Авер'янов Вадим Борисович. Вибрані наукові праці

Подождите немного. Документ загружается.

правопідстави для господарського сприяння з боку суспільства та держави,

збереження та розвиток народного блага. Завдання її полягають у вивченні

різноманітності життєвих відносин, норм для діяльності, спрямованих, з одного

боку, до збереження існуючого благополуччя, тобто запобігання та усунення дій,

що його порушують, з іншого боку — до вивчення норм для належного сприяння

подальшому розвитку народного блага. Ця наука має своїм завданням

обгрунтувати принципи для господарської держави.

Більше економістом, ніж юристом, був і майбутній академік Всеукраїнської

Академії наук, професор Харківського університету В. Ф. Левитський. Йому

належить методологічна праця «Предмет, задача и метод науки полицейскаго

права» (X., 1894) та курс лекцій з поліцейського права (X., 1896).

В Університеті св. Володимира розпочалася творча діяльність одного з

найвідоміших російських поліцеїстів другої половини XIX ст. І. Т. Тарасова. Ще

1875 р. він захистив магістерську дисертацію за монографією «Личное задержание,

как полицейская мера безопасности» (К., 1875), а наступного року одним з перших

в Росії присвятив спеціальну працю новому погляду на поліцейське право

«Основные положения Лоренца Штейна по полицейскому праву в связи с его

учением об управлении». До того ж, він опублікував ще низку праць, і серед них -

«Краткий курс науки административная» права» (Ярославль, 1888), «Учебник

науки полицейскаго права» (М., 1891), «Очерк науки полицейскаго права» (М.,

1897).

Як вчений-поліцеїст, І. Т. Тарасов виступав прихильником концепції «права

вігутрішнього управління» німецького науковця Л. фон Штейна, якого вважав

основоположником адміністративно-правової науки. Він одним із перших

обгрунтував розмежування предметів адміністративного та поліцейського права.

Якщо норми, які є предметом науки, визначають діяльність даної держави і в даний

час, то наука про поліцію називається позитивним поліцейським правом. Якщо

норми не належать до однієї конкретної держави, то це є теорія поліцейського

права.

І. Т. Тарасов пропонував науково визначити правовідносини, які виникають із

спільної поліцейської діяльності органів урядових і громадських, а після цього

звузити межі поліцейського права згідно з новими умовами правознавства. Саму ж

поліцію він розумів у вузькому значенні, як діяльність, що забезпечує публічну й

приватну безпеку. Явища, що служать об'єктом вивчення науки поліцейського

права, повинні досліджуватися індуктивно- дедуктивним методом.

Навчальний курс поліцейського права, запропонований вченим, включав

наступні складові: 1) поняття та зміст науки поліцейського права, джерела діючого

поліцейського законодавства, заходи поліцейського примусу; 2) поліція безпеки,

запобігання та усунення злочинів, засоби спостереження за друком, запобігання та

усунення загроз, які не залежать від людини; заходи будівельної поліції та ін.; 3)

поліція благополуччя (освіта, заходи забезпечення матеріального добробуту,

заходи для розвитку сільського господарства та торгівельної промисловості).

Визнаним авторитетом наприкінці XIX ст. вважався і професор Новоросій-

ського університету П. М. Шеймін. Його перу належать фундаментальні дослід-

ження «Задачи, содержание и история науки полицейскаго права» (Одеса, 1887),

«Полицейское право» (1887—1888), «Полицейская борьба с нарушителями

і8і

общественной безопасности по немецкому праву» (1889), «Учебник права

вігутреннего управления (полицейскаго права)» (Вып. І—IX. —1891 — 1897).

Серед інших праць з адміністративного права, підготовлених в Україні в ці

роки, можна відзначити магістерські дисертації приват-доцента Харківського

університету М. О. Куплеваського (1874 — після 1918) «Административная

юстиция в Западной Европе. — Вып. 1. Административная юстиция во Франции»

(1879), науковця з Одеси О. Ф. Федорова «Фабричное законодательство в

цивилизованных государствах» (1884), докторську дисертацію M. О.

Куплеваського, присвячену проблемам державної служби (1888), посмертно

виданий курс лекцій з поліцейського права професора Новоросійського

університету О. .Є. Назимова. У 1904 р. О. А. Раєвський опублікував статтю

«Предмет і завдання науки поліцейського права», а згодом посібник для студентів

«Історія наукових направлень у вивченні внутрішнього управління. Наука про

поліцію і поліцейське право», в якому розглядалися питання загальної частини

поліцейського права.

Таким чином, наприкінці XIX ст. спостерігалося широке розмаїття поглядів

щодо предмету науки поліцейського права. Одні називали її наукою про поліцію (Р.

фон Моль), інші іменували її поліцейським правом (Г. Берг, І. G. Андреєвський),

наукою внутрішнюю управління (А. фон Штсйн), а французькі юристи дали їй

назву адміністративного права.

Спірним виявився і об'єкт науки про поліцію: одні включали в нього фінансове

та військове управління, інші — все внутрішнє управління держави, крім

фінансового, військового, судового та дипломатичного. Зрештою, у літературі XX

ст. нараховувалося понад двохсот формулювань визначення науки про поліцію.

Щодо суп юсті самої поліцейської діял ы юсті, то під і іею у вузькому зі іачеі

іні розумілася діяльність держави, яка здійснюється урядом і полягає у спосте-

реженні за підприємствами приватних осіб, спілок та товариств і спрямована і іа

забсзпсчеі її ія умов для безпеки та благополуччя, а також забезпечує такі умови.

Досить цікаве визначення науки поліцейського права знаходимо у І. Т. Тарасова,

який вважав її наукою про правові норми, що обумовлюють поліцейську діяльність

держави. На його думку, ця наука досліджує правовідносини, які виникають із

державної діяльності, а також її завдання, форми та межі. Позитивним

поліцейським правом І. Т. Тарасов вважав сукупність постанов і норм, що

визначають поліцейську діяльність у державі.

Прийнятий у 1884 р. університетський Статут зберіг кафедру поліцейського

права, хоча вже не фіксував розподіл цієї галузі на дві традиційні частини:

відповідно поняття «благоустрій» і «благочиния» почали стрімко виходити з

наукового обігу. До речі, цей статут залишався чинним аж до повалення

самодержавства.

Після першої російської революції (1905—1907 рр.) стало можливим вивчення

внутрішнього управління з суто правничої, а не економічної або соціологічної

точок зору. Постало питання про формування в Російській імперії системи

адміністративної юстиції. В цих умовах на додаток до науки управління

виділяється адміністративне право, яке розглядається як частина державного

(конституційного) права, теорії права загалом.

Адептом цього нового погляду на Заході був німецький вчений О. Майер. Саме

він розвинув і зробив загальним надбанням французький досвід розвитку

і8і

адміністративної науки і практики, завершив формування цілісного

адміністративно-правового вчення у його сучасному розумінні.

У дореволюційній Росії у цьому напрямі відзначився російський конституціо-

наліст українського походження М. І. Лазаревський. Другий том його курсу конс-

титуційного права, який побачив світ 1910 р. в С-Петербурзі, було повністю при-

свячено догматичному аналізу російського законодавства про внутрішнє управ-

ління. Зокрема, детально розглядалися питання державної служби.

Ряд праць присвятив адміністративному праву уродженець Миколаєва і

вихованець Новоросійського університету В. М. Гессен. Серед них «Лекции по

административному праву» (1903), «Лекции по полицейскому праву» (СПб., 1907

—1908), «Исключительное положение» (СПб., 1908) та інші. В Україні вперше

побачила світ цікава праця О. О. Алексеева «Министерская власть в

конституционном государстве» (X., 1910).

Варто згадати і відомого правознавця, майбутнього академіка Української

Академії наук Ф. В. Тарановського. Вчений-енциклопедист писав свої роботи на

етиці загальної теорії права, історії права та конституційного права. Ряд з них, як

видається, безпосередньо стосувався історії адміністративного права. Це,

насамперед, «Государственная практика и канцелярская наука в XVIII веке в

Германии» (Варшава, 1902), «Юридический метод в государственной науке. Очерк

развития его в Германии» (Варшава, 1904), «Догматика положительнаго

государственнаго права во Франции» (Юрыв, 1911).

Протягом наступних років адміністративне право все більше набуває рис

завершеної галузі наут<и і юридичної дисципліни. З'являються і нові наукові

авторитети. Провідне місце серед них посідав професор Московського уні-

верситету, а у пореволюційні роки професор і перший декан юридичного

факультету новостворсного Таврійського університету А. І. Єлістратов. Саме в

його працях відбулася остаточна трансформація старого поліцейського права в

адміністративне право, було окреслено основні контури загальної частини цієї

галузі права. Зокрема, знайшла відбиття корінна відмінність, котра полягає в тому,

що поліцейське право — це право «сильного», право владного суб'єкту, який не

завжди керується нормами закону та моралі. Адміністративне ж право забезпечує

законність та справедливість у системі управлінських відносин. Це — порядок,

який не дозволяє панувати в управлінні беззаконню, хаосу, праву сили та сильного.

В числі інших відомих адміністративістів, поруч з російськими дослідниками

(М. М. Белявським, В. Ф. Дсрюжинським, В. В. Івановським), слід назвати і

представників української юридичної школи — О. Ф. Євтихієва, який захистив

магістерську дисертацію за монографією «Законная сила актов администрации»

(Люблин, 1911), і особливо — В. Л. Кобалевського, який напередодні Жовтневої

революї иї 1917р. склав у Харківському уі пверситеті магістерські іспити з

адміністративного права, політичної економії і фінансової науки.

Чільне місце в дослідженнях адміністративістів приділялося аналізу форм

адміністративної діяльності. В. Л. Кобалевського фактично можна вважати

значною мірою засновником вчення про ці форми. Саме він одним з перших

дійшов висновку, що про яку б галузь адміністративної (управлінської) діяльності

не йшлося, ця діяльність, незважаючи на все розмаїття конкретних дій, неминуче

виявляється в певних формах.

і8і

Зокрема, були виділені такі форми адміністративної діяльності: нормативні

акти (або так звані укази); індивідуальні акти (або адміністративні розпорядження);

публічно-правові договори; матеріальні операції адміністрації; приватно-правові

угоди адміністрації.

Заслуговує на увагу позиція стосовно поширеного у XIX ст. заперечування

можливості органів виконавчої влади самостійно видавати підзаконні норма-

тивно-правові акти. Зокрема, чимало європейських адміністративістів, в тому числі

такі відомі, як Р. фон Моль і А. фон Штейн, вважали, що тільки законодавчий орган

може бути творцем норм права і регулювати відносини між громадянами, і коли

орган виконавчої влади видає нормативно-правовий акт, то він здійснює це лише

«по делегації законодавця». В. А. Кобалсвський, обгрунтовано критикуючи такий

підхід, небезпідставно стверджує, що виконавча влада є самостійною гілкою влади

щодо виконання законів і для цього сама має потребу у здійсненні правотворчої

діяльності. На його думку, цей факт неспростовно свідчить про те, що правові

норми виходять не тільки від законодавця, але й від численних органів виконавчої

влади. І подібна форма діяльності адміністрації відповідає потребам поточного

соціального життя, що змінюються-'.

Цікавою була розробка О. Ф. Євтихієвим проблеми адміністративних актів.

Так, він запропонував таку їх класифікацію: 1) акти нормативні; 2) індивідуальні

акти; 3) юрисдикційні акти, які відносив до судової діяльності'.

