Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010
Подождите немного. Документ загружается.
101
397, 405, 444 КК та які, на переконання науковця, мають суто публічний
характер [1].
На думку В.В.Навроцької, вказівка у законі (ст. 46 КК, ст. 8 КПК) на
категорію злочинів, щодо яких допускається примирення, не є достатнім
критерієм визначення кола відповідних кримінально караних діянь. Наяв-
ність потерпілого у справах про злочини, об’єктом яких є не лише особа чи
власність, а, наприклад, безпека виробництва, безпека руху та експлуатації
транспорту, громадський порядок і моральність, не виключає того, що ці
злочини завдають шкоду (створюють загрозу заподіяння шкоди) публічним
інтересам, а не лише інтересам окремих приватних осіб. У зв’язку з цим у
ст. 46 КК пропонується вказати на те, що злочин певної тяжкості заподіяв
шкоду чи створював реальну загрозу заподіяння шкоди виключно інтересам
потерпілого шкоду [2].
Вважаю, що запропоноване формулювання «заподіяння шкоди виключно
інтересам потерпілого» є доволі умовним. Характерно, що сама В.В.Навроцька,
критично ставлячись до ст. 27-1 КПК, якою регламентовано порядок при-
тягнення до кримінальної відповідальності, якщо шкоду злочином заподіяно
виключно інтересам юридичної особи приватного права, справедливо за-
значає, що злочин — це все ж суспільно небезпечне, а не індивідуально
небезпечне діяння.
Компромісною виглядає позиція А.М.Ященка, переконаного у тому, що
підходи, подібні до відстоюваних М.І.Хавронюком і В.В.Навроцькою, невип-
равдано обмежують диспозитивні засади, які уособлює ст. 46 КК. Дослідник
висуває конструктивну пропозицію закріпити у ст. 46 КК конкретизований
перелік злочинів, які носять переважно публічний характер і при вчиненні
яких звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням
із потерпілим буде не обов’язковим, а факультативним [3].
У літературі зустрічається точка зору, згідно з якою відшкодування за-
вданих збитків як одна з умов застосування ст. 46 КК може набувати виг-
ляду видачі достатніх гарантій відшкодування збитків в обумовлений термін,
укладання угоди, яка передбачає відшкодування шкоди, заподіяної злочином,
у майбутньому. Наведена позиція, не ґрунтуючись на чинному законодавстві,
водночас є показовою в плані його вдосконалення. Ст. 46 КК могла б містити
альтернативну вказівку на те, що особа, яка вчинила злочин і примирилась з
потерпілим, фактично відшкодувала збитки (усунула шкоду) або погодила з
потерпілим порядок такого відшкодування (усунення). До речі, однією з умов
передбаченого ст. 38 КК Литви звільнення від кримінальної відповідальності
у зв’язку з примиренням винуватця злочину із потерпілим є те, що особа
добровільно відшкодувала шкоду, заподіяну фізичній або юридичній особі,
або домовилась про відшкодування або загладжування цієї шкоди. Поліп-
шене у подібний спосіб вітчизняне законодавство має передбачати важелі
впливу на звільнену від кримінальної відповідальності особу, яка не виконує
взяті на себе зобов’язання із відшкодування завданих збитків (усунення
заподіяної шкоди). Так, гарантією виконання зобов’язань, взятих на себе
102
винною особою за договором про примирення, на думку Г.О.Усатого, могло
б стати законодавче закріплення положення про призначення такій особі
максимальної міри покарання у межах тієї санкції норми КК, яка раніше їй
інкримінувалась [4].
Із тексту ст. 46 КК випливає, що примирення має відбутись саме з
потерпілим, а не з іншими особами, які беруть участь у кримінальному
процесі. Разом із тим угоду про примирення з особою, яка вчинила злочин,
якщо потерпілим є неповнолітній або недієздатний, вочевидь, можуть ук-
ласти законні представники такого потерпілого (ст. 32 КПК). У доктрині з
цього питання існує і протилежна позиція, яка виходить з того, що право
на примирення — матеріальне право особи, яке не може бути передано
представнику, оскільки кримінальне право не знає інституту представ-
ництва. У зв’язку з цим законні представники відповідних потерпілих не
вправі здійснювати належні останнім матеріальні права і, відповідно, бути
суб’єктами примирення, врегульованого кримінальним законом. Якщо потер-
пілими виступають малолітні особи чи особи, які за своїм психічним станом
не можуть адекватно використовувати належні їм права, пропонується ви-
ходити із презумпції їх незгоди з примиренням. Якщо посягання вчинено
проти такого потерпілого, це засвідчує більшу суспільну небезпеку особи,
у зв’язку з чим її безпідставно звільняти від кримінальної відповідальності.
Стверджується також, що навіть якщо допустити прямо не передбачену за-
коном можливість укладання угоди про примирення з батьком або опікуном
неповнолітнього, який не досяг 15 років, а також із самим неповнолітнім
за згодою батьків, слід враховувати певну аморальність такого примирення.
Мабуть, подібними міркуваннями керувався законодавець Латвії, вказавши у
ч. 2 ст. 58 КК на те, що особа, яка вчинила кримінальний проступок щодо
неповнолітнього, не підлягає звільненню від кримінальної відповідальності
на підставі мирової угоди.
Проблему суб’єктного складу кримінально-правового примирення необ-
хідно розв’язати у законодавчому порядку так, як це зроблено, наприклад,
у КК Іспанії. Ст. 130 цього Кодексу до підстав припинення кримінальної
відповідальності відносить у тому числі висловлене у чітко вираженій формі
вибачення потерпілим винного. При цьому у справах про злочини і проступки
проти неповнолітніх і недієздатних суд, враховуючи думку прокуратури,
може відхилити вибачення винних законними представниками неповнолітніх
або недієздатних. Згідно зі ст. 109 КК Молдови примирення як акт, за
допомогою якого усувається кримінальна відповідальність за певні злочини,
здійснюється особисто. Однак щодо недієздатних осіб примирення здійс-
нюється їх законними представниками, а обмежено дієздатні здійснюють
примирення за згодою осіб, передбачених законом.
Вирішуючи цю проблему у вітчизняному законодавстві, доцільно вихо-
дити з того, що особи у віці від 16 до 18 років повинні мати право за
згодою своїх законних представників брати безпосередню участь у прими-
рювальній процедурі, укладати відповідну угоду; саме волевиявлення таких
10
неповнолітніх має бути вирішальним з точки зору можливості застосування
ст. 46 КК. Якщо особи, починаючи з 16-річного віку, згідно з чинним КК
здатні нести кримінальну відповідальність за переважну більшість злочинів,
то логічним видається визнання їх, так би мовити, повноцінними суб’єктами
примирення, врегульованого кримінальним законом. Слушною видається ідея
закріпити у КПК положення про те, що винний може примиритись безпо-
середньо з неповнолітнім або обмежено дієздатним і без згоди законних
представників, якщо останні виступають проти примирення з мотивів, які,
на думку суду, не заслуговують на увагу [5]. Взагалі ясність з питання про
те, з якого віку особа набуває повної і неповної кримінально-процесуальної
дієздатності, яку не варто ототожнювати із цивільною дієздатністю, має бути
внесено у законодавчому порядку.
Відповідно до ч. 5 ст. 49 КПК у справах про злочини, внаслідок яких
сталася смерть потерпілого, права потерпілого мають його близькі родичі,
які в установленому порядку визнані потерпілими. Вважаю, що і з такими
потерпілими може відбутись регламентоване ст. 46 КК примирення. Не за-
перечують вплив таких потерпілих на вирішення питання про звільнення від
кримінальної відповідальності і Ю.В.Баулін, В.В.Навроцька, А.М.Ященко. Для
порівняння: ст. 67 КК Казахстану чітко наголошує на тому, що звільнення
від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим у
випадку вчинення злочину середньої тяжкості, пов’язаного із заподіянням
смерті або тяжкої шкоди здоров’ю, є не обов’язковим, а факультативним.
Згідно з чинним законодавством України не є потерпілими у кримінально-
процесуальному аспекті юридичні особи, які у разі заподіяння їм майнової
шкоди визнаються цивільними позивачами, а також держава. Таке обме-
ження сфери застосування ст. 46 КК є невиправданим як з погляду реалі-
зації прав того, хто вчиняє злочин, так і з точки зору задоволення інтересів
юридичних осіб, яким завдається шкода. У зв’язку з цим заслуговує на
підтримку пропозиція (О.В.Перепадя, М.І.Хавронюк) у законодавчому по-
рядку прирівняти юридичних осіб до потерпілих, які за змістом ст. 46 КК
мають право на примирення. Крім цього, з точки зору забезпечення інтересів
потерпілих конструктивною видається думка (О.В.Перепадя, А.М.Ященко)
розширити залежно від тяжкості вчиненого злочину і того, чи був останній
вчинений вперше, перелік кримінально-правових наслідків примирення — за
рахунок звільнення від покарання та його відбування, а також пом’якшення
покарання.
Чинне законодавство України передбачає два різні порядки закриття
кримінальних справ, пов’язані із досягненням примирення між учасниками
кримінального конфлікту. Поряд із звільненням від кримінальної відпові-
дальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим як положенням
матеріального права (ст. 46 КК), процесуальний порядок застосування якого
визначений ст. 8 КПК, продовжує паралельно існувати кримінально-про-
цесуальний інститут примирення у справах приватного обвинувачення (ч.
1 ст. 27, п. 6 ч. 1 ст. 6 КПК). Справи про злочини, передбачені ст. 125,
10
ч. 1 ст. 126 і ст. 356 КК (щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інте-
ресам окремих осіб), за загальним правилом, порушуються не інакше як за
скаргою потерпілого і підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться
з обвинуваченим (підсудним). При цьому кримінальні справи про злочини,
за якими можливе примирення на підставі ст. 46 КК, порушуються на за-
гальних підставах, тобто і за відсутності волевиявлення потерпілого. До того
ж, у випадку примирення у справах приватного обвинувачення від винного
(на відміну від ст. 46 КК) не вимагається відшкодування завданих збитків
(усунення заподіяної шкоди) і того, щоб злочин був вчинений ним уперше.
Ст. 46 КК і ст. 8 КПК застосовуються щодо особи, яка вчинила будь-який
злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, в
той час, як у ч. 1 ст. 27 КПК фігурують лише три конкретні злочини.
Погоджуюсь з В.О.Навроцьким у тому, що закриття кримінальних справ
приватного обвинувачення у зв’язку з примиренням потерпілого з обвинува-
ченим (підсудним) у порядку, передбаченому п. 6 ч. 1 ст. 6 і ч. 1 ст. 27 КПК,
і закриття кримінальних справ про вперше вчинені злочини певної тяжкості
за умов, вказаних у ст. 46 КК, і в порядку, передбаченому ст. 8 КПК,
— це автономні правові явища. Тому справи приватного обвинувачення не
можуть закриватись у порядку ст. 8 КПК і на підставі ст. 46 КК [7]. Разом
із тим процесуальний порядок закриття за примиренням кримінальних справ
приватного обвинувачення не має у КК належної матеріально-правової під-
стави. Вдосконалюючи присвячене примиренню законодавство, варто, крім
всього іншого, враховувати те, що доктриною (Л.В.Головко) переконливо
обґрунтовано положення про юридичну самостійність вказаних різновидів
примирення, у зв’язку з чим не слід об’єднувати в один інститут порядок
закриття справ приватного обвинувачення та звільнення від кримінальної
відповідальності у зв’язку з примиренням.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав
континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Моно-
графія. — К., 2006. — С.537.
2. Навроцька В.В. Засада диспозитивності та її реалізація в криміналь-
ному процесі України: монографія. — Львів, 2010. — С. 331-332.
3. Ященко А. Проблемні аспекти звільнення від кримінальної відпові-
дальності у зв’язку з примиренням із потерпілим // Вісник Національної
академії прокуратури України. — 2008. — № 1. — С. 67-69.
4. Усатий Г.О. Медіація між потерпілим та правопорушником як засіб
диференціації кримінальної відповідальності // Кримінальний кодекс України
2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Диференціація
кримінальної відповідальності. Міжнародний симпозіум, 11-12 вересня 2009
р. — Львів, 2009. — С. 228.
5. Дроздов О., Гутник В. Правове регулювання звільнення від кримі-
нальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим в сфері
10
кримінального судочинства // Юридичний журнал. — 2006. — № 6. —
С. 60-61.
6. Навроцький В.О. Про співвідношення положень кримінального та
кримінально-процесуального законодавства, які регламентують підстави та
порядок звільнення від кримінальної відповідальності // Альманах криміналь-
ного права: збірник статей. Вип. 1 / Відп. ред. П.П.Андрушко, П.С.Берзін.
— К., 2009. — С.391-400.
ПонЯтие ПрестуПлениЯ
в ромАно-гермАнскоЙ ПрАвовоЙ
системе
Центральной категорией национального уголовного права всех государств
является понятие «преступление». Несмотря на различный подход юристов
разных стран к раскрытию сущности преступного деяния, анализ сущес-
твующих норм романо-германской правовой системы позволяет выделить
присущие им общие черты.
Придерживаясь традиций римского права при определении понятия пре-
ступления, юристы исходят из принципа «cogitation poenam nemo potitur»
(мысли ненаказуемы), то есть преступлением признается только деяние.
Деяние — это акт поведения лица, внешне выражающееся в совершении каких-
либо телодвижений. Уголовно значимый акт поведения всегда уникален, он
имеет только ему присущие временные и пространственные характеристики.
Преступное деяние может быть совершено как путем действия, так и
в форме бездействия. В национальном уголовном законе может быть на
это прямое указание, как, например, в ст. 14 УК РФ или в ст. 1 УК Гол-
ландии.
По общему правилу законодатель исходит из того, что действие представ-
ляет собой обычную форму проявления уголовно наказуемого преступного
поведения. Случаев, когда деяние может совершаться путем бездействия
значительно меньше.
В ряде зарубежных стран, не только в теории уголовного права, но и
в самом уголовном законе раскрывается, когда деяние наказуемо, в случае
совершения его бездействием. Так, согласно § 13. УК ФРГ «подлежит на-
казанию тот, кто, бездействуя, вызывает наступление последствия, пре-
дусмотренного составом преступления, в случае, когда он юридически был
обязан не допускать наступления этих последствий или если его бездействие
соответствует выполнению состава преступления путем действия».
10
В большинстве же зарубежных правовых системах общее понятие пре-
ступного бездействия формулируется доктринально, путем анализа описания
конкретных преступлений в уголовном законе. Под преступным бездейс-
твием обычно понимается юридически пассивная форма деяния, которая
состоит в невыполнении какой-либо обязанности. Эта обязанность может
вытекать как из прямого указания закона, так и из семейного положения,
занимаемой должности, профессии и т.д.
Например, в соответствии со ст. 321-7 УК Франции преступным при-
знается «неисполнение обязанности по ведению реестра продаваемого
имущества лицом, профессиональная деятельность которого предполагает
продажу движимого имущества». В УК Японии вся глава 30 посвящена
описанию преступлений, состоящих «в оставлении на произвол судьбы».
Определение преступного деяния в романо-германской правовой системе
всегда носит «формальный» характер, то есть отличительными признаками
преступления признается его запрещенность уголовным законом (противо-
правность) под угрозой наказания (наказуемость). Например, исходя из ст.
1 УК Швеции «Преступление есть акт, наказуемый данным кодексом или
другим кодексом или законом». В ст. 1 УК Голландии закреплено, что «Не
наказываются действия или бездействия, которые не составляли уголовное
правонарушение, определяемое уголовным законом».
В ряде государств романо-германской правовой системы помимо фор-
мального признака преступления предусматривается «материальный» и
преступлением признается только общественно опасное деяние, которое
причинило или создало угрозу причинения охраняемым уголовным правом
общественным отношениям. Так в российском уголовном праве общее по-
нятие преступления носит формально-материальный характер. В соответс-
твии со ст. 14 УК РФ под преступлением понимается виновно совершенное
общественно опасное деяние, запрещенное УК РФ под угрозой наказания.
Уголовный закон Украины также преступлением не признает действие (без-
действие), хоть и содержащее все признаки деяния, запрещенного уголовным
законом, но не являющееся общественно опасным (ст. 11 УК Украины).
В уголовном законодательстве некоторых стран может вообще отсутство-
вать общее понятие преступления. Например, в Уголовном кодексе Японии
общая характеристика преступления выводиться из анализа ряда уголовно-
правовых норм. Так, из ст. 35 УК Японии «Действия в соответствии с
законодательством либо в осуществление правомерного занятия» вытекает,
что наказуемы только противоправные деяния. Из ст. 39 УК Японии «Пси-
хическая ненормальность и слабоумие» вытекает, что наказуемы только
деяния совершенные вменяемым лицом и т.д.
Отсутствует общее понятие преступного деяния и в УК Франции. Во
французской уголовно-правовой доктрине отдельные признаки преступления
выводят из содержания норм Общей и Особенной части УК Франции.
Так, ст. 111-3 УК Франции указывает на такие признаки преступления,
как преступность и наказуемость. Понятие невменяемости как обстоятель-
10
ство, исключающее уголовную ответственность, раскрывается в ст. 122-1
УК Франции. Виновность как на признак преступления устанавливается в
ст. 121-1, ст. 121-3 УК Франции.
В современной французской юридической литературе можно встретить
самые разные определения преступного деяния. При этом часто ученые дают
только формальное определение, полагая, что оно полностью исключает его
спорность. Ж. Левассер, А. Шаван и Ж. Монтрей понятие преступления
формулирвуют как действие или бездействие, предусмотренное и наказуемое
уголовным законом, вменяемое в вину его исполнителю и не оправданное
осуществлением какого-либо права.
1
Общего определения понятия преступления не содержится и в УК Италии.
В доктрине итальянского уголовного права также общепризнанным является
формальное определение преступления, указывающее на его запрещенность
уголовным законом под угрозой наказания. Так, например, Ф. Антолизей
определяет преступление, как такое человеческое поведение, которое, на
взгляд законодателя, противоречит целям государства, и которое влечет за
собой применение наказания.
2
Формальный подход к определению понятия преступления предполагает,
что основанием уголовной ответственности следует считать совершения де-
яния, которое содержит все признаки (элементы) преступления, описанные
в уголовном законе.
Как правило, понятие «элемент преступления» в зарубежном уголовном
законодательстве не закрепляется и рассматривается в судебной практике
и доктрине. Так, анализ положений УК Франция позволяет выделить сле-
дующие элемента преступления, на основании которых лицо привлекается
к ответственности:
— материальный — уголовная ответственность лица наступает только
за совершение им деяния, запрещенного уголовным законом (ст. 121-1 УК
Франции). То есть деяние должно быть объективно выражено.
— моральный (психологический) — деяние признается преступлением,
только если у лица имеется умысел на его совершение, или, в случаях ука-
занных в законе, если лицо совершает это деянии неосторожно, небрежно
или неумышленно. В случаи действий непреодолимой силы нарушения быть
не может.
В юридической науке и законодательстве Германии используется термин
«состав преступления», под которым понимается описание деяния как пре-
ступного в законе (§ 11 УК ФРГ). За совершение действия (бездействия) за-
прещенного уголовным законом германии лицо несет ответственность только
1
См.: Крылов Н.Е. Понятие и признаки преступного деяния в уголовном пра-
ве Франции. // Вест. Моск. ун-та. Сер. 11, право. — 2000. — № 2. — С. 29.
2
Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: Учебное пособие /
Под ред.И.Д. Козочкина. — М. — 2003. — 576 с. — С. — 518.
10
в случае, если такое деяние содеяно умышлено, или, в случае прямого
указания закона, по неосторожности (§ 15 УК ФРГ).
При раскрытии вопроса: кто может быть субъектом преступления в
зарубежном уголовном праве, можно выделить две группы стран. В одних го-
сударствах уголовную ответственность за совершенное преступление несут
только физические лица (ФРГ, Италия, Япония, Россия), в других как фи-
зические, так и юридические лица (Франция, Дания, Голландии).
Во всех странах романо-германской правовой системы обязательным ус-
ловием наступления уголовной ответственности физического лица является
то, что такое лицо должно быть вменяемым и достигшим установленного
законом возраста. Например, признаки субъекта преступления в итальян-
ском уголовном праве содержатся в разделе IV «О преступнике и потер-
певшем от преступления». В соответствии с положениями ст.ст. 85, 97
УК Италии, субъектом преступления является вменяемое лицо, достигшее
возраста 14 лет. Вменяемым признается лицо, которое в момент совершения
преступления имело способность сознавать и желать происходящее. Лицо,
которое в результате заболевания было в момент совершения преступления
в психическом состоянии, исключающем способность сознавать и желать,
признается невменяемым и освобождается от уголовной ответственности и
наказания (ст. 85 УК Италии).
Таким образом, анализ положений зарубежного уголовного права поз-
воляет выявить общность в подходе к определению понятия и сущности
преступления в романо-германской правовой системе:
— при определении понятия «преступление» юристы исходят из при-
нципа «nulla crimen, nulla poena sine lege» (нет преступления без указания
на то в законодательстве), поэтому деяние может признаваться преступле-
нием, только если на это есть прямое указание в нормативно-правовом акте;
— за совершение преступления всегда предусмотрена возможность
применения к лицу его совершившему наказание;
— преступным может признаваться только деяние (действие или без-
действие), так как мысли в соответствии с принципом «cogitation poenam
nemo potitur» ненаказуемы;
— устанавливая основание уголовной ответственности, законодатель
исходит из необходимости установить факт совершения противоправного де-
яния (наступления противоправных последствий) и «виновного» отношения
лица к совершенному правонарушению;
— условием наступления уголовной ответственности физического лица
является его вменяемость и достижение установленного в уголовном законе
возраста.
10
историЧескиЙ АнАлиЗ
уголовно-ПрАвовЫХ мер борьбЫ
с лЖеПреДПринимАтельством
(мк — 4395)
В памятниках уголовного права не содержалось единой группы эконо-
мических преступлений. Однако анализ уголовного законодательства про-
шлых столетий позволяет утверждать, что уже тогда деяния, посягавшие
на нормальный ход экономической жизни общества, были криминализованы.
Этот факт объясняется пониманием законодателя общественной опасности
данных преступлений.
Со времен «Русской правды» — наиболее древнего из источников све-
дений о законодательстве — существовала ответственность за посягатель-
ство на чужое имущество, за татьбу, незаконное пользование чужим иму-
ществом.
В Соборном Уложении 1649 г., в Своде законов Российской империи, в
Уложении о наказаниях уголовных и исправительных 1845 г. (в редакции
1866 г. и 1885 гг.), в Уставе о наказаниях, налагаемых мировыми судьями,
1864 г., в Уложении о наказаниях уголовных и исправительных 1885 г., в
уголовном уложении 1903 г. ответственности за лжепредпринимательство
не предусматривалось.
До 20-х годов XX века в источниках уголовного права России о таком
преступлении не упоминается. Это объясняется тем, что лжепредприни-
мательство возникло как кривое отражение предпринимательской деятель-
ности, которое в России начало зарождаться лишь в XVIII веке.
С принятием манифеста от 19 февраля 1861 года о выходе крестьян
из крепостной зависимости круг субъектов, которые не могли заниматься
предпринимательской деятельностью, сузился практически до чиновников. В
России начался промышленный переворот. «Государство поощряло частное
предпринимательство».
Задача уголовно-правовой политики той эпохи состояла в том, чтобы
обеспечить развитие предпринимательских отношений в России. Обще-
ственная опасность для государства и общества лжепредпринимательства
в условиях неразвитых капиталистических отношений была невелика. Ни
само общество, ни государство, которые находились лишь в начале развития
капиталистических общественных отношений, костяк которых составляет
предпринимательство, еще не могло четко выработать критерии, отлича-
ющие предпринимательство от лжепредпринимательства.
110
Поэтому, хотя необходимость защиты экономики от лжепредпринима-
тельства возможно и была, но государство в лице законодателя совершенно
справедливо считало, что установление жесткой ответственности за лжепред-
принимательство может помешать развитию самого предпринимательства.
Советское уголовное законодательство с первых лет своего существо-
вания пошло по пути национализации крупных предприятий и значительного
сужения возможностей сфер частнопредпринимательской деятельности.
С введением политики «военного коммунизма» (1917-1921 гг.), декретами
советской власти была ликвидирована основа для свободного предпринима-
тельства: запрещена частная собственность. И лишь во времена «НЭПа»
частному капиталу стала предоставляться ограниченная возможность пред-
принимательской деятельности в некоторых секторах экономики.
Изменившаяся система экономических отношений потребовала сущест-
венного пересмотра понятия преступлений в сфере экономической деятель-
ности.
Деяния, которые, как принято нынче считать, совершаются в сфере эко-
номической деятельности, в УК 1922 г. рассматривались либо как преступ-
ления против порядка управления, либо как хозяйственные или имущест-
венные преступления. В эти годы впервые появилось новое экономическое
преступление — создание и использование для хищения собственности
(чаще всего государственной) лжекооперативов, путем дутых акционерных
обществ; дутых «потребиловок», т.е. лжекооперативов; дутых концессий;
дутых «промысловых коопераций» с целью эксплуатации; работа частника
под фирмой госучреждения, кооперации, или в форме уполномоченного, но
на правах подрядчика.
Для того чтобы «уйти» от налогов создавались лжекооперативы, в ко-
торых занимались не только деятельностью, для которой они создавались,
а хищением государственного имущества, спекуляцией, незаконным получе-
нием, присвоением и последующим хищением государственных ссуд, конт-
рабандой.
Вплоть до принятия в 1926 г. Уголовного кодекса, положения Уголовного
кодекса 1922 г. об ответственности за экономические преступления неод-
нократно изменялись. В этот исторический период лжепредринимательство
как уголовно-правовая категория не существует.
С конца 20-х годов усиливается плановое регулирование в экономике,
свертываются рыночные функции, постепенно преодолевается многоуклад-
ность. Важнейшим элементом управления централизованной экономикой
становится планирование. Уголовное законодательство чутко реагирует на
изменения, происходящие в экономической системе.
В 1929 году в УК РСФСР вводятся статьи 129-а, 111-а, устанавливающая
ответственность за учреждения и руководство деятельностью лжекоопера-
тивов.
В конце 20-х начале 30-х годов начался процесс становления админист-
ративно-командной системы управления, которая базировалась и способство-