Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

Необхідно все ж таки з’ясувати характеристику злочинця,що здійснює

сексуальне насилля:

— Немає жодного стандарту,щоб однозначно охарактеризувати усіх

підлітків, що вчиняють таке насильство. Вони зустрічаються в усіх еко-

номічних групах, в усіх расах, належать до усіх релігій,мають різні рівні

інтелекту;

— Підлітки, що вчиняють сексуальне насилля, нерідко бувають

одинаками,ізольованими від груп однолітків, надаючи перевагу грати з мо-

лодшими дітьми. Вони часто відчувають різноманітні соціальні та поведінські

проблеми в школі.

— Ці підлітки розглядають свій світ як в цілому антагоністичний. Їх

схильність до насилля часто пояснюється як прагнення помститися світові,

який до нього вороже ставиться.

— В основному сексуальне насилля здійснюють підлітки чоловічої

статі.

— Підлітки, що здійснюють акти сексуального насилля, в більшості

випадків добре відомі жертвам і є членами сім’ї, сусідами і друзями.

Таким чином, скласти портрет такого злочинця достатньо важко, проте

слід розібратися, що ж могло стати причиною такої поведінки неповноліт-

нього. Безумовно, стан родинного середовища, де перебувають неповнолітні

правопорушники,взаємовідносини у родині, рівень виховної спроможності

батьків — усі ці аспекти життя дитини не повинні бути поза увагою фах-

івців. Успішність процесу формування особистості залежить від атмосфери

в родині, від уміння батьків знайти потрібне слово для своєї дитини, підтри-

мати її у важкий час, звернути увагу на недоліки та вміло заохотити.

Як зазначає Вітвицька В.В., від опитаних 112 батьків учнів віком від 11

до 17 років були отримані досить цікаві результати:

— У повній родині мешкає

81 учень, у неповній — 31.

Таким чином, кожен шостий

підліток виховується у неповній

родині.

— Домашні умови для нав-

чання дітей 42,9% батьків оці-

нили як відмінні, 37,5% — добрі,

19,6% створили задовільні умови

для дитини;

— У школі,згідно з біль-

шістю відповідей батьків,умови

для їх дітей створені добрі

(54,5%), на «відмінно» оцінили

шкільні умови лише 18,7%

респондентів,на «задовільно»

— 26,8%.

0,00%

10,00 %

20,00 %

30,00 %

40,00 %

50,00 %

60,00 %

70,00 %

80,00 %

ïî âíà ðî ä èíà

íå ïî âíà ðî ä èíà

Незважаючи на те,що кожен третій з батьків самовпевнено заявив, що

має відмінні навички у вихованні власної дитини,усі вони мають труднощі у

вихованні дитини, такі як:

— Відсутність вільного часу для спілкування з дитиною (50,9%);

— Відсутність можливості виконувати вимоги педагогів (10,7%);

— Дитина не розуміє вимоги батьків (10,7%);

— Різні підходи до виховання дитини в родині (20,5%);

— Відсутність порозуміння з педагогами (2,7%).

Таким чином, розглянувши усі наведені факти, можна дійти висновку, що

первинні соціальні інститути просто перестали належним чином виконувати

власні функції, і першу хвилю такого не належного ставлення до власних

обов’язків суспільство відчуло вже сьогодні, коли активно пропагандується

насильство через ЗМІ, глобальну мережу Інтернет, коли пріоритетними

стають порнографічні сайти (а не дитячі книжки і звичні для минулого по-

коління дітей ігри на подвір’ї), сьогодні вже не так «модно» вчитися, відві-

дувати різноманітні гуртки. Просто дітей занадто рано роблять дорослими і

навряд чи з цього вийде щось правильне, корисне.

Отже, аби попередити сексуальне насилля серед підлітків, необхідно:

— організувати курси сексуального навчання в школах з нахилом на

позитивну сексуальність, звертаючись до різноманітних аспектів погодження,

рівності, бо відомо, що відсутність необхідної інформації або знань про секс

грає важливу роль в проявах інцесту;

— розглядати кожний випадок сексуального насилля підлітків, як

вказівку на можливість того, що цей підліток сам може стати жертвою

насилля;

— розглядати факти сексуального насилля підлітків над дітьми з такою

ж серйозністю, як і аналогічні акти, що вчиняють дорослі;

— заохочувати засуджених підлітків, яких умовно звільняють на по-

руки і розміщують в спеціальних лікувальних установах, брати участь в

спеціальних програмах обстеження і лікування;

— забезпечити спеціальну підготовку співробітників ОВС, соціальних

працівників, педагогів, що спостерігають за умовно звільненими підлітками,

що вчинили сексуальне насилля.

1

ШтрАФ в уголовном

и АДминистрАтивном

ЗАконоДАтельстве рФ кАк оДин

иЗ виДов нАкАЗАниЯ

Штраф как санкция известен российскому праву достаточно давно. Он

применялся в отношении различных правонарушителей и за разные виды

противоправных деяний. Как отечественная, так и зарубежная практика

дают многочисленные подтверждения тому, что умелое применение данного

наказания способно оказывать серьезное психологическое воздействие на

правонарушителей, а его материальные последствия — делать невыгодным

совершение различного рода правонарушений, в том числе многих видов

имущественных, экономических и иных преступлений. На сегодняшний день

в РФ наметилась тенденция либерализации уголовной ответственности и

ужесточение административных наказаний. Так, в течение только полутора

лет изменились не только размеры штрафа в административном законода-

тельстве, но и их формы выражения.

Следует отметить, что КоАП РФ — первый нормативный акт, который

назвал административно-карательные санкции наказаниями, ранее они во

всех официальных документах, в том числе прежнем КоАП РСФСР, а

также научной и учебной литературе именовались административными взыс-

каниями. Согласно Кодексу Российской Федерации об административных

правонарушениях административный штраф — это денежное взыскание,

выражающееся в рублях и устанавливаемое для граждан в размере, не

превышающем пяти тысяч рублей; для должностных лиц — пятидесяти

тысяч рублей; для юридических лиц — одного миллиона рублей или выра-

жающееся в величине, кратной:

1) стоимости предмета административного правонарушения на момент

окончания или пресечения административного правонарушения;

2) сумме неуплаченных и подлежащих уплате на момент окон-

чания или пресечения административного правонарушения налогов,

сборов или таможенных пошлин, либо сумме незаконной валютной опе-

рации, либо сумме денежных средств или стоимости внутренних и вне-

шних ценных бумаг, списанных и (или) зачисленных с невыполнением

установленного требования о резервировании, либо сумме валютной вы-

ручки, не проданной в установленном порядке, либо сумме денежных

средств, не зачисленных в установленный срок на счета в уполномоченных

банках;

1

3) сумме выручки правонарушителя от реализации товара (работы,

услуги), на рынке которого совершено административное правонарушение,

за календарный год, предшествующий году, в котором было выявлено ад-

министративное правонарушение;

4) сумме выручки правонарушителя, полученной от реализации товара

(работы, услуги) вследствие неправомерного завышения регулируемых госу-

дарством цен (тарифов, расценок, ставок и тому подобного) за весь период, в

течение которого совершалось правонарушение, но не более одного года.

Понятие штрафа практически не изменилось и в данном виде содер-

жалось и в КоАП РСФСР, существенные изменения произошли только в

размерах и величинах данного наказания. Так, ст. 27 КоАП РСФСР закреп-

ляла, что минимальный размер административного штрафа составлял 1/10

минимального размера оплаты труда, причем нормативно не закреплялась

дифференциация штрафа в зависимости от субъекта правонарушения, то

есть закрепленная минимальная величина могла быть определена в качестве

наказания всем правонарушителям, если данный размер предусматривался

санкцией статьи Особенной части административного кодекса. Современное

административное законодательство не только увеличило размер штрафа до

100 рублей, эквивалентных одному минимальному размеру оплаты труда,

но и предусмотрело возможность изменения размера данного наказания в

зависимости от того, кто совершил данное противоправное деяние.

Что касается уголовного законодательства, действующий УК РФ со-

держит ряд новелл, направленных на расширение сферы применения данного

вида наказания. Во-первых, предусмотрена возможность применения штрафа

за довольно широкий круг преступлений. Например, штраф предусмотрен

в санкциях более чем 30% норм Особенной части УК, в том числе в 64%

санкций за преступления против конституционных прав и свобод человека

и гражданина, в 60% — за преступления в сфере экономической деятель-

ности, в 50% — за преступления против государственной власти, интересов

государственной службы и службы в органах местного самоуправления, в

46% — за экологические преступления.

Во-вторых, внесены изменения в порядок исчисления размера штрафа.

УК РСФСР 1960 г. Предусматривал размер штрафа в пределах от одной

второй минимального размера оплаты труда до пятидесяти минимальных

размеров оплаты труда либо в размере пятидесятикратной суммы причи-

ненного ущерба. Согласно же ч.2 ст.46 УК РФ штраф устанавливается в

размере от двух тысяч пятисот до одного миллиона рублей или иного дохода

осужденного за период от двух недель до пяти лет. Штраф в размере от

пятисот тысяч рублей или в размере заработной платы или иного дохода

осужденного за период свыше трех лет может назначаться только за тяжкие

и особо тяжкие преступления.

В-третьих, усилена ответственность за злостное уклонение осужденного

от уплаты штрафа. Согласно ч.5 ст. 46 УК РФ штраф может быть заменен

в пределах санкции, предусмотренной соответствующей статьей Особенной

1

части УК РФ. Наряду с этим, законодатель предусмотрел и такие поло-

жения, которые направлены на разумное ограничение применения штрафа.

Штраф не должен превращаться в средство разорения осужденного и его

близких.

Существуют определенные особенности назначения штрафа.

Так, при применении ст. 64 УК РФ судом может быть назначен штраф

ниже низшего предела, предусмотренного соответствующей статьей Осо-

бенной части, но не ниже двух тысяч пятисот рублей.

Согласно ч.3 ст. 69 УК РФ, если хотя бы одно из преступлений, со-

вершенных по совокупности, является преступлением тяжким или особо

тяжким, то окончательное наказание назначается путем частичного или пол-

ного сложения наказаний.

Весьма специфично применение штрафа к несовершеннолетним, ими со-

гласно ч.1 ст.87 УК РФ, признаются лица, которым ко времени совершения

преступления исполнилось четырнадцать, но не исполнилось восемнадцати

лет. Законодатель практически проигнорировал их социально-экономический

и материальный статус.

Штраф как денежное взыскание, налагаемое в пределах, предусмот-

ренных УК РФ, назначается несовершеннолетним, согласно ч.2 ст.88 УК,

как при наличии у несовершеннолетнего осужденного самостоятельного за-

работка или имущества, на которое может быть обращено взыскание, так

и при отсутствии таковых.

Штраф, назначенный несовершеннолетнему осужденному, по решению

суда может взыскиваться с его родителей или иных законных представи-

телей с их согласия. Штраф назначается в размере от одной тысячи до

пятидесяти тысяч рублей или в размере заработной платы или иного до-

хода несовершеннолетнего осужденного за период от двух недель до шести

месяцев. Положение о том, что штраф может назначаться несовершенно-

летнему осужденному как при наличии у него заработка или имущества, на

которое может быть обращено взыскание, так и при отсутствии таковых,

взыскание штрафа с родителей или иных законных представителей, хотя и

с их согласия, противоречит как принципу личной ответственности, так и

принципу неотвратимости наказания, поскольку уголовное наказание — это

мера государственного принуждения, содержащаяся в уголовно-правовой

норме, применяемая судом только к лицу, признанному виновным в совер-

шении преступления.

Таким образом, административный штраф и штраф в уголовном праве

как виды наказаний имеют как общие черты, так и некоторые особенности.

К особенностям следует отнести, прежде всего, тот факт, что администра-

тивный штраф может налагаться как на физическое лицо, достигшее шест-

надцатилетнего возраста, так и юридические лица, поскольку они являются

субъектами административных правонарушений. Штраф как вид уголовного

наказания может применяться только к физическим лицам, причем как к

совершеннолетним, так и несовершеннолетним.

1

В уголовном праве размер штрафа предусматривает значительно большие

размеры, чем в административном праве, что подчеркивает особую обще-

ственную опасность преступлений.

Существенное различие заключается и в «статусе» данных санкций. Так,

Уголовный кодекс закрепляет штраф в качестве как основного, так и до-

полнительного вида наказания, тогда как в административном праве штраф

является основным видом наказаний.

Различие заключается еще и в том, что назначение штрафа как уго-

ловного наказания осуществляется только судом и помимо обязанности

уплатить сумму штрафа влечет определенные правовые последствия — су-

димость. В административном праве — штраф это одно из двух наказаний,

которые может назначить любой юрисдикционный орган, закрепленный в

качестве такового в КоАП РФ. Административные штрафы назначают и

сотрудники государственной безопасности дорожного движения, и мировые,

и федеральные судьи, и еще более шестидесяти должностных лиц.

Кроме того, в уголовном праве размер штрафа устанавливается только

федеральным законодательством, а в административном — это один из

видов наказаний, размер которых может определяться и законодательством

субъектов.

меДиЧнА ДіЯльність

(кримінАльно-ПрАвовиЙ АсПект)

Україна проголошує себе демократичною, правовою та соціальною де-

ржавою. Відповідно до ст.3 Конституції України політика країни як со-

ціальної держави спрямована на утвердження і забезпечення прав і свобод

людини. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і

безпека визначаються в Україні найвищою цінністю. Згідно зі ст.49 Консти-

туції України кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та

медичне страхування [1].

Таким чином, право на медичну допомогу є конституційним правом людини

і громадянина. Відповідно, визнання, дотримання та захист права людини і

громадянина на медичну допомогу — конституційний обов’язок держави.

Сфера надання медичної допомоги — одна з численних областей суспіль-

ного життя, в якому держава реалізуючи конституційні обов’язки, здійснює

правове регулювання. Між іншим в юридичній науці не склалося єдиної

думки про те, є ця сфера самостійною чи входить до складу інших областей

правового регулювання. Крім того, ведуться дискусії відносно відмінностей

між медичною допомогою та медичною послугою.

1

Як відомо, ті сторони суспільного життя, в яких можливі злочинні пося-

гання, охороняються нормами кримінального права. Сфера надання медичної

допомоги рідко служить основним об’єктом злочинного посягання. Однак це

не означає, що кримінальне право не повинно звертати увагу на злочини

здійснювані у цій області. Злочини, скоєні під час безпосереднього надання

медичної допомоги, посягають на самі цінні блага людини — його життя та

здоров’я. Посадові злочини у цій сфері підривають віру людей у вітчизняну

медицину і авторитет однієї з самих гуманних у світі професій — медичного

працівника.

Багато злочинів скоюється в силу незнання медичними працівниками

нормативно-правових актів, які регулюють їхню діяльність, та загального

правового нігілізму.

Значну складність являє собою кваліфікація більшості злочинів у сфері

надання медичної допомоги. Високий ступінь латентності при скоєнні бага-

тьох злочинів у даній області. Особливо це стосується злочинів проти життя

та здоров’я, які скоюються при безпосередньому здійсненні медичної допо-

моги. У країні до сих під відсутня достовірна статистика про стан і динаміку

злочинності у даній області. Має місце недосконалість законодавства, яке

регулює надання медичної допомоги.

Науково-технічний прогрес викликав застосування у медицині численних

біотехнологій, включаючи трансплантацію органів і тканин, вилучення стов-

бурових клітин, фетальну (ембріональну, зародкову)трансплантацію, а також

клонування людини. Деякі діяння, пов’язані з застосуванням біотехнологій,

являються суспільно небезпечними і потребують внесення відповідних до-

повнень в Кримінальний кодекс України.

Щодо проблеми клонування, необхідно відмітити, що сама процедура

стала доступною людям зовсім недавно (1998р. Шотландія). Залежності від

мети виробництва клону розрізняють клонування, що спрямоване на відтво-

рення людської істоти, як способу розмноження (репродуктивне клонування)

і клонування для медичних цілей (терапевтичне клонування), наприклад,

з метою регенерації органів тієї ж людини чи виробництва медичних пре-

паратів. Заборона клонування людини поступово отримує все більше роз-

повсюдження у різних країнах світу і на міжнародному рівні. Наприклад,

у Швейцарії заборону клонування піднесено до конституційного рівня й у

п. «а» ч. 2 ст. 119 Конституції 1999 записано, що всі види клонування і

втручання у спадкових матеріал людських гамет й ембріонів не допускається.

Державна Дума Російської Федерації у 2002 році прийняла спеціальний

нормативно-правовий акт, яким ввела заборону клонування — Закон Росій-

ської Федерації «Про тимчасову заборону на клонування людини». В Україні

ця проблема знайшла свою регламентацію у Законі України «Про забо-

рону репродуктивного клонування людини» від 14 грудня 2004 року. Цей

нормативний акт вводить заборону репродуктивного клонування людини,

визнання цінності особистості, необхідності захисту прав і свобод людини

та враховуючи недостатню дослідженість біологічних і соціальних наслідків

1

клонування людини. Дія зазначеного закону не поширюється на клонування

інших організмів. Здається, що законодавча прогалина з приводу регламенту-

вання проблеми, яка набуває широкого резонансу в наці і практиці, у нашій

державі поступово заповнюється. Але, як вже зазначалося, щоб запобігти

зловживанням, науковим прорахункам, порушенням етичних та моральних

принципів, необхідно внести доповнення до норм кримінального права [2].

Крім того, складним правовим та етичним питанням, яке потребує за-

конодавчого, в тому числі і кримінально-правового, регулювання, є питання

евтаназії. У даний час підхід до проблеми евтаназії характеризується поляр-

ністю думок. Якщо прихильники евтаназії ототожнюють її з полегшенням

хворому його страждань, з «приємною, легкою смертю», то опоненти прямо

пов’язують це з убивством.

У ряді країн нормативно-правова база містить норми, які дозволяють

здійснення пасивної евтаназії. Серед них можна виділити Нідерланди, Пів-

нічну територію Австралії, Штат Орегон у США.

У даний час, враховуючи зміни менталітету людей, інтеграцію у світове

співтовариство і вступ України до багатьох міжнародних організацій, не

можна виключати підвищення актуальності і значення питання про зако-

нодавче закріплення евтаназії. З цієї причини вважаємо за необхідне на

сучасному рівні розвитку медико-правової науки, використовуючи теоретико-

правові механізми, визначити ставлення до евтаназії. Існуюча заборона евта-

назії, задекларована в Основах законодавства України про охорону здоров’я,

не повністю відповідає таким вимогам [3].

Таким чином, не зважаючи на гуманну мету — надання медичної до-

помоги, лікування захворювань — і високі цілі, завжди існує небезпека

переродження тих суспільних відносин, які залишаються поза суспільним і

громадським контролем та не врегульовані чітко законодавством, зокрема

кримінальним. Хоч абсолютна більшість медичних працівників дотримуються

гуманних засад своєї професійної діяльності, приклади використання ме-

дичних знань не на користь, а на шкоду здоров’ю людини все частіше зуст-

річаються в матеріалах слідчої, прокурорської та судової практики.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України (Відомості Верховної Ради) 1996, №30.

2. Медичне право України: Підручник /За заг. ред. д.ю.н., проф.

С.Г. Стеценка. — К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність»,

2008. — С. 306.

3. Основи законодавства України про охорону здоров’я. Закон України

від 19 листопада 1992 року № 2801-ХI.

1



ПолитЗАклЮЧеннЫе:

историко-ПрАвовоЙ АсПект

Вопрос о понятии «политический заключенный» последние годы является

весьма актуальным не только для Азербайджана, но и для многих других

стран мира. Данное понятие используют все политические оппоненты, причем

власть утверждает, что политических заключенных в стране нет и не может

быть по определению, а оппозиция и правозащитные организации приводят

свои аргументы и ссылаются на конкретные примеры и конкретных лиц.

«Политическими» в добрые старые времена называли лиц, подвергнутых

уголовному или административному преследованию за совершение полити-

ческих преступлений или проступков. К политическим правонарушениям от-

носили посягательства на государственный строй, безопасность государства,

общеуголовные преступления, совершенные в этих целях.

Если исходить из того, что право в одном из своих значений есть сово-

купность устанавливаемых и охраняемых государственной властью норм и

правил, регулирующих отношения людей в обществе, то все посягательства

на эту совокупность, признаваемые преступлениями, в принципе должны

считаться посягательствами на правовую политику государства а лица, их

совершившие — государственными преступниками.

Так, согласно уголовных кодексов практически всех стран мира взя-

точники и взяткодатели — это лица, совершившие преступления против

государственной власти и интересов государственной службы; шпионы,

изменники и диверсанты — против основ конституционного строя и безо-

пасности государства, террористы, бандиты, морские разбойники и хули-

ганы — против общественной безопасности; участники агрессивной войны,

геноцида, уничтожения населения, рабства, депортации, апартеида и т.п.

— против мира и безопасности человечества. Все перечисленные преступ-

ления с полным основаниям следует отнести к политическим, но будут ли

лица, лишенные свободы за их совершение, политическими заключенными,

это другой вопрос.

История свидетельствует, что впервые термин «политзаключенный» был

определен и использован ведущими международными неправительственными

правозащитными организациями «Международной амнистией», а затем

«Хьюман Райтс Вотч» (наблюдение за правами человека).

Однако, до «политзаключенных» были «узники совести», милые всем

хотя бы за то, что существенно пополнили список библиографических ред-

костей того времени.

Термин «узники совести» был предложен правозащитному сообществу

в 1961 году Питером Бененсоном. Согласно дополненному определению

«Международной амнистии» «...узником совести называется лицо, чья сво-

бода ограничена в результате тюремного заключения либо иного способа

ограничения по причине его происхождения, пола, расы, языка, националь-

ного или социального происхождения, имущественного статуса, родственных

отношений, сексуальной ориентации и других характеристик личности. При

этом узниками совести не считаются люди, прибегающие к насилию или

пропагандирующие насилие и вражду».

В настоящее время «Международная Амнистия» включает узников

совести в число политзаключенных, а под политзаключенными понимает

«...любого заключенного, в деле которого присутствует весомый полити-

ческий элемент. Таковым могут быть мотивация действий заключенного,

сами действия либо причины, побудившие властей отправить его за ре-

шетку».

Более чем очевидно, что в соответствии с этим определением в разряд

политзаключенных автоматически попадают все лица, прибегающие к

преступному насилию по политическим мотивам, в том числе и терро-

ристы.

В словаре по правам человека, изданном «Хьюман Райтс Вотч» приводят

следующие критерии для определения понятия «политзаключенный»:

«1) лицо, задержанное без предъявления обвинения после политических

беспорядков, демонстраций или акций гражданского неповиновения, которое:

а) считается задержанным за выражение своих взглядов или оппозиции

правительству без применения насилия, или б) незаконно задержанное за

принадлежность к определенной группе;

2) лицо, подпадающее под вышеуказанные категории, но которому

позже могут быть предъявлены обвинения в обычных преступлениях под

явно ложным предлогам;

3) лицо, относящееся к обеим категориям, обвиненное и осужденное

без справедливого суда или надлежащей правовой процедуры;

4) лицо, содержащееся в заключении без обвинения в совершении

какого-либо насильственного действия, но обвиняемое или подозреваемое в

принадлежности к группам, защищающим и совершающим насильственные

преступления против государства».

Совет Европы считает, что «лицо, лишенное свободы, подпадает под

понятие «политический заключенный», если:

а) лишение свободы было применено в нарушение одного из основных

прав, гарантированных Европейской Конвенцией по правам человека и про-

токолами к ней, в частности, свободы слова, совести и религии, свободы

выражения и информации, а также свободы собраний и ассоциаций;

б) лишение свободы было применено по явно политическим причинам

без связи с каким-либо правонарушением;

в) по политическим мотивам длительность заключения и его условия

являются явно несоразмерными по отношению к правонарушению, в котором

лицо было признано виновным или подозревается;