Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

11

легированной нормой, в которой законодатель дифференцировал бы ответс-

твенность за эвтаназию в зависимости от формы ее осуществления.

Как уже отмечалось, в настоящее время правовое регулирование отно-

шений, возникающих в сфере медицинской деятельности, отстает от пот-

ребностей в таком регулировании. В этой связи ряд социально-правовых

проблем порождает развитие трансплантологии, где наиболее сложной

проблемой, требующей правового регулирования, является процедура по-

лучения согласия на изъятие органов и (или) тканей человека. Относи-

тельно данной процедуры можно отметить, что в законодательстве ряда

стран для определения законности изъятия донорских органов и тканей,

действуют несколько моделей: 1) «модель испрошенного согласия», означа-

ющая, что без юридически оформленного согласия лица на использование

его органов и (или) тканей (или согласия родственников, когда умерший не

оставил подобного заявления) врач не имеет права производить изъятие;

2) «модель возражения», согласно которой необходимо предварительное

юридически оформленное возражение лица на изъятие его органов и (или)

тканей после смерти, при его отсутствии, врач имеет право на изъятие

донорских органов и тканей; 3) «модель острой необходимости», которая

предусматривает изъятие донорских органов и тканей человека после смерти

без наличия предварительного согласия умершего и его родственников.

В российском законодательстве, согласно ст. 8 ФЗ от 22.12.1992 г. № 4180-1

«О трансплантации органов и (или) тканей человека» (с изм.) установлена

презумпция согласия на изъятие органов и (или) тканей человека. На наш

взгляд, в законе должна быть установлена презумпция запрета на изъятие

органов и (или) тканей умершего человека для трансплантации, а также

необходимо дополнить УК РФ нормой, устанавливающей ответственность за

«незаконное изъятие органов и (или) тканей умершего для трансплантологии

или других целей». Кроме того, в уголовном законодательстве должна быть

предусмотрена ответственность за куплю-продажу органов и (или) тканей

человека, рекламу этих действий.

Весьма сложным является вопрос о правовой оценке использования эм-

бриона в качестве трансплантата. Действующее законодательство позволяет

привлечь к уголовной ответственности только за незаконное производство

аборта лицами, не имеющими медицинского образования соответствующего

профиля. В случаях, когда аборт в целях использования эмбриональных клеток

производится лицом на законных основаниях, ответственность по ст. 123 УК

РФ исключается. Кроме того, действующая редакция ст. 120 УК РФ также не

позволяет привлечь к уголовной ответственности за рассматриваемое деяние,

поскольку в ней говорится о принуждении к изъятию органов или тканей че-

ловека для трансплантации. В сложившейся ситуации, законодателю необхо-

димо восполнить этот пробел, введением новой статьи, предусматривающей

ответственность за «незаконный оборот органов, тканей, эмбрионов человека».

Следует отметить, что многие достижения биомедицины в силу своей

крайней востребованности применяются на практике, не получив надле-

12

жащей правовой регламентации. Так, согласно ст. 35 «Основ законодатель-

ства Российской Федерации об охране здоровья граждан», каждая совер-

шеннолетняя женщина детородного возраста имеет право на искусственное

оплодотворение и имплантацию эмбриона… Незаконное проведение искусст-

венного оплодотворения и имплантации эмбриона влечет за собой уголовную

ответственность, установленную законодательством РФ. Однако в УК РФ

отсутствует соответствующая специальная норма, что в свою очередь, тре-

бует введения нормы, предусматривающей ответственность за «незаконное

проведение искусственного оплодотворения или имплантации эмбриона».

Необходимо также выделить проблему криминализации генетических

манипуляций. Законодатели большинства зарубежных государств включили

в уголовное законодательство специальные нормы об ответственности за

генетические манипуляции. Однако уголовное законодательство России и в

этой части содержит пробел, несмотря на то, что ФЗ от 20 мая 2002 г. № 54

«О временном запрете на клонирование человека» (с изм. от 29 марта 2010 г.)

ввел запрет на клонирование человека впредь до дня вступления в силу

федерального закона, устанавливающего порядок использования технологий

клонирования организмов в целях клонирования человека, а также на ввоз

в Россию клонированных эмбрионов человека из-за рубежа и их вывоз из

страны. Действие настоящего Федерального закона не распространяется на

клонирование организмов в иных целях. Согласно ст. 4 названного закона

лица, виновные в нарушении положений закона, несут ответственность в

соответствии с законодательством РФ. Однако принятие указанного закона

не сопровождалось внесением дополнений в УК РФ. Представляется необ-

ходимым дополнить УК РФ специальной статьей, предусматривающей от-

ветственность за «клонирование человека и генетические манипуляции». На

наш взгляд, требуется также криминализировать «незаконное проведение

биомедицинских исследований человека или применение запрещенных ме-

тодов диагностики и лечения».

Рассмотренные нами направления совершенствования уголовного законо-

дательства, связанные с криминализацией некоторых преступлений против

жизни и здоровья, совершаемых медицинскими работниками не являются

исчерпывающими. Действующее уголовное законодательство не соответс-

твует по объему объективным потребностям охраны прав пациента в усло-

виях стремительно развивающегося научного прогресса, в принятых законах

заложена лишь теоретическая необходимость последующего внесения изме-

нений и дополнений в УК РФ, что, несомненно, требует их юридического

закрепления.

1



нАсильство в сім’Ї: Форми тА ШлЯХи

ПоДолАннЯ

Сім’я створюється, живе і розвивається завдяки взаємній любові, повазі

чоловіка та дружини, турботі одне про одного, про дітей та інших родичів.

Створюючи сім’ю, ніхто не думає, що їх може спіткати доля сусідів, де чо-

ловік зловживає алкоголем та б’є дружину і дітей. Однак, на жаль, явище

насильства у сім’ї досить поширене. Тисячі жінок та дітей, а іноді й чоловіки,

потерпають від образ, погроз, побоїв, психологічного тиску.

Для того, щоб захистити свої права, а також права та інтереси дітей,

які потерпають від насильства, незалежно від того, чи страждають вони від

насильства фізично, чи тільки є свідками насильства, важливо знати свої

права та розуміти суть і природу насильства [1, 4-6].

Насильство як специфічна форма міжособистих стосунків проявляється

в різноманітних сферах людської життєдіяльності, в тому числі в сімейному

житті.

Насильницькі дії, за визначенням Л. Аларкона, скоюються умисно й

спрямовані на досягнення певної (хоча й не завжди усвідомлюваної) цілі;

заподіюють шкоду (фізичну, моральну, матеріальну тощо) іншій особі; по-

рушують права й свободи людини [2, 3].

Насильство в сім’ї — будь-які умисні дії фізичного, сексуального, пси-

хологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню

до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи

члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду,

шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю.

Насильство в сім’ї може мати форми фізичного, сексуального, психоло-

гічного впливу та примусу.

Фізичне насильство — умисне нанесення одним членом сім’ї іншому

члену сім’ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело

до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров’я, на-

несення шкоди його честі і гідності (вбивство, нанесення фізичних пошкод-

жень).

Сексуальне насильство — протиправне посягання одного члена сім’ї на

статеву недоторканість іншого члена сім’ї, а також дії сексуального харак-

теру по відношенню до неповнолітнього члена сім’ї (зґвалтування, сексуальні

домагання).

Психологічне насильство — насильство, пов’язане з дією одного члена

сім’ї на психіку іншого члена сім’ї шляхом словесних образ або погроз,

переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна не-

впевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається

шкода психічному здоров’ю (покарання чоловіком дітей, при образі на жінку,

1

образа віросповідання, національної, расової та класової приналежності або

походження).

Економічне насильство — умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого

члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраж-

далий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті,

викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я (це вилучення або

обмеження коштів; контроль надходжень та фінансових витрат) [3].

Насильство в сім’ї є порушенням права особи на життя, права на повагу

до особистого і сімейного життя, житла, права на захист від нелюдського

або такого, що принижує гідність, поводження та інших прав гарантованих

законом. Найчастіше такі дії призводять до скоєння злочинів.

Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність

за такі насильницькі дії, як: умисне вбивство (ст. 115); доведення до са-

могубства (ст. 120); умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121); умисне

середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122); умисне легке тілесне уш-

кодження (ст.125); побої та мордування (ст. 126); необережне тяжке або

середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128); незаконне позбавлення

волі чи викрадення людини (ст. 146); торгівлю людьми чи іншу незаконну

угоду щодо людини (ст. 149); зґвалтування (ст. 152); примушення жінок до

статевого зв’язку (ст. 154); статеві зносини з особою, яка не досягла ста-

тевої зрілості та розбещення неповнолітніх (ст. 155-156); умисне знищення

або пошкодження майна (ст. 194) та ін.[4].

Державним комітетом статистики було проведено дослідження, яке пока-

зало що на протязі 8 місяців 2010 р. скоєно 1571 умисне вбивство і замах

на вбивство, 2571 умисне тяжке тілесне ушкодження, 450 зґвалтувань і

замахів на зґвалтування. Кількість потерпілих від злочинів за січень-сер-

пень 2010 р. становила 210,2 тис. осіб, з числа яких 71,2 тис. — жінки,

18,1 тис. — пенсіонери, 7,2 тис. — неповнолітні та 2213 осіб — діти до

14 років.

Насильство в сім’ї тягне за собою далекосяжні наслідки: розлади сну,

головний біль, депресії, високий рівень тривожності, страхи та фобії, різ-

номанітні соматичні розлади, іноді зловживання алкоголем чи наркотиками.

Деякі потерпілі від насильства роблять спроби самогубства.

Насильство над матір’ю тяжко впливає на розвиток та подальше життя

її дітей. У таких дітей, як правило, занижена самооцінка, спостерігається

деструктивна поведінка, їм важко адаптуватися в суспільстві. Вони часто

виростають алкоголіками та наркоманами.

Таким чином, зростання насильства щодо жінок є глобальною проблемою.

Гостро вона стоїть і для України, як серйозна перешкода для досягнення

рівноправності та дотримання прав жінок. Залишається надія на прийняття

прозорих законів і удосконалення Національної стратегії поліпшення ста-

новища жінок в Україні. Ми переконані, що створити нову незалежну де-

мократичну державу неможливо без кардинального поліпшення становища

жінки в суспільстві.

1

Державі потрібно підтримувати створення нових жіночих організацій (у

тому числі й фінансово); розробляти програми допомоги жінкам у кризових

ситуаціях, особливо в сільських регіонах,; налагоджувати обмін досвідом,

розповсюджувати інформацію про проблему домашнього насильства та

шляхи її подолання; реформувати систему покарань шляхом закріплення, у

виді додаткового покарання обов’язкову участь у реабілітаційних програмах,

з метою боротьби з сімейним насильством.

У боротьбі суспільства з насильством в сім’ї важливу роль відіграє ук-

ріплення Інституту сім’ї, в якій панує повага один до одного та виховується

почуття рівності всіх членів сім’ї.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Федькович Г.В., Поцюрко Р.І. — Насильство в сім’ї та майнові права

подружжя. — Львів: Видавництво Національного університету «Львівська

політехніка», 2007. — 60 с.

2. Кочемировська О.О., Ходоренко А.А. Індикатори прихованих форм

сімейного насильства щодо жінок та їх застосування в практиці дільничних

інспекторів міліції. Методичний посібник. — Харків: Східно-регіональний

центр гуманітарних ініціатив, 2006 р. — 32 с.

3. Про попередження насильства в сім’ї: Закон України — Відомості

Верховної Ради України — 2002 — № 10 — Ст. 70.

4. Кримінальний кодекс України (зі змінами та доповненнями станом

на 10 січня 2010 року). — Х.: Одисей, 2010. — 304 с.



норми тА ЗвиЧАЇ кримінАльноЇ

субкультури в контексті Проблем

ДіЯльності ПенітенціАрниХ устАнов

До найбільш важливих з соціально-психологічної точки зору елементів

кримінальної субкультури належать групові норми і правила поведінки, які

є головним детермінантом поведінки особи в умовах ізоляції.[8,46]

Засуджені постійно знаходяться на «перетині» двох нормативно-ціннісних

систем — формальної, або офіційної (норми її встановлені і санкціоновані

державою і закріплені в законодавстві), і неформальної. Формальні норми

носять, як правило, характер що регламентує і диктує індивідові певні пра-

вила поведінки. Неформальні норми діють в мікрокругах засуджених у формі

традицій та звичаїв.[7,184]

На традиції засновано культурне життя суспільства.[6,459] Живучість

кримінально-злочинних традицій головним чином обумовлена їх постійним

1

впливом на свідомість злочинців, відбиваючись в який, вони стають частиною

кримінальної субкультури.[1, 223]

Живучість кримінально-злочинних традицій і звичаїв — об’єктивне

явище, обумовлене відповідною реакцією антигромадських елементів на за-

конні вимоги правоохоронних органів і суспільства в цілому. Потрапляючи

до виправних установ і в’язниці, засуджені попадають під вплив професійних

злочинців, в слідстві чого багато хто з них засвоює певні моделі поведінки,

включається в групи з негативною суспільною мотивацією, налагоджує певні

зв’язки із закоренілими злочинцями, які підтримуються і після звільнення з

місць позбавлення волі.[5,97]

Складається система норм поведінки, а також нормопорядок, тобто пра-

вила застосування «своїх» законів, порядок виконання санкцій неформальних

«кодексів поведінки». Оскільки утворюється система норм поведінки, що

паралельно діє, створені всі умови для її конфлікту з офіційними прави-

лами.[4,328]

Неписані закони, що панують в місцях позбавлення волі, присікають

не тільки будь-яке відхилення від норми, але і терпиме відношення до та-

кого відхилення, приводить до парадоксальної ситуації, коли люди стають

яскравими прихильниками того, від чого самі страждають. Порушення не-

формальних норм поведінки — а їх велика кількість: як поводитися з пред-

ставниками протиборчих сторін, як відповісти на образу, як вести розмову

з адміністрацією і так далі — суворо карається.[9,125]

Неформальні санкції, що припускають спричинення фізичної шкоди вин-

ному, в купі з крайнім індивідуалізмом сприяє зміцненню культу грубої

фізичної сили. Фізично сильна людина в умовах співтовариства засуджених

швидше займе лідируюче положення, ніж розумний, але слабкий. Звичайно

ж лідер не може затверджуватися тільки за рахунок фізичної сили. Але в

умовах в яких ради збереження існуючого порядку потрібно бути не стільки

гнучким, скільки жорстким, коли цей порядок зберігається не за рахунок по-

шуку різноманітних варіантів, а через постійне відтворення ідентичних ситу-

ацій, сприяє появі лідерів, які не стільки уміють найти новий варіант, скільки

провести в життя апробовані рішення, не стільки переконати, скільки наса-

дити. Засудженому, такому, що не володіє такими якостями, залишається

зайняти нейтральну позицію, яка вимагає беззастережної лояльності, навіть

якщо він з нею не згоден. [3, 58]

Неформальні санкції звертаються на єдине благо, яке є у засуджених,

— фізичне здоров’я і життя.

Психологічні наслідки суворості санкцій в тому, що середовище місць

позбавлення волі привчає до жорстокості. Звичайно, у якоїсь частини жор-

стокість викликає протест. Але частіше жорстокість тільки сприяє ескалації

насильства. Жорстокість «миру в’язниці» викликана не властивостями зло-

чинців, а умовами життя в неволі.[2,96]

Безумовно, викорінювання норм і звичаїв в кримінальному середовищі, як

і викорінювання самої кримінальної субкультури в місцях позбавлення волі,

1

завдання дуже складне, і в процесі виконання вимагає вирішення великого

комплексу супутніх проблем в пенітенціарній системі, що склалися на сьо-

годнішній день. Проте варто відзначити, що виконання даного завдання є

одним з найважливіших для місць позбавлення волі. Оскільки неприйняття

засудженими офіційних норм і правил поведінки в пенітенціарних установах,

робить неможливим самe виправлення засуджених.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современ-

ность. — М., 1990. — 256 с.

2. Хохряков Г.Ф. Парадоксы тюрьмы. — М.: Юрид. лит., 1991.- 224с.

(«Проблемы, дискуссии, предложения»).

3. Хохряков Г.Ф. Формирование правосознания у осужденных: Учебное

пособие. — М.: ВНИИ МВД СССР, 1985. — 84с.

4. Хохряков Г.Ф. Криминология: Учебник / Отв. ред. В.Н.Кудрявцев.

— М.: Юрист, 1999. — 511с.

5. Кримінологія. Особлива частина: Навчальний посібник для студентів

юридичних спеціальностей вищих закладів / І.М. Даньшин, В.В. Голіна,

О.Г. Кальман; За редакцією І.М. Даньшина. — Харків: Право. 1999. — 232 с.

6. Философский энциклопедический словарь.- М., 1998.- 809 с.

7. Лукашевич С. Кримінальна субкультура як один із факторів негатив-

ного впливу на засуджених. // Вісник Академії правових наук України. –Х.,

№1(24) — 2001.– с.128-189.

8. Мокрецов А.И. Личность и процессы внутригруппового взаимодейс-

твия заключённых в условиях пенитенциарных учреждений. // Личность пре-

ступника и предупреждение преступлений. Сборник научных трудов. — М.:

ВНИИ МВД СССР, 1987. — с.43-46.

9. Хохряков Г.Ф. Зона антивоспитания. // Человек. Изд.-во наука, 1991.-

№1. — с.121-127.



ЗлоЧини вЧинені нА тлі рАсовоЇ,

нАціонАльноЇ, релігіЙноЇ вороЖнеЧі:

ПриЧини тА нАсліДки

Проблема дослідження злочинів, скоєних на ґрунті расової, національної,

релігійної ворожнечі, є відносно новою для вітчизняної доктрини кримі-

нального права порівняно з аналогічними дослідженнями у західноєвропей-

ських країнах та США. Це, перш за все, пов’язано з історично-культурним

контекстом та практичною значимістю проблеми. Однак, суттєва різниця

1

у історичних коренях, масштабах, формах прояву та реакції держави і гро-

мадськості на це явище не дозволяє беззастережно переймати їх досвід.

Існує потреба у переосмисленні існуючих надбань світового співтовариства

та власному аналізі проблеми відповідно до сучасних реалій і специфіки саме

країн пострадянського табору [1].

Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конс-

титуційні права і свободи та є рівними перед законом [2]. Передбачена у

ст.161 Кримінального кодексу України (далі КК України) відповідальність

за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної

належності або ставлення до релігії є однією з гарантій прав громадян, що

розглядаються [3].

Вчинення дій, передбачених ст. 161 КК України може діставати вияв і

у одночасному вчиненні діянь, передбачених іншими статтями КК України

наприклад, 157, 162, 163, 175, 179, 180 тощо. За наявності у діях особи

ознак інших складів злочинів, вони підлягають кваліфікації за сукупністю

злочинів — за ст. 161 КК України та іншою відповідною статтею [4].

Звернемося до загальноприйнятого тлумачення поняття ворожнечі:

«Ворожнеча — відносини й дії між ким-небудь, пройняті ненавистю, недобро-

зичливістю» [5]; а «Ненависть — почуття великої неприхильності, ворожості

до кого-, чого-небудь»[5].

Проблема расизму є особливо актуальною для реґіонів із поліетнічним

складом населення, де характер міжнаціональних відносин відіграє надзви-

чайно важливу роль. Прикладом такого українського реґіону є Південь, що

суттєво відрізняється від інших, за національним складом населення. Тут

проживають представники 133 національностей. Варто зазаначити, що особи

некорінної національності складають понад 45% населення, тоді як, загалом,

по Україні цей показник дорівнює 26,4%[6].

При цьому не можна забувати, що в умовах глобалізації етнічні групи

прагнуть зберегти себе, свій історичний досвід, свою унікальну культуру й

релігію. Сучасні держави у своїй більшості є поліетнічними та багатокон-

фесійними, тому сьогодні практично не існує країн, де б не відбувалися

конфлікти на етнічному і/або релігійному ґрунті.

Існування расової, національної чи релігійної ворожнечі в сучасних умовах

зумовлюється головним чином:

— низьким рівнем освіти та культури населення;

— прорахунками у державній етнорелігійній політиці;

— нестабільністю й невпорядкованістю діяльності соціальних інститутів;

— відсутністю необхідних засобів впливу з боку органів державної

влади і управління, правоохоронних органів тощо;

— кризовими явищами в економіці;

— глобалізацією, яка прискорює міграцію, змішування рас, етносів,

культур, релігій та звичаїв, що призводить до взаємного непорозуміння,

роздратування, неповаги до «їхніх» (чужих) поглядів, звичаїв, традицій, упо-

добань, стилю життя, тощо [6].

1

Тому ми вважаємо, що в Україні треба вести вмілу політику по вирі-

шенню проблеми порушення рівноправності громадян в залежності від їх

раси, національності або ставлення до релігії, не дискримінуючи корінне

населення та мігрантів, а вирішуючи питання, що породжують ворожнечу

між цими великими групами суспільства, а саме низький рівень життя в

Україні, кризові явища в економіці, а також культури населення. Тому що

людину треба судити за її вчинками, а не за расою чи віросповіданням.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Борьба с преступлениями на почве ненависти в регионе ОБСЕ:

обзор статистики, законодательства и национальных инициатив / пер. с англ.

Е. Постникова/. Опубликовано Бюро ОБСЕ по демократическим институтам

и правам человека, 2006.

2. Конституція України (зі змінами та доповненнями). Відомості Вер-

ховної Ради, 1996, N 30.

3. Кримінальний кодекс України (зі змінами та доповненнями). Відо-

мості Верховної Ради, 2001, N 25-26

4. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України

(2-е вид., перероб. та доп.)/ За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка,

Є.В. Фесенка. — К.: Дакор, 2008. — 1428с.

5. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод.,

допов. та CD / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. К.; Ірпінь: ВТФ «Перун»,

2007. — 1736 с.

6. Захарченко А. Шляхи та механізми подолання проявів ксенофобії на

півдні України/ А. Захарченко// Реґіональний філіал НІСД у м. Одеса Елек-

тронний ресурс. Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/Monitor/Juni/13.

htm.

ДеПенАліЗАціЯ ЗлоЧинів Проти

беЗПеки виробництвА

Встановлення караності в законі і практика застосування покарань су-

дами повинні забезпечувати досягнення цілей і невідворотності покарання,

можливість його індивідуалізації і, нарешті, економію каральних засобів.

Цим вимогам вітчизняної кримінальної політики повинні бути підпорядко-

вані і характер кримінально-правових санкцій, і практика їх застосування.

При цьому разом із загальними принципами кримінальної політики, що вжи-

ваються відносно всіх злочинів, слідує, очевидно, визначити особливості

кримінальної караності окремих категорій злочинів, зокрема, злочинів проти

безпеки виробництва.

10

В цілях забезпечення більшої гнучкості відповідно до характеру і сту-

пеня тяжкості правопорушення, особи і біографії правопорушника, а також

з інтересами захисту суспільства і щоб уникнути невиправданого засто-

сування тюремного ув`язнення система кримінального правосуддя повинна

передбачати широкий вибір мір, не пов’язаних з тюремним ув`язненням, від

досудових до післясудових мір. Число і види мір, не пов’язаних з тюремним

ув`язненням, повинні визначатися так, щоб залишалася можливою послідов-

ність вироків. Застосування мір, не пов’язаних з тюремним ув`язненням, по-

винне йти шляхом депеналізації і декриміналізації і не повинно ускладнювати

або уповільнювати зусилля, що докладаються в цьому напрямі [2].

На сучасному етапі розвитку вітчизняного кримінального законодавства,

такий напрямок кримінально-правової політики, як депеналізація злочинів,

отримав у своєму розвитку нового поштовху. Це було зумовлено тим, що

і вітчизняний, та й зарубіжний досвід застосування кримінального законо-

давства з усією наочністю показав з одного боку обмеженість можливостей

покарання в досягненні мети загальної та спеціальної превен ц ії, а з іншого

— ті значні матеріальні та духовні затрати, які пов’язані із застосуванням

покарання [4].

Депеналізація — це такий напрямок кримінально-правової політики

держави, який полягає в передбаченні у законі про кримінальну відпові-

дальність і застосування судами підстав звільнення особи від кримінальної

відповідальності або від покарання. У кримінальному кодексі України 2001

року перелік підстав, за яких особа може бути звільнена від кримінальної

відповідальності передбачений в цілій низці статей як Загальної (розділ IX

. «Звільнення від кримінальної відповідальності»), так і Особливої частин

[1].

Слід розрізняти депеналізацію в законі, коли законодавець допускає

можливість відмови від покарання, і депеналізацію на практиці, коли право-

застосовчі органи не застосовують передбачені законом санкції, замінюючи

їх іншим видом відповідальності (суспільного, адміністративного характеру).

Депеналізація на практиці нерідко має місце тоді, коли санкція (або норма

в цілому) не має практичного застосування. Прикладом можуть служити,

зокрема, ст.ст. 273, 274, 275 КК України. Причини їх незастосування різні:

недосконалість самих норм, недосконалість їх санкцій, причини суб’єктивного

характеру (недооцінка небезпеки діяння з боку працівників правоохоронних

органів тощо).

Крім того, як показують статистичні дані, матеріалів, що направляються

в прокуратури для порушення кримінальних справ за фактами нещасних

випадків на виробництві, стає все більше, а порушених кримінальних справ

— менше. Тому в судах справи досліджуваної категорії розглядаються украй

рідко. Крім того, аналіз судової практики у справах про злочини, які пере-

дбачені ст.ст. 271, 272 КК України свідчить про ліберальний підхід судів

до реалізації кримінальної відповідальності. Покарання, що призначаються

судом, за порушення правил охорони праці, як правило, не пов’язані з їх