Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

121

Розділ 6

державну службу до деталей і дрібниць – чиновник міг виконувати її розпорядження,

практично не роздумуючи. Разом із тим законодавчі акти укладалися з урахуванням

європейських взірців, що сприяло запровадженню раціональних механізмів держав-

ного управління.

«Учреждения для управления губерний Российской империи» (1775 р.) і Жалу-

вана грамота дворянству (1785 р.) дали початок наступному етапу. Звільнивши дво-

рянство від обов’язкової державної служби, Катерина ІІ запропонувала відбування її

в місцевих установах і залишила чин з його впливом на соціальне становище, чим

зберегла стабільність у середовищі російської бюрократії.

Маніфестом від 6 грудня 1831 р. про дворянські вибори Микола І зрівняв вибор-

чу службу з призначуваною, поширив на неї «Табель про ранги» і відповідальність за

її відбування. Вже наступного 1832 р. було укладено «Свод уставов о службе граждан-

ской», який поділявся на «Свод устава о службе по определению от правительства»,

«Свод устава по выборам» і «Свод устава о пенсиях и единовременных пособиях».

«Положение о порядке производства в чины по гражданской службе» (1834 р.) за-

провадило, крім походження, ще два критерії службового зростання: «усердие» і ви-

слуга років. Вони між собою пов’язувалися нагородженням знаками «За отличие» та

«Беспорочная служба», що уможливлювало скорочення термінів одержання чину, а

відповідно і посади. Завдяки цим законодавчим актам державна служба отримала

правове оформлення та виявила певні особливості її відбування. Посади повітових

предводителів дворянства, що у колишніх польських і малоросійських губерніях пере-

бували у 5-му класі, в інших – у 7-му, тепер зрівнювалися 6-м класом. Враховувалася

специфіка державної служби на півдні України: надаючи виборне право дворянам

Таврійської губернії і Бессарабської області, вона зважали на розмір прибутку, який ті

отримували від володіння землями і садами, а на розмір маєтку уваги не звертала.

До наступного впорядкування державної служби верховна влада звернула-

ся лише 1896 р., додавши до попередніх ще два законодавчі акти: «Положение об

особых преимуществах гражданской службы в отдаленных местностях, а также в

губерниях Западных и Царства Польского» та «Уставы эмеритальных касс граждан-

ского ведомства». Тоді ж правники визначили зміст державної служби як сукупність

публічно-правових відносин, що виникають між державою та її службовцями під час

впровадження державних завдань у сферах соціального і громадського життя, коли

ті діють від імені держави, наділяючись при цьому необхідними повноваженнями і

правами

Низкою актів верховна влада нормувала проходження служби, порядок при-

значення на посади й умови кар’єрного зростання, вимагаючи від посадовців відпо-

відального виконання обов’язків у ході реалізації державної політики. За Миколи І

набув чинності порядок різноманітних стягнень: за невчасне подання звітів і всякої

іншої інформації оголошувалися догани та суворі догани. Шість перших і три других

протягом року уможливлювали передачу справи до суду, який міг вирахувати зі служ-

бового стажу півроку або й рік, що суттєво ускладнювало одержання наступного чи-

ну. Услід за адміністративними стягненнями застосовувалося «Уложение о наказаних

уголовных и исправительных» (1845). Його п’ятий розділ спеціально присвячувався

«преступлениям и проступкам по службе государственной и общественной», у кож-

122

Розділ 6

ному розділі якого йшлося про певну категорію злочинів і карних санкцій

. Згідно

з цими правилами, чітко окреслювалися межі, що дозволялося, а що ні тій особі, яка

перебувала на державній службі. Усі її дії, пов’язані із зловживанням владою та ви-

користанням повноважень усупереч інтересам держави, законодавством кваліфікува-

лися як карні. За їхнє скоєння держава позбавляла прав стану, ув’язнювала, висилала

до Сибіру, карала тілесно.

