
2
мізантропічною. У старих людей, як відомо, часто мають місце тривожні пе-
редчуття, страхи. Частково ці страхи пояснюються реальними біологічними
та соціальними причинами, однак нерідко вони неадекватні, перебільшені,
уявні. Все це веде до зниження компенсаторних та адаптивних можливостей
людини, падіння її «коефіцієнту міцності», «ступеня упорядкованості» та
життєздатності в цілому [1, с. 759; 4, с. 146–147; 9, с. 228–229 та ін.].
Вказані явища, що притаманні інволюційному періоду, найчастіше не дохо-
дять до ступеня вираженого психозу, зазвичай згладжуються і не залишають
по собі якихось дефектів психіки. Водночас під впливом низки зовнішніх та
внутрішніх факторів (різні інтоксикації, інфекційні хвороби, психічні травми,
сильні стреси) іноді вони набувають патологічного характеру, призводять до
важких психічних розладів.
Слід відзначити, що чимало хвороб є характерними лише для старості, а
поміж старечих розладів психічної діяльності деякі позначаються як «власне
інволюційні» (передстаречі та старечі). Так, зокрема, до передстаречих (пре-
сенільних) психозів відносять пресенільну (інволюційну) меланхолію, інво-
люційний параноїд та передстарече слабоумство (пресенільну деменцію).
В рамках старечих (сенільних) психозів виділяють старече слабоумство
(сенільну деменцію) та власне старечі психози [10, с. 218, 222].
У спеціальній літературі висловлювалися різні думки з приводу осудності
осіб похилого віку.
Найбільш радикальну точку зору висловив наприкінці ХIХ ст. відомий
німецький психіатр Еміль Крепелін. На його думку, сама по собі старість
є психічною хворобою, що усуває здатність особи бути суб’єктом відпові-
дальності [5, с. 9–10]. З такими міркуваннями, на наш погляд, погодитися
не можна. Цілком очевидно: якщо в одних людей, що досягли пізнього віку,
психічні зміни є наявними і помітними, то в інших їхній вплив на психічне
самопочуття значно менший. Втрачаючи фізичні сили, людина все ж може
зберігати здатність й надалі розвиватися як особистість, усвідомлювати свої
дії та керувати ними. У цьому контексті слід погодитись із О. Ф. Кістя-
ківським, котрий свого часу писав: «Хоча старість загалом супроводжується
ослабленням розумових та моральних сил, але випадки повного згасання
розуму з настанням старості, взагалі-то кажучи, рідкісні, вони скоріше оз-
начають ознаку хворобливої, аніж нормальної старості» [6, с. 435].
Мабуть тому на переконання більшості дослідників (М. С. Таганцева,
О. Ф. Кістяківського, Р. І. Михеєва, В. Г. Павлова, А. П. Козлова та ін.)
питання про осудність чи неосудність осіб похилого або старечого віку, що
страждають на психічну хворобу і які вчинили суспільно небезпечні діяння,
повинно вирішуватися на загальних, визначених КК, підставах.
Альтернативну точку зору висловили О. Д. Сітковська та Л. В. Борових,
які вважають, що психофізіологічні зміни, які не є психічними розладами
у власному розумінні цього слова (т.зв. старече одряхління), «можуть сут-
тєво порушити чи навіть анулювати управління поведінкою у конкретному
випадку» [8, с. 122]. На переконання Л. В. Борових, «на певному етапі