Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

1

керівництво незадоволене діями працівника сума премії може зменшуватись,

або взагалі може бути не виплачена у повною мірою.

За часи незалежності України вже кілька разів журналісти звертали

увагу громадськості на прояви цензури у ЗМІ. Наприкінці 2002 р. низка

журналістів «Нового каналу», УТ-1, СТБ, газети «Сегодня», інформацій-

ного агентства УНІАН публічно заявили про посилення цензури, і деякі

з них — пішли з роботи через неможливість виконувати її професійно.

Наслідком публічної заяви про практику цензури в Україні стало законо-

давче визначення поняття «цензура». 3 квітня 2003 р. Верховна Рада Ук-

раїни ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів

України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини

на свободу слова» [3]. Згідно з ним, цензурою вважають «вимоги, спрямовані

до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації,

що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співза-

сновника), видавця, розповсюджувача попередньо узгоджувати інформацію,

що розповсюджується (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї

інформації чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав на

неї), та/або накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накла-

дається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню

чи розповсюдженню інформації з боку органів державної влади, органів

місцевого самоврядування, їх посадових осіб.» [4]. Також було заборонено

створення будь-яких органів державної влади, введення посад, установ що

контролювали б зміст інформації поширюваною ЗМ. У цій статті обумовлена

кримінальна відповідальність за перешкоджання журналісту виконувати про-

фесійні обов’язки. Але чи є тотожними поняття перешкоджання журналісту

виконувати свої професійні обов’язки і цензура? На наш погляд це різні

поняття. Перешкоджання журналістській діяльності, як правило це вид ін-

формаційні відносини у які вступає журналіст поза межами власної редакції,

а цензура це вид інформаційних відносин у середині редакції з безпосереднім

керівником журналіста.

І у цьому полягає основна прогалина у законодавстві: відсутнє чітке пра-

вове розмежування між поняттями: перешкоджання професійній діяльності

журналіста, та цензура. Стаття 45-1 достатньо вичерпно регулює питання

цензури у ЗМІ. Але задекларована у цій статті кримінальна відповідаль-

ність за перешкоджання журналісту виконувати свої професійні обов’язки

та переслідування журналіста, прямо не вказує на покарання за будь-які

прояви цензури [4]. Стаття 171 кримінального кодексу України вказує на

такий злочин, як умисне перешкоджання законній професійній діяльності

журналіста. [5]. Кримінальна відповідальність за цензуру у ЗМІ відсутня.

На нашу думку на даний момент в українському законодавстві чітко не

виписані всі можливі етапи цензурування у електронних ЗМІ, це пов’язано

з їх складним технологічним процесом виробництва, та відсутністю пропи-

саних критеріїв.

2

висновки.

1) Ми можемо констатувати, що цензура у електронних ЗМІ є нічим

іншим, як діяльністю органів влади та окремих політичних та економічних

угруповань, спрямовна на всебічний контроль за змістом, на усіх стадіях

виробництва інформаційних програм на телебаченні радіо та інформації, роз-

міщеній в мережі Інтернет.

2) Існують такі види цензури: по–перше: попередня цензура, коли

автор певного твору мав отримати дозвіл на його створення; по-друге: по-

дальша цензура це прийом готового твору з подальшим його частковим або

повним редагуванням; по-третє: карна цензура така що прямими наслідками

її було закриття або розформування видань у яких з’явилися небажана для

влади інформація; по-четверте: самоцензура, це певний життєвий досвід кон-

кретної особи яка свідомо себе обмежує у оприлюдненні певної інформації,

заздалегідь впевненої у неможливості її оприлюднення; по-п’яте: професійна

люстрація, це переслідування владою конкретної особи, яке виражається у

змові працедавців, що не приймають на роботу дану особу; по-шосте: еко-

номічна цензура, це фінансовий тиск власника на працівника.

3. Слід внести зміни до Закону України «Про інформацію», де чітко

розмежувати поняття цензури та перешкоджання журналісту виконувати

свої обов’язки.

Слід внести доповнення до Кримінального кодексу України, прописати

кримінальну відповідальність за цензуру у ЗМІ, окреслити коло осіб що

можуть бути притягнуті до цієї відповідальності, куди обов’язково мають

бути внесені не лише безпосередні керівники журналістів, а й власники

ЗМІ, та посадові особи, що втручаються у внутрішню редакційну політику.

Для даних осіб у санкції статті варто зазначити заборону обіймати певні

посади.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р.//

Відомості Верховної Ради України — 1996.-№30 // Верховна Рада України

— Офіційне видання — Київ, 1996. — 378с.

2. Федотов М. А. Гласность и цензура: возможность сосуществования

// Советское государство и право. — 1989. — №7.

3. Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з

питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу

слова». [Електронний ресурс]. Режим доступу : http http://zakon.rada.gov.

ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=676-15

4. Закон України «Про Інформацію» [Електронний ресурс]. Режим до-

ступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2657-12

5. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001року (станом на

20 лютого 2003 року). — К.: Вид. Паливода А.В., 2003. -176 с.



ДерЖАвнА ПолітикА у сФері ПубліЧноЇ

віДПовіДАльності ЮриДиЧниХ осіб

Дихотомія сучасного вітчизняного права, його поділ на приватне та

публічне, стає все більш актуальним із намаганнями чітко окреслити межі

компетенції органів державної влади, що супроводжується, в Україні, як і

в більшості держав колишнього СРСР, тенденцією до реінтеграції у романо-

германську правову систему, де такий поділ є класичним, а межі приватно-

та публічно-правової відповідальності більш широкими. Так положення про

публічну відповідальності юридичних осіб у законодавстві країн Західної

Європи є більш розробленими. Зауважимо, що у питаннях юридичної від-

повідальності: публічної або приватної європейці не роблять виключень

за суб’єктним складом, тобто юридичні особи поряд із фізичними несуть

відповідальність у публічно-правовій сфері, зокрема за кримінально-карні

діяння. На наш погляд це обумовлено самою природою публічно-правових

відносин, що покликані перш за все, поряд із публічними, належним чином

забезпечувати приватні відносини.

Натомість вітчизняне право та законодавство обмежує деліктоздатність

юридичних осіб (мається на увазі здатність вчиняти кримінально-карні

діяння та здатність нести кримінальну відповідальність), що на наш погляд

пов’язано із штучним стримінням на протязі майже всього ХХ сторіччя

розвитку економічних відносин, яке в сувою чергу не сприяло розвитку

інститут юридичних осіб.

Сучасні глибині перетворення в економічній діяльності, наростаючі про-

цеси глобалізації та консолідації суб’єктів господарювання, складність під-

тримки належного контролю за їх діяльністю з боку держави, а також

ряд міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України спонукають законодавця до пошуку та напрацювання нових

підходів до публічної відповідальності юридичних осіб.

Так 11.06.2009 р. Верховною Радою України був прийнятий закон

№ 1507-VI «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних

правопорушень» (далі — Закон), що встановлює відповідальність юридичних

осіб за вчинення їх уповноваженими особами злочинів, передбачених статтею

209, частиною першою або другою статей 235-4, 235-5, статтями 258-5,

364, 365, 368, 369 і 376 Кримінального кодексу України, а також визначає

порядок притягнення їх до відповідальності.

Зауважимо, що дія цього Закону не поширюється на юридичних осіб

публічного права, які повністю утримуються за рахунок державного

чи місцевих бюджетів, що зумовлено об’єктивною необхідністю реалізації

державою покладених на неї функцій, а також міжнародні організації, що

на наш погляд продиктовано політичними мотивами [1, ст. 2], таким чином



мова в законі йде виключно про підстави та порядок притягнення до від-

повідальності юридичних осіб приватного права.

Вид відповідальності до якої має бути притягнено юридичну особу у

Законі не визначається, що призводить до численних незрозумілостей та

плутанини у доктринальному тлумаченні положень Закону, який ще навіть

не вступив в дію [2]. Так А. Нерсесян стверджує, що згідно до положень

вказаного Закону юридична особа приватного права є додатковим або «вто-

ринним» суб’єктом корупційних злочинів [3, 44 — 46], на наш погляд по-

ложення Закону не можуть тлумачитись таким чином [4, 92 — 94]. Закон

дійсно розширює правосуб’єктність юридичних осіб приватного права, тобто

наділяє її здатністю нести публічну «відповідальність за вчинення їх уповно-

важеними особами корупційних злочинів», [1, ст. 1 ] але ні в якому разі не

наділяє її здатністю вчиняти злочини, тобто бути суб’єктом злочину, не вно-

сить відповідних змін в Загальну частину Кримінального кодексу України.

Також потрібно звернути увагу на певну неузгодженість положень За-

кону із іншими законодавчими актами, що були прийняті після ратифікації

Верховною Радою України 18.10.2006 року Конвенції Організації Об’єднаних

Націй проти корупції, Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією та

затвердження указом Президента України 8 квітня 2008 року Концепції ре-

формування кримінальної юстиції України (далі — Концепції), що однозначно

підтверджують намагання держави змінити політику щодо відповідальності

юридичних осіб у публічно-правовій свфері, а саме, як вказано у Концепції

реалізувати питання кримінальної відповідальності юридичних осіб

Так, наприклад, прийнятий 17.09.2008 р. № 514-VI Закон України «Про

акціонерні товариства» у ст. 3 передбачає: «До товариства та його органів

не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі

вчинення акціонерами протиправних дій», але, очевидно, що акціонери мо-

жуть бути уповноваженими особами у розумінні Закону та згідно із своїм

правовим статусом можуть бути суб’єктами злочинів вказаних у ст. 2 За-

кону, що за Законом тягне відповідальність юридичної особи (в даному

випадку акціонерного товариства).

Неузгодженість положень діючого законодавства та Закону, неоднора-

зове відкладення введення в дію Закону [5], [6], що не супроводжується

системними змінами законодавства свідчить, нажаль, про певну дискусій-

ність державної правової політики в цілому, не тільки у сфері кримінальної

юстиції.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних пра-

вопорушень: Закон України від 11.06.2009 р. № 1507-VI // Відомості Вер-

ховної Ради України — 2009. — № 45. — Ст. 692.

2. Про звернення до Конституційного Суду України з конституційним

поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) ок-

ремих положень законів України від 11 червня 2009 року № 1506-VI «Про



засади запобігання та протидії корупції», № 1508-VI «Про внесення змін

до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні

правопорушення» та № 1507-VI «Про відповідальність юридичних осіб за

вчинення корупційних правопорушень»: Верховний суд України; Постанова

вiд 27.11.2009 № 12 [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховної

Ради України — Режим доступу: — http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/

main.cgi?nreg=v0012700-09

3. Нерсесян А. Юридична особа як «вторинний» суб’єкт корупційних

злочинів: аналіз новел українського антикорупційного законодавства // Юри-

дичний журнал — 2010 — № 3(93) — С. 44 — 46.

4. Доброход І. С. Юридическое лицо как субъект отвественности за

уголовно-наказуемые деяния: проблема вменения / Дотримання прав людини

при здійсненні правосуддя. Восьмі юридичні читання: матеріали наук. конф.

студентів, аспірантів і молодих вчених (ОНУ ім. І. І. Мечникова, кафедра

кримінального права, кримінального процесу і криміналістики, 14 травня

2010 р.) / М-во освіти і науки України ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечгникова ;

уклад : Є. Л. Стрельцов, І. С. Доброход ; за заг. Ред. Є. Л. Стрельцова.

— Одеса : Астопринт, — 2010. — 368 с.

5. Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання та

протидії корупції : Закон України вiд 23.12.2009 № 1787-VI // Відомості

Верховної Ради України — 2010. — № 9. — Cт. 87.

6. Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання та

протидії корупції : Закон України вiд 10.03.2010 № 1962-VI // Відомості

Верховної Ради України — 2010. — № 20. — Ст. 205.



глобАлиЗАциЯ и корПорАтивиЗАциЯ

ПрестуПности кАк ПреДмет

меЖДунАроДноЙ криминологии

Многие социальные вопросы переходят национальные границы. Экономи-

ческая либерализация порождает глобальные рыночные силы, меняющие от-

носительные цены, потребительские возможности и структуры потребления,

которые, в свою очередь, сказываются на работе, источниках существования

и доходах людей. Согласно широко распостраненному среди криминологов

мнению, происходящие глобализационные процессы всё более явственно

приобретают криминогенный характер. Ситуация становится более сложной

в условиях усиливающейся интеграции финансовых рынков. В легальной

экономике большинства развитых стран это привело к созданию транс-



национальных корпораций, в криминальной сфере наиболее влиятельные

преступные организации стали осуществлять операции в международном

масштабе, превратившись в транснациональные преступные организации.

Происходит активная корпоративизация криминального рынка, формиро-

вание корпоративной криминальной идеологии, втягивающей в свою орбиту

миллионы людей во всём мире.

Известно, что деятельность может быть индивидуальной и коллективной.

Всю практическую деятельность человек осуществляет в сотрудничестве, в

кооперации с другими людьми. Отношение людей как субъектов практической

деятельности к превращаемой ими реальности всегда предусматривает также

отношения реального взаимодействия людей в процессе этого превращения.

Такие отношения охватываются понятиям «коллективная деятельность».

Особенности организованной преступности, прежде всего транснацио-

нальной, дают основания говорить о возрастании влияния корпоративной

(коллективной) преступной деятельности. Корпоративную преступность

нельзя рассматривать как простое количественное расширение индивиду-

альной преступной деятельности. Очевидно, что сегодня возрастает роль

взаимообусловленной деятельности разных субъектов, которая предусматри-

вает специфические формы коммуникации, что наиболее ярко проявляется

в условиях глобализации. Другими словами, человек в определенной мере

вынужден включаться в сложившуюся в мире систему коллективной де-

ятельности, в социальный обмен предметными деятельностями, в том числе

в обмен между криминальными и некриминальным видами деятельности.

Коллективная деятельность в современном глобализирующемся мире до-

минирует. Более того, эта деятельность приобретает глобальный характер,

что связано с глобализацией экономики, политики, всех областей обще-

ственной жизни. Создание транснациональных корпораций, международных

концернов, политических и юридических организаций, многочисленных ак-

ционерных предприятий, и т. п., способствует тому, что их участники ста-

новятся субъектами коллективной деятельности. Возрастает число жертв

корпоративных преступлений. Российский криминолог П.А. Кабанов обосно-

вывает необходимость развития «корпоративной виктимологии».

Юридические лица, в том числе международные корпорации, как хозяйс-

твующие субъекты, часто не просто становятся активными участниками

преступной деятельности, но и вовлекают в нее своих сотрудников, многие

из которых сознательно принимают решение об участии в коллективной

преступной деятельности. Системная коррупция в таких сферах, как уп-

равление, образование, здравоохранение, судебная и правоохранительная

деятельность и др., является преимущественно негласным «договором» о

совместной (корпоративной) преступной деятельности.

Как следствие, формируется корпоративная криминальная психология

— разновидность нового коллективистского мышления на основе асоци-

альных ценностей. Существенное влияние на поведение индивида оказы-

вают корпоративные ценности, формирующие корпоративную криминальную



идеологию. Регулятором коллективистского поведения стали так называемые

корпоративные «правила игры». Появилась корпоративная культура, корпо-

ративная мотивация. Не случайно в социальной психологии и социологии

много внимания уделено терминам «команда», «человек команды» и др.

Корпоративизация преступности лежат в основе её институционализации.

Глобализация, охватившая все сферы общественной жизни, самым не-

посредственным образом отражается на процессах расширенного воспроиз-

водства преступности и превращения её в международный неформальный

институт. Институционализация транснациональной преступности стала уг-

рожать не только национальной, но и международной безопасности, в связи

с чем проблемы обеспечения международной криминологической безопас-

ности приобрели в современных условиях особую актуальность. Эскалация

терроризма, активизация транснациональной организованной преступности,

возрастающее напряжение в межгосударственных отношениях, — эти и

другие факторы требуют всестороннего анализа и эффективных мер по

противодействию им и сдерживанию негативных последствий.

Транснациональная организованная преступность представляет особый

интерес для криминологов, так как является продуктом взаимосвязанных

факторов, проявляющихся как на национальном, так и международном

уровнях. Транснациональная преступность в глобализирующемся мире при-

обретает свойства, отличающие её от преступности, характерной для того

или иного государства. Происходит формирование транснациональной орга-

низованной преступности как международного криминального института или

системы криминальных институтов, в зависимости от сферы и масштабов

её распространения. Можно говорить о международной (транснациональной)

институционализированной экономической преступности, международной ин-

ституционализированной коррупционной преступности, наркобизнеса.

Качественные и количественные параметры институционализирующейся

транснациональной преступности требуют особого подхода к организации

её изучения и противодействия ей. Очевидно, что государства в одиночку

не могут взять под контроль транснациональные формы организованной

преступности. Международное сотрудничество государств в целях проти-

водействия транснациональной преступности на практическом и научном

уровнях привело к формированию не только международного уголовного

права, но и нового направления в криминологии, получившего название

«международная криминология». Активными сторонниками такого подхода к

изучению транснациональной и иной международной преступности являются

известные украинские ученые-международники Антипенко В.Ф. и Зелинская

Н.А. Подобная постановка вопроса заслуживает пристального внимания

криминологов и его дальнейшего развития. В современной криминологии

происходит внутренняя институционализация научных знаний и подходов к

оценке преступности. В настоящее время активно разрабатываются такие

частные теории криминологии как политическая криминология (Лунеев В.В.,

Д.А. Шестаков, П.А. Кабанов, Н.А. Зелинская), электоральная кримино-



логия (П.А. Кабанов), экономическая криминология (В.В. Колесников,

В.М. Попович), криминология закона, семейная криминология (Д.А. Шес-

таков), криминология средств массовой информации (Г.Н. Горшенков), кри-

минопенология (О.В. Старков), криминотеология (О.В. Старков, Л.Д. Баш-

катов, Г.Л. Касторский).

Основой предмета международной криминологии является междуна-

родное сотрудничество государств в целях изучения феноменологии транс-

национальной и иной международной преступности и организации различных

форм сотрудничества на международном уровне в рамках противодействия

ей. Таким образом, международные научные учреждения, созданные ООН

и региональными сообществами государств в целях изучения и разработки

рекомендаций по борьбе с транциональной преступностью, создают органи-

зационную основу для развития международной криминологии.

Международная криминология не является юридической наукой, так же,

как и криминология в целом, и не может быть отнесена к международному

праву или международному уголовному праву, хотя и использует в своем

развитии научный инструментарий данных наук. Международная кримино-

логия, являясь одним из направлений современной криминологии, ограни-

чивает свои задачи особым предметом изучения (транснациональная и иная

международная преступность) и разработкой специфических мер реагиро-

вания на неё. В силу многофакторности детерминационных процессов, харак-

терных для транснациональной преступности, необходимы международные

усилия в их изучении. Очевидно, что быстрое развитие транснациональной

преступности, корпоративизация преступности, распространение междуна-

родного терроризма, требуют повышения эффективности международного

сотрудничества в противодействии этим опасным деструктивным явлениям.

Как считает американский криминолог профессор Л. Шелли, международная

организованная преступность станет для политических деятелей одной из

важнейших проблем ХХI в. Эта проблема будет иметь такое же большое

значение, как холодная война для ХХ в. и колониализм для ХIХ. В усло-

виях, когда состояние общества, а также политических и финансовых систем

многих стран ухудшается в результате постоянно растущей экономической

мощи международных организованных преступных групп, все аспекты меж-

дународных отношений окажутся затронутыми этой проблемой.

Международная криминология на практическом уровне уже сформирова-

лась 1) как система учреждений, изучающих организованную преступность

с признаками транснациональности; 2) как система практических органов,

ведущих непосредственную борьбу с различными видами транснациональной

преступности; 3) как система нормативных актов, регулирующих взаимодейс-

твие государств в этом направлении.

С методологической точки зрения требуется разработка понятийного

аппарата, четкое определение направлений и сферы криминологических ис-

следований в рамках международной криминологии, что в конечном итоге

должно более четко обозначить её предмет и задачи.



ЩоДо ЧАсовиХ меЖ ПрАвомірності

ЗАтримАннЯ громАДЯнАми осіб,

Які вЧинили ЗлоЧин

Як свідчить практика, майже в 90% випадках затримання злочинця гро-

мадянами має місце в момент вчинення суспільно небезпечного посягання

або відразу після нього. У зв’язку з цим, важливим є визначенням часового

проміжку, протягом якого затримання злочинця буде визнаватися право-

мірним.

В ст. 38 КК цей проміжок окреслений словосполученням «безпосередньо

після вчинення посягання».

На думку Ю. Бауліна, затримання повинно визнаватися правомірним в

будь-який час після вчинення злочину, оскільки, по-перше, час не змінює

юридичної природи вчинку як злочинного посягання, по-друге, при вирішенні

цього питання слід виходити не з часових показників, а з наявності вчинення

очевидного злочину та необхідності доставлення злочинця до правоохоронних

органів. Цієї точки зору притримується і Б. Свиридов, в якості прикладу

наводячи випадки, коли громадяни впізнають особу за фотознімками, які по-

казують по телебаченню чи які розміщені на стенді «Їх розшукує міліція».

Разом з тим, надання громадянам такого права може призвести до збіль-

шення випадків необґрунтованого затримання, оскільки на цей момент мо-

жуть існувати обставини, що виключають провадження у справі, наприклад,

видання ЗУ «Про амністію» чи відсутність скарги потерпілого у справах

приватного обвинувачення. Ці обставини здебільшого не відомі громадянам

з об’єктивних причин.

На нашу думку, незважаючи на ризик збільшення неправомірних за-

тримань, громадянам слід надати право затримувати злочинців протягом

значного проміжку часу після вчинення злочину. При цьому, якщо буде

затримано особу за відсутності правових підстав, передбачених ст. 38 КК,

оцінку діям громадянина слід давати з урахуванням правил затримання уяв-

ного злочинця.

100

Проблеми вДосконАленнЯ

ЗАконоДАвствА Про ЗвільненнЯ

віД кримінАльноЇ віДПовіДАльності

у Зв’ЯЗку З ПримиреннЯм винного

З ПотерПілим

Включення ст. 46 до КК України 2001 р. означає розширення диспози-

тивних засад у кримінальному праві, засвідчує шанобливе ставлення де-

ржави до інтересів потерпілого, виходить із недоцільності звернення до

кримінально-правової репресії у ситуаціях, коли відновлення соціальної спра-

ведливості можливе шляхом примирення винуватого у злочині із потерпілим.

Передбачене ст. 46 чинного КК звільнення від кримінальної відповідальності

дозволяє потерпілому більш оперативно отримати належну компенсацію за-

подіяної йому шкоди, особі, яка вчинила злочин, — уникнути кримінальної

відповідальності, а державі — зекономити фінансові, кадрові та інші ресурси

для боротьби зі злочинністю. Практична затребуваність розглядуваного по-

ложення кримінального закону підтверджується статистичними даними. Так,

за інформацією Державної судової адміністрації України і Верховного Суду

України, тільки у 2008 р. від кримінальної відповідальності у зв’язку з при-

миренням винного з потерпілим було звільнено 4606 осіб. Разом із тим немає

підстав стверджувати, що нормативне забезпечення цього альтернативного

способу врегулювання кримінально-правових конфліктів, який нагадує ві-

домий зарубіжному законодавству інститут медіації, є досконалим.

Так, включення до кримінально-процесуального законодавства норм, які б

докладно регламентували права та обов’язки суб’єктів кримінального судо-

чинства щодо здійснення примирення, дозволило б більш ефективно впровад-

жувати закріплене у КК примирення у практику кримінального судочинства.

З огляду на імперативний характер передбаченого ст.46 КК звільнення,

потребує уточнення ст. 8 КПК, де сказано, що прокурор (слідчий за згодою

прокурора) вправі, а не зобов’язаний за наявності певних підстав винести

відповідну мотивовану постанову про направлення справи до суду.

Ст. 46 КК не містить обмежень, пов’язаних із потерпілими, суб’єктами

злочину і характером заподіяної шкоди, щодо злочинів невеликої тяжкості

і необережних злочинів середньої тяжкості, за вчинення яких особа звіль-

няється від кримінальної відповідальності. Однак у літературі з цього при-

воду зустрічаються різні обмежувальні тлумачення кримінального закону.

Наприклад, М.І.Хавронюк заперечує можливість примирення у справах про

злочини, які передбачені ст. ст. 129, 133–135, 140, 142, 150, 151, 156, 161,

171–175, 206, 270–272, 275, 276, 343, 347, 350, 355, 364, 371, 374, 381, 386,