Заслуговує на увагу позиція щодо виокремлення серед адміністративних актів

такої їх групи, яка не пов'язана з державним владарюванням. Натомість в

адміністративних актах цієї групи виявляється так зване «суспільне служіння»

(російською мовою — «общественное служение», англійською — services publics).

Певним аналогом подібних актів у сучасних умовах можуть виступати акти

уповноважених органів, посадових осіб, якими оформлюється надання громадянам

так званих адміністративних (управлінських) послуг. В таких актах, дійсно,

ревізуються фактично не стільки владні права державних органів, скільки їх

обов'язки виконати певні дії для задоволення передбачених законом прав і інтересів

фізичних і юридичних осіб.

Співзвучними тенденціям сьогодення можна вважати і міркування

адміністративістів стосовно публічного речового права, публічних речей і так

званої державної власності. Свого часу включення цих питань до предмету

адміністративного права пояснювалося, по-перше, тим, що публічна влада в

Радянській державі виступає як господарюючий суб'єкт, у віданні якого

перебувають основні галузі виробництва і майже весь обсяг власності, через те що

ця держава не визнає приватної власності на нерухомість. По-друге, питання

«публічних речей» було майже не розробленим в юридичній науці, хоча у

західноєвропейських країнах в курсах адміністративного права існували розділи

про публічне речове право.

В той час адміністратнвісти виходили з традиційного розуміння «публічних

речей» як державної власності (майна) і спиралися на класифікацію цієї власності,

що складалася з таких чотирьох видів: 1 ) майно загального користування (площі,

вулиці, судоходні річки); 2) майно, що перебуває в індивідуальному користуванні

(державні квартири, орна земля); 3) майно «адміністративне», що обслуговує

і8і

державне підприємство чи установу; 4) «фіскальне» майно, що перебуває в

цивільному обігу (продукція державних підприємств).

Заслуговує уваги оцінка дослідниками існуючих концепцій щодо природи

державної власності. Так, перша з них стверджувала, що в суспільстві може мати

місце і визнаватися тільки державна (тобто публічна) власність, а не приватна.

Друга ж концепція, навпаки, виходила з того, що в усіх випадках йдеться про

приватну власність. Адже, оскільки і держава є власником, то державна власність є

різновидом приватної власності: право власності держави нічим не відрізняється

від права власності будь-яких інших суб'єктів цивільного права.

У зв'язку з цим слушним був висновок В. А. Кобалевського про те, що кожна з

концепцій не є цілком вірною. Він підкреслював, щодня власності притаманний

елемент особистий, егоїстичний («fur sich» — для себе), поза яким сутність

інституту власності не може бути розкрита і зрозуміла. У державній власності

Радянської держави, яку називали народною, даний елемент відсутній. Звідси

цілком закономірно випливає авторський висновок це майно не перебуває в чиїйсь

власності. Державна власність належить народові суто декларативно, але з точки

зору прав окремого власника на відповідне майно ця власність юридично не

обгрунтована і залишається, по суті, нічиєю.

Серед проблем адміністративного права на початку XX ст. одне з центральних

місць традиційно відводилось дослідженню адміністративного примусу. В роботах

адміністративістів вказувалося на помилковість поглядів, згідно з якими

адміністративний примус відносили до пережитків абсолютизму, легалізованого

самоуправства, що залишилися у спадок правовій державі від держави

поліцейської. З приводу цього стверджувалось, що адміністративний примус існує,

поки існує виконавча влада. Його застосування в межах закону не має нічого

спільного із самоуправством.

Повноваженнями на застосування примусу адміністративна влада наділяється з

метою забезпечення громадського порядку і спокою. Цю діяльність теоретики

назвали «негативною функцією». В. А. Кобалевський у своїх працях робив слуаипс

уточнення, що поняття «негативна» або поліцейська діяльність адміністрації

ширше, ніж сутність функцій, які здійснює організація, що називається поліція або

міліція. «Негативною» діяльність називається не тому, що адміністрація виконує

якусь непотрібну і небажану дія громадян функцію.

Навпаки, поліцейська, або негативна, діяльність необхідна і без неї не уявляється

жодна сучасна державна організація. Метою такої діяльності адміністрації є

охорона громадського порядку і спокою шляхом обмежеі іня природної свободи

індивідуума примусовими засобами, а не надання «позитивної послуги»\

Проте адміністративний примус за своєю природою не має карального

характеру. За його допомогою влада усуває лише конкретне порушення

громадського порядку і спокою або запобігає йому, тоді як каральна функція

належить кримінальному суду. Обґрунтовуючи таким чином основні положення

сутності міліцейської діяльності, вчені-адміністративісти прийшли до таких

важливих і для сучасного розуміння висновків:

і8і

— оскільки поліцейський примус не є покаранням, то і спричинена ним шкода

громадянину не звільняє винну в кримінальному правопорушенні особу від судової

відповідальності і кримінального покарання;

— поліцейський примус не пов'язаний з виною того чи іншого індивіда і може

застосовуватися до осіб, що порушують громадський спокій, хоч вони і не

здійснили кримінально-караного діяння;

— шкода, спричинена застосуванням озброєної сили для придушення без-

порядків, може бути заподіяна і особам, що випадково опинилися у натовпі, тоб-

бто особам, проти яких влада і іе передбачає порушення судового переслідувані ія.

Наведені висновки було покладено в основу подальшого виділення принципів,

що вказували і зумовлювали зміст і межі адміністративного примусу. 'Гак, зокрема,

відсутність карального характеру та необхідності тривалого адміністративного

впливу вели, звичайно, до застосування короткочасного адміністративного

примусу.

Разом з тим вітчизняні вчені, солідаризуючись з французькими і німецькими

авторами, вказували на те, що примусова діяльність адміністрації породжує певні

суб'єктивні претензії індивідуума: «Эти притязания состоят в возможности

требовать от администрации не вмешиваться в сферу естественной свободы

индивидуума в тех случаях, когда закон не предоставляет администрации этого

права. Гарантии неприкосновенности индивидуума от і іеправомерньїх действий

администрации представляют собой вполне реалы юс правопритязание, наделенное

всеми чертами субъективного правомочия»

Розвиваючи положення I. Т. Тарасова і А. І. Єлістратова щодо адміністра-

тивного примусу, В. А. Кобалевський одним із перших запропонував класифікацію

заходів адміністративного примусу. Основними видами «нормальних повноважень

адміністративної влади», які виділялися вже радянським адміністративним правом

20-х років і розглядалися як види адміністративного примусового вторгнення у

сферу особистої недоторканності громадян в інтересах охорони громадського

порядку і спокою, були адміністративний арешт, адміністративна висилка і

застосування зброї.

Адміністративній арешт розглядався як «особисте затримання, здійснюване

агентами адміністративної влади» і міг бути у вигляді превентивного судового

арешту, карального судового арешту і арешту адміністративного у власному

розумінні цього слова.

' Кобалсвськшї В.Л. Зазнач, праця. - С 208.

" Там само. - С. 210.

В законодавстві радянських республік були відсутні норми, які б регулювали

порядок і строки особистого затримання як адміністративного заходу охорони

громадського спокою. Наприклад, в Інструкції від 10 жовтня 1922 р., затвердженій

начальником Міліції УСРР, щодо адміністративного арешту зазначалося: < в целях

охраны порядка, тишины и спокойствия, каждый милиционер обязан немедленно

задерживать и направлять в район: а) пьяных, которые идут шатаясь и падая или

ведут себя непристойно и тем самым нарушают общественный порядок, б)

женщин, зазывающих к себе проходящих и позволяющих всякие наглые и

бесстыдные действия, в) нищих и калек, просящих милостыню и, особенно, детей».

і8і

Детально аналізуючи у своїх роботах усі три види цього адміністративного

примусу, дослідники звертали увагу на той факт, що як радянському праву, так і

адміністративному праву більшості європейських держав був відомий

адміністративний арешт (у власному значенні цього слова), але він був найменш

регламентованим.

її іститут забезпечеі п ія законності у сфері утіравліпі ія, визі іачені ія способів

забезпечення та співвідношення між різними способами забезпечення законності

були на часі і в працях В. А. Кобалевського, О. Ф. Євтихієва та інших авторів. їх

увага спрямовувалася на розгляд таких способів забезпечення законності, як:

політична відповідальність; дисциплінарна відповідальність; кримінальна

відповідальність посадової особи; цивільна відповідальність; юрисдикційна

діяльність адміністрації; покриття державних збитків.

У співвідношенні між ними відзначалося існування тісного взаємозв'язку

зворотно пропорційної властивості (російською мовою — «обратно пропор-

ционального свойства»), «Чем менее удовлетворительно поставлен вопрос о

гражданской ответственности должностных лиц и слабее гарантии дел отмены их

незаконных и неправильных действий, тем строже обыкновенно проводится в

положительном праве дисциплинарная и утоловная ответственность и область се

применения более расширена. Равным образом, чем менее удовлетворительно

поставлен вопрос о дисциплинарной ответственности, тем более расширена

область ответственности уголовной»

Зміст політичної відповідальності вбачався у тому, що міністерства і «глави

відомств» несли відповідальність за свою особисту діяльність і за діяльність

підвідомчих їм осіб і установ перед «законодавчими установами*. Але, оскільки в

радянських республіках законодавча і виконавча влада були зосереджені в одних і

тих же органах, то інститут політичної відповідальності у зазначеному вигляді у

них не міг існувати.

Система дисциплінарної відповідальності у радянських республіках змі-

нювалася декілька разів, оскільки змінювалися запільні умови законодавства про

працю. Різний підхід щодо визначення дисциплінарної відповідальності

спостерігався й у різних видах служб. Так, дисциплінарна відповідальність

посадових осіб наступала за дії, які не мають ознак кримінального злочину і разом

з тим не можуть бути зал піненими без заходів виправно-виховного впливу.

Питання забезпечення законності шляхом юрисдикційної діяльності

адміністрації докладно розглядав О. Ф. Євтихієв. Він виділяв наступні форми такої

діяльності: а) вирішення начальством скарг на дії підлеглих; б) вирішення справ

про відповідальність громадян за проступки і спірні питання майнової

відповідальності громадян; в) вирішення спірних питань особливими

адміністративно-судовими «установленнями».

Викликають певний інтерес погляди на виділення окремої галузі «адмі-

ністративного карального права», ідеї щодо якої були представлені в німецькій

літературі. З приводу цього О. Ф. Євтихієв зауважував, що «нельзя не признать

такое построение основанным исключительно на теоретических соображениях,

которые, как известно, на практике корректируются нередко началами

9Квтихисв Л.Ф. Основи советского административного нрава. - X.. 1925. - С. 294.

і8і

целесообразности. Как бы там, однако, ни было, а область наложения кар

администрацией все расширяется, и если здесь нельзя еще создать общих

теоретических построений, то все же необходимо внести определенную ясность»

При розгляді питання про адміністративні стягнення відмічалася тенденція до

подальшого розширення сфери їх застосування і не лише в радянській державі, але

і в деяких інших державах, і особливо в Німеччині. Зокрема, застосування

адміністративних стягнень поширюється на три групи правовідносин: а) за

порушення нормативних актів адміністрації; б) у справах так званого казенного

управління; в) у боротьбі з антисоціальними елементами. Здається, що зазначена

тенденція загалом має певне поширення і в сучасних умовах, і до того ж сфери

правовідносин, в яких можуть застосовуватись адміністративні стягнення, стають

все більш різноманітними.

Ідеї адміністративної юстиції як досить самостійної складової частини пред-

мету поліцейського, а згодом — адміністративного права дістали в Україні своє

науково-теоретичне підґрунтя наприкінці XIX ст. — на початку XX ст.

У наукових працях вітчизняних вчених висвітлення характерних ознак,

поняття та змісту адміністративної юстиції розгорталося разом зі зверненням до

практичного досвід)' зарубіжних країн (Франції, Німеччини тощо) щодо

запровадження та функціонування даного атрибуту правової державності, а також

до відповідних досліджень зарубіжних учених. Зокрема, значний вплив па

становлення наукових уявлень вітчизняних вчених про інститут адміністративної

юстиції мали теоретичні положення, що містилися в працях Р. Гнейста, О. Майєра,

М. Оріу та інших.

Необхідність вивчення зарубіжного досвіду функціонування адміністративної

юстиції зумовила появу досліджень, спеціально присвячених особливостям її

організації та процесуальної діяльності в країнах Західної Європи. Зокрема, в 1879

р. вийшла праця М. О. Куплеваського «Административная юстиция в Западной

Европе», в якій, разом зі зверненням до досвіду законодавчого закріплення

інститут}' адміністративної юстиції в зарубіжних країнах (зокрема, особлива увага

приділялася адміністративній юстиції у Франції) вперше була обгрунтована

необхідність вирішення такого найважливішого завдання будь-якого державного

ладу, як забезпечення прав і законності в галузі управління.

У літературі тих часів активно вівся пошук шляхів ефективного забезпе-

" Там само. - С. 3-6-306.

чепмя законності управління, можливість якого обумовлювалася врахуванням

багатьох факторів. Серед них виокремлювалися наступні фактори: наявність

належних моральних якостей і достатнього ступеню загальної і спеціальної освіти

виконавців закону, достатній рівень публічності урядових дій, розвиток преси та ін.

При цьому однією з найголовніших умов забезпечення недоторканності належних

кожному прав, було визнано правильну організацію адміністративної юстиції. Під

адміністративною юстицією розумілося вирішення спорів про право, які виникають

між окремою фізичною або юридичною особою (шпиталем, громадою, земством,

церквою) і адміністрацією з приводу дій, упущень або вимог в тих випадків, в яких

адміністрація є представником «державного авторитету» (наприклад, поліцейської,

і8і

військової влади), а не представником «фіска», тобто держави — власника,

продавця, покупця тоїцо.

В радянські часи розвиток наукової думки про поняття та зміст адмі-

ністративної юстиції був поставлений в певні ідеологічні межі, що надало явної

поляризації поглядам на цей інститут і, найголовніше, на необхідність його

існування в радянській правовій системі. Але це не зашкодило розвитку

теоретичних уявлень про сутність адміністративної юстиції і її призначення в

умовах нового державного ладу.

Питання вдосконалення механізму забезпечення прав і свобод громадян у

сфері державного управління залишалися одними із основних в працях вчепих-

адміністративістів старої школи, при цьому адміністративна юстиція розглядалася

як невід'ємна складова даного механізму.

Розгляд системи засобів захисту прав і свобод людини і громадянина в

радянських умовах в роки і ювоїекої юмічної політики пов'язувався із постійі іими

спробами віднайти прояви інституту адміністративної юстиції в радянській

правовій системі, який, звичайно, не мав нічого спільного із такими інститутами

зарубіжних країн. Таке намагання зумовлювалося бажанням вчених-адміні-

стративістів старої школи обмежити хоча б окремі прояви беззаконня в умовах

диктатури, особливо щодо дотримання прав і свобод громадян, і запропонувати

прийнятну для радянської влади формулу адміністративної юстиції, беручи до

уваги її безперечний правозахисний характер.

Важливе місце в наукових дослідженнях адміністративної юстиції того часу

займала проблема пошуку категорії, яка була б здатною забезпечити можливість

відмежування адміністративної юстиції від цивільної та кримінальної юстиції.

