Авер'янов Вадим Борисович. Вибрані наукові праці

Подождите немного. Документ загружается.

других частных лиц, то направленность последней группы привычна -административно-

юрисдикционная.

Принимая во внимание общую ориентацию современного административного права

на восприятие «человекоцентристской» идеологии, следует признать, что в новой

административно-правовой доктрине ведущей должна считаться упомянутая

«обслуживающая» (в противовес «управленческой») характеристика предмета, а

соответственно, и в целом отрасли административного права. Иначе данную

характеристику целесообразно определить как «публично-сервисную» (от англ. to serve -

служить). При этом важно подчеркнуть, что выделение публично-сервисной

составляющей не преследует цели автоматически умалить значение по-прежнему

важного места управленческой составляющей. Речь идет лишь об уточнении этого места

в административно-правовой доктрине путем смещения преимущественного акцента с

категории «государственное управление» на категорию «обеспечение прав человека»,

которая, как полагаю, и должна стать базовой и приоритетной в упомянутой доктрине.

Уместно добавить, что подобный акцент на публично-сервисной направленности

административного права никак не противоречит и этимологии названия данной

отрасли. Ведь сто языковыми источниками оправдано считать латинские не только

"administratio" - руководство, управление, но и "administro" - прислуживаю, помогаю.

Исходя из понимания отмеченной выше дихотомии административного права, в

новой административно-правовой доктрине предстоит также пересмотреть еще один

ключевой постулат прежней науки административного права - о признании

доминирующим типом административно- правового отношения так называемого

«властеотношения», которое осуществляется по схеме «власть - подчинение». Здесь, как

принято считать, существует так называемая «вертикаль» между субъектом

государственно- властных полномочий, который наделен правами осуществлять

властное воздействие на управляемый объект - человека (либо юридическое лицо), а

последний обязан починяться такому воздействию, что и образует некую

«субординацию» между данными сторонами.

Действительно, по такой схеме строится значительная часть административно-

правовых отношений, а именно: отношения, возникающие в связи с осуществлением

органами публичной администрации собственно управленческой и административно-

юрисдикционной деятельности. Однако другая часть административно-правовых

отношений строится по принципиально иной схеме. Так, все «публично-сервисные»

(«обслуживающие») отношения предусматривают не одностороннее воздействие

полномочного субъекта на подвластный объект, а их двустороннее взаимодействие: как

субъект властных (публично-властных) полномочий имеет право требовать от частного

лица исполнения конкретно определенных обязанностей (то есть его надлежащего

поведения), так и частное лицо имеет аналогичное право относительно указанного

субъекта.

Уместно напомнить, что именно по такой схеме построены так называемые

обязательственные правоотношения в сфере регулирования гражданского права (хотя

тут стороны именуются «кредитором» и «должником»), В большинстве этих

правоотношений каждый из участников обязательства является одновременно и

кредитором, и должником (например, продавец и покупатель в договоре купли-продажи,

арендодатель и арендатор в договоре аренды и т.д.). Причем в подобных

правоотношениях, которые получили название взаимных (встречных) обязательств,

права и обязанности сторон должны исполняться, по общему правилу, одновременно

Аналогично этому, в административно-правовых отношениях публично-сервисного

типа каждая сторона правоотношения в числе своих субъективных прав наделена

«правом требования» от другой стороны ее надлежащего (то есть предусмотренного

законодательством) поведения. Например, орган исполнительной власти имеет право

требовать от заявителя предоставления всех необходимых для рассмотрения и

разрешения определенного вопроса документов, а заявитель, со своей стороны, имеет

право требовать от данного органа соблюдения установленного законодательством

порядка и срока для ответа на поданное обращение. Это означает, что подобные от-

ношения строятся не по односторонней схеме «власть-подчинение», а по двусторонней

схеме «взаимного права требования», принадлежащего обеим сторонам

правоотношения. Иначе говоря, в принципиальном виде схема публично-сервисных

отношений приближена к схеме большинства обязательстве! шых правоот1 IOIIJCI шй.

Таким образом, наряду с традиционными, которые получили устоявшееся название

«вертикальные административно-правовые отношения», существует огромный (и по

численности преобладающий) массив административно- правовых отношений, которые

по своему юридическому содержанию однозначно не могут считаться в упомянутом

значении «вертикальными». Более того, некоторые проявления «взаимного права

требования» характерны даже отдельным вертикальным административно-правовым

отношениям: например, отношениям между вышестоящим и нижестоящим органами

при делегировании первым своих полномочий. То есть «взаимное право требования» -

это, в конечном счете, не менее распространенная черта административно- правовых

отношений, чем односторонность воздействия одной стороны на другую по схеме

«власть - подчинение».

Вместе с тем следует ясно осознавать, что изложенное понимание коренным образом

отличается от существующей в постсоветской административно-правовой доктрине

теоретической презумпции о том, что присутствие каких-либо признаков «равенства»

сторон административно-правового отношения по своей сути является не типичным для

классического метода регулирования административного права. А этим методом, в

соответствии с укоренившейся традицией и в российской, и в украинской специальной

"См., напр.: Харитонов Е.О., Саниахметова H.A. Гражданское право Украины:

Учебник. - X..

200-1. - С. 412 литературе, считается императивный метод правового регулирования, или

метод властных предписаний

Поэтому, формирование новой административно-правовой доктрины на основе

принципа верховенства права закономерно предполагает еще один важный шаг -

переосмысление привычного понимания характера метода административного права.

Хотя такое переосмысление - это едва ли не наиболее сложная гносеологическая задача,

ибо в данном вопросе очень прочны фундаментальные позиции советской научной

школы, которая оценивала метод административного права главным образом как

императивный. О возможности использования отдельных элементов другого основного

метода правового регулирования - диспозитивного - говорилось как бы «стыдливо-

сдержанно», как о чем-то второстепенном и в целом противоестественном.

10См., напр.: Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т 1. - М., 2002. - С. 353-356; Адміністративне

право України / За ред. Ю.П. Битяка. - С. 27.

Но действительно ли настолько неестественным для административного права

является органичное объединение регулятивных средств названных основных методов

правового регулирования? Ведь выше уже показано, что в структуре административно-

правовых отношений все взаимосвязи, возникающие на основе «взаимного права

требования», строятся (по крайней мере, в рамках этих взаимосвязей) по схеме

обязательственного правоотношения, поскольку само «право требования», которым

одновременно наделены обе стороны административного правоотношения, должно

рассматриваться как своеобразное «дозволение». По справедливому замечанию

авторитетного российского теоретика права, «субъективное право, которое сводится

только к одному праву требования (что характерно для... относительных правоотно-

шений типа обязательств в гражданском праве), тоже выражает своего рода дозволе!

1ие, и оно тоже научно интерпретируется через по! 1ятие «дозволенное поведение»

. А

подобное построение правоотношений, как известно, достигается с помощью

диспозитивного метода правового регулирования.

Из сказанного следует, что в административно-правовом регулировании, вопреки

традиционному взгляду, применяется не один из двух классических основных методов, а

метод особого характера, в котором органично переплетены (смешаны) элементы и

признаки как императивного, так и диспозитивного методов правового регулирования.

Преодоление устаревших взглядов на природу метода административного права в

обновляющейся административно-правовой доктрине имеет и суто теоретическое, и

важнейшее практическое значение, поскольку от этого прямо зависит и содержание

действующих актов административного законодательства, и стратегическая

направленность развития всей административно-правовой отрасли. Ведь до сих пор

административное право ассоциируется, прежде всего с распорядительным

вмешательством, запретами, принуждением, мерами ответственности. Это очень стойкая

традиция, присущая в целом постсоветской юридической науке и практике, включая

украинскую. В современной практике административно-правового регулирования

названная традиция чаще всего получает явно недемократические (точнее сказать,

антидемократические) проявления. Но за многие годы существования бывшего

партийно-тоталитарного государства мы так к этому привыкли, что даже не замечаем

недопустимой унизительности подобной ситуации. А 011а как раз и является

убедительным свидетельством старого, ошибочного подхода к пониманию социальной

роли и назначения административного права.

Именно поэтому данную ситуацию надо решительно исправлять, опираясь на

провозглашенный Конституцией Украины (ст.З) приоритет (верховенство) прав человека

в отношениях с государством, его органами и должностными лицами. Причем

доктринальное признание принципиально повой социальной направленности

административного права никоим образом не должно стать самоцелью. Необходимо,

чтобы это нашло практическое воплощение в новом качестве национального

административного законодательства, которое всем своим содержанием должно

всемерно способствовать обеспечению реализации и защиты человека, его правомерных

интересов, требований и ожиданий.

Сама по себе отрасль административного права не может восприниматься суто

«управленческой», а тем более «юрисдикционной». Наоборот - и это самое главное - в

нормах административного права человек должен видеть наиболее доступное и

11Алексеев СС. Право: азбука-теория-философия. Опыт комплексного исследования. - М., 1999. - С. 358.

достаточно эффективное средство обеспечения в сфере деятельности публичной

администрации максимально полной реализации своих прав, свобод и интересов, а также

их действенной защиты в случае каких - либо нарушений. Иными словами,

административно- правовое регулирование следует в целом оценивать, с позиций его

«публично-сервисной» направленности - в первую очередь, и только наряду с этой

доминантой в качестве еще одной фундаментальной характеристики административного

права выступает его «управленческая» направленность. Все же остальные аспекты

проявления социальной роли административного права так или иначе должны

рассматриваться как производные и подчиненные «публично-сервисной»

характеристике, охватывающей правообеспечительный (то есть направленный на

обеспечение реализации субъективных прав) и правозащитный (то есть направленный на

защиту и восстановление нарушенных субъективных прав) аспекты действия, или функ-

ции административного права.

В завершение следует резюмировать, что принцип верховенства права приобрел

значение ключевого методологического начала в формировании новой украинской

административпо-правовой доктрины. Следование этому принципу обязывает

исследователей не только к настойчивому преодолению негативных последствий

продолжающегося игнорирования постсоветской административно-правовой наукой

проблематики прав человека при определении социального назначения, природы,

предмета и метода административного права, но и к активному восприятию зарубежных

доктрин и практики правового обеспечения цивилизованных взаимоотношений

публичной администрации с частными лицами.

3.14. Принцип верховенства права в новій адміністративно-правовій доктрині

(вибране*)

З огляду на потреби практичного застосування принцип верховенства права слід

доктринально тлумачити як поєднання вимог, що забезпечують,- по-перше,

підпорядкування діяльності усіх без винятку державних інститутів потребам реалізації

та захисту прав людини;

по-друге, пріоритетність цих прав перед усіма іншими цінностями демократичної,

соціальної, правової держави.

Таким чином, даний принцип за своїм змістом аж ніяк не ототожнюється з більш

відомим принципом "верховенства закону", котрий за традицією юридичного

позитивізму означає пріоритетність законів перед іншими формами нормативно-

правового регулювання суспільних відносин.

Для потреб правозастосування розкриття реального змісту ідеї (принципу)

верховенства права можливе передусім за умови зміщення акцентів з проблеми

"утвердження" прав людини на проблему "забезпечення реалізації" прав і свобод

людини і громадянина. Необхідність подібної зміни акцентів зумовлена, з одного боку,

тим, що ми забагато говоримо про наділення правами, їх перелік і зміст, належну

легалізацію прав. Тоді як саме собою формальне (легальне) визнання навіть найширшого

обсягу прав ще не означає, що людина в змозі реально скористатися цими правами,

тобто що вони фактично реалізуються.

З іншого боку, не менш поширеною є тенденція зводити проблему верховенства

права до забезпечення судового захисту порушених прав. Хоча має бути зрозумілим, що

основний обсяг діяльності держави (і загалом публічної влади) зводиться не стільки до

реагування (через судовий розгляд) на аномальні вчинки - правопорушення, скільки

саме до позитивних дій зі створення умов для ефективної реалізації людьми належних їм

прав.

Тільки з урахуванням наведених аспектів принципу верховенства права стає

зрозумілішим дійсний зміст конституційної формули (ч. 2 ст. З Конституції

України):'Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком

держави" (курсив автора).

Саме тут на перший план цілком закономірно висувається виконавча гілка державної

влади, покликана головним чином забезпечити виконання законів та інших правових

актів держави. Адже виконавча влада - це найбільш наближена до людини гілка влади, з

якою у людини відбуваються найчастіші контакти з приводу задоволення різноманітних

суб'єктивних прав і законних інтересів особи.

Сама ж виконавча влада в дійсності - це, фактично державний адміністративний

(управлінський) апарат, а .зрештою - чиновники (державні службовці). Тому, проблема

верховенства права може бути насправді розв'язана лише у контексті налагодження

цивілізованих взаємостосунків (відносин) людини з державними органами та їх

посадовими особами. Іншими словами, реально чинний правовий режим цих

взаємостосунків - це і є справжній стан забезпечення верховенства права в державі і

суспільстві.

"В.Б. Авер'янов. Принцип верховенства прана у новій адміністративно-правовій

доктрині // Часопис Київського університету права. - 2006. - №1. - С. 3-8.

Сьогодні цей режим має далеко не європейський вигляд. І головним чином через те,

що у нас й досі зберігається стара радянська (а точніше "неорадян- ська") ідеологія

державної, в тому числі і виконавчої, влади, за якою людина виступає не як суб'єкт, чиїм

інтересам повинна "служити" держава, а як підвладний об'єкт, над яким домінують

інтереси держави. В цьому знаходить вияв так звана "державоцентриська" ідеологія

держави у ставленні до громадянського суспільства.

У той же час сама Конституція України закріпила перехід від панівної в минулому і

дотепер ідеології "домінування держави" над людиною до нової ідеології "служіння

держави" інтересам людини. Про це свідчать, зокрема, приписи ст. З Конституції:

"Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в

Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії

визначають зміст і спрямованість діяльності держави".

Радикальній зміні державної ідеології має сприяти, насамперед, посилення орієнтації

виконавчої влади на діяльність з надання так званих адміністративних (управлінських)

послуг. Така орієнтація повніше відповідає новій ідеології "служіння держави" інтересам

людини. "Служіння" з боку виконавчої влади - це, за великим рахунком, і є надання її

органами багатоманітних адміністративних (та інших публічних) послуг.

Для усвідомлення "людиноцентриського" призначення згаданого інституту важлива

саме дефініція "послуги". Адже вона досить точно і влучно акцептує увагу на виконанні

обов'язків держави перед приватними (фізичними та юридичними) особами. А власне

надання адміністративних послуг означає діяльність, спрямовану на юридичне

оформлення умов, указаних законодавством необхідними для забезпечення належної

реалізації приватними особами своїх прав й інтересів. До речі, саме така позиція

стосовно поняття адміністративних послуг відображена у проекті Адміністративно-

процедурного кодексу України, що зараз перебуває на розгляді парламенту.

Окрім розширення обсягу діяльності з надання названих послуг, най- проблемним

для реалізації у сфері виконавчої влади принципу верховенства права залишається

завдання подолання наявної у багатьох фахівців недооцінки ролі процедур в діяльності

органів виконавчої влади, насамперед, в частині їх взаємостосунків з громадянами.

Нагадаємо, що в чинному адміністративному законодавстві України як раз процедурна

частина (за винятком регулювання адміністративно-юрисдикційних проваджень) є най-

менш об'ємною і розвинутою.

Забувають при цьому, що докладне унормування законом раціонально визначених і

демократичних за змістом процедур адміністративного розгляду заяв і скарг, інших

звернень приватних осіб - це чи не єдина реальна гарантія дотримання під час цього

розгляду пеупередженого, відповідального і прозорого ставлення державних службовців

до правомірних вимог та інтересів цих осіб. Більше того, принципово важливо, що

завдяки цим процедурам дещо "вирівнюється" становище держави й людини в їхніх

взаємостосунках - на відміну від відносин "субординації", у звичаєних між державними

органами та громадянами.

