Зінченко О.І. Кормовиробництво

Подождите немного. Документ загружается.

Частина 2

230

триця. Решта злакових компонентів поступово зрідилась. Уже на

3 – 4-й рік використання пасовища їх участь була мінімальною. Бо-

бові — еспарцет і люцерна — тримались у травостої 4 – 5 років, по-

ступово зріджуючись. При створенні ще двох пасовищ з різних сто-

рін села (пасуть худобу господарства й селянську) врахували, що

агрофітоценоз пасовища доцільно створювати переважно із двох

злакових — грястиці і костриці та двох бобових. Висівали суміші з

розрахунку на 1 га — 6 кг грястиці збірної, 8 кг костриці лучної,

10 кг люцерни посівної, 60 кг еспарцету піщаного. Слід відмітити,

що на родючих чорноземних ґрунтах Лісостепу немає потреби висіва-

ти багато насіння злакових. Вони добре кущаться і вже восени 2-го

року, на 3-му році при вказаних нормах висіву займають домінуюче

положення в агроценозі. Бобові домінують у ньому перші 2 роки ви-

користання пасовища. Далі едифікатором (домінуючим видом) стає

грястиця лучна. Костриця лучна, як більш багаторічна рослина,

займає своє місце в травостої на 4 – 5-й рік використання пасовища,

її у суміші стає приблизно стільки ж, як і грястиці. Причому за сма-

ковими якостями вона дещо краща за грястицю. Загалом злакові

тримаються в травостої довго — 8 – 10 років. Має місце також само-

підсів злакових трав. Оскільки грястиця і костриця — трави озимо-

го типу, то після першого циклу випасу на частині пасовища не ро-

блять підкосів. Генеративних стебел, що залишилися після випасу,

цілком достатньо, щоб одержати насіння для самопідсіву. Таким

способом можна постійно поновлювати травостій біогрупи злакових,

особливо коли з тих чи інших причин появляються вільні місця

(скотобоїни, зрідження під час механічного догляду, випадання бо-

бових). Бобові через 4 – 5 років підсівають у злакову дернину.

Підготовка ґрунту, залуження. Кращим видом підготовки

ґрунту є зяблева глибока (25 – 27 см) оранка плугом із передплуж-

ником. Не завадить і ярусна оранка на 30 – 32 см. Цей глибокий

обробіток хоч і дорожчий, але сприяє кращому очищенню площі від

бур’янів і насіння коренепаросткових — осоту рожевого і жовтого, а

також насіння і рослин різноманітних ранніх і пізніх ярих та піс-

ляжнивних бур’янів (хрестоцвіті, мишій, плоскуха, амарант сизий

та ін.).

Навесні, після боронування із шлейфуванням і неглибокої

культивації, проводять безпокривну сівбу суміші зерно-трав’яною

сівалкою: еспарцет висівають із зернового ящика, а суміш злако-

вих із люцерною — з трав’яного. Поле прикотковують легкими кот-

ками. Поряд із травами ростимуть і бур’яни. При висоті рослин

20 – 25 см їх підкошують, знищуючи бур’яни. Далі ростуть переважно

рослинні травосуміші. Восени, у вересні — на початку жовтня,

проводять укіс.

Лучне кормовиробництво

231

Удобрення. Фосфорно-калійне добриво (Р

) вносять під зяб-

леву оранку, під культивацію перед сівбою доцільно внести, залеж-

но від агрофону азотне добриво (N

45–60

). Восени (у жовтні) слід вне-

сти фосфорно-калійне добриво (Р

Значна кількість поживних речовин далі надходить із сечею та

екскрементами тварин, а також від мінералізації кореневої маси,

але, крім цього, щорічно восени доцільно вносити фосфорно-калій-

не, а навесні — азотне добриво по 45 – 60 кг/га д.р. Якщо в госпо-

дарстві є можливість, на переважно злаковому травостої норму азо-

ту треба збільшити до 80 – 90 кг/га д.р., і продуктивність пасовища

значно підвищиться.

Догляд за посівами. Це крім підживлення мінеральними доб-

ривами — механічний догляд (розпушування дернини і підсів трав).

Механічний догляд часто недооцінюють. Проте, як показують до-

слідження, він досить простий і ефективний. Це передусім розпу-

шування дернини. Злаково-бобова і злакова дернина щорічно нако-

пичує у ґрунті до 70 ц/га сухої речовини, стерньокореневих решток,

у яких 80 – 100 кг/га азоту, 30 – 35 кг фосфору, 40 – 60 кг калію. У

подальшому органіки в ґрунті накопичується більше, оскільки да-

леко не вся вона мінералізується.

Серед різних прийомів розпушування дернини (обробіток голча-

стою бороною, дискування, фрезерування, долотування), кращі ре-

зультати дає осіннє розпушування долотами на глибину 12 – 14 до

18 – 20 см (Зінченко О.І., Кучер І.В., 1998, 1999).

Коли частина пасовищ у господарстві розміщена на схилах різної

експозиції (до 7 – 8°), такі площі додатково щілюють на глибину

40 – 50 до 60 см, що дає можливість затримати близько 600 м

/га

вологи. Навесні такі й інші площі доцільно обробити голчастою бо-

роною (БИГ-3).

Підсів бобових трав. Перед підсівом трав площу обробляють не-

важкою дисковою бороною. Вона обмежує інтенсивність весняного

відростання злакових і, відповідно, поліпшує початковий ріст бобо-

вих трав. Підсівають люцерну (10 кг/га) і еспарцет (60 кг/га) сівал-

кою з дисковими сошниками. Травостій на цій площі в рік підсіву

бобових трав та на другий рік у першому циклі скошують.

Випас зазвичай починають тоді, коли трави вже добре відрос-

туть, а стан ґрунту дозволяє уникнути скотобоїн. На пасовище виво-

зять воду — резервуар з автопоїлками. Огороджують пасовище пе-

реважно по периметру (у деяких господарствах його обкопують ка-

навами). У певних місцях ставлять ворота. На менших площах не

роблять навіть цього. Огорож між загонами нерідко немає.

Для більш організованого використання пасовища ділять на час-

тини — загони, наприклад, проводячи борозни однокорпусним плу-

Частина 2

232

гом. Застосовують порційний випас за допомогою електрозагоро-

жі — «електропастуха». Можливий також вільний випас «з-під но-

ги», він теж може бути досить ефективним (див. 5.1.4).

5.3. Використання природних, створення

і використання культурних сіножатей

Сінокісні угіддя можна, подібно до пасовищ, створювати при

поверхневому і докорінному поліпшенні. На Поліссі їх створюють

переважно на суходільних луках і підвищених частинах заплав.

У лісовій зоні до них належать суходільні луки і підвищені час-

тини заплав великих і малих річок. Це дуже цінні джерела кор-

мів. У гірських районах — в Карпатах і Криму — використовують

ділянки, де випасання тварин менш вигідне. Зокрема, овечі ота-

ри можна випасати і на менш продуктивних угіддях. Як сіножаті

використовують продуктивні площі. Застосовують також сіно-

жатно-пасовищний спосіб використання угідь на заплавах річок.

Скошують на сіно природні і сіяні травостої переважно на схилах

балок.

За даними М.Г. Андрєєва і В.А. Савицької (1988), а також Сар-

ненської, Полтавської, Казаровицької (нині Київської), Запорізької,

Золотоніської та інших сільськогосподарських дослідних станцій,

стоколос безостий — найбільш багаторічний і високопродуктивний

злак для використання на сіножатях. Аналогічна думка в молдав-

ських учених (М.Ф. Лупашку, Г.М. Шекун, Л.С. Мацюк, І.В. Про-

коф’єва та ін.). Тільки в південних степах його замінюють житня-

ком. Дослідження В.А. Черкасової (Полтавська дослідна станція) і

І.В. Бадуліна (Запорізька дослідна станція) показали, що суміш

стоколосу безостого з еспарцетом на схилах Лісостепу і Степу має

переваги перед іншими сумішами.

Дослідження автора в 1969 – 1973 рр., проведені на схилах пів-

денної частини правобережного Лісостепу щодо вивчення продук-

тивності травосумішей багаторічних трав, також показали перевагу

стоколосу безостого перед іншими злаковими компонентами. Найбі-

льший урожай у дослідах одержали при сівбі потрійної суміші —

еспарцету піщаного з люцерною синьогібридною і стоколосом безос-

тим (табл. 47).

Лучне кормовиробництво

233

Таблиця 47. Середня врожайність багаторічних трав і травосумішей

на схилах, ц/га (досліди автора на дослідному полі Уманського державного

аграрного університету)

Південний схил Північний схил

Трави і травосуміші

за 2 роки

за 3 роки

за 4 роки

за 5 років

за 2 роки

за 3 роки

за 4 роки

за 5 років

Одновидові посіви

Люцерна 340 328 276 – 241 276 240 –

Люцерна + конюшина 354 329 280 – 317 303 261 –

Люцерна + еспарцет 467 405 336 – 302 307 273 –

Конюшина 321 288 – – 226 288 – –

Еспарцет 388 348 291 – 341 311 269 –

У суміші зі стоколосом безостим

Люцерна 370 382 324 289 279 268 255 230

Люцерна + конюшина 373 362 320 292 299 283 266 243

Люцерна + еспарцет 409 436 389 354 341 318 299 277

Конюшина 354 341 287 245 251 258 217 195

Еспарцет 531 449 382 337 339 303 266 256

У суміші з пирієм безкореневищним

Люцерна 435 354 335 301 291 284 270 279

Люцерна + конюшина 431 383 356 323 324 339 309 287

Люцерна + еспарцет 496 430 396 350 383 348 318 297

Конюшина 341 263 250 212 238 234 197 176

Еспарцет 471 370 330 298 380 334 296 274

У суміші з пажитницею багатоукісною

Люцерна 296 253 233 – 284 233 255 –

Люцерна + конюшина 375 305 285 – 362 298 310 –

Люцерна + еспарцет 444 377 312 – 395 308 282 –

Конюшина 396 217 249 – 218 170 – –

Еспарцет 425 346 319 – 297 245 237 –

Еспарцет у перші 2 – 3 роки, за даними В.О. Черкасової (1974), в

умовах Полтавської області переважає люцерну, потім його посіви

зріджуються. У дослідженнях автора продуктивність їх на схилах

була приблизно однаковою з певною перевагою еспарцету не тільки

за 3, а й у середньому за 4 роки (див. табл. 47).

Доцільно поєднувати посіви трав на схилах із дворядними сніго-

розподільними кулісами з деревних або чагарникових порід, наса-

Частина 2

234

джених упоперек схилу на відстані 50 м. Нагромадження снігу в

кулісах сприяє збільшенню врожаю трав.

Сівба трав при перезалуженні залежно від умов може бути вес-

няною (після осінньої оранки) або літньою (переорювання навесні

після першого укосу трав). Способи сівби — підпокривний і безпок-

ривний. Як уже зазначалось, сівбу трав при перезалуженні можна

проводити після оранки, безполицевого і поверхневого обробітку,

але ефективніше після оранки. При цьому безполицева оранка і

навіть глибоке розпушування (на 60 см) не мають переваг перед

полицевою оранкою. Так, за даними В.І. Хмари, в умовах Степу по-

лицева оранка, проведена через смуги, забезпечила збирання сіна

24 ц/га, безполицева на глибину 45 см — 19,5 ц/га, розпушування

на глибину 60 см — 15, 2 ц/га. Урожай сіна на контролі (неполіпше-

ний травостій) становив 7,6 ц/га.

Крім самозасівання травостоїв, на сіножатях важливо проводити

періодичне перезалуження їх. За даними В.О. Черкасової (1974),

урожайність сіножатей при перезалуженні в еродованих ґрунтах зна-

чно збільшується, оскільки за рахунок мінералізації органічної речо-

вини коріння і стерні різко поліпшується поживний режим ґрунту.

Для проведення робіт з освоєння земель на схилах і яружно-

балкових угіддях складають технологічні схеми і на їх основі — техно-

логічні карти, в яких зазначають затрати праці, прямі виробничі ви-

трати, заробітну плату і в підсумку — загальні витрати на проведення

всіх запланованих робіт, включаючи виположування ярів, споруджен-

ня валів, основний обробіток ґрунту і залуження. Технологічні карти

на догляд за травостоєм і збирання сіна складають окремо. Якщо на

частині схилів організовано пасовище, складають окремо технологічну

карту догляду за травостоями пасовищ.

Можуть бути різні варіанти сіножатно-пасовищного використан-

ня схилів: 2 – 3 роки — сіножать, потім 3 – 4 роки пасовище; 2 – 3

роки — сіножать, 3 – 4 роки — скошування навесні і випасання;

1 – 2 роки — сіножать, потім — сіножатно-пасовищне використання.

Пасовищне використання можливе переважно на схилах крутизною

до 10 – 12°. Воно має бути щадним, перериватися на рік для сівби

трав, обсіменіння або сіножатного використання.

Значно поліпшує ріст трав і збільшує тривалість використання

сіножатей введення сіножатезміни. Подібно до пасовищезміни,

сіножаті на схилах поділяють на окремі ділянки, де за ротацією в

часі і на площі скошують травостої в різні фази, висівають насін-

ня, а якщо потрібно, проводять перезалуження. За великих площ

сіножатей на схилах і достатньої ширини схилу (150 – 200 м) діля-

нку можна поділити упоперек схилу на окремі смуги 25 – 40 м за-

вширшки.

Лучне кормовиробництво

235

Догляд за травостоєм сіножатей і сіножатно-пасовищних ділянок

включає такі прийоми: підживлення мінеральними добривами, під-

сівання трав, боронування зубовими або голчастими боронами, щі-

лювання восени, снігозатримання та ін.

У зв’язку з відведенням значних площ орних земель під біологі-

чну консервацію (це землі третьої технологічної групи з експозицією

5 – 7°) і сінокісно-пасовищних угідь значно збільшуються площі сі-

нокісних.

Залуження треба проводити, як правило, бобово-злаковими су-

мішами. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність виробництва від-

повідної кількості насіння багаторічних трав, передусім еспарцету,

люцерни посівної, лядвенцю рогатого, стоколосу безостого, костриці

лучної, а також грястиці лучної. Саме ці види трав найбільш підхо-

дять для таких травостоїв. Треба мати на увазі, що для залуження

схилів теж потрібні переважно прості травосуміші: на чорноземних

ґрунтах — 2 бобових і один злак (еспарцет + люцерна + стоколос бе-

зостий або грястиця лучна); на бідних змитих ґрунтах в умовах до-

статнього зволоження, де злакові кущаться повільніше, у травосу-

міші доцільно включати 2 бобових і 2 злакових компоненти (еспар-

цет + люцерна (або лядвенець рогатий) + стоколос безостий + кост-

риця лучна).

На площах, де планується сінокісно-пасовищне використання,

замість стоколосу безостого, який на пасовищах випадає із траво-

стою, краще висівати грястицю збірну.

Слід зазначити, що повсюдно у травосумішах має бути еспарцет

піщаний або посівний. Останній особливо підходить на ділянках

укісно-пасовищного використання. Як озима трава еспарцет посів-

ний після скошування відростає вегетативними пагонами, що дають

густий невисокий (до 20 см) травостій.

Як і на інших сінокісних, пасовищних, сінокісно-пасовищних сі-

яних угіддях травостої на землях, відведених під залуження, можна

використовувати без перезалуження тривалий час, здійснюючи не-

обхідні прийоми догляду — розпушування дернини, підсів бобових

компонентів у міру їх зрідження, удобрення восени фосфорно-

калійними, а навесні і в період вегетації — азотними мінеральними

добривами або ж безпідстилковим рідким гноєм, стічними водами

та ін. Важливо проводити щілювання (восени або після першого

укосу).

Зрозуміло, що створювати ці додаткові кормові угіддя потрібно,

по-перше, на фоні випереджаючого підвищення урожайності польо-

вих культур; по-друге — відповідно до збільшення поголів’я худоби

у господарствах.

Частина 3

236

Частина третя

ПОЛЬОВЕ КОРМОВИРОБНИЦТВО

1. КОРОТКА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛЬОВОГО

КОРМОВИРОБНИЦТВА

Нині на польових землях виробляють 80 – 85 % кормів. Польове

кормовиробництво забезпечує високоякісними кормами всі види тва-

рин. Його розвиток почався ще в давні часи. Так, дуже давно в куль-

турі були люцерна та інші багато- і однорічні трави, коренеплоди,

кормові баштанні. Ще в античні часи у зв’язку із використанням ве-

ликої рогатої худоби як тяглової сили і застосуванням плуга (Рим,

Греція, пізніше Візантія і країни Європи) на полях, крім весняної,

широко застосовували післяжнивну сівбу кормових культур. Для го-

дівлі робочих волів у Римі використовували суміші ранніх ярих —

вики, бобів, злакових. Ці суміші називали Ocinum — корм для волів.

Хліборобам Давнього Риму були відомі роль парів, бобових і си-

деральних культур та сівозмін. Широкий розвиток землеробства і

польового кормовиробництва привів до плодозміни, офіційно введе-

ної Ю. Цезарем у І ст. до н.е. замість екстенсивного вирощування

зернових (відомого в Росії під назвою «трипілля»). Ж.-Б. Буссенго,

аналізуючи системи землеробства античного Риму, захоплювався

схемою плодозміни, розробленою Колумеллою, як такою, що відпо-

відала суворим вимогам сівозміни XIX ст. (О.В. Совєтов, 1867).

На території України давні слов’яни і скіфи-хлібороби для годів-

лі худоби додатково до пасовищного корму використовували сіяні

культури. Їм уже було відоме плужне землеробство, про що свідчать

давні писемні джерела (Страбон) і розкопки київської курганної

групи (П.Д. Ліберов, 1952).

Після поширення оранки природних угідь у період мануфактур-

ного капіталізму XVIII – XIX ст. в Європі виникла гостра потреба у

збільшенні виробництва кормів на польових землях. Зростання мі-

ського населення, попит на сільськогосподарську сировину (вовну,

шкіру) промисловості, що розвивалась, загроза розорення призвели

до того, що селяни змушені буди сіяти кормові рослини. В Англії

значного поширення набули турнепс, конюшина, у Німеччині —

Польове кормовиробництво

237

кормові буряки, в Іспанії — еспарцет, люцерна, в Італії — олексан-

дрійська конюшина, люцерна. З Англії конюшина поширилась у

Нідерланди, Данію, Бельгію, скандинавські країни.

У середині XVIII ст. в Росії, як і в Європі, помітно зріс інтерес до

розвитку сільського господарства на прогресивній основі, чому

сприяло, зокрема, створення «Вільного економічного товариства» у

1762 р. Почали видавати спеціальні журнали. Особливе значення

мали «Вісник Вільного економічного товариства» і «Економічний

магазин», який видавав А.Т. Болотов.

У Росії і в Україні в другій половині XVIII — на початку XIX ст.

набули великого розвитку польове травосіяння, вивчення трав’яних

рослин з метою введення їх у культуру.

Перші роботи в цьому плані були проведені професорами І.І. Ле-

пехіним — ученим-ботаніком, учнем М.В. Ломоносова, і П.С. Пал-

ласом. Вони поклали початок науковому кормовиробництву. Автор

праці «Про землеробство» (1788) І.М. Комов надавав великого зна-

чення нерозривному зв’язку землеробства і тваринництва, наголо-

шував на широкому впровадженні посівів трав. У цей період пра-

цював В.А. Левшин — автор праць із травосіяння. Його перша пра-

ця (кінець XVIII ст.) називалась «Об открытых в Тульской губернии

кормових травах». Цінною була і праця Г.І. Енгельмана «О заведе-

нии лугов», тобто про штучну кормову площу. У працях С.М. Усова з

рослинництва (1837) уже дається не тільки опис польових кормових

трав (у тому числі люцерни, еспарцету і ріпаку), а й технологія ви-

рощування їх. У першій третині XIX ст. з’явилась праця

М.М. Щеглова «Описание дикорастущих и могущих разводиться в

России хозяйственных растений».

За цих умов у Росії і Європі виникла плодозмінна система зем-

леробства, активними прихильниками якої були І.І. Комов, А.Т. Бо-

лотов, Г.І. Енгельман, у Західній Європі — Ю. Лібіх, Ж.-Б. Буссенго.

Вона мала велике прогресивне значення, оскільки давала змогу

збільшити виробництво зерна і кормів на польових землях.

З розвитком сільського господарства країни Західної Європи пе-

рейшли на шлях інтенсивного розвитку тваринництва. Поряд із

введенням плодозміни і розвитком сільськогосподарської хімії це

сприяло розширенню площ під кормовими культурами і поліпшен-

ню прийомів вирощування їх. Дедалі більшого значення в Росії і на

Заході набували озимі проміжні, післяукісні, післяжнивні і ущіль-

нені культури.

Пізніше питання вирощування багато- і однорічних кормових

трав та інших кормових культур найповніше були висвітлені

О.В. Совєтовим, П.А. Костичевим, І.О. Стебутом, В.Г. Котельниковим,

П.В. Будріним, О.М. Енгельгардтом, П.Н. Васильєвим, В.Р. Вільям-

Частина 3

238

сом, А.М. Дмитрієвим та ін. Перший критичний звіт про кормові якості

346 видів культурних трав дав В.Г. Бєляєв у 1905 р. (І.В. Ларін, 1956).

Другу половину XIX і початок XX ст. можна вважати початком

інтенсифікації польового кормовиробництва. На початку XX ст. у

Європі почався так званий «зелений рух», або зелена революція

(«Грюнбевегунг»), яка триває і тепер. При цьому різко зросло зна-

чення вирощування кормових культур для одержання зелених кор-

мів, сіна, силосу, сінажу, кормів штучного сушіння на польових зем-

лях.

Цей короткий історичний екскурс дає змогу зробити висновок про

те, що польове кормовиробництво стало галуззю, яка поєднує ріль-

ництво із тваринництвом, перетворивши їх на основу сільськогоспо-

дарської діяльності людини і продовольчої бази людства.

2. СКЛАДОВІ ПОЛЬОВОГО КОРМОВИРОБНИЦТВА

Польове кормовиробництво включає три основні джерела одер-

жання кормів: кормову площу, зернокормові культури, побічну про-

дукцію рослинництва.

Кормова площа. Польові землі, на яких вирощують кормові

культури, називають польовою кормовою площею. Вона забезпечує

від 50 – 55 до 65 – 70 % загального обсягу виробництва кормів (за

поживністю). Це переважно грубі (сіно, солома), соковиті і зелені

корми, трав’яні концентрати, сінне і трав’яне борошно, листкова

маса бобових трав, трав’яні брикети і гранули.

До складу кормових культур, які вирощують на польовій кормо-

вій площі, входять багато- й однорічні бобові і злакові трави, зерно-

фуражні злакові і бобові, коренеплоди, бульбоплоди, баштанні, які

вирощують на корм, а також одно і багаторічні рослини хрестоцві-

тих, айстрових, мальвових та інших родин.

Зернокормові культури. На польовій кормовій площі вирощу-

ють усі види кормів, крім зерна, яке використовують на корм. Це є

завданням переважно галузі рослинництва. Основні зернокормові

культури — це злакові (кукурудза, ячмінь, сорго, овес), зернобобові

(горох, соя, боби, люпин, чина). Певне значення для одержання зе-

рнофуражу мають озима пшениця, могар. Використовувати пшени-

цю на фураж небажано. Як корм вона набагато поступається іншим

зернофуражним культурам, особливо ячменю і кукурудзі.

Побічна продукція рослинництва становить велику частку вало-

вого його продукту (до 40 % і навіть більше). Найвигідніше цю про-

дукцію можна використати у тваринництві. Крім того, вона є основ-

ним джерелом органічних добрив, які мають на тваринницьких

Польове кормовиробництво

239

фермах і комплексах або виготовляють безпосередньо в полі компо-

стуванням соломи з гноївкою і рідким гноєм. Краще це робити у

спеціальних польових гноєсховищах.

Розміщення посівів кормових культур на кормовій площі.

Польова кормова площа — поняття збірне, оскільки кормові куль-

тури рідко вирощують разом на окремій, спеціально виділеній для

цього площі. Якщо це вигідно для тваринництва, то не завжди ви-

правдано в загальногосподарському плані. Річ у тім, що більшість

кормових рослин — це ще й добрі попередники для культур польо-

вої сівозміни. Наприклад, багато- і однорічні бобові трави, кукуру-

дзу на силос і зелений корм, ранню кормову картоплю, ранні ярі

кормосуміші вирощують на зайнятих парах як попередники озимих

зернових. Тому польова кормова площа включає посіви кормових

культур на різних типах і видах сівозмін — кормових, кормо-

польових, польових, ґрунтозахисних, на схилах, заплавних землях,

на запільних ділянках. Сюди можна віднести і рекультивовані зем-

лі після кар’єрних виробок, піщані землі.

Враховуючи розкиданість кормової площі, треба правильно роз-

містити на ній посіви кормових культур, з’ясувати, в яких сівозмі-

нах, на якій відстані від ферм більш вигідно виробляти ті або інші

корми, оскільки це пов’язано з урожайністю кормових культур, собі-

вартістю кормів і продукції тваринництва, а в кінцевому підсум-

ку — з рентабельністю господарства.

Розміщення посівів культур зеленого і сировинного конвеє-

ра та кукурудзи на силос. Як уже зазначалося, у польових сівозмі-

нах економічно вигідніше мати сіно і сінаж, а зелені корми й сирови-

ну — для трав’яних добавок у концкорми — в спеціалізованих кормо-

вих. Такий підхід до виробництва вказаних кормів практично реалізу-

ється у багатьох господарствах. Не можна вважати поки що вирішеним

питання про місце виробництва кукурудзяного силосу. Великий обсяг

заготівлі цього корму спонукає виробляти його в польовій сівозміні, де

для цього відводять 7 – 10 % площі. Крім того, кукурудза на силос як

основна силосна культура є попередником озимих зернових, насампе-

ред озимої пшениці, але часто не кращим. Тому в 60 – 70-х роках ми-

нулого століття були пропозиції поміняти місцями виробництво зеле-

них кормів і вирощування кукурудзи на силос: кукурудзу вирощувати

в кормовій сівозміні, культури зеленого конвеєра — у польовій. Проте

це виявилося практично неприйнятним, оскільки в польовій сівозміні

за нинішньої її структури зелений конвеєр практично неможливий.

Крім того, великі транспортні витрати призводять до того, що зелений

корм стає дорожчим майже удвічі.

Як було зазначено вище, одержання зелених кормів у польовій

сівозміні пов’язане з недобором зеленої маси. Тут треба нагадати