Авер'янов Вадим Борисович. Вибрані наукові праці

Подождите немного. Документ загружается.

метою адміністративного права має стати, насамперед, закріплення таких форм і

напрямів діяльності органів виконавчої влади, їх посадових осіб, які б

забезпечували функціонування найрізно- манітніших суспільних відносин у сфері

державного управління на засадах непорушності конституційних прав і свобод

людини і громадянина. Такий правовий стандарт взаємостосунків органів

виконавчої влади і громадян повинен виходити зі статусу людини як такого

суб'єкта, перед яким виконавча влада відповідальна за свою діяльність.

Таким чином, нові політичні і соціально-економічні орієнтири у сучасному

розвитку Української держави вимагають переглянути традиційне з радянського

минулого визнання домінуючою рисою адміністративного права лише його

спрямованість на регулювання державного управління. Подібна оцінка

адміністративного права фактично консервує властиву тоталітарному суспільству

ідеологію безмежного владарювання держави, в якій людині відводилось лише

місце «підвладного» об'єкта управління, на який спрямовані організаційно-

розпорядчий вплив і адміністративний примус з боку державних органів.

У необхідності реформування адміністративного права переконує також

світовий досвід, за яким саме галузь адміністративного права потребує істотних

перетворень у період серйозних трансформацій соціально-скономічних і політико-

правових систем (наша країна саме знаходиться на стадії трансформації), оскільки

адміністративне право є однією з провідних галузей права в кожній демократичній

країні. Як, наприклад, галузь цивільного права виконує своєрідну

системостворюючу функцію в сфері приватного права, так і адміністративне право

виконує таку ж саму функцію в сфері публічного права.

У розвинутих державах Європи у післявоєнний час демократична перебудова

національних адміністративно-правовпх доктрин і законодавства тривала кілька

десятків років. Що ж до України, то у перші п'ять-шість років після здобуття

державної незалежності у розвитку адміністративного права був очевидний застій.

Зокрема, дуже повільними і нерішучими були спроби доктринально оновити

адміністративне законодавство, окрім регулювання діяльності органів

правоохоронної спрямованості, серед нових адміністративно-правових актів дійсно

загальнодержавного характеру можна назвати хіба що ухвалений у 1993 році Закон

України «Про державігу службу».

'Лвер'янов Ц ІЇ. Реформування адміністративного права. Предмет, метод,

принципи та джерела адміністративного права // Основи адміністративного

судочинства та адміністра тивного права. - К. 2006 -С. І 19-1-41.

і8і

Лише після прийняття у 1996 році Конституції України можна простежити появу

деяких сприятливих тенденцій щодо розвитку національного адміністративного

права. Цьому сприяли два вирішальні фактори: по-перше, утворення Президентом

України у 1997 році Державної комісії з проведення в Україні адміністративної

реформи і, головне, покладення на неї завдання підготовки Концепції

адміністративної реформи; по-друге, прийняття в тому ж році Кабінетом Міністрів

України рішення про створення робочої групи, якій доручено підготувати

Концепцію реформи адміністративного права України і, крім цього, розробити

проект Адміністративного кодексу України.

Голові іа проблема зараз полягає в тому, щоб в основу сучасі юго реформу-

вання адміністративною права покласти новий погляд на сутність і суспільне

призначення цієї галузі у демократичному суспільстві. Як вже було зазначено, сама

Конституція вимагає переходу від домінуючої в минулому ідеології «панування

держави» над людиною до нової ідеології «служіння держави» інтересам людини.

Нова ідеологія має стати наріжним каменем змісту адміністративного права. Для

цього у визначенні сутності адміністративного права, поряд з його традиційною

«управлінською» рисою (котра, не слід забувати, залишається важливою),

переважаюче місце повинна зайняти його нова ознака як галузі, що встановлює

правові засади:

по-перше, і іалежі юї реалізації у сфері публічної адміністрації прав, свобод та

інтересів особи;

по-друге, дійового захисту цих прав, свобод та інтересів у разі їх порушення з

боку суб'єктів владних повноважень.

Втілення в життя зазначеного нового погляду на сутність адміністративного

права має сприяти істотному посиленню його ролі у формуванні громадянського

суспільства і демократичної, соціальної, правової держави. Запроваджені ія цих і

іеобхідних змін в адмії іістративному праві означає, зрештою, створення якісно

нового, відмінного від колишнього, правового режиму регулювання відносин між

суб'єктами владних повноважень і приватними особами. Такий правовий режим

відносин в сфері публічної адміністрації надає особі статусу рівноправного

партнера у стосунках із суб'єктами владних повноважень. Саме це є властивим

справді демократичним країнам.