Запровадження принципу верховенства права вимагає досить радикальної зміни

пріоритетів у правовому регулюванні відносин людини з органами і посадовими

особами публічної адміністрації (тобто органів виконавчої влади і місцевого

самоврядування). Як відомо, провідною галуззю у цій сфері є адміністративне право.

На жаль, чинне українське адміністративне право не здатне забезпечити пріоритет

прав людини у сфері публічного управління, яке давно вже є загальноприйнятим

стандартом в європейських та інших демократичних країнах світу. Необхідність

глибокого реформування адміністративного права об'єктивно зумовлена тим, що

впродовж попереднього радянського періоду розвиток, роль і призначення

адміністративного права були істотно деформовані.

Й це можна вважати цілком закономірним наслідком певної адміністративно-

правової доктрини, що діяла й фактично продовжує діяти, ще з радянських часів.

Точніше кажучи, радянській науковій доктрині була притаманна абсолютизація

суспільної ролі (цінності) адміністративного права в двох напрямах. А саме, воно

оцінювалось:

а) переважно як "управлінське" право, тобто як засіб владі ю-організуючого впливу

держави на суспільні відносини (або право "адміністрування");

б) з іншого боку, великою міроюі як "каральне" (або "юрисдикційне") право, що

забезпечувало застосування державою у відносинах з громадянами різноманітних

засобів адміністративної відповідальності та інших заходів адміністративного примусу.

Такі уявлення відображали властиву тоталітарному суспільству ідеологію

"панування держави" над людиною, коли людині відводилось місце суто "керованого

об'єкта", а діяльність державних органів була спрямована переважно на управлінсько-

розпорядчий вплив і адміністративний примус.

На жаль, у нас ще і дотепер переважають колишні радянські, або, краще сказати,

"неорадянські" стереотипи. Хоча вони аж ніяк не сприяють європейському розумінню

адміністративного права як провідної галузі правового забезпечення пріоритету прав

людини у сфері публічного управління. Тому основний сенс сучасного реформування

адміністративного права полягає у відмові від старої і одночасному формуванні нової

адміністративно-правової доктрини. Зрештою в результаті трансформації

адміністративного права на засадах "людиноцентриської" ідеології ця галузь має стати

основним засобом гармонізації відносин між публічною адміністрацією й людиною.

Першорядне значення для формування нової національної адміністративно-правової

доктрини має переосмислення фундаментальних засад цієї правової галузі, починаючи,

природно, з угвердження принципів адміністративного права. Вони мають стати

ідеологічною основою зміни парадигми взаємин держави (ширше - всієї публічної

влади) з людиною, що склалася в нашій країні впродовж як колишнього радянського

минулого, так і останнього десятиріччя попереднього політичного режиму.

Виходячи з сучасного досвіду розвитку адміністративно-правових доктрин у

демократичних країнах світу, основним серед принципів адмініст- ративпого права

належить визнати верховенство права.

Наступний крок у формуванні нової адміністративно-правової доктрини полягає у

відмові від абсолютизації управлінської природи адміністративного права. Внаслідок

цієї абсолютизації в науці і практиці дотепер панує визначення адміністративного права

лише як "права управління" або "управлінського права".

Таким чином, предмет і, отже, нормативний масив адміністративного права

складається, щонайменше, з двохчастин -управлінськоїінеуправліпської. Це означає так

звану "дихотомію" адміністративного права.

Вона не визнавалась лише в радянській правовій науці, а у світовій (в тому числі у

вітчизняній дореволюційній) цей факт був загальноприйнятим. Причому перевага

віддавалася саме неуправлінській складовій, оскільки нею охоплюються взаємостосунки

між суб'єктами публічної влади й приватними (фізичними і юридичними) особами.

Більшу частину цих взаємостосунків (за винятком адміпістративно-юрисдикційних)

можна вважати як "публічно-сервісні", оскільки вони фактично спрямовані на "обслуго-

вування" інтересів громадян та інших приватних осіб.

Складність же тут полягає в єдиному - як дефіпіційно точно визначити природу

неуправліпської складової адміністративного права. На мій погляд, у новій

адміпістративно-правовій доктрині має бути визнана основною так звана "публічно-

сервісна" (замість "управлінської") характеристика предмета адміністративного права.

Відповідно, такою ж має бути і оцінка пріоритетної спрямованості адміністративного

права в цілому.

Принципово важливо тут зауважити, що переважний наголос на "публічно-

сервісній" складовій не має на меті автоматично заперечити досить важливе місце

"управлінської" складової. Ідеться лише про уточнення цього місця в адміністративно-

правовій доктрині, вказуючи на першорядне значення - замість категорії "державне

управління" - категорії "забезпечення прав людини", яка і має стати базовою і

домінуючою в розглядуваній доктрині.

З урахуванням принципу верховенства права нова адміністративно- правова

доктрина потребує перегляду одного з ключових постулатів радянської і пострадянської

науки адміністративного права: про визнання домінантним типом адміністративно-

правового відношення так званого "вла- довідношення", яке будується за схемою "влада-

підкоренпя".

Тут, як прийнято вважати, є певна "вертикаль": суб'єкт владних повноважень,

наділений правами здійснювати владний вплив на керований об'єкт - людину (або

юридичну особу), а вона зобов'язана підкорятися цьому впливу, що й означає так звану

"субординацію" між сторонами. Дійсно, за такою схемою будується певна частина

адміністративно-правових відносини, а саме - відносини з приводу реалізації суто

управлінських і адміністративно- юрисдикційних функцій.

Однак решта адміністративно-правових відносин будуються за принципово іншою

схемою.

Так, усі публічно-сервісні відносини передбачають не односторонній вплив владного

суб'єкта на керований об'єкт, а двосторонню взаємодію. Адже в них як суб'єкт владних

повноважень має право вимагати від приватної особи виконання певних обов'язків,

тобто її належної поведінки, так і приватна особа має таке ж саме право щодо суб'єкта

владних повноважень.

Отже, поряд із традиційними - так званими "вертикальними" - адміні- стративно-

правовими відносинами, існує величезна (і в дійсності переважаюча) кількість

адміністративно-правових відносин, які будуються не за схемою "влада-підкорення", а за

схемою "взаємного права вимоги належної поведінки" стосовно обох сторін

правовідношення. Варто нагадати, що саме за такою схемою побудовані всі

зобов'язальні правовідносини в цивільному праві (тільки тут сторони іменуються як

"кредитор" і "боржник").

Зрештою, в публічно-сервісних відносинах принципова схема практично така ж

сама, тобто ці адміністративно-правові відносини мають певні ознаки зобов'язальних

правовідносин і, отже, не є однозначно "вертикальними".

Більше того, слід бачити, що певні елементи "взаємного права вимоги" характерні

навіть і деяким "вертикальним" адміністративно-правовим відносинам, наприклад, у

відносинах між вищим та нижчим органами при делеіуванні повноважень. Тобто

"взаємне право вимоги" - це більш поширена риса адміністративно-правових відносин,

аніж одностороння схема "влада-підкорення".

При цьому зауважимо, що подібне тлумачення принципово відрізняється від наявної

пострадянської адміністративно-правової доктрини, оскільки вона виходить з

теоретичної презумпції, за якою наявність будь-яких елементів рівності сторін

адміністративно-нравового відношення докорінно суперечить класичному методу

регулювання адміністративного права, яким беззастережно визнається так званий

імперативний метод правового регулювання.

Тому переосмислення звичного розуміння метода адміністративного права - ще одна

обов'язкова риса нової адміністративно-правової доктрини.

В той же час таке переосмислення - це чи не найскладніше завдання. Адже тут міцно

утримуються позиції радянської наукової школи і непохитною вважається оцінка метода

адміністративного права як однозначно імперативного. Про доцільність використання

хоча б деяких елементів іншого основного - диспозитивного - методу правового

регулювання, говорять, так би мовити, "соромливо-стримано", наче перепрошуючи за

подібну сміливість.

Але ж чи дійсно настільки неможливим в адміністративному праві є поєднання ознак

двох згаданих методів?

Як вже зазначалося, в структурі адміністративно-правових відносин всі зв'язки, що

здійснюються на засадах використання "взаємного права вимоги", будуються

(принаймні, в межах цих зв'язків) за моделлю "зобов'язального правовідношення",

оскільки "право вимоги" в теорії права розглядається як своєрідне "дозволення". А

подібні правовідносини регулюються тільки за допомогою диспозитивного методу.

Отже, в адміністративно-правовому регулюванні, всупереч традиційному погляду,

знаходять прояв елементи як імперативного, так і диспозитивного методів. Виходячи з

цього, треба заперечити проти поширеної тези про те, що в адміністративному праві

імперативний метод знаходить свій прояв у найбільш "чистому", "класичному" вигляді.

Здається, що ця теза залишається слушною тільки для кримінального права. В

адміністративному ж праві застосовується змішаний метод, тобто органічі ю поєді

іуються елемеї іти

як імперативного, так і диспозитивного методів,

Для реалізації принципу верховенства права наведений висновок має принципове і

стратегічне значення, оскільки від цього прямо залежить нормативний зміст чинного

адміністративного законодавства та його загальна спрямованість.

Дотепер, як добре відомо, адміністративне право, зазвичай, асоціюється з примусом,

з розпорядчим втручанням, заборонами, заходами відповідальності. Це дуже стійка

тенденція, властива загалом пострадянській юридичній науці і практиці, зокрема й

українській. В практиці адміністративно- правового регулювання ця стара традиція

найчастіше має цілком недемократичний (краще сказати - антидемократичний) вияв. Ллє

за багато років життя в тоталітарній державі ми так до цього звикли, що навіть не

помічаємо ганебності такого становища.

Все це, зрештою, і є свідченням старого, помилкового підходу до розуміння

суспільного призначення адміністративного права. Цей підхід треба рішуче ламати,

оскільки він, за своєю суттю, не відповідає проголошеному Конституцією України

пріоритету прав людини у відносинах з державою, її органами і посадовими особами.

Причому визнання принципово нового характеру та спрямованості ад-

міністративного права аж ніяк не може бути самоціллю. Необхідно, щоб це знайшло

практичне втілення у новій сутності чинного адміністративного законодавства, яке за

своїм змістом має всебічно сприяти беззаперечному утвердженню пріоритету прав

людини, її правомірних інтересів і вимог. Для цього, зокрема, при визначенні

адміністративно-правового статусу громадян перевагу слід віддавати не тільки їхнім

обов'язкам перед державою (як це переважає зараз), а насамперед їхнім правам, за

забезпечення реалізації (так само як і за порушення) яких держава несе чітко

встановлену законом відповідальність.Загалом адміністративне право не можна

сприймати ані суто управлінським, ані суто примусовим (а тим більше каральним). Нав-

паки - і це найважливіше - в адміністративному законодавстві людина має вбачати чи не

найголовніший засіб забезпечення у сфері публічного управління максимально

ефективної реалізації своїх прав і свобод, а також їх дієвого захисту у випадку будь-яких

порушень. Все ж інше має бути похідним і цьому підпорядкованим.

Підсумовуючи викладене, слід стверджувати, що основний орієнтир у формуванні

нової доктрини українського адміністративного права - це подолання негативних

наслідків тривалого ігнорування колишньою радянською адміністративио-правовою

наукою принципу верховенства права при визначенні сутності, предмета і метода

адміністративного права, а також активне песприйняття демократичних зарубіжних

доктрин і практики забезпечення гармонійних взаємостосунків публічної влади з

громадянами.

3.15- Принцип верховенства права у вітчизняному адміністративному

праворозумінні (вибране*)

7.1. Засадниче значення принципу верховенства права в українській

адміністративно-правовій доктрині

Проголошений Конституцією України принцип верховенства права означає

підпорядкування діяльності усіх державних інститутів потребам реалізації та захисту

прав людини, утвердження їхньої пріоритетності перед усіма іншими цінностями

демократичної, соціальної, правової держави. Подібний суспільний стандарт