Зінченко О.І. Кормовиробництво

Подождите немного. Документ загружается.

Частина 2

150

свіжому вигляді й сіна з люцерни виготовляють поживний сінаж, а

також корми штучного сушіння — борошно, гранули і брикети,

трав’яну січку, з листкової маси, відокремленої від рослин спеціаль-

ними агрегатами, — протеїн вищої якості, який мають в результаті

коагуляції соку рослин. Листя — цінний протеїновий концентрат.

Висока кормова цінність люцерни поєднується з її високою про-

дуктивністю. В богарних умовах із 3 укосів люцерни в Лісостепу

збирають 450 – 500 ц/га зеленої маси, 80 – 90 ц/га сіна, на зрошува-

них ділянках — відповідно 700 – 800 і до 160 ц/га. У Криму можна

мати 4 – 5 укосів. Вихід перетравного протеїну при урожайності

500 ц/га становить 1700 – 2200 кг/га.

У Середній Азії люцерна була відома задовго до нової ери. За

даними Ф.Д. Кобурна (1908), первісні хлібороби цінили люцерну як

дорогоцінний дар природи. З Азії в Європу вона була завезена пер-

сами в 490 р. до н.е. під час нашестя царя Ксеркса у Грецію. У Римі

вже в 146 р. до н. е. культура люцерни стала звичайним явищем.

Вважають, що в Європу вона завезена також маврами через Іспанію

в період підкорення цієї країни, не виключено — і римськими сол-

датами. Проте іспанська назва люцерни Аlfalfa (альфальфа) є суто

арабською. Іспанські конкістадори завезли її і в Америку. У Росії

люцерну називали буркунець, червоний буркун, в’язіль, степовий

в’язіль, лучний в’язіль. В Україну люцерна потрапила на початку

XIX ст. з Європи. За даними Усова (1837), люцерну посівну завіз

граф Бобринський із Європи і вперше посіяв у Смілянському повіті

Київської губернії (тепер Черкаська область), де вона перезапили-

лася з місцевими формами жовтої люцерни. Тому люцерна посів-

на — це гібридна популяція. Не виключено, що в нашу країну вона

потрапила також із Середньої Азії.

Листя люцерни трійчасте, бічні листочки сидячі, центральний на

черешку 2 – 4 мм завдовжки. Листочки у верхній частині зазублені,

центральна жилка виступає за межі листка. Китиця подовжено-

овальна або головчаста (щільна, коротка), віночки квіток фіолетові.

Боби багатонасінні, спірально закручені в 2 – 4 оберти. Насіння

брунькоподібне, світло-коричневе, матове. Маса 1000 насінин у се-

редньому 2 г.

Гібридні форми з жовтою люцерною мають різне забарвлення ві-

ночка. Серед фіолетових і темно-фіолетових квіток трапляються фіо-

летово-жовті й жовті. Вегетує до 8 – 10 років. Висока продуктивність

протягом 3 – 5 років. Очевидно, основна причина — технологія і від-

сутність сортів. У Давній Греції вона на одному місці росла до 20 ро-

ків. У Мексиці на початку XX ст. були поля, де люцерна без пересі-

вання давала укоси подібно до злакових трав на луках понад 100 ро-

ків. У Франції наприкінці XIX — на початку XX ст. були поля, де

Лучне кормовиробництво

151

люцерна росла протягом 100 років. На початку XX ст. у США вва-

жали, що люцерна звичайно може бути на одному місці від 10 до 25

років. Були поля, де вона росла майже 60 років (Ф.Д. Кобурн, 1908).

За сприятливих умов вирощування люцерна дуже довго може рости

на тому самому місці.

Значно поширена в усіх зонах України, а також у Нечорноземній

зоні, Західному Сибіру, на Кавказі, в Середній Азії, на Далекому

Сході. У дикому вигляді росте на остепнених схилах, осипах, у сте-

пу, долинах рік.

Добре росте на родючих, добре дренованих ґрунтах, у тому числі і

на слабкозасолених, погано — на кислих ґрунтах.

Продуктивність і тривалість використання люцерни збільшують-

ся при глибокому (на 20 – 30 см і більше) розпушуванні ґрунту. До-

пустимий рівень ґрунтових вод для неї — не вище 120 – 150 см. До-

сить посухостійка, але для посиленого росту потребує багато вологи,

яку витрачає дуже економно (коефіцієнт водоспоживання 280 –

360). На другий-третій рік життя добре витримує витолочування.

Після скошування і випасання добре відростає. Цінна сіножатна і

пасовищна рослина. У другій половині дня тварин можна випасати

на чистих посівах люцерни, уранці, по росі це неприпустимо, оскі-

льки можливе захворювання тварин на тимпанію.

Сіно і зелений корм люцерни дуже поживні, багаті на мінеральні

речовини, вітаміни, мікроелементи, кальцій і фосфор. За якістю кор-

му люцерна більш цінна, ніж конюшина, еспарцет, лядвенець та

інші трави. У період цвітіння 1 кг її містить 38 – 44 г перетравного

протеїну, 22 – 23 % сухої речовини і відповідає 0,20 – 0,22 корм. од.

Норма висіву насіння при звичайній рядковій сівбі становить

14 – 20 кг/га, при широкорядній на насіння — 1 – 3 кг/га. У насін-

ному матеріалі нерідко багато твердих насінин (до 60 %), тому перед

сівбою насіння скарифікують. Сортовий склад люцерни щороку пе-

реглядають і уточнюють. Тепер є сорти, які частково запилюються

самі, наприклад Ярославна, що дає змогу займатися насінництвом

люцерни у більш північних областях (на Поліссі).

Лядвенець рогатий (Lоtus corniculatus L., рис. 20). Дуже по-

ширений в європейській частині, на Кавказі, в Середній Азії. Росте

на луках, уздовж доріг, на схилах, по берегах річок. Напівверхова,

яра, дуже ранньостигла, стрижнево-кореневищна, розлога, добре

облистнена укісно-пасовищна рослина. Стебла в природних траво-

стоях 30 – 40, у посівах — 60 – 80 см заввишки. Корені проникають

на глибину до 2,5 м, але основна маса їх розміщена в шарі 0 – 40 см.

У культурі поширений ще мало, переважно через відсутність на-

сіння.

Відповідно до умов тієї місцевості, де росте лядвенець, можна ви-

ділити лісовий, лісостеповий і степовий екотипи, які розрізняються

Частина 2

152

за облистненістю, ростом, консистен-

цією зеленої маси Так, у лісового і

лісостепового екотипів лядвенцю зе-

лена маса типово трав’яних рослин, у

північного вона більше схожа на зе-

лену масу гороху, чини лучної, бо-

бів — більш обводнена. Цим особливо

відрізняється лядвенець болотний,

який виділяють в окремий підвид.

Лядвенець слід вирощувати разом

з іншими бобовими — люцерною, ес-

парцетом, конюшиною і злаковими —

грястицею збірною, стоколосом безос-

тим та ін.

Будова листя у лядвенцю рогатого

трактується по-різному. За П.П. Вави-

ловим та ін., листки у лядвенцю трій-

часті, з добре розвиненими прилист-

ками; за С.І. Дмитрієвою, В.Г. Ігло-

виковим, Н.С. Конюшковим, В.М. Ра-

менською, — п’ятірні (три листочки

на черешку, два нижні біля основи

замінюють прилистки). Суцвіття типу

простого зонтика по 5 – 7 шт. вихо-

дять із пазух листків на довгих квіт-

коніжках. Віночок квіток жовтий, прапорець інколи оранжевий. Бо-

би прямі, тонкі, бурі, 2,5 – 3 см завдовжки. Насіння дрібне, овальне,

злегка сплющене, темно-коричневе, рідше темно-мармурово-

плямисте, блискуче. Маса 1000 насінин — від 1,4 до 2 г залежно від

екотипу

Росте лядвенець на різних ґрунтах. Зимостійкий, досить посухос-

тійкий, витримує затоплення. Навесні відростає раніше, ніж інші

бобові, і формує зелену масу до пізньої осені.

У культурних травостоях утримується від 5 до 10 років. Середня

врожайність сіна від 20 – 30 до 40 – 50 ц/га, зеленої маси — 180 –

250 ц/га. Сіно ніжне, його охоче поїдають усі види тварин. Слід за-

значити, що в лядвенцю, на відміну від інших бобових (конюшини,

еспарцету, люцерни), листя у період просихання у валках не відо-

кремлюється, не обсипається так, як у цих трав. Зелену масу добре

поїдають тварини до цвітіння, в період цвітіння — погано, оскільки в

квітках міститься гірка барвна речовина. Сіно, сінаж і силос тварини

поїдають добре. Отавність лядвенцю дуже добра. Поживність зеленої

маси і сіна на рівні інших бобових (гороху, еспарцету) і дещо нижча,

Рис. 20. Лядвенець рогатий

Лучне кормовиробництво

153

ніж люцерни і конюшини. Лядвенець слід ширше вводити в культу-

ру. Для цього насамперед треба вирішити проблему насінництва.

Солодка гола, звичайна (Glycyrrhira glabra L.) — багаторічна

трав’яна, переважно сіножатна, силосна, рідше пасовищна корене-

паросткова рослина із сильною кореневою системою, прямими стеб-

лами від 40 до 100 см заввишки. Облистненість добра. Листя опу-

шене, непарноперисте з 3 – 8 парами листочків. Суцвіття — рідка

подовжена китиця з білими, жовтуватим з фіолетовим і ліловим

відтінками. Боби бурі, шкірясті, насіння — від дрібного (2 – 3 мм) до

великого (6 – 8 мм), злегка сплющене з боків, округле або неправи-

льної форми, гладеньке, матове або слабкоблискуче. Колір насіння

зеленувато-коричневий або коричневий.

В Україні поширена переважно в Степу, рідше — в Лісостепу, в

напівпустелі, пустелі, на Кавказі, в Сибіру — на заливних луках,

обривах, схилах, степових подах і западинах, лиманах і чистих за-

ростях. Крім солодки голої трапляється і менш поширений під-

вид — солодка уральська.

Поїдання великою рогатою худобою і кіньми незадовільне, верб-

людами і вівцями — середнє, у вигляді сіна поїдається тваринами

краще.

Середня урожайність сіна становить 15 – 30 ц/га, зеленої маси —

80 – 100 ц/га, отавність добра.

Зелена маса багата на жири (7 – 9 %). Використовують як лікар-

ську (корені) і харчову культуру. В Америці солодкою здобрюють

жувальний тютюн.

Горошок лучний (Lathyrus pratensis L.) — багаторічна корене-

вищна, лучна і сіножатна рослина з гіллястими чотиригранними

стеблами. Основна маса коренів міститься в шарі 0 – 20 см. Листя

парне, довгасто-ланцетне, на жолобчастих черешках розміщена па-

ра листочків, які закінчуються вусиком. Суцвіття — китиця з 3 – 4

світло- або темно-коричневими квітками, інколи більше. Листочки

ланцетні, гострі з дуже короткою колючечкою на кінці. Боби закін-

чуються носиком, в них 6 – 9 (до 12) кулеподібних, інколи кутастих

гладеньких насінин. Насіння світло- або темно-коричневе. Маса

1000 насінин 5 – 10 г. Твердонасінність висока — до 70 – 80 %, тому

навесні період схожості розтягнутий.

Це вологолюбна рослина, поширена повсюди в лісовій зоні, на

річкових заплавах і западинах степової зони. Рідше трапляється на

сухих, бідних, кислих ґрунтах. Витримує тривале затоплення — до

36 – 38 днів.

Дає добре облистнену надземну масу, в якій 52 – 56 % листя.

Урожайність сіна досить висока — 30 – 40 ц/га. Рослина переважно

сіножатна, на випасання реагує негативно, що поряд з поганою ті-

Частина 2

154

ньовитривалістю є причиною малої участі в травостої. Худоба поїдає

погано (коні й вівці — краще). Поживна цінність досить висока: 1 кг

зеленої маси відповідає 0,24 – 0,32 корм. од. і містить 40 – 50 г про-

теїну, вітаміни, каротин.

Еспарцет закавказький, середньоазіатський (Onobrychis

transcaucasica Grossh.) — верхова, нещільнокущова, стрижнево-

коренева багаторічна яра рослина короткого дня. Стебла до 60 – 70 см

заввишки і більше, добре облистнені, гіллясті, з парноперистими

листками знизу, на довгих, вгорі — на майже сидячих черешках. На

одному листку до 12 пар довгастих загострених листочків. Прилист-

ки яйцеподібні, війчасті, яскраво- або блідо-рожеві, майже білі, з тем-

ними смугами, інколи яскраво-пурпурні. Квітки зібрані в досить

щільні китиці. Боби напівокруглі, опушені. Насіння яйцеподібне

або кутасте, бурого, коричневого або зелено-сірого кольору. Маса

1000 насінин 18 – 20 г.

Поширений на природних угіддях південних, східних і західних

районів Кавказу на сухих карбонатних схилах і лучних степах серед-

ньогірської смуги. Значно поширений у польовому і лучному кормо-

виробництві на Кавказі, в Ставропольському і Краснодарському

краях, у Воронезькій області Росії, частково в Україні — в кормових

сівозмінах і на схилах. Менш, ніж посівний і піщаний, вибагливий

до ґрунтів, але краще росте на карбонатних чорноземах, особливо на

схилах із вираженими процесами реградації — з неглибоким заля-

ганням карбонатів. Посухостійкий, добрий медонос. Більш пізньо-

стиглий, ніж посівний і піщаний еспарцет. Цвіте в травні, достигає

в липні — на початку серпня. Врожайність насіння з першого укосу

6 – 8 до 12 – 14 ц/га, рідше більше; з другого — 3 – 4 до 6 – 7 ц/га. У

рік сівби може давати насіння.

Поживна цінність висока і дуже висока: на початку цвітіння міс-

тить 22 – 23 % сухої речовини, 1 кг відповідає 0,21 – 0,22 корм. од. і

містить 36 – 40 г перетравного протеїну; у фазі цвітіння — відповід-

но 24 – 26; 23 – 24; 38 – 42.

Зелену масу добре поїдають усі види тварин і птиці. Урожайність

висока — до 400 – 450 ц/га зеленої маси і 60 – 80 ц/га сіна (при заго-

тівлі з досушуванням активним вентилюванням). Добре реагує на

добрива — органічні (під попередник) і мінеральні, які вносять у

підживлення. Дає 2 – 3 укоси.

Еспарцет піщаний (Оnobruchis arenaria (Kit.) D.C.) — значно

поширений у природних травостоях і культурі. Яра багаторічна із

стрижневою кореневою системою, нещільнокущова, верхова в куль-

турі, напівверхова в природних умовах рослина короткого дня. Має

сильну, яка глибоко проникає у ґрунт (3 – 4 м), кореневу систему,

прямостоячі або гіллясті біля основи стебла, що підіймаються. Ниж-

Лучне кормовиробництво

155

ні листки на довгих, верхні — на коротких черешках, складаються з

6 – 12 пар голих, знизу вкритих волосками листочків. Прилистки

яйцеподібно-загострені, коричневого кольору. Китиця багатоквітко-

ва, густа, довга, квітки яскраво-рожеві з більш темними смугами.

Біб однонасінний із сіточкою з товстих жилок, що виступає, по килю

і жилках шипуватий, має невеликі загострення. Насіння овальне,

яйцеподібне, кутасте, буре, коричневе або зеленувато-сіре, діаметр

бобів 4 – 5 мм. Маса 1000 бобів 14 – 16 г, насінин 10 – 11 г.

Поширений повсюди в середній смузі Європейської частини на

карбонатних ґрунтах. Добре росте на схилах балок. У посівах поши-

рений у Степу і Лісостепу. Витримує засолення, але заплавних і

кислих ґрунтів, затоплення і підтоплення не переносить.

Як яра рослина може давати насіння у рік сівби. Період продук-

тивного використання 3 – 4 роки. Дає два укоси й отаву. Урожай-

ність зеленої маси в Лісостепу — до 450 ц/га, Степу — 250 – 300 ц/га.

Кормова цінність і поживність високі. Добрий медонос. Добре

поїдається усі видами тварин і птицею.

Еспарцет посівний, виколистий (О. viciafolia Scop., рис.

21) — озима, верхова, нещільнокущова, стрижнево-коренева росли-

на 60 – 70 см заввишки. Корені

проникають на глибину 3 – 4 м і

більше. Стебла добре облистнені,

гіллясті. Листки 6 – 14-парні, ни-

жні — на довгих черешках яйце-

подібно-продовгуваті (виколисті)

листочки, верхні листки на корот-

ких черешках із ланцетними

листочками. Китиці квіток

щільні, до 10 – 12 см завдовжки,

квітки яскраво-рожеві з більш

темними смугами. Біб більший,

ніж у піщаного і закавказького

еспарцету, 6 – 8 мм завдовжки,

овальний, зубчастий. Насіння

яйцеподібне, кутасте, колір

аналогічний кольору піщаного

еспарцету. Маса 1000 насінин 18 –

22 г. Походить ця рослина з Приба-

лтики. У природних травостоях в

Україні та інших країнах не тра-

пляється. В культурі поширений

на Поліссі, в Лісостепу і Степу. Добре росте на чорноземних супіща-

них, легкосуглинкових карбонатних ґрунтах. Період використан-

Рис. 21. Еспарцет посівний

Частина 2

156

ня — до 5 років. Одноукісний, менш посухостійкий, ніж піщаний

еспарцет. З одного укосу зеленої маси мають 150 – 300 ц/га, сіна —

до 60 ц/га, сінажу — від 80 до 150 ц/га. Після скошування на його

посівах можна розріджено випасати тварин. Трапляються і двоукіс-

ні біотипи. Кормова цінність висока. Поїдається добре.

2.3. Осокові

Осоки — це кореневищні багаторічні, рідше однорічні рослини,

які утворюють щільну дернину або купини. Мають частіше три-

гранні стебла без вузлових потовщень, лінійні або ниткоподібні ли-

стки, які розміщені переважно у нижній частині стебла. Довжина

листків інколи сягає довжини стебла. Листки часто загорнуті дони-

зу краями, піхви переважно замкнені. Суцвіття — плоскоподібні

волоті або колосоподібні голівки. Квітки дво- або роздільностатеві,

оцвітини сильно редуковані або їх зовсім немає (атрофовані). Мато-

чкова квітка захищена мішечком із двох оцвітин. Плід — кулеподі-

бний, тригранний або дещо сплющений горішок.

У лучному кормовиробництві осокові мають значення в лісовій

зоні і в гірських районах, особливо в субальпійському поясі. Родина

об’єднує 85 родів, які включають майже 3500 видів, у тому числі в

Україні 21 рід і 633 види, кормову оцінку мають 192 види. У горах

частіше ростуть осоки і кобрезії, в тундрі — осоки і пухівки. Багато

осок на берегах річок і водойм. Із 192 вивчених видів 70 мають доб-

ру кормову цінність, 50 — задовільну і 54 не поїдаються або погано

поїдаються. Осока гаврська (Саrех brevicollis D.C.) отруйна. Частка

осокових в кормовому балансі — майже 3 %. Проте в гірських райо-

нах осоки використовують як пасовищні й нажирувальні рослини.

Осокові менш цінні, ніж бобові і злакові, а також складноцвіті і де-

які рослини з групи різнотрав’я.

Поживність осокових гірша, ніж злакових, їх гірше поїдають тва-

рини. У них мало фосфору і кальцію, тому при тривалому згодову-

ванні і поганому мінеральному підгодовуванні тварини втрачають

шерстний покрив, знижують ріст і продуктивність. Однак окремі

види кобрезій і осок за поживністю і поїданням не поступаються пе-

ред бобовими і злаковими.

Кормову цінність мають такі види осокових: кобрезія волосолис-

та (Соbresia sappillifolia (Deenc.) Clarke), кобрезія Белларді

(С. Веllardii (All.) Digi), осока здута, піщана (Саrex physodes M.B.),

осока кривоноса (С. саmpylorhina V. Krecz.), осока (С. расhystylis

Gay (C. desertorum Litw.), осока струнка, гостра, низька (С. humilis

Leyss.), осока пустинна, товстолобикова (С. gracilis Curt., C. acuta

L.), пухівка піхвова (Еriophorum vaginatum L.).