Зокрема, В. А. Кобалевський з цією метою використовував категорію

«адміністративна неправда», яку він відрізняв від цивільної і кримінальної

неправди. Всі три види неправди відрізняються між собою тими правовими

наслідками, які вони викликають. Адміністративна неправда тягне за собою відміну

або зміну адміністративного акта, цивільна — при- ватно-правові наслідки

(відшкодування збитків, виплату боргу тощо), кримінальна — покарання.

Проблема виокремлення адміністративної юстиції як специфічної судової

діяльності, що функціонально відрізняється від інших видів правосуддя, тісно

перепліталася із вирішенням питання визначення компетенції органів

адміністративної юстиції.

Характерною ознакою наукових досліджень того часу була особлива увага до

питання про форми звернення до органів адміністративної юстиції, яке

небезпідставно викликає багато дискусій і сьогодні. При цьому пріоритет

віддавався такій формі звернення, як адміністративний позов.

З погляду на якісні характеристики щодо можливості реального гарантування

захисту суб'єктивних прав громадян, пропонувалося чітко розрізняти

адміністративну скаргу («жалоба по начальству») від адміністративного позову,

який слід вважати обов'язковим елементом адміністративної юстиції, оскільки

скарга розрахована на «милость начальства, иск — на обязанность подлежащих

органов дать защиту законным правам и интересам»

і8і

У зв'язку із цим певна увага приділялася і питанням надання адміністративній

юстиції необхідної для її належного функціонування процесуальної форми і

відповідного організаційного забезпечення. Так, зазначалося, що для того, щоб

адміністративний позов отримав характер правової вимоги, він повинен бути

розгляїгутий в ході судового розгляду, тобто неупередженим і незалежним

органом.

Звернення до ідейно-теоретичної спадщини попередніх поколінь українських

правознавців має важливе значення і для сучасної адміністра- тивпо-правової

науки. Зокрема, і зараз не втратили своєї актуальності слова В. А. Кобалевського,

що «некодифицированное и рассеянное в многочисленных законодательных актах

административное право нуждается более, чем какая-либо другая отрасль правовых

норм, в систематизации и теоретическом освсщсі пш»

Злободенність даного висновку для сьогодення переконливо підтверджується

нагальними потребами реформування адміністративного права на нинішньому

етапі українського державотворення. На часі, передусім, створення нових

теоретичних засад адміністративно-правової науки, які б відповідали європейським

традиціям правового регулювання взаємостосунків держави і людини. Саме

завдяки цьому посилюється витребуваність певного кола ідей визначних

українських правознавців-адміністративістів минулого періоду. Адже багато в чому

ми повертаємось, за суттю, до вихідних засад адміністративного права у правовій

державі, які на той час доктринально забезпечили перехід від науки поліцейського

до науки адміністративного права.

Доречно відзначити, що сьогодні є тенденція до відновлення науки «по-

ліцейського права». Головне, однак, що відбувається це не через протиставлення

існуючій адміністративно-правовій науці, а у межах її предмету — шляхом

виокремлення саме інститутів, пов'язаних із застосуванням заходів

адміністративного примусу до учасників управлінських правовідносин.

Сучасні пропозиції загалом не порушують принципову спрямованість тлу-

мачення адміністративного права,, що обстоювали ще наші попередники — це

забезпечення демократичного режиму взаємодії держави з громадянським

суспільством в інтересах створення необхідних умов для утвердження пріоритет}'

прав і свобод громадяї і, ефективної охорої ш і захисту їх іі ітересів і безпеки.

" Кобаленськпй В Л. Зазнач, праця - С

2-15. Там само. - С. 6.

3.7. Державне управління у змісті предмету адміністративного права

(вибране*)

Необхідною умовою успішного реформування адміністративного права як

фундаментальної галузі українського права є створення нової теоретико-

методологічної бази адміністративно-правової науки. Звернення до теорії і

методології адміністративного права - це єдино можливий шлях становлення цієї

галузі в нових соціально-скономічних умовах розвитку українського суспільства.

Серед ключових проблем, що зараз потребують, насамперед, радикального

і8і