

2JДив.: Там само. - 1996. - Vol.21. - P. 643-648.

141

є Бельгія, де ніяких дій по скасуванню не було розпочато, і що неістотним є те, що такі дії

несумісні з Бельгійським процесуальним кодексом'.

Останнє питання, яке необхідно з'ясувати щодо права державних судів призупиняти

виконання арбітражних рішень, як це передбачено у ст. VI Конвенції, стосується переліку

підстав, за наявності яких державний суд може відкласти або призупинити його