Цірат Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж

Подождите немного. Документ загружается.

виконання. Чи має суд право відкласти чи призупинити виконання арбітражного рішення

в інших випадках, ніж ті, які зазначені в ст. VI Конвенції? Ця проблема час від часу постає

в процесі розгляду справ про виконання іноземних арбітражних рішень і знаходить своє

вирішення у відповідних судових рішеннях. Досліджена практика судів різних держав-

учасниць Конвенції свідчить про те, що положення ст. VI Конвенції тлумачаться судами

обмежувально, тобто підстави для застосування обмежуються випадками, прямо

передбаченими в цій статті.

Підстави, передбачені ст. V(2) Конвенції. Розглянувши підстави для відмови у визнанні та

виконанні іноземних арбітражних рішень, передбачених ст. V(l) Нью-Йоркської конвенції,

перейдімо до розгляду підстав, передбачених ч. 2 ст. V Конвенції.

Такими підставами є випадки, коли:

•Jоб'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законом країни, де

вимагається визнання і виконання (ст. V(2)(a));

•Jвизнання і виконання арбітражного рішення суперечить публічному порядку країни, де

вимагається його виконання (ст. V(2)(b)).

На відміну від підстав для відмови у виконанні арбітражного рішення, зазначених у ст.

V(l) Конвенції, застосування підстав, передбачених ст. V(2) Конвенції, можливе з власної

ініціативи суду. Таким чином, з одного боку, положення ст. V(2) Конвенції можна

розглядати як дозвіл компетентної влади країни місця виконання іноземного арбітражного

рішення застосовувати ці підстави з її власної ініціативи, а з іншого боку, можна

розглядати як припис або як обов'язок компетентної влади перевіряти кожне арбітражне

рішення на предмет його відповідності вимогам ст. V(2). Таким чином, норму ст. V(2)

треба розглядати як форму контролю з боку держави за дотриманням суттєвих вимог

законодавства країни місця виконання (припустимість арбітражної угоди та

несуперечність публічному порядку).

Стаття V(2)(a) дозволяє суду країни виконання арбітражного рішення відмовити у його

виконанні на власний розсуд, якщо предмет спору не може бути предметом арбітражного

розгляду згідно з законодавством місця знаходження даного суду, тобто суду країни

виконання рішення. Цю підставу, незважаючи на те, що її в Конвенції виділено окремо,

можна розглядати як додаткову до підста-

1 Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1996. -

Vol. 21. — P. 617—626.

142

ви, передбаченої ст. V(2)(b). Такий підхід грунтується на тому, що визначення переліку

спорів або кола правовідносин, спори з яких можуть за згодою сторін передаватися на

розгляд до арбітражу, є прерогативою публічної влади кожної держави і в силу цього —

складовою публічного порядку цієї держави. Неможливість, продиктована законом певної

країни, піддавати арбітражному розгляду певні спори, відображає спеціальні національні

інтереси, спрямовані на те, щоб дані спори розглядалися виключно в державних судах, а

не шляхом арбітражу. Таким чином, необхідно розглядати цю підставу як складову

внутрішнього публічного порядку кожної країни, порушення якого або невідповідність

якому також є підставою для відмови у виконанні.

Стосовно застосування підстави для відмови у визнанні і виконанні арбітражного

рішення, передбаченої ст. V(2)(b) Нью-Йорк-ської конвенції, цікавою є думка, висловлена

у розділі F доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченому дослідженню

застосування і тлумачення Конвенції 1958 p.: «Та сама обмежувальна тенденція досить

чітко виявляється в рішеннях, що стосуються підстави, пов'язаної з публічним порядком.

В даному разі коливання виявляються у проведенні відмінностей між міжнародним

публічним порядком і внутрішнім публічним порядком...». Зважаючи на не-розробленість

у вітчизняній науці понять міжнародного публічного порядку в цілому та співвідношення

між міжнародним та внутрішнім публічним порядком зокрема, необхідно більш детально

зупинитися на цьому питанні.

Професор Ван ден Берг у своїх коментарях до Конвенції 1958 р. дає таке визначення

відмінностям між внутрішнім і міжнародним публічним порядком: «Відмінність між

внутрішнім і міжнародним публічним порядком полягає в тому, що те, що притаманно

публічному порядку у внутрішніх відносинах, не обов'язково є притаманним публічному

порядку у міжнародних відносинах»'. Відмінність обумовлена різними цілями внутрішніх

і міжнародних відносин. Практика свідчить, що кількість справ щодо виконання

арбітражних рішень, які підпадають під публічний порядок у міжнародних відносинах,

значно менша, ніж справ, які підпадають під публічний порядок у внутрішніх відносинах

різних держав. У справах щодо виконання арбітражних рішень, які підпадають під дію

Нью-Йоркської конвенції, відмінність, що вище встановлена, набуває все більшого

визнання судами різних країн. Вони застосовують її як до питань можливості розв'язувати

ті чи інші спори арбітражним шляхом (підстава (а) ст. V(2), так і до інших питань

публічного порядку (підстава (Ь) ст. V(2)). Прикладом останнього є рішення Верховного

Суду США у справі Scherk v. Alberto-Culver Сог. В цій справі Верховний Суд заявив, що

хоча опори, які випливають

1 Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1996. -

Vol. 20. - P. 800.

1 Див.: Там само. - 1976. — Vol. 1. - P. 203.

143

угод з цінними паперами, не можуть бути передані до арбітражу, якщо контракт є

внутрішнім, але спори, що випливають з угод з цінними паперами, можуть бути передані

на розгляд до арбітражу, якщо контракт є міжнародним. Так само Верховний Суд США у

справі Soler v. Mitsubishi вирішив, що хоча позови, які стосуються антитрастового

законодавства, традиційно розглядаються судами в США як неспроможні для

врегулювання арбітражем, вони можуть бути в будь-якому випадку представлені для

розв'язання в арбітражі в міжнародному контексті1.

Прикладом застосування на практиці відмінності між внутрішнім і міжнародним

публічним порядком в інших справах (підстава ст. V(2)(b)) є наявність арбітражного

рішення без мотивування. В більшості країн континентального права імперативним є те,

що арбітражне рішення повинно містити мотиви, на підставі яких воно винесене. Така ж

вимога, наприклад, закріплена в Законі України «Про міжнародний комерційний

арбітраж», ст. 31 якого зазначає, що «в арбітражному рішенні повинні бути вказані

мотиви, на яких воно базується...». Міститься ця вимога і у ст. VIII Європейської

конвенції. На противагу в деяких країнах прецедентного права звичайною є відсутність

імперативних вимог щодо необхідності мотивування арбітражного рішення. Застосовуючи

відмінність між внутрішнім і міжнародним публічним порядком, суди країн, відповідно до

законодавства яких наявність мотивів арбітражного рішення є імперативом, виконують

арбітражні рішення, винесені в країнах, в яких такі арбітражні рішення є дійсними і без

мотивувальної частини.

Застосування відмінності між внутрішнім і міжнародним публічним порядком у справах,

що підпадають під дію Нью-Йоркської конвенції, може також розглядатися як результат

застосування загального правила обмежувального тлумачення підстав для відмови у

виконанні арбітражних рішень відповідно до ст. V Конвенції. Як заявив Американський

касаційний суд другого округу у справі Parsons & Whittenmore v. RACTA, у виконанні

арбітражного рішення повинно бути відмовлено тільки, якщо «будуть порушуватися

основні положення кодексу моралі і справедливості держави місця знаходження суду».

В іншій справі твердження сторони, що арбітражне рішення, яке було винесено в Лондоні,

порушує публічний порядок в Марокко внаслідок того, що марокканська сторона не є

юридичною особою, касаційний суд в Касабланці зазначив, що «...тут слід торкатися

принципів міжнародного публічного порядку, так як спір виник відповідно до

міжнародної комерційної угоди, яка лежить в основі виконання арбітражного рішення»2.

Верховний Суд Кореї зазначив стосовно ст. V(2)(b) Конвенції, що «основний принцип

цього положення — це захист фундамен-

' Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1986. -

Vol. 11. — P. 555-566.

2 Див.: Там само. - 1996. — Vol. 21. - P. 627-631.

