Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

1

Тривалий арешт призначається на строк не менш тижня і не більш чотирьох

тижнів. Він обчислюється в днях або тижнях (§ 16 Jugendgerichtsgesetz).

Найбільш суворим заходом, що може бути застосований до неповноліт-

нього за вказаним Законом, є покарання. Суддя призначає покарання для

неповнолітніх, якщо внаслідок шкідливих схильностей неповнолітнього, які

виявились під час вчинення злочину, виховні та виправні заходи є недостат-

німи або цього вимагає ступінь вини.

Покарання для неповнолітніх призначається на строк не менш шести

місяців і не більш п‘яти років. Якщо вчинене діяння є злочином, за який

згідно з загальними правилами може бути призначено покарання у виг-

ляді позбавлення волі більш ніж на десять років, то покарання для непов-

нолітніх призначається на строк не більше десяти років. Межі покарань

загального кримінального права щодо неповнолітніх не застосовуються

(§ 18 Jugendgerichtsgesetz).

Таким чином, досвід Німеччини є цікавим та корисним, оскільки норми

про кримінальну відповідність неповнолітніх, які передбачені у Розділі XV

Кримінального кодексу України, потребують удосконалення. Прийняття від-

повідного закону про відправлення правосуддя у справах неповнолітніх та

розробка різноманітних заходів, що альтернативні покаранню, є одним з

напрямків такого удосконалення.

ПОСИЛАННЯ:

1. Strafgesetzbuch (StGB): [Електронне видання]. — Режим доступу:

http://www.gesetze-im-internet.de/bundesrecht/stgb/gesamt.pdf

2. Jugendgerichtsgesetz: [Електронне видання]. — Режим доступу:

http://www.juris.de.



До ПитАннЯ Про вДосконАленнЯ

ЗАконоДАвствА Про кримінАльно-

ПрАвову оХорону ПривАтності

Чинне кримінальне законодавство України передбачає відповідальність

за порушення окремих видів таємниць приватного характеру: лікарської

таємниці, таємниці усиновлення (удочеріння), банківської таємниці, таєм-

ниці кореспонденції. Водночас, не передбачено кримінальну відповідальність

за порушення, здавалося б, основних таємниць, які стосуються приватності

(адвокатської, нотаріальної, сповіді).

Останнім часом в юридичній літературі вносять пропозиції про необхід-

ність встановлення кримінальної відповідальності за порушення нотаріальної

2

таємниці [1, с.16], адвокатської таємниці [2, с.213], таємниці сповіді[3, с.105;

4, с.238]. Крім того, висувають конкретні пропозицій щодо вдосконалення

норми, яка міститься в статті 182 КК України «Порушення недоторканності

приватного життя». Так, пропонують виокремити деякі діяння, передбачені

ст. 182 КК України у самостійний склад злочину «Дифамація» (тобто, роз-

повсюдження зневажливих відомостей про особу незалежно від того є вони

хибними чи достовірними) [5, с. 176].

Таким чином, і законодавець, і кримінально-правова теорія стоять на

позиції, згідно якої відповідальність за посягання на приватність встанов-

люється в багатьох спеціальних нормах, кожна з яких присвячена охороні

одного з видів приватної таємниці.

Ми ж дотримуємось позиції про необхідність встановлення загальної

норми, яка б передбачала відповідальність за незаконні дії з інформацією

про приватне життя, особами, яким інформація стала відома у зв’язку з

виконанням професійних чи службових обов’язків. Тим більше, що в окремих

випадках законодавець враховує комплексний характер окремих категорій

інформації з обмеженим доступом, наприклад, державної таємниці, і вста-

новлює кримінальну відповідальність за посягання на цю таємницю загалом,

а не на окремі її види, які визначено ст. 8 Закону України «Про державну

таємницю»(в редакції Закону від 21.09.99) [6]. Ще одним аргументом вста-

новлення саме загальної норми, є позиція згідно якої вважають, що в міру

розвитку права відбувається рух від казуїстичних норм до норм узагаль-

неного характеру, адже саме такі норми характеризують рівень розвитку

правової системи [7, с.63].

Таким же шляхом пропонують іти й науковці–цивілісти. Так, Л.О. Кра-

савчикової висуває пропозицію про введення до цивільного законодавства

загальної норми, яка закріплюватиме право громадян на недоторканність

приватного життя і збереження відомостей про приватне життя, які отримані

іншою особою при виконанні своїх професійних обов’язків (суспільних дору-

чень) [8, с.188]. Більше того, автор справедливо відзначає, що при підході,

коли відсутні спеціальні норми, необхідно буде в майбутньому збільшувати

кількість спеціальних норм, зауважуючи при цьому, що всі спеціальні норми

за змістом односторонні. Про це приходиться говорити у зв’язку з тим, що

встановити раз і назавжди перелік професій, які дають доступ до таємниць

приватного життя особи, практично неможливо. Підтвердження цьому дає

саме життя [9, с. 123].

М.Н. Малеїна також вказує на необхідність появи в подальшому норми,

спрямованої на охорону відомостей, що складають професійну таємницю [10,

с. 154]. Можна зазначити, що існуючий в законодавстві підхід до охорони

таємниць приватного життя не враховує вітчизняного історичного досвіду

та світових тенденцій.

Зокрема, в Уложенні про покарання кримінальні й виправні 1903 року

було передбачено загальну норму, яка передбачала відповідальність за пору-

шення професійної таємниці. Так, ст. 541 глави 29 Уложення передбачалось



розголошення таємниць без поважних причин особою, зобов’язаною за своїм

призначенням зберігати в таємниці довірені їй відомості, якщо це могло

принизити особу і такі дії не кваліфікуються як образа [11].

Порушення професійної таємниці кваліфікується на основі відповідної

єдиної норми цілим рядом КК розвинутих зарубіжних держав. (ст. 266 Рес-

публіки Польщі [12], ст. 226-13 Франції [13, с.251], ст. 203 ФРН) [14, с. 123].

Тільки в окремих КК зарубіжних держав порушення таємниці листування,

телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, традиційно виді-

ляються в окремий склад злочину[15].

Отже, з метою вдосконалення законодавства про кримінально-правову

охорону приватного життя особи та гарантування недоторканості конфіден-

ційної інформації про неї, необхідно, враховуючи досвід іноземних країн та

вітчизняні історичні джерела кримінально-правового регулювання, передба-

чити в кримінальному законі загальну норму яка б передбачала відповідаль-

ність за незаконні дії з інформацією про приватне життя, вчинені особами,

яким інформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи служ-

бових обов’язків. Встановлення такої загальної норми дозволить відмови-

тись від вибіркової, часткової криміналізації порушень особистих таємниць

особи, яким така інформація стала відомою в зв’язку з виконанням своїх

професійних та службових обов’язків.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Панталієнко Я.М. Проблеми та особливості врегулювання в законо-

давстві питання нотаріальної таємниці / Я.М. Панталієнко// Юриспруденція:

теорія і практика. — 2009. — №3. — С.15-21

2. А.М. Титов, Г.К. Тетерятник Щодо можливості криміналізації роз-

голошення адвокатської таємниці [«Кримінальний кодекс України 2001 р.:

проблеми застосування і перспективи удосконалення»]: Матеріали наук.-

практ. конф. 7-8 квітня 2006 року(ч. 2). — Львів: ЛьвДУВС, 2006 —

304с.

3. Марисюк К.Б. Чи потрібна кримінально-праовоа відповідальність

за порушення таємниці сповіді /К.Б. Марисюк // Вісник ЛІВС при НАВС

України. — 2003р. — № 1(2). — С.104-108

4. Палій М.В. Волкова Г.М. Основи кримінально-правового захисту

таємниці сповіді // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності.

— 2005р. — № 2. — С. 237-248

5. Храмцов О.М. Про співвідношення злочину, передбаченого статтею

182 КК України, і інституту дифамації як суспільно небезпечного діяння

проти честі та гідності людини / О.М. Храмцов // Право і безпека.-2004/3.-

№ 1.-С. 174 -177

6. Про державну таємницю: Закон України (в редакції Закону від

21.09.99 №1079-XIV)[Електронний ресурс]/ офіційний веб-сайт Верховної

Ради України.– режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.

cgi?nreg=3855-12



7. Хилюк С.В. Погляди науковців на кримінально-правову охорону

окремих конституційних прав особи /С.В. Хилюк // Кримінальне право Ук-

раїни. — 2006. — №9. — С. 59-65

8. Красавчикова Л.О. Понятие и система личных неимущественных

прав граждан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации.

— Екатеринбург, 1994. — 200с.

9. Красавчикова Л.О. Личная жизнь под охраной закона. М. — Юрид

лит., 1983. — 160с.

10. Малеина М.Н. Личные неимущественные права граждан: понятие,

осуществление и защита. — М., 2000. –244с.

11. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1903г. [Елек-

тронний ресурс]. Режим доступу: http://www.knigafund.ru/books/18301/

read#page291

12. КК Республіки Польща [Електронний ресурс]. Режим доступу:

http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1246817

13. Уголовный кодекс Франции / науч. ред. канд. юрид. наук. доц.

Л.В. Головко, канд. юрид. наук. доц. Н.Е. Крыловой, перевод с француского

и предисловие канд. юрид. наук. доц. Н.Е. Крыловой. — СПб.: Издательство

«Юридический центр Пресс», 2002. — 650с.

14. Уголовный кодекс ФРГ / Пер с нем. — М.: Издательство «Зер-

цало», 2000. — 208с.

15. КК Республіки Латвія [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://

www.law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1243424; КК Республіки Литви

[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.law.edu.ru/norm/norm.

asp?normID=1243877; КК Республіки Молдови [Електронний ресурс]. Режим

доступу: http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1241144

істориЧниЙ оглЯД роЗвитку

ЗАконоДАвствА укрАЇни у сФері

регулЮвАннЯ ПорЯДку ЗДіЙсненнЯ

міЖнАроДниХ ПереДАЧ товАрів,

Що ПіДлЯгАЮть ДерЖАвному

ексПортному контролЮ

У 1991 р., після набуття Україною незалежності, їй залишилося в спадок

майже мільйонне військове формування. Його озброєння складалося з

9 тис. танків, 11 тис. бронемашин, 18 тис. артилерійських систем, 3900 лі-

таків та гелікоптерів, 176 міжконтинентальних балістичних ракет зі своїми



стратегічними боєзарядами, 2883 одиниць окремих оперативно-тактичних та

тактичних ядерних боєзарядів.

За часів СРСР на території України будо зосереджено 1810 підприємств

ВПК. Після здобуття незалежності в Україні залишилася значна частина

напрацювань у багатьох сферах: ракетно-космічній та авіаційній галузях,

кораблебудуванні, ракетно-артилерійському озброєнні, бронетанковій та ін-

женерній техніці, засобах протиповітряної оборони та зв’язку, боєприпасах,

але вітчизняний ВПК залишився фактично без державного замовлення на

виробництво озброєння та нових військових технологій. Окрім того, в ре-

зультаті переходу до ринкової економіки в Україні відбулася децентралізація

зовнішньої торгівлі, виникли нові виробники, експортери та посередники,

головною метою яких став продаж товарів з максимальним прибутком.

З урахуванням цих чинників, процес становлення і розвитку України

потребував створення ефективної системи експортного контролю, яка б

надійно захищала інтереси держави у сфері експорту та імпорту озброєння,

військової техніки, а також інших товарів і технологій, що підлягають екс-

портному контролю.

Національна система експортного контролю пережила декілька якісних

етапів:

1. Сіро-чорний етап — період, коли торгівля озброєнням здійснювалася

безсистемно, непрозоро, безконтрольно. Системи експортного контролю на

той час практично не існувало, вірніше вона знаходилася в зародковому стані;

2. Етап розбудови, становлення системи експортного контролю — пе-

ріод, коли відбулося нормативне закріплення системи експортного контролю

та були створені необхідні структури. Зокрема, на рубежі 1997-1998 рр. в

Україні була створена ефективна система експортного контролю, яка, втім,

не мала спеціальної законодавчої бази — її діяльність регулювалася винят-

ково указами Президента та постановами Уряду;

3. Етап розвитку, початок якого позначений створенням законодавчих

засад системи експортного контролю — в першу чергу, прийняттям Закону

України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів

військового призначення та подвійного використання».

У даній доповіді будуть розглянуті перші два етапи.

Початком створення української системи експортного контролю можна

вважати прийняття Закону України від 16.04.1991 р. № 959-XII «Про зов-

нішньоекономічну діяльність». Ст. 20 цього Закону було передбачено, що

експорт та імпорт озброєння, боєприпасів, військової техніки та спеціальних

комплектуючих виробів для їх виробництва, технологій, устаткування, а

також інших видів продукції, технологій і послуг, які використовуються

при створенні озброєнь і військової техніки або становлять державну таєм-

ницю України, може здійснюватись виключно уповноваженими Україною як

державою суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Наступним кроком було створення Урядової експертно-технічної комісії,

яка повинна була забезпечувати захист державних інтересів при здійсненні



зовнішньоекономічної діяльності та конверсії оборонної промисловості, до-

тримання міжнародних зобов’язань щодо нерозповсюдження зброї масового

знищення.

За поданням вказаної Комісії 17.09.1992 р. до КК України (1960 р.) була

внесена ст. 228-6, якою була передбачена відповідальність за «порушення

встановленого порядку вивозу за межі України сировини, матеріалів, облад-

нання, технологій, які можуть використовуватися для створення ракетної,

ядерної, хімічної, інших видів зброї, військової і спеціальної техніки або

надання послуг по створенню зброї, військової та спеціальної техніки, а так

само незаконний їх вивіз, запасних частин до них та військового майна при

відсутності ознак контрабанди». Диспозиція ст. 228-6 була сконструйована

як бланкетна. Разом з тим, нормативно-правових актів, які б регламентували

«порядок вивозу», та закріплювали б перелік «сировини, матеріалів, облад-

нання, технологій, які можуть використовуватися для створення ракетної,

ядерної, хімічної, інших видів зброї, військової і спеціальної техніки», на той

час фактично не існувало. Лише 26.10.1992 р. згідно до постанови Президії

Верховної Ради України № 2728 «Про перелік видів сировини і матеріалів,

заборонених для вивозу за межі України», відповідно до Закону України

від 17.09.1992 р. № 2613-XII «Про внесення доповнень до Кримінального і

Кримінально-процесуального кодексів України» КМУ було доручено розро-

бити та до 15.11.1992 р. затвердити перелік видів сировини, матеріалів,

обладнання і технологій, які можуть використовуватися для створення зброї,

військової і спеціальної техніки, вивіз яких за межі України може здійсню-

ватися лише за спеціальним дозволом компетентних державних органів.

Згідно зі ст. 112 КПК України досудове слідство за справами, передба-

ченими ст. 228-6 КК України (1960 р.), повинно було проводитися слідчими

органів внутрішніх справ.

У відповідності до Указу Президента України № 3/93 від 03.01.1993 р.

«Про удосконалення державного експортного контролю» Урядова експертно-

технічна комісія була перетворена в Урядову комісію з експортного конт-

ролю, а також при Кабінеті Міністрів України був створений Експертно-

технічний комітет, на який було покладено виконання функцій робочого

органу з підготовки матеріалів у питаннях, що належали до компетенції

Урядової комісії з експортного контролю, та здійснення контролю за вико-

нанням прийнятих рішень.

Постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 04.03.1993 р. було

затверджено Перелік видів сировини, матеріалів, обладнання та технологій,

вивіз яких за межі України може здійснюватися тільки за спеціальним доз-

волом, тобто лише через півроку після появи ст. 228-6 КК України (1960 р.).

Слід наголосити на тому, що під час створення національної системи

експортного контролю однією з важливих задач стала участь України у

міжнародних домовленостях у сфері нерозповсюдження та контролю за

експортом товарів військового призначення та подвійного використання:

Комітет Зангера, Група ядерних постачальників, Вассенаарська домо-



вленість, Режим контролю за ракетними технологіями, Австралійська

група.

З урахуванням приєднання України до вказаних міжнародних домовле-

ностей, Кабінетом Міністрів України упродовж 1995-1997 р.р. було затверд-

жено нормативно-правові акти, які регулювали порядок міжнародних передач

товарів військового призначення та подвійного використання, та містили

відповідні контрольні списки товарів.

Відповідно до Указу Президента України № 1279/96 від 28.12.1996 р.

«Про дальше вдосконалення державного експортного контрою» Урядова ко-

місія з експортного контролю була перетворена в Урядову комісію з полі-

тики експортного контролю, а Експертно-технічний комітет при Кабінеті

Міністрів України — в Державну службу експортного контролю України.

У період з 1997 по 1999 роки була прийнята чергова низка нормативно-

правових актів, які мали значний вплив на становлення національної системи

експортного контролю, визначали основні поняття та регулювали порядок

здійснення державного експортного контролю, порядок надання суб’єктам

зовнішньоекономічної діяльності відповідних повноважень, порядок встанов-

лення (скасування) обмежень на експорт товарів відповідно до міжнародних

зобов’язань України, порядок проведення експертизи тощо.

Зокрема, в Указі Президента України від 13.02.1998 р. № 117/98 «Про

Положення про державний експортний контроль в Україні» були визначені

основні терміни в галузі державного експортного контролю («державний ек-

спортний контроль», «товари військового призначення», «товари подвійного

використання», «міжнародні передачі товарів»), порядок його здійснення та

відповідальність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Проте, у рамках проведеної наприкінці 1999 р. адміністративної реформи

відповідно до Указу Президента України від 15.12.1999 р. № 1573 Державна

служба експортного контролю України була ліквідована, а її функції пе-

рейшли до Міністерства економіки України.

Незважаючи на це, Указом Президента України від 08.07.2000 р.

№ 868 був утворений Комітет з політики військово-технічного співробіт-

ництва та експортного контролю при Президентові України, на який було

покладено розроблення пропозицій і рекомендацій щодо концептуальних

засад та приорітетних напрямів державної політики у галузі військово-тех-

нічного співробітництва з іноземними державами та експортного контролю, а

також забезпечення політичних, економічних та військових інтересів України

в зазначених сферах.

З прийняттям КК України 2001 р. з’явилася ст. 333 КК, що передба-

чала відповідальність за «незаконне вивезення за межі України сировини,

матеріалів, обладнання, технологій для створення зброї, а також військової

та спеціальної техніки». Дана стаття була віднесена вже до компетенції

Служби безпеки України.

Необхідно підкреслити, що диспозиція ст. 333 КК теж була сконструйо-

вана як бланкетна та за своїм змістом несуттєво відрізнялася від ст. 228-6



КК України (1960 р.), за виключенням значного звуження предмету зло-

чину.

Підсумовуючи, хотілося б зазначити, що конструкція даної редакції

ст. 333 КК була недосконалою, бо вона не узгоджувалася з термінологією,

яка вже була закріплена у діючому на той час законодавстві у сфері екс-

портного контролю.



ПокАрАннЯ ЗА ФАльсиФікАціЮ ЗАсобів

вимірЮвАннЯ

Злочин та покарання самі по собі є різними правовими явищами і їх

взаємодія проявляється в тому, що покарання є наслідком злочину.

Злочин — це суспільно небезпечне протиправне винне діяння (дія або

бездіяльність), що містить ознаки складу злочину, передбаченого Кримі-

нальним кодексом України (далі — КК України).

Словничок юридичних термінів визначає покарання як «міру державного

примусу, що застосовується тільки судовими органами до осіб, які скоїли

злочин. Виражається у позбавленні певних, належних цій особі благ. Голо-

вною функцією покарання є виховання винних, недопущення ними та іншими

особами протизаконних вчинків у майбутньому» [1, с. 64-65].

Однією з цілей покарання є гарантія законності, яка при застосуванні

покарання повинна бути дотримана. Отже, принцип законності важливий

для того, щоб правильно визначити розмір і вид покарання, і він може

бути реалізований за умови правильної кваліфікації злочину та призначення

покарання у відповідності до обставин справи.

За фальсифікацію засобів вимірювання законодавець встановив альтер-

нативну санкцію:

— покарання за ч. 1 ст. 226 КК України (передбачає чотири види

покарань) — штраф до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

або громадські роботи на строк до двохсот годин, або виправні роботи на

строк до двох років, або арешт на строк до трьох місяців;

— за ч. 2 ст. 226 КК України (передбачає два види покарань) — штраф

від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обме-

ження волі на строк до трьох років [2, с. 131].

У ході аналізу кримінального законодавства України можемо виділити

основні проблеми, які безпосередньо впливають на притягнення винних осіб

до відповідальності за фальсифікацію засобів вимірювання, серед яких: 1) не-

достатній контроль з боку органів, що займаються захистом засобів вимірю-



вання і покаранням за фальсифікацію засобів вимірювання, оскільки цей

злочин є економічним, а факт його скоєння важко довести. Слід відмітити,

що при фальсифікації засобів вимірювання зазвичай застосовують витончені

способи обману. Наприклад: при виготовленні або переробці приладів та

інструментів у них вносяться такі зміни, що надалі вони показують завищену

вагу, довжину, об’єм товару, що відпускається або виконаної роботи, при

реальній меншій кількості цих даних [3, с. 159]; 2) важко встановити та

оцінити кожен окремий випадок завдання цим злочинним діянням збитків

суспільству; 3) недостатня обізнаність громадян стосовно своїх прав та

обов’язків як покупців, споживачів тощо.

Вважаємо, що для подолання і профілактики цих проблем потрібно ре-

алізувати цілу низку вимог, зокрема, створити жорстку систему законо-

давчих актів згідно міжнародних стандартів боротьби з такими злочинами

як фальсифікація засобів вимірювання; розробити більш дієву юридичну

процедуру, яка б дозволила встановлювати факт скоєння фальсифікації за-

собів вимірювання.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Словничок юридичних термінів: Навч. посіб. / Марчук Віталій Пет-

рович. — К.: МАУП, 2003. — 128 с.

2. Уголовный кодекс Украины [Текст]: по состоянию на 15 апреля 2009 г.

— Х.: ООО «Одиссей», 2009. — 272 с.

3. Стрельцов Є.Л. Кримінальне право України. Особлива частина

[Текст]: підручник / Є.Л. Стрельцов. — Х.: ООО «Одісей», 2009. — 496 с.

ПерсПективи вПровАДЖеннЯ

кримінАльноЇ віДПовіДАльності

ЗА ценЗуру у електронниХ Змі

Одним з найважливіших надбань демократії за роки незалежності стало

гарантування свободи слова та заборона цензури. Стаття 15 Конституції

України декларує «Цензура заборонена» [1, 31]. На сьогоднішній день багато

журналістів вказують на цензуру у ЗМІ.

Поняття прямої цензури у електронних засобах масової інформації на

сьогоднішній день набуває неабиякої актуальності. Відтворити технологічний

процес підготовки програми новин до ефіру дуже складно, як для дослідника

так, для органів дізнання і слідства та суду. Цензурування електронних

ЗМІ відбувається на етапі підготовки матеріалу до ефіру. Особливо складно

довести факт цензури у програмах новинного формату. Зазвичай на теле-

0

баченні випусковий редактор чи редактор дня обирає теми для випуску

новин чи програми. Журналіст пропонуючи тему може не отримати дозвіл

на її підготовку. Враховуючи, що зйомка сюжету ресурсно-затратна: це ви-

користання камери, світла, звуку, робота оператора, використання транс-

портного засобу та робота водія; без розпорядження редактора журналіст

на зйомку виїхати не зможе виїхати — йому просто не нададуть знімальної

техніки. Таким чином, довести факт цензури особливо в електронних ЗМІ

дуже складно.

Цензура виникає коли держава намагається контролювати творчу, про-

фесійну та навіть приватну сферу життєдіяльності громадян. Насаджування

єдиної ідеології, відсікання усіх прояв інакодумства і є найголовнішим про-

явом цензури. Відомий радянський юрист М. Федотов так тлумачив поняття

«цензура»: «Цензура — родове поняття. Воно охоплює різні види і формі

контролю офіційною владою за змістом інформації що виходить та розпов-

сюджується засобами масової інформації з метою недопущення чи обме-

ження розповсюдження ідей та відомостей, які ця влада визнає небажаними

і шкідливими» [2, 89]. Отже, цензура це обмеження свободи слова. Саме

держава та її органи влади вводять обмеження на поширення інформації яку

держава вважає шкідливою.

Види цензури:

— Попередня цензура — необхідність отримати дозвіл на вихід будь-

якого твору (газети, журналу, книги, теле- радіопрограми, фільму та ін). Ха-

рактерна ознака даного виду — це наявність певної процедури. Обов’язковий

перегляд твору відповідальною особою, чи відповідним органом. Відсутність

певного дозволу не давала шансів для існування і поширення такого твору.

— Подальша цензура — перегляд уже готового матеріалу та при-

йняття обмежувальних та заборонних дій у відношенні до певного твору

(статті, книжки, фільму, вистави тощо.) Цей вид цензури як правило ніс сан-

кції для відповідальних осіб за певний продукт, що порушив норми цензури.

— Карна цензура — як правило, такий вид цензури означав вилучення

не просто частини (статті, твору частини фільму, тощо), а всього носія. Варто

зазначити, що каральна цензура властива для усіх тоталітарних держав.

— Самоцензура — це явище коли людина маючи досвід попередніх

заборон свідомо не включає деякі елементи тем, фактів, побоюючись, що

це не буде оприлюднено або за це буде покарано.

— Професійна люстрація — заборона на професію для певних людей.

Як правило, це політична воля певних представників влади, яка ніколи не

оформлювалась у офіційних документах, постановах, наказах, тощо.

— Економічна цензура — фінансовий тиск власника або керівника на

працівників. У переважній більшості електронних ЗМІ сума заробітної платні

поділяється на дві частини: офіційну оподатковану, що становить невелику

суму, і так звану «премію» у конверті, що становить основну частину за-

робітної платні. Таким чином працівник є цілковито залежним фінансово, бо

вищенаведена премія, як правило є «чорною зарплатою» і у випадку коли