2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

199

10 КЛАС

Ой Хмельницький Богдане, гетьмане,

Добрий розум тобі достався,

Що короля і султана, і кримського хана

Ти відцурався

Та з Москвою навік об’єднався.

Зараз дехто докоряє Хмельницькому, що він зробив неправильно,

уклавши угоду з Росією на Переяславській раді. Але Хмельницький вбо

лівав серцем за долю України, дбав про те, щоб її не розшматували воро

ги, щоб шляхта польська не забрала у народу найсвятіше, що є у люди

ни,— християнську віру.

В історії України постать Богдана Хмельницького невід’ємна від най

святіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості.

Саме з Богданом пов’язане становлення української держави, формуван

ня української нації. Його внесок в історію рідного народу полягає у виз

воленні придністровських земель від ярма польських магнатів, збереженні

мови, культури, будівництві української держави.

Досвідчений воїн і дипломат, визначний державний діяч, один із

найосвіченіших людей свого часу, Хмельницький належить до плеяди най

видатніших постатей історії всіх часів. Ніхто так, як він, не зумів відчути

душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ, який дуже

любив його за це, увічнив його образ у своїх невмирущих думах і піснях:

Ой спасибі тобі, Хмелю,

Й превелика шана,

Що врятував Україну

Від польського пана…

У своїй творчості народ залишив пам’ять про цю людину, і ще багато

поколінь дізнаються про нього. Пам’ять про Хмельницького не вмре, поки

живе український народ:

Полягла Богдана голова,

Та слава його козацька не вмре, не поляже

Про лицарство всякому розкаже.

ЧОМУ ВИВЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРИ ПОЧИНАЄТЬСЯ

З УСНОЇ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ?

План

І. Сконцентрована народна мудрість.

ІІ. Усна народна творчість — поетична історія народу, джерело на

тхнення для письменників.

1. Історичні пісні та думи — теми для епічних полотен з історії

народу.

2. Використання митцями народнопоетичних засобів виразності.

3. Народні прислів’я та фразеологізми як засоби характеротво

рення.

200

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

4. Міфи, народні казки — основа для літературної казки та фанта

стичних творів.

ІІІ. Значення усної народної творчості як виразника народних дум,

носія народної моралі.

ІВАН НЕЧУЙ)ЛЕВИЦЬКИЙ

Доповідь про письменника

Іван Семенович Левицький (1838—1918) (літ. псевдоніми — І. Нечуй

Левицький, І. Нечуй) народився 13 листопада 1838 р. в м. Стеблеві на

Київщині у сім’ї священика. Навчався в духовному училищі та в семі

нарії. Закінчив Київську духовну академію. Учителював у Полтавській

семінарії, у гімназіях Каліша, Седлеця, Кишинева. Вийшовши у відстав

ку, оселився в Києві, де й провів решту життя. Помер І. НечуйЛевиць

кий 2 квітня 1918 р.

Початок літературної діяльності І. НечуяЛевицького припав на 60ті

роки. У 70х — 80х рр. були написані найбільш відомі твори письменника

— «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські батюш

ки та матушки», «Хмари». На тлі художніх пошуків кінця ХІХ — поч. ХХ ст.

його творчість відзначалась тематичним і стильовим консерватизмом.

Для прози І. НечуяЛевицького характерне реалістичне відображення

дійсності. Основна тема його творів — селянська. Увагу автора привертає

соціальна проблематика. Він розкриває вплив кріпацтва на долі й мораль

селян, показує процеси, що відбувалися в українському селі після скасуван

ня кріпосної залежності. У повісті «Кайдашева сім’я» прозаїк змалював ши

року картину складних процесів, зумовлених селянською реформою. На

думку автора, саме соціальноекономічні причини змінили традиційний

устрій народного життя. Вони позначились не лише на майнових відноси

нах, а й на всьому комплексі народної звичаєвості, моралі та психологічно

му складі селянина. В окремих творах письменник змалював життя україн

ської інтелігенції (роман «Хмари»). Значний інтерес становлять

фольклористичні та літературнопубліцистичні праці І. НечуяЛевицького.

ЗОБРАЖЕННЯ НАРОДНОГО ЖИТТЯ, ПОБУТУ I ЗВИЧАЇВ

ТА ОБРЯДIВ УКРАЇНЦIВ У ПОВIСТI

I. НЕЧУЯ)ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СIМ’Я»

Без минулого немає майбутнього. Якщо прийняти це за iстину, то

життя селян, так яскраво змальоване I. НечуємЛевицьким у повiстi «Кай

дашева сiм’я», становить великий iнтерес. А ще як врахувати, що у бага

тьох iз нас корiння роду тягнеться саме з села.

Життя сiльських трудiвникiв споконвiку пiдпорядковувалося хлiбо

робському цикловi — оранцi, сiянню, жнивам, возовицi, молотьбi. I саме

за такою щоденною роботою ми бачимо Кайдашiв. Не сидiли вони без

дiла i тодi, коли справлялися зi своїм урожаєм — йшли працювати на

201

10 КЛАС

панське поле за снопи. Крiм того, старий Кайдаш був добрим стельмахом

i робив вози та iнший сiльськогосподарський реманент. За це його поважа

ли, як i кожного гарного майстра.

Бачимо в повiстi i новi реалiї пореформеної доби — щоб заплатити

непомiрнi податки, сини Кайдаша наймалися возити своїми кiньми пансь

кий цукор i борошно до залiзницi.

До громадського життя селяни здебiльшого байдужi, адже їхня психо

логiя формувалася ще за крiпаччини, коли про все думав пан, управи

тель. Згадаймо хоча б iсторiю з розкопуванням горба. Сiльська громада

довiрлива i недосвiчена у громадських справах, тому хитрий жид Берко

легко її пiдкупив i обдурив із шинком, дiставши собi велику вигоду, а лю

дям зробивши шкоду.

Свята i недiлю селяни шанували, не працювали, хiба що виконували

неважку роботу по господарству.

Опис жiночого трудового життя у I. НечуяЛевицького бiльш до

кладний. Жiнкам треба було дбати про одяг. Тож їм доводилося вибира

ти коноплi, мочити їх, бити на бительнi, терти на терницi, сукати нитки

в починки, мотати на мотовило, виробляти полотно, потiм вiдбiлювати

його, шити сорочки i вишивати їх. От яким важким i довгим був цей про

цес! Саме за такою роботою ми часто бачимо Марусю Кайдашиху i її

невiсток. Та ще ж кожнiй жiнцi хотiлося, щоб полотно було тоншим,

бiлiшим, i щоб сорочки були гарно вишитими. По цьому судили на селi,

чи добра господиня.

А як не помiтити такої характерної деталi: i Омелько, й Маруся, й iншi

члени їхньої родини завжди ходили в чистих бiлих сорочках, навiть на

роботi, в будень, не кажучи вже про свята. Це свiдчить про любов до чис

тоти й охайностi українського жiноцтва.

Як бачимо з повiстi, селянки багато уваги придiляли чистотi оселi —

щотижня пiдмазували пiч, розмальовували її, чепурили й зовнi хату —

бiлили стiни, призьбу пiдводили темнiшим, обсаджували садком. Щодня

замiтали, прибирали у хатi та на подвiр’ї. Потiм пекли хлiб, варили обiд.

Страв у буднi було небагато — борщ та каша, галушки, лемiшка, але вони

мали бути смачними та поживними.

Кайдашиха та її невiстки жили оцими щоденними турботами, їхня душа

мiлiла й дрiбнiла, бо саме для неї роботи й не було. Тому почалися сварки,

колотнеча за розподiл хатньої роботи, за власнiсть. Основною винувати

цею цього була свекруха, яка вважала невiсток, за прийнятою тодi думкою,

свiжою робочою силою. I поважалася дружина сина саме за роботящiсть

та господарнiсть, а ще бiльше за той посаг, який принесла з собою.

Замолоду Маруся Кайдашиха довго служила у панiв i набралася вiд

них з одного боку облесливостi — «до природної звичайностi українки

в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне», а з другого боку —

зверхностi, пихи та грубостi. Це одразу ж вiдчули на собi спершу Мотря,

згодом Мелашка. Отже, панщина наклала свiй вiдбиток не лише на

202

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Кайдаша, а й на Кайдашиху, i, мабуть, на багатьох iнших селян, що ви

явилось у їхньому пияцтвi, егоїзмi, сварливостi та грубостi.

Письменник не вдається у повiстi до детального опису цiкавих в ет

нографiчному вiдношеннi i визначних у життi людей подiй — весiлля, наро

дин, хрестин, похорону. I це новий крок у розвитку української лiтератури,

адже I. НечуйЛевицький прагне дослiдити психологiю селянина

iндивiдуалiста, засудити його егоїзм, причому специфiчними засобами —

засобами гумору та сатири. Хоча у нього ми можемо знайти детальний опис

святкового i буденного одягу української дiвчини та жiнки, парубка та чоловiка.

За повiстю «Кайдашева сiм’я» можна вивчати звичаєве право ук

раїнського народу. Час, коли дiти повиннi одружуватись, визначали бать

ки. Вони ж здебiльшого i радили, кого обрати в подружжя, давали свою

згоду, ходили на розглядини. За звичаєм старшi сини вiддiлялися, а мо

лодший залишався з батьками i догодовував їх.

У родинi важливе мiсце вiдводилося вихованню пошани до старших,

до матерi («Тибо, Мотре, повинна таки поважати матiр, бо мати старша

в хатi,— почав навчать старий батько,— треба ж комусь порядкувати в хатi

та лад давати».); поваги до гiдностi людини, честі, до святого хлiба («Чого

ж ти кидаєш ложкою нам усiм у вiчi? Честi не знаєш, чи що?»— сказав

старий Кайдаш. «Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на свя

тий хлiб ложкою»,— обiзвався вперше сердито на свою жiнку Карпо).

Якщо хлопець ходив до дiвчини на чужу вулицю, то повинен був

вiдкупитися вiд тамтешнiх хлопцiв могоричем, як це зробив Лаврiн.

Великого значення надавали селяни вiруванням i забобонам. Кайдаш

постився по п’ятницях, щоб не втонути, баба Палажка щороку їла паски

в Київськiй Лаврi, щоб потрапити до раю, Мотря сіяла пшеницю для того,

«щоб виявити, чи «чисте» мiсце пiд їхню нову хату». У разi хвороби на

селi зверталися до баби«знахурки». У Семигорах це була баба Палажка,

i до неї послали Мотрю, щоб заспокоїти старого Кайдаша.

Менi здається, що жоден пiдручник iсторiї не дасть такого яскравого,

глибокого знання народного життя, побуту, звичаїв i традицiй українсь

кого народу, одержати вiдчуття епохи, як це робить талановитий художнiй

твiр, зокрема повiсть «Кайдашева сiм’я» I. НечуяЛевицького.

КАЙДАШI — ТИПОВI ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО

СЕЛЯНСТВА ПОРЕФОРМЕНОГО ПЕРIОДУ,

НОСIЇ НАЦIОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ

Люблячи свiй народ, спiвчуваючи його тяжкiй долi, видатний украї

нський письменник I. НечуйЛевицький вважав своїм обов’язком гово

рити йому правду, будити вiд тяжкого сну й апатiї, якi були викликанi

довгими роками крiпосницького гнiту та злиднями. I правда ще вислов

лена у такiй досконалiй художнiй формi, з таким гумором та iронiєю, що

це викликає смiх i сльози вже в багатьох поколiнь читачiв, примушує їх

вкотре замислитися над вiчними iстинами добра i зла.

203

10 КЛАС

Перш за все ми бачимо, що життя селянина проходить у щоденнiй важкiй

працi. Вона хоч i виснажлива, але, мабуть, жоден із героїв повiстi не уявляв

себе без роботи. Омелько Кайдаш, окрiм хлiборобства, займався ще й стель

махуванням — робив вози та iншi вироби з дерева. Карпо i Лаврiн пiдробляли

хурщиками: наймалися возити до залiзницi з панських сахарень та млинiв

цукор i борошно. Уся сiм’я, зiбравши власний урожай, йшла заробляти у па

на снопи, щоб розрахуватися з податками i на свої потреби залишити дещи

цю. Отже, ми виразно бачимо одну з найхарактернiших рис українського

селянина — працьовитiсть, як i розпорядливiсть та господарнiсть.

У жiноцтва були свої щоденнi турботи — варити обiд, прибирати, пра

ти, шити одяг. Коли почитаєш, як Кайдашиха, Мотря й Мелашка щосу

боти пiдмазували комин, чепурили хату зовнi, прибирали, i все це у бiлих,

гарно вишитих сорочках, то вимальовується ще одна, крiм працьовитостi,

риса української селянки — її охайнiсть, потяг до краси в усьому. А яки

ми привабливими були українськi дiвчата у свята! Ось Мотря йде до цер

кви. «… Вбралася в зелену спiдницю в червону запаску, пiдперезалася дов

гим червоним поясом.., одяглась в зелений з червоними квiточками горсет,

взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто… Павине пiр’я блищало

i миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах надавав краси тон

ким чорним бровам та блискучим очам». Яскравi, красивi, веселi кольо

ри одягу характернi не лише для дiвчат, а й для жiнок. Кайдашиха на роз

глядини до Балашiв «надiла тонку сорочку, зав’язалась гарною новою

хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi,

надiла нову юбку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась».

Кайдашi, як i всi селяни того часу, були глибоко релiгiйними, до

тримувалися свят, а також неписаних моральних законiв. Старий Кай

даш постiйно нагадував Мотрi, щоб шанувала свекруху, бо та старша.

Карпо вперше розсердився на жiнку, коли та кинула ложку на хлiб, пове

лася за столом нечемно. Щоправда, з цих намагань жити за народними

моральними приписами часто нiчого не виходило через егоїзм,

жорстокiсть свекрухи, яка викликала таку ж злостивiсть з боку невiстки.

Старше поколiння Кайдашiв — Омелько i Маруся — типовi представ

ники селянства другої половини ХIХ столiття. Вони пережили панщину,

яка наклала на них вiдбиток на все життя. У Кайдаша це виявилося в тому,

що вiн, як колись панські люди пiсля тяжкої працi, запивав своє горе в шин

ку. Це й призвело його до загибелi. Кайдашиха набралася од панiв пихи та

зарозумiлостi, бажання кимось командувати. Це добре вiдчули на собi спо

чатку Мотря, потiм Мелашка, адже саме жорстокiсть i грубiсть, егоїзм свек

рухи найчастiше призводили до сварок, лайок i навiть бiйок у сiм’ї.

Отже, надмiрна емоцiйнiсть i нестриманiсть у стосунках, лайливiсть, хоч

i не кращi, але ж типовi риси тогочасних селян, бо їм постiйно пiд впливом

обставин доводилося вiдвойовувати своє «мiсце пiд сонцем». У цьому ми

переконуємося, почитавши сторiнки повiстi про взаємини Кайдашихи,

Мотрi, Мелашки, баби Палажки i баби Параски, батька та синiв Кайдашiв.

204

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Молодше поколiння — Карпо, Лаврiн, їхнi жiнки i дiти недалеко

вiдiйшли вiд батькiв, успадкувавши їхнiй егоїзм, байдужiсть до громад

ських справ. Пригадаймо iсторiю з горбом, що був бiля Кайдашевого двору

i на якому ламалося стiльки селянських возiв. Старий Омелько наказав

синам трохи розкопати горб, але вони цього не зробили. Карпо говорить

батьковi: «Цiлий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать… Як хтось

почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв». Лаврiн пiдтримав:

«I я так само». Старий Кайдаш махнув рукою: «Не буду ж i я його ко

пать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак…»

Однак не можна не помiтити, якою поезiєю сповненi слова Лаврiна, Ме

лашки й iнших персонажiв повiстi у момент злету почуттiв. Герої говорять

словами пiсень, так i сиплять прислiв’ями та примовками. Навiть суворий

Карпо, залицяючись до Мотрi, подумав, як проспiвав: «Ой важу я на цю дiвчину

вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не

вислизнула з рук». А чого лишень не примовляла Кайдашиха на розглядинах

у Довбишiв та Балашiв: «Будь же дочко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весе

ла, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобi, боже, спiшно

робити; щоб твої думки були повнi, як криниця водою, щоб твоя рiч була тиха

та багата, як нива колосом. Дай вам боже, iз роси, iз води; нехай ваше життя

буде мiж солодкими медами, мiж пахучими квiтками». Отже, поетичнiсть, потяг

до краси — невiд’ємна частка душi нашого народу.

Iскристим, соковитим гумором насичений дiалог синiв Кайдаша, коли

вони говорили про вибiр майбутнiх дружин. I в цьому проглядається ще

одна характерна риса українцiв — схильнiсть до жарту, гумору, вмiння

посмiятися не лише з iнших, а i з себе. Кайдашиха, наприклад, згадуючи

про невдалу для неї поїздку до Бiївцiв, говорить, що тепер її туди не зама

нять i калачем, бо мало голови собi не знесла, «а на очiпку зробила собi

правдивi Западинцi». Лаврiн насмiшкувато запитав: «Зате ж, мамо, в вас

на головi, мабуть, набiгли цiлi Семигори?»

Селяни до смiшного забобоннi i темнi, їх легко обдурити через

довiрливiсть, як це зробив жид Берко, забравши громадський шинок в орен

ду i споюючи та обдираючи вiдвiдувачiв. Це теж характерна риса українцiв.

Отже, завдяки таланту I. НечуяЛевицького ми мали змогу пройня

тися духом доби, визначити риси нацiонального характеру українцiв.

I хоч цi риси не завжди були привабливими, автор дає нам зрозумiти, що

вони не стiльки вiд злої вдачi, а вiд тяжкої працi, нестаткiв — постiйних

супутникiв селянина.

СІМ’Я ЯК ОСЕРЕДОК СУСПІЛЬСТВА

(За повістю І. С. НечуяЛевицького «Кайдашева сім’я»)

План

І. Кайдаші — типова патріархальна родина.

ІІ. На чому тримається сім’я Кайдашів?

1. Вплив суспільних стосунків.

2. Звичаї, традиції.

205

10 КЛАС

3. Особисті духовні якості.

4. Проблема батьків і дітей.

ІІІ. Яка сім’я — така й держава.

ВНУТРІШНЄ ПРАГНЕННЯ КАЙДАШІВ УТВЕРДИТИ СЕБЕ

ГОСПОДАРЯМИ НА ЗЕМЛІ

План

І. Земля — основа існування українського хлібороба.

ІІ. Чому сварилися Кайдаші?

1. Важка праця на власному наділі.

2. Байдужість до громадських справ.

3. Зростання чисельності родини.

4. Поділ землі, суперечки за межу.

ІІІ. Власна гідність селянина — у почуванні себе господарем землі.

ХУДОЖНЯ МАЙТЕРНIСТЬ ПОВIСТI

I. НЕЧУЯ)ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СIМ’Я»

Бiльше нiж столiття вiддiляє нас вiд часу написання I. НечуємЛе

вицьким повiстi «Кайдашева сiм’я», але життя героїв, їхнi вчинки

i поведiнка хвилюють нас i зараз. У чому ж секрет такого довголiття

лiтературного твору? Менi здається, найперше, у художнiй майстерностi

автора. I. НечуйЛевицький не бере предметом дослiдження якихось ви

значних, незвичайних подiй, не кидає своїх героїв у вир випробувань. Вiн

показує буденне сiмейне життя, день за днем, рiк за роком. I вiдзначає,

що не всi можуть пройти випробування часом та «сiмейними вiйнами»

i зберегти при цьому гiднiсть, поетичну душу.

I. С. НечуйЛевицький високо цiнував народну творчiсть i щоразу

звертався до її невичерпних джерел. Мова повiстi «Кайдашева сiм’я» рясно

пересипана, мов перлами, народними афоризмами, приказками, дотепа

ми, пiснями. Правда, цi народнi вислови дуже часто бувають «з перцем».

Старий Кайдаш говорить до Карпа: «В гуртi каша їсться, а гуща дiтей

не розгонить». «Хоч мiж дровами, аби з чорними бровами»,— вiдповiдає

Лаврiн матерi на питання про одруження. Кайдашиха «розпустила на всю

хату мед своїм язиком», висловлюючи побажання Мелашцi: «Будь же, доч

ко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весела, як весна, робоча, як бджола,

а багата, як свята земля!» А сама при цьому думала: «Довго прийдеться

менi вчити цю Мелашку… Коли б хоч не була така сатана, як Мотря». Цим

автор пiдкреслює таку рису Кайдашихи, як облесливiсть та лицемiрство.

Щоб розважити i заспокоїти Мелашку, Балашиха говорить: «Дiвка, як вер

ба: де посади, то прийметься»,— хоч сама iз сумом вiдзначає: «У нас була,

як рожа цвiла, а тепер така стала, як квiтка в’яла». Словами казки розповiдає

Мотря батькам про свекруху: «В мене свекруха — люта змiя: ходить по хатi,

полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем».

Забобоннiсть селян, їхню темноту i неуцтво I. НечуйЛевицький пока

зує особливо через епiзод замовляння знахаркою бабою Палажкою хвороби

206

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Кайдаша: «Пом’яни, господи, раба божого Омелька та тi книжки, що в церквi

читають: єрмолой, бермолой, савтирю i ще тую, що телятиною обшита…

Хрест на менi, хрест на спинi, уся в хрестах, як овечка в реп’яках…»

Отже, використання фольклору надало творовi I. НечуяЛевицького

неповторного нацiонального колориту, сприяло його виразностi i бiльш

глибокому розкриттю психологiї героїв.

Мова повiстi «Кайдашева сiм’я» багата на порiвняння, що служить,

разом з iншими художнiми засобами, успiшнiй реалiзацiї iдеї.

Наприклад, автор так говорить про Кайдаша, пiдкреслюючи його згуб

ну пристрасть: «…Червоний перець у горiлцi дражнив його, наче цяцька

малу дитину». Кайдашиха «стояла над душею в Мотрi, наче осавула на

панщинi». Мотря «телiпалася на стiнi, наче павук на павутиннi». Мелаш

ка «затрiпала рученятами, неначе пташка крилами».

У повiстi використанi гiперболи. Мелашка «виплакала всi сльози, що

зiбрались за всi жнива, i полила ними материн садок». На кожнiй сторiнцi

твору можна зустрiти багато й iнших тропiв та лексичних засобiв: епiтетiв

(«пiд її солодкими словами ховається гiркий полин»), метафор (горщик

завищав, застогнав, «в хатi гризла Мелашку свекруха»), синонiмiв («вони

разом верещали, гвалтували, лаялись», свекруха з невiсткою пищали, гав

кали, сичали, репетували, кляли, наробили галасу).

Високу майстернiсть виявив письменник у використаннi дiалогiв. Це

надало творовi напруженого, динамiчного i навiть драматичного звучання.

Варте особливої уваги застосування автором у повiстi рiзних засобiв

гумору та сатири. Це комiчнi ситуацiї (Мотря з яйцями на драбинi, по

милкове залицяння ченця до баби Палажки та iншi), комiчнi дiалоги (як

Лаврiн з Карпом собi наречених вибирали). З такого, наприклад, дiалогу

вимальовуються характери братiв: суворий, неговiркий, перебiрливий

у Карпа i лагiдний, жартiвливий, поетичний у Лаврiна.

А чого варта та сцена, коли «не чорна хмара з синього моря наступала,

то виступала Мотря з Карпом зза своєї хати до тину. Не сиза хмара над

дiбровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха…».

Використаний тут з одного боку прийом паралелiзму, заперечного

порiвняння, а з іншого — урочистий «батальний» тон для опису нiкчемної

сварки створюють неперевершену комiчну картину, хоч i з вiдтiнком суму.

То ж очевидна велика художня майстернiсть I. НечуяЛевицького

у використаннi всiх художнiх засобiв мови, у вираженнi авторської позицiї —

людина не повинна втрачати самоповаги за будьяких обставин i разом з тим

поважати право iнших на власну гiднiсть. Недаремно I. Франко вiдносив

повiсть «Кайдашева сiм’я» «до найкращих оздоб українського письменства».

ЗГУБНИЙ ВПЛИВ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЛЮДИНУ

(За повістю І. С. НечуяЛевицького «Кайдашева сім’я»)

Усі твори І. С. НечуяЛевицького дихають правдивістю зображення

народного життя. НечуйЛевицький у своїх творах відбив прагнення на

роду до кращого життя, його ненависть до гнобителів. Письменник уважно

207

10 КЛАС

спостерігав усі риси життя народу. Усвоїх творах він показав не тільки

чудові картини побуту українського села, прагнення трудових мас до но

вого життя, але й відобразив, як морально губить людину породження

експлуататорського ладу. Цю тему він розкриває в повісті «Кайдашева

сім’я», яка вийшла друком у 1879 році. «Великий майстер зору», Нечуй

Левицький не міг не торкнутися цієї теми. Письменник бачив, як жор

стоко знівечив кріпосницький лад простий люд. Але й після скасування

кріпосницької системи життя народу не покращало. На зміну панщині

прийшла «голодна воля». Новий капіталістичний лад породжує й нове

лихо — боротьбу за «твоє» і «моє» серед селян. Приватна власність мо

рально губить людей, вони стають жорстокими і грубими, їх багатий ду

шевний світ поступово закриває темрява. Образи «Кайдашевої сім’ї» —

це жертви експлуататорського ладу, морально знівечені люди.

Герої повісті — старий Кайдаш із Кайдашихою — колишні кріпаки. Тяж

ка праця на панщині наклала на них свої відбитки: герої дуже рано зістари

лись. Це видно з портрета Омелька Кайдаша: «Кайдаш стругав вісь. Ши

рокі рукава закачались до ліктів; зпід рукавів було видно здорові загорілі

жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На

сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене

волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною». Отже, портрет

ний опис Кайдаша свідчить про тяжке життя за часів кріпацтва. Тепер

у Кайдашів з’явилися достатки, але й для цього немало докласти зусиль

треба було Кайдашеві. А якою ж стала Кайдашиха? За панщини вона слу

жила у панів. Її брали у панський палац ще дівкою за куховарку. Тут вона

набралася усього панського, її мова стала облесливою, в її душі розвину

лась якась повага до панів. Маруся перейняла всі панські звички, та й сама

хотіла стати «панею» хоч у своїй родині. Вона намагається в усьому вер

ховодити. Зверхньо й грубо ставиться до своїх невісток, до чоловіка. Не

дарма за панські звички на селі прозвали Кайдашиху «панею економшею».

Життя Кайдашів було більшменш мирним, доки Карпо та Лаврін не

оженилися. Після одруження синів починається нещадна боротьба за

«твоє» і «моє». Кожен із синів вважає себе справжнім господарем. Сварки

між ними ведуться за розділ батьківського господарства. Молодиці й собі

готові повидирати одна одній очі за якісь мотовила чи кухлі. У цих по

стійних сварках проявляється дріб’язковість героїв. Син б’є батька, невістка

виколює свекрусі око. І за що? За те, що при сварці Мотрина дитина роз

била кухля Кайдашихи. І ось уже в обох хатах повно ґвалту: летять гор

щики та полумиски, кричать діти. А Кайдашиха навмисне розмазала кров

по всьому виду та й побігла через все село із закривавленим обличчям.

Мотрю за бабу посадили в холодну. Але чи це допомагає? Сварки між

Мотрею і свекрухою, Мотрею і Мелашкою не припиняються. Молоді ка

лічать одна одній худобу, вибивають вікна, крадуть яйця. Лайки та бійки

між двома сім’ями іноді затихають. Але не надовго. Незабаром вони знову

починаються. Ці люди зовсім загрубіли, вони поступово втрачають свої

208

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

найкращі риси. Автор зображує дві сім’ї, як дві ворожі сили, які готові кину

тися одна на одну: «Дві сім’ї, як дві чорні хмари наближалися одна до другої

сумно й понуро». До чого ж дійшли ці люди, що навіть собаки, позадиравши

хвости, стояли і здивовано дивилися на них?! А скільки ґвалту та крику було

через ту грушу?! Мотря ладна була повбивати Мелашчиних дітей за те, що ті

зірвали собі декілька груш. Карпо й Лаврін і собі почали доводити, чия це

груша. І боротьба ця, яку породила приватна власність, не закінчується. Бо

доки буде існувати експлуататорська система з її найголовнішим злом — при

ватною власністю, доти не припиниться те безмежне прагнення людини до

володіння речами.

Але найстрашніше, що і Мотря, і Малашка, і старий Кайдаш та сама Кай

дашиха — люди, які мають багатий душевний світ. Кожен із них має якісь

чудові риси характеру, якісь гарні здібності. Взяти, наприклад, старого Кай

даша. З перших рядків повісті ми дізнаємося, що Омелько — добрий, пра

цьовитий майстер. Це людина, котра постійно прагне до примирення в сім’ї,

людина з доброю, чуйною душею. А сини? Карпо — вольова, смілива люди

на. Він має самостійний розум, вміє постояти за себе. Лаврін виділяється

серед інших образів своєю поетичною, пісенною натурою, палким серцем.

Яка співуча й красива та лагідна в нього мова! Коли парубок вперше поба

чив Мелашку, він із захопленням милується нею: «І де ти, красо, вродилася

з твоїми шовковитими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там

упіймаю». А Мелашка? Як ніжно й вірно любить вона свого Лавріна, як

сумує, коли його немає поруч. Її ліризм, краса душі, зовнішня краса — все це

змальовується автором із такою ніжністю! Та й Мотря — моторна, працьо

вита жінка, вміє захистити себе. А стара Кайдашиха? Хіба вона не любить

дітей? Хіба не добра та не охайна господарка?

Але усі ці прекрасні риси вдачі, всі чудові здібності цих людей поступо

во гинуть, втрачаються. Куди може піти Кайдаш, щоб не бачити бійок та не

чути сварок? У шинок. Тут він виливає своє горе за чаркою. Це доводить

його до білої гарячки, і він потопає майже у калюжі. Карпо стає грубою, чер

ствою людиною, яка не поважає рідних батьків, але постійно відстоює своє

право на «моє». «Ходім у волость,— каже Карпо братові,— бо я своєю част

кою не поступлюся». Лаврін теж втрачає свою ліричну душу. Він, як і Карпо,

вперто бореться за своє «моє». Гине і прекрасна душа Мелашки, яка потра

пила в це пекло. Вона разом зі свекрухою щодня лається з Мотрею. Кайда

шиха готова з’їсти свою старшу невістку. Хто ж винен в тому, що люди з пре

красними рисами гинуть морально? Винен у цьому існуючий лад. В обставинах

експлуататорського ладу ці риси і чудові здібності героїв не можуть розвива

тися, вони гинуть під впливом соціального зла — приватної власності. Ці риси

вдачі та здібності витрачаються не на користь суспільству, а на боротьбу за

«твоє» і «моє». Усю свою енергію, свіжі сили зовсім молоді люди віддають

сваркам, лайкам та бійкам. Шкода стає цих людей.

Але ж чи немає таких і в наші часи «Кайдашевих сімей»? Звичайно,

є. І зараз зустрічаються люди, яких не турбує життя суспільства. Головне