144

тальних моральних переконань і соціального порядку країни, в якій вимагається визнання

і виконання арбітражного рішення, від заподіяння шкоди таким визнанням і виконанням.

Так як належна увага має бути приділена стабільності міжнародного комерційного

порядку, а також внутрішній стабільності, це положення повинно тлумачитися стисло»'.

«Якщо застосовуються іноземні юридичні правила, і арбітражне рішення порушує

імперативні положення корейського законодавства, таке порушення не обов'язково

становить підставу для відмови. Тільки якщо конкретний результат визнання такого

арбітражного рішення суперечить моральності та іншим положенням соціального порядку

Кореї, в його визнанні і виконанні буде відмовлено»2.

Верховний Суд Індії, торкаючись питань публічного порядку, виніс дуже детально

аргументоване рішення: «...Для того, щоб використати заборону публічної політики,

виконання арбітражного рішення повинно зачіпати дещо більше, ніж порушення

законодавства Індії. Так як Акт про іноземні арбітражні рішення Індії стосується визнання

і виконання іноземних арбітражних рішень, до яких застосовуються принципи

міжнародного приватного права, вираз «публічний порядок» у розділі 7(1)(Ь)(іі) Акта про

іноземні арбітражні рішення має обов'язково тлумачитися в тому розумінні, в якому

застосовується доктрина публічного порядку у сфері міжнародного приватного права.

Застосовуючи зазначений критерій, необхідно пам'ятати, що у виконанні іноземного

арбітражного рішення може бути відмовлено на підставі протиріччя публічному порядку,

якщо таке виконання буде суперечити:

(i)Jфундаментальному порядку індійського законодавства; або

(ii)Jінтересам Індії; або

(iii)Jсправедливості і моралі»3.

Підсумовуючи практику застосування судами різних країн підстави, передбаченої ст. У(2)

(Ь) Конвенції, можна визначити такі основні порушення арбітражного процесу, які

найбільш часто зустрічаються в судовій практиці різних держав, як підстави для відмови у

виконанні арбітражного рішення на основі порушення публічного порядку.

До першої можна віднести ненадання рівної можливості сторонам викласти свою позицію.

Належний арбітражний процес, який відповідає публічному порядку, включає в себе

фундаментальний принцип, що сторони мають рівну можливість викласти свою позицію.

Цей принцип потребує, щоб кожній стороні було ефективно запропоновано таку

можливість. Але якщо після відповідного повідомлення сторона відмовляється брати

участь або залишається неактивною в арбітражі,

1JДив.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1992. -

Vol. 17: - P. 568-571.

2JДив.: Там само. - 1996. - Vol.21. - P. 612-616. ' Див.: Там само. - 1995. — Vol.20. — P.

659-661.

145

це повинно розглядатися як умисна відмова сторони скористатися можливістю участі в

арбітражі. Неучасть в арбітражі після надання належного повідомлення беззастережно

розглядається судами як відсутність заборони на виконання конвенційного арбітражного

рішення. Іншими словами, складовою частиною належного процесу поряд з зазначеним

вище є також активна участь сторін у процесі розгляду справи.

До другої можна віднести неупередженість арбітра.

Неупередженість арбітра є фундаментальною умовою кожного арбітражного процесу. Ця

умова вимагає, щоб арбітр не мав персональної зацікавленості у справі і був не залежним

від сторін.

Однозначно підтверджуючи цей принцип у справах, вирішених згідно з Конвенцією, суди

в цілому розрізняють випадки, в яких існують обставини, що можуть створити недолік

неупередженості арбітра (так звана «приписувана упередженість» або «поява

упередженого ставлення»), і випадки, в яких арбітр неефективно діяв у не-упередженій

манері («справжнє упереджене ставлення»). Як правило, тільки в останньому випадку

суди готові відмовляти у виконанні арбітражного рішення.

У ряді справ суди визнавали, що факт створення і формування третейських судів у

багатьох східноєвропейських соціалістичних країнах (в яких арбітри могли бути обрані

виключно з переліку, який складався із громадян конкретної соціалістичної країни) не є

сам по собі порушенням публічного порядку в тому, що стосується неупередженості

арбітрів.

Під час розгляду справи Верховним Судом Японії японський відповідач стверджував

стосовно арбітражу, який мав місце в Бей-джінгу, що позивач є прибутковою

організацією, яка належить до Економічного і торгового відділу Народної Республіки

Китай, який є материнською організацією Китайської міжнародної економічної і торгової

комісії, яка, в свою чергу, є материнською компанією СІЕТАС, і що таким чином

неупередженого рішення в цьому арбітражі не варто очікувати. Верховний Суд Японії

встановив: «Суду добре відомо, що СІЕТАС є єдиною арбітражною комісією і постійно

діючою організацією для міжнародного арбітражу в Народній Республіці Китай. Таким

чином, не можна сказати, що існує недолік упередженості тільки тому, що китайський

позивач є однією з компаній, що контролюється урядом Китаю»1.

До третього порушення можна віднести відсутність мотивувальної частини в

арбітражному рішенні.

Як вже було зазначено вище, арбітражне законодавство багатьох країн, а також

положення Європейської конвенції приписують імперативне правило, згідно з яким

арбітражне рішення повинно містити мотивувальну частину, на підставі якої арбітражне

рішення винесене. В цих країнах такий принцип розглядається як фун-

' Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1995. -

Vol. 20. - P. 573-574

146

даментальний, що надає сторонам можливість бути інформованими про те, яким чином

була втілена справедливість у їх справі. На противагу цьому в деяких країнах загального

права звичною є відсутність мотивувальної частини в арбітражному рішенні.

Застосовуючи відмінність між внутрішнім і міжнародним публічним порядком, суди

багатьох країн, згідно з законодавством яких наявність мотивувальної частини в

арбітражному рішенні є імперативною, як правило, виконують арбітражні рішення без

зазначення мотивів, винесені в країнах, в яких такі рішення є дійсними, тобто в країнах,

законодавство яких не вимагає обов'язковості мотивування арбітражного або судового

рішення. Як приклад такої позиції судів можна навести рішення президента окружного

суду у Роттердамі, в якому він відмовився визнати аргументи захисту, засновані на факті

порушення публічного порядку на тій підставі, що в арбітражному рішенні мотивувальна

частина була відсутня, так як він виявив, що сторони домовились про те, що мотивувальна

частина не повинна вказуватися стосовно арбітражного рішення, винесеного в Ізраїлі.

Таким чином, суд визнав дійсним арбітражне рішення, яке було винесене з порушенням

вимог щодо мотивування такого рішення, посилаючись при цьому на угоду сторін спору,

що, очевидно, не могло мати місця у разі внутрішнього арбітражу.

9.2. Національно-правове регулювання визнання і виконання іноземних арбітражних

рішень

9.2.1. Джерела правових норм, які регулюють порядок виконання іноземних арбітражних

рішень в Україні

Джерелами норм, що регулюють питання визнання і виконання іноземних арбітражних

рішень, є міжнародні договори, внутрішнє законодавство держав, а також судова практика

і доктрина в тих країнах, у яких вони визнаються джерелом права.

Міжнародні договори і, перш за все, багатосторонні міжнародні договори (конвенції),

відіграють значну роль у правовому регулюванні багатьох аспектів міжнародного

комерційного арбітражу в цілому і питань визнання і виконання іноземних арбітражних

рішень зокрема.

До багатосторонніх міжнародних договорів у сфері міжнародного комерційного арбітражу

належать, перш за все, женевський Протокол про арбітражні застереження 1923 р.,

Женевська конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень 1927 р., Нью-

Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р.,

Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., а також

Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційній арбітраж1.

1 Див.: Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1975 p.,

International Arbitration and Dispute Resolution Directory 2000. — Martindale-Hubbell

International.

147

Україна як лравонаступниця Української PCP за міжнародними договорами, укладеними

Українською PCP1, є учасницею Нью-Йоркської конвенції 1958 p., яку Українська PCP

ратифікувала у 1960 p., і Європейської конвенції 1961 p., яку Українська PCP

ратифікувала у 1963 р.

Відповідно до ст. 9 Конституції України норми міжнародних договорів, згода на

обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є складовою частиною

національного законодавства України і тому є обов'язковими для виконання на всій

території України. В силу того, що вказані дві конвенції були ратифіковані Українською

PCP, то згідно з Законом України «Про правонаступниц-тво України» положення Нью-

Йоркської і Європейської конвенцій є положеннями законодавства України, які мають

обов'язковий характер і повинні застосовуватися як норми національного права України.

Національними, тобто суто внутрішніми правовими актами окремих держав, що

регулюють міжнародний комерційний арбітраж в цілому і визнання та виконання

іноземних арбітражних рішень зокрема, є цивільні процесуальні кодекси, спеціальні

закони, інші нормативні акти.

На національно-правовому рівні питання визнання і виконання іноземних арбітражних

рішень в Україні регулюються положеннями законів України «Про міжнародний

комерційний арбітраж», «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів»2,

відповідними нормами ЦПК України, Закону України «Про виконавче провадження» та

деякими іншими внутрішніми нормативними актами України.

9.2.2. Процесуальні аспекти визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в

Україні

Процесуальні аспекти визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в Україні

регулюються, перш за все, положеннями законів України «Про визнання та виконання в

Україні рішень іноземних судів», «Про міжнародний комерційний арбітраж», а також

нормами ЦПК України і Закону України «Про виконавче провадження».

Розгляньмо більш детально Закон України від 29 листопада 2001 р. «Про визнання та

виконання в Україні рішень іноземних судів», який є спеціальним нормативним актом,

присвяченим регулюванню правовідносин, що виникають при визнанні та виконанні на

території України як рішень іноземних судів, так і рішень міжнародних комерційних

арбітражів. Цей Закон набрав чинності на початку 2002 р. і замінив Указ Президії

Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. «Про визнання і виконання в СРСР рішень

1JДив.: Стаття 3 Закону України «Про правонаступництво України» // Відомості

Верховної Ради України. — 1991. — № 46. — Ст. 617.

2JУрядовий кур'єр. — 2002. — № 9. — 16 січня.

148

іноземних судів та арбітражів», який діяв на території України згідно з постановою

Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території

України окремих актів законодавства Союзу PCP».

Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» містить 5

розділів.

Розділ І «Загальні положення» присвячено визначенню термінів, що застосовуються в

цьому Законі (ст. 1) та умовам визнання та виконання рішень іноземних судів (ст. 2).

Які важливі терміни визначає Закон?

По-перше, це — термін «рішення іноземного суду», який застосовується в тексті Закону.

Під цим терміном Закон розуміє як рішення іноземних судів у цивільних, трудових,

сімейних та інших справах, так і «рішення іноземних арбітражів» за умови, що вони

набрали законної сили і підлягають визнанню та виконанню на території України на

підставі міжнародних договорів України. Таким чином, норми цього Закону поширюють

свою дію на визнання і виконання на території України іноземних арбітражних рішень, як

ми звикли це називати, якщо вони набрали законної сили і це передбачено міжнародними

договорами України.

По-друге, Закон дає визначення термінів: «визнання рішення іноземного суду» та

«виконання рішення іноземного суду».

Під визнанням рішення іноземного суду Закон розуміє поширення законної сили

відповідного рішення іноземного суду на територію України в тому порядку, який

встановлено цим Законом. Під порядком, встановленим цим Законом, слід розуміти

спеціальну, встановлену цим Законом судову процедуру, в результаті позитивного

проходження якої відповідне рішення іноземного суду поширює свою законну силу на

всю територію України. Але ще раз нагадаємо, що коли ми говоримо тільки про визнання

рішення іноземного суду, то треба мати на увазі, що мова йде про визнання рішення, яке в

силу закону чи міжнародного договору не потребує подальшого примусового виконання.

Це стосується судових рішень, які були винесені у справах немайнового характеру,

наприклад, рішень про розірвання шлюбу чи визнання прав автора.

Під виконанням рішення іноземного суду Закон розуміє застосування засобів

примусового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому цим

Законом. Під порядком, встановленим цим Законом, також слід розуміти спеціальну,

встановлену цим Законом, судову процедуру, в результаті позитивного проходження якої

відповідне рішення іноземного суду не тільки поширить свою законну силу на всю

територію України (буде визнано), але й отримає правову можливість бути виконаним із

застосуванням засобів примусового характеру, встановлених законодавством України.

Процедура виконання стосується судових і арбітражних рішень, що були винесені у

справах майнового характеру і в силу цього потребують як визнання, так і подальшого

примусового виконання. У спорах, що виникають з зовнішньоторго-

149

вельних правовідносин, виносяться, як правило, рішення майнового характеру, тому

іноземні арбітражні рішення, як правило, потребують визнання та примусового виконання

в країні, де запитується таке визнання та виконання.

Видається більш коректним найперше з огляду на зміст самого Закону було б під

терміном «виконання рішення іноземного суду» вказувати не стільки «застосування

засобів примусового виконання рішення», скільки обов'язкове проходження спеціальної

судової процедури визнання за рішенням іноземного суду законної сили на всій території

України та надання спеціального дозволу на примусове виконання цього рішення, які

передують застосуванню примусових засобів, передбачених Законом, для виконання

рішення по суті. Саме застосування засобів примусового характеру відбувається не на

підставі цього Закону і не відповідно до його положень, а на підставі окремого Закону

України «Про виконавче провадження».

Що стосується самого примусового виконання рішення іноземного суду, то це є сферою,

яка регулюється, як було вказано, законами України «Про державну виконавчу службу»,

«Про виконавче провадження» та іншими нормативними актами.

Таким чином, в широкому розумінні визнання та виконання іноземного арбітражного

рішення на території України, це — по-перше, спеціальна судова процедура, із

застосуванням якої сила відповідного іноземного арбітражного рішення може бути

поширена на територію України; по-друге, спеціальна судова процедура, за допомогою

якої заінтересована сторона може отримати спеціальний дозвіл на виконання цього

рішення на території України; по трете, процедура фактичного виконання рішення із

застосуванням передбачених законодавством України засобів примусового характеру.

У вузькому розумінні визнання та виконання рішення іноземного суду (іноземного

арбітражного рішення) — це спеціальна судова процедура поширення його законної сили

на територію України і отримання дозволу на примусове виконання цього рішення на

території України.

Примусове виконання іноземного арбітражного рішення — це окрема процедура, яка

відбувається на тих самих правових та організаційних засадах, що і примусове виконання

рішень українських судів та арбітражів.

Розглядаючи питання визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, ми будемо

розглядати саме судову процедуру визнання іноземного арбітражного рішення та дачі

дозволу на його примусове виконання на території України.

Розділ II «Примусове виконання рішення іноземного суду» регулює правовідносини, що

виникають при судовому розгляді клопотань про визнання та виконання рішень іноземних

судів, у тому числі строки пред'явлення таких клопотань, підсудність цих справ, порядок

їх розгляду, підстави для відмови у задоволенні клопотань про визнання та виконання та

ін.

150

Питання, які регулюються розділом II Закону України «Про визнання та виконання в

Україні рішень іноземних судів», стосуються:

1.JСтроків пред'явлення іноземних арбітражних рішень до визнання та виконання на

території України.

Як загальне правило, для пред'явлення іноземних арбітражних рішень до визнання та

виконання на території України Закон встановлює строк 3 роки з дня набрання цим

рішенням законної сили.

2.JВизначення компетентних органів, до юрисдикції яких віднесено розгляд справ про

визнання та надання дозволу на примусове виконання в Україні іноземних арбітражних

рішень.

Як ми вказували вище, Нью-Йоркська конвенція передбачає, що визнання та виконання

іноземних арбітражних рішень має відбуватися шляхом звернення до «компетентної

влади» країни місця виконання, не вказуючи, яка це має бути компетентна влада. В силу

цього кожна країна — учасниця Нью-Йоркської конвенції має визначити таку

«компетентну владу» в своєму законодавстві. Закон України «Про міжнародний

комерційний арбітраж» у ст. 35 вказує на «компетентний суд», до якого має бути подано

клопотання щодо визнання та виконання іноземного арбітражного рішення. Проте Закон

не визначає, які саме українські суди є «компетентними» розглядати такі клопотання та

вирішувати їх по суті. Вирішенню цього питання присвячена ст. 4 Закону України «Про

визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», яка вказує, що такими судами є

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні обласні суди і апеляційні

міські суди міст Києва та Севастополя за місцем знаходження боржника, а якщо

місцезнаходження боржника невідомо — то за місцем знаходження його майна.

3.JВизначення процесуального документа, поданням якого має порушуватися

провадження у справах про визнання та виконання на території України іноземних

арбітражних рішень.

Нью-Йоркська конвенція в ст. IV передбачає подання «прохання», яке треба направляти

до компетентної влади країни місця виконання іноземного арбітражного рішення. Закон

України «Про міжнародний комерційний арбітраж» встановлює необхідність подання

такого документа як «клопотання», не висуваючи проте будь-яких вимог до його змісту,

форми та порядку підписання і подання до суду, вказуючи тільки, що клопотання має бути

подано у письмовому вигляді.

Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» у ст. 6

визначає найменування, характер і зміст процесуального документа, поданням якого до

«компетентного суду» може бути порушено провадження про визнання та виконання в

Україні іноземного арбітражного рішення. Згідно з Законом до компетентного суду має

бути подано «клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення

іноземного суду», яке повинно містити такі дані:

151

•Jнайменування стягувана (сторона, яка заявляє клопотання) або його представника, якщо

клопотання подається представником;

•Jзазначення місцезнаходження стягувача чи представника;

•Jнайменування боржника із зазначенням його місцезнаходження або місцезнаходження

його майна;

•Jмотиви подання клопотання.

До клопотання мають бути додані документи, передбачені міжнародними договорами

України. Це, в першу чергу, стосується Нью-Йоркської конвенції 1958 р., в ст. IV якої

наведено вичерпний перелік документів, які потрібно додавати до клопотання.

4.JПорядку судового розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання

іноземного арбітражного рішення.

Згідно з положеннями Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень

іноземних судів» про надходження клопотання щодо надання дозволу на примусове

виконання іноземного арбітражного рішення компетентний суд у п'ятиденний строк з дня

отримання клопотання письмово повідомляє боржника і пропонує йому подати до суду у

місячний строк свої можливі заперечення проти цього клопотання. Після отримання

заперечень боржника або якщо такі заперечення не надані боржником у місячний строк,

суд має постановити ухвалу, в якій визначити час судового розгляду заявленого

клопотання, про що письмово повідомити стягувача і боржника. Розгляд клопотання про

надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення здійснюється

у відкритому судовому засіданні суддею одноособово. Нез'явлення боржника або

стягувача не може бути перешкодою для розгляду справи по суті. При розгляді

клопотання по суті водночас із застосуванням відповідних положень спеціального закону,

яким є Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», до

процедури судового розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання

іноземного арбітражного рішення повинні застосовуватися як норми ЦПК України, що

визначають загальні принципи цивільного судочинства в Україні, так і норми, які,

наприклад, визначають мову розгляду цивільних справ, порядок ведення протоколу

судового засідання, процесуальні права та обов'язки сторін тощо.

5.JВизначення виду процесуального документа, який повинен ухвалити компетентний

український суд за результатами розгляду справи про визнання та виконання іноземного

арбітражного рішення.

Треба вказати, що ані Нью-Йоркська конвенція 1958 р., ані Закон України «Про

міжнародний комерційний арбітраж» не визначають, якими документами компетентний

суд повинен дозволити виконання іноземного для України арбітражного рішення чи

відмовити в наданні такого дозволу. Такими документами відповідно до ст. 7 Закону «Про

визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» є ухвала «про надання дозволу

на примусове вико-

152

нання іноземного арбітражного рішення» або «ухвала про відмову у задоволенні

клопотання». Винесена судом ухвала повинна бути передана судом сторонам у триденний

строк з моменту її винесення. В силу того, що разом з положеннями Закону «Про

визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» повинні застосовуватися

відповідні норми ЦПК України, всі процесуальні питання, пов'язані з винесенням ухвали,

формою, змістом, порядком оскарження «ухвал про дозвіл примусового виконання

іноземного арбітражного рішення» або «ухвал про відмову у задоволенні клопотання»

тощо, регулюються відповідними нормами ЦПК України. Закон, у свою чергу, окремо