2009 сочинений по украинскому языку и литературе
Подождите немного. Документ загружается.
689
11 КЛАС
літератури у тому, що читач може знайти у творі не один чи декілька смислів,
заданих автором, а нескінченну множину значень, асоціацій, відсилань до
інших творів.
Так, наприклад, символічний образ троянди, даний уже в назві рома
ну, примушує читача згадати і біблійне значення троянди, і розен
крейцерів, і троянду як один із найулюбленіших образів романтиків ХІХ
століття, і «Букет троянди» Рільке... У кожного виникають власні асоці
ації, не лише підказані текстом, але й залежні від літературнокультурно
го досвіду читача. При цьому він, читач, стає ніби співавтором письмен
ника, і притому необхідним співавтором, тому що без читача життя твору
неможливе. Створення тексту відбувається не лише тоді, коли він заду
мується і пишеться, але й коли він прочитується.
Читач може бути добре обізнаним (і бачити у тексті роману безліч
значень) чи наївним. Умберто Еко писав про те, що часом навіть найнаї
вніший читач бачить у творі найнесподіваніші значення і зв’язки, які мо
жуть здивувати самого автора. Кожен читач іде далі тексту, і цей рух (на
низування нових значень) триває нескінченно.
У «Записках на берегах «Імені троянди» Умберто Еко писав, що ко
жен новий художній твір складається з усіх попередніх. В епоху постмо
дернізму, коли цивілізація вже накопичила такий величезний історич
ний досвід, практично неможливо створити щось нове. Адже кожний
письменник водночас є й читачем інших творів. Тому, наприклад, в «Імені
троянди» образ англійця Вільгема, який уже на початку роману (у сцені
з ченцями, які шукають Гнідка) демонструє надзвичайне знання зв’язків
між окремими явищами світу, асоціюється у автора і читачів з англійцем
детективом Шерлоком Холмсом. Постмодерністський роман перетво
рюється на спільну гру автора і читача (великої кількості читачів), які,
ніби м’яч, перекидають один одному свої значення та асоціації.
Умберто Еко вважав, що мистецтво (і література зокрема) є джере
лом естетичного задоволення, тобто у певному смислі, «розважає». Од
нак одного може «розважити» філософський трактат, а іншого — буль
варний роман. Таким чином, існує два види читачів: читач масової
літератури ставиться до книги пасивно і споживацьки, і автори такої літе
ратури підлаштовуються під його смаки. А читач літератури серйозної,
навпаки,— є активним, намагається збагнути задум автора, що потребує
певних зусиль і знань. Умберто Еко вважає, що так книга сама формує
свого читача, тому твір повинен бути таким, щоб читач кожного разу
відкривав у ньому щось нове.
Таким багатозначним твором зі складною структурою і є «Ім’я тро
янди». Роман нагадує колаж з окремих фрагментів знайомих нам
творів, але водночас залишається цілісним, об’єднаним лінією авторсь
кого задуму. Твір завершений, але й відкритий для безмежної кількості
нових значень, він не замкнений у собі, а починає діалог із кожним
новим читачем.
690
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
ОСОБЛИВОСТІ МАТЕРІАЛІЗАЦІЇ
ОВІДІЄВИХ МЕТАМОРФОЗ У РОМАНІ
К. РАНСМАЙРА «ОСТАННІЙ СВІТ»
Поштовхом для написання роману «Останній світ» стала робота К. Ран
смайра над прозовими перекладами «Метаморфоз» Овідія, які замовило
одне поважне німецьке видавництво. На кілька років Овідієві «Метамор
фози» заполонили уяву письменника. У «Задумі до роману» К. Рансамайр
подав таку характеристику свого твору: «Тема — зникнення і реконструю
вання літератури, поезії; матеріал — «Метаморфози» Публія Овідія Назо
на». «Останній світ» став яскравою ілюстрацією концепції постмодерніз
му про «світ як текст». Сама реальність сприймається як різновид безмежного
тексту, а «чужий» текст стає героєм нового твору.
Сюжетну канву роману становить подорож римського громадянина
Котта до чорноморського міста Томи, де перебував в засланні поет Публій
Овідій Назон. Спонукали Котта до цієї подорожі непевні чутки про поетову
смерть, бажання розшукати або його самого, або його могилу й останній
Назонів твір «Метаморфози», який опальний поет спалив, залишаючи Рим.
Котта прагнув розшукати «Метаморфози», а натомість знайшов у То
мах «живих» персонажів, а от тексту не знайшов. «Матеріалізація» пер
сонажів твору, на перший погляд, здається досить парадоксальною: Терй
— різник, Кіпарис — карликкіномеханік, Ехо — повія і т. д. Але поступо
во усі вони виявляють свій генетичний зв’язок із «Метаморфозами».
Художній світ роману складний і неоднозначний. Його головним за
коном є метаморфози. Перше, на що читач звертає увагу, це дивне по
єднання в одному творі рис різних історичних епох. Події, що відбува
ються в романі, пов’язані з античністю, але визначити історичний час
«Останнього світу» дуже складно: міфічні, історичні, вигадані персонажі
живуть у якомусь умовному, або «останньому», часі, де наче спресована
вся історія людства. Тому Піфагор, давньогрецький математик, філософ
і вчений, що народився близько 570 р. до н.е., перетворюється в романі
на слугу Публія Овідія Назона, римського поета, який народився 43 р. до
н. е. А один із персонажів —Діт — виявляється ветераном і дезертиром
Другої світової війни. Із цього сплаву різних історичних епох виникає
своєрідний художній «позачасовий» простір твору — «останній світ»,
в якому втрачаються і реальні просторові поняття. Наприклад, той же
Діт під час Другої світової війни бував у Констанці, потім його, тяжко
пораненого, привезли у Томи; у Томи з Констанци колись ходив навіть
автобус (хоча Констанца — теперішня назва давніх Томів).
Сам поетмитець, який подав у «Метаморфозах» історію людської ци
вілізації, став головним героєм роману К. Рансмайра, хоча жодного разу він
не з’являється перед читачем, лише у Коттових спогадах та розповідях про
нього інших людей. Метаморфоза, або реконструювання, тобто зміни відпо
відно до певних вимог часу, чи відновлення того, що вже
втрачено, стає композиційним принципом будови твору й основним
691
11 КЛАС
смисловим принципом. Змін зазнають усі і все: Томи, мешканці міста, при
рода. Не знайшовши Назона, але частково почувши його книгу від Ехо
й частково побачивши її на килимах німої ткалі Арахни, змінюється і Котта.
К. Рансмайр зазначав, що від самого читача, від його здатності сприй
мати залежатиме, наскільки його захопить асоціативне поле, чи наштов
хне на власні роздуми й інтерпретації. Тому «Останній світ» можна сприй
мати як суворий вирок людській цивілізації, що неминуче йде до загибелі,
вичерпавши свою культуру, моральні й художні цінності. А можна як «по
стмодерністську гру», в якій один художній текст уживається в іншому,
утверджуючи «сталість мінливості» буття, спонукаючи читача вичиту
вати авторський «підтекст» і створювати власний «надтекст».
Підштовхнуть до цього читача й коментарі автора до власного рома
ну — «Овідіїв репертуар», де коротко характеризуються персонажі «Ос
таннього світу» та їхні античні прототипи, хоча й у цьому розділі твору
відчувається певна авторська іронія.
Метаморфози в романі «Останній світ» стають законом буття: все
змінюється, перетворюється, але ці перетворення не підлягають логічно
му тлумаченню, вони несподівані й абсурдні, і єдине, що їх спрямовує —
генетична спорідненість із «Метаморфозами» Овідія. У такий спосіб
К. Рансмайр втілює постмодерністську ідею «світу як тексту».
ПРОБЛЕМА ВЛАДИ МИТЦЯ НАД НАТОВПОМ
У РОМАНІ П. ЗЮСКІНДА «ЗАПАХИ»
План
І. Проблематика роману «Запахи».
ІІ. Образ Ґренуя як розвінчання модерністського міфу про можли
вості митця і мистецтва.
1. Смисл центральної метафори роману.
2. Співвідношення краси і зла у романі.
ІІІ. «Запахи» — романпопередження.
МОТИВИ ПЕРЕСТОРОГИ У ТВОРАХ
ВИЗНАЧНИХ ПИСЬМЕННИКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
Література XX століття відзначається стійкою увагою до моральних
проблем, питань історії і культури, положення людини в сучасному світі.
Величезні соціальні зміни, що відбувалися в XX столітті, примусили бага
тьох письменників стати на захист людини, її особистості, її гуманістич
них ідеалів.
Жовтнева революція 1917 року в Росії гостро поставила питання взає
мин людини і суспільства. Найкращі російські письменники ще в 20ті
роки усвідомили небезпеку нового політичного устрою, який вів до ніве
лювання людської особистості. Антиутопічний характер мають твори
перестороги А. Платонова «Чевенгур», «Котлован», «Ювенільне море».
В повісті «Котлован» автор символічно зображує будову нового
692
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
суспільства. Заради щастя майбутнього сьогодні безглуздо гинуть люди. Герої
Платонова одержимі ідеєю майбутнього суспільства, вони риють котлован,
щоб звести Дім щастя, де в майбутньому будуть жити щасливі люди. Заради
цієї ідеї вони голодують, страждають від холоду і хвороб, але не залишають
роботу. До будівників котловану прибилася маленька дівчинкасирітка, їй
більше нікуди піти, але «будівельники майбутнього» не можуть дати ради
цій дівчинці, її смерть — це попередження всім людям, що майбутнього без
теперішнього не буває, жодна ідея не варта життя дитини. У фіналі повісті
Платонов зображує величезну яму, яка заростає бур’яном: це те, що не стало
не тільки Домом щастя, але й котлованом.
В романі Є. Замятіна «Ми» зображується майбутнє суспільство, по
будоване на ідеях колективізму і тоталітаризму. Герої твору не тільки не
мають особистості, але й втратили імена, відрізняються один від одного
вони тільки номерами. Замятін показує, що тоталітарна держава прагне
регламентувати особисте життя, але людина завжди залишається люди
ною. Герой роману закохується, і це людське почуття стає страшним для
цілої Системи, яка забезпечує функціонування цього суспільства. Замятін
показує, що людина дуже слабка перед Системою, але повинна і спро
можна їй протистояти. Страх героя перед порушенням норм і правил його
суспільства, перед Системою призводять до трагічного фіналу, хоча ге
рой уже цього не усвідомлює (операція на мозку позбавила його уяви,
фантазії, а разом із ними він позбувся здібності кохати).
У другій половині XX століття письменники звертаються до пробле
ми наслідків науковотехнічного прогресу. Екологічні негаразди, моральні
і національні стають темами дослідження багатьох письменників. Це і ка
захський письменник Чингіз Айтматов («І понад вік триває день», «Пла
ха»), і колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес («Сто років
самотності», «Осінь патріарха»), і японський Кобо Абе («Людина
скринька», «Ті, що увійшли в ковчег»). Ці твори засуджують зло, жор
стокість, зраду рідному народу, його звичаям, прагнення підкорити на
ціональні особливості безликим штампам «людини взагалі». Письмен
ники використовують міфи своїх народів, щоб показати одвічні прагнення
людини, розкрити самобутність національної свідомості, якій технічний
прогрес, «комп’ютерний раціоналізм» завдають страшних збитків. Головна
проблема багатьох із цих творів — як поєднати особисте, національне
і загальнолюдське, як не втратити своєрідність.
АНТИВОЄННИЙ ПАФОС У ТВОРЧОСТІ
ВИЗНАЧНИХ ПИСЬМЕННИКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
Ще Перша світова війна відкрила в літературі тему антимілітаризму,
національного шовінізму. В образі бравого вояка Швейка видатний чесь
кий письменник Ярослав Гашек піддав гострій критиці імперську
політику, він ніби попереджував, що війна руйнує душі людей, робить
із них бездумних виконавців чужої волі.
693
11 КЛАС
Трагедія Другої світової війни, яка охопила майже всю планету, приму
сила письменників переосмислити воєнну тему. Антивоєнний пафос зву
чить у творчості німецького письменника Генріха Белля, американського
письменника Ернеста Хемінгуея (роман «По кому подзвін» розкриває
взаємозв’язок усіх людей, усіх людських цінностей, які нищить війна).
В 60—80ті роки в російській літературі з’являється чимало творів,
які розповідають про події Другої світової війни. Воєнна тема відоб
разила не тільки осмислення війни, а і зростання самосвідомості лю
дини, прагнення вирватися з тенет тоталітарної держави. У романі
В. Гроссмана «Життя і доля» зображується масштабна картина Дру
гої світової війни. Дія роману відбувається на німецькому фронті, в роз
ташуванні радянських військ, в концтаборах, радянських і фашистсь
ких, у тилах. Письменник знаходить багато спільних рис і в діях
ворогуючих армій, і в подіях, що відбуваються в тилах, концтаборах.
Тоталітарний режим, і німецький, і радянський, не бере до уваги лю
дину, він байдужий до її долі, прагнень і сподівань, він суворо карає
«інакомислячих». Але письменник показує, що для людини поняття
батьківщини, обов’язку перед нею, навіть в умовах тоталітарних ре
жимів, залишаються найважливішими. Гроссман, як і Л. М. Толстой,
упевнений, що війну виграють не полководці і не держава, війну
виграє народ, чия духовна сила виявляється сильнішою.
Людина і війна — тема багатьох творів білоруського письменника
Василя Бикова. Його цікавлять, в першу чергу, моральні основи поведін
ки людини в екстремальних умовах. Його герої стають перед моральним
вибором у найважчу хвилину свого життя. І від того, який вибір робить
людина, врештірешт залежать і її вчинки, і її здатність до героїзму або
зради. Глибокий психологічний аналіз, який автор дає своїм героям, роз
криває внутрішній світ, причини і слідство багатьох вчинків. У перших
розділах повісті «Сотников» герой не вражає читача ні мужністю, ні си
лою, не те що його антагоніст Рибак. Але з розвитком подій читачі розу
міють, що перевага — на боці Сотникова, що силу його духу ніщо не може
зламати, він неспроможний на зраду. Нерівнозначний і образ Рибака:
рятуючи своє життя, він зраджує, але, усвідомивши, що з цією зрадою
він мусить прожити решту життя, Рибак вибирає смерть. Биков зобра
жує самогубство Рибака як логічний фінал негідного життя.
Війна без прикрас постає зі сторінок творів Я. Івашкевича, В. Некра
сова, Г. Бакланова, К. Воробйова. Автори зображують тяжкі буденні події,
кров, смерть, страждання — все це суперечить прагненням людини.
СВОЄРІДНІСТЬ САТИРИ ХХ СТОЛІТТЯ
Сатира завжди була важливою складовою частиною літератури, але
в XX столітті вона починає відігравати особливу роль. Соціальні потрясін
ня, світові війни, екологічні негаразди — все це примушує письменників уваж
но прислуховуватися до дійсності, відкривати в ній трагічне і комічне.
694
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
Відомий сатирик XX століття Карел Чапек найточніше визначив зав
дання цього напряму в сучасності: «Сатира — найгірше, що людина може
сказати людям, але це не означає, що письменник звинувачує їх, а він
тільки робить висновки з актуальної дійсності і мислення».
Сатирики XX століття значно розширили жанрову палітру своїх
творів. Новели, оповідання, повісті, романи, поеми, памфлети — ось не
повний перелік сатиричних жанрів нашого часу. Не менш різноманітні
і прийоми, які використовують письменники для сатиричного зображення
негативних явищ.
У центрі уваги сатириків — людина, її духовний світ, який руйнуєть
ся соціальними умовами. Тему бездуховності порушували у своїх творах
А. П. Чехов, А. Аверченко, але вершиною сатиричного зображення цього
явища стали оповідання Михайла Зощенка. У своїх оповіданнях він зо
бражує буденність, яка впливає на духовний світ людини. Події у творах
Зощенка відбуваються поруч із нами, герої нам добре відомі, інколи скла
дається враження, що читач міг бути або був учасником цих подій. Тим
гостріше сприймає читач обмеженість духовного світу персонажів сати
рика. Зощенко показує, що хамство, інтелектуальна обмеженість —
явища небезпечні для суспільства, вони мають агресивний характер
і йдуть у наступ проти духовних цінностей людини.
Ці теми були близькі великому сатирику М. Булгакову. У романі «Май
стер і Маргарита» письменник створює парадоксальну ситуацію: добро,
мистецтво, любов — все це не потрібно сучасному суспільству, люди так
остаточно забули «закони божі», що це обурює навіть Сатану. Воланд зму
шений втрутитися в діяльність людей, щоб встановити справедливість.
Булгаков приходить до сумного висновку: зло одвічне, людські пристрасті
і вади гублять найкраще (про це розповідається у «романі в романі» на при
кладі Понтія Пілата). Але соціальні умови можуть зробити зло тотальним,
коли єдиний вихід для чесної людини — смерть. Гостро сатирично Булга
ков зображує сучасну йому Москву, нових «радянських буржуа», чинов
ників, для яких єдина мета в житті — спокійне сите існування. У романі
порушуються проблеми свободи творчості, яка неможлива в умовах, коли
держава керується однією ідеологічною доктриною.
Письменник використовує фантастику і гротеск із метою проти
ставлення бездуховному існуванню високих прагненнь людини.
Новий жанр створює Чапек у «Війні з саламандрами» — це роман
памфлет. Вражає широке охоплення дійсності у творі: це земна куля, яка
поставлена перед читачем як настільний глобус, що крутиться навколо
своєї осі і відображається у кривому дзеркалі сміху. У вирішенні цього
складного завдання письменнику допомогли багаторічний досвід роботи
в газеті, енциклопедична ерудиція, знання життя багатьох країн. Хаос
подій підкорений єдиній ідеї, і в усіх явищах Чапек виявляє об’єктивні
закономірності історії, висвітлюючи як фотооб’єктивом один за одним
життєвий епізод, письменник наводить на думку, що лихоманка
695
11 КЛАС
діяльності буржуазного світу — це танок на діючому вулкані. У першій книзі
саламандри — сенсаційна новина, що дає можливість письменнику зробити
яскраву пародію на пригодницький роман, голлівудські кіносценарії, бур
жуазну пресу, роботи псевдовчених. У першій книзі переважає інтонація
іронії і гумору, але вже відчувається славнозвісний чапеківський сарказм:
саламандра, що розмовляє, втілює обмеженість мислення обивателя. У
другій книзі роману, яка в сатиричній формі відтворює історію розвитку
сучасного Чапеку суспільства, саламандри стають жертвами колоніального
пограбування. Письменник сатирично зображує економіку й політику, юри
дичні установи, мораль, релігію, науку, літературу, мистецтво, школу. У
третій книзі в центрі уваги автора міжнародна обстановка початку 30х
років, а саламандри стають символом фашизму. У зображенні подій пись
менник підіймається до трагічного гротеску.
Сатира XX століття виступила проти насильства над людиною,
на захист вічних людських цінностей — добра, справедливості, вона має
соціальне спрямування, але завжди захищає особистість.
ЄДНАННЯ ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВА В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ
ХХ століття — час великих змін не лише у суспільстві, але й у самій
свідомості людей. І нова література, безсумнівно, стала виразником цих
зрушень. Якщо в епоху модернізму можна було говорити про не
відповідність сфер життя і мистецтва і про існування ієрархій усередині
цих сфер, то в постмодернізмі співвідношення дійсності і вигадки, реаль
ного і художнього постає поіншому.
Художникпостмодерніст завжди перебуває у двох іпостасях, Тут
і Там, тобто одночасно виступає і автором тексту, і його героєм, і чита
чемкритиком. При цьому у художньому творі зникає межа між реальні
стю і вигадкою, сном і дійсністю, зеленим і потойбічним.
Література постмодернізму — це постійний обмін прямими і перенос
ними значеннями слів, провокація письменником читача і навпаки. Цей
обмін веде до того, що межа між «своїм» і «чужим» художнім словом сти
рається, тому текст одного автора перетікає у текст іншого так само, як
взаємо перетворюються персонажі мультфільму «Пластилінова ворона».
Із єдиного матеріалу (в літературі — художнього тексту) можна створи
ти усе, що автор побажає: етикетку, ліричний вірш чи напис на паркані.
(Утім, ліричний вірш так само може бути написаний на огорожі.)
Література перетворюється на гру, в якій беруть участь усі, хто пише
і читає. Постмодерністські художники полюбляють використовувати
ролі і маски; вони не «витають» над текстом, як всюдисущі божества,
і не вважають написаний ними твір лише своєю власністю, тому що усв
ідомлюють, що хистка будова твору складається з тисячі піщинок: зу
мисних і несвідомих цитувань, алюзій, «чужих» метафор і образів. Така
«демократизація» літератури взаємодіє з любов’ю постмодерністів до
міфології — адже світ належить усім, і водночас кожний може створю
696
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
вати власну міфологію. Якщо скористатися термінологією К. Маркса,
можна сказати, що література (і мистецтво) є принципово не відчужу
ваним продуктом виробництва: зробивши свій твір набутком усіх, ав
тор не втрачає його.
Зникає і розподіл літературних жанрів на «високі» і «низькі». Таке
розмежування існувало ще від часів Аристотеля. Але в епоху постмодер
нізму жанри і стилі письмового мовлення, що вважалися «низькими» чи
недостатньо «літературними» (як, наприклад, коментарі чи словникові
статті) стали рівноправними з такими «заслуженими» жанрами, як ро
ман чи поема. Художнім твором може вважатися навіть табличка на две
рях або відправлений електронною поштою лист.
Оскільки письменник стає уважним читачем і критиком своїх творів,
в епоху постмодернізму виникає велика кількість «мистецтва про мис
тецтво». Створюються «романи про роман», де вигадка і реальність на
стільки взаємопроникні, що читач може остаточно заплутатися. Але ви
являється, що джерело цієї плутанини — не лише художній текст, але й сама
дійсність. Історичні події змінюють одна одну з шаленою швидкістю, теле
, радіо і віртуальний ефір заповнений неосяжною кількістю інформації,
тому сучасній людині важко зрозуміти, де закінчується її істинна дійсність
і де починається штучна, нав’язана їй ззовні.
Постмодернізм — це не просто літературний напрям, а новий стан
світу і людини у ньому. Реагуючи на еволюцію людської свідомості
у ХХ столітті, література змінює свою внутрішню природу. Життя
і мистецтво, письменник і читач, високе і низьке, реальне та ірреаль
не — усі ці колишні опозиції тепер взаємодоповнюють одна одну,
єднаються у цілісному культурноісторичному просторі.