Предмет адміністративного права: традиційний підхід і сучасне визначення

За загальним правилом, в основу визначення поняття будь-якої галузі права

покладене те чи інше розуміння його предмету регулювання. Предмет регулювання

(у загальновживаному обігу — предмет) у будь-якій галузі права — це певна

сукупність однорідних суспільних відносин, що регулюють норми відповідної

галузі права.

У вітчизняному правознавстві традиційно вважалося (багато хто дотепер

вважає), що адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої

держава регулює суспільні відносини, що складаються в сфері державного

управління з метою організації й спрямування важливих процесів суспільного

розвитку.

Насправді, пріоритет управлінських відноснії був виправданим лише для

правового регулювання суспільного життя у радянський період, оскільки тоді

управління з боку держави, дійсно, домінувало фактично в усіх сферах. Зараз же

ситуація інша — сферу управлінських відносин значно звужено, але цю обставину,

на жаль, ще недостатньо враховують представники пострадянського періоду в науці

адміністративного права.

Якщо узагальнити різні погляди щодо предмету адміністративного права, то

стає очевидним, що його складають групи однорідних суспільних відносин, що

виникають:

- у ході державного управління сферами економіки, соціально-культурної та

адміністративно-політичної діяльності; а також у ході реалізації повноважень

виконавчої влади, які держава делегувала органам місцевого самоврядування та

деяким іншим недержавним інституціям;

- у ході управління місцевими справами з боку органів місцевою само-

врядування;

- у ході діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого само-

врядування, їх посадових осіб щодо забезпечення реалізації та захисту в

адміністративному порядку прав, свобод та інтересів фізичних осіб, і надання їм, а

також юридичним особам, різноманітних адміністративних (управлінських) послуг;

- у межах внутрішньої організації та діяльності апаратів усіх державних

органів, адміністрацій (органів управління) державних підприємств, установ та

організацій, а також у зв'язку з проходженням державної служби або служби в

органах місцевого самоврядування,

- у ході застосування заходів адміністративного примусу, включаючи

адміністративну відповідальність щодо фізичних і юридичних осіб;

- у зв'язку з реалізацією юрисдикції адміністративних судів і поновленням

порушених прав, свобод та інтересів громадян та інших суб'єктів адміністративного

права.

Наведений перелік суспільних відносин, що перебувають у сфері регулювання

адміністративного права, вказує на те, що певна частина цих відносин, а саме, які

визначеггі у пунктах 1, 2 і частково 4 є дійсно управлінськими.

Не можна вважати управлінською (за вказаним розумінням поняття «державне

управління») різноманітну діяльність органів виконавчої влади і органів місцевого

самоврядування щодо:

- розгляду і вирішення різного роду індивідуальних адміністративних справ за

зверненнями приватних (фізичних і юридичних) осіб, включаючи і надання

багатоманітних адміністративних (управлінських) послуг у вигляді дозвільно-

ліцензійних, реєстраційних та інших подібних лій;

- забезпечення виконання приватними особами обов'язків, які покладені на них

законодавством (наприклад, справляння податків тощо);

- прийняття зобов'язуючих рішень щодо приватних осіб в процесі вирішення

різного роду «публічних» господарських справ (наприклад, будівництво шляхів,

енергетичних мереж, відведення земель для будь-яких загальнодержавних потреб

тощо);

- позасудового захисту порушених прав, свобод та інтересів осіб, тобто

адміністративного розгляду скарг;

285

- застосування до осіб заходів адміністративного примусу (адміністративних

стягнень);

- і, нарешті, здійснення судочинства в адміністративних судах.

Таким чином, виходячи з наведених ознак предмету регулювання, ад-

міністративне право необхідно визначити як сукупність правових норм, які

регулюють суспільні відносини, що складаються в ході різноманітних взає-

мостосунків органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з

фізичними і юридичними особами, а також в процесі державного і самоврядного

управління у сферах соціально-економічного, адміністративно- політичного

розвитку та охорони громадського порядку-.

Метод адміністративного права

Метод адміністративного права зазвичай визначають як сукупність певних

загальних і специфічних способів, що використовує законодавець для забезпечення

регулюючої дії норм адміністративного права. Традиційний погляд на зміст методу

адміністративного права можна побачити через такі риси.

ГІо-перше, в адміністративному праві використовують способи регулювання,

що властиві обом загальним методам правового регулювання — імперативному та

диспозитивному. Такими загальними способами адмініст- ративно-гіравового

регулювання слід вважати: 1) використання приписів (встановлення обов'язків); 2)

встановлення заборон; 3) надання дозволів.

По-друге, крім загальних способів регулювання суспільних відносин методу

адміністративного права характерні й деякі специфічні способи, які властиві саме

цій галузі права.

Зокрема, імперативний метод правового регулювання знаходить своє

відображення у таких специфічних способах регулювання суспільних відносин.

Так, у регулюванні управлінських відносин між органами виконавчої влади та у

внутрішній організації цих органів широко використовується такий спосіб як

встановлення субординації. Це необхідно для організації управлінського процесу,

визначення співпідпорядкованості суб'єктів ад- міністративно-правових відносин

тощо. Через використання цього способу регулювання у відносинах між керованим

об'єктом і керуючим суб'єктом закріплено стан підлеглості, що й означає наявність

відносин субординації між ними. Причому у регулюванні цих відносин застосовано

уже згаданий принцип, за яким суб'єкту владних повноважень «дозволено лише те,

що прямо передбачено законом».

Спосіб встановлення субординації може бути поєднано з іншим способом —

встановлення координації, суть якого полягає у закріпленні можливостей

узгодження управлінських дій між кількома органами одного структурного рівня

для досягнення загальної мсти. Цей спосіб використовується в основному в

регулюванні суспільних відносин, учасники яких перебувають на одному

організаційно-правовому рівні, і між ними відсутні субординаційні відносини.

Поряд з домінантою елементів імперативного методу, в адміністративно-

правовому регулюванні суспільних відносин також можуть бути використані

окремі елементи диспозитивного методу, який притаманний передусім галузі

цивільного права. Перспективним виглядає встановлення можливостей за-

стосування різних форм адміністративного договору, насамперед в управлінських

відносинах. Договірні форми мають активніше використовуватися у відносинах

між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, наприклад,

під час передачі управління об'єктом від органу місцевого самоврядування певного

міста районній державній адміністрації. Усе більшого значення набуває

використання такого елемента диспозитивного методу (його раніше згадували) як

принцип запільного дозволу, що необхідно визнати ключовим напрямком сучасної

трансформації методу цієї галузі права. Найтиповішим прикладом використання в

адміністративному праві принципу загального дозволу є створення умов для

реалізації громадянами величезного масиву прав, які випливають з конституційно-

правового статусу особи. Адже у відносинах між органами виконавчої влади,

місцевого самоврядування і приватними особами щодо реалізації зазначених прав

встановлюється так звана реординація («реординація» — це явище, протилежне

«субординації»), сутність якої полягає в тому, що:

- з одного боку, особі як підвладному об'єкту надасться право вимагати від

суб'єкта владних повноважень належної поведінки щодо реалізації прав особи;

- з другою, — на суб'єкта владних повноважень законом покладаються чіткі

обов'язки щодо неухильного забезпечення прав особи;

- водночас забезпечується правовий захист прав особи від їх порушення

суб'єктом владних повноважень за допомогою засобів адміністративного

оскарження їхніх актів і дій та, головне, — оскарження в суді актів та дій, якими

порушено права, свободи чи інтереси особи.

З огляду на це, сучасне розуміння методу адміністративного права призводить

до визнання його змішаної природи, тобто пропорційного поєднання в ньому

суттєвих рис як імперативного, так і диспозитивного методів правового

регулювання.

Принципи адміністративного права

Найбільш яскраво природу галузі адміністративного права, її суспільне

призначення та місце в правовій системі виражено в принципах цієї галузі.

Принципи адміністративного права потрібно розуміти як засадничі (основні) ідеї,

положення, вимоги, що характеризують зміст адміністративного права, відбивають

закономірності його розвитку і визначають напрями і механізм адміністративно-

правового регулювання суспільних відносин. Вони вказують на основні риси,

сутнісні характеристики, зміст і призначення всієї галузі адміністративною права,

випливають або з окремих правових норм, або формуються на основі групи норм

цієї галузі права і пов'язані з іншими принципами, що регулюють суспільну

поведінку людей.

У вітчизняній літературі принципи адміністративного права малодос- ліджені,

їх майже не розглядають як окремий предмет для обговорення в наукових колах.

Найчастіше замість них аналізують принципи державного управління. Однак

ототожнювати принципи адміністративного права і принципи державного

управління було б помилково, хоча вони дуже тісно пов'язані між собою.

285

Принципи адміністративного права визначають характер механізму

адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. Натомість принципи

державного управління — це основоположні ідеї, які визначають порядок

організації та здійснення управління. Вони є обов'язковими дня виконання і

дотримання в процесі не власне правового регулювання, а самої владно-

організуючої (управлінської") діяльності.

Серед принципів сучасного адміністративного права можна виділити загальні і

спеціальні принципи. Перші мають основоположне значення для всієї галузі

адміністративного права. Як правило, вони знаходять свій конкретний прояв і

деталізацію в принципах спеціальних, тобто властивих окремим інститутам

адміністративного права: принципах державної служби; принципах

адміністративної відповідальності; принципах адміністративного судочинства

тощо. Тому в межах даної теми доцільно зупинитися переважно на загальних

принципах.

Загальні принципи українського адміністративного права закріплені в

Конституції України і конкретизовані в законодавчих та інших нормативно-

правових актах. Серед них можна назвати такі принципи:

- законності;

- пріоритету прав та свобод людини і громадянина;

- рівності громадян перед законом;

- демократизму нормотворчості і реалізації права;

- взаємної відповідальності держави і людини;

- гуманізму і справедливості у взаємостосунках між державою і людиною.

Поняття і види джерел адміністративного права

Джерела адміністративного права треба розуміти як зовнішню форму

встановлення і виразу алміністративно-правових норм — акти правотвор- чості

державних органів та органів місцевого самоврядування, що прийняті в межах

компетенції, яку встановлено законодавством, а також міжнародні договори, згода

на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Нормативно-правові акти — найбільш значна група джерел адміністративного

права. Вони утворюють систему, яку побудовано відповідно до принципу

верховенства закону. Місце конкретного джерела адміністративного права у цій

системі визначено поняттям «юридичної сили», який характеризує ступінь

підпорядкованості нормативно-правових актів, а саме:

- усі вони спираються на норми Конституції і законів України, які мають вищу

юридичну силу;

- нормативно-правові акти вищих органів виконавчої влади служать

юридичною базою дня актів, що прийняті органами виконавчої влади нижчого

рівня;

- нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади мають

більший масштаб дії, ніж акти органів виконавчої влади нижчого рівня;

- нормативно-правові акти галузевого (відомчого) характеру - грунтуються на

джерелах загальнодержавного характеру.

Основними видами нормативно правових актів як джерел адміністративного

права за їх юридичною силою є такі:

1. Закони як форма виявлення волі народу України - закріплюють і регулюють

найбільш важливі аспекти організації і діяльності органів виконавчої влади,

місцевого самоврядування, державної та іншої публічної служби, правового

статусу особи у сфері публічної адміністрації, створюють режим відповідальності,

а також регламентують порядок реалізації повноважень суб'єктів владних

повноважень.

Конституція України як Основний Закон - має вирішальне значення у

встановленні основ правового регулювання державного та самоврядного уп-

равління, акумулює головні засади, задає управлінським відносинам цільову

спрямованість. В Основному Законі визначено систему органів виконавчої влади,

їх найважливіші повноваження, організацію діяльності, зовнішні форми правових

актів. Конституційні положення встановлюють основи адміністра- тивно-правового

статусу громадян, закріплюють право на участь громадян і їхніх об'єднань в

управлінні державними і громадськими справами тощо. Проте роль Конституції

України як засадничого джерела адміністративного права не може бути зведена

лише до прямого регулювання основних питань управлінської діяльності. Деякі

конституційні норми передбачають видання окремих (так званих конституційних,

або органічних) законів — з метою конкретизації та деталізації конституційних

положень, на яких базуватиметься поточне адміністративно-правове регулювання

відповідних суспільних відносин.

2. Постанови Верховної Ради України - здебільшого мають внутрішньо-

організаційний характер і посідають за юридичною силою наступний після законів

рівень актів парламенту. Наприклад, постановами парламенту на сьогодні

затверджено Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 року

«Положення про помічника-консультанта народного депутата України»

та зміни

до них тощо. Раніше постановами парламент вводив удію закони. У деяких

випадках у постановах могли міститися і норми права загального характеру. Так,

пункт 2 постанови Верховної Ради «Про введення в дію Закону України «Про

державну службу»» від 16 грудня 1993 року встановлював загальнообов'язкове

правило: «Дія Закону поширюється па працівників державних органів Республіки

Крим, органів місцевого та регіонального самоврядування»\

3. Укази Президента України акти глави держави, які він видає у межах

повноважень, на основі та на виконання Конституції і законів України. Рса-

лізуючи свої повноваження в сфері публічної адміністрації, Президент України

видає такі нормативно-правові акти, які насамперед спрямовані на діяльність

органів виконавчої влади.

Такі акти Президента України як розпорядження мають індивідуальний

характер і, зазвичай, не містять норм права.

4. Акти Кабінету Міністрів України (уряду), що мають нормативний характер,

називають постановами, які уряд приймає колегіально на засіданнях. Вони, як

правило, конкретизують положення законів України і указів Президента України, в

тому числі з питань, які є предметом адміністративно-

' Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №35. - ст. 338.

285

- Відомості Верховної Ради України. - 1995. - N"37. - ст. 28.3.

Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №52. - ст. 491.

правового регулювання.

Уряд постановами затверджує статути, положення, правила, інструкції та деякі

інші акти, що містять адміністративно-правові норми.

Статут чи положення — акт, який визначає організацію та діяльність окремих

органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, їх службовців та

інших осіб в певних сферах діяльності (наприклад, Положення про Державну

гідрометеорологічну службу від 26 квітня 2002 року\ Статут про дисципліну

працівників зв'язку від 30 липня 1996 року

Правила — акт, що конкретизує норми права більш загального характеру з

метою регулюваш ія поведінки суб'єктів правовіді юсш і у певі іих сферах

публічної адміністрації і має процедурний характер (наприклад, Правила надання

послуг поштового зв'язку від 17 серпня 2002 року

Інструкція — акт, яким роз'яснюється порядок застосування закону чи іншого

акту вищої юридичної сили, створюються механізми їхньої реалізації (наприклад,

Примірна інструкція з діловодства у міністерствах, інших центральних органах

виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах

виконавчої влади від 17 жовтня 1997 року*').

Окрім постанов, Кабінет Міністрів України видає також такі акти, як

розпорядження, що, як правило, мають індивідуальний характер.

5. Накази міністерств та інших центральних органів виконавчої влади - акти

відомчого (галузевого) характеру, які видає міністр, керівник іншого центрального

органу виконавчої влади в одноособовому порядку. Накази можуть мати галузевий

або між галузевий характер. Іноді центральні органи виконавчої влади видають

спільні накази.

6. Нормативно-правові акти Верховної Вади і Ради міністрів Автономної

Республіки Крим (АРК). Верховна Рада АРК приймає Конституцію АРК, яку

затверджує Верховна Рада України, та інші нормативно-правові акти у формі

рішень та постанов. Верховна Рада АРК може через свої акти здійснювати

адміністративно-правове регулювання з питань, яке належить до сфери її відання,

— сільського господарства, лісів; меліорації та кар'єрів; громадських робіт, ремесел

і промислів; благодійної діяльності; курортно-рекреацій- пої сфери та деяких

інших.

Нормативно-правовими актами Ради Міністрів АРК є постанови, які вона може

приймати з питань: розвитку економіки, соціальної сфери, фінансової, кредитної та

цінової політики, промисловості, паливно-енер- гетичного комплексу,

водогосподарського будівництва і зрошуваного землеробства та інших.

7. Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій — роз-

порядження їх голів, які вони видають в одноосібному порядку і є обов'язковими

для виконання на відповідній території (область, місто, район, район у місті) всіма

органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами,

громадянами.

Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої

державної адміністрації видають накази. У деяких випадках накази також можуть

Зібрання постапон Уряду України. - 1996. - №15. - ст. 420. *

Офіційний кісник України. - 2002. - №34. - ст. 1586.

Офіційний

вісник України. - 1997. - №43- - ст. 50.

мати нормативний характер і є обов'язковими для певного кола підприємств,

установ, інших організацій, що діють на відповідній території.

8. Рішення органів місцевого самоврядування також можуть містити норми

адміністративного права. Зокрема, місцеві ради встановлюють загальнообов'язкові

правила з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення у ньому

чистоти і порядку, торгівлі па ринках, додержання тиші в громадських місцях,

боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями (пункти 44, 45 частини

першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21

травня 1997 року, стаття 5 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

9. Акти органів управління (адміністрацій) державних підприємств, установ,

організацій; накази їх керівників. Право цих керівників приймати так звані

«локальні» норми права пов'язане з необхідністю реалізації компетенції власника

майна, тобто держави в особі її органів. Накази приймаються одноособово,

розповсюджуються на структурні підрозділи, відділи, служби, працівників

відповідних утворень. Втім, можливі і випадки, коли ці акти поширюються і на

громадян, які не є працівниками згаданих утворень, тобто мають зовнішню дію.

Так, стаття 78 Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995

року

передбачає, що начальник морського порту (державного транспортного

підприємства) видає обов'язкові постанови, що регулюють питання безпеки руху,

охорони вантажів, майна порту і громадського порядку, проведення санітарних та

протипожежних сходів у порту, охорони навколишнього природного середовища,

порядку заходу суден у порт та виходу з нього

Крім нормативно-правових актів, окремим видом джерел адміністративного

права є і міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною

Радою України. Відповідно до статті 9 Конституції України вони є частиною

національною законодавства. Міжнародно-правові акти регулюють і питання

адміністративно-правової сфери: захист прав і свобод людини і громадянина;

правовий статус іноземців; порядок перетинання державного кордону; взаємодія

прикордонних військ та митних служб сусідніх держав; міжнародне транспортне

сполучення; співробітництво у різних галузях економіки; боротьба із злочинністю.

Поняття суб'єктів адміністративного права

Суб'єкти адміністративного права — це потенційні учасники суспільних

відносин, які мають права, свободи, інтереси та обов'язки, визначені нормами

адміністративного права. Поняття суб'єкт адміністративного права необхідно

відрізняти від поняття суб'єкт адміністративних правовідносин. На відміну від

суб'єкта адміністративних правовідносин, суб'єкт адміністративного права має

лише потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У

конкретному випадку він може і не бути їх

~ Відомості Всрхошюї Ради України. - 1997. - №24. - ст. 170.

Відомості Всрхонної Ради України. - 1995. - №47-52. - ст. 349.

Відомост і Всрхошюї Ради України. - 1996. - №50. - ст. 981.

285

учасником. Наприклад, громадянин України часто може фактично не брати участі в

жодних адміністративно-правових відносинах, тобто не бути їх суб'єктом, однак

суб'єктом адміністративного права він є завжди, оскільки його як громадянина,

адміністративно-правові норми наділили комплексом прав і обов'язків. Якщо

суб'єкт адміністративних правовідносин — це фактичний носій правових зв'язків,

тобто він обов'язково бере в них реальну участь, то суб'єкт адміністративного права

є, так би мовити, претендентом на цю участь. Для того, щоб бути таким

претендентом, відповідна особа повинна мати потенційну здатність стати носієм

суб'єктивних прав і обов'язків, яку позначають терміном адміністративна

правосуб'єктність. Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю велике коло

потенційних і реальних учасників суспільних відносин. Не випадково перелік

суб'єктів адміністративного права значно ширший, ніж у будь-якій іншій галузі

права.

Суб'єктами адміністративного права є громадяни, іноземці, особи без

громадянства. При цьому правове становище суб'єктів однієї категорії неоднакове.

Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то можна

побачити, що вона відрізняється залежно від статі, віку, стану здоров'я (наприклад,

не всіх можуть призивати па військову службу, або ж не всі можуть бути

зараховані до вищих навчальних закладів тощо). Серед іноземців особливим

адміністративпо-правовим статусом наділені біженці згідно з Законом України

"Про біженців» від 21 червня 2001 року

Суб'єктами адміністративно-правових відносин є органи держави, насамперед

органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові та

службові особи, підприємства, установи, організації, у тому числі й об'єднання

громадян, а також їхні посадові особи тощо.

Взагалі для адміністративного права характерна велика кількість суб'єктів з

різними повноваженнями, статусом, структурою і правовими ознаками. Це

обумовлює й існування різних варіантів їх класифікації. Так, суб'єктів

адміністративного права можна поділити на державні і недержавні, колективні та

індивідуальні, фізичні і юридичні особи, а також колективні суб'єкги без статусу

юридичної особи тощо. Найбільш поширеною є така класифікація:

фізичні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

особливим статусом наділені фізичні особи підприємці;

юридичні особи - органи виконавчої влади, інші державні органи, органи

місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи,

організації;

колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією

чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними правами та

обов'язками: наприклад, окремі державні органи, які не мають статусу юридичної

особи, структурні підрозділи державних і недержавних суб'єктів, громадські

організації, легалізовані через повідомлення, а також деякі інші громадські

утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання).

"' Офіційний Вісник України. - >001. - N"29. - ст. 1292; 2003. - №17. - ст. 741; 2005. - N"25. - ст.1402

Там само. - С. 46.