Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

151

Розділ 7

селами нерідко чергували справжні залоги для переловлювання виборчого комісара.

Нерідко виборчі комісари, змушені розриватися між законодавством, політичною до-

цільністю і здоровим глуздом, заслуговували на співчуття

Виборчі правопорушення українці фіксували й оформлювали в протести, які

оскаржували результати виборів. Такі протести надсилалися до Крайового виділу і

Галицького намісництва, які були зобов’язані розслідувати кожний наведений факт.

Відповіді на протести здебільшого давали ті ж чиновники, які були задіяні в право-

порушеннях. Розслідування справ спиралися на покази свідків. На кілька людей, що

підтверджували правопорушення, завжди знаходилось удвічі більше зацікавлених в

їхньому запереченні. З цією метою урядовці часто спирали висновки на свідчення

війтів, тоді як аргументи іншої сторони не вислуховувалися. Небажаних свідків заляку-

вали або ж свідомо перекручували зміст сказаного. У приватних розмовах чиновники

визнавали, що звичною практикою був пошук у протесті найслабших сторін. Факти,

які вдавалося заперечити, підносилися до величезних розмірів, і на цій основі ро-

бився висновок щодо безпідставності всіх інших закидів. Особлива увага зверталася

на звинувачення проти державних урядників, які кваліфікувались як свідомий підрив

довіри до влади. На підставі відповідей чиновників – творців виборчих зловживань,

протести українців відхилялися. До Відня йшли розлогі звіти галицьких чиновників

про дотримання в Галичині повної законності. Тривалий час австрійський уряд за-

довольнявся цим «паперовим» благополуччям, хоч існування практики масових по-

рушень на виборах у Галичині, які суттєво впливали на їхні результати, не викликало

ні в кого сумнівів. З іншого боку, лише порушеннями законності на виборах не можна

пояснювати всіх поразок українського електорату, саме стан свідомості якого умож-

ливлював існування такої системи.

Кілька десятиліть парламентської діяльності виробили певні уявлення україн-

ської громадськості про тип народного обранця. Збірний образ українського депу-

тата еволюціонував від селянина, який прибув до Відня в 1848 р. в народному строї,

не володів німецькою і турбувався тільки про те, аби не повернулася панщина, до

обрання на початку ХХ ст. старійшини української політики Юліана Романчука віце-

президентом австрійської Палати депутатів. На початку ХХ ст. в українському русі

були чітко сформульовані вимоги до українських депутатів як до «цьвіту нашої інте-

лїґенциї»

. Складним було налагодження взаємодії між депутатськими групами і пар-

тійним керівництвом. Вимагаючи від депутатів реалізації партійних указівок, партійні

керівники нерідко прагнули неможливого, хоча, з іншого боку, лише тісний зв’язок

депутата з власними політичними силами міг забезпечити вищий рівень політичної

структуризації суспільства. Тривалим і непростим процесом було вироблення форм

контролю громадськості за діяльністю українських депутатів. Найбільш практикова-

ними формами спілкування депутата з виборцями були звіти в місцевостях свого

виборчого округу.

Головною проблемою українських депутатів було те, що результати їхньої праці

залишалися неспівмірними до зусиль. Однак саме понад півстолітній розвиток укра-

* Так, у 1889 р. виборчий комісар у Турківському повіті, де попередньо було узгоджено кан-

дидатуру депутата, ділився щирою радістю: «Немає нічого кращого у світі, ніж їхати тепер

на вибори виборців. Людина урядує собі спокійно, цілком по закону... Якби тільки так було

завжди!».

152

Розділ 7

їнського національного руху в умовах конституційного ладу та легальної, зокрема

парламентської, політичної діяльності дозволив українцям пройти величезну школу

громадянського дозрівання, наочно демонстрував небезпеку відставання від сусід-

ніх народів, змушував відповідати на запитання, які за інших обставин відкладалися

на невизначене майбутнє, а отже, сприяв прискоренню націотворчих процесів. Ав-

стрійський парламентаризм зробив українське питання «видимим», поставив його на

політичний ґрунт, унеможливив повне витіснення українців з крайової та державної

політики.

Важливим аспектом перетворення Галичини на польську автономію стало на-

дання польській мові офіційного статусу в адміністрації й судівництві. Відповідні за-

кони були винесені на обговорення Галицького сейму у вересні 1868 р. У відповідь на

протести українських депутатів

польські політики наголошували, що українська мова

непридатна для адміністрування через брак загальних понять і юридичних термінів

що українська по відношенню до польської є, як фламандська до французької

, та

еволюціонує до російської, що запровадження до системи управління єдиної мови

стане надійною запорукою єдності краю

, врешті, що українці власноруч спровоку-

вали дії поляків, намагаючись порозумітися з німецькими централістами

. 4 вересня

1868 р. польська більшість ухвалила законопроект, згідно з яким в адміністрації мала

використовуватися польська мова. За українською закріплено нерівноправний ста-

тус використання її лише у відповідь на подання української сторони

. Такий самий

принцип закладено в ухвалений того ж дня законопроект про мову в судівництві

4 червня 1869 р. завдяки потужному політичному лобі польських політиків у Відні

закони дістали цісарську санкцію

. Статус польської мови як «крайової» в Галичи-

ні зберігся до кінця існування Австро-Угорщини, так само актуальними залишалися

дискусії щодо сфери застосування української мови. Українці прагнули розширити

цей статус до рівноправності з польською, поляки намагались обмежити побутовим

рівнем. Дискусії виникали як через різночитання урядових розпоряджень, так і че-

рез дії місцевих органів влади і судів, які, порушуючи приписи, кореспондували з

українськими сторонами польською «з принципу», за звичкою або через недогляд

чи незнання. Ці факти українські політики оприлюднювали як доказ порушення своїх

національних прав. Такі скарги органи державної влади не могли ігнорувати. Тоді

ж було полонізовано систему освіти. Важливим кроком до перебирання поляками

контролю над системою освіти стало створення в 1867 р. Крайової шкільної ради,

яка опікувалася початковим і середнім шкільництвом і була повністю контрольована

польськими політиками

. Українці безуспішно домагалися поділу цієї інституції на

національні секції

. Ухвали щодо мови викладання започаткували тривалу боротьбу

українців за свої права в царині освіти.

Найвищим органом австрійської державної влади в Галичині в другій половині

ХІХ – на початку ХХ ст. було Галицьке намісництво, створене у Львові згідно з імпера-

торським декретом від 16 квітня 1854 р. на базі Галицького губернаторства. В адміні-

стративних питаннях намісництво підпорядковувалося Міністерству внутрішніх справ,

в інших – відповідним до компетенції міністерствам у Відні, воно здійснювало нагляд

за виконанням законів і розпоряджень уряду. Намісництву підлягала низка установ і

організацій, спеціальні комісії. Намісник уважався особистим представником цісаря

в провінції, представляв інтереси уряду в сеймі, призначав нижчих чиновників, про-

153

Розділ 7

понував кандидатури на вищі адміністративні посади, наглядав над управлінськими

інституціями, виконував спеціальні доручення. Маючи право законодавчої ініціативи

і представлення цісарю рішень сейму, намісник міг протегувати чи гальмувати зако-

нопроекти; мав вплив на результати виборів. Сейм домігся щорічних звітів намісника,

однак, попри зусилля, не зміг зробити його відповідальним перед собою. Хоча сейм

не мав реальних важелів впливу на поведінку намісника, діяв принцип «політичної»

або ж «моральної» відповідальності останнього перед польською сеймовою біль-

шістю. Призначав намісника цісар після консультацій із польським парламентським

представництвом (Польським колом). Традиційно намісниками були представники

польської аристократії, тільки в окремі, складні для держави, періоди – чиновники-

німці. Посаду галицького намісника жодного разу не обіймав українець. Незважаючи

на критику, яку зазнавали намісники від українських політичних сил за пропольську

позицію, вони були чи не єдиною в Галичині владною інституцією, яка – через необ-

хідність узгоджувати австрійські державні з польськими національними інтересами –

найближче стояла до можливості компромісу з українцями

На щабель нижче від намісника знаходилися старости, які очолювали повіти

Органи місцевої влади австрійські правителі конструювали на засаді дуалізму – роз-

межування державного управління й самоврядування

. Закони про місцеве само-

врядування були ухвалені Галицьким сеймом 19-22 березня 1866 р. і санкціоновані

цісарем 12 серпня того ж року. Законом про повітове представництво створювалися

повітові ради та їхні виконавчі органи – повітові виділи. Повітова рада складалася з

26 членів, яких обирали по чотирьох куріях. Кількість представників у кожній залежа-

ла від суми прямих податків, але одна курія могла вибрати не більше 12 осіб. Повітова

рада вибирала повітовий виділ і голову, якого затверджував цісар. До її компетен-

ції належали господарські справи повіту. Вона укладала річний бюджет, мала право

встановлювати надбавки до прямих податків, брати позики, висловлювати позицію

по запитах урядової влади чи сейму. Право розпуску повітової ради мав намісник

Перевага в повітових радах належала польській шляхті, яка вважала їх основою само-

врядування і використовувала як засіб стримування українського руху.

Відповідно до закону про громади в селах і містах створювались органи громад-

ського самоврядування: громадська рада – постановляючий і контролюючий орган

і громадська влада – виконавчий, керуючий орган. Громадська рада складалася з

вибраних членів (8-36 осіб) і «радних без вибору». До останніх належав кожний член

громади, який сплачував щонайменше 1/6 частину загальної суми прямих податків

громади, володарі табулярної власності. Виконавчий орган, який рада вибирала зі

свого складу, складався з начальника (війта, бургомістра) і принаймні двох радних

(присяжних, асесорів). Компетенція органів громадського самоврядування поділя-

лася на власну і доручену. Під останньою розумілася співучасть громад у діяльнос-

ті органів державної влади. Над діяльністю органів громадського самоврядування

встановлювався подвійний контроль: щодо громадської сфери – повітових рад, щодо

доручених питань – староств. Право розпуску органів громадського самоврядування

мав намісник

Взаємини між повітовою владою і громадами у Східній Галичині дедалі більше

набували характеру національного конфлікту, пов’язаного з прагненням «польської»

повітової влади контролювати «українські» громади. Незважаючи на подвійний на-

154

Розділ 7

гляд, громада у багатьох питаннях залишалась автономним організмом. На рівні гро-

мад формувалися демократичні ідеали, які стали основою нових політичних течій.

Для українців громада була інституцією захисту національних прав. Народні крите-

рії до вибору війта були скрізь приблизно однакові: «Міг бути неписьменним, але

обов’язково жонатим», заможним, «мудрим і авторитетним», «аби був розважливим і

добре відносився до людей», «аби був порядним», «твердий і строгий», «обов’язково

ґазда»

. Польські політики реорганізовували органи місцевої влади в ефективну

систему, спрямовану на здобуття парламентських мандатів. Через органи повітової

влади вони посилювали тиск на війтів, вдаючись до підкупів, погроз, арештів тощо.

Обійнявши посаду війта, чимало осіб змінювалися не в кращий бік. «Третій рік, як

його вибрали на війта, – писав О.М.Галущинський про війта с. Звиняч Чортківського

повіту, – а він так змінився, що рідна мати не пізнала би його. Розпився, роззухва-

лився і на всі боки угинається»

. У багатьох українських селах стосунки між війтом

і громадою ставали відверто ворожими. Легкий доступ до громадської каси відкри-

вав перед війтами широке поле для правопорушень. Повітова влада зазвичай добре

знала, що діється в громаді, однак покривала війтів, аби згодом використовувати

такі факти під час виборів як елемент тиску. Аби зберігати при посадах залежних від

себе війтів, повітова влада не затверджувала виборів нових громадських урядів. Тоді

роками продовжувала урядувати стара громадська рада.

Система місцевого самоврядування була об’єктом різкої критики всіх політич-

них сил. Зусиллями польських автономістів повітовим радам було передано низку по-

вноважень староств. Однак це рішення підірвало ефективність адміністрації, віддаючи

громіздким представницьким органам дріб’язкові справи («що нічна сторожа тієї-то

ночі спала в громаді Х», «що є дірка в мості», «що поганий комин» та ін.)

. Майже на

кожній сесії Галицького сейму в атмосфері гострих і безрезультатних дискусій роз-

глядалися проекти адміністративних реформ, що спиралися на прусські та французь-

кі взірці

. Зі зміцненням українського руху прихильники адміністративної реформи

ставали дедалі чутливішими до застережень, аби необачно не віддати новостворену

владну вертикаль у Східній Галичині українцям. Зусилля українців щодо місцевого

самоуправління спрямовувалися на отримання громадами, де українці переважали,

якнайбільших самоврядних прав; обмеження ролі повітової влади; розбиття верти-

калі, яка забезпечувала виборчі зловживання; скасування адміністративної осібності

польських дворів і приєднання їх до громад як «рівноправних» членів.

Конституційні перетворення спричинили збільшення адміністративних функцій

і швидке зростання чисельності чиновників. Перед особами з певним рівнем освіти

відкривалися широкі можливості адміністративної кар’єри. З 1870-х рр. зросла оплата

праці чиновника, особливо вищого рангу. В автономічний період кількість урядників

збільшилася з близько 10 тис. у 1871 р. до близько 22 тис. в 1906 р., урядники стано-

вили найчисельнішу верству серед професійних груп галицької інтелігенції ХІХ ст.

Після полонізації системи освіти до чиновницької кар’єри на зламі ХІХ–ХХ ст. прийшло

нове покоління діячів, вихованих з урахуванням польської національної традиції, яке

«внесло до управління нові ідеї і громадянський дух». Національні й державні ін-

тереси нерідко конфронтували між собою, породжуючи в душах урядників складні

психологічні дилеми. Відень вимагав від чиновників відданості державній службі й

винятково австрійського патріотизму та неохоче споглядав на їхню громадську актив-

155

Розділ 7

ність. Тому «типом австрійського урядника був чоловік освічений, який, однак, поза

адмініструванням і товариським життям, не брав участі ні в чому. Цей тип названо

“защеплений на всі ґудзики”. Не можна було зрозуміти, що він думає й відчуває». З

іншого боку, роль державного чиновництва у громадсько-політичній сфері не варто

недооцінювати. Саме чиновницька верства, маючи в руках реальні повноваження й

будучи посередником між владою й суспільством, щоденною рутинною працею, по-

зицією в розв’язанні питань з урахуванням національних інтересів творила підґрунтя

для суспільно-політичних рухів

Високою залишалася плинність кадрів нижчих рангів серед галицького чинов-

ництва. Молодих енергійних людей відлякувала бюрократична рутина, перспектива

багато років провести за канцелярською роботою до переведення на вищі посади

Далекими від бажаних стандартів залишалися й матеріальні умови життя рядових

чиновників. Родини чиновників, які розпочинали кар’єру, здебільшого мусили вина-

ймати кімнати для помешкання (за цінами на оренду житла через його брак Галичи-

на випереджувала всі інші австрійські провінції) й обмежуватися вкрай скромними

коштами на повсякденні витрати. Відносно кращими статками могли похвалитися

судові працівники й нотаріуси зі стажем роботи, а також представники інших про-

фесій – лікарі, аптекарі, управителі маєтків, нечисленні в Галичині купці й підприєм-

ці

. Затягування й багато інстанцій у розгляді справ, обережність і надання переваги

формальним відпискам спричиняли гостру критику бюрократичної системи

. «Усі, –

стверджував сучасник, – бачать і чують, що зле діється в Галичині. Є невлаштованість

і непорядок, розлад і недолугість»

На зламі ХІХ–ХХ ст. утверджувалося розуміння того, що чимало проблем краю

не пов’язані з його перебуванням під «чужою» владою, що австрійське конституційне

поле насправді відкрило чимало можливостей для перетворення Галичини на «Ель-

дорадо національного розвитку»

і що на перешкоді цьому нерідко стояла власна

бездіяльність і звичка підмінювати ретельну щоденну працю наріканнями. Серед

населення побутувала теза, що в Галичині «все можна»

. Тогочасна мобільність га-

лицької інтелігенції та молоді відкривала благодатне поле для порівнянь свого краю

із західноєвропейськими стандартами. У львівській пресі початку ХХ ст. містилося

чимало зауважень, що контрастували з побаченим у Західній Європі. Серед закидів

львів’янам було й «неможливе в інших містах» легковажне ставлення до приписів, що

пояснювалося тривалим перебуванням під чужою владою, коли дії «на зло» спершу

вважалися «шляхетною відпорністю», а згодом перетворилися на звичку

Деякі труднощі галицької адміністрації були об’єктивними. Населення провінції

за добу автономії зросло майже на 50% (за переписом 1869 р. – 5 418 016, за перепи-

сом 1910 р. – 8 029 387 осіб). Суспільство розвивалось у всіх напрямах і для своїх по-

чинань потребувало підтримки адміністрації. Витрати на крайові автономні установи

Галичини в бюджеті на 1914 р. сягнули 74 688 177 крон. На їхнє покриття населення

краю сплачувало так звані додатки до державних податків, що склали цього року в

Східній Галичині 117%, а в Західній – 111% державного податку. Окремо також стягу-

валися кошти на утримання повітової влади, спеціальні проекти з будівництва шкіл,

церков тощо. Недобори крайового бюджету покривалися банківськими позиками

Галицьке намісництво лише в 1912 р. розглянуло 377 965 справ. Створений ще в

1860-х рр. адміністративний апарат з цим не справлявся. Проблемами були завеликі

156

Розділ 7

розміри повітів і слабкі громади. Однак ґрунтовні адміністративні реформи могли

бути проведеними лише за згодою Відня, що залишався зацікавленим у збереженні

дуалізму влади, який забезпечував систему противаг

. Обійнявши посади старост і

маршалків повітових рад, польські землевласники, особливо в Східній Галичині, по-

водилися як самостійні правителі підвладних територій, маніпулюючи приписами в

інтересах польських східногалицьких консерваторів.

Тим часом інститут намісниківства еволюціонував до дедалі меншої свободи

дій, адже намісник насамперед ніс відповідальність за спокій на своїй території; він

також найкраще розумів, що лише такий спокій є запорукою невтручання Відня і

збереження польського характеру Галицької автономії. Намісники початку ХХ ст. праг-

нули налагодити чітке функціонування вертикалі державної влади в Галичині під влас-

ним контролем. Дедалі частіше з їхнього боку лунали заклики дотримуватися законів

рівною мірою для всіх суспільних і національних груп

. Формування образу чинов-

ника, який непохитно стоїть на сторожі закону, сприяло утвердженню самоповаги й

згуртуванню чиновницького стану. Щоправда, цей ідеальний образ належав радше

до винятків. Джерело цього корінилось у суспільстві. Політики здебільшого не хотіли

діяти за законом, коли йшлося про їхні інтереси. Від чиновників, які розв’язували

питання згідно з законодавством, вони вимагали «громадянської» позиції, «патріо-

тизму». Невдоволення рішеннями не на свою користь зацікавлені сторони втілювали

в численні запити до представницьких органів, в яких образ галицької адміністрації

поставав як катастрофічний

Протягом століття австрійського панування польські політики Галичини еволю-

ціонували від неприйняття чужої влади до усвідомлення численних переваг австрій-

ського конституціоналізму. Водночас змінювався підхід до поляка – австрійського

чиновника. Якщо наприкінці XVІІІ ст. співпрацювати з австрійською владою вважалося

національною ганьбою, в середині ХІХ ст. – вимушеною необхідністю одиниць, то на

зламі ХІХ–ХХ ст. польська аристократія вважала за честь обіймати найвищі посади

в краю та державі, боролася за ці посади й з гордістю приймала відзнаки австрій-

ської влади. Чи не найпромовистішою ілюстрацією цієї зміни було те, що смертель-

но поранений українським студентом Мирославом Січинським галицький намісник,

представник польського аристократичного роду граф Анджей Потоцький, в останні

хвилини свого життя вважав за потрібне сказати: «Перекажіть цісареві, що я був його

вірним слугою і помираю на посту»

. Натомість українське суспільство в Галичині

еволюціонувало від надій на владу, поки вона була «австрійською», до категорично-

го несприйняття її як чужої, загарбницької, коли вона стала «польською». Українці

звертали увагу уряду на національно-державницькі устремління галицьких поляків,

підкреслюючи їхнє антиавстрійське спрямування, стверджували, що польські можно-

владці поводяться в Галичині не як представники австрійського уряду, а як «повно-

власники будучої польскої держави»

, «президенти польської републики»

На зламі ХІХ–ХХ ст. чиновницькі посади стали важливим полем для українсько-

польського протиборства в Східній Галичині. Особливою була ситуація у Львові, де

українців не лише систематично не допускали на вищі адміністративні посади (пре-

зидента чи віце-президента міста тощо), а й цілеспрямовано витісняли з представ-

ницьких органів влади. Так, на початку ХХ ст. українці були позбавлені репрезентації

у Львівській міській раді, де до того часу їх представляли кілька осіб зі 100 радних

157

Розділ 7

(згідно зі статутом 1870 р.)

. Так само від столиці краю українці не могли обрати свого

депутата до жодного представницького органу. Головною причиною цього була не-

численність українських виборців, а також категорична позиція популярних у Львові

польських націонал-демократів, за твердженням яких, творення поляками власними

руками «видимості», що «Львів насправді є польсько-руським» містом, в умовах на-

ростаючого міжнаціонального конфлікту було би «національним злочином»

Однак у східногалицькій провінції картина була іншою. Щоправда, поляків і

тут представляли в органах влади численніші групи, аніж це мало б випливати із

національного складу населення, проте позиції українців не лише були міцними, а

й мали постійну тенденцію до посилення. Так, на початку ХХ ст. українці мали біль-

шість у 4 міських радах, найчисленніше представництво – у 6, репрезентацію, що у

відсотковому співвідношенні перевищувала їхню частку в складі населення – у 19,

відповідно була меншою – у 21, не мали своїх представників у 3 міських радах Східної

Галичини. У 17 містах (37%) українці мали міцні позиції в громадських урядах чи то

магістратах. Поляки обіймали посади начальників громад (війтів чи бургомістрів) у

понад 50% східногалицьких містечок, українці – у 26% (12 містечок) і євреї – у 22%

(10 міст) (потрібно зауважити, що за чисельністю населення євреї здебільшого посіда-

ли перше місце серед інших національних груп у східногалицьких містечках). Поляки

були начальниками в 27 повітових судах, українці – в 19. Хоча поляки ще становили

переважну більшість чиновників у повітових судах Східної Галичини (67%), однак на

зламі ХІХ–ХХ ст. їхня частка почала зменшуватися, тоді як частка українців зростала.

Ситуація в судівництві не була винятком. Наприкінці ХІХ ст. польські діячі виразно за-

уважували «систематичне намагання русинів обійняти всі владні, урядові та публічні

становища»

Утримання політичної та адміністративної влади на всіх рівнях польські по-

літики вважали необхідним для збереження польської переваги у Східній Галичині.

Відкидаючи претензії українських фахівців на обіймання – в умовах безоглядного

домінування польських посадовців у всіх органах влади – будь-яких посад, польські

націонал-демократи на початку ХХ ст. висунули тезу про «заздрість» української інте-

лігенції до становища поляків, приписуючи їй прагнення – нібито задля власної соці-

альної реалізації та матеріального благополуччя – витіснити польських чиновників та

інших фахівців з їхніх посад. Тож управління поляків у Східній Галичині трактувалось

як самозахист, а національний розвиток українців – як антипольська агресія

. Ця

теорія ігнорувала той факт, що вимоги українського руху в усіх сферах зводилися до

формування власних інституцій, новоутворений апарат яких у жодний спосіб не був

пов’язаний з наявними посадами (українцям ішлося про створення власного коронно-

го краю, намісництва, сейму, Крайової шкільної ради тощо). Однак вона набула значної

популярності й ще сьогодні подекуди повторюється польськими істориками

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Галичині відбувалося становлення модерної

української світської інтелігенції. Протягом 1890–1914 рр. у середовищі інтелігенції

поступово зменшувалася кількість вихідців із духовенства (з 36,5 до 18,3%) і зростала

частка селянських дітей (з 14,1 до 44,5%). Вагому частку в структурі інтелігенції посі-

дали вихідці з професійних груп службовців (10%), педагогів (8%), робітників і міщан

(8%). Основними осередками формування української інтелігенції були середні і вищі

школи, а засобом її національно-патріотичного виховання – студентські товариства.

158

Розділ 7

У цей час відбулося внутрішнє структурування інтелігенції за видами професійної

діяльності. Найчисленнішу фахову групу становили працівники освіти. Характерним

було кількісне збільшення українських юристів. Меншою популярністю користувалися

медичні спеціальності.

Творча інтелігенція як професійна група лише формувалася. Загальна чисель-

ність української світської діяльності в Галичині на початку ХХ ст. становила близько

2-3 тис. осіб

. Приблизно таку ж за чисельністю групу (близько 2 тис. осіб

) стано-

вила українська духовна інтелігенція, основну масу якої складали греко-католицькі

парафіяльні священики. Авторка дослідження про соціально-професійний склад

української інтелігенції Галичини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Н.Мисак не виді-

ляє чиновництво як окрему вагому групу української світської інтелігенції

. Ця теза

певною мірою перегукується з висновками Гаральда Біндера щодо соціального складу

українського парламентського представництва, яке після загальних виборів 1907 р.

відобразило українську політичну еліту. Тут найчисельнішими професійними групами

були правники, вчителі, священики й редактори пресових видань.

Такі висновки хронологічно останніх досліджень пояснюються двома причи-

нами. По-перше, недослідженістю українського чиновництва в Габсбурзькій монархії

як окремої групи й певною неготовністю історіографії до подібних студій (для при-

кладу, дослідження галицького чиновництва лише стають популярними в польській

історіографії, яка суттєво випереджує українську у вивченні підавстрійської Галичини).

По-друге, українські чиновники справді здебільшого становили в установах виразну

меншість і обрання чиновницької кар’єри, як правило, тягнуло за собою полоніза-

цію. Спроби ж українців поєднувати посади з національно-патріотичною діяльністю

зазвичай викликали велике невдоволення вищих чиновників. Так, навіть діти, які на-

вчалися в школі, родичі, що обіймали певні посади, були зручним важелем, через

який влада могла вплинути на особливо активного священика

100

. Проблемою для

українського вчительства було довільне переміщення шкільною владою національно

свідомих і політично активних учителів, нерідко в школи Західної Галичини. Українські

громадські діячі дуже важко адаптувались у львівському чиновницькому середовищі.

