2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

209

10 КЛАС

їхнє завдання — придбати побільше речей. Але в нашому суспільстві люди

на цінується не за багатством, а за розумом, за її здібностями. І люди, які

все своє життя віддають корисливій справі,— це морально убогі, обмежені

люди. Їм не місце в нашому суспільстві. Отже, тема твору, яка була роз

крита І. С. НечуємЛевицьким більше ста років тому, актуальна і нині.

ПРИРОДА СМІХУ У «КАЙДАШЕВІЙ СІМ’Ї»

І. НЕЧУЯ)ЛЕВИЦЬКОГО

Загальновизнано, що гумор — «одна з найсильніших, найцікавіших особ

ливостей» таланту І. НечуяЛевицького. Найвиразніше, найособливіше ця

риса творчого стилю письменника виявилася в його повісті «Кайдашева

сім’я». НечуйЛевицький зумів підмітити й передати найособливіше в на

родному характері, зокрема погляд на життя з усмішкою, гумористично

іронічне ставлення до складнощів життя.

Змальовуючи побут родини Кайдашів, автор використовує засоби на

родної сміхової культури, узявши з неї не лише окремі елементи,

а й ідейностильову багатозначність народного сміху. У народній куль

турі сміх різний: доброзичливий, жартівливо безтурботний, гумористич

ний, ліричний, елегійний, сумний і навіть печальний, дошкульний, сати

ричнознущальний. Таким багатогранним є сміх і в «Кайдашевій сім’ї».

Найперше, що привертає увагу під час читання «Кайдашевої сім’ї»,—

це поєднання ліричного й гумористичносатиричного пластів зображен

ня. Тонкий ліризм та іскрометний гумор властиві і мові автора, і мові пер

сонажів. Картини природи, зображені дуже лірично, настроюють на

спокій, тишу, радісне сприйняття світу і цим контрастують із неспокоєм

у сім’ї Кайдашів, посилюють безглуздість суперечок і баталій.

Особливо важлива для характеристики персонажів їхня мова. Деякі

сторінки повісті звучать у тій же тональності, що й лірична народна пісня

про кохання.

Цей лірично наснажений матеріал існує не сам по собі, а в поєднанні

з гумористичними ситуаціями, характеристиками, оцінками, то контрас

туючи з ними, то тісно переплітаючись, перехрещуючись.

Кожна ситуація в повісті має подвійний зміст. Так, зокрема, пригоди

п’яного Омелька Кайдаша викликають у нас то доброзичливий, життєра

дісний сміх (епізод від слів: «Жінко! Де ти у вражого сина діла двері?»),

то сумний, печальний (сцена бійки з сином, коли «старий Кайдаш, як

стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер»). Конфлікт виник не через без

душність чи вроджений егоїзм Карпа, недаремно автор подає таку психо

логічну деталь: Карпо «ніби здерев’янів од тієї страшної події, котру вчи

нив». Конфлікт був спричинений соціальними умовами, котрі не давали

селянству жити полюдському. П’яні галюцинації старого Кайдаша ви

кликають гірку посмішку крізь сльози.

Сміх викрешують і мовні партії Кайдашихи, яка на людях, щоб пока

зати свою наближеність до панства, вживала зворот «проте вас», за що

й дражнили її «пані економша».

210

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Але стара Кайдашиха — теж жертва тогочасного життя, тому її постійні

бійки і сварки з невісткою, їх трагікомічні баталії викликають сатиричний

сміх. І не тому, що все закінчується трагічно (Мотря свекрусі виколола око),

а тому, що не може бути кінця ворожнечі у ворожому для людини

суспільстві.

Дотепні порівняння, прислів’я, приказки вияскравлюють авторську по

зицію, несуть невисловлену тугу за кращим життям. Вони є засобом засу

дження всього того, що деморалізує людину, вбиває в ній людське. Коли

й їх замало, НечуйЛевицький використовує прийом контрасту, що здобу

вається неспівмірністю між високим стилем народногероїчного епосу

і нікчемним змістом ситуації: «Не чорна хмара з синього моря наступала,

то виступала Мотря з Карпом з своєї хати до тину. Не сива хмара над дібро

вою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха…»

У цих і подібних ситуаціях сміх — глузливий, знищувальний, осуджуючий.

Така природа сміху в повісті І. НечуяЛевицького «Кайдашева сім’я».

«КАЙДАШЕВІ ЗВИЧКИ» В СУЧАСНОМУ ЖИТТІ

Видатний український прозаїк І. С. НечуйЛевицький увійшов в істо

рію української літератури як неперевершений майстер зображення при

роди, письменник, твори якого донесли до нас життя українського селян

ства, міщанства, заробітчан, духівництва, інтелігенції з їх болями, радощами,

проблемами.

У 1879 році І. С. НечуйЛевицький написав повість «Кайдашева

сім’я». Письменник цікавився українською родиною, її духовними цінно

стями, її моральноетичними устроями. Письменник бачив усі складності

і суперечності, які виникали в сучасних йому сім’ях. А те, що повість

з інтересом читається понад 120 років, свідчить про майстерність і дале

коглядність її автора.

Висміювання негативних рис характеру Кайдашів, їх вчинків, що при

нижували гідність людини, боротьба за «моє» і «твоє» — мета повісті

І. С. НечуяЛевицького.

Звичайно, вислів «кайдашеві звички» ми вживаємо у значенні тих не

гативних рис характеру людини, які, на жаль, передали нам наші предки.

Бо хіба немає у нашому житті баб Палажок і Парасок, які століттями сва

ряться з різних причин. Іноді у транспорті чи на базарі зустрінем їх: ла

ються за першість у черзі, за якенебудь невдоволення. І тоді, і зараз це —

від невихованості, від браку культури.

Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давни

ни. Однак І. С. НечуйЛевицький уперше вказує нам на неповагу до

батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого став

лення до батькаматері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо

у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти

зневажив своїх батьків — діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні не

рідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо

211

10 КЛАС

спадок батьків не так поділили. Але хай Кайдаші були забиті, затуркані

панщиною, неосвічені, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми

не можемо піднятися над ними? Останнім часом усе звертають на «ук

раїнський менталітет», але мені здається, що це тільки, щоб якось ви

правдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках».

Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо

в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все.

Пиятцтво... Скільки лиха від нього! І це всі розуміють, однак поборо

ти цю негативну рису до цього часу не вдалося, не зважаючи ні на освіту,

ні на прогрес.

«Кайдашеві звички», на жаль, ще живуть серед нас. Але що цікаво —

сміятись над Кайдашами — сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!

ПАНАС МИРНИЙ

Доповідь про письменника

Панас Якович Рудченко (літ. псевдонім — Панас Мирний) народився

1 травня 1849 р. у м. Миргороді на Полтавщині в сім’ї чиновника. Навчав

ся в Миргородському та Гадяцькому повітовому училищах. Не маючи мож

ливостей продовжувати систематичне навчання, наполегливо займався са

моосвітою. Служив у повітових канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода.

1871 р. оселився в Полтаві, де провів решту життя. Працював у казначействі

та казенній палаті, після 1917 р. — у губфінвідділі. Помер Панас Мирний

28 січня 1920 р., похований у Полтаві.

Літературну діяльність Панас Мирний розпочав наприкінці 60х рр. Ви

явив себе як письменникреаліст. У творчій спадщині Панаса Мирного пе

реважає проза. Він є автором ряду нарисів, оповідань, повістей, романів.

Серед творів Панаса Мирного найбільш масштабним і складним

є соціальнопсихологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»,

написаний у співавторстві з Іваном Біликом (І.Я. Рудченком). Робота

над романом припала на 1872—1875 рр. Через цензурні перепони він

був виданий пізніше — 1880 р. Задум твору був навіяний реальним

випадком, що дістав відображення спочатку в нарисі Панаса Мирного

«Подоріжжя од Полтави до Гадячого», а згодом — у повісті «Чіпка».

У центр повісті автор поставив селянина, який обирає злочинний шлях

під впливом соціальних обставин. До розвитку попереднього задуму

приєднався Іван Білик, за участю якого з’явилися кілька редакцій ро

ману. Співавторство різних особистостей, а також тривалий час робо

ти над романом зумовили його багатоплановість. Автори змалювали

широке полотно народного життя з усім комплексом суспільних про

цесів, що охоплює більш як столітній часовий відрізок. При цьому ува

га зосереджена на образі окремої особистості — представника селянсь

кого середовища, який під впливом соціальних обставин став

злочинцем. Твір пропонує читачеві художній аналіз того життєвого

вибору, що був зроблений центральним персонажем. Роман «Хіба ревуть

212

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

воли, як ясла повні?» став важливим етапом у розвитку української ро

маністики. Він давав відповіді на складні питання тогочасної дійсності,

розкривав причини й зображував наслідки руйнування патріархального

селянського життєвого устрою. Однак уже на той час ці відповіді, спро

ектовані в соціальну площину, сприймалися як дещо спрощені й од

нобічні. Роман Панаса Мирного та Івана Білика став найвищим досяг

ненням української реалістичної прози ХІХ ст. Водночас він виявив

обмеженість та однобічність реалістичного трактування й соціального

аналізу дійсності.

Художня проза Панаса Мирного належить до класичних зразків

української літератури. Її характерними рисами є масштабність реалістич

них малюнків, точне відтворення народного побуту, соціальність та пси

хологізм.

ЧIПКА — НЕ БУНТАР, А ЗЛОДIЙ?

(За романом Панаса Мирного «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?»)

Я рiзав все…

Т. Г. Шевченко

Багато сучасних вчених усе бiльше й бiльше схиляються до думки,

що характер людини, її нахили, таланти закладються ще до народження

дитини. А умови життя, соцiальний стан людини дають можливiсть їй

або реалiзувати свiй талант, або занедбати його.

На жаль, Чiпка Варениченко, головний герой роману Панаса Мир

ного «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?», занедбав талант хлiбороба,

а вмiння повести людей за собою перетворив у злодiйське ремесло.

Усе своє лихе життя вiн пояснює тим, що шукає правду.

Коли на власнiй нивi Чiпка зiбрав гарний врожай, несподiвано при

несли з волостi страшну звiстку: в нього вiдбирають землю. Це була

пiдступна акцiя чиновникiв — землю у нього вiдiбрали обманом, вiддавши

її комусь за хабар. Чiпка вiчнавiч зiткнувся iз жорстокою несправед

ливiстю. Вiн протестує, але все бiльш скочується на слизький шлях.

У товариствi п’яниць i волоцюг — Лушнi, Матнi i Пацюка — грабує, бе

шкетує, пиячить. Увесь нехитрий його статок поплив у шинок. Не мiг про

пити тiльки жита, що виростив власними руками, окропив власним по

том: спротивилася хлiборобська совiсть, не вiддав шинкаревi за безцiнок,

а подарував колишньому товаришевi. Цей вчинок був останньою iскрою,

що вiдмежовувала в його душi добро вiд зла, та й вона швидко згасла.

Коли не стало чого пропивати, компанiя Чiпки вирiшує обiкрасти

пана. Варениченко йде нехотя, огинаючись, але як дiйшло до того, що їх

викрив сторож, Чiпка вбив його. Поведiнку свою вiн виправдовує таки

ми словами: «Хiба ми рiжемо? Ми тiльки рiвняємо бiдних з багачами».

213

10 КЛАС

Та якщо пшеницю вкрали вони дiйсно у пана, то життя вiдiбрали у такого ж

бiдняка, як i самi,— у сторожа.

I знову рiкою ллється горiлка, нею заливається совiсть. Горiлка ви

гнала й матiр із дому.

Та з часом Чiпка зрозумiв, що треба поводитись iнакше, чесною робо

тою прикривати свої злочиннi нахили й намiри. Уся зграя вдень невтом

но працювала, а вночi за детальним планом ватажка коїлися страшнi зло

чини. Навiть кохання, найсильнiше людське почуття, не змогло змiнити

пiдступну злу суть Чiпки. Всi свої злочини вiн прикривав високими сло

вами про пошук правди. Будьякi негаразди у своєму життi Варениченко

сприймає як вселюдську трагедiю, бажає мститися, розпалює себе

горiлкою, щоб легше вбивати, i грабує всiх пiдряд, не дивиться на те, хто

перед ним — пан чи свiй брат — хлiбороб.

Займаючись розбоєм, вiн сп’янiв вiд кровi i вiд усвiдомлення власної

сили та влади над людьми.

Останнiй злочин Чiпки i його товаришiвзлодiїв — убивство родини

козакахуторянина Хоменка. Цьому немає виправдання.

Мiльйони людей живуть в однакових соцiальноiсторичних умовах,

зазнають однакових бiд та знущань. Але чому ж однi живуть за законами

добра i справедливостi, а iншi стають на шлях злочину? Вiдповiддю на це

питання може бути життя кожної окремої людини.

ДИТИНСТВО ЧIПКИ — ОСНОВА ЙОГО БУНТАРСТВА

(За романом Панаса Мирного «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?»)

Споконвiчно точиться на землi боротьба мiж добром i злом, якiй не

видно кiнця. Панас Мирний у романi «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?»

яскраво показує борсання сильної людини мiж цими двома протилежни

ми началами.

Батька свого Чiпка не знав, нiколи не бачив. Його мати — убога се

лянка. Мотря жила iз своєю матiр’ю, ледве перебивалася випадковими

заробiтками у багатших сусiдiв. У холодi, у постiйному недоїданнi зрос

тав малий Чiпка. Ще з раннього дитинства, часто битий долею, ровесни

ками i матiр’ю, хлопець рiс вiдлюдькуватим. Єдиною вiдрадою у його

сирiтствi була баба Оришка. Дитяче товариство його не приймало: без

батченко, злидень. Мав вiн вiд ровесникiв тiльки стусани та образи. Не

злюбив вiн це товариство, похмуро дивився на дiтей i тiкав вiд них до

баби — у свiт казки i життєвої мудростi. Вiн цiкавився всiм: i птахами,

i землею, i Богом. Дiставав наївнi пояснення, що вiдповiдали знанням

i світогляду баби Оришки, та не приймав їх на вiру, а ставився до них

критично. Це свiдчило про глибокий природний розум хлопця.

Усе, що Чiпка бачив i чув, примушувало його задуматися, викликало

часом зовсім не дитячi запитання. Злиднi погнали дванадцятирiчного

хлопця в найми до куркуля Бородая. Коли ж той побив його за непослух,

Чiпка ледь не спалив господарство. Це був перший вияв протесту, який

214

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

потiм перейшов у стихiйне бунтарство. Вiдтодi вiн i «понiс у серцi гiрке

почуття ненавистi на долю, що подiлили людей на хазяїна й робiтника».

Закипiла в дитячому серцi злiсть до жорстоких людей. Недоля та неволя,

у якiй зростав Чiпка i жили близькi йому люди, почали пробуджувати

в його серцi тi давнi зерна ненавистi.

Наруга над улюбленим дiдом Уласом, якого на старiсть зробили пансь

ким попихачем, та розповiдь про батькове безталання пошматували на

клаптi те всепрощення, яке намагалася прищепити Чiпцi баба Оришка,

знищили й без того його слабку вiру в божу справедливiсть. Вiн все бiльше

почав нагадувати людям свого батька, бо виростав впертим, непокiрним,

швидким на розправу, не визнавав нiяких заборон.

Як вiдомо, все, що закладено в людську душу у дитинствi, залишається

назавжди. Ненависть до людей, яка вкорiнилася в серцi Чiпки з малих

лiт, штовхнула його на шлях злодiя i вбивцi, витiснивши свiтлi думки,

мрiї, сподiвання.

ЗОБРАЖЕННЯ ПОКРIПАЧЕННЯ УКРАЇНИ У РОМАНI

ПАНАСА МИРНОГО «ХIБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНI?»

Iсторiя України має багато трагiчних сторiнок, але найбiльшим не

щастям для нашого народу стала лiквiдацiя Гетьманщини i перетворення

вiльного селянина на безправного крiпака. Дуже часто крiпосниками ста

вали давнi вороги українцiв — польськi пани i пiдпанки, яким росiйськi

самодержцi роздавали родючi землi своєї Малоросiї. Саме так з’явився

у Пiсках пан Польський — генерал, що служив у якомусь полку, терся бiля

вельмож i нарештi за вiрну службу отримав село.

Уперше прибувши у Пiски, що подарувала йому цариця, й вiдчувши

опiр вiльних людей, новоспечений володар зрозумiв, що громада

добровiльно не вставить свою шию в ярмо, що «волiв» потрiбно гарнень

ко призвичаїти, щоб самi простягали шию i слухняно виконували волю

господаря. I на другий день генерал привiв «москалiв», котрi швиденько

прикладами гвинтiвок «роти зацiпили» непокiрним.

Із того все й почалося… «Ляшок» вдається й до мерзенного обману пiщан,

що братиме з них тiльки невелику плату за користування «його» землею.

I зрештою вiльнi колись селяни стали панськими. Уперше бiда затесалась

у село у виглядi царського генерала, а згодом з’явилася разом з удовою

генеральшою та її синочками. Тепер пiщани зрозумiли, що пропали навiки.

Крiпосники за короткий час так запрягли «волiв» у ярмо, що тепер

уже можна було тiшитися й насолоджуватися життям щодня. Селяни

ходили на панщину по чотирип’ять днiв на тиждень, а крiм того, «зноси

ли у двiр курей, гусей, яйця». Було з чого панам бенкетувати та в п’яному

хмелю гудити своїх «мазеп». Генеральша навiть не спiлкувалася зі своїми

годувальникамикрiпаками, все йшло через прикажчикiв. Її мозок пра

цював тiльки над вигадуванням страшних, принизливих покарань своїм

дворовим. Спустошене серце генеральшi грiлося не бiля дiтей та онукiв.

215

10 КЛАС

Свою любов вона вiддала котам. А тим, хто вичiсував тих котiв, стелив їм

постiль, доводилось гiрко. З наказу генеральшi люто катують веселу

дiвчину Уляну. Мокринi доводиться прилюдно цiлий день мазати панськi

кухнi з мертвим кошеням на шиї, якого вона ненароком придушила.

Зовсiм зубожiло село, коли осiв на батькiвщинi Василь Семенович

Польський. При ньому крiпаки вимушенi були працювати на панщинi

вже шiсть днiв на тиждень. На вiдмiну вiд генеральшi, Василь Семенович

спiлкувався зі своїми крiпаками. Ще пiдлiтком скуб ровесникiв за чуба,

юнаком цiнував красу молодих крiпачок.

Паникрiпосники були не хазяїнами, а хижими експлуататорами.

Вони не дбали про землю, про тих, хто на нiй працює. З року в рiк земля

виснажувалася, урожаї падали, село убожiло, морально розкладалося.

Пияцтво, злодiйство стали звичайними явищами серед крiпакiв. Неволя,

як той чад, задурманила людям голови…

ЖIНОЧI ОБРАЗИ У РОМАНI ПАНАСА МИРНОГО

«ХIБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНI?»

У романi «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» Панас Мирний описує

життя поневоленого народу. Письменник подає образи нескорених жiнок

селянок, якi, незважаючи на важкi соцiальнi, а також психологiчнi умови,

залишаються такими ж чесними, добрими i мужнiми. Такими рисами

характеру Панас Мирний надiлив Мотрю, Галю i Христю, якi звикли до

важкого, але чесного життя. Для них краще вже нiчого не мати, нiж мати

щось, що було здобуте неправдою, крадiжками i злочинами.

Враженi неправдою, деякi чоловiки — Чiпка, Максим — стають на шлях

злочинiв. Але жiнки виявляються сильнiшими за них, прагнучи зробити

все, щоб покращити своє становище чесною працею. Яскравим прикладом

жiнкитрудiвницi є Мотря, яка працює не покладаючи рук, щоб хоч якось

пiдтримати свою родину. В її життi не було щастя, радостi. Невеличкий

промiнь лише на мить освiтив її життя, подарувавши клаптик землi, i зно

ву згаснув, вiдiбравши останню надiю, останнi мрiї та сподiвання: «Мотря

день i нiч в роботi та в роботi; лiтом — на полi, зимою — вдома».

Цiй жiнцi було дуже важко змиритися з неправдою, яка дуже глибоко

її вразила. Та не тiльки соцiальнi умови пригнiчували Мотрю, великого

болю завдав їй її рiдний син, зневажаючи її почуття, ображаючи материнсь

ке серце. Людиною, перед якою Мотря виливала своє горе, якiй вона скар

жилася на своє злиденне життя, була Христя. Ця дiвчина була веселою,

завжди усмiхненою, але, зiткнувшись із несправедливiстю, кривдою

i пригнiченням, вона зовсiм змiнилася. Христя стала мовчазною, посмiшка

вже рiдко з’являлася на її обличчi, ранiше такому привiтному i щасливому.

Христя дуже чуйна людина, чужi страждання завдавали їй болю так само,

як i свої. Почувши сумну розповiдь Чiпки про свої злиднi, вона близько до

серця сприйняла його невдачi, важку долю. Але подiлившись своїми дум

ками та хвилюваннями з чоловiком, вона раптом вiдкрила для себе, що вiн

216

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

не розумiє страждання iнших людей, кажучи, що «своя сорочка ближче до

тiла». Христю дуже вразив цей егоїзм, вона не чекала такого вiд Грицька.

У романi є образ ще однiєї чуйної дiвчини. Це образ Галi, в якому також

розкривається прагнення до справедливостi, до чесного життя, до тихого

сiмейного щастя. Цi риси об’єднують її з Мотрею i Христею. Батько та мати

Галi були злочинцями, вона виросла в цьому оточеннi, проте її душа не

зачерствiла, вона залишилася доброю та щирою дiвчиною. Галя намагала

ся витягти Чiпку з тiєї компанiї злодiїв, в якiй вiн опинився, вона прагнула

жити так, як живуть усi чеснi люди: на своїй землi саджати хлiб, самому

заробляти грошi, а не здобувати кошти крадiжкою i навiть злочинами. Галя

мрiє про своє господарство, худобу, про мирне хлiборобське життя з Чiпкою:

«Я не люблю коней… воли кращi… Воли такi смирнi, тихi…»

Проте на деякий час їй вдалося повернути свого чоловiка до нормаль

ного життя. Коли Чiпка раптом отямився, Галя дуже шанувала його, вiрила

йому: «— Один, та добрий, — вступилася за чоловiка Галя…»

Але вона не змогла втримати його вiд старого життя, вiд старих зви

чок. Важкi соцiальнi умови виявилися сильнiшими, нiж зусилля чесної

дiвчини. Вона програла у цiй боротьбi. Дiзнавшись про той страшний

злочин, який скоїв її чоловiк, Галя вирiшує накласти на себе руки.

У тi часи пригнiчення на селi було дуже жорстоким, багато людей про

сто боялися своїх господарiвпанiв. Селяни вже давно втратили довiру до

цих тиранiв: «— I нащо тобi, сину, з панами тягатися? — каже Мотря журли

во. — Ще, не дай Боже, пiдведуть як… Самi ж поховаються, а тобi — буде…»

Селяни отримали волю лише формально, а насправдi їхнє станови

ще стало ще гiршим, нiж було. Тому мужнiсть жiнок, якi чесно жили в тi

часи, є справдi героїчною.

Але один жiночий образ у романi менi не сподобався. Це образ Явдо

хи, яка була користолюбивою, заздрiсною та злою жiнкою. Їй не сподо

балася Мотря тiльки тому, що вона жила в маленькiй хатi, була зодягне

на в стару одежину, тому, що на її обличчi були зморшки, якi свiдчили

про важке життя. Ця жiнка брала участь в усiх брудних справах свого

чоловiка. Вона влаштовувала бенкети для його друзiвзлодiїв. Але вона

виросла в таких умовах, де не могла стати доброю та порядною, тому що

її батьки навмисне штовхнули її ще дитиною на злочини. Одружившись

із москалем Максимом, вона завжди була серед розбiйникiв. Я вважаю,

що її можна не тiльки засуджувати, а й виправдати. З одного боку, це

соцiальний стан людей, нiкчемнi батьки Явдохи, погане оточення протя

гом усього життя. Але з iншого боку, якщо порiвняти Явдоху з Галею, то

умови їхнього життя були схожими: вони обидвi зросли в родинi розби

шак i злодiїв, усi їхнi бруднi справи проходили перед очима жiнок. Проте

серце однiєї стало черствим i холодним, а в iншої залишилося добрим

i палким. Явдоха стала жадiбною i злою, а Галя залишилася чуйною,

чесною, доброю i порядною жiнкою, яка вирiшила, що краще зовсiм не

жити, нiж жити так, як жили її батько, мати та чоловiк.

217

10 КЛАС

Тому ми бачимо, що Панас Мирний зображує не тiльки мужнiх, чесних

та морально сильних жiнок. Вiн описує й таких, якi не змогли одержати

перемогу над важкою долею i жахливими умовами, якi примушували лю

дину рiзними шляхами здобувати собi кошти для життя.

Роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» є соцiально

психологiчним, бо в ньому змальовуються не тiльки важкi соцiальнi

умови, в яких перебував український народ, а й свiт внутрiшнiх хвилю

вань та турбот героїв. Письменник доводить, що навiть найстрашнiший

злочин не може бути скоєний просто так, без будьяких обставин, якi б

сприяли цьому вчинковi.

САТИРИЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ ЕКСПЛУАТАТОРІВ У РОМАНІ

П. МИРНОГО «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?»

План

І. Антагоністичні протиріччя у суспільстві напередодні і під час ре

форми 1861 року за романом «Хіба ревуть воли...».

ІІ. Авторське ставлення до кривдників народу в романі «Хіба ре

вуть воли...».

1. Чиновники — «пиявки людські».

2. Формальна «демократія» земства.

3. Жорстокість і ненаситність великих панівземлевласників.

4. Зрада козацької старшини.

5. «Не так пани, як підпанки».

ІІІ. Соціальнопсихологічна мотивація вчинків головних героїв че

рез викриття панської влади та їх прислужників за часів кріпос

ництва та після реформи.

ІВАН КАРПЕНКО)КАРИЙ

Доповідь про письменника

Іван Карпович Тобілевич (літ. псевдонім — КарпенкоКарий) народив

ся 17 вересня 1845 р. у слободі Арсенівці на Херсонщині в сім’ї управителя

поміщицького маєтку. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, яке

закінчив у 1859 р. Відтоді майже двадцять років служив канцеляристом. Із

початку 60х років брав активну участь в українському театральному житті.

Протягом тривалого часу входив до різних театральних труп, на основі яких

склався так званий театр корифеїв. Виконував переважно комедійні акторські

ролі. Помер КарпенкоКарий 2 вересня 1907 року.

КарпенкоКарий — автор багатьох п’єс. Справжню популярність

йому принесли комедійні твори «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч»

(1889), «Хазяїн» (1900). У них автор виступив проникливим спостері

гачем життєвих процесів, що зумовлювали суттєві зміни в українсь

кому суспільстві. Драматург звернув увагу на викривлення селянської

психології, спричинені маніакальною жагою збагачення. Моральна

деградація, руйнування родинних і людських взаємин, самодурство

218

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

й тупе чванство — такі негативні риси побачив КарпенкоКарий в украї

нському селянському середовищі. У комедії «Хазяїн» драматург зобра

зив людину, що перейшла межу, за якою втрачається вагомість моральних

стримувань. Для героя — мільйонера в смердючому кожусі — прагнення

наживи перетворилося на хворобливу психологічну залежність, що при

зводить до деградації особистості.

КарпенковіКарому належить кілька п’єс на історичні теми. Серед них

певний інтерес становить трагедія «Сава Чалий» — не перша в українсь

кому письменстві драматургічна обробка відомої народної пісні. Версія,

що її пропонує КарпенкоКарий, відзначається зорієнтованістю на неви

багливий загалом смак містечкового глядача.

Поза сумнівом, на драматургічній практиці КарпенкаКарого суттє

во позначився його власний театральний, передусім акторський досвід,

що диктував пошук тих сценічних засобів, які б сприяли формуванню

масового українського глядача.

КОМЕДІЯ І. КАРПЕНКА)КАРОГО «ХАЗЯЇН» —

ВИДАТНЕ ДОСЯГНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ

ДРАМАТУРГІЇ ХІХ СТОЛІТТЯ

Чим визначається цінність літературного твору? Мабуть, тими загаль

нолюдськими цінностями, які автор у досконалій художній формі пока

зує читачеві і примушує його замислитися. А ще тим естетичним задово

ленням, що одержує людина при спілкуванні зі Словом митця.

Такий справжній витвір мистецтва подарував нам І. КарпенкоКарий.

Хоч його «Хазяїн» — сатирична комедія, чітко видно прагнення драма

турга підвести читача до певних позитивних моральних висновків. Не

щадно висміюючи все потворне і нице в житті, письменниксатирик мріє,

що в майбутньому запанують «вищі ідеали загального добра», зникнуть

причини, які породжують зло і несправедливість, егоїзм і жорстокість. Про

це І. КарпенкоКарий неодноразово писав у листах до сина Назара.

Сам драматург підкреслював, що його «Хазяїн» — це «зла сатира на чо

ловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!»

На цю тему є багато творів у світовій літературі, але І. Карпенко

Карий підійшов поноваторському до її розкриття. Оскільки, за висло

вом автора, «комедія ця дуже серйозна», у ній немає ефектних перепле

тень подій, інтригуючих колізій. Центр ваги драматичного сюжету автор

«Хазяїна» переніс на глибоке розкриття людських характерів, психолог

ічну мотивацію вчинків героїв.

Разом із тим письменник використав увесь арсенал класичних коме

дійних і сатиричних засобів та прийомів. Взяти хоча б прізвище голов

ного героя — Пузир. У народі говорять: «Пузир дувся, дувся та й лопнув».

Узявши собі в голову ідею збагачення без будьякої мети, економля

чи на всьому, навіть на власному здоров’ї, нехтуючи щастям дочки,

Терентій Пузир прирікав себе на неминучу поразку. Усі сподівання