2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

189

9 КЛАС

на козацьку старшину. Це, здавалось би, повинно послаблювати народне

начало в його характері. Але саме доля України, рідного народу визнача

ють сенс життя Шрама. Герой посвоєму бачить проблему й шляхи її роз

в’язання, і народ ніколи не був для нього чужим. Звідси й спорідненість

характеру Шрама з характером героїв українських народних легенд, істо

ричних пісень та дум. Згадаймо славного кошового отамана Сірка, що,

вболіваючи за долю рідного краю, збирає козацьку раду і закликає

хлопцівмолодців сідлати коней та виступати в похід проти ворога. Або

характерні для запорозького лицарства зневага до небезпеки, закоханість

у степ, у безмежний простір, що також є прикметою української вдачі.

Ці ж риси властиві й герою роману Шрамові.

Мотив дороги, як і в народній творчості, також підкреслює в героях

твору їхню козацьку витривалість та відвагу, що виявлялися у далеких

і виснажливих походах, тяжких боях. Показовим тут є епізод битви Ки

рила Тура та Петра Шраменка, хоч він і має відтінок безрозсудності та

нерозумної завзятості.

Крізь призму народного світосприйняття подає П. Куліш і характери

Сомка та Брюховецького. Основним критерієм оцінки їхніх вчинків

є відданість Україні.

Сомко наділений характерними рисами українського полководця

і державного діяча. Йдучи за літописними та фольклорними оповідан

нями, автор пише, що «він був воїн уроди, возраста і красоти зело див

ної». Постійні епітети та порівняння, інші деталі портрета підкреслюють

у характері такі ідеальні риси народного героя як лицарство, гідність,

чесність, відданість та мудрість. Ідея сильної української держави згур

тувала навколо нього багатьох представників тогочасного суспільства.

За народною традицією йшов П. Куліш у змалюванні характеру Брю

ховецького. Іванець, як його називали козаки,— це образ політичного ка

р’єриста, подібного до Барабаша з українських народних дум та історич

них пісень. Він — прямий антипод Сомка, тому поданий у різко сатиричному

плані: від портрета до вчинків та дій. Це передає народну оцінку таких істо

ричних персонажів.

Ще один яскравий тип характеру в романі — це Кирило Тур. Його

життєва філософія — філософія свободи, любові, відваги й відчайдуш

ності. Цим він нагадує славнозвісного козака Мамая з народних легенд

та запорожцівхарактерників.

Важливим ідейноестетичним чинником у «Чорній раді» є народна куль

тура, яка пронизує різні сфери буття людини. Це й народна поезія, і побут,

і релігія, і звичаї, і обряди. Та й природа в системі духовних і моральних

цінностей народу завжди виступала могутнім фактором формування не лише

емоційності української вдачі, а також джерелом любові, миру й злагоди.

Згадаймо опис переживань молодого Шраменка через нерозділене кохання.

У своїй сукупності вони й відтворюють атмосферу національного життя,

у якій формуються національні характери українців.

190

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА РОМАНУ П. КУЛІША «ЧОРНА РАДА»

Історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 р.» Пантелеймон Куліш

творив тоді, як Шевченко писав вірші «Три літа», а Микола Костомаров

ґрунтовне дослідження з історії України «Богдан Хмельницький». Куліш

писав текст водночас російською і українською мовами. Окреме видання

з’явилося аж 1857 року. Серед перших читачів роману був Тарас Шев

ченко. «Я вже в другий раз читаю «Чорну раду» Куліша, і як прочитаю,

то напишу йому прездоровенний мадригал»,— писав він, повертаючись

із заслання. Безперечно, роман Куліша був значною подією.

Відомо, що джерелом «Чорної ради», як і низки віршів «Три літа», як

і монографії «Богдан Хмельницький», є козацькі літописи XVII—XVIII

століть. Зокрема Кулішів роман на одній із найвидатніших істориколіте

ратурних пам’яток і водночас найдостовірніших історичних джерел XVII

століття — на «Літописі Самовидця», про що й сам Куліш признається

в епілозі.

В основу роману також покладено козацький літопис Григорія Гра

б’янки про події в Україні 1663 року. Навіть прототипом одного з героїв

романа — полковника Івана Шрама — був реальний історичний персо

наж полковник Іван Попович.

Звернення Куліша до історії рідного народу не випадкове.

Ідеї національного відродження, народності і демократизму, що па

нували в середовищі патріотично настроєної української громадськості,

ґрунтувались на історичному матеріалі та фольклорній стихії. Другим

важливим чинником став романтизм, характерною рисою якого було звер

нення до історичного минулого. На початку XIX століття на історичну

тему переважали твори поетичного жанру. Тому художнє втілення тем

та образів української історії, зокрема козацької доби, в жанрі роману було

актуальним завданням нашого письменства.

В основу сюжету роману автор поклав літописне оповідання про істо

ричні події «чорної» ради, яка відбулася 17 і 18 червня 1663 року на око

лиці Ніжина. Внаслідок несприятливих для України суспільнополітичних

обставин після смерті Б. Хмельницького почався розкол єдиної політич

ної цілості України — на Правобережжя і Лівобережжя. На Правобережжі,

яке залишилось під зверхністю Польщі, гетьманував Павло Тетеря. На Ліво

бережжі, яке, всупереч Переяславській угоді 1654 року, підпорядкувала собі

Росія, точилася гостра боротьба між кількома претендентами на булаву.

Кошовому отаманові Івану Брюховецькому завдяки підтримці царської ад

міністрації і за допомогою демагогічних обіцянок вдалося схилити на свій

бік Запоріжжя, козацьку чернь і низи суспільства і на «чорній раді»

«доскочити булави». Так розгорілося полум’я соціальної ненависті, грабун

ку, вбивств значніших козаків: Якима Сомка, Василя Золотаренка та

кількох інших полковників було страчено, чимало старшин заслали до

Сибіру. На тлі таких історичних подій розгортається романтичне кохання

героїв роману Петра Шраменка і Лесі Череванівни.

191

9 КЛАС

П. Куліш, прихильний до городових козаків, водночас негативно ха

рактеризує політичну роль Запоріжжя. Воно, як вважає автор, стало істо

ричним анахронізмом і перетворилося на джерело соціальних зворушень,

що зсередини підривало незміцнілу молоду українську державність: «Те

пер хто йде на Запоріжжя? Або гольтіпака, або злодюга, що боїться ши

бениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять

там, окаянні, в Січі да тілько п’янствують». Проте Куліш не відмовляє

січовим братчикам у патріотизмі, хоробрості, здатності до самопожерт

ви, побратимства, за які вони «припадали до душі всякому» українцеві.

Змальовуючи детально картину «чорної ради», Куліш довіряє Самовид

цеві як свідкові, єдиному літописцеві й сучасникові, що зобразив її до

дрібниць. Романіст не наслідує літопису дослівно, а творчо трансформує його

ідеї та образи. Фрагментами, генетично пов’язаними з козацькими літопи

сами, наскрізь пройняте художнє полотно «Чорної ради»: від зображення

становища українського суспільства напередодні національновизвольної

війни і до останнього розділу роману (страта Сомка і смерть Шрама).

Таке використання джерел було природне для давнього українського пись

менства. Про це свідчить і творчість Т. Г. Шевченка, М. Костомарова, І. Не

чуяЛевицького, І. Франка, Лесі Українки й інших художників слова.

МАРКО ВОВЧОК

Доповідь про письменницю

Марія Олександрівна Вілінська (у першому шлюбі — Маркович, у дру

гому — ЛобачЖученко; літературний псевдонім — Марко Вовчок)

народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської гу

бернії у дворянській сім’ї. Навчалась у приватному пансіоні

в Харкові, жила в Орлі у своєї тітки як вихователька її дітей. Узявши шлюб

з українським фольклористом та етнографом О. Марковичем, жила в Чер

нігові, Києві, Немирові. Незабаром виїхала до Франції, оселилась у Па

рижі. Повернувшись до Росії, жила в Петербурзі, співробітничала в жур

налі «Отечественные записки». Пізніше разом з другим чоловіком

М. ЛобачемЖученком мешкала в різних регіонах Російської імперії. По

мерла письменниця 28 липня 1907 р. в Нальчику.

Творчість Марка Вовчка розпочалась у другій половині 50х рр. Свої най

кращі оповідання з українського народного життя письменниця створила під

час перебування в Немирові. Написані тоді твори побачили світ як окрема збірка

під назвою «Народні оповідання» (1857). У них авторка звернулася до теми

жіночої недолі, зумовленої соціальним безправ’ям. Вона рішуче виступила про

ти соціальної дискримінації народних мас. У повісті «Інститутка» Марко Вов

чок гостро критикує кріпосну систему, що згубно позначається не лише на житті

пригноблених, але й на моральному обличчі самих кріпосників.

Перу письменниці належить також чимало творів, написаних російсь

кою і французькою мовами.

192

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ПРАГНЕННЯ НАРОДУ ДО ВОЛІ

У ПОВІСТІ МАРКА ВОВЧКА «IНСТИТУТКА»

Провідна тема творів Марка Вовчка — змалювання життя за

кріпаченого селянства і його прагнення до волі. Оповідання й повісті

письменниці є чудовим продовженням антикріпосницьких мотивів по

езії Тараса Шевченка.

Авторка показала поступове наростання гніву поневоленого народу

по відношенню до своїх визискувачів. Від зітхання, стогону й сліз — до

непокори, до відкритого виступу проти поміщицької сваволі — такий

шлях проходять герої повісті «Інститутка» та «Народних оповідань».

Вони починають розуміти необхідність саме активної боротьби як єди

ного засобу позбутися важкого ярма.

Особливо яскраво зображено це у повісті «Інститутка». Стара по

міщиця та її кріпаки чекають приїзду молодої пані, яка закінчила в місті

інститут і має повернутися у свій маєток повновладною господинею.

Ніхто з невільників не гадає, яке горе на них чекає з приїздом молодої

поміщиці. Люди не можуть допустити й думки, що панночка буде гірше

лютої змії, що від неї нікому не буде життя. Навпаки, селяни сподіва

ються на покращення свого становища. Та марними були ці рожеві спо

дівання.

Пані «інститутка» відразу показала гострі зуби. Вона вередлива, сва

вільна, брутальна й жорстока особа. Велику насолоду їй приносять

людські муки. Якби могла, вона б і уві сні знущалася з кріпаків, бо вони,

вважає поміщиця, її власність, мовчазні виконавці її примх.

Найбільше дістається від «інститутки» її покоївці — лагідній, добрій,

спокійній Устині. Кріпачка мовчки зносить побої, знущання і лише ди

вується: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!» Але згодом

і в Устини вибухає гнів проти поміщицького свавілля. Вона не змогла

залишатися німим свідком панського знущання над старою бабусею

кріпачкою. Ступивши на її захист, дівчина тим самим боронила і свою

людську гідність.

Устину рішуче підтримав її чоловік Прокіп. Коли поміщиця хотіла

вдарити її, він схопив пані за обидві руки, гримнувши: «Годі, пані, годі!

Цього вже не буде! Годі!» А панові, який прибіг на крик, мовив:

«Не підходьте, пане, не підходьте!»

Дорого обійшовся Прокопові цей виступ. Поміщик, який вважав себе

паномлібералом, віддає його в солдати. Та цим Прокіп здобув волю

Устині. «Воля!— покрикне він,— воля! Та на волі і лихо і напасть — ніщо

не страшне. На волі я гори потоплю! А кріпаку хоч як щаститься, усе

добро на лихо стане». Ставши «солдаткою», Устина переїздить у місто.

Вона ніби на світ народилася. Навіть важка праця на чужих не затьма

рює найдорожчого, що в неї тепер є,— волі. Та воля ця відносна й не

повноцінна. Адже Устина залишилася самотньою, бо чоловік із солда

тами пішов у похід і невідомо, коли він повернеться.

193

9 КЛАС

Прагнення кріпаків до волі показала Марко Вовчок також і в образах

Катрі та Назара — молодого подружжя кріпаків.

Працьовита, щира Катря сподівається вмилосердити поміщицю своїм

старанням. Вона хоче, щоб пані зглянулась над її горем. Важко захворіла

дитина... Та де там! Катря мусить панам обід зварити і вечерю приготувати,

і город скопати. А пані лає її та виказує, що й ледача вона, і хліб її дурно їсть...

Терпець кріпачки уривається. Коли дитина померла, а Катрю хвору

гонять на роботу, вона кидає гнівно панам: «Тепер я вже не боюсь вас!

Хоч мене живцем із’їжте тепер!». Катря знає ціну панському співчуттю.

Коли пан пожалівши, поклав їй на плече карбованця, вона наче гидку жабу,

скидає в траву ті гроші.

Молода жінка божеволіє й гине, а її чоловік Назар втікає. Прощаю

чись з Прокопом і Устиною, він говорить, що буде вільним хоч півроку...

В уста Назара письменниця вкладає прислів’я — мрію народу про волю:

«Мандрівочка — рідна тіточка».

Глибоко реалістичні образи Устини, Прокопа, Катрі, Назара відобра

жають характерні риси життя, думок і прагнень кріпаків. У першу чер

гу — це жадання волі.

У творах Марка Вовчка лунає прокляття кріпосництву.

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УСТИНИ І ПАННОЧКИ

(За повістю Марка Вовчка «Інститутка»)

«Інститутка» — це перша в українській літературі соціальна повість,

глибоко реалістичний твір про відносини між панами та кріпаками.

Письменниця з великою правдивістю змалювала тяжке становище

кріпаків і викрила та засудила паразитичний спосіб життя тогочасного

панства. Найкраще це показано на образах Устини і панночки.

Селянська дівчина Устина, від особи якої ведеться розповідь, не лише

свідок подій, але й їх учасниця, головна героїня повісті. Ще з дитинства

вона залишилася сиротою і виховувалась у чужих людей, які байдуже

ставились до неї. Коли Устина підросла, її забрали до панського двору.

Там Устина відчула весь тягар кріпацької неволі. А тому заповітною

мрією була воля. «Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало...»

— говорила вона. Вона така ж чиста, ніжна і чутлива душею, як і інші

молоді героїні Марка Вовчка, але значно життєрадісніша, здатна до муж

ньої боротьби. Бадьорістю і силою дихає розповідь Усті. Жива спосте

режливість і гаряче співчуття до чужого горя поєднуються у ній з ак

тивним відгуком на події, з надією на краще майбутнє. Усе життя Устина

поривалась до волі, хоча ще не знала, як її здобути.

Панночка також сирота, але життя в неї склалось зовсім інакше.

Жила вона в розкошах, на утриманні своєї бабусі, багатої поміщиці,

виховувалась в інституті. Лінива і тупа від природи, в інституті для

«благородных девиц» вона лінувалась учитися. Вона тільки трохи бра

лась до французької мови, більше до музики і танців, щоб було чим

194

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

«себе між людьми показати». Це, миле з лиця, а насправді дегенератив

не, себелюбне створіння, прибувши з інституту в маєток, за короткий

час стало прокляттям не тільки для покоївки Устини, а й для всіх

кріпаків. Стара поміщиця задовольняла найменші примхи панночки

і мріяла віддати її, свою онучку, за князя. Та інститутка покохала не

багатого полкового лікаря. Це кохання не робить її щасливою, бо вона

вважає, що щастя людини — в багатстві. З великою радістю дізнаєть

ся вона про те, що в її судженого є невеликий хутір і що стара поміщи

ця обіцяє віддати їй свій маєток Дубці. Після одруження панночка

одразу ж взялася за здійснення своїх планів: збільшити багатство

в кілька разів, стати заможною і незалежною ні від кого поміщицею.

З метою збільшення свого багатства вона посилює експлуатацію

кріпаків.

Соціальне походження Устини і панночки зумовило їх ставлення до

простих людей. Устина щира і привітна зі своїми подругами. Вона з ве

ликою повагою ставиться до бабусікріпачки, заступається за неї, коли

панночка починає її бити. У місті Устина співчутливо ставиться до ста

ренької хазяйки, допомагає їй чим може. Інститутка ж із презирством

і зневагою ставиться до селянкріпаків і бідніших від себе, знущається

з них. «Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи,— каже пись

менниця.— Усе пригнула посвоєму молода пані».

Устина неписьменна, але в неї багатий життєвий досвід, вона спо

стережлива, може робити правильні висновки з побаченого і пережи

того, добре розбирається в людях. Панночка ж, навпаки, закінчила інсти

тут, але ніяких знань не придбала.

Устина приваблює не лише життєвою мудрістю, але й глибиною та

щирістю почуттів. Одружившись із Прокопом, вона стає ніжною і чуй

ною дружиною, залишається на все життя вірною своєму коханому, яко

го за непокірність віддали в солдати.

Зовсім інші поведінка і почуття інститутки. Випещена і розніжена,

вона не здатна на глибокі і щирі почуття. Навіть свого чоловіка панноч

ка «якось чудно, не полюдському любила», крутила ним, як хотіла, на

сміхалася над його «добрістю», аж доки не зробила його «квачем», як

влучно висловився про пана Назар.

Мова Устини проста, лагідна; панночка ж говорить грубо і лайливо.

У звертанні до кріпаків у неї переважають грубі слова (гадина, дурна,

ледащо), лайка («Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!»).

У цьому образі втілені типові риси поміщиківкріпосників середини

XIX століття. В образі ж Устини втілено найкращі риси трудового на

роду: доброта, чесність, працьовитість, волелюбність. Устина схвалює

вчинок Назара і свого чоловіка, разом з яким залишає панський двір.

У повісті «Інститутка» Марко Вовчок дає зрозуміти, що такі деспо

тичні панночки були не поодинокі, що такий тип нелюдів витворила

кріпосницька система...

195

9 КЛАС

ЧОГО КРІПАЧКА УСТИНА МОЖЕ НАВЧИТИ ЛЮДЕЙ ВИСОКОГО

СОЦІАЛЬНОГО СТАНУ ТА НАШИХ СУЧАСНИКІВ?

План

І. Повість «Інститутка» Марка Вовчка — найкращий твір письмен

ниці, перша українська соціальна повість.

ІІ. Актуальність образу Устини тоді і нині.

1. Глибоке почуття власної гідності.

2. Невичерпний оптимізм.

3. Прагнення робити добро іншим, ставати на захист покрив

джених.

4. Сміливість у боротьбі за справедливість та власне щастя, праг

нення до волі.

5. Філософське ставлення до перепетій життя, віра в краще май

бутнє.

ІІІ. Що вище: аристократизм походження чи аристократизм духу?

АНТИКРІПОСНИЦЬКА СПРЯМОВАНІСТЬ

ПОВІСТІ МАРКА ВОВЧКА «ІНСТИТУТКА»

Марко Вовчок увійшла в українську літературу зі збіркою під назвою

«Народні оповідання». Уже сама назва говорить про себе: народне життя

само підказало їй тему, створило образи, характери. Найчастіше її перо

торкалося болючої проблеми селян — їхньої неволі, кріпосної залежності

від поміщиків.

Шляхетна натура письменниці, яка була вихована в повазі до люд

ської особистості, не мирилася з тим, що одна людина — зі своїми почут

тями, думками, мріями, зі своїм бажанням жити і бути щасливою — може

належати іншій. Свої болісні роздуми про цю несправедливість, що ла

мала людські долі, письменниця втілила у повісті «Інститутка».

Дівчина Устина, від імені якої ведеться розповідь у творі, змалечку

зростала сиротою. Коли їй було десять років, взяли у двір прислуговува

ти старій пані. Дворові вважали, що їм живеться добре і спокійно: пані

була немічна, хотіла спокою та затишку. Вона їх хоч і не била, зате дівчат

тримала, як у в’язниці: ніколи не випускала ні погуляти, ні до церкви,

мовляв, щоб «не розволочилися». Так вони і сиділи цілими днями у ді

вочій біля роботи.

Але незабаром спокій був порушений приїздом онучки старої пані,

яка, вивчившись у київському інституті, поверталася додому. Вона за

своїла лише французьку мову, музику і танці і вважала, що така освіта

цілком достатня. Про своє навчання розповідала бабусі з великою не

охотою, а на майбутнє покладала великі надії: хотіла нашити одягу за

новою модою, запровадити вечірні прийоми і вдало вийти заміж за ба

гатого чоловіка.

Інститутка виявилась бездушним, істеричним, пихатим створінням

і не вважала кріпаків за людей. Без будьякого приводу вона кричала, била,

196

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

щипала та оббріхувала Устину перед старою панею. Терпелива дівчина ди

вувалась: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»

Яскраво і виразно письменниця змалювала контраст між Устиною і ве

редливою панночкою. Але суспільні умови поставили її над дівчиною

кріпачкою, яка за своїми людськими якостями різко відрізняється від

панночки і значно краща за неї.

Поки панночка жила з бабусею, вона знущалася лише з Устини. Коли

ж вийшла заміж за вродливого, хоч і небагатого, полкового лікаря, то по

чала знущатися з усіх на хуторі. Чоловік був людиною доброю, тому

з кріпаками обходився полюдяному, але його безвольність і сліпа любов

до молодої дружини розв’язали їй руки: «Добрий пан — не б’є, не лає, та

нічим і не подбає».

Дворові молодого пана: старенька бабуся, що порядкувала на його

хазяйстві, візник Назар з привітною дружиною Катрею та парубок

Прокіп — прийняли в своє коло Устину, як рідну. Співчували тому, як

дівчина терпіла від своєї лютої власниці, і розуміли, що приїзд нової гос

подині позначиться і на їхніх долях.

Руйнівною стала роль інститутки в житті цих людей, які тепер «про

кидались і лягали плачучи, проклинаючи». Щаслива й весела сім’я втра

тила дитину. Катря, не витримавши тяжкого горя, захворіла, але пані не

зважала на це і заставляла її працювати на кухні і на городі. Жінка не

витримала цього, збожеволіла і втопилася. Назар теж не витримав тако

го життя і втік.

Різко змінилося життя Устини, коли трапився випадок у садку. Мо

лода жінка заступилася за бабусю, яку пані за кілька яблук звинуватила

у крадіжці. Інститутка вдарила бабусю, а за те, що Устина заступилася,

підняла руку і на неї. Прокіп захистив свою дружину. За це його покара

ли: віддали у москалі.

Антикріпосницьке спрямування повісті найвиразніше виявилося в то

му, що доля дружини москаля — краща, ніж ярмо кріпаччини. Устина стала

вільною і змогла тепер працювати на себе, спокійно жити, думати, люби

ти. Устина нарешті отримала можливість жити так, як людина, котра за

лежить від своїх сил і розуму, праці і обдарувань, а не від чиєїсь волі.

197

10 КЛАС

У десятому класі учні мають удосконалити свої вміння та навички на

писання творів на літературну тему, поновому осмислювати матеріал

художнього твору, проблеми реальної дійсності. Вони повинні:

— глибоко розуміти тему;

— навчитися відбирати матеріал, організовувати його (логічно роз

міщувати, розрізняти вступні та заключні, висновкові тези і т. ін.);

— уміти висловлювати й аргументувати свою думку, не видаючи за

неї загальновідоме, але й не впадаючи в інші крайнощі — заперечення

художньої цінності й художньої правди твору, перегляд загальновизна

них точок зору на нього, безапеляційна оцінка автора та його героїв;

— уміти знаходити й використовувати виразне слово;

— формувати узагальнені судження й будувати докази та висновки;

— «бачити» автора, його позицію, його ідейнохудожній замисел; си

стему виражальнозображальних засобів.

Десятикласники вже мають поняття про художній метод, національну

специфіку твору; вони повинні вміти виявляти жанрові риси епосу, лірики,

драми, а також індивідуальну своєрідність митця і майстерність його у зобра

женні внутрішнього світу героя; типові характери в типових обставинах, ху

дожнє узагальнення; конкретноісторичне та загальнолюдське у творі.

За вимогами програми обсяг творів повинен складати: — 2,5—3 сто

рінки (у класах з російською мовою навчання) та 3—3,5 сторінки (у кла

сах з українською мовою навчання).

Твори десятикласників мають відзначатися більшою, порівняно з по

передніми роками навчання, самостійністю суджень; мати зв’язок із жит

тєвою практикою, власним досвідом, а не лише з аналізованим літера

турним твором.

ЗВЕЛИЧЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПОСТАТІ БОГДАНА

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ФОЛЬКЛОРНИХ ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ

Богдан Хмельницький — гетьман України, видатний державний діяч

і полководець. Хмельницький доклав багато зусиль для організації

українського війська, встановлення дипломатичних зв’язків з іншими

країнами, вів непримиренну боротьбу з польською шляхтою.

Про Богдана Хмельницького дуже багато написано у нашій літера

турі. Це один із найколоритніших образів в історії України, який зробив

багато для того, щоб країна була вільною і сильною, бо у ті часи кримські

татари забирали у полон багато українців. Більша частина України зале

жала від польських панів, і Хмельницький робив багато, щоб країна була

незалежною. Народ дуже любив цього гетьмана й оспівав його подвиги

у віршах, поемах. Важко знайти у літературі постать, про яку написано

так багато. Про нього пишуть письменники, історики, бо ця людина зро

била дуже багато, залишила значущий слід в історії.

198

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Один із найвідоміших романів про Хмельницького — це роман Павла

Загребельного «Я, Богдан». У цьому романі читач стає свідком того, як

Хмельницький із рядового козака виріс до гетьмана, а народні маси стали

вбачати в Богданові уособлення самих себе. Дуже багато важить у цьому

рівнянні (Богдан — народ) потужно зображений інтелект, мегасвіт почу

вань і думок гетьмана. Це людина справді титанічного розуму й серця. Ве

лич Богдана у тому, що він першим побачив свій народ в історичному кон

тексті і водночас усвідомив себе вписаним у безсмертя народу. Своє

покликання Богдан бачив не в тому, щоб тільки вигравати битви, а щоб

«вигравати народну долю». «Стати отцем вольності не на мить, не на день,

а на віки — ось над чим я думав тої червневої ночі…» — говорить Богдан

у фіналі роману. Утих роздумах трапляються часові суперечливі крайнощі

(«Любив співати, хоч і знав, що співання є противенством мислення», «на

род ніколи не знає, де його свобода. Доріг багато, а свобода одна»); художнє

навантаження, що несуть вони, можна трактувати як спробу показати

трудність, а часом і суперечливість шляхів, якими йдуть народи та їхні ліде

ри до пізнання великих життєвих істин.

У думі «Хмельницький і Барабаш» розповідається про Хмельниць

кого — виразника інтересів народу і Барабаша — виразника інтересів вер

хівки і середньої української шляхти, яка виступала проти визвольної

війни і всіма засобами підтримувала феодальний лад польської держави.

Хмельницький — патріот своєї держави, він закликає «козакам ко

зацькі порядки дати», «ляхів, мостивих панів, у пень рубати». Він на боці

пригноблених народних мас і засуджує зрадницьку політику Барабаша,

який продався польському королю Радиславу. Хмельницький намагається

спочатку повернути Барабаша на свій бік. У Барабаша були королівські

листи про надання козакам вольностей. Але ці листи він ховав і не хотів

показувати козакам, намагаючись тримати їх у покорі. На заклик Богда

на «козакам козацькі порядки давати, за віру християнську одностайно

стати» Барабаш відповідає:

Нащо нам козакам козацькі порядки давати?

Чи не лучче нам із ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хлібсіль по віквічний уживати?

Не погоджується Барабаш разом із Хмельницьким боротися проти

польської шляхти. Тоді заради України, заради народу Хмельницький ви

рішує хитрістю забрати у Барабаша королівські листи і підняти коза

цтво на боротьбу з поневолювачами.

У романі Н. Рибака «Переяславська рада» головним образом є Бог

дан Хмельницький. Розв’язанню двох основних завдань присвятив вели

кий гетьман своє життя — визволенню України від чужоземного ярма

і об’єднанню України з Росією. Про це співається й у народній думі, що

являє собою епіграф до твору: