Зінченко О.І. Кормовиробництво

Подождите немного. Документ загружается.

Частина 2

160

на природних угіддях, є повна можливість виробляти їх близько 20,

а надалі — до 30 %. За цих умов кількість протеїну, який мають з

природних угідь, може становити майже 30 – 35 % його загальної

кількості. Отже, природні кормові угіддя мають велике значення

для забезпечення насамперед повноцінними й високоякісними ко-

рмами великої рогатої худоби і овець.

В Україні, згідно з узагальненнями М.В. Куксіна, Г.С. Кияка,

В.І. Мойсеєнка, А.В. Боговіна та ін., природні кормові угіддя можна

об’єднати в такі групи: суходільні низинні, заплавні, степові, гірські

луки та луки на болотах.

Суходільні низинні луки. Ці природні угіддя на підвищених

місцях рельєфу — схилах, водорозділах, підвищеннях характеризу-

ються нерівномірним водним режимом, оскільки ґрунтові води за-

лягають нижче як 3 м, а дощі та снігові води недостатньо викорис-

товуються рослинами, тому що стікають у низини. На цих луках пері-

одично не вистачає вологи. Суходільні низинні луки трапляються в

усіх районах, але найбільше їх на Поліссі, менше в Лісостепу і ще

менше в Степу. Ці луки досить інтенсивно експлуатуються (скошу-

вання і випасання), а тому на них значну частину займає не завжди

корисне різнотрав’я, яке замінює злакові й особливо бобові

Цю групу лук поділяють на абсолютні, нормальні суходоли, сухо-

доли надмірного зволоження і суходільні луки на схилах балок. На

абсолютних суходолах (горби, вершини схилів, водорозділи) ґрунти

порівняно сухі, бідні на поживні речовини, часто кислі й опідзолені,

дощові води тут не затримуються, трави літом нерідко вигоряють, а

після випасання незадовільно відростають. Тому ці низькопродук-

тивні природні угіддя краще переорювати й засівати високопродук-

тивними бобово-злаковими сумішами, удобрювати і зрошувати. На

абсолютних суходолах ростуть переважно біловус, костриця овеча та

борозниста, мітлиця, різнотрав’я.

Нормальні суходоли — це дещо підвищені невеликі плато, не-

великі схили. На цих площах задовільний водний режим, рівень

ґрунтових вод 1,2 – 2,5 м. Вони краще засвоюють опади, ґрунти на

них переважно дерново-суглинкові. Ці луки більш продуктивні, в

їх травостої переважають цінні злакові трави — костриця лучна,

грястиця збірна, тимофіївка лучна, пажитниця багаторічна, гре-

бінник звичайний, тонконоги; з бобових — конюшини лучна, ро-

жева, біла; горошок лучний, лядвенець рогатий, люцерна жовта і

хмелеподібна. В різнотрав’ї є деревій, а також шкідливі трави —

жовтець, грабельки, волошка лучна та ін. Це добрі випаси і сіноко-

си, які можуть давати до 30 ц/га сіна. Навіть при незначних ви-

тратах на зрошення і удобрення на цих луках можна мати багато

високоякісних кормів. Якщо суходоли розміщені на супіщаних і

Лучне кормовиробництво

161

піщаних ґрунтах та кам’янистих щебенистих породах, на них тра-

пляються менш цінні трави, такі як медова трава (солодник), біло-

вус, овеча костриця, гірська осока тощо.

На суходолах надмірного зволоження, на незначних пониженнях

водороздільних масивів з тимчасовим зволоженням навесні і восени

ґрунти переважно підзолисті, місцями заболочені. На заболочених

площах рівень ґрунтових вод слід понизити до 60 – 80 см. Для вирощу-

вання високих урожаїв на таких суходолах доцільно застосовувати

зрошення. Якщо ці луки не експлуатуються, вони заростають малоцін-

ними травами — щучкою дернистою, біловусом, осокою, щавлем та ін.

Коли вносити достатню кількість добрив (70 – 90 кг/га і більше д.р. по-

вного мінерального добрива), то їх можна перетворити на досить про-

дуктивні угіддя, де можна збирати 100 – 120 ц/га сіна з 2 – 3 укосів.

Суходільні луки на схилах балок. Такі природні вгіддя за-

ймають близько 2 млн га у південному Лісостепу і Степу. Багато їх

у Полтавській, Одеській, Запорізькій, Донецькій та Луганській

областях. Ґрунти тут еродовані, тому одним із важливих завдань

поліпшення їхньої якості є здійснення комплексу протиерозійних

заходів, які обов’язково передбачають залуження, як показують

досліди О.А. Черкасової і О.В. Бадуліна, насамперед стоколосом

безостим у суміші з еспарцетом, а також люцерною жовтою і посів-

ною. Природна продуктивність їх низька і дуже низька — 4 –

7 ц/га сіна. Разом з тим досліди свідчать про можливість одержан-

ня з них 30 – 40 до 50 ц/га сіна. Природна рослинність тут склада-

ється з типчаку, полину австрійського і приморського. Трапляється

пирій повзучий, люцерна хмелевидна, подорожник, цикорій зви-

чайний, а у впадинах — грястиця збірна, лисохвіст лучний, пажи-

тниця багаторічна, тонконіг лучний. У південно-західних районах

(Хