Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Державна служба в

українських регіонах

Австрійської (Австро-

Угорської) монархії

(1772–1918 рр.)

Розділ 7.

132

Розділ 7

133

Розділ 7

олітико-правовий устрій Габсбурзької монархії

протягом «довгого» ХІХ ст. пройшов крізь дві

великі епохи – абсолютизму й конституціона-

лізму. Остаточною межею між ними стали 1860–1861 рр., а перші

спроби конституційних перетворень здійснювалися під час рево-

люції 1848 р. Українські регіони Галичина й Буковина, що увійшли

до складу Австрійської монархії відповідно в 1772 та 1775 рр.,

потрапили до держави, яка переживала перехідний період від

конгломерату країв, об’єднаних лише персональною унією, до

централізованої країни, що управлялася вибудованою ієрархією

влади та мала єдине законодавче поле. Такі перетворення були

започатковані «Прагматичною санкцією» 19 квітня 1713 р. – пер-

шою правовою нормою засадничого характеру, яка обіймала всі

краї монархії і трактувала їх як частини «нерозривної й непо-

дільної цілості». «Прагматична санкція» відкрила шлях широким

заходам з уніфікації держави.

Надійною запорукою єдності держави стала правляча ди-

настія Габсбурґів. Правління Марії Терези та її сина Йосифа ІІ (піс-

ля смерті батька в 1765 р. став співправителем, у 1780–1790 рр.

правив самостійно) стало в історії Австрії періодом інтенсивних

реформ «освіченого абсолютизму». Головне завдання реформ по-

лягало в тому, щоб пристосувати абсолютну монархію до нових

тенденцій, не дозволити радикальним суспільним рухам розхи-

тати її структуру й порушити державну цілісність. Популярний у

тогочасній Європі освічений абсолютизм спирався на ідеї Про-

світництва, проголошував метою створення шляхом реформ імпе-

ратора якнайкращих умов для добробуту громадян. Забезпечити

ці умови мала централізована, уніфікована й певною мірою по-

ліцейська держава.

Потужним засобом централізації держави була кодифікація

права. Однакове для всіх станів і країв судове право посилило по-

чуття єдиної державної належності, створило підґрунтя для поді-

бних перетворень у політико-правових відносинах, стало кроком

до визнання тези про рівність громадян перед законом. Засобом

утримання суспільства під контролем стало запровадження цен-

зури. Йосиф ІІ створив у столицях окремих країв цензурні уряди,

134

Розділ 7

які послабили пильність щодо релігійної моральності, натомість звертали увагу на

критику уряду. Іншим засобом стала негативна позиція щодо різного роду об’єднань –

дозвіл на діяльність видавався лише розважальним або доброчинним товариствам,

важче було заснувати навіть наукове об’єднання. Товариства підлягали поліцейсько-

му нагляду, що мав не допустити перетворення їхньої діяльності на політичну. Було

організовано систему доносів, налагоджено діяльність таємної поліції. У нагляді не

дотримувано таємниці кореспонденції; проводилися арешти. У суспільстві такі заходи

пробуджували невдоволення й недовіру до бюрократії.

Започаткована Йосифом ІІ «лавина перетворень», видані ним тисячі декретів

і наказів зачіпали найглибші сфери життя людини й існування держави. Стрижнем

йосифінського законодавства були церковно-політичні заходи, наслідком яких стало

подолання засилля римо-католицької церкви в усіх сферах життя, проголошення ре-

лігійної віротерпимості. Засобом уніфікації держави служила германізація, яка саме

за Марії Терези і Йосифа ІІ була піднесена в ранг державної політики. З цією метою

до країв відсилано якнайбільше німецьких елементів – урядників, купців, селян тощо.

Германізації всіх верств суспільства мала служити освітня політика, передана від духо-

венства до держави. Порозуміння з народом чи його делегованими представниками

монарх не шукав, двір виступав цілком самовладно, а зверхній і категоричний тон

розпоряджень сприяв непопулярності багатьох навіть виправданих заходів.

Йосифінські реформи не вповні підпорядковувались єдиній програмі; не за-

вжди вдавалося спрогнозувати їхні наслідки. Сам Йосиф ІІ перед смертю з прикрістю

констатував нерозуміння його намірів, а його наступник Леопольд ІІ (1790–1792), обій-

нявши управління, ствердив: «Внутрішні справи знаходяться у величезному безладі і

бракує здібних чиновників. Будь-кого це може знеохотити. Провінції перебувають у

стані справжнього кипіння. Усі – провінції, селяни, міста, шляхта, міщани, єпископи,

клір і монахи – домагаються прав і привілеїв»

. Такі оцінки свідчили, що суспільство

відчуло дух свободи і готове поставити під сумнів безальтернативність абсолютної

влади монарха. Уже Леопольд ІІ розумів «важливість служіння правителя, яке має

бути спрямоване не лише на благо народу, а й на народне схвалення»

. Він дещо

пом’якшив негативне сприймання йосифінських реформ, пішовши назустріч місцевим

правителям.

Після короткочасного правління Леопольда ІІ корона перейшла до його сина

Франца ІІ (1792–1833), що з дитинства виховувався як престолонаслідник. Франц ІІ ді-

яв у принципово відмінних зовнішньополітичних умовах, під загрозою Великої фран-

цузької революції, згодом – під час наполеонівських війн. Реальні виклики європей-

ської політики змушували австрійського правителя відмовитися від безвідповідальних

реформ з непрогнозованими наслідками й зосередитися лише на тих напрямах, які

сприяли збереженню цілісності держави й правлячої династії. У 1804 р. Франц ІІ ого-

лосив себе австрійським імператором, а в 1806 р. – ствердив припинення існування

Священної Римської імперії (і з того часу став Францем І). Це символізувало розрив

Австрії із середньовічним світом і обрання дороги новочасного державотворення.

Франц розумів важливість легітимізації державної влади в очах суспільства. Він

усіляко демонстрував свою відкритість і доступність, задля цього двічі на тиждень

влаштовував відкриті аудієнції, на які будь-хто з підданих міг попередньо записати-

135

Розділ 7

ся через службовців, вислуховував справи й відразу давав доручення секретарям

Щоправда, доступність цісаря через аудієнції була відносною. Секретарі маніпулю-

вали записом на свій розсуд. Мешканці новоприєднаних Галичини й Буковини мали

труднощі в спілкуванні через мовний бар’єр: мови двору – німецька і французька –

були доступними лише представникам вищої аристократії

. Франц І демонстрував,

що влада монарха не є абсолютною, що він, зокрема, не несе відповідальності за

свавілля цензури й навіть не має на неї впливу. З іншого боку, порівняно, наприклад,

із Росією, тогочасна Австрія справді мала суттєво ліберальніший режим, контроль над

суспільством і свавілля поліцейських органів обмежувалося поняттям «законності»

Успіхи Австрії, втіленням яких став Віденський конгрес 1815 р., забезпечили

суттєвий вплив на державну політику керівника зовнішньополітичного відомства гра-

фа Меттерніха – переконаного прихильника консерватизму й католицизму. Однак у

внутрішній політиці ці успіхи не стали значними

. Після смерті Франца І по 43 роках

панування небагато осіб могли пригадати більш ранній період. Його син Фердинанд І

(1833–1848) мав слабке здоров’я й суттєво не впливав на державне управління

. Його

змела хвиля революції 1848 р., що вимагала правителя цілком іншого типу. Ним став

старший син брата Фердинанда І Франца Карла – Франц Йосиф І, що правив Габ-

сбурзькою монархією аж до смерті в 1916 р.

Як і політика австрійських правителів, організація державної влади в Габсбурзь-

кій монархії зазнавала постійних змін, що здійснювалися методом проб і помилок.

Метою цих перетворень було формування сильних органів центральної влади для

всієї держави. На верхівці владної піраміди перебував монарх, воля якого вважа-

лась основним джерелом права й законодавства; він керував виконавчою й судовою

владою. Під назвою патентів, едиктів, надвірних декретів тощо монархи видавали

закони, що в дрібницях нормували політичне й судове право. Допоміжні функції ви-

конувала особиста канцелярія, в якій працювало чимало урядників-секретарів. Діяв

також характерний для абсолютної монархії припис, що всі справи, які не можна було

розв’язати на підставі чинного законодавства, полагоджував особисто цісар. Піддані

могли звернутися до монарха не лише особисто на аудієнції, а й через петиції, за

посередництвом пошти

Найвищим колегіальним органом управління з правом дорадчого голосу зали-

шалася створена ще в 1620 р. Надвірна канцелярія. Вона була найвищим органом у

ділянці судочинства, зовнішньої політики і внутрішніх справ (за винятком військових

і бюджетних, що підлягали окремим органам влади).

В останній чверті XVІІІ ст. Надвірна канцелярія зазнала низки перетворень, що

поступово розширювали її повноваження. Інколи для управління частинами монархії

створювалися окремі канцелярії. У 1774–1776 рр. та в 1797–1802 рр. діяла Галицька

надвірна канцелярія; в інші періоди галицькі справи входили до компетенції Надвірної

канцелярії. З-поміж інших центральних інституцій, що теж неодноразово реформува-

лися, потрібно згадати створену в 1760 р. Державну раду – колегіальний дорадчий

орган для цісаря. Діяли також Надвірна бюджетна палата, Надвірна військова рада.

У 1760 р. створено Надвірну рахункову палату, яка контролювала витрати державної

влади на всіх рівнях і була відокремлена від адміністрації. З Надвірної канцелярії

була виокремлена Едукаційна комісія. Були створені також Вища релігійна комісія

136

Розділ 7

та Міністерство поліції, останнє з початку ХІХ ст. опікувалося цензурою. Усі названі

інституції виконували урядові функції. Вищих урядників призначав цісар, нижчих –

канцлери. Бюрократія перебувала в залежності від волі монарха й мусила служити

його слухняним знаряддям

Централізаційні й уніфікаційні заходи спиралися на новостворювану австрій-

ську державну ідею. З приєднаних унаслідок першого поділу Польщі в 1772 р. те-

риторій австрійська влада створила провінцію «Королівство Галіції і Лодомерії» (в

українському варіанті мало б бути Володимирії, однак ця назва не прижилася). На

політичне замовлення придворні австрійські історики обґрунтували територіальне

надбання Габсбурґів короткочасним володінням Галичиною угорськими королями в

ХІІІ ст. Територія Галицької провінції до середини ХІХ ст. неодноразово змінювалася.

Лише після повернення в 1846 р. до складу Австрії Кракова територія провінції, на

сході якої чисельно переважало українське населення, а на заході домінували поляки,

стабілізувалась аж до Першої світової війни.

Організацію влади в Галіції було покладено на першого губернатора краю графа

Антонія Перґена, досвідченого дипломата, який, однак, як уся тогочасна австрійська

верхівка, не мав про Галичину жодного уявлення. Укладена за вказівками Йосифа ІІ

інструкція Надвірної канцелярії передбачала лояльне ставлення урядовців до поль-

ської шляхти й одночасне утвердження у краї тези, згідно з якою його повернення

Польщі неможливе; підготовку до уніфікації місцевого законодавства з загальноав-

стрійським

Австрійська влада сприйняла Галичину як польську землю й не вбачала навіть

у селянах представників іншої національності. Про це свідчив хоча б той факт, що но-

сити польський національний одяг було заборонено всім верствам, крім селянства

Як слушно стверджував Іван Франко, «перші австрійські урядники, що порядкували

галицькі справи, небагато вміли написати до Відня про русинів»

. Роль офіційно-

го представника українських інтересів перед Віднем довелося відігравати верхівці

греко-католицької церкви. Хоч би як це парадоксально, релігійні реформи доби «осві-

ченого абсолютизму» суттєво покращили в Галичині становище греко-католицької

церкви, насамперед завдяки заходам, що зрівнювали права всіх обрядів. Вони спри-

яли зміцненню матеріального становища священиків, відкриттю навчальних закладів

для їхньої підготовки, відновленню Галицької митрополії.

Заходи Габсбурґів не були виявом якихось особливих симпатій до «вірних ру-

синів», а випливали з концепції державного управління, за якою духовенство розгля-

далось як специфічна категорія державних чиновників. Одним із важливих обов’язків

духовенства стало оголошення та роз’яснення населенню законів, указів і розпоря-

джень органів світської влади. Отже, просвітницькі реформи Габсбурґів сприяли ін-

теграції української церкви в державно-політичну структуру. Роль посередника між

урядом і українським населенням зміцнювала авторитет церкви, яка в очах парафіян

була не лише представником державної влади, а й водночас їх репрезентантом перед

нею. Таке становище давало священикам широкі можливості для культурно-освітньої

роботи, піднесення національної і громадсько-політичної свідомості вірних. Реформи

Габсбурґів створили передумови для перебирання греко-католицьким духовенством

функції провідника національного руху. Духовенство, ладне служити народові, стало

найбільшим спадком для українців по добі освіченого абсолютизму.

137

Розділ 7

Представницьку владу в Галичині наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

уособлював Галицький становий сейм. Його створення відбувалося в руслі уніфіка-

ції державного устрою на кшталт інших австрійських провінцій. Права таких органів

у інших австрійських краях на цей час були зведені до мінімуму – вони не могли

ухвалювати рішення, а лише обговорювали, яким чином виконувати розпоряджен-

ня виконавчої влади, передусім щодо збору податків, а також висилали адреси до

Трону, текст яких узгоджувався з губернатором. Галицький сейм облаштовувано три-

чі – цісарськими ординаціями з 1775, 1782 і 1817 рр.; у 1787 р. вийшов закон про

представництво Буковини. Представництво в сеймі мали три стани: 1) магнати, що

сплачували не менше 75 золотих ринських австрійської валюти (злр.) податку на рік,

архієпископи та єпископи всіх обрядів (за ординацією 1817 р. духовенство було ви-

ділене в окремий стан); 2) шляхта (землевласники, що сплачували такий самий по-

даток, як і магнати); 3) представники міст. Виконавчим органом сейму був Становий

виділ. Керував роботою сейму губернатор, який у будь-який момент на свій розсуд

міг його розпустити. Робочою мовою засідань була польська, кореспонденція з цен-

тральною владою велася німецькою. Зважаючи на державний устрій і зосередження

влади в руках виконавчої гілки, реальних впливів Становий сейм не здобув; порівняно

зі сеймами в Речі Посполитій, він був пародією на самоуправління. Українці в ньому

були представлені одним депутатом, як правило, греко-католицьким митрополитом.

Засідання сейму не викликали інтересу української громадськості

Найвищим органом виконавчої влади в Галичині було губернаторство у Львові,

що підпорядковувалося Надвірній канцелярії у Відні. Губернії діяли в Австрійській

монархії з 1748 р. У час приєднання Галичини вони були вже інституціями доволі

зміцнілими, випробуваними на практиці, і саме за аналогією з іншими австрійськими

краями Галицьке губернаторство функціонувало в перші десятиліття. Перша доклад-

на інструкція Надвірної канцелярії стосовно Галицького губернаторства з’явилася

тільки в 1801 р. Згідно з нею, Галицьке губернаторство мало виконувати доручення

Надвірної канцелярії, наглядати над релігією, звичаями, добробутом і безпекою під-

даних, уводити в дію закони та інші правові норми. У випадках, не передбачених

законом, губернаторство не могло приймати самостійних рішень, натомість мусило

звернутися з обґрунтованим поданням до Надвірної канцелярії, яка, своєю чергою,

представляла їх цісареві.

Систематичний збірник приписів, що нормували урядування Галицького гу-

бернаторства, містився в рескрипті того ж губернаторства від 22 грудня 1803 р. Гу-

бернаторство складалося з губернатора, президента або ж віце-президента, кількох

радників двору, кільканадцяти губернських радників, нижчого канцелярського пер-

соналу. Воно поділялося на департаменти, склад і функції яких періодично змінюва-

лися. Керували роботою департаментів начальники, якими зазвичай ставали старші

й досвідченіші радники. У департаментах виконувалася підготовча робота, рішен-

ня приймала президія, що складалася з губернатора, керівника губернського бюро

(включало окремі дирекції – протоколювання, реєстрації актів, обслуговування; штат

перекладачів – двох із польської, одного з румунської, одного з української тощо),

віце-президента і радників двору. Право призначення й відкликання губернатора

належало цісарю.

138

Розділ 7

Так само на взірець інших австрійських країв вибудовувалась у Галичині систе-

ма місцевої влади. Однак, на відміну від решти провінцій, де адміністративна влада

будувалася органічно, на місцевому ґрунті, шляхом поступового розширення повно-

важень, у Галичині система адміністрації від початку була єдиним виразом діяльності

держави, особливо важливою з огляду на непевність патримоніальних, самоуправлін-

ських і судових інституцій, що перебували в руках опозиційно налаштованої польської

шляхти. Провідною ідеєю тогочасної адміністрації була популяційна теорія, згідно з

якою найбільшою цінністю вважалася чисельність населення – головного виробника

матеріальних благ і джерела військової потуги держави. У 1773 р. територію Галичини

було поділено на 6 циркулів і 59 округів. Численні дрібні адміністративні уряди погано

функціонували через брак чиновників. У 1782 р. двоступеневість було ліквідовано і

край поділено на 18 циркулів. Тоді стала відчутною нова проблема адміністрації –

великі розміри підлеглих територій. Напередодні реформи в Галичині налічувалося

60 чиновників у циркулах і 212 в округах. Після реформи кількість чиновників дещо

зменшилася.

Від початку центральна влада віддавала циркулам доволі широкі повнова-

ження, за винятком однозначно суперечливих справ, які мали розглядати суди, та

з застереженням, що всі дії циркулів можна оскаржувати в губернаторстві, яке, сво-

єю чергою, влаштовувало розслідування скарги. У стосунках між губернаторством і

циркулами були певні тертя. Керівники циркулів скаржилися, що губернська влада

замало їм довіряє і що в Галичині практика скарг на місцеву владу занадто поширена.

Тому вони прагнули розширювати повноваження циркулів. Повноваження циркулів

ділилися на 5 ресортів: populare (міграції населення, статистика), mіlіtare (рекрутація,

постій), commercіale (рільництво, торгівля, промисел, шляхи сполучення), camerale (по-

датки й мита), polіtіcum (нагляд над духовенством, публікація законів і розпоряджень,

поліція, освіта, врегулювання суперечок між селянами і землевласниками). Зосеред-

ження в руках циркулів таких численних і різнорідних повноважень не означало, що

вони в змозі рівною мірою з ними справлятися. Здебільшого роль циркулів зводилася

до поточної роботи за розпорядженнями вищої влади, діяльність в інших напрямах,

передусім забезпечення господарського розвитку, була незначною.

Циркулярний уряд складався зі старости, трьох циркулярних комісарів, секре-

таря, канцелярії. Староста був одноосібним керівником підвладної території й ніс від-

повідальність за все, що на ній відбувалося. Центральна влада наполягала на тому,

щоб староста особисто контролював усі, навіть найдрібніші, справи. Однак на практи-

ці деякі питання мусили розв’язувати нижчі чиновники. Однією з причин цього було

зобов’язання старост особисто інспектувати територію циркулу. На ці подорожі, які

не передбачали жодного додаткового фінансування, старости витрачали приблизно

третину року, а за їхніми результатами мусили писати докладні звіти до губернатор-

ства (остання вимога в непоодиноких випадках змушувала старост утримувати за

рахунок своєї зарплатні писарів). Звичною була практика переведення старости за

декілька років до іншого циркулу, що забезпечувало йому ширшу обізнаність із різ-

ними місцевостями й формувало урядника вищого рангу.

Визначаючи оплату праці чиновників у Галичині, уряд виходив із засади, що

ціни в ній назагал нижчі, ніж в інших австрійських краях. Ця засада відразу ж ви-

139

Розділ 7

явилася не вповні справедливою. Насамперед уражав своєю дорожнечею Львів. Тут

на 1786 р. річна вартість утримання середньостатистичного чиновника з дружиною

і трьома дітьми становила 1098 злр., тому потрібно було відразу ж встановлювати

надбавки. У містечках, що ставали центрами циркулів, зараз же зросла ціна на вина-

ймання житла та на продовольчі продукти першої необхідності. Річна заробітна плата

старост становила в цей час близько 1000 злр. (в австрійських краях – до 2000 злр.),

комісарів – 500 злр. та кошти на планові річні відрядження по циркулу – 2 злр. на

день. З виділених коштів комісари мали утримувати коней для подорожей, що по-

глинало близько третини зарплатні. Позапланові інспекції ніяк не оплачувалися, тому

комісари або відправлялися на них по черзі, або ж відсилали туди практикантів, що

нерідко негативно позначалося на якості виконаних робіт. Канцеляристи отримували

приблизно по 300 злр. Низькі зарплатні чиновників у Галичині створювали благодатне

поле для розквіту хабарництва, особливо з огляду на готовність польських шляхтичів

платити за розв’язання на їхню користь суперечок із селянами, ухиляння від сплати

податків тощо. Циркулярні комісари, які найбільше стикалися з населенням і були в

очах останнього символом влади, також практикували свавільне накладання певних

поборів. Таким чином формувалося поле для корупції в органах місцевої влади.

Первинними територіальними осередками були домінії та міські магістрати.

Польська шляхта, попри те що втратила право законодавчої діяльності, зберегла свої

маєткові й соціальні привілеї. Пересічна домінія складалася з кількох сіл, що нале-

жали одному власникові, який здобував на своїй території право адміністрування,

поєднуючи державну владу й зверхність над підданими. Адміністративні функції зем-

левласник здійснював за допомогою чиновників – юстиціара в судівництві та манда-

тара в політичній сфері. Мандатари підпорядковувалися циркулу, однак їхню роботу

оплачували домінії. Таким чином вони опинялись у подвійній залежності від уряду й

опозиційно налаштованої польської шляхти. Державна влада покладала на мандата-

ра обов’язок шпигувати за тим, що відбувалося при дворі, а саме двори польських

землевласників були головними осередками національних конспірацій і підготовки

повстань. Виконання шпигунських функцій здебільшого виявлялося під силу лише

особам з умовними моральними засадами, тому мандатари стали уособленням не-

гативів влади і визиску населення

. Розміщення мандатара як збирача податків при

дворі мало, за задумом австрійської влади, служити загостренню відносин між селя-

нами й землевласниками.

Передумовою організації адміністративної влади в містах стала ліквідація місь-

кого самоуправління. Спершу в органів міського самоврядування було відібрано полі-

цейські функції, натомість засновано дирекції поліції, які підпорядковувались органам

державної влади. На початку ХІХ ст. уряд скасував виборність членів магістрату й

перебрав на себе право їхнього призначення. Таким чином магістрати стали частиною

урядової вертикалі. Повторити це ж на рівні сільських громад було складніше: селяни

не володіли німецькою, а знайти чиновника для кожної громади було неможливо. Уна-

слідок реформ 1770–1780-х рр. домінія розпалася на двір і громаду. На чолі громади

стояв війт (солтис) і кілька присяжних. Війтів призначав землевласник з числа трьох

поданих громадою кандидатів. Присяжних обирала громада в порозумінні з війтом.

Війт і присяжні звільнялися від деяких повинностей

, однак селяни все ж нерідко

140

Розділ 7

відмовлялися виконувати незвичні для них адміністративні функції. Війт і присяжні

не мали чітких обов’язків і нерідко використовувались як прикажчики пана. Та все

ж за такої системи об’єктивно громадська самодіяльність селянства зростала. Роз-

межування громади і двору сприяло поділу не тільки по лінії «селянин – шляхтич», а

також і «українець – поляк».

Становлення австрійського бюрократичного централізму в Галичині було склад-

ним і тривалим. Занадто великою виявилася відмінність між втручанням держави в

усі сфери життя від попередніх часів, коли землевласник у своїх володіннях користу-

вався фактично необмеженою владою. На початках циркулярні уряди не мали навіть

належних приміщень для урядування: для циркулярного чиновника Галичини кінця

XVІІІ ст. добрими умовами праці вважалася наявність письмового стола й шафи для

документів. Вузькість кола осіб, які могли ухвалювати рішення, спричиняла бюрокра-

тичну тяганину. Посередництво між німецькомовною вищою владою й польсько- та

україномовним населенням вимагало значного штату перекладачів, а їх не було. Чима-

ло часу циркулярних чиновників займало спілкування з населенням, яке зверталося

за роз’ясненнями численних законодавчих актів щодо змін підданського стану.

Ці проблеми негативно впливали на склад галицького чиновництва. Його по-

повнювали здебільшого молоді люди, які прагнули зробити урядничу кар’єру, або

особи пенсійного віку. Вже перша хвиля австрійських чиновників, скерованих з ав-

стрійських, чеських, італійських земель, складалася, за незначними винятками, з осіб,

яких прагнули позбутися на попередніх місцях праці

. Спершу австрійська влада

демонстративно не довіряла місцевим кадрам: на 1783 р. серед старост циркулів був

лише один поляк і один українець; усі інші, за незначними винятками, мали німецькі

прізвища й походили або з аристократичних, або з чиновницьких родин. Згодом ав-

стрійські правителі під тиском численних нарікань залучали до управління поляків,

однак ті неохоче йшли служити «чужій» владі. У 1785 р. Йосиф ІІ видав патент, в якому

наказував послуговуватись у губерніальному й циркулярному урядуванні й у судах

винятково німецькою мовою. Урядники-галичани отримали трирічний термін для її

вивчення. Хоча ці умови не були вповні дотримані, все ж знання німецької на зламі

ХVІІІ–ХІХ ст. стало неодмінним елементом чиновницької кар’єри. Запровадження ні-

мецької в місцевих судах, що передбачало оволодіння нею населенням, виявилося

неможливим.

Австрійські правителі розуміли, що кваліфікована чиновницька верства є єди-

ним інструментом політики освіченого абсолютизму. Ще в 1783 р. у так званому пас-

тирському листі Йосиф ІІ вимагав від чиновників досконалої орієнтації в законодавстві,

пунктуальності, самопосвяти й патріотизму, об’єктивності щодо представників усіх

націй і віросповідань, застерігав перед спокусами корупції, механічного розв’язання

питань. Однак ці заклики залишилися ідеалом. Деморалізації чиновництва сприяла

запроваджена від початку 1780-х рр. практика так званих кондуїтів – таємних звітів

* Урядова комісія, що працювала в Галичині в 1791 р. у зв’язку з численними скаргами поль-

ської шляхти і в руслі підготовки конституційного проекту, констатувала: «скарги населен-

ня на циркулярні органи влади мають певні підстави і заслуговують уважного розгляду у

зв’язку з їх масовістю. Уже саме, першою необхідністю спричинене обсадження тих урядів

мішаниною осіб, які ніде більше не мали шансів і серед яких було чимало негідних своєї

посади, викликало найгірше враження, якого не змогли згладити навіть пізніші зусилля».