Лучне кормовиробництво

157

2.4. Різнотрав’я

У луківництві рослини поділяють на чотири групи: три ботанічні

родини — злакові, бобові, осокові та різнотрав’я — рослини інших

родин, включаючи чагарники. Частка різнотрав’я на луках може

становити до 50 % і більше. Деякі родини мають велике кормове

значення. Такі рослини, як горець пташиний (спориш), родовик,

суховершки, мальва, кропива дводомна, вайда красильна, щириця

звичайна (бур’ян у посівах просапних культур), мають високу кор-

мову і поживну цінність; полини, деревій та інші сприяють кращому

перетравленню кормів, підвищують продуктивність тварин. Деякі

види різнотрав’я (амарант червоний і білий, кропива, мальва, кат-

ран і багато інших) заслуговують на те, щоб бути широко запрова-

дженими в культуру. Певне значення мають чагарники як гілковий

корм, а також як пасовищний у різні пори року.

Як у посівах польових культур, так і в лучних травостоях багато

бур’янів — осот, щавель кінський, кульбаба, дягель лікарський, гір-

ська жабриця проміжна, герань лучна, пижмо звичайне, мишій (зе-

лений і сизий), плоскуха (куряче просо), лобода біла, цикорій, гри-

цики, ромашка, подорожник великий і малий та ін.

Серед різнотрав’я трапляються отруйні і шкідливі рослини. От-

руйні спричинюють захворювання, отруєння, а інколи й загибель

тварин. Це цикута отруйна, аконіти, чемериця, гірчак, калюжниця

болотна, наперстянка, болиголов плямистий тощо. Шкідливі росли-

ни надають запаху молоку, засмічують вовну овець (плоди нетреби,

липучки, череди, люцерни, кримського реп’яшка та ін.).

Хімічний склад рослин різноманітний За даними С.І. Дмитріє-

вої, В.Г. Ігловикова, Н.С. Конюшкова, В.М. Раменської (1974), най-

більшу кількість золи містять лободові і кураєві (23,3 %), потім кро-

пивні (16,9 %) і хвощові (13,8 %). За вмістом протеїну виділяються

кропивні (20,4 %), зонтичні (17,0 %), хрестоцвіті (16,7 %), рдесникові

(14,7 %), гвоздикові (15,1 %). Вміст жиру вищий у кропивних (5,5 %),

потім у складноцвітих (4,9 %), лободових (4,8 %), зонтичних (4,8 %).

Мало жиру в гречаних і рдесникових (по 2,4 %). Більше клітковини у

березкових та ірисових (33,6 %).

2.5. Лишайники

Лишайники — це складні симбіотичні організми з грибів і зеле-

них, синьо-зелених або нитчастих водоростей. Основну масу тіла

лишайника становлять гриби. Водорості за допомогою фотосинтезу

синтезують органічні речовини, якими після мінералізації, а також

напіввідмерлими клітинами живляться гриби. Розмножуються ли-

шайники спорами і вегетативно соредіями (маленькі тільця — кру-

Частина 2

158

пинки із спор грибів і водоростей) та ізидіями (невеликі вирости, що

містять водорості, властиві певному лишайнику).

За зовнішньою формою лишайники (ягель) поділяють на кущові,

листкові і накіпні (на гірських породах). До останніх належить бі-

льшість (до 80 %) видів лишайників. Вони беруть участь у вивітрю-

ванні гірських порід.

Лишайники поширені скрізь, але найбільше їх у тундрі, лісотун-

дрі, де вони є основним кормом оленів узимку, рано навесні і пізно

восени.

3. ПРИРОДНІ КОРМОВІ УГІДДЯ УКРАЇНИ.

КЛАСИФІКАЦІЯ І РОЗПОДІЛ

IX ЗА ПРИРОДНИМИ ЗОНАМИ

3.1. Класифікація природних кормових угідь

Розрізняють два напрями класифікації природних кормових

угідь фітоценологічний (від грец. fitoп — рослина, сеnоs — спіль-

ність) і фітотопологічний (fitoп — рослина, topos — місцевість, де

рослина росте). Відповідно до фітоценологічної класифікації

В.М. Сукачов, В.О. Альохін запропонували об’єднати групи асоціа-

цій у формації, формації — в групи і класи. Класи становлять тип

рослинності. За даними В.О. Альохіна та ін., рослинність можна

поділити на чотири типи: деревно-чагарниковий, трав’янистий, пус-

тельний і тип рослин, завислий у водному або повітряному середо-

вищі, тобто неприкріплених до субстрату. Як бачимо, фітоценологіч-

на класифікація має однобічний характер: не враховуються умови

тієї місцевості, де росте рослина.

Більш об’єктивною є фітотопологічна класифікація, яку запропо-

нував А.М. Дмитрієв і вдосконалили Л.Г. Раменський та І.А. Цацен-

кін. В її основу покладено ідеї В.Р. Вільямса, який звернув увагу на

необхідність урахування при класифікації угруповань тих місцевос-

тей, де росте рослина. У 30-х роках було виділено 25 класів природ-

них кормових угідь, які охоплюють усі регіони — від тундри до ви-

сокогірних лук. Робота щодо класифікації була виконана в Інституті

кормів ім. В.Р. Вільямса, було узагальнено великий матеріал інвен-

таризації кормових угідь.

У 60 – 80-х роках співробітники цього Інституту (І.А. Цаценкін,

О.Н. Чижов, С.І. Дмитрієва, Н.В. Бєляєва) здійснили розробку цієї

класифікації. У кожній зоні й гірському поясі вони виділили під-

класи. У переліку класів і підкласів зазначаються характерні рос-

лини, рельєф, зволоження, ґрунти. Поділ класів на підкласи прове-

Лучне кормовиробництво

159

дено за тим принципом, що й поділ на класи. При цьому в класах

рівнинних і гірських лук виділено підкласи рівнин разом із поло-

гими і крутими схилами (крутизна 10 – 15° і більше). Крім того, в

гірських поясах, низинах і заплавах виділено підкласи з урахуван-

ням солонцюватості, засоленості й вологості ґрунтів, рослинності

тощо.

Оскільки аналогічні класи кормових угідь (заплавні, болотні,

низинні) трапляються в різних зонах, загальна кількість класів не

підсумовується, як це було раніше. Схожі між собою зони в рівнин-

них районах і гірських поясах об’єднано попарно — тундра й лісо-

тундра, лісостеп і степ, напівпустеля і пустеля. Через це значно

зменшилася кількість класів і підкласів. Це також досить складна

класифікація, її можна використати насамперед в геоботанічних

дослідженнях.

Є й інші підходи до класифікації природних кормових угідь, у

тому числі українських геоботаніків. Ця класифікація, як показав

Г.С. Кияк (1986), теж досить складна і не зовсім досконала. Разом

з тим на основі спеціальних розробок при складанні місцевих кла-

сифікацій слід застосовувати поділ на класи і підкласи, виділяти

групи типів лук і типи відповідно до ґрунтово-кліматичних умов і

рослинності. Враховуються також культуртехнічний стан угіддя,

продуктивність травостою, наявність купин, збитість, вміст шкід-

ливих і отруйних рослин. В основу класифікації покладено конк-

ретне геоботанічне обстеження кормового вгіддя. Незважаючи на

трудомісткість, така робота виправдовує себе, оскільки тільки чіт-

ка класифікація угідь дає змогу розробити найбільш ефективні

способи їх поліпшення, підвищення продуктивності і якості траво-

стою.

Основні типи природних кормових угідь України. Як уже

зазначалося, в Україні майже 8,5 млн га природних кормових угідь,

з них пасовищ — 4,6, сіножатей — 3,1 – 3,3 га. Близько 0,9 млн га

болотних угідь використовується під сіножаті й пасовища. По зонах

їх співвідношення таке: на Поліссі близько 22 %, в Лісостепу 10 %

загальних сільськогосподарських угідь. Найбільше сіножатей і па-

совищ у Західних областях України, зокрема в Карпатах, де вони

займають майже 20,8 % сільськогосподарських угідь. У Криму та-

кож 22,1 % займають природні кормові угіддя. Оскільки вони роз-

міщені в районах сприятливого клімату, то за поліпшення їх слід

вважати, що ця площа природних угідь в Україні може стати досить

значним джерелом дешевих і високоякісних кормів — сіна, зеленої

маси, сінажу, а також трав’яних концентратів — борошна, гранул,

брикетів, а в окремих випадках і силосу. Із загальної кількості кор-

мів, яка повинна вироблятись в найближчій перспективі в Україні