Жорстоко каралися чиновники за хабарі, які поділялися на «мздоимство» и

«лихоимство». Різниця між ними полягала в тому, що у першому разі чиновник, отри-

муючи від приватних осіб винагороду, не порушував службових обов’язків. Статті про

хабарі були перенесені й у редакції 1885 і 1903 рр. Верховна влада застерігала від

встановлення скульптурних погрудь і портретів начальників тощо. Для виборних зем-

ських і громадських міських посадовців запроваджувалася така сама відповідальність,

якщо йшлося про стягнення підвищеного розміру податку, допуск до виборів тих чле-

нів, які не мала виборчого права або за навмисне усунення тих, хто його мав, і т. ін.

Притягнення до судової відповідальності чиновників з 5-го по 1-й клас здій-

снювали касаційний і перший департаменти Сенату. Справи сановників перших трьох

класів попередньо розглядали Державна рада та імператор; окружні суди розглядали

справи чиновників з 14-го по 9-й, судові палати – з 8-го по 5-й. Дещо пізніше Сенат

висновком 1911 р. встановив відповідальність і депутатів Державної Думи, отже, вони

не мали депутатської недоторканості. Їхніми справами займалися Перший департа-

мент Державної ради або Верховний карний суд

Крім недобросовісних чиновників, законодавство зауважувало й нездібних,

чисельність яких, напевно, була значною, якщо появилося положення Комітету міні-

стрів «О порядке увольнения гражданських чиновников за неспособностью» (1849 р.),

а також неблагонадійних («Порядок увольнения от службы и определения в оную

неблагонадежных чиновников», 1850 р.), яких було запідозрено в недобросовісному

виконанні обов’язків, однак за браком фактів їх не можна було притягти до відпо-

відальності.

Надмірна участь чиновників у діяльності підприємницьких товариств зму-

сила верховну владу регулювати їхню зайнятість. Виданий Олександром ІІІ указ

1884 р. «О порядке совмещения государственной службы с участием в торговых и

промышленных товариществах и компаниях», позбавляв вищих посадовців (3-1-й

класи)

права поєднувати державну службу з підприємницькою діяльністю. Натомість

чиновникам інших класів, якщо ця діяльність і дозволялася, то лише за умови, що вона

не завдаватиме шкоди державі. Цю недовершеність законодавства відзначав профе-

* Наприклад, 1. «О неисполнении указов, предписаний, и законных по службе требований».

2. «О превышении власти и протизаконном оной бездействии». 3. «О противозаконных

поступках должностных лиц при хранении и управлении вверяемого им по службе иму-

щества». 4. «О подлогах по службе». 5. «О неправосудии». 6. «О мздоимстве и лихоимстве».

7. «О нарушении установленнях при вступлении в должность и оставлении оной правил»

і т. д.

** До них відносилися: обер-прокурори Сенату, їхні заступники, міністри, директори, віце-

директори, начальники головних управлінь, губернатори, віце-губернатори, голови і члени

цивільних судів – загалом до 100 осіб.

123

Розділ 6

сор права Київського університету О.Кістяківський, зауважуючи, що на Правобереж-

ній Україні чиновники лобіювали інтереси польських землевласників та єврейських

цукрозаводчиків, «продаючи інтереси тієї держави, в якої перебували на службі»

Державна служба в українських губерніях Російської імперії поділялася на два

види: призначувана і виборна. Склалася упереджена думка, що виборна служба не

набула популярності серед місцевої еліти. Однак її ідея з’явилася саме в дворянському

середовищі під час обговорення пропозицій до Законодавчої комісії 1767 р., зокрема,

коли запроваджувалися судові установи на виборному принципі, хоча пропонувало-

ся обирати й воєводу

. Дослідник історії дворянства О.В.Романович-Славатинський

зауважив низку випадків, коли посаду предводителя дворянства обіймали кілька ка-

денцій поспіль. Така тенденція спостерігалася найчастіше серед дворянства Право-

бережної України, яке віддавало перевагу становій службі

. Подібна позиція була

й у лівобережного панства. Несучи виборну службу, воно займалося водночас гос-

подарськими справами у власних маєтках.

Служба по виборах, а саме так вона називалася, незважаючи на перебування

в тіні, якщо порівнювати з призначуваною від уряду, посідала досить вагоме місце

в житті губерній. Використовуючи її, верховна влада спромоглася утвердити власне

верховенство, проникнути в усі прошарки суспільства та зміцнити державну владу

як таку, а також не в останню чергу – мати недорогий місцевий апарат. Дворянське

губернське зібрання першої половини ХІХ ст. обирало 94 особи зі штату місцевих

чиновників, серед яких такі поважні посади, як голови палат цивільного і криміналь-

ного суду, засідателі цих палат, совісний суддя, повітові судді та засідателі повітових

і совісних суддів, а також земські справники і засідателі земських судів

. Маємо на

сьогодні й уточнені дані: виборні посади становили майже третю частину державних

службовців, причому в губернській адміністрації переважали коронні чиновники, а у

повітовій третину становили виборні

За Миколи І чисельність посад, що їх обирало дворянство, зросла. Збільшив-

ся також термін обіймання судових виборних посад – з трьох до шести років. Крім

названих, слід додати й почесних попечителів гімназій і депутатів від губернії до

ради Київського, Харківського, Керченського інститутів шляхетних панянок, а також

обов’язкових членів продовольчих комісій. У разі обмеженої чисельності дворян, зо-

крема у Таврійській губернії, на виборні місцеві посади урядовців призначали. З тієї

ж причини в Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабської області посадові

обов’язки повітових предводителів дворянства виконували призначувані урядом по-

вітові судді.

Процедура дворянських виборів, що відбувалися в урочистій обстановці, була

чітко розписана. Голосування за кандидатів відбувалося кульками. Один із двох, котрі

набрали найбільшу кількість голосів, схвалювалися губернатором, міністром, а то й

самим імператором – залежно від посади. Це, однак, не гарантувало в майбутньому

мирного співіснування предводителя дворянства і губернатора, особливо тоді, коли

останній намагався підпорядкувати собі першого. У непоодиноких випадках верховна

* Барон Франк прослужив катеринославський предводителем дворянства 12 років, граф

Тишкевич – київським 27 років, Пржездецкий – подільским 25 років.

124

Розділ 6

влада брала сторону предводителя дворянства, намагаючись у таких спосіб нейтралі-

зувати свавільне губернаторське або генерал-губернаторське управління та схилити

дворянство до виборної служби.

Верховна влада ототожнювала виборні дворянські посади з державними, за-

лучаючи предводителів дворянства до діяльності найрізноманітніших загальноадмі-

ністративних установ, таких як рекрутське присутствіє, продовольчі комісії, комісії

розподілу земських повинностей. Від 1851 р. дворянство обирала своїх депутатів до

будівельних і шляхових комісій і посередниками полюбовного розмежування посмуж-

них земельних ділянок. Збільшення повноважень предводителя вплинуло на відкрит-

тя при його посаді 1836 р. канцелярії, діловод якої, як й інші службовці, користувався

правами державної служби та чином 12-го класу.

Правобережні українські губернії не потрапили до числа тих, де культивувалася

виборна служба. За участь у повстаннях польська шляхта була усунута від участі у

місцевому управлінні шляхом позбавлення виборчих повноважень, а на раніше ви-

борні посади призначався чиновник від верховної влади. Для набуття посади слід

було мати десятирічний стаж статської або військової служби. Виборчого права по-

збавлялися дворяни, маєтками яких управляли кредитори, а також ті, хто перебував

під судом та яким після звільнення від служби за судовим вироком заборонялося

обіймати посади, як і тим, чиї маєтки бралися в опіку за зловживання поміщицькою

владою. А напередодні другого польського повстання дворянські зібрання зовсім

припинили свою діяльність.

С.Корф поспішив назвати ухвалені за доби Миколи І закони перехідним пері-

одом від станової до всестанової державної служби

. Дійсно, верховна влада про-

довжувала мобілізувати дворянські виборні органи для вдосконалення місцевого

управління, доводячи до них усе нові й нові завдання. Однак сучасники, а у нас не

має підстав їм не довіряти, вважали, що у середовищі дворянства авторитет виборної

служби знизився. Опікуватися місцевими громадськими справами вважалося поганим

тоном, кращі з дворян віддали перевагу службі в столичних, а то й губернських міс-

тах. Урешті-решт, верховна влада, хоча й вдалася до кількох спроб, зокрема усунення

дрібномаєтного дворянства від виборів, зрівняння виборної і державної служби, не

виявила справжніх причин незацікавлення дворянства виборною службою, а тому й

не запропонувала дієвих механізмів для нейтралізації всевладної опіки адміністра-

тивних органів, і головно зростаючої ролі губернаторів і генерал-губернаторів.

Тож виборна служба втратила свою значимість, і лише Великі реформи з їхнім

крутим поворотом до всестановості змусили її відродитися, проте на інших підста-

вах. Аби органи місцевого управління, як земські, так і міські, працювали ефективно,

верховна влада запровадила такий механізм, як фінансова незалежність, яку ті здо-

бували шляхом накладання податків на місцеві статки, виборність посадовців з міс-

цевих, які знали потреби населення. Як і те, що їхні повноваження зосереджувалися

над чітко окресленим колом господарської діяльності. Не в останню чергу це була

чітка регламентація стосунків з адміністрацією, як і можливість заперечувати ухвали

губернаторів, звертаючись до Сенату, який підтримував земців. До корпусу гласних

не можна було зараховувати представників адміністрації та судових установ, зокрема

губернатора, віце-губернатора, членів губернських правлінь, губернських і повітових

125

Розділ 6

прокурорів і стряпчих (а також чиновників місцевої поліції)

. Це також відіграло по-

зитивну роль у діяльності нових органів місцевої влади. Колективне обговорення

питань поліпшення сфери соціальних послуг і прийняття ухвал на земських зібраннях

і міських думах дозволяє зараховувати його до ефективного управлінського засобу

під час формування місцевої влади.

Дворянське походження та вислуга на початку ХІХ ст. були основними крите-

ріями для вступу на державну службу. Ще один суттєвий критерій – освітній рівень

чиновника – додався, коли на професійні знання була звернута особлива увага. Адмі-

ністративні реформи змусили Олександра І зосередитися на підготовці освіченого бю-

рократа. Знову на російську владу справила враження європейська модель, коли для

обіймання багатьох адміністративних і судових посад ставала потрібна університет-

ська освіта. Недаремно в попередніх правилах 1803 р. наголошувалося, що головною

метою освіти є підготовка юнаків до державної служби, а в університетському статуті

1804 р. підкреслювалося, що вища освіта дозволить юнацтву вступати на державну

службу і воно відразу може розраховувати на 12-10-й клас

. За допомогою освіти

абсолютизм сподівався витіснити звичне в Росії отримання високих посад через вій-

ськову службу або через протекцію, а також посилити виконавчу владу державного

управління. Продуктивна ідея, що освітній рівень має бути міркою професійної при-

датності, пролунала пропозицією позбавляти виборчого права неосвічених дворян,

а також тих, хто жорстоко поводиться з селянами. Позицію М.Сперанського, який

уважав, що дворянство не готове до самоврядування через брак освіти та низький

культурний рівень і не може «победить породу»

, було враховано в указі про екза-

мени 1809 р. Хоч указ не набув чинності, чиновників почали поділяти на три категорії

залежно від рівня освіти (вищої, середньої і домашньої). Ця градація впливала на

отримання першого та наступних чинів.

Курс на освіту чиновника підтримав й наступний імператор, який наполіг на

внесені до програм юридичних факультетів університетів курсу з російського законо-

давства. Ця ж практика продовжувалася й під час заснування професійних навчаль-

них закладів. Випускник Київського політехнічного інституту, вступаючи на державну

службу, отримував чин 12-10-го класу залежно від ступеня диплому

. Вища освіта

разом з управлінським досвідом стала необхідною умовою для присвоєння чину

статського радника (5-й клас), як і середня – для отримання класного чину. Держава

дозволила чиновникам без припинення служби відвідувати вільними слухачами лекції

в університетах і навчатися екстерном, здаючи екзамени в спеціально створюваних

комісіях при повітових училищах, гімназіях та університетах. І все ж переважала за-

гальна, а не професійна освіта.

Висуваючи досить високі вимоги до службової відповідальності верховна влада

разом із тим брала на себе обов’язок забезпечення відповідного соціального захисту

управлінців. Крім можливості набути дворянське звання, чиновник починаючи з доби

Петра І отримував грошове жалування, а за Катерини ІІ воно запроваджувалося й для

канцелярських службовців, як і пенсійне забезпечення. Розміри посадових окладів

були неоднаковими: найвище отримували чини перших чотирьох класів, чиновники

14-9-го класів – значно менші, настільки, що ті не забезпечували їхній прожитковий

рівень. У цьому разі як один із засобів поліпшення матеріальних умов пропонувалося

126

Розділ 6

змінити місце служби на інше – у віддалених губерніях, де розміри жалування, як і

інші пільги, були суттєвішими. Найяскравішу політику в цьому питанні верховна влада

продемонструвала на Правобережній Україні, де вперше вона відступала від звич-

ної політики порозуміння з місцевою елітою, забираючи в неї право на державну та

станову службу. Виборні місця в місцевих державних установах повинні були посісти

посадовці, призначені центром.

Для переміщення великоросійського чиновництва до Правобережної України

влада запропонувала йому досить вигідні умови. Однак оголошені пільги мало сприя-

ли збільшенню чисельності чиновників російського походження. Тому актуалізувався

один із законодавчих актів, згідно з яким зумовлювалося, що оскільки росіяни не

виявляють особливого бажання служити в цьому краї, то службові пільги будуть по-

ширюватися на всіх «руських», причому це поняття треба було розуміти не у вузькому

значенні, а в широкому. До «руських» відносилися «природные русские», «иноверцы»

та чиновники іноземного походження з досвідом служби у внутрішніх губерніях,

серед яких, звичайно, найперше малися на увазі українські дворяни. Додатковими

заходами для приваблювання їх службою в Південно-Західному краї стали виплати

прогонних, підйомних, добових і збереження пенсій, під час обіймання статсь ких по-

сад додавалися нові переваги. Чиновники відомства Міністерства внутрішніх справ

починаючи з 1864 р. отримували 50%-ву надбавку до жалування. Таку щедрість не-

складно пояснити, адже фінансування надходило не з державної казни, а зі зборів,

які держава наклала на польських поміщиків. Правилами 1869 р. надбавка (щоправда,

дещо менша – 20%) поширювалася й на відомство державних маєтностей та юстиції

для немісцевих чиновників за умов бездоганної служби.

Поліцейським чиновникам замість відсоткової надбавки вводилися грошові

підмоги. Саме приїжджі чиновники ставали власниками казенних земельних діля-

нок, адже до участі в торгах вони допускалися на пільгових умовах, отриманих від

російської адміністрації. Як нагороду за службу, під час сплати вартості землі їм до-

зволено було користуватися розстрочкою на 20 і 22 роки, а деякі з них звільнялися

навіть від сплати кріпосного мита. За підрахунками відомого статистика та економіста

Тихона Осадчого, ця соціальна категорія протягом десятиріччя (1877–1887 рр.) збіль-

шила площі своїх землеволодінь у Київській губерній у 4 рази, Подільській – у 3, а у

Волинській – в 2,5 раза

. Натомість польські дворяни дев’яти західних губерній не

мали права на позику в Державному дворянському земельному банку.

На тлі імперських прожектів чиновництво намагалося використати ситуацію з

матеріальним стимулюванням служби у власних інтересах. Під час запровадження

значніших пільг у Царстві Польському більшість із них тут же переїздила до Польщі.

Місцева вища адміністрація змушена була просити верховну владу поширити хоча

би частину тих привілеїв, що їх мали чиновники в Царстві Польському, на чинов-

ників Правобережної України. «Положение об особых преимуществах гражданской

службы…» 1886 р. встановлювало систему стимулів для чиновників у західному регіо-

ні імперії. Суттєво переглядалися принципи їхнього комплектування та матеріального

забезпечення, внаслідок чого для чиновників із внутрішніх російських губерній, які

переїздили на службу до західних, надавалися різноманітні й досить суттєві пільги. На

державну службу могли вступати особи, які в інших губерніях не мали на неї права

(іноземці, купці, особисті почесні громадяни, міщани, вихідці з податних станів), і ті, хто

127

Розділ 6

не мав табельного чину до 8-го класу. Скорочувався термін служби для отримання чи-

нів, орденів, зберігалися прогонні, одноразові допомоги, повні оклади для одержання

пенсії та відсоткові надбавки до жалування

. Імперська політика суттєво підважувала

«демократичність» третьої статті статуту про державну службу щодо несуттєвості ві-

росповідання та етнічного походження претендентів на державну службу.

Крім матеріального забезпечення, державна служба в загальноросійському

масштабі стимулювалася моральним заохоченням, палітра якого була досить зна-

чною. Існувала система нагород орденами та різними відзнаками, які враховувалися

під час отримання чинів і посад.

Чисельність чиновників постійно зростала, оскільки збільшувалися та усклад-

нювалися завдання, як і кількість державних установ, що обслуговували потреби дер-

жави. На початку ХХ ст. чиновницький корпус у Російській імперії становив 385 тис.

осіб

. Однак ця чисельність відставала від європейських мірок приблизно вдвічі,

а то й утричі. Аналіз співвідношення кількості чиновників до населення дозволив

С.Величенку запропонувати назву становища, що склалося в управлінській сфері Ро-

сійської імперії, як «недоуправляемость»

Хоча держава й вживала багато заходів, аби її службовець був на висоті ста-

новища, однак не всі вони давали бажаний результат. Корумпованість і зловживання

владою не підлягали викоріненню. Багатьох, особливо на початку ХХ ст., не влаштову-

вала відсутність доступу до влади, адже становий підхід зберігався до 1906 р. і посади

обіймали зазвичай дворяни, для яких термін вислуги був у чотири рази коротший,

ніж у представників інших станів. Призначення на посади здійснювалося негласно,

як і набування чинів і посад. Практика залежності від начальства не задовольняла й

чиновника, який далеко не завжди міг відстояти свою правоту. Його кар’єра залежала

від оцінки начальника, а думка того середовища, в якому проходила його служба,

практично не враховувалася. Останнє найбільше сприяло формуванню чиновника

з кар’єрним типом поведінки, яка могла бути як вертикальною, так і горизонталь-

ною. Прикладом першої є тип кар’єри, який продемонстрували вихідці з України

О.Безбородько та Д.Трощинський, а другої – Т.Тутолміна

* Класні чиновники духовних консисторій православного віросповідання, губернаторських

канцелярій, міських і повітових поліцейських управлінь, міської і повітової поліції, а та-

кож учителі парафіяльних шкіл отримували 50% до жалування. Чиновникам 14-8-го класів,

які служили в губернських правліннях, приказах громадської опіки, комісіях народного

продовольства, пошті, казенних палатах, повітовому казначействі, управлінні державних

маєтностей, контрольних палатах, духовно-навчальних закладах і в канцелярії попечителя

навчального округу, а також навчальних закладах Міністерства народної освіти і дирекціях

народних училищ, наглядачам і вчителям повітових і міських училищ трьох правобереж-

них губерній, повітовим лікарям, землемірам і чиновникам Міністерства сполучень (крім

інженерів) держава встановлювала двадцятивідсоткову надбавку. Оскільки вимоги цього

положення поширювалися й на вихідців із малоросійських губерній, то вони найперше

скористалися ним і суттєво потіснити правобережну шляхту на державних посадах. Тим

більше що їхні, хай і невеликі, маєтки знаходилися поруч, тож ними можна було управляти,

отримуючи короткотривалі відпустки на службі.

** Т.І.Тутолміна 1775 р. був правителем Тверського намісництва, 1779 р. – Новоросійсько-

го, 1784 р. – Архангельського, 1795 р. – Мінського і Волинського, 1796 р. – Подільського,

1806 р. – московський генерал генерал-губернатора.

128

Розділ 6

В українських губерніях формувалася державна служба відповідно до практич-

них вимог верховної влади, спертих на імперські інтереси. Очевидно, саме тому вона

набула таких суперечливих рис. Адже відсутність демократичних традицій, особистої

свободи формували в поведінці такі особливості, як залежність, несамостійність з

орієнтацією на служіння імператорові, а не конкретній справі. Разом із тим верховній

владі вдалося, урежимлюючи державну службу, утримувати її в межах правового поля,

сформувати відповідального та певною мірою освіченого чиновника.

Посилання до розділу 6

1 Когут З. Українська еліта у ХVІІІ ст. та її інтеграція в російське дворянство // Коріння

ідентичности: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004. – С.47.

2 Сборник Русского исторического общества. – С Пб., 1869. – Т.4. – С.161-167.

3 Шандра В. Формування бюрократії в Правобережній Україні (ХІХ – початок ХХ ст.) // Укр.

іст. журн. – 2007. – №2. – С.145.

4 Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855. – С Пб., 1906. –

С.307, 443.

5 Каменский А. Элиты Российской империи и механизмы административного управления //

Российская империя в сравнительной перспективе: Сб. статей / Под ред. А.И.Миллера. –

М., 2004. – С.121.

6 Ерошкина А.Н. Сенат // Государственность России: Слов.-справ. – М., 2001. – Кн.4 (Р-Я). –

С.81-82.

7 Архипова Т.Г., Румянцева М. Ф., Сенин А.С. История государственной службы в России:

ХVІІІ–XX века: Учеб. пособие. – М., 1999. – С.40.

8 Панина А.Л., Просянкина Т.Ю. Инспекторский департамент гражданского ведомства //

Государственность России: Слов.-справ. – М., 1999. – Кн.2 (Д-К). – С.120.

9 Химина Н.И. Собственная его императорского величества канцелярия // Там само. – Кн.4

(Р-Я). – С.123-124.

10 Мельников В.П. Государственная служба в России. – М., 2005. – С.39, 119.

11 Писарькова Л.Ф. Государственное управление России с конца ХVІІ до конца ХVІІІ века. –

М., 2007. – С.526.

12 Найдовершенішу періодизацію формування чиновництва в Російській імперії запропо-

новано в праці: Демидова Н.Ф. Бюрократизация государственного аппарата абсолютизма

в 17–18 вв. // Абсолютизм в России (17–18 вв.): Сб. статей. – М., 1964. – С.207.

13 Архипова Т.Г., Румянцева М.Ф., Сенин А.С. История государственной службы в России. –

С.6-7.

14 Российское законодательство Х–ХХ веков: В 9 т. – М., 1988. – Т.6: Законодательство первой

половины ХІХ века. – С.264-308.

15 Городовое положение от 11 июня 1892 г. // 3ПСЗ. – С Пб., 1895. – Т.12. – №8708.

16 Мельников В.П. Государственная служба в России: Учеб. пособие. – М., 2005. – С.33, 34,

109.

17 Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874–1885): У 2 т. – К., 1995. – Т.2 (1880–1885). – С.72.

18 Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855. – С Пб., 1906. –

С.26.

19 Романович-Славатинский А.В. Дворянство в России. – С.460, 493.

129

Розділ 6

20 Клочков М.В. Очерки правительственной деятельности времени Павла І. – Птг., 1916. –

С.438.

21 Писарькова Л.Ф. Государственное управление России с конца ХVІІ до конца ХVІІІ века. –

М., 2007. – С.432.

22 Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855. – С.530, 542,

545, 592.

23 1864 г., января 1. Высочайше утвержденное положение о губернских и земских учреж-

дениях // 2 ПСЗ. – С Пб., 1867. – Т.39.– Отд.1. – 1864. – №40467. – Ст.36.

24 Див. докладніше: Шандра В. Мережа освітніх інституцій та модернізація функцій освіти

в Правобережній Україні в 30-х роках ХІХ ст. // Волинські Афіни, 1805–1833: Зб. наук.

справ. – Т., 2006. – С.64.

25 Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855. – С Пб., 1906. –

С.292, 377.

26 Мельников В.П. Государственная служба в России. – С.180.

27 Осадчий Т.И. Земля и землевладельцы в Юго-Западном крае (на Украине, Подолии и

Волыни): Опыт статистико-экономического исследования. – К., 1899. – С.33.

28 Мельников В.П. Государственная служба в России. – С.61, 62.

29 Величенко С. Численность бюрократии и армии в Российской империи в сравнительной

перспективе // Российская империя в зарубежной историографии. – М., 2005. – С.86.

30 Мельников В.П. Государственная служба в России. – С.75.