2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

629

10 КЛАС

а цього не відбувається. І глядач сам повинен домислити, що приховується

за цим мовчанням.

Читачі п’єс Чехова особливу увагу приділяють авторським ремаркам,

бо вони теж відіграють важливу роль у розумінні всього, що відбувається

у п’єсі, створюють особливу атмосферу. Ось сцена Треплева і Ніни. Ре

марка: входить без капелюха, з рушницею і вбитою чайкою. Він кладе

чайку біля ніг Ніни. Чому Чехову важливо, що Треплев без капелюха?

Подальша розмова пояснює це. «Я мав підлість вбити сьогодні цю чай

ку», «Скоро так само я вб’ю самого себе». Читач розуміє, що щось дуже

важливе для Треплева гине, можливо, гине його мрія. Можливо, гине чи

ста і довірлива Ніна. Тут не можна стояти в капелюсі.

У цьому теж виявилося чеховське новаторство. Герої не говорять про

найпотаємніше, але читач розуміє їх.

«Чайка», як і всі великі п’єси Чехова, за жанром, визначеним авто

ром,— комедія. За традиційним визначенням це швидше трагедія або дра

ма, тобто драматургічний твір, де розкриваються нерозв’язані моральні

проблеми, що призводять до загибелі персонажів. Називаючи свій твір

комедією, Чехов ніби підкреслює, що «головна героїня» його п’єси — бу

денність, яка марнує кращі людські почуття і стосунки, яка руйнує осо

бистість і робить характери дріб’язковими, майже комічними. Таким по

стає перед нами відомий письменник Тригорін. Він не сприймає життя

серцем з усіма його радощами і трагедіями, а робиться лише стороннім

спостерігачем, і все, що відбувається навколо і з ним, для нього лише «сю

жет для невеликого оповідання». Така Аркадіна, талановита актриса, що

може передати на сцені будьякі високі почуття, а в буденному житті їй

шкода грошей навіть для сина і брата, вона байдужа до всього, крім влас

ного успіху. Невипадково Треплев у своїй останній репліці, коли вже ви

рішив покінчити життя самогубством, говорить про те, що маму може

засмутити зустріч із Ніною. Він ніби не вірить, що його смерть мати сприй

ме трагічно. Такими жертвами буденності є й інші персонажі п’єси.

Сценічна доля «Чайки» не дуже багата. Її не часто, порівняно з інши

ми п’єсами Чехова, ставили у театрах. Новаторські пошуки Чеховадра

матурга більш завершено втілились у таких п’єсах: «Три сестри», «Виш

невий сад», «Дядя Ваня». І все ж не випадково на кулісі Московського

художнього театру, який відкрив Чеховадраматурга, зображена чайка.

Ця п’єса була тим самим «першим птахом», що приніс оновлення, весну

російської драматургії.

ПРОБЛЕМА ЖИТТЄВОЇ МЕТИ І ПРИЗНАЧЕННЯ

ЛЮДИНИ У П’ЄСІ А. П. ЧЕХОВА «ЧАЙКА»

Антон Павлович Чехов у світовому літературному процесі займає од

наково визначне місце і як прозаїк, і як драматург. Але як драматург він

визначився раніше. У вісімнадцятирічному віці Чехов розпочав роботу

над своєю першою п’єсою, яка не вийшла в світ за життя автора.

630

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Але велика робота Чеховадраматурга розпочалася значно пізніше, че

рез вісімнадцять років, з «Чайки», яку було завершено у 1896 році. Сам

автор визначав її як роботу незвичну, работу всупереч усім правилам дра

матургії. «Чайка» — найтрагічніша комедія, сюжет якої складається з ла

біринту захоплень і пристрастей, виходу з нього немає, адже немає вихо

ду з низки суперечливих людських почуттів.

Кохання у творі — це сумні факти людських взаємин, які не мають

розвитку: учитель Медведенко кохає Машу, Маша палко закохана в Треп

лева, Треплев безнадійно страждає за Ніною, яка, в свою чергу, кохає Три

горіна. Події рухаються повз героїв п’єси. Безумовно, Треплев і Ніна мог

ли б скластися в чудову пару і бути щасливими. Але вона кохає Тригоріна,

який після нетривалого роману з нею повернеться до Аркадіної. Усі ці

нелогічні взаємини створюють дисгармонію п’єси, що з унікальної комедії

трагедії перетворюється на звичайнісіньку драму.

Драма «Чайка» наскрізно пройнята атмосферою неблагополуччя.

Уній немає щасливих людей. Героям твору не таланить ні в великому, ні

в найменшому, всі вони неудачники. Атмосфера самотності переслідує

кожного з героїв.

Учитель Медведенко не може говорити ні про що, крім матеріально

го достатку, адже це проблема всіх учителів того часу: «Я получаю всего

двадцать три рубля в месяц, да еще вычитают с меня в эмеритуру, а все

же я не ношу траура».

Маша відверто розповідає всім, що вона нещасна: «А у меня такое чув

ство, как будто я родилась уже давнымдавно; жизнь свою я тащу волок

ном, как бесконечный шлейф… И часто не бывает никакой охоты жить».

Отже з перших актів п’єси зрозуміло, що в її атмосфері панує загаль

не невдоволення життям. Люди надто поглинуті власними бідами, і тому

вони не чують одне одного. Атмосфера твору — це атмосфера суцільної

психологічної глухоти.

І на фоні цієї атмосфери — чайкасимвол, який набуває різних зна

чень, порізному живе в душі молодих героїв п’єси — Треплева і Ніни.

Ніна після усіх своїх нещасть почала відчувати себе чайкою, яку від

нудьги підстрелила людина. Словом чайка вона підписувала свої листи,

коли зневірилась у житті. Але Ніна — людина сильна, людина, яка вміє

боротись і мріяти: «Я уже настоящая актриса, я играю с наслаждением,

с восторгом, пьянею на сцене и чувствую себя прекрасной. А теперь, пока

я живу здесь, я все хожу пешком, все хожу и думаю, думаю и чувствую,

как с каждым днем растут мои душевные силы…».

Для Треплева чайка — це теж символ, але символ того, що не збулось.

І хоча для нього, відомого письменника, пошуки сенсу життя так і не

скінчились, але його, як і Ніну, можна віднести до одного табору, Триго

ріна і Аркадіну — до іншого.

Якщо Треплев до останньої миті в розпачі: «…я все еще ношусь в хао

се грез и образов, не зная, для чего и кому это нужно. Я не верую и не

631

10 КЛАС

знаю, в чем мое призвание», то для Тригоріна і Аркадіної образ чайки — це

«не помню» або «не знаю».

Герої «Чайки» не можуть пробитись одне до одного, бо розмовляють

лише для себе:

«Аркадина. Как меня в Харькове принимали, батюшки мои, до сих

пор голова кружится!

Маша. Тридцать четыре.

Аркадина. Студенты овацию устроили… Три корзины, два венка

и вот… (Снимает с груди брошь и бросает на стол.)

Шамраев. Да, это вещь…

Маша. Пятьдесят!..

Дори. Ровно пятьдесят?

Аркадина. На мне был удивительный туалет… Чточто, а уж одеть

ся я не дура.

Полина Андреевна. Костя играет. Тоскует, бедный».

Долі героїв, незважаючи на їх зовнішні і внутрішні розбіжності, пере

гукуються, зливаються в єдиному звучанні, із багатьох відголосків

і відлунь виростає єдина доля і єдиний для всіх настрій. Можливо, саме

цей настрій призвів до загибелі Треплева.

У п’єсах Чехова приглушені конфлікти, відсутній чіткий розподіл

героїв на позитивних і негативних. Зло у п’єсі «Чайка» розчинилось у бу

денному житті героїв, тому винуватця усіх невдач не знайти.

Але найголовніше, що в «Чайці» А. П. Чехов відкрив нові можливості

зображення характеру. Він розкривається не в боротьбі за досягнення мети,

а в переживанні життєвих протиріч. У творі з’явився «підтекст». Автор

кидає свій зір у майбутнє, а розв’язки, як і завершення людських доль,

у нього немає… У цьому полягає вся суть чеховської драми «Чайка».

ЛЮДИНА І ПРИРОДА У ПОЕЗІЇ Ф. ТЮТЧЕВА

Із поезією Федора Івановича Тютчева у кожного покоління читачів по

в’язані свої згадки. Але я не знаю людини, якій була б не знайома ця лірика.

У дитинстві ми читаємо вірш на дитячих святах:

Зима недаром злится,

Прошла ее пора —

Весна в окно стучится

И гонит со двора…

А згодом нас починають вабити інші тютчевські рядки:

О, как убийственно мы любим,

Как в буйной слепоте страстей

Мы то всего вернее губим,

Что сердцу нашему милей!

І тут ми бачимо іншого Тютчева, виразника людських почуттів і співця

природи, лірика, мислителя, чий талант направлений на оспівування

високої краси і духовності.

632

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Від самого початку своєї творчості Федір Тютчев визначився як пред

ставник філософської поезії, в якій осмислюється життя всесвіту і таїн

ство буття. Порівняно з вічним оновленням природи людина являє со

бою «злак земной»:

Смотри, как на речном просторе,

По склону вновь оживших вод,

Во всеобъемлющее море

За льдиной льдина вслед плывет.

Для вираження складного світу людської душі поету часто доводить

ся використовувати образи природи: сонце, голубе небо, спів дерев, ко

льори веселки і всеоб’ємлючий океан:

Как океан объемлет шар земной,

Земная жизнь кругом объята снами;

Настанет ночь — и звучными волнами

Стихия бьет о берег свой.

То глас ее: он нудит нас и просит…

Уж в пристани волшебный ожил челн;

Прилив растет и быстро нас уносит

В неизмеримость темных волн.

У своїх рядках автор неначе досліджує людину і природу, стан люд

ської душі і стан природи, спостерігає кожний порух внутрішнього життя,

биття сердець — природи і людини. Хочеться проникнути у ці таємничі

порухи, спостерігати за дивними, піднесеними і трепетними явищами. І ми

мохіть прислухаєшся до свого внутрішнього стану, до биття власного сер

ця, і, в той же час, до життєєвих сил природи за вікном оселі.

Хоча ідея зіставлення внутрішнього стану людини явищами приро

ди у поезії не нова, вона існувала до Тютчева, проте саме він простежив

і відтворив таємничі порухи душі через зримий розвиток явищ природи.

Лірика Ф. І. Тютчева являє собою надзвичайне поєднання зримих

прикмет зовнішнього світу і того суб’єктивного враження, яке справляє

на поета світ:

Есть в осени первоначальной

Короткая, но дивная пора —

Весь день стоит как бы хрустальный,

И лучезарны вечера…

Прихід весни поет вбачає у першому зеленіючому листочкові, роз

пал серпня відчуває у медовому подихові гречки.

Найголовніше, що Тютчев умів не просто передати красу навколиш

нього світу, а дав змогу читачеві відчути цю красу.

Федір Іванович Тютчев ніколи навмисне не вдавався до звукової сто

рони вірша, проте мова звуків була йому близькою і зрозумілою.

Певучесть есть в морских волнах,

Гармония в стихийных спорах,

633

10 КЛАС

И стройный мусикийский шорох

Струится в зыбких камышах.

Ці рядки є своєрідним відбитком не лише зовнішнього боку природніх

явищ, але і власне єство людини, і власні відчуття. Але є ще один аспект

творчості Тютчева: читаючи його рядки, відчуваєш єдність барв і звуків

у відображенні певного явища. Лірика Федора Івановича Тютчева допо

магає побачити зовнішній світ очима художника, де пейзажі, написані

з натури, містять і думку, і почуття, і настрій, і роздуми.

НОВАТОРСТВО ПОЕЗІЇ ВОЛТА ВІТМЕНА

У 1855 році 36річний Волт Вітмен у бруклінській друкарні сам на

брав і сам надрукував невелику книжку у дев’яносто п’ять сторінок. Мала

вона назву «Листя трави» і містила 12 поем і віршів. Ні сам автор, ні чи

тачі, ні критики не знали, що судилося цій збірці закласти підвалини нової

американської поезії, що витримає вона випробування роками, що і в ХХ

столітті вона матиме значний вплив на творчість багатьох поетів у різних

країнах. А тоді, у 1855 році, збірка не мала широкого розголосу, не зрозу

міли її ні знавці мистецтва, ні читачі. Вірші Вітмена здивували й збенте

жили, бо дуже не були схожі на традиційні, класичні. Навіть одного погля

ду на сторінку було достатньо, щоб помітити новітність їхньої форми: нічого

схожого на звичну будову з чотирьох або восьми рядків, бо інколи ці ряд

ки такі довгі, що автор змушений переносити їх. Якщо, зацікавившись зов

нішньою формою, починаєш читати вірші, то дивуєшся ще більше: автор

зовсім не дотримувався традиційного віршування. Слова у вірш ніби ляга

ють вільно і невимушено, а ритм створюється не одним рядком, а накрес

люється поступово від рядка до рядка, іноді змінюючись, перериваючись.

Такий розкутий, вільний вірш був народжений новим змістом, таким са

мим вільним і розкутим. Поезія Вітмена змінювала існуюче на той час уяв

лення про «поетичне» «непоетичне». Своє поетичне гасло поет висловив

так: «Все приймаю, нікого не кидаю, нікому не дам переваги».

Вірші Вітмена напрочуд сповідальні, відверті, поет ніби прагне подо

лати відстань між реальністю і її відображенням у поезії. Усе, що спосте

рігає поет, має право бути Поезією, бо все це прояви Життя.

Вірші Вітмена звернені до кожного, поет відчуває себе часткою люд

ської спільноти, її самобутнім голосом:

Перший, хто зустрінеться на моєму шляху,

Якщо ти, проходячи повз мене,

захочеш заговорити до мене,

то чого б тобі не заговорити до мене?

Чому б і мені не розпочати розмову з тобою?

Минуло чимало років, перш ніж «Листя трави» знайшло своїх шану

вальників, перш ніж новаторські пошуки Волта Вітмена зрозуміли чи

тачі. Визнання прийшло до поета не відразу тому, що його погляди на

мистецтво поезії значно відрізнялись від поглядів його сучасників.

634

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Найбільш повно ці риси вимальовуються у поемі «Пісня про себе».

Найменше ця поема схожа на автобіографію, оскільки «я» Вітмена роз

ростається до розмірів усього людства і всесвіту. Недаремно цей твір

називають найдемократичнішою поемою у світовій літературі.

Я славлю себе і оспівую себе,

І що я приймаю, приймете й ви,

Бо кожен атом, який належить мені,

належить і вам,—

так починається поема, в якій поет ставить вічні питання про людину, її

сутність, надії і прагнення, про радість буття і свободу духу. Ці питання

завжди хвилюють людство. Талант Вітмена полягає і в тому, що він зна

ходить яскраву форму вислову цих питань, зрозумілу кожному, і в тому,

що знаходить свої Вітменівські відповіді на них.

Волт Вітмен називав своїм учителем філософа і поета, безумовного

лідера трансценденталістів Ралфа Емерсона, який виголосив найваж

ливіші для розуміння творчості Вітмена тези: «Природа — це символ

духу», «Творення краси є мистецтво».

Волт Вітмен творить свій поетичний всесвіт, в якому перемагає гар

монія. Його поетичні образи прості, як сама природа, і разом із тим

багатовимірні і таємничі, як прояви духу. Саме такі образи переважа

ють у «Поемі про себе». У простих і звичних речах Вітмен побачив про

яви вічного і прекрасного, всесвітнього і дуже особистого. Поет ніби

закликає подивитися на світ новими очима, очима дитини, безпосе

редньої і чистої. Згадаймо, дитина принесла повні пригорщі трави й за

питала: «Що таке трава?» Що може відповісти поет? Це прапор моїх

почуттів, кольору надії. Це хусточка, яку подарував людині на згадку

Бог. А можливо, трава сама є дитина, немовля землі. Можливо, це

таємний знак єдності усіх людей, бо трава росте скрізь, всіх приймає

однаково, бідних і багатих, білих і темношкірих людей, робітника

і політика. А можливо, вона прекрасне волосся могил і росте з грудей

померлих, нагадуючи про смерть і безсмертя, і кожен її пагін свідчить

про те, що смерті насправді немає.

Новаторство Вітмена полягає в тому, що він створює низку конкрет

них, яскравих образів, які поступово розкривають сутність життя. Ці особ

ливості вітменівської поезії потребували від читача розмірковувати,

співчувати, розуміти поета. Це залучення читача до творчої співпраці —

ще одна з новаторських ідей поезії Вітмена.

Новаторські пошуки Волта Вітмена відкрили нові можливості

поезії. Його вільний вірш, верлібр, дав поштовх для розвитку нових

прийомів віршування. Новітність його тематики змінила уявлення

про сутність поезії, про «поетичне» і «непоетичне». Емоційна, духов

на наснага його образів дала читачеві можливість творчої співпраці

з поетом.

635

10 КЛАС

«Я БЛУКАЮ І КЛИЧУ ДУШУ СВОЮ…» (В. ВІТМЕН)

Творчість великого американського поетановатора В. Вітмена стала

своєрідною поетичною Біблією. Вітмен вірив у пророче покликання по

ета, який приходить на землю оновити її, «коли втрачають зміст слова

і предмети». Своє нове поетичне світобачення поет утілив у збірці поезій

«Листя трави», над якою працював протягом усього життя. Цей твір —

свідчення космічності, епічної всеосяжності поетичного світобачення

Вітмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвіту,

відкриття і обожнювання Людини і Природи. Все це вимагало якісно

нової образності та поетичної мови. Головним героєм є сам Поет, який

стає втіленням нового, вільного Людства.

Осторонь метушні стоїть моє Я,

Стоїть раде, привітне, співчутливе, єдине.

Звідки ж береться внутрішня досконалість поета?

Я блукаю і кличу душу свою,

Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю літню травинку.

Образ «літньої травинки» символізує новий Всесвіт, в основі яко

го не далеке холодне Небо, а теплий, живий рідний зелений світ. «Бру

натні мурахи», «незліченні стебла», «чоловіки та жінки» — все живе

у ньому за одним законом («Я бачу в них і в собі один і той самий

вічний закон»).

Вітмен використовує художній прийом «каталогу», об’єднуючи чис

ленні образи людей, тварин, комах, й утверджує гармонію всього живого.

І всі вони вливаються в мене, і я вливаюсь в них,

І сутність моя десь така, як у всіх них.

Із них усіх та з кожного з них я тчу пісню про себе.

Поет веде діалог зі своєю душою, і саме вона підказує йому, «що осно

ва творіння — це любов». А джерелом любові поета є Земля:

Тільки торкнуся землі ступнею.

Звідти так і зринуть сто любовей…

Саме тому і співає поет свій гімн Землі:

Усміхнися і ти, млосна із диханням свіжим, о земле.

…Усміхнися, бо йде твій коханець.

А «небесні закони ще треба доробляти і виправляти» — вважає поет.

Зухвале сонячне світло,

Ти освітлюєш тільки поверхні,

а я виявляю і поверхні і глибини.

Поет пропонує відкинути старих богів («Стільки ж божеського, а мо

же й більше я відкриваю в теслі, що зводить будинок. Я віддаю йому вищу,

ніж Богові, шану») і робить висновок:

Надприроднє — то все пусть,

Я сам на свій час чекаю, щоб стати одним з богів.

636

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Отже, найвища цінність — це Людина. З чого ж складається її «Я»?

З дійсності і часу, які приймає поет, із землі і моря («Я частинка твоя не

віддільна, я одна твоя хвиля і всі твої хвилі одразу»), з усіх живих істот,

з душ усіх людей («Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів розлуки,

безвір’я), з невідомості («це не хаос, не смерть — це форма, єдність, це

план… це вічне життя, це Щастя»). Поет вірить у своє Безсмертя, бо він

заповідає себе землі, «щоб прорости травою, яку люблю».

Отже, тільки досконале, духовно повне і гармонійне. Ятравинка може

бути основою нового Всесвіту, а не далекі небесні закони — вважає Вітмен.

ПОЕТИЧНЕ НОВАТОРСТВО СИМВОЛІСТІВ

Література кінця ХІХ — початку ХХ століття — один з найцікавіших

етапів розвитку світової літератури. У свідомості людства ще живуть

прекрасні образи класичної літератури ХІХ століття, а вже нове століття

диктує свої критерії цінностей. Тому з’являються літературні і мистецькі

напрями, течії, стилі, серед яких новий літературний напрям, що одер

жав назву символізм.

Поезія, згідно з теорією символістів, має підходити до дійсності че

рез тонкі намітки і напівкольори. Краса та істина осягаються не свідомі

стю, а інтуїцією.

Символ для символистів — це не загальновизнаний знак. Від реаліс

тичного образу він відрізняється тим, що передає не об’єктивну сутність

явища, а власне індивідуальне уявлення поета про світ, найчастіше не

визначене:

Тень несозданных созданий

Колыхается во сне,

Словно лопасти латаний

На эмалевой стене.

(В. Брюсов. «Творчість»)

Хоча символізм був широко визнаний російською поезією, батьків

щиною його вважається Франція. Там він склався як напрям ще у 70—80

роки XIX століття.

Більшість символістів були виразниками ідей декадансу, відбиваючи

песимістичні настрої, створюючи символи смерті. Але до символів зверта

лись і поети, які займали прогресивні позиції, наприклад, бельгійський поет

Еміль Верхарн, німецький драматург Гауптман, автор драми «Потонулий

дзвін», бельгійський драматург Метерлінк, автор драми «Синій птах».

Західноєвропейська поезія мала великий вплив на російську літера

туру. Цей вплив полягав у становленні нової концепції людини. Концеп

цію визначили французькі поети Шарль Бодлер і Поль Верлен.

Шарль Бодлер у найвизначніших збірках своїх творів «Квіти зла» та

«Малі поезії в прозі» визнавав несправедливість існуючого буржуазного

світу, але симпатію до знедолених виражав песимістично.

637

10 КЛАС

Основоположником французького символізму по праву вважається

Поль Верлен. Його твори зі збірок «Сатурнічні поезії», «Добра пісня»,

«Романси без слів», «Мудрість» сповнені мотивів смутку, самотності, ре

лігійної містики.

Ці ж мотиви перейняли у французьких російські символісти:

Полностью жизни принять мы не смеем,

Тяжести счастья поднять не умеем,

Звуков хотим,— но созвучий боимся,

Праздным желаньем пределов томимся,

Вечно их любим, вечно страдая,—

И умираем, не достигая…

(З. Гіппіус. «Межа»)

Але більшість російських символістів не тільки підтримали сутність

нової концепціїї, а й доопрацювали її, переосмислюючи історичні події,

як власні, а розвиток історії, розвиток життя вважали досягненнями

внутрішнього світу людини. Таким чином, якщо особистість за короткий

час подолає суєтність життя, значить вона зуміє приєднатися до вічних

законів, які існують не абстрактно, а конкретно:

В моей душе лежит сокровище,

И ключ поручен только мне!

Ты право, пьяное чудовище!

Я знаю: истина в вине.

(О. Блок. «Незнайомка»)

Російські символісти намагалися пояснити сутність нового для росій

ської літератури напрямку кількома критичними статтями, проте їх мис

тецтво було відірваним від життя. І навіть найвидатніші представники

цього напрямку, залишаючись новаторами, не змогли злити воєдино жит

тя і творчість, повертаючись до реалізму.

ТЕМА НЕДОСЯЖНОЇ МРІЇ У ВІРШІ

Ш. БОДЛЕРА «ПЛАВАННЯ»

Свій твір французький поет Шарль Бодлер присвятив темі людської

душі та її невід’ємній рисі — здатності мріяти і прагнути до чогось нового.

На межі століть європейці знову відкривали для себе далекі екзотичні землі,

і тому тема мандрів нерідко виникає у творчості поетів того часу. Але у Бод

лера ця тема звучить дещо інакше, як оповідь про внутрішню боротьбу лю

дини з собою і її нестримне прагнення до таємничих берегів мрії.

Кожний в юності мріє про далекі мандри, і для когось ці мрії втілю

ються в життя.

У нашій уяві світ безмежний, в реальності — «безмежно малий». Що

змушує людей вирушати в путь? Одного — нещасливе кохання, іншого —

«ненависть до вітчизни». Для інших мета мандрів — знайдення далеких,

638

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

невідомих земель, якогось Едему. Ці останні, напружено вдивлялися в да

лину, кожну скелю приймають за прекрасний смарагдовий берег, але зно

ву і знову — обман. Бодлер уподібнює таких мрійників до старого пішо

хода, котрий у просвіті маленького віконця на горищі бачить рай.

Ті, хто залишають землю заради іншої, кращої землі, недостойні на

зиватися істинними мандрівниками. Адже вони ніколи не знайдуть сво

го раю: він недовговічний, як зоря. Ельдорадо, міфічна країна щастя і на

солоди, пролягала за межами земної реальності і відкрита для людини

лише мить.

Але є й інші мандрівники. Вони не тікають від турбот і нічого не шу

кають. Вони пливуть без напрямку й мети, їхня мрія, як хмаринка: сьо

годні вона тут, а завтра — там, вона змінює свої обриси від найменшого

подуву вітру. Така мрія безплідна, і тому плавання таких мрійників нуд

не і безбарвне. Туга і тягар життя супроводжують його скрізь. Чому? Тому

що у будьякому краї мандрівники зустрічають лише самих себе, людсь

кий рід із його ницими пристрастями. А якщо на шляху мрійниківманд

рівників трапляється прекрасне — від цього їхня мрія стає дальшою від

здійснення. Адже межі їй немає.

Вічні мрійники біжать крізь дні, милі і широти; вони шукають не земну

красу чи багатство, а той край, «якому назви ще немає». Але де їм віднай

ти той заповітний край. Лише Смерть може врятувати їх від безплідного

бігу — Смерть, єдина незвідана земля.

Вірш Бодлера, звичайно ж, алегоричний. Поет говорить не стільки

про морські мандри, скільки про загальнолюдське прагнення до щастя

і спокою, заради яких він позбавляє себе і щастя, і спокою, летячи невідь

куди за тремтливою хмариною своєї мрії. Люди наділені здатністю мрія

ти, і в цьому їх сила і їхня кара. Поет бачить кінець людських страждань

у смерті, які усі людські пристрасті. Але у вірші звучить і інша нота: «є

душі, які і в чотирьох стінах поборюють ворога». Може, для щастя лю

дині потрібно передусім заглянути в себе, і в своїй душі, а не за дальніми

горизонтами, віднайти Едем своєї мрії.

ПРОТИСТАВЛЕННЯ ДІЙСНОСТІ ТА ІДЕАЛУ

У ПОЕЗІЇ БОДЛЕРА

Бодлер збирає пізні квіти романтизму… Бунтівничий дух властивий

не тільки його поезії, Бодлера можна вважати романтиком життя. Того

часна Франція здавалася йому нудним порожнім царством буржуа. Це

поняття означало для поета не класову, а духовну категорію. Поет не прий

має такий світ, він прагне оновити його. Саме це зумовило його активну

участь у революції 1848 р. Збірка його поезії «Квіти зла» — це духовні

пошуки сучасної людини. Світ постає в образі моря, з яким ми зустріча

лися в романтичній поезії Байрона, Пушкіна. Зображуючи сучасну йому

дійсність, як «море засмічених улиць міських», поет серцем лине до іншого

моря, «моря, де сяйва багато». Не приймаючи прозаїчності буденного