Спогади українського депутата Тимофія Старуха, що багато років керував постами

жандармерії в різних місцевостях Бережанського, Надвірнянського, Рогатинського й

Старосамбірського повітів, насичені згадками про постійні конфлікти зі старостами й

повітовою владою, які вважали його «руським політиком і агітатором», особою, якою

не можна маніпулювати при виборчих зловживаннях

101

Тому активність у національно-політичному русі здебільшого розвивали ті пред-

ставники інтелігенції, які не були задіяні в державній службі, насамперед адвокати, що

мали власну практику. Модернізації українцями сфери політичної діяльності сприяв

перелом в українському русі в 1880-х рр. на користь українофільської орієнтації, но-

сіями якої були галицькі народовці. Утверджена ними програма «органічної праці»

передбачала прищеплення галицьким українцям розуміння, що їхнім головним за-

вданням є практична рутинна робота над розбудовою українського національного

життя, якнайповнішого використання австрійського конституційного поля і розви-

* За підрахунками видавців часопису «Галицкая Русь», у 1891 р. в Галичині налічувалося

2196 представників «білого» духовенства і 122 монахи-василіяни.

159

Розділ 7

ток сфери громадської й політичної активності поза межами органів влади, зокре-

ма в рамках партійних структур. Об’єктом постійної уваги було створення місцевої

партійної мережі, під впливом якої діяло б широке коло просвітніх і економічних

інституцій. До такої роботи на місцях відразу ж залучалися українці – випускники

вищих навчальних закладів, що поверталися в галицьку провінцію. Діяльність у ролі

провінційних організаторів народного життя, з одного боку, сформувала нову укра-

їнську політичну еліту, а з другого – відповідала актуальним завданням тогочасного

українського національного руху, що полягали в переході до масової політики й само-

організації широких верств. Десятиріччями діючи в тісному зіткненні з населенням,

українські діячі розуміли потреби й реальний стан народних мас. На момент вибуху

Першої світової війни, згодом – українських визвольних змагань, лідери українського

національного руху в Галичині мали чималий життєвий і політичний досвід, який до-

зволив українським правникам, педагогам, священикам, селянам обійняти й назагал

успішно виконувати адміністративні функції в період ЗУНР

102

Здобуття Галичини стало плацдармом для претензій Габсбурґів на володін-

ня Буковиною. Під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. австрійські війська

ввійшли до Північно-Західної Молдавії. Відвідавши в червні 1773 р. Трансільванію,

Йосиф ІІ дійшов висновку, що приєднання Буковини для Австрії «було б чимось дуже

вартісним». Воно покращувало стратегічну позицію Австрії щодо Росії й Туреччини,

забезпечувало контроль над торговим шляхом від Балтійського до Чорного моря

через Львів. Готуючись до здобуття Буковини, Відень збирав історично-правові аргу-

менти, апелюючи, зокрема, до того факту, що Північна Буковина колись належала до

Польського королівства. Австрійська дипломатія переконувала російських і турець-

ких правителів різними методами, не гребуючи й високими хабарами. Після Кучук-

Кайнарджійського миру російські війська звільнили територію Буковини для зайняття

її австрійською армією. 7 травня 1775 р. в Константинополі було підписано конвенцію,

за якою Буковина відійшла під правління Габсбурґів. З цієї території була утворена

провінція Буковина. В 1774–1786 рр. Буковиною управляла військова адміністрація,

яка підпорядковувалася Надвірній військовій раді у Відні (перший адміністратор –

генерал Ґабріель барон фон Сплені)

103

. Буковина була малозаселеною і знищеною

військовими подіями, а для австрійської влади на початку стала «локальним різно-

видом міні-Сибіру, куди відсилано скомпрометованих урядників»

104

. У 1786 р. Буко-

вина була приєднана до Галичини, в 1790–1817 рр. уважалась окремою провінцією

зі столицею в Чернівцях, але під управлінням львівського губернаторства, в 1817 р.

знову повернута до складу Галичини, а в 1849 р. остаточно набула статусу коронного

краю. Закарпаття потрапило під владу Габсбурґів у складі Угорського королівства, до

якого входило ще з ХІІІ ст.

Легальне політичне життя на Буковині розпочалося після конституційних актів

1861 р. Буковинський сейм складався з 30 депутатів (29 обраних і 1 віриліста – право-

славного архієпископа; з 1875 р. вірильний мандат отримав також ректор Чернівець-

кого університету). Вибори відбувалися по чотирьох куріях. Пересічно національний

склад Буковинського сейму був таким: румуни – 14-16 мандатів, українці (здобули

представництво в 1891 р.) – 3-6, поляки – 3-4, німці – 6-7, євреї – 1-2. Маршалками

краю здебільшого ставали вихідці з румунської аристократії. Компетенція Буковин-

ського сейму була такою ж, як і Галицького. В 1904 р. Буковинський сейм ухвалив

160

Розділ 7

новий виборчий закон, який був санкціонований цісарем лише в 1910 р. За ним

кількість депутатів зросла до 63, зберігалася куріальна система, але всередині курій

місця розподілялися за національною квотою. На виборах 1911 р. українці отрима-

ли 17 мандатів, румуни – 23, євреї – 10, німці – 7, поляки – 6. Буковина обирала до

австрійського парламенту спершу 5 депутатів, з 1873 р. – 9, з 1907 р. – 14. Останні

вибори до австрійського парламенту 1911 р. проводилися за національними куріями;

5 місць надавалося українцям і 5 – румунам

105

Урядова вертикаль влади й повітове самоуправління в провінції були такими

ж, як у Галичині. За громадським законом 1864 р., так звані двірські обшари не під-

порядковувалися громадам. Ті, хто проживав на цих землях, не платили громадських

податків і не виконували громадських повинностей, але й не мали права брати участь

у громадських виборах. У 1909 р. набрав чинності новий громадський статут. Вибор-

че право було надане всьому чоловічому населенню після 24 років. Вибори ставали

таємними, але зберігся поділ виборців на 3 групи залежно від розміру сплачуваного

податку. Право вибору мали також товариства, які діяли на території громад.

В адміністрації, середніх і вищих школах Буковини утвердилася німецька мова.

Натомість у початкових школах викладання йшло німецькою, румунською, україн-

ською, польською, угорською, вірменською, єврейською. У першій половині ХІХ ст.,

коли Буковина перебувала у складі Галицької провінції, її школи були підпорядковані

Львівській католицькій консисторії, що спричиняло їхню полонізацію. У 1870-х рр.

шкільництво було підпорядковане Крайовій шкільній раді. У 1914 р. діяли німецька

гімназія в Чернівцях, українська гімназія у Вижниці, українсько-німецькі гімназії в Чер-

нівцях, Кіцмані, Сереті. Викладання у відкритому в 1875 р. Чернівецькому університеті

велося німецькою, однак у ньому діяла кафедра української мови та літератури.

Специфіка Буковини полягала в перехресній взаємодії багатьох національ-

них культур, що, на відміну від Галичини, не давало можливості розвинутися одно-

му міжнаціональному конфлікту

106

. Політичне життя Буковини нерідко трактувалось

як взірець міжнаціонального порозуміння, а саму провінцію нагороджувано такими

епітетами, як «Європа в мініатюрі», «європейський мікрокосмос», «Швейцарія Сходу»,

«живий етнографічний музей» тощо. «Те, що Буковина своєрідно віддзеркалювала у

зменшеній формі велику Австрію, – правда, – стверджував австрійський письменник,

мешканець тогочасних Чернівців Ґеорґ Дроздовський. – Велике число національнос-

тей, які проживали у цій привабливій місцевості, допускало таке порівняння: ми були

розмаїттям у єдності і чудово лагодили між собою, і принагідні незначні суперечки

про прикордонний камінь або й серйозніші суперечки, де колись проживали румуни,

а де мешкали українці, мали радше науковий характер»

107

Міжнаціональні суперечності в провінції загострювалися з наближенням Пер-

шої світової війни й були пов’язані з територіальною суперечкою за цю територію

українців і румунів, які одночасно претендували на роль автохтонного населення.

Обстоюючи свої позиції, румунські історики та політики висунули теорію про «славі-

зацію» чи «рутенізацію» Буковини під протекторатом австрійського уряду. Аби проти-

діяти цьому, румунські політики вимагали обмежити слов’янську імміграцію, не визна-

вати українську мову як одну з офіційно діючих крайових, пропагували гасло «Буко-

вина для румунів», тиснули на населення під час переписів, вимагаючи подавати як

розмовну румунську мову, перешкоджали створенню українських культурно-освітніх