Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

141

Розділ 7

керівників про підлеглих, які визначали їхню долю. Ця практика ставила чиновника

в залежність від настрою керівника, змушувала запобігати його ласки. Австрійський

бюрократизм не толерував творчості та ініціативи, піднесення над пересічним рів-

нем. Проблеми чиновницької верстви переносилися на її стосунки з населенням. На-

прикінці XVІІІ ст. в Галичині повсюдно констатовано брутальність чиновників. Відень,

однак, навіть толерував таку поведінку, сподіваючись на контрасті між урядником і

доброзичливим цісарем посилити вірнопідданчі почуття до Корони

Зустріч українців з Австрією, у тому числі в системі управління, переверши-

ла їхні сподівання. Галицькі українці, на відміну від поляків, не мали підстав сумува-

ти за втраченою державністю Речі Посполитої

. Реформи освіченого абсолютизму

збігалися з настроєм українського суспільства, яке потребувало надії на зміни. На

емоційному протиставленні австрійських часів польським сформувалося австрору-

синство – сукупність настроїв, які відображали позитивне, емоційно забарвлене став-

лення української інтелігенції та селянства в Галичині до трону й Австрії, переконання,

що майбутнім галицьких русинів опікуватимуться австрійський уряд і насамперед

цісар. Австрорусинство відіграло певну роль у становленні модерної української на-

ціональної свідомості, сприяючи відмежуванню української політичної культури від

польської

Важливою складовою частиною австрофільських настроїв була позиція греко-

католицького духовенства. На початок ХІХ ст. у його середовищі сформувалася кон-

цепція австрійського лоялізму, що стала виявом вдячності за покращення матері-

ального і соціального становища всього стану

. Вірність тронові й Австрії церковна

ієрархія небезуспішно намагалася прищепити всьому народові

. Протягом першої

половини ХІХ ст. лоялізм галицьких українців щодо Габсбурґів набув певної політич-

ної ціни. Австрійські урядовці розглядали українське питання як імовірний чинник

стримування польських незалежницьких домагань. Українці ж передчасно й певною

мірою неправильно зрозуміли увагу Відня як вияв особливих симпатій до «вірних

русинів». Українські діячі першої половини ХІХ ст. щиро прагнули долучитися до за-

гальнодержавних справ, мати на них вплив. Підкреслення своєї належності до полі-

тичного організму було одним із етапів становлення сучасної національної свідомості,

у певному сенсі однією з перших форм державницького мислення. Проавстрійська

позиція уніатського духовенства допомогла Австрії під час наполеонівських війн від-

стояти суверенітет над стратегічно важливими галицькими землями.

Незважаючи на те що австрійський уряд бачив лояльність уніатського духо-

венства, його політика щодо українців була суперечливою. Австрійська влада нама-

галася використати українців саме тому, що була переконана у відсутності в них, на

відміну від поляків, національно-державних прагнень

; органи австрійської влади

«були прихильні стремлїнням гал.[ицьких] Русинів, доки вони не виходили поза межі

пасивности»

. У тридцятиліття, що передувало революції 1848 р., у зв’язку із заго-

стренням відносин між двором і громадою, концепція австрійського лоялізму попо-

внилася позитивною настановою щодо австрійської влади на місцях. Австрійські чи-

новники перетворилися на соціальну силу, без якої унеможливлювалося розв’язання

будь-якого конфлікту між селянами й панами

. В уяві галицького селянина викриста-

лізовувалась ієрархія лояльностей. Найменшою повагою в нього користувалися поль-

ські пани, більшою – циркульна влада й губернське управління, найбільшою – цісар.

142

Розділ 7

Відень небезуспішно утверджував у середовищі українського селянства думку, що

цісар може власноручно і справедливо (тобто на користь селян) полагодити спірні

питання, натомість пани-поляки докладають усіх зусиль, аби не допустити селянських

представників до цісаря

Міф про доброго цісаря почав формуватися в селянському середовищі відразу

після смерті Йосифа ІІ на підставі тези, що він хотів покращити становище селянства,

однак шляхта йому перешкодила. Формування образу доброго цісаря було плано-

мірною політикою Відня, яку австрійські чиновники реалізовували в повсякденному

зіткненні з населенням. У виданій в їхньому середовищі в 1830-х рр. інструкції для

циркулярних органів влади так формулювалися уявлення про уряд, які належало

прищеплювати суспільству: «Піддані повинні переконатися, що залишаються під осо-

бливою опікою уряду, який боронить їх від будь-якого утиску й не дозволяє чинити

несправедливості. Нехай тільки будуть слухняні, терпеливі, працьовиті, пильні й уваж-

ні, й тоді для них відкриється будь-яка дорога для захисту від своєї кривди»

Революція 1848–1849 рр. започаткувала перетворення Габсбурзької монар-

хії на конституційну державу. Заворушення з національним підтекстом ставили ав-

стрійський уряд перед складною дилемою: обмежувати владу монарха створенням

сильних органів центральної влади чи йти назустріч національно-автономістським

домаганням, наражаючись на небезпеку децентралізації. 25 квітня 1848 р. уряд оголо-

сив так звану Квітневу конституцію (перед тим було ухвалено конституцію для Угор-

щини)

, однак уже в травні 1848 р. цісар Фердинанд І призупинив її дію й оголосив

скликання однопалатного парламенту для ухвалення нової конституції. У парламенті,

що в жовтні 1848 р. переніс свою діяльність до Кромерижа (Моравія), було сфор-

мовано більшість навколо проекту конституції, в якому наголошено на збереженні

історично усталених меж земель і передбачено їхній поділ на національні повіти

Якщо у Квітневій конституції йшлося про «гарантування непорушності національності

й мови всім національним групам», то в кромеризькому проекті вперше з’явилася за-

сада рівноправності народів. Цей проект так і не вдалось ухвалити: новий імператор

Франц Йосиф розпустив парламент

. 4 березня 1849 р. в Оломоуці (Моравія) на хвилі

спаду революції оголошено нову конституцію – так звану октройовану (даровану).

Конституція відштовхувалася від Прагматичної санкції 1713 р. про єдність монархії,

водночас допускала самоуправління країв у визначених межах, проголошувала рівно-

правність народів, їхнє право зберігати й розвивати національність і мову. Австрійські

громадяни проголошувалися рівними перед законом, скасовувалися відносини під-

данства. Законодавча влада цісаря була обмежена на рівні держави парламентом, на

рівні провінцій крайовими сеймами

Революція 1848–1849 рр. продемонструвала світоглядні зміни в австрійсько-

польсько-українських відносинах. Однак і австрійська бюрократія в Галичині в цей час

зазнавала суттєвих змін під впливом місцевої ситуації. Перші покоління австрійських

урядників у краю, значна частина яких, як уже відзначалося, походили зі слов’янських

земель, становили собою «класичний тип австріяка», що мав служити головним інте-

граційним і германізаційним чинником, перетворити мешканців Галичини насамперед

на галичан, а невдовзі й на австрійців. Однак ідеологія, яку вони несли з собою, пере-

дусім безоглядна лояльність до цісаря, виглядала на той час уже доволі анахронічно,

143

Розділ 7

тоді як польське питання з огляду на дедалі більшу популярність в Європі ідеї народу/

нації ставало символом демократії і прогресу. З огляду на це «польськість» виглядала

набагато привабливіше від «австрійськості» навіть для дітей австрійських чиновни-

ків, що дорослішали в Галичині

. Подібні процеси не були чужими й для українців.

Політичний поділ Речі Посполитої не спричинив негайного зникнення її культурного

простору. Йосифінські реформи в мовно-культурному плані з перспективи двох-трьох

наступних поколінь розширили в Галичині коло осіб, які «виховувалися, говорили й

думали по-польськи»

. Польський культурний вплив найсильніше проявився серед

греко-католицького духовенства, яке прагнуло таким чином продемонструвати від-

межування свого соціального статусу від селянської маси.

Умовою обійняття чиновницької посади в Галичині наприкінці XVІІІ – першій по-

ловині ХІХ ст. було володіння німецькою, латиною та будь-якою слов’янською мовою.

Це суттєво ускладнювало доступ до чиновницьких посад поляків, лише одиниці з яких

у той час володіли німецькою, а про українців годі й казати. До середини ХІХ ст. вищі

адміністративні посади в Галичині зазвичай обіймали особи німецького походження.

Перебираючись до Львова чи інших більших міст Галичини, вони перевозили з собою

свої сім’ї. Їхня інтеграція в культурний і громадський простір Галичини починалася зі

знайомства з родинами польських аристократів, а мовою спілкування зазвичай ста-

вала французька. Легше інтегрувались у галицьке середовище особи, які прибували

з двомовних регіонів – Силезії, Чехії тощо. Лише у Львові, де група німецьких уряд-

ників була доволі численною, розгорнулося певною мірою самодостатнє німецьке

культурне життя. Посередниками в нав’язанні контактів німців із Галичиною зазвичай

виступали поляки, рідше – українці, що працювали перекладачами в органах адміні-

стративної влади. Поступова інтеграція німецьких урядників у галицьке середовище,

природне нав’язання товариських взаємин уже в 1820-х рр. викликало певне зане-

покоєння Львівської дирекції поліції. Діти німецьких родин вивчали польську мову

від товаришів у школі, хатньої обслуги. Не в поодиноких випадках вихідці з німецьких

сімей ставали учасниками польського визвольного руху.

Польською політикою в той час теж уже керувало нове покоління діячів, «на-

роджених у неволі» й вихованих австрійською школою. Вони були більш схильними

до порозуміння з австрійською владою, ніж їх батьки. Важливим моментом переорі-

єнтації польської шляхти на компроміс із Віднем стала доля краківського повстання

1846 р. Первісно задумане як виступ у всіх трьох частинах Польщі за відновлення її

незалежності, повстання було швидко придушене й супроводжувалося кривавими

погромами польськими селянами (здебільшого в околицях Тарнова) панських маєтків,

унаслідок яких загинули близько 1000 осіб

. Ці події продемонстрували глибину нена-

висті нижчих верств до шляхти, що – не без пропаганди австрійської бюрократії – ста-

ла в їхніх очах символом гноблення й соціальних негараздів. Припускаючи можливість

повторення цих подій у Східній Галичині, де соціальне протистояння ускладнювалося

національним, польська шляхта шукала захисту, надати який міг тільки Відень. Сиг-

налом цих настроїв стала поява на політичному Олімпі Галичини в період «Весни на-

родів» польського аристократа графа Аґенора Ґолуховського (в 1848 р. він, обійшов-

ши кілька щаблів урядничої кар’єри, був призначений віце-президентом Галицького

губернаторства, а невдовзі, після від’їзду Ф.Стадіона до Відня, став першою особою

в провінції). Цей новий тип польського політика – противника польської конспіра-

144

Розділ 7

ції й безуспішних повстань і прихильника співпраці з Віднем задля зміцнення поль-

ського суспільства – мав за собою велике історичне майбутнє

. Польські патріоти в

австрійських державних мундирах відіграли ключову роль у польсько-австрійському

порозумінні, яке передбачало невтручання Відня в польсько-українські відносини,

дозволило перетворити Галичину на польську автономію, запобігало проектам поділу

краю, якого домагалися українці

Під час революційних подій австрійська влада розглядала можливість союзу не

лише з поляками, а й з українцями. Численні свідчення тогочасних українських діячів

доводять, що саме за підтримки й у тісному контакті з австрійським урядом у 1848 р.

була створена перша політична організація українців – Головна руська рада (ГРР). ГРР

взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед

центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Серед 66 її засновників

було 20 дрібних чиновників, 9 представників світської інтелігенції, 18 духовних осіб,

13 студентів, 5 міщан, 1 підприємець

. Текст відозви ГРР виходив з ідеї національ-

ної єдності та соборності всіх українських земель

. Під час революції 1848 р. греко-

католицьке духовенство підтвердило свій статус не лише духовного, а й політичного

провідника народу. Під прямим тиском австрійського уряду митрополича консисторія

наважилася обійняти керівництво українським рухом, запобігаючи його радикаліза-

ції та антиурядовому спрямуванню

. ГРР очолив єпископ Григорій Яхимович. Греко-

католицькі деканати послужили організаційною основою для формування філій ГРР,

а для листування використовувався офіційний канал у межах церкви

. У Галичині

було утворено 50 деканальних рад, почалося формування окружних і місцевих, однак

воно було припинене оголошенням військового стану

. ГРР та її філії стали ініціатора-

ми руху за створення українських військових і воєнізованих формувань

. Основним

національно-політичним домаганням ГРР був поділ Галичини на східну (українську)

і західну (польську) частини. ГРР проводила збір підписів по громадах за поділ Га-

личини. До кінця січня 1849 р. було зібрано понад 200 000 підписів

. Акція зі збору

підписів була додатковим чинником залучення населення до політичних процесів.

Утворення Головної руської ради та її філій на місцях, з одного боку, й перші

спроби польсько-австрійського порозуміння під час «Весни народів», з другого – за-

початкувало формування нової моделі австро-польсько-українських взаємин, за якою

польські політики були допущені до співуправління державою й дістали чималі повно-

важення й владні функції в Галичині, натомість українці мусили йти шляхом організації

суспільства, у тому числі політичної, без допомоги й навіть усупереч чинним органам

влади, шляхом створення політичних організацій та їхніх місцевих осередків за націо-

нальною ознакою. На думку О.Турія, головна суперечність, закладена в українському

національному русі з моменту його організаційного оформлення, – намагання за-

безпечити умови для національного розвитку шляхом вірнопідданства цісарському

тронові й австрійській монархії, неминуче вела до логічного фіналу: відмови влади

від підтримки «вірних русинів», допомога яких стала зайвою після придушення ре-

волюції, та втрати останніми навіть тих мізерних, здобутих на хвилі революційного

піднесення досягнень. Перше отверезіння прийшло до українських політиків після

обнародування так званої октройованої (дарованої) конституції, в якій головна ви-

мога українців – поділ Галичини – була проігнорована (це особливо контрастувало з

несподіваним виділенням в окремий коронний край Буковини).

145

Розділ 7

31 грудня 1851 р. на хвилі спаду революції октройована конституція була ска-

сована, в Австрії розпочався 10-річний період так званого неоабсолютизму. Однак

ця остання спроба перетворення Габсбурзької монархії на цілість поставила імперію

на грань зовнішньополітичних та економічних катастроф і внутрішніх заворушень.

Це спонукало уряд до конституційних експериментів, які тривали з кінця 1860 р. до

1867 р. Їхньою специфікою було те, що консервативний елемент – опору монархії –

представляла національна (польська, чеська, угорська) шляхта, яка прагнула децен-

тралізації. Тому на реформуванні держави позначилося «перекидання з однієї кон-

цепції до іншої, протилежної»

. 20 жовтня 1860 р. Франц Йосиф видав Жовтневий

диплом – декларацію наміру конституційних реформ. Його провідною ідеєю стала го-

товність влади визнати оперту на історичному праві індивідуальність «країв і народів»

задля забезпечення політико-правової цілісності держави

. Австрійська конституція

1861 р., оформлена як цісарський патент від 26 лютого, відкоригувала Жовтневий

диплом у централістичному напрямі

. Проголошувалися також повна рівність грома-

дян перед законом, недоторканість приватної власності, свобода слова, віросповіда-

ння, збереження і розвиток національностей, право кожного громадянина на освіту

рідною мовою тощо. Лютневий патент став першою австрійською конституцією, яка

набула чинності. Він запровадив у життя «основний закон» про державне представ-

ництво, крайові статути і виборчі ординації. З урахуванням змін під час перетворення

Габсбурзької монархії на дуалістичну (так звана Груднева конституція 1867 р.) цей

документ лежав в основі внутрішньодержавних відносин до Першої світової війни.

Попри централістичні тенденції, Лютневий патент підносив так звані історичні народи

(німців, угорців, поляків, італійців), позиції інших, зокрема українців, були поставлені

в залежність від органів влади у крайових автономіях

Реформи 1860-х рр. завершилися створенням дуалістичної Австро-Угорської

монархії, що було закріплене Грудневою конституцією – сімома «основними держав-

ними законами» від 21 грудня 1867 р., які розмежовували повноваження і визначали

спільні для обох частин монархії справи. Усвідомлюючи необхідність реформування

держави, Габсбурґи, утім, намагалися оперти його ідеологію на вже застарілі схеми

Просвітництва. Такий підхід контрастував з віяннями часу, в якому на перший план

висувалися національні інтереси. Якщо Відень покладав надії на упорядкування сус-

пільного прогресу волею монарха й продуманими згори реформами, то керівники

національних рухів хотіли бачити для себе переваги в механізмах формування і ді-

яльності органів влади. У розв’язанні міжнаціональних суперечностей українцям на-

лежало далеко не першорядне місце. Передусім Відень мусив розв’язати угорську

та в її контексті словацьку проблеми, чеське й польське питання. Засади для законо-

давства щодо міжнаціональних відносин були викладені в параграфі 19 «основного

державного закону» про загальні права громадян від 21 грудня 1867 р.: «Всі народи,

які проживають у державі, рівноправні, і кожний народ має недоторканне право за-

хисту своєї національності і мови. Держава визнає рівноправність усіх крайових мов у

системі освіти, управління і громадському житті. У краях, де проживає кілька народів,

громадські школи повинні бути влаштовані, щоб без застосування примусу до навчан-

ня другої крайової мови кожний народ отримав достатні шанси для освіти рідною

мовою»

. Однак фактично йшлося про рівноправність у нерівних умовах. Розширення

146

Розділ 7

простору для розвитку українського національного руху автоматично означало нові

поступки Відня іншим зацікавленим сторонам – полякам, румунам, угорцям.

Принципову роль для визначення місця українців у Габсбурзькій монархії віді-

грало остаточне рішення польського політикуму після поразки повстання 1863 р. піти

на компроміс із Габсбурґами. Символом цього рішення стали слова з адресу Галиць-

кого сейму до Трону від 10 грудня 1866 р.: «при тобі, Найясніший Цісарю, стоїмо й

хочемо стояти». Відень мав заплатити за лояльність поляків розширенням автономії

Галичини. Аби переконати польське суспільство в необхідності такої переорієнтації,

польські політики висунули тезу про «успадковане» Габсбурзькою монархією від Речі

Посполитої месіанське призначення – бути «щитом цивілізації Заходу, прав національ-

ності, людськості і справедливості»

. Свідченням польсько-австрійського порозумін-

ня стало повторне призначення в 1866 р. галицьким намісником А.Ґолуховського,

яке відбулося всупереч виразним протестам українців. А.Ґолуховський використав

два роки свого перебування при владі для перетворення Галичини на польську ав-

тономію. У січні 1867 р. було ліквідовано Намісниківську комісію в Кракові (діяла з

1860 р.), що поклало край побоюванням поляків перед поділом Галичини. Завдяки зу-

силлям намісника протягом кількох місяців було полонізовано адміністративний апа-

рат. Звільнення торкнулися головно чиновників-німців, однак зачепили й українців.

Широкі повноваження, вплив на рішення сейму й розклад політичних сил, самостійна

кадрова політика, закріплення за намісником статусу єдиного джерела інформації

для Відня – усі ці засоби були використані А.Ґолуховським для надання українському

рухові статусу внутрішньогалицької, так званої домашньої справи

Під час децентралізаторських перетворень чимало німецьких чиновників ви-

їхали з Галичини. У родинах, які залишилися, з часом зростала частка мішаних шлюбів,

здебільшого з польськими, рідше – з українськими партнерами. «Уже друге і третє

покоління в більшості чиновницьких родин повністю полонізувалися, – стверджував

Мартин Поллак, – і тільки прізвища ще нагадували про їх чужоземне походження:

Брюкнер, Естрайхер, Віттманн, Дітль, Льобль... “Як тільки німець одружувався з поль-

кою, – доносив тогочасний польський хроніст, – відразу був втрачений для влади, бо

його краща половина невдовзі міцно тримала його в руках”»

. У політичній площині

після конституційних реформ німецьке населення Галичини не було якоюсь поміт-

ною групою з чітко визначеними національно-політичними домаганнями. У 1871 р.

особливий статус провінції був закріплений утворенням Міністерства для Галичини.

Міністр для Галичини висловлював свої погляди з найважливіших питань стосовно

краю, хоча й не міг їх розв’язувати. Позиція міністра для Галичини була непростою:

він мусив захищати інтереси Галичини в уряді, а одночасно – як член кабінету міні-

стрів – солідарно підтримувати його політику. Посаду міністра для Галичини обіймали

винятково поляки, здебільшого представники консервативних сил.

Упродовж 50–60-х рр. ХІХ ст. українські політики перебували в стані постійного

очікування позитивного щодо себе повороту з боку австрійського уряду, сподіваю-

чись, що для цього достатньо переконати Відень у справедливості своїх домагань. У

цей час українські діячі з кола вищих церковних ієрархів направили до Відня 15 мемо-

ріалів, де скаржилися на утиски поляків, указували на інертність австрійського уряду

щодо захисту українських інтересів і просили: розширити права української мови в

школах, судах, адміністрації; покращити матеріальне становище греко-католицького

147

Розділ 7

кліру; провести адміністративно-політичний поділ Галичини на українську та польську

провінції; змінити виборчу ординацію до сейму та припинити порушення законності

на виборах тощо. Такі правила гри українським політикам нав’язали польські політики,

які прагнули руками Відня усунути українців з політичної сцени, аби вони не пере-

шкоджали розбудові в Галичині польської автономії. Непомітно для себе українські

діячі опинились у становищі тих, хто мусив виправдовуватися перед Віднем, щора-

зу запевнювати його у своїй незмінній лояльності й відсутності «москвофільських»

тенденцій. Така настанова, поєднана з небажанням відмовлятися від патріархальних

традицій, прагненням зберегти колишній ритм життя, страхом перед новими політич-

ними рухами, обов’язками, які накладала легальна політична діяльність, призводили

до того, що українці не вповні адекватно реагували на актуальні політичні події, не-

рідко зі впертістю, яка межувала з браком орієнтації у світі, йшли всупереч політичній

кон’юнктурі. Створена в 1860-х рр. система австро-польсько-українських відносин

виявилася надзвичайно тривалою. Невдоволення українців не вважалося достатньою

підставою для її перегляду.

Новочасне реформування країни відбувалося на шляху компромісу між абсо-

лютною владою монарха й модерними засадами побудови держави, тож в основу

державного устрою було покладено не ліберальний принцип поділу гілок влади, а

лише засаду обмеження влади монарха. Главою держави залишався цісар, однак його

законодавча влада була обмежена на рівні держави парламентом – Державною радою

(Reіchsrat), а на рівні провінцій крайовими сеймами (Landtag). До компетенції цісаря

належали: остаточні рішення у сфері законодавства (ухвали органів законодавчої вла-

ди набували чинності після отримання цісарської санкції), керівництво зовнішньою

політикою, у тому числі оголошення війни та укладення миру, армією, а також так зва-

на урядова влада. Формально був передбачений принцип «контрасигнації», тобто всі

розпорядження цісаря набували чинності лише після підпису відповідного міністра.

Однак на практиці блокувати розпорядження цісаря не наважувався жодний міністр.

Існування уряду безпосередньо не залежало від наявності парламентської більшості.

Парламент мав право в будь-який момент викликати міністрів і заслуховувати їхні зві-

ти, однак політична відповідальність уряду перед парламентом не була передбачена

в правових нормах, можна було говорити лише про «відповідальність без правових

наслідків». На практиці цісар особисто вирішував, хто входитиме до складу уряду, по-

сади міністрів обіймали близькі йому й довірені особи, а клопотом прем’єр-міністра

ставало формування парламентської більшості й налагодження взаємодії з нею. Нато-

мість цісарю доводилося рахуватися з потребою існування парламентської більшості

й толерувати поступки в політичній сфері для її суб’єктів

Головним представницьким органом австрійської частини монархії стала Дер-

жавна рада, угорської – Угорський сейм. Для розв’язання спільних для всієї монархії

справ (дипломатичні, військові, фінансові) був створений представницький орган під

назвою «Спільні делегації», склад якого формувався шляхом репрезентації від Держав-

ної ради і Угорського сейму. Державна рада була двопалатним органом і складалася

з Палати панів (Herrenhaus) і Палати депутатів (Abgeordnetenhaus).

Палата панів формувалася з депутатів, які входили до неї на підставі закону (до

1878 р. – повнолітні члени «цісарського дому», архієпископи католицьких віроспові-

дань, єпископи, що мали князівський титул) або ж були призначені цісарем (сеньйори

148

Розділ 7

впливових аристократичних родин, яким цісар надавав цей мандат як спадковий, і

особи, що діставали його пожиттєво за заслуги перед державою, костелом, наукою і

мистецтвом). На початку ХХ ст. кількість призначених пожиттєво членів Палати панів

була обмежена до 150-170 осіб, натомість кількість тих, хто передавав свій мандат у

спадок, не регламентувалася. Робота Палати панів не викликала такої уваги громад-

ськості, як Палати депутатів чи крайових сеймів; цей орган був слухняним знаряддям

у руках цісаря й опорою трону

Палата депутатів формувалася до 1896 р. повністю, а до 1907 р. частково на

засаді «репрезентації інтересів», яка розмежовувала представництво «упривілейова-

них» верств (великих землевласників, торгово-промислових палат) і «маси громадян»

(міські й сільські громади).

До компетенції Державної ради було віднесено фінансово-господарську, війсь-

ко во-оборонну, культурно-освітню, медичну, судову й адміністративну політику. Осно-

вний закон 1867 р. вичерпно визначав сферу законодавчих повноважень Державної

ради, залишаючи всі інші справи крайовим сеймам. Формально в правовій площині

законодавча «вищість» Державної ради не була закріплена, однак на практиці її ухвали

створювали так звані рамки (орієнтири) для рішень крайових представництв.

Виборче право до австрійського парламенту змінювалося в напрямі збільшен-

ня учасників виборчого процесу. 26 січня 1907 р. куріальну систему було скасовано

і запроваджено відносно загальне й рівне виборче право. Право голосу отримав

кожний австрійський громадянин-чоловік, якому виповнилося 24 роки і який не був

позбавлений цього права за злочини та проживав у своїй громаді принаймні один рік.

У поділі кількості мандатів між провінціями й народами засада рівності не була до-

тримана; надано переваги німецькому населенню коштом слов’янського, а в Галичи-

ні – польському коштом українського. Галицькі українці могли здобути 27 парламент-

ських мандатів (25,5% галицької делегації). Чисельність українського представництва

в австрійському парламенті свідчила, що Відень не розглядав українців як чинник

державної ваги. З іншого боку, вони не завжди могли скористатися навіть своїми

обмеженими правами. Кожна виборча реформа розширювала можливості українців,

але це давало тільки тимчасовий ефект. У Палаті панів українці були представлені

одним вірилістом (греко-католицьким митрополитом), і лише в грудні 1905 р. там

з’явився український депутат, що був призначений пожиттєво (єпископ Перемиський

Костянтин Чехович). Для порівняння, поляки в 1861 р. мали в Палаті панів 9 своїх

представників, у переддень Першої світової війни – 52. У Палаті депутатів українці

могли розраховувати тільки на курію сільських громад. Реформа 1907 р. дала укра-

їнцям змогу відразу втричі збільшити парламентське представництво, але, зважаючи

на значне зростання загальної кількості депутатів, це посилення було відносним.

На початку 1860-х рр. українські представники в парламенті мусили зробити

вибір між урядовим табором, який прагнув зупинити децентралізацію держави, й

федералістами, серед яких були й польські політики. Зрозумілі хитання українського

політичного керівництва між цими двома силами, від яких у майбутньому мали за-

лежати позиції українців, однак з історичної перспективи очевидно, що фактично це

був вибір без вибору, бо сильніші чинники врешті-решт домовлялися між собою, зали-

шаючи українське питання на марґінесі. Вибір на користь німецьких централістів мав

далекосяжні наслідки для українського парламентського представництва. Польські

149

Розділ 7

політики відтоді всіляко обмежували його чисельність. На зламі ХІХ–ХХ ст. саме через

українське представництво пролягла лінія поділу між проурядовими й опозиційними

угрупованнями, а після 1907 р. у позиції українського парламентського представни-

цтва переважив курс на опозицію галицькій владі й усім, хто її у Відні підтримував.

Українські депутати використовували трибуну Державної ради для озвучення недо-

ліків галицької адміністрації. Через нечисленність українського представництва вони

не відчували жодної відповідальності за розв’язання державних проблем.

З-поміж кількох розрізнених спроб залучити українське суспільство до парла-

мент сько-конституційного життя в ХІХ – на початку ХХ ст. стійкою політичною тра-

дицією відзначалася діяльність українського представництва в Галицькому сеймі.

Понад півстоліття з моменту утворення в 1861 р. Галицький крайовий сейм був сим-

волом Галицької автономії і, за влучним висловом польського дослідника Станіслава

Ґродзіського, «віссю історії Галичини і ключем до розуміння її становища в межах

Габсбурзької монархії»

. Законодавчою базою діяльності сейму були додатки до

Лютневого патенту – Крайовий статут і Виборча сеймова ординація для Галичини.

Галицький сейм налічував 150 депутатів, з яких 9 (вищі церковні ієрархи, ректори

Львівського і Краківського університетів) мали так звані вірильні мандати, а решту

депутатів обирали по чотирьох куріях: 44 – від великих землевласників, 20 – від міст,

3 – від торгово-промислових палат, 74 – від містечок і сіл. Право голосу залежало від

податкового цензу й поширювалося приблизно на 10% населення провінції. Бути об-

раними до сейму могли австрійські громадяни, які досягли 30-річного віку. У четвертій

курії вибори були двоступеневими (на 500 мешканців обирався один виборець), а

голосування – усним і відкритим.

На початку ХХ ст. на підставі законів 1896 р. і 1900 р. кількість депутатів зрос-

ла до 161 особи за рахунок збільшення представництва від міст. Українці, виходячи

з соціальної структури свого суспільства на середину ХІХ ст., у виборчій боротьбі

могли здобути мандати з четвертої курії в 48 східногалицьких повітах, а також воло-

діли трьома вірильними голосами греко-католицьких ієрархів, що відкривало їм шлях

максимально до третини місць у сеймі. За час діяльності сейму його депутатами від

українців побували близько 200 осіб. Переважна більшість (179) були обрані з курії

сільських громад. Серед них були представники духовенства (54), селянства (42) і світ-

ської інтелігенції (83, з них 38 мали науковий ступінь доктора) – переважно дрібних

чиновників, юристів, освітян.

Каденція сейму тривала шість років (за винятком 1867–1869 рр.). Щорічні се-

сії відбувались у Львові. Керували роботою сейму маршалок і віце-маршалок, яких

призначав цісар. Постійним виконавчим органом був Крайовий виділ. З роками його

структура розвивалася й ускладнювалася, у штаті крайового виділу працювало чи-

мало службовців і секретарів. Готували питання для обговорення комісії. Представ-

ництво українців у керівних органах сейму було нечисленним. Посаду маршалка обі-

ймали винятково вихідці з польської аристократії. Посада віце-маршалка традиційно

належала українцю, зазвичай греко-католицькому митрополиту. Вона була почесною,

але маловпливовою. У складі Крайового виділу українці здебільшого були представ-

лені однією особою і мали одного заступника. Посада члена Крайового виділу була

важливою. З боку українців її, як правило, обіймали діячі, прийнятні для польської

більшості. Відомі приклади, коли польські діячі блокували обрання до Крайового ви-

150

Розділ 7

ділу впливових українських політиків, не бажаючи таким чином ще збільшувати їхній

авторитет

Компетенція Галицького сейму визначалась як співучасть у законодавчій вла-

ді, що включало: формування бюджету, рішення в аграрному секторі, фінансування

громадських будівель і доброчиних закладів, розпорядження у межах загальнодер-

жавних законів щодо громадських справ, релігії, шкільництва, утримання війська, спе-

ціально доручених справ. Кваліфікованою більшістю сейм міг змінити свою виборчу

ординацію. Проекти, які розглядалися, мали бути урядовими або сеймовими ініціа-

тивами. Для надання законові чинності потрібні були ухвала сейму і санкція цісаря.

Депутати мали право законодавчої ініціативи у вигляді подання законопроекту (не

менше 15 підписів) і депутатського запиту (інтерпеляції), що, як правило, скеровували-

ся до урядової влади. Українське представництво намагалося висловлювати позицію

з більшості питань, що виносилися на обговорення, однак у його складі нерідко бра-

кувало професіоналів, які могли б сформулювати позицію в українських національних

інтересах і зі знанням правової бази. Найбільшою увагою українців користувалися

питання щодо мови, шкільництва, аграрних відносин і дрібного виробництва, міс-

цевого самоуправління, фінансування національно-культурних товариств, з початку

ХХ ст. – виборча реформа.

Об’єктивно українське суспільство виявилося не готовим до нових можливос-

тей і обов’язків, які накладало запровадження парламентаризму. Українці сприйняли

появу представницьких органів романтично, вбачали їх покликання в забезпеченні

власної рівноправності, розглядали їх не як інституцію влади, а як трибуну для об-

міну думками. Аж до кінця 1880-х рр. кількість українських депутатів у сеймі постійно

зменшувалася і до 1913 р. стабілізувалася на рівні кільканадцяти мандатів. Основним

інструментом такої динаміки стало порушення законності на виборах, що носило сис-

темний характер і суттєво впливало на їхні результати на користь польських політиків.

З плином часу й набуттям різноманітного досвіду галицькі вибори перетворювалися

на справжні драми, що інколи межували з комедіями, з купуванням голосів, перелов-

люваннями виборців, бійками, погрозами, арештами, приватними впливами тощо.

Для кожного етапу існували вироблені довголітньою практикою засоби. Клю-

чову роль при цьому відігравали урядові й автономічні органи влади (намісництво,

староства і повітові ради, громадські уряди). Вони творили організовану ієрархію,

якій легко давали хід вказівки згори. Намісник особисто контролював розподіл сей-

мових мандатів. Староства погрожували війтам, використовуючи інформацію щодо

їхніх фінансових зловживань. Протегувалося обрання виборцями залежних від вла-

ди осіб – війтів, писарів, учителів. Під час передвиборних кампаній застосовувалися

податкові та інші приписи, які раніше не виконувалися. Для залякування виборців

використовувалися нижчі прошарки населення – волоцюги, п’яниці, злодії, які отри-

мували оплату. Застосовувалися порушення в ході складання списків виборців, куди

включали померлих, натомість проминали найсвідоміших осіб. У багатьох громадах

про термін і місце правиборів заздалегідь не повідомлялося або ж виборчий комісар

прибував задовго до визначеного часу й проводив правибори з кількома «певни-

ми» людьми. Порушення часу, як правило, мотивувалося «несправним» годинником.

Тактика втечі виборчого комісара від виборців вимагала від останнього неабиякої

спритності. Коли українські виборці збагнули цей метод, у період правиборів перед