2009 сочинений по украинскому языку и литературе
Подождите немного. Документ загружается.
219
10 КЛАС
хазяїна лопнули, як мильна булька: робітники не витримали нещадної екс
плуатації і збунтувалися; хитрий Петро Михайлов потрапив у в’язницю за
злісне банкрутство і потяг за собою своїх спільників, у тому числі й Пузи
ря; дочка вирішила вийти заміж за Калиновича, якого любила, навіть без
згоди батька. Гуси, скубучи одну з тисячних кіп хазяїна, остаточно підірва
ли його здоров’я. Тому закономірна як фізична, так і моральна загибель
героя, бо ідея збагачення для збагачення позбавлена усякого здорового глуз
ду, ще й шкідлива для оточуючих.
Героїв комедії І. КарпенкоКарий групує за принципом контрасту. Головно
му героєві Пузирю і його помічникам протистоять пан Золотницький, дочка
Соня і учитель гімназії Калинович (до речі, прізвище теж промовисте).
Автор практично не втручається в дію, його ремарки дуже лаконічні.
Тиради, монологи напружені, змістовні, з глибоким підтекстом, прихо
ваним гумором чи сатирою.
Що не діалог, то, як кажуть, сміх і гріх. Наприклад, такий:
Маюфес.
А чи на вашім вокзалі можна пообідать?
Пузир.
Я ніде на вокзалах не обідаю, бо возю свої харчі. Феноген!
<…>
Чи на нашому вокзалі можна пообідать?
Феноген.
Бухвет є.
Маюфес.
Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить.
Пузир.
Тут недалеко.
Маюфес.
Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматочок хліба…
Розмова, на перший погляд, звичайна, про звичайні речі. Але який заряд
комічності криється у підтексті! Особливо якщо пригадати, що власник без
межних земельних угідь, хазяїн сотень тисяч пудів пшениці й сорока тисяч
овець відмовляє своєму спільнику по шахрайству в найпростішому обіді. То
ж як не посміятися з безглуздої, вражаючої жадібності героя!
На розкриття авторського ідейного задуму — засудження «стяжатель
ства» працює у комедії кожна деталь, кожен штрих. Ось латанийперелата
ний халат мільйонера, кожух, що «торохтить» і «смердить». У ньому Пузи
ря навіть до земського банку швейцар не пускав, не вірячи, що такий багатий
хазяїн може ходити задля економії ледь не в жебрацькому одязі.
Мова кожного персонажа глибоко індивідуалізована і є його характери
стикою. Так, у Пузиря — груба, лайлива мова, насичена дієсловами наказо
вого способу, що відповідає його категоричному, жорстокому
і деспотичному характерові, його неосвіченості. У Золотницького, Соні,
220
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Калиновича мова образна, метафорична, часом піднесенокнижна, з філо
софським спрямуванням. І що характерно — у мові практично кожного
персонажа так і лунають, аж вибухають своєю влучністю та дотепністю
прислів’я, приказки та фразеологізми: «не знаєш броду — не лізь прожо
гом в воду», «ярмо на шиї», «як свиня в моркву» (Пузир); «кусок в горло
не полізе», «попала на стежку», «серцем чула», «увійти в суть» (Соня);
«не вмер Данило, то болячка вдавила», «чули дзвін, та не знаєте, відкіль
він», «з пальця висмоктав», «з шкури вилізу» (Ліхтаренко); «і риби нало
вить, і ніг не замоче» (Феноген). Якщо цей перелік продовжувати, то до
велося б переписати півкомедії. Висновок напрошується сам: І. Карпен
коКарий — великий знавець народної фразеології і майстер її доречного
використання.
Найбільше мене вражає той факт, що багато сучасників драматурга, ве
ликих землевласниківаграріїв пізнавали себе у комедії і навіть підсилали
до автора посланців із грошима, щоб вистава була знята з постановки. Чи це
не свідчення майстерності письменника та його глибокої проникливості
в суть явища?
Давно минули часи пузирів і феногенів, ліхтаренків та маюфесів, а гост
ре слово драматурга й сьогодні воює з людською жадібністю, обмеженістю,
егоїзмом, жорстокістю. Нам близький гуманізм І. КарпенкаКарого — про
тест проти всякої наруги над людиною, проти попирання людської гідності.
У справді мистецькому творі, яким, на мій погляд, є комедія «Хазяїн» І. Кар
пенкаКарого, завжди присутнє те, що непідвладне подихам часу.
ЧИ Є СИЛА, ЩО ПРОТИСТОЇТЬ ПУЗИРЯМ?
(За комедією І. КарпенкаКарого «Хазяїн»)
У комедії «Хазяїн» видатний український драматург І. КарпенкоКа
рий показав «дику, страшенну силу» великих капіталістівземлевласників,
які так розкрутили «хазяйське колесо», що воно придавило сотні і тисячі
людей, прирекло їх на підневільне, рабське існування або примусило пла
зувати, пристосовуватися (як це трапилося з Феногеном, Ліхтаренком,
Зеленським). Хто не зрозумів тієї системи, той був безжалісно роздавле
ний, знищений, як, наприклад, помічник Ліхтаренка, чесний юнак Зозу
ля, якого обмовив «права рука» хазяїна Феноген, аби прикрити власний
злочин.
Звичайно, постає питання, а чи є сила, яка могла б протистояти пу
зирям, чоботам та іншим хижакам, «сильним світу цього»?
У комедії образові головного героя Пузирю і його помічникам дра
матург протиставляє образи пана Золотницького, дочки Соні і учителя
гімназії Калиновича.
Петро Петрович Золотницький — освічена, інтелігентна людина, яка
дбає про національну культуру, прагне якось вплинути на Пузиря, залу
чити його до суспільно корисної громадської роботи. Але його час прой
шов, і він сам боїться бути поглинутим новими хазяїнами, ледве не
221
10 КЛАС
благає свого зажерливого сусіда: «Дай віку дожить, не виганяй ти мене
з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось,
все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще
захватить і Капустяне, й Миролюбівку».
Отже, дворянин Золотницький не є тією силою, яка могла б протисто
яти новим хазяїнам.
Соня — «теплична квітка», виросла у дівочих мріях, дуже далеких від
реального життя. Вона розумна, освічена, скінчила гімназію із золотою ме
даллю. Коли над нею під час навчання насміхалися, що в них у господарстві
«людей годують гірше, ніж свиней», то дівчина тільки плакала та говори
ла, що це неправда. Випадково ставши свідком стихійного протесту робіт
ників економії, Соня бачить, нарешті, всю страшну правду. Вона поки що
не знає, як робиться хліб і вариться борщ, але вирішує розпитати про все,
слідкувати, щоб для трудівників — творців усіх їхніх багатств — були ство
рені більшменш людські умови. Дівчина говорить своєму товаришеві і на
реченому: «Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить… І тілько
сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно!»
Калинович не поділяє таких оптимістичних сподівань Соні: «Трудно там
правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда». І говорить: «Ска
жу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються
з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини
між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться!»
Як бачимо, учитель вважає, що дані економічні відносини зробити
більш гуманними дуже важко.
Соня — сильна, рішуча натура, сміливо говорить батькові про непо
добства з харчуванням, просить поліпшити становище робітників, які пра
цюють на їхніх економіях. І заявляє: «А поки я буду знать і бачить, що
у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені
ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!»
Вона ладна піти проти волі тата й одружитися з близькою її серцю
людиною — Калиновичем навіть без приданого. Але, ставши єдиною спад
коємицею величезного маєтку, чи витримає Соня, чи не зміниться, як її
мати? І чи зуміє протистояти сусідам — хижакам, що тільки й чекають
«слабинку», щоб проковтнути і знищити конкурента?
Отже, залишається Іван Миколайович Калинович. У його уста ав
тор, очевидно, вклав і власні думки та переконання: «Будучина в руках
нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правди
вим поглядом на свої обов’язки перед суспільною громадою, тим скоріше
виросте серед людей найбільша сума справедливості!..»
У цих словах, на мій погляд, криється велика правда. Але Калинович
надто слабкий для втілення загальної ідеї добра і справедливості. Охопле
ний любов’ю до Соні, він навіть образам батька нареченої знаходить ви
правдання, жаліє Пузиря. То ж, мабуть, теж не зможе протистояти навальній
силі капіталістів, які заради наживи ні перед чим не зупиняються. Він
222
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
пасивно чекатиме, поки до нього прийдуть учні, яким прищепить свої ідеали
(і чи прищепить?).
Значить, повна безвихідь? Ні! Думаю, що сила, яка протистоїть пузи
рям, — це сама логіка життя. Прийде час, коли люди зрозуміють, що ні за
які гроші не купиш здоров’я, щастя, душевних друзів та інших одвічних
людських цінностей. І що щастя однієї людини ніколи не побудуєш на
нещасті інших.
Наш час багато в чому схожий на часи, описані І. КарпенкомКарим.
І зараз дехто намагається обманом нагромадити багатство, яке більше за
його природні потреби, не розуміючи, що життя коротке, і не забере він
усього з собою; зате залишить недобрі згадки про себе і гріх, що може
впасти на його нащадків.
НОВАТОРСТВО І. КАРПЕНКА)КАРОГО)ДРАМАТУРГА
Основні свої твори І. КарпенкоКарий писав у 80ті роки XIX століття,
у той час, коли у суспільстві відбулися глибокі зміни, набули розвитку нові,
капіталістичні, відносини. Почалося інтенсивне розшарування суспільства
на класи, що дало про себе знати усіма наслідками і в Україні.
Нові явища тогочасного життя в найповнішому і найхарактернішо
му їх вияві КарпенкоКарий зображує у своїх творах дуже переконливо.
Не пориваючи з національною театральною традицією (бо ж у центрі так
само залишається народне життя й народні типи), він усе ж таки виво
дить українську драматургію з кола хатніх, особистих проблем, головну
увагу зосереджуючи на громадських питаннях і настроях, на економіч
ному розвиткові народного життя.
Новий матеріал вимагав нової жанрової форми. КарпенкоКарий
звертається до жанру «серйозної комедії», збагативши не тільки ідейно
тематичну, а й жанрову палітру української драматургії.
Нові соціальні типи зображені драматургом у таких п’єсах, як «Бур
лака», «Сто тисяч», «Хазяїн». Усі вони представляють яскравий тип «ха
зяїна». Старшина Михайло Михайлович, Михайло Окунь і сам Пузир —
то різні обличчя многоликого глитая, типи нових господарів, які відпо
відно до свого капіталу знаходяться на тому чи іншому щаблі соціальної
драбини. Але якщо перші два тільки ступили на стежку наживи, а Калит
ка орудує тисячами, хоч і не вийшов ще з мужицької «лінії», то Пузир
володіє великою капіталістичною машиною із сотнями найманих робіт
ників. Постаті новоявлених пузирів і калиток змальовані автором у всій
оголеності їх «комерчеських» інтересів, життєвих намірів та дій.
Найдосконаліше процеси наступу капіталізму на село, його могутню
і руйнівну силу зображено в «серйозній комедії» «Хазяїн». Основним
об’єктом зображення послужило «хазяйське колесо» мільйонера Пузи
ря, яке «одних даве, а другі проскакують». Воно охоплює всю систему
тогочасного капіталістичного хазяйства. У його круговерть підхоплені
і хазяї, господарі життя, і їхні підручні, і чесні дурні, що не можуть
223
10 КЛАС
прижитися в царстві хижаків, і «дешеві робітники», що врештірешт про
бують, хоч і марно, боротися з непереможним наступом капіталу.
Автор простежує весь механізм цього «колеса», закони, логіку й філо
софію життя тих, хто його обертає. У цьому світі все продається, навіть
інтереси ближнього. Для Пузиря немає «ні сорому, ні честі», він непере
бірливий у засобах досягнення наживи — «аби бариш, то все можна!»
Єдине, що може протистояти йому, — то це така ж «дика, страшенна сила».
За такими ж законами і мораллю живуть і підручні Пузиря.
«З усього… треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть,
тягни!» — такий девіз їхнього існування. У суспільстві експлуатації та на
живи така поведінка не лише виправдовувалася, а й узаконювалася. Та,
звісно, лише щодо «хазяїв», господарів життя. Такої оголеної соціальної
критики й такого гострого викривального пафосу до КарпенкаКарого
українська драматургія не знала.
Новаторськими були і авторські висновки до зображеного в драмі.
Вони звучали не прямо, а опосередковано, через систему характеристик
та сюжетних ситуацій. Ці висновки прийнятні й для сьогоднішнього дня,
настільки повно аналізує автор процеси, зображені в п’єсі.
Новаторство Карпенка–Карого доповнюється і новизною форми. Це
«серйозна комедія», яка характеризувалась відсутністю розважальних сце
нічних трюків, клоунади. Комізм образів і ситуацій досягається за допо
могою слова. У центрі уваги — не дія, а думка, передана в діалозі, розмові
чи окремій репліці. Для драми попереднього часу це було незвичним.
Новаторство КарпенкаКарого виявилось у тому, що він топтав свою
стежку в літературі, першим виступивши за межі усталеного шаблону.
ОБРАЗ ПУЗИРЯ
У КОМЕДІЇ І. КАРПЕНКА)КАРОГО «ХАЗЯЇН»
Художня повноцінність літературного твору, як відомо, виявляється
в тому, що життєві ситуації й людські типи зображуються в ньому неодно
значно, з різних сторін, бо ж неоднозначним, багатогранним є й саме життя.
Саме так і змальовано образ Терентія Гавриловича Пузиря — головного пер
сонажа комедії «Хазяїн».
За задумом і його втіленням «Хазяїн» — це «зла сатира на чоловічу
любов до стяжання». Отже, сміх — іронічний, зневажливий, а то й зни
щувальний є основним прийомом характеристики ситуацій та образів,
передусім Терентія Пузиря, мільйонераземлевласника. Драматург відтво
рює різні етапи життя, віхи злету цього «природженого хохла», спритно
го і хитрого мужика. Спочатку він був хазяїном «з середнім достатком»,
а згодом став мільйонером. У Пузиря — «княжество, ціле княжество»:
кілька економій, десятки тисяч овець, сотні наймитів.
Щоб нажитися, досягти омріяного багатства, Пузир готовий на все: на
нещадну експлуатацію, обман і навіть правовий злочин. Він «рвав,
де тільки можна зірвать». Але це пересування по щаблях соціальної
224
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
драбини не було стихійним, необдуманим. Визначивши життєві орієнтири
(«хазяйство або смерть» — такий девіз), Пузир став стратегом і тактиком
політики збагачування. Для нього будьщо має значення тільки тоді, коли
воно дає прибуток. Навіть майбутній чоловік єдиної дочки для Пузиря не
шанований зять, а живі гроші, тому й хоче Пузир віддати Соню не за «учи
телишку» Калиновича, а хоч і за неписьменного, проте багатого поміщиць
кого сина.
Він заражений ідеєю збагачення, як бацилою, що врештірешт підто
чує його життєві сили. Терентій Гаврилович надзвичайно скупий не лише
для своїх наймитів, а й для себе самого. Тож комічний фінал жалюгідно
го існування Пузиря є логічним завершенням його життєвого кредо —
«хазяйство або смерть». Скаліченого хазяїна, що погнався за гусьми
і відбив нирки, Феноген наказує слугам перенести з поля додому у такий
спосіб: «Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди…»
Проте є в поведінці, характері Пузиря й те, що приваблює, чому не
можна не симпатизувати. Це, перш за все, працьовитість, що й допомог
ла Пузиреві: «Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю
окипіла кожна копійка…»; «я всю молодість провів у степу», «із степу не
вилазив». Це виступає вперед селянська вдача Пузиря, його неймовірна
працездатність.
Зауваживши, що «одна овечка, з послідніх, біленька з курдючком, має
поранений хвостик; друга, гарненький лоб, шкандибає на праву задню
ножку», хворий Пузир турбується не про себе, а про покалічених істот,
бо йому «шкода худоби і потеря». Саме так, найперше шкода худоби,
а вже потім втрати грошей. Отже, ще не все, що перейняв Пузир від селян
ського роду, він розгубив і втратив у погоні за наживою.
Через свій деструктивний бізнесменський азарт Пузир безглуздо за
губив своє життя. Але той із пузирів і калиток, хто спланує своє життя
поіншому, і дітей у гімназіях вивчить, і сам цивілізується, облагородить
свою грубу і хижу натуру і поставить собі на службу усіх і вся. У пер
спективі це одна з крупних фігур капіталізму… Саме до таких роздумів
і повертає нас І. КарпенкоКарий.
ІВАН ФРАНКО
Доповідь про письменника
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі на
Львівщині в родині коваля. Навчався у початковій (1862—1864) та німець
кій нормальній (1864—1867) школах, пізніше — у Дрогобицькій гімназії
(1867—1875). 1875 року вступив на філософський факультет Львівсько
го університету, який залишив через арешт у червні 1877 р. Пізніше був
заарештований ще двічі (1880; 1889). Майже постійно співробітничав
з різноманітними періодичними виданнями, на сторінках яких виступав
як критик, публіцист, науковець. Наукові інтереси Франка зумовили
225
10 КЛАС
працю над докторською дисертацією, що була ним захищена 1893 р.
у Віденському університеті. Із 1894 р. видавав журнал «Житє і слово»,
після закриття якого з 1898 р. був членом редакційного комітету «Літера
турнонаукового вісника». Взимку 1907—1908 рр. здоров’я письменника
значно погіршилось. Матеріальні нестатки й виснажлива праця призвели
до загострення хвороби восени 1915 р. Помер Франко 28 травня 1916 р.;
похований у Львові.
Іван Франко — поет, прозаїк, драматург. Початок його літературної діяль
ності припадає на часи навчання в гімназії. Першими спробами були по
езії, що друкувалися в журналі «Друг» та сформували збірку «Баляды
і росказы» (1876). Кращі твори другої половини 70х — 80х рр. склали
поетичну збірку «З вершин і низин» (1887), що засвідчила творче зростан
ня митця. Збірка поєднує поезії на різні теми, переважно громадянські. На
ступна книжка поезій Франка «Зів’яле листя» (1896) цілком відповідає
авторському визначенню ліричної драми. Біографічно зумовлена, вона вод
ночас є мистецьким шедевром і драматичним людським документом. До
збірки «Мій Ізмарагд» (1898) увійшли переважно поезії 1897 р. та частина
більш ранніх творів. У них знайшли відображення моральні й громадянські
пошуки автора, позначені напруженим драматизмом та складною динамі
кою емоцій. 1900 року побачила світ поетична збірка Франка «Із днів жур
би». Важливим етапом його поетичної біографії стала наступна книжка
«Semper tiro» (1906).
Франкові належить авторство ряду творів у жанрі поеми, серед яких
на особливу увагу заслуговують «Іван Вишенський» та «Мойсей».
Останній твір стосується складного комплексу національної, громадянсь
кої й особистісної проблематики, осмисленого в узагальненофілософсь
кому ключі. Поема перейнята суворим усвідомленням неминучості жертв
і складних випробувань на шляху людини й народу до духовного онов
лення.
Франко — автор більш як ста прозових творів. Природно, що не всі
з них однорідні за мистецькими вартостями. Прикметною особливістю
прози письменника є її виражена тенденційність, що іноді переходить
у публіцистичність, схематичну ілюстрацію політичних ідей, як, при
міром, у повісті «Борислав сміється» (1881—1882).
Серед драматургічних творів Франка безсумнівним здобутком є п’єса
«Украдене щастя» (1893).
СПІВЗВУЧНІСТЬ ПОЕЗІЇ І. ФРАНКА
З НАРОДНОПІСЕННОЮ ТВОРЧІСТЮ
Титаном праці, видатним письменником, ученим, публіцистом, літера
турним перекладачем, видавцем, активним громадським діячем був Іван
Якович Франко. Письменник мав великий дар класика — вміння промов
ляти не лише до своїх сучасників, а й до наступних поколінь. І. Франко
писав: «Яко син українського селянина, вигодуваний чорним селянським
226
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
хлібом, працею селянських рук, почуваюся до обов’язку… відробити ті шля
хи, які видала селянська рука на те, «щоб я міг видряпатися на висоту…»
Чи не тому в його творчості так багато народнопісенних мотивів?
Візьмемо хоча б цикл «Веснянки» зі збірки «З вершин і низин». Він ціка
вий перш за все з погляду творчої розробки поетом народнопісенних тра
дицій. Так образ весни в народній творчості завжди пов’язувався з надія
ми, мріями людей про краще життя. Буяє цвіт — і росте душа хлібороба.
Народні пісні — веснянки славили прихід весни, пов’язуючи його з май
бутнім урожаєм, чеканням особистого щастя.
То ж і не дивно, що Франко, увібравши традиції української пісні, майстер
но розвинув їх у своїй творчості. У циклі «Веснянки» поет прихід весни пов’я
зує не тільки з новим урожаєм, а й із довгожданими суспільними змінами:
Гримить! Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий,
І з заходу темная хмара летить —
Гримить!
Жанр веснянок використовувався українськими поетами і до Франка.
Але це були переважно пейзажні малюнки, у яких ліричний герой милував
ся розквітаючою весняною природою. І. Франко ж вніс у цей жанр соціальні
мотиви. Так у вірші «Гріє сонечко» поет звертається до сучасників із закликом
не бути байдужими у житті, активно протистояти несправедливості:
Гей, брати! В кого серце чистеє,
Руки сильнії, думка чесная,—
Прокидайтеся!
Встаньте, слухайте всемогущого
Поклику весни!
Усі веснянки циклу об’єднані вірою в перемогу нового над старим, ре
акційним, що затримує світовий прогрес. Це голос душі поета, для якого
смисл життя в боротьбі за щастя і волю трудящих.
Символом усього прекрасного, ніжного, благородного в людях є на
роднопоетичний образ червоної калини у вірші «Червона калина, чого
в лузі гнешся?», що входить у поетичну збірку «Зів’яле листя»:
Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Червона калина в поезії Франка, як і в народних піснях, символ
ізує дівочу вроду, ніжність, а дуб — втілення парубоцтва, сили, зав
зяття, ніжності. Поет у своєму творі трансформує ці образисимво
ли відповідно до нових соціальних умов. У вірші калина — це ніби
збірний образ галицьких дівчат, для яких батьки готували один
шлях — заміжжя. Але для людського щастя цього замало. Заклик до
227
10 КЛАС
порушення старих сімейних і громадських традицій читається між ряд
ками поезії.
Вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» теж має народнопісенну ос
нову. Читаючи цю поезію, мимоволі пригадуєш чудові перлини українсь
кого пісенного жанру — пісні про кохання («Сонце низенько…», «Ой ти,
дівчино, горда та пишна», «Тече річка невеличка»), до яких за своїми мо
тивами близькі твори Франка. Але «Ой ти, дівчино…» — твір цілком ори
гінальний, що сяє коштовним діамантом у скарбниці української класич
ної лірики. І радощі, і горе приносить ліричному героєві палка любов:
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Епітет «колюче терня», безперечно, бере свій початок теж із народної пісні,
де терен був завжди символом перешкод на шляху до щастя (пісня «Цвіте
терен» та інші). Як бачимо, Іван Франко у своїх поезіях широко використо
вує образну систему і систематичні багатства народної творчості. У переваж
ній більшості поезій, наприклад, збірки «Зів’яле листя» зустрічаємо повтори
окремих словосполучень («Зелений явір, зелений явір»), які дають можливість
краще організувати думку, роблять її виразнішою, емоційно забарвленою. Ба
гато в поезіях епітетів («ясная зоре», «квіти запашнії»), порівнянь («Та її го
лос — пшеничний колос»), зіставлень, риторичних запитань («Чого являєш
ся мені у сні?»). Усе це наближає вірші поета до народної пісні. Багато з них
завдяки своїй милозвучності, яскравості образів покладені на музику («Ой
ти, дівчино, з горіха зерня», «Ой ти, дубочку кучерявий», «Ой жалю, мій жалю»,
«Безмежнеє поле…» та інші) і стали відомими піснями.
Безумовно, тут велику роль зіграло і те, що почуття, якими сповнені
поезії Івана Франка, виходять за межі особистого життя однієї людини,
хвилюють кожного.
Усі поезії І. Франка різні за характером, принципом відображення
дійсності. Однак спільне для них — багатобарвність і неповторність Фран
кового поетичного слова, тобто те, що робить їх перлинами світового пись
менства. Нехай же збагачує і сьогодні душі поколінь ніжністю, нелегким
вмінням кохати, благородством, шляхетністю лірика Франка!
ПРОВІДНІ МОТИВИ ЛІРИКИ І. ФРАНКА
Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.
І. Я. Франко
Іван Якович Франко — письменник, громадський діяч, учений, філо
соф, літературознавець, критик і теоретик літератури. Але з особливим
228
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
захопленням ми говоримо про його літературний доробок. Не можна зали
шатися байдужим, читаючи його вірші зі збірок «З вершин і низин», «Мій
Ізмарагд», «Із днів журби», «Зів’яле листя».
Збірка «З вершин і низин» увібрала в себе найкращі вірші, присвя
чені боротьбі за краще майбутнє трудового народу. Вона була видана
у 1887 році. І назва збірки не випадкова. «З низин», тобто з народних мас,
із найбідніших глибин звучить його голос. А «З вершин» — «це голос
духа», який закликає не сидіти, а шляхом боротьби дійти до світлих вер
шин, поваливши гнобительський лад — скалу:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить»,—
чують каменяріреволюціонери сильний поклик.
Як Антей, так і ліричний герой поезії Франка черпає сили від землі,
рідного народу:
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Автор відчуває наближення соціальних змін і передає це в алегоричній
формі у другій «Веснянці»:
Гримить! Тайна дрож пронимає народи,—
Мабуть, благодатная хвиля надходить…
Мільйони чекають щасливої зміни…
Найвизначнішим віршем збірки є «Гімн». У ньому вже відверто поет
заявляє про прихід нового життя, повалення царизму, причому викорис
товує дієслова минулого часу, щоб показати перемогу над злом як факт:
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
Риторичні запитання стверджують неминучість світлого прийдеш
нього. Ці ж мотиви звучать ще у ранній творчості Каменяра. Перебуваю
чи у тюрмі, він не падає духом, а ще й підтримує своїх товаришів:
Треба твердо нам в бою стояти,
Не лякатись, що впав перший ряд,
Хоч по трупах наперед ступати,
Ні на крок не вертатися взад.
Неабияке місце у творчості Франка займає рідна батьківщина. Тільки
палкий патріот міг так написати: