Безродний Є. Ф., Уткін О. Історія політичних вчень

Подождите немного. Документ загружается.

Глава ХVI

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В НІМЕЧЧИНІ В КІНЦІ ХVІІІ — НА ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТЬ

211

Кант припускав перехід від абсолютної монархії до конститу-

ційної тільки шляхом реформ, вважаючи, що допустима тільки окт-

роірована конституція («дарована» монархом). Зміна державної

форми революційним шляхом неприпустима, оскільки державний

устрій і закони святі і недоторкані. «Ніхто не має права на опір

владі, а тим більше на її повалення», — категорично заявляє Кант.

Проти монарха, за Кантом, недопустимо ні повчання, ні повстання.

Суд над монархом — повне перекручення ідеї права, оскільки на-

род виступає на захист своїх інтересів, і ніхто не може бути суд-

дею у своїй власній справі. Кант з душевним трепетом пише про

страту Карла І і Людовика ХІV. Цей факт по своїй неправомірнос-

ті, стверджує він, здатний вразити страхом будь-кого, хто прониза-

ний ідеєю права. Кант з особливим незадоволенням говорить про

царевбивство. «Найлегша спроба в цьому напрямі становить дер-

жавна зрада. Злочинець такого роду повинен бути страчений як за

замах вбити свою рідну матір». Держава, за Кантом, дає законну

силу власності. Сама ж державна влада не може мати приватної

власності, оскільки інакше вона могла б забрати всю власність і

тим самим знищити її. Державна власність може тільки обкладати

податком будь-яку приватну власність та охороняти її. Охорону

власності здійснює поліція, в обов’язки котрої входить не тільки

охорона суспільної безпеки, але й нагляд за суспільним добробу-

том аж до порога будинку. В цих поглядах про власність Кант ціл-

ком чітко виступає як захисник буржуазної приватної власності

проти зазіхань на неї федеральної держави. Кант був переконаний,

що вся власність у державі має бути тільки приватною, тому що

надається можливість її законного придбання.

Кант не допускає можливості привілеїв у власності і тому запе-

речує право на існування власності рицарських і духовних орденів.

Він стверджує, що держава може мати право секуляризації церков-

них маєтків, але зі справедливою винагородою осіб, котрі несуть від

цього збитки.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

212

Кант виступав проти ідей італійського юриста Бекаріа, який

заперечував право держави позбавляти людині життя. Він твердив,

що думка Бекарія — невірна філантропія і разом з тим софістичне

перекручення права. Відносно вбивці справедливість може бути за-

доволена тільки смертю, а не будь-яким покаранням.

В галузі міжнародного права Кант вважав, що правомірні тіль-

ки оборонні війни, оскільки в них народи відстоюють свою незалеж-

ність. Причому він заперечує, що під час війни все дозволено. Кант

вважав необхідним заборонити шпигунство, таємне вбивство, погра-

бування майна приватних осіб і т. п. Народ має право залишатись у

стані миру, якщо не бачить необхідності вести війну. З цього права

миру випливає право нейтралітету, право гарантій, право коаліцій.

Війна не може бути сама по собі метою, по Канту. Вона може

бути засобом для відновлення миру народів. Мета людства — віч-

ний мир. В статті «До вічного миру» Кант висунув проект забезпе-

чення вічного миру між народами шляхом укладення державами

спочатку прелімінарної угоди, що усуває основні перешкоди мирно-

му стану, а потім — остаточної угоди, що передбачає заключення

союзу держав і визначає державний устрій членів цього союзу.

Кант пропонував організувати Федерацію держав, державний

устрій яких повинен бути республіканським. Під республіканським

Кант розумів державний устрій, в якому існував поділ влади. Цю

умову він мотивував тими міркуваннями, що в «республіканському

устрої» для оголошення війни або укладення миру необхідна, при-

наймні, згода парламенту.

Виявлені пацифістські і навіть ліберальні тенденції в проекті

Канта явно випливали із специфічних умов Німеччини кінця ХVІІІ

століття, що опинилася в силу своєї політичної роздробленості пере-

моженою країною у війнах того часу.

В цілому ж Кант в своєму політичному вченні виправдовує сис-

тему прусської поліцейської держави. А деякі спроби підкріпити йо-

го державну будівлю ліберальними підпорками не змінюють самої

Глава ХVI

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В НІМЕЧЧИНІ В КІНЦІ ХVІІІ — НА ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТЬ

213

сутності поглядів Канта навіть в його проекті вічного миру, оскільки

страх перед революцією, перед крайніми доводами просвітителів ви-

кликає у нього щире захоплення Пруссією Фрідріха ІІ. В цілому ж

ім’я Канта — геніального вченого і філософа, який виступав проти

догматизму в пізнанні нескінченного світу явищ та ідей, золотими

літерами вписано в історію людської думки.

3. Політична теорія ІоганнаГотліба Фіхте

Своєрідні й дуже складні положення, спрямовані проти францу-

зького матеріалізму і французької революції, розкриваються у філо-

софії, вченні про державу і право у творах представника німецької

класичної філософії, професора Йєнського університету Іоганна-

Готліба Фіхте (1762–1814). Філософія Фіхте та його політичні по-

гляди зазнали еволюції, в їх розвитку можна відзначити три періоди.

В першому періоді Фіхте виступає учнем і послідовником Канта; в

другому періоді створюються його філософія суб’єктивного ідеаліз-

му, вчення про державу і право, в якому він висловлює ідеї буржуаз-

ного лібералізму в поєднанні з іншими поглядами; в третьому пері-

оді він переходить на позиції об’єктивного ідеалізму, перебудовує

своє вчення про державу і виступає як проповідник німецького на-

ціоналізму.

Філософія Фіхте як суб’єктивний ідеалізм склалася в другий

період його діяльності. Фіхте стверджував, що його філософія має

своїм вихідним пунктом систему поглядів Канта. Проте філософія

Канта, на його думку, тільки матеріал і фундамент для філософської

системи. Він критикує Канта, стверджуючи, що кантовська філосо-

фія незакінчена і непослідовна і вимагає її дальшого розвитку в бік

ідеалізму. Фіхте оголосив матеріалізм «догматичним» світоглядом і

в зв’язку з цим критикує матеріалістичні тенденції у філософії Кан-

та, кантовське визначення «речі в собі».

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

214

Помилка Канта, на думку Фіхте, полягає і в тому, що його тео-

ретична філософія відірвана від практики і цю проблему він намага-

ється вирішити в ідеалістичному напрямі, заявляючи, що єдиним

джерелом пізнання і діяльності є сам суб’єкт — «я». Весь суб’єктив-

ний і об’єктивний світ є ні що інше, як результат діяльності «я».

Само «я» є ні що інше, як діяльність. Таким чином, філософія Фіхте

становить собою одну з різновидностей волюнтаристського ідеаліз-

му. Виходячи з уявлень про «я» як про діяльність, Фіхте намагається

знайти зв’язок між теоретичним і практичним розумом, і на цьому

будує етику і вчення про державу і право. Вчення Фіхте про державу і

право до 1806 року було побудовано на абстрактних ідеалістичних

положеннях, властивих школі природного права, під які він намага-

ється підвести філософський фундамент у вигляді суб’єктивного

ідеалізму. Поняття права у Фіхте будується на співвідношенні віль-

них істот між собою. Поняття права — первісне поняття чистого

розуму. Воно встановлюється шляхом дедукції із поняття індивіду-

ума — «я», котре почуває себе як істота розумна і вільна.

Фіхте вважав, що право засноване на розумі. Тому якщо зви-

чайне або писане право суперечить розуму, то його не можна нази-

вати правом. Другим є твердження Фіхте про те, що правовідноси-

ни можливі лише між людьми. Тому відносини до природи, до землі,

до тварин не мають ніякого правового характеру. Тут можливе

тільки панування. На відміну від Канта Фіхте рішуче заявляє, що

про право може йти мова тоді, коли наміри людей виражаються в

діях. Те, що не проявляється зовні і залишається в глибині душі, не

входить у сферу права. Тому немає ніякого сенсу говорити про

право на свободу думки, свободу совісті, оскільки, по Фіхте, це

відноситься до сфери внутрішньої, суб’єктивного життя і мовби не

виражається в діях.

Таким чином, Фіхте рішучіше, ніж Кант, розриває зв’язок між

правом і моральністю. На його думку, поняття права немає нічого

спільного з моральністю і виводиться мимо нього. Виходячи з цього

Глава ХVI

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В НІМЕЧЧИНІ В КІНЦІ ХVІІІ — НА ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТЬ

215

поняття права, сутність якого Фіхте вбачає тільки в примусовій силі,

він будує і своє вчення про державу. Право для свого існування має

потребу в примусі. Але примус не може діяти механічно, оскільки

механічний вплив взагалі не можна застосувати до вільної волі,

оскільки усувається свобода розумних істот. Примус повинен звер-

татись до самої волі і побуджувати її діяти відповідно з її власним

велінням. Оскільки люди в бажанні забезпечити межі своєї свободи

прагнуть відкрити спільну справу своїм особистим цілям, то завдан-

ня полягає в знаходженні приватної і спільної волі. Цей синтез здій-

снюється тільки в державі, а утворення держави можливе тільки

шляхом договору.

Договір про утворення держави укладається кожною окремою

особою з державою як з цілим. Мета договору полягає у визначенні

меж свободи кожного індивідуума і в утворенні примусової влади.

Цей договір має своєю метою забезпечення власності кожного, без-

пеки індивідуума і безпеки всього цілого. Для забезпечення поряд-

ку, створеного дією спільної волі, вимагається надсила, що перевер-

шує силу кожного окремого індивідуума. З допомогою цієї понад

сили держава і здійснює примус. Але реалізація цього примусу по-

винна бути правомірною, — влада повинна діяти тільки відповідно

до громадянських та карних законів. Фіхте в своєму вченні про дер-

жаву і право стоїть на позиціях суб’єктивного ідеалізму. В основу

його вчення кладеться абстрактно-ідеалістична ідея про практичне

«я», зовсім відірване від реального суспільного ґрунту. Взагалі в

цьому відношенні німецький ідеалізм зробив крок назад по відно-

шенню до вчень Монтеск’є і Руссо, котрі намагалися з’ясувати роль

середовища, в якому діють люди, але не могли правильно вирішити

цю проблему.

Разом з тим слід відзначити, що в перший період своєї діяль-

ності Фіхте висловлював більш радикальні погляди, ніж Кант. Ще в

1793 році він написав працю «Спроба сприяти виправленню думки

публіки про французьку революцію», в якій на відзнаку від Канта

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

216

намагається довести правомірність революції і навіть виправдати те-

рор під час якобінської диктатури. Фіхте вважав, що експлуататор-

ська держава здатна забезпечити кожному життя власною працею і

використання власності. Тому він пропонував передати керівництво

виробництвом і розподілом державі, яка повинна розподіляти про-

фесії між громадянами. Виключається всяка свобода у виборі про-

фесій. Держава наділяється широкими повноваженнями в регламен-

тації виробництва і в охороні вітчизняної промисловості від іноземної

конкуренції. Все, що в державі продається і купується, повинно бути

в ній же продано і спожито. Старанно регламентуються праця і на-

віть приватне життя громадян. Абсолютною метою держави є забез-

печення суспільної безпеки, необхідне встановлення органу, прямим

обов’язком котрого є розкриття і попередження злочинів. Таким ор-

ганом є поліція, що на відміну від суду не карає за злочини, а пере-

шкоджає їх здійсненню.

Щодо питання про становище жінки в сім’ї, суспільстві і дер-

жаві Фіхте мало чим відрізняється в своїх поглядах від Канта. Він

вважає, що життя жінки повинне повністю розчинитись в житті

чоловіка. Фіхте заперечує право жінки на заняття суспільними і дер-

жавними справами, допускаючи виключення тільки для незаміжніх

жінок і то тільки для суспільних, а не державних справ. В галузі

міжнародного права Фіхте виходить з того, що, оскільки створення

єдиної світової держави неможливе, необхідно встановлення певних

юридичних відносин між державами, тобто існування міжнародного

права. Держави повинні укладати між собою договори, котрі будуть

забезпечуватись визнаним суверенітетом держав, що їх уклали.

Кожна держава піклується про свою безпеку. Порушення договору

тягне за собою застосування примусу до порушників. Це право при-

мусу здійснюється у війні. Оскільки метою війни є безпека держави,

що веде війну, то цілком допустимо знищення самостійності пере-

моженої держави, бо остання становить собою джерело небезпеки.

Такі порушення Фіхте вважає порушенням законів і звичаїв війни.

Глава ХVI

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В НІМЕЧЧИНІ В КІНЦІ ХVІІІ — НА ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТЬ

217

Тому він виступає за створення міжнародної організації і міжнарод-

ного суду для вирішення міжнародних спорів. Міжнародна організа-

ція може у випадку необхідності вдаватись до сили, тобто вести вій-

ну проти держави, що порушила свої обов’язки. Але він стверджує,

що не слід вести війну проти слабких держав. На його думку, міжна-

родна організація потрібна для встановлення тривалого миру.

Ці погляди Фіхте на сутність держави і права характерні для

другого періоду його філософського розвитку. В них Фіхте в основ-

ному виходить з ліберальних ідей. На третьому етапі Фіхте написав

такі праці: «Основні риси сучасної епохи», «Система вчення про

право» і «Промови до німецького народу». Особливо слід відзначи-

ти останню працю (1808), оскільки в промовах виражені його націо-

налістичні погляди. Вони написані в умовах, коли Німеччина зна-

ходилась під гнітом Наполеона. Національне почуття німецького на-

роду було глибоко ображене інтервенцією Наполеона. Фіхте вдався

до грубої фальсифікації історії, щоб довести мниму перевагу Німеч-

чини над іншими народами. Вплив просвітницької філософії на нім-

ців Фіхте вважає наносним явищем, ворожим духу німецького наро-

ду. Фіхте зневажливо ставиться до слов’янських народів. Він звер-

тає увагу на виховання німців, щоб вони стали зразком для інших

народів.

4. Вчення Гегеля про державу і право

Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель

(1770–1831) народився у Штутгарті. Батько його займав посаду сек-

ретаря казначейства міста і майбутній філософ десять років навчав-

ся у місцевій гімназії, був зразковим учнем. У 1788 році Гегель всту-

пив до Тюбінгенського теологічного університету і жив при ньому

як герцогський стипендіат, займаючись теологією і філософією,

захоплювався ідеями французької революції. На знак солідарності

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

218

з останньою він посадив за містом дерево свободи. Працював учите-

лем у Берні, Франкфурті-на-Майні, видавав журнал, був редактором

газети. У 1829 році його обрали ректором Берлінського університе-

ту. Він став офіційним філософом Прусської держави, яку ідеалізу-

вав і звеличив у своїй філософії права. Філософія Гегеля становить

собою заключний ланцюг в системі поглядів німецького ідеалізму.

Гегель на відміну від Канта і Фіхте не тільки відходить від школи

природного права, але й прямо виступає проти неї. В цьому відно-

шенні Гегеля до школи природного права особливо різко виражена

аристократична реакція проти французького матеріалізму і францу-

зької буржуазної революції. При цьому слід враховувати, що вчення

Гегеля формувалося в той час, коли буржуазна революція у Франції

була завершена і в ній встановилася буржуазна диктатура, котра

здійснювалася урядом Наполеона, який задушив революцію і зберіг

лише ті досягнення, що були вигідні крупній буржуазії.

Теоретична спадщина Гегеля становить 18 томів. Гегель вва-

жав, що справжньою дійсністю є природа і людина. Цим, по суті, й

зумовлено торжество матеріалізму в межах ідеалістичної системи

Гегеля. Основна ідея його діалектики зводиться до визнання того

положення, що все у природі, історії і людському мисленні розвива-

ється шляхом протилежностей і протиріч. У світі немає нічого гото-

вого, завершеного, нічого незмінного і застиглого. Трьома основни-

ми ступенями духу, що діалектично розвивається, є: суб’єктивний

дух (антропологія, феноменологія, психологія); об’єктивний дух

(право, мораль, моральність) і абсолютний дух (мистецтво, релігія,

філософія). Закону діалектичного розвитку Гегель підпорядкував на-

віть свого Бога. Суспільство, держава і право, по вченню Гегеля,

становлять собою форми вияву так званого об’єктивного духу. Пер-

ший твір, в якому Гегель виклав в систематизованому вигляді свої

погляди на державу і право, з’явився ще в 1802 році в «Критично-

му журналі філософії» під назвою «Про способи наукової розроб-

ки природного права, про місце його в практичній філософії і про

Глава ХVI

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В НІМЕЧЧИНІ В КІНЦІ ХVІІІ — НА ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТЬ

219

відношення його до наук про позитивне право». В цій статті Гегель

піддав критиці теорію природного права, а також вчення Канта і

Фіхте про право і державу. Гегель відкидає договірну теорію утво-

рення держави, вважаючи, що не можна велич держави принижува-

ти поняттям звичайного договору. При цьому він висловив думку,

що «моральний організм» повинен ділитися на стани, подібно тим,

котрі викладені у Платона.

Гегель виправдовує війну, котра оголошується цілющим засо-

бом, що запобігає народи від застою та загнивання і виступає проти

кантовської ідеї вічності світу. Пояснення процесу походження дер-

жави і права Гегель дає у «Феноменології духу», що вийшла в

1807 році. В ній Гегель вказує, що люди від природи нерівні. Зрівня-

ти людей, стверджує він, перекручуючи саму ідею рівності, це зна-

чить відрізати їм голови, оскільки в них ховаються нерівності дару-

вань, знань, образів думок, настроїв і т. п. Проблеми держави і права

знайшли висвітлення в працях, написаних в берлінський період його

діяльності, з 1818 року, а саме: у «Філософії права», «Філософії

історії», «Англійський білл про реформу 1831 року» та інші.

Однією з основних його праць є «Філософія права» — частина

гегелівської системи, де показано ступені розвитку так званого об’єк-

тивного духу, тобто «світу свободи», незалежного від індивідуумів і

від їх свавілля. Завданням філософії права, по Гегелю, є наукове

пізнання держави і права. Воно має розвивати ідею, що становить

собою зміст предмету. Своє розуміння сутності держави Гегель

будує на тезі: «що розумне, те дійсне; що дійсне, те розумне. Право,

за визначенням Гегеля, полягає в тому, що наявне буття взагалі є на-

явністю буття вільної волі, діалектика якої співпадає з філософським

конструюванням системи права як царства реалізованої свободи.

Поняття «право» Гегель вживає в таких основних значеннях:

1) право як свобода («ідея права»);

2) право як певні ступені і форма свободи («особливе право»);

3) право як закон («позитивне право»).

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

220

Перетворення права в собі на закон шляхом законотворчості на-

дає праву форму загальної і дійсної визначеності. Предметом зако-

нодавства можуть бути зовнішні сторони людських відносин, але не

їх внутрішня сфера. Основними ступенями розвитку поняття права

є: абстрактне право, мораль і моральність. Вчення про абстрактне

право включає проблематику власності, договору і неправди; вчення

про мораль — умисел і вину, намір і благо, добро і совість; вчення

про моральність — сім’ю, громадянське суспільство і державу.

Гегель чітко поставив питання про взаємозв’язки і співвідношення

соціально-економічної та політичної сфер, громадянського суспільст-

ва і держави, про необхідний, закономірний, діалектичний характер

цих зв’язків і співвідношень. Держава, на думку Гегеля, становить

собою ідею розуму, свободи і права, оскільки ідея і є здійсненістю

поняття у формах зовнішнього, наявного буття. «Існування держави, —

зазначав Гегель, — це рух Бога у світі». Ідея держави дістає вияв:

1) як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави;

2) у відносинах між державами як зовнішнє державне право;

3) у всесвітній історії.

У політичній державі, за Гегелем, є законодавча влада, урядова

влада і влада господаря. Погоджуючись з думками Локка і Монтеск’є

щодо проблеми поділу влади, Гегель визначає останню як гаранта

публічної свободи.

Разом з тим, він вважає положення про рівноправність гілок

влади та їх взаємне обмеження невірним, оскільки за такого підходу

передбачається ворожість кожної з гілок влади до інших, їх взаємне

побоювання і протидія. Він виступає за таку обмежену єдність рів-

них гілок влади, за якої всі вони виходять з могутності цілого і є

його складовими. В пануванні цілого, у додержанні й підпорядко-

ваності різних гілок влади принципу державної єдності й полягає,

за Гегелем, сутність внутрішнього суверенітету держави. Гегель

критикує демократичну ідею народного суверенітету і обґрунтовує

суверенітет спадкового конституційного монарха. Пояснюючи