Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

111

вала всемирному расширению единственной перспективной с точки зрения

идеологической догмы в форме собственности — государственной.

В УК РСФСР 1960 года предусматривал более широкий круг деяний, име-

ющих преобладающее влияние в их составе, признаваемых хозяйственными

преступлениями (в первоначальном виде глава «Хозяйственные преступления

» включала в себя 18 статей). Почти всякая деятельность частного лица,

направленная на извлечение прибыли, стала рассматриваться как преступ-

ление и квалифицироваться как частнопредпринимательская деятельность,

коммерческое посредничество (ст.153).

Начавшиеся в РСФСР на рубеже 1980-1990-х гг. социально-экономи-

ческие и политические преобразования потребовали переосмыслить всю

систему «хозяйственных преступлений».

Вместе с тем с развитием предпринимательской деятельности увеличился

и рост преступности в сфере экономики, появились новые правонарушения,

свойственные переходному периоду, сползание некоторых сфер экономики

в полулегальный, криминальный режим (сфера кредитно-финансовых отно-

шений), тесное переплетение имущественных и насильственных преступ-

лений, расчищающих более выгодные сферы приложения теневого капитала.

Несовершенство уголовного законодательства привели к массовым хи-

щениям денежных средств со стороны «лжефирм» с использованием под-

дельных документов.

Специальной уголовно-правовой нормы за лжепредпринимательство в

Уголовном кодексе РСФСР 1960 года не было, поэтому правоохранительные

органы применяли при расследовании и рассмотрении дел в суде имеющиеся

статьи в разделе «Хозяйственные преступления» и могли принять только

два решения по делам, связанным с созданием и деятельностью лжеорга-

низаций.

Квалифицировать такие деяния как: мошенничество, как правило, совер-

шённое в крупных размерах или организованной группой, — ч. 3 ст. 147 УК

РСФСР; незаконное предпринимательство ст. 162 4 УК РСФСР; незаконное

предпринимательство в сфере торговли — ст. 162 5 УК РСФСР; сокрытие

доходов (прибыли) или иных объектов налогообложения — ст. 162 2 УК

РСФСР; причинение имущественного ущерба путём обмана или злоупотреб-

ления доверием — ст. 148 3 УК РСФСР; неправомерное завладение чужим

недвижимым имуществом ст.148 2 УК РСФСР.

Несовершенство УК РСФСР 1960 года, который не учитывал новые ры-

ночные условия привел к тому, что десятки дел остались незаконченными,

а лица, совершившие экономические правонарушения остались безнаказан-

ными, что повлияло на появление в Уголовном Кодексе РФ 1996 г. статьи

173 — «лжепредпринимательство».

7 апреля 2010 г. была декриминализирована ст.173 УК РФ «лжепред-

принимательство».

На наш взгляд действия законодателя, направленные на декримина-

лизацию ст.173 УК РФ преждевременны и необоснованны, поскольку на

112

сегодняшний момент наблюдается явная недооценка общественной опас-

ности такого сложного социально-экономического явления, как «лжепред-

принимательство».

Появление нормы о лжепредпринимательстве в отечественном законода-

тельстве зависит от конкретных социально-экономических и политических

условий. Норма о лжепредпринимательстве появляется там, где предприни-

мательство проявляет себя как социальное явление, одобряемое и подде-

рживаемое государством.

В развитых странах Европы и Соединенных Штатах Америки отсутствует

уголовная ответственность за лжепредпринимательство, поскольку в этих

странах давно сложился и отлажено работает иной правовой механизм,

который включает в себя экономические рычаги и хорошо разработанную

систему цивильного и финансово-налогового законодательства.

Анализируя вышеуказанные исторические документы, автор делает

вывод, что развитие экономических отношений влечет за собой неизбежное

усовершенствование уголовно-правовых актов, защищающих отношения,

сложившиеся на данном историческом этапе развития экономики.

к воПросу о соотноШении

меЖДунАроДного уголовного ПрАвА

и меЖДунАроДноЙ криминологии

Международное уголовное право — концептуально связанная, последо-

вательная и интенсивно развивающая сфера юриспруденции, охватывающая

международные аспекты всех наук криминально-правового цикла, а также

уголовно-правовые аспекты науки международного права: в этом смысле

ее можно назвать комплексной. Ее предмет выходит далеко за пределы

одноименной отрасли международного права. Большое место ней занимают

вопросы предупреждения преступности.

Международное уголовное право охватывает всю сферу, имеющую отно-

шение к международному сотрудничеству в противодействии преступности

и включает в себя, наряду с материальными и процессуальными аспектами,

международное уголовно-превентивное право, регламентирующее взаимо-

действие государств в предупреждении преступности. Следовательно, наука

международного уголовного права тесно переплетается с криминологией.

В центре международного уголовного права находится не только преступ-

ление, но и преступность как явление массовое.

11

Длительное время международные аспекты преступности не привлекали

к себе достаточного внимания. В 1974 году С. Шафер (Schafer) назвал серь-

езным упущением невнимание международным преступлениям. М. Лопес-Рей

(Lopez-Rey, 1974) выделял две категории преступлений: обычное, тради-

ционное преступление («conventional» crime) и преступление, которое он

определил как «необычное» («non-conventional» crime). «Обычное» преступ-

ление совершается «человеком с улицы» («man in the street»). «Необычное»

преступление включает нарушения против международного права, правона-

рушения, совершенные по патриотическим, идеологическим, революционным

причинам; преступления, совершенные с использованием служебного поло-

жения должностного лица и другие подобные нарушения. М. Лопес-Рей с

сожалением отмечал, что криминологические исследования посвящены, как

правило, только «обычным» преступлениям, а «не обычным», в том числе

международным, преступлением криминология фактически пренебрегает.

В 1975 году Д.А. Мак (Mack) также критически прокомментировал пренеб-

режение, проявляемое криминологами к проблеме международной преступ-

ности. Впоследствии исследования международной преступности получили

достаточно интенсивное развитие. Первая волна критической криминологии

предприняла попытку рассмотреть понятие «преступление» непосредственно

в политических терминах. Тогда же получило распространение мнение, что

преступления на улицах — это мистификация, «настоящие» преступления

происходят в других местах и совершаются корпорациями и государствами.

Начался поиск нового пути осмысления соотношения преступности и власти,

что нашло воплощение в понятии «преступления власть имущих» (англ. —

«crimes of the powerful», нем.– «kriminalitaet der maechtigen»). В частности,

в немецкой криминологии появились работы, посвященные исследованию

«преступности власть имущих» и «репрессивного преступления». Г. Хесс

(Hess), выдвинувший идею репрессивного преступления концентрирует вни-

мание на масштабных преступлениях, направленных против значительных

общественных групп, совершенных с целью сохранения, укрепления и за-

щиты привилегированных положений.

Международная преступность представляет собой глобальную макросис-

тему. «Наднациональная» преступность, состоящая из «сверхпреступлений»

может быть названа «макропреступностью». Термин «макропреступность»

был предложен Гербертом Егерем. Его монография «Преступления тота-

литарной власти», в которой он давал юридическую оценку гитлеровскому

национал-социализму, вышла в 1967 году. Основные идеи концепции мак-

ропреступности Г. Егер опубликовал в 1989 году в книге «Макропреступ-

ность. Работы по криминологии коллективного насилия». Макропреступ-

ность определяется Егерем как различные формы проявления коллективной

деструктивности. Индивидуальное действие он рассматривает как отражение

конформистского действия больших организованных коллективов. Макро-

преступность охватывает только особо тяжкие преступления, совершаемые

при сравнительно высоком иммунитете против соответствующих санкций;

11

характерным для этих преступлений является как раз не девиантное, а

конформистское поведение. Речь идет о таких преступлениях, с которыми

государство не только не борется, а как раз, наоборот, само их инициирует.

Эти преступления совершаются по приказу правительств, ими поддержи-

ваются или систематически укрываются. Макропреступное насилие почти

всегда политически или идеологически мотивировано. В качестве примеров

макропреступности Г. Егер называет геноцид, преступления во время войны,

угрозу уничтожения человечества ядерным оружием, государственный тер-

роризм, преследования национальных меньшинств, а также конфликты на

культурной и религиозной почве. Эти преступления Егер причисляет к воп-

росам, которыми должна заниматься криминология.

«Макропреступность» не изолирована от иных форм преступности.

Политические конфликты международного и немеждународного характера

порождают широкое применение насилия и стимулируют незаконную тор-

говлю людьми и оружием. Терроризм, незаконный оборот наркотиков, кор-

рупция являются постоянными спутниками таких конфликтов.

Присущий государству суверенитет не влечет за собой исключительность

права отдельных государств устанавливать преступность и наказуемость

человеческого поведения. Формальный порог понятия «преступление» отод-

вигается за границы национального права, в силу чего значение субъектив-

ного фактора — усмотрения законодателя — значительно снижается. Раз-

витие понятия «преступление» все меньше контролируется государственной

властью. Критерии для такого контроля вырабатываются в русле междуна-

родно-правовой концепции преступления, а главные составляющие понятия

преступления все более и более определяются в международно-правовых

терминах. Таким образом, международно-правовая интерпретация понятия

преступления становится важным элементом современного понимания пре-

ступности как социально-политического феномена. В этой связи очевидно

необходимо расширение концептуальных границ криминологии.

Криминология, сосредоточенная на изучении сугубо внутригосударс-

твенных аспектов преступного поведения, без учета сложности системных

связей международной преступности, ее политических аспектов и между-

народно-правовой криминализации составляющих ее правонарушений, не

отвечает потребностям противодейстия все более глобализирующейся пре-

ступности. Особое значение приобретает криминология международной пре-

ступности или «международная криминология».

11

ПрАвотворЧА ФункціЯ суДовоЇ

ПрАктики

Роль судової практики та актів тлумачення, що виносяться судами, на-

буває останнім часом великого значення, а відповідно виникає питання щодо

можливості суду мати пратворчі повноваження та визнаватись джерелом

права.

На сьогодні йде дискусія з цієї проблеми, але можна виділити 3 групи

думок з цього питання. Представники першої групи вважають, що судова

практика взагалі у жодному випадку джерелом бути не може. Друга група

вчених висловлює протилежну точку зору, вважаючи, що судова практика

у повному обсязі є джерелом права, а суд — його творцем. Прихильники

ж третьої концепції намагаються поєднати деякі ідеї перших двох і знайти

компроміс, вважаючи, що судова практика є джерелом лише в тій частині,

в якій вона відбивається в актах тлумачення Верховного Суду України.

Тривалий час монопольно існувала доктрина радянського права, яка зво-

дилась до того, що органи суду здійснюють правосуддя як одну з форм

застосування закону. Таким чином, підкреслюється відсутність існування

такого джерела права, як прецедент. Вважалось, що усі судові інстанції, у

тому числі й найвищі, не можуть створювати норму права, а уповноважені

виключно їх застосовувати. Така точка зору зародилась у радянські часи,

але і сьогодні вона має багато прихильників, які вважають за неможливе

у країнах романо-германської системи права існування правотворчої функції

у судів, а існує виключно правозастосовна й правотлумачна діяльність.

А остання, в свою чергу, нічим не відрізняється від доктринального тлума-

чення і зовсім не є обов’язковим для судів нижчої інстанції. Аргументують

це конституційною регламентацією принципу поділу влади.

Проте, думки, що судову практика все ж таки слід визнати джерелом

права, висловлювались ще у 20-40-х роках, а з 50-х змінилась різкою кри-

тикою, що була обумовлена політичним курсом на стабілізацію законо-

давства, на звуження кола джерел права. З метою усунення суперечності

між існуючими доктринальними настановами й реальними аспектами цієї

проблеми вчені намагались наділи судове тлумачення рисами конкретизуючої

нормотворчості.

Отже, необхідно визначити, чи можливо взагалі до кола джерел права

віднести які-небудь акти, що приймаються органами судової влади. Тради-

ційно виділяють такі ознаки, що характеризують нормативність актів органів

державної влади:

— формальна визначеність,

— спеціальна, встановлена законом, процедура ухвалення,

— публічність,

11

— ухвалення їх компетентним органом,

— загальнообов’язковість,

— наділення вищою юридичною силою,

— забезпечення державним примусом,

— неперсоніфікованість,

— багаторазове використання.

Перша ознака — формальна визначеність — вказує на специфічну форму

закріплення акта. Результати процесу судового тлумачення виражаються

у формі юридичних документів. У кримінальному процесі до них належать

вироки, ухвали, постанови. До них закріплені чіткі вимоги до актів, що ви-

носяться суддями. Однаковою мірою закон вказує і на процедуру ухвалення

судового акту (друга ознака), недотримання якої спричиняє незаконність

останнього, а також викликає інші процесуальні наслідки. Що стосується

третьої складової ознаки — публічності, то одним з принципів кримінального

процесу є його гласність, відповідно до якої передбачається публічне оголо-

шення всіх схвалюваних рішень. Крім того, в Україні створюється Єдиний

державний реєстр судових рішень. Проте такого оголошення недостатньо

для акта, що претендує на роль джерела права, адже ознайомитись з ним

повинно невизначене коло суб’єктів через офіційне опублікування, якому

підлягають в офіційному друкованому органі Верховного Суду України пос-

танови Пленуму Верховного Суду України з розглянутих ним питань.

Згідно з наведеними вище ознаками акт — джерело права — має при-

йматись компетентним органом держави. Будь-який державний орган може

приймати акти, які є нормами права, лише за умови наділення його такими

повноваженнями Конституцією України, проте суди такої функції не мають.

Але з цим можна не погодитись, оскільки Основний Закон закріплює право

кожного на судовий захист, а юрисдикція судів поширюється на всі правовід-

носини, що виникають у державі. Право на судовий захист не може бути

обмежено законом чи іншим актом. Саме тому відсутність норми права не

може бути підставою у відмові в правосудді. Правотворча діяльність суду

і парламенту суттєво відрізняється, і через це перша не може ні підміняти

другу, ні дублювати. Якщо законодавець визначає правову політику шляхом

видання норм права, то суд, як представник однієї з ГІлок влади, повинен’

це робити властивим саме йому способом.

Акт, що є джерелом права, має загальнообов’язковий характер. Як ві-

домо, судові рішення ухвалюються судами ім’ям України і є обов’язковим

для виконання на всій ії території. За умисне невиконання судових рішень

службовою особою законом встановлена кримінальна відповідальність

(ст.382 КК). Відповідно до ст. 403 КПК вирок, ухвала, постанова суду, що

набрали законної сили, є обов’язковими для виконання, а це означає, що

вони стають такими ж обов’язковими для виконання, як і закон. Але важ-

ливо те, що обов’язковими для виконання вони стають щодо осіб, яких без-

посередньо стосуються. А тому можна констатувати, що рішення місцевих

судів не можуть бути джерелами права, оскілки стосуються справ приватної

11

значущості, які мають суто індивідуальний, а не нормативний характер, не

розраховані на багаторазове застосування. Загальнообов’язковий характер

для судової практики мають постанови Пленуму Верховного Суду України.

Вони мають велике значення для забезпечення однакового розуміння за-

конів, містять важливі принципові рекомендації з питань, що виникають

при розгляді судових справ. Роз’яснення даються на підставі вивчення й

узагальнення судової практики, аналізів судової статистики, які здійсню-

ються в судових палатах Верховного Суду. Реалізація повноважень Пленуму

з надання роз’яснень з питань судової практики впливає на формування

судової практики всіх судів загальної юрисдикції. У самих постановах Вер-

ховний Суд неодноразово звертав увагу судів на необхідність урахування

положень в Їх діяльності, а також на те, що вони приймаються з метою

забезпечення правильного й однакового застосування процесуального зако-

нодавства, положень кримшальнопроцесуального законодавства, що ще раз

підкреслює обов’язковість Їх урахувань в судовій практиці. Рішення суддів,

що ігнорують сформульоване Пленумом положення, повинні бути скасовані

вищестоящим судом у зв’язку з неправильним застосуванням закону, ос-

кільки тлумачення останнього, подане в постановах Пленуму Верховного

Суду України, є зразком правильного його розуміння.

Що стосується такої властивості правового акта, як неперсоніфікованість,

тобто поширення дії на невизначене коло людей або на певну їх групу, а не

на конкретну особу чи конкретний випадок, необхідно зазначити, що рішення

судів виносяться в конкретній справі, вирішують правовідносини, що скла-

лись між певними суб’єктами права. Іншими словами, переважна більшість

рішень судів мають індивідуалізований зміст, що зумовлює віднесення Їх до

актів казуального тлумачення норм права. Неперсоніфікованим характером

наділені постанови Пленуму Верховного Суду України, вони містять най-

більш важливі й узагальнені висновки щодо тлумачення конкретної норми

права. Тому ці рішення є зразком для розуміння тлумаченої в них норми

й можуть використовуватись в практиці судів багато разів при розгляді

схожих справ.

Таким чином, можна зробити висновок, що судові акти можуть розгля-

датись як джерела права, але до Їх числа слід віднести тільки судові акти

правозастосовного нормативного тлумачення, винесені Верховним Судом

України, — постанови його Пленуму, а також опубліковану практику Вер-

ховного Суду України в конкретних правах.

Але тепер слід з’ясувати, яким саме джерелом вона може бути. Як вба-

чається, судову практику слід розглядати як судовий прецедент, створюючи

який, суд не може допустити ухвалення таких рішень, які змінювали б

закон або суперечили йому. У вітчизняній правовій системі прецедент — це

субсидіарне джерело права. Саме тому, навіть виносячи. рішення, що міс-

тить нову норму, суд тільки заповнює прогалину в правовому регулюванні,

орієнтує інші суди на однакове вирішення аналогічних справ або застосу-

вання розтлумачених норм, що виключає прийняття незаконних рішень. На

11

відміну від нормативно-правового акта, судовий прецедент є одночасно і

джерелом права, і правозастосовним актом.

Під судовим прецедентом слід розуміти вироблений судовою практикою й

підтверджений авторитетом вищої судової інстанції держави, опублікований

в офіційному друкованому органі Верховного Суду України зразок норматив-

ного чи казуального тлумачення норм права, який заповнює, доповнює або

тимчасово замінює нормативне регулювання певних суспільних відносин і є

обов’язковим для застосування в аналогічних справах чи при застосуванні

розтлумаченої норми права.

Як судовий прецедент у кримінальному процесі слід розглядати тільки а)

судову практику вищої судової інстанції — постанови Пленуму Верховного

Суду України та б) рішення по конкретних справах Верховного Суду України

— ухвали колегії суддів Судової палати по кримінальних справах, винесені

ними при провадженні по перегляду вироків, постанов та ухвал судів, а

також при перегляді судових рішень у порядку виключного провадження.

Судовим прецедентом вказані акти стають за умови набрання ними законної

сили, а також публікації їх в офіційному друкованому органі Верховного

Суду України — Віснику Верховного Суду України, в офіційному виданні

«Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах» або в

іншому офіційному друкованому органі Верховного Суду України.



уДосконАленнЯ ЗАконоДАвЧого

виЗнАЧеннЯ оргАніЗовАноЇ груПи

тА ЗлоЧинноЇ оргАніЗАціЇ

в кримінАльному коДексі укрАЇни

Інститут співучасті у вчиненні злочину, зокрема стійкі форми співучасті,

розроблений і визначений в законодавстві України про кримінальну відпові-

дальність досить ретельно і чітко. Але діяльність людини, як відомо, та її ре-

зультати не бувають бездоганними , що обумовлює постійне їх корегування

та вдосконалення. Це стосується і закріплення певних засобів боротьби з

організованими формами спільної протиправної взаємодії людей. Розглянемо

ч.ч. 3, 4 статті 28 КК України, які передбачають вчинення злочину організо-

ваною групою та злочинною організацією, для законодавчого вдосконалення

понять цих стійких форм співучасті.

Так, мета створення організованої групи полягає, відповідно до ч.3

ст.28 КК України, у скоєні одного та іншого (інших) злочинів, тобто не

менше двох (одного та іншого). Однак в науково-практичному коментарі за

11

ред. Е.Л. Стрельцова вказано, що: «под организованной группой понима-

ется устойчивое объединение трех и более лиц, предварительно сорганизо-

вавшихся для совершения одного или нескольких преступлений» (Научно-

практический комментарий. Отв. ред. Стрельцов Е.Л. Издание четвертое,

переработанное и дополненное. — Х.: ООО «Одиссей». — 2002. — с. 86).

Тобто передбачена можливість кваліфікації злочину, як скоєного у складі

організованої групи, якщо був наявний умисел на скоєння тільки одного

злочину. Більш того, аналогічне тлумачення наводиться і в п.9 постанови

Пленуму Верховного Суду України від 25.12.2005 року № 13, в якій зазна-

чено, що: «Під організованою групою належить розуміти внутрішньо стійке

об’єднання трьох і більше осіб, яке було попередньо утворене з метою

вчинення ряду злочинів або тільки одного, який потребує ретельної довгот-

ривалої підготовки». Очевидно, що подібні невідповідності з Кримінальним

кодексом України не можуть мати місце в правовому полі України.

В ч. 3 ст. 28 КК України при описі ознак організованої групи, які

обов’язково повинні бути встановлені при кваліфікації, вказується на не-

обхідність наявності «єдиного плану з розподілом функцій учасників групи,

спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи».

Безперечно, що для цілеспрямованого здійснення організованої злочинної

діяльності необхідна наявність відповідного плану, в якому розподілені певні

функції учасників організованої групи. Однак, вказівка на те, що «єдиний

план» повинен бути відомий всім учасникам групи викликає сумніви відносно

необхідності закріплення відповідного положення в законі. Оскільки існують

непоодинокі випадки, коли учасники організованої злочинної діяльності не-

поінформовані про дійсні плани організатора організованої групи, виконуючи

лише свою злочинну роль в більш масштабних злочинних проектах. Органі-

затор такої діяльності для забезпечення засекреченості та ізолювання, голо-

вним чином, себе від можливої кримінальної відповідальності не розкриває

всіх напрямків та подробиць, нюансів відносно скоєння злочину (злочинів).

Тому, вказівка даної ознаки в законі (ч. 3 ст. 28 КК України) ускладнює

процес доказування слідчим працівникам при кваліфікації суспільно небез-

печного діяння, як скоєного у складі організованої групи, а також передбачає

можливість пом’якшення покарання особам, які не знали про дійсні плани

організованої групи, але свідомо діяли у її складі.

Аналіз ч. 4 ст. 28 КК України дозволяє також зробити висновок, що

законодавче закріплення цілей злочинної організації підлягає корегуванню.

Це стосується вказівки на те, що однією з цілей злочинної організації є «за-

безпечення функціонування самої злочинної організації». Логічний аналіз ч. 4

ст. 28 допускає можливість створення злочинної організації тільки з метою

«забезпечення функціонування самої злочинної організації», оскільки цілі за-

значеної форми співучасті у злочині перераховані через сполучник «або». Але,

очевидно, що вказівка в законі на створення злочинної організації з вищеза-

значеною метою є недоцільною, оскільки відповідне забезпечення є однією

з необхідних умов діяльності злочинної організації, а не метою її створення.

120

Однією з цілей утворення злочинної організації, відповідно до ч.4 ст.28 КК

України, є безпосереднє вчинення її учасниками тяжких або особливо тяжких

злочинів. Отже, відповідно до тексту ч.4 ст.28 КК України метою такої органі-

зації має бути вчинення як найменше двох злочинів. А в постанові ВСУ від

23.12.2005 року № 13 п.10 передбачається «…вчинення тяжких або особливо

тяжких злочинів чи тільки одного, що вимагає ретельної довготривалої підго-

товки». Отже передбачена можливість наявності умислу для вчинення тільки

одного злочину. Такі різночитання, на мою думку, не повинні мати місце.

Для більш ефективного закріплення в законі засобів боротьби з ор-

ганізованою злочинністю, враховуючи вищенаведені зауваження, пропоную

викласти ч.3 ст.28 КК України у такій редакції «Злочин визнається вчи-

неним організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали

участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке

об’єднання для вчинення ряду злочинів або тільки одного, який потребує

ретельної довготривалої підготовки».

Викласти ч.4 ст.28 КК України в наступній редакції: «Злочин визнається

вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним

об’єднанням декількох осіб (п’ять і більше), члени якого або структурні час-

тини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з

метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів чи

тільки одного, що вимагає ретельної довготривалої підготовки, учасниками

цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших

осіб, або забезпечення функціонування інших злочинних груп».



необХоДимость ввеДениЯ в

ЗАконоДАтельство укрАинЫ

институтА ПробАции

Пробация — (англ. probation) — в уголовном праве США, Англии и ряда

других стран представляет собой вид условного осуждения, при котором

осужденный помещается на время испытательного срока, установленного

судом, под надзор специальных органов; возможен и ряд дополнительных

ограничений (не посещать определенных мест, воздерживаться от общения

с определенными лицами и тому подобные) [1].

Данный термин употребляется преимущественно в англосаксонских

странах и означает работу с условно осужденными, в ходе которой на них

возлагается исполнение определенных обязанностей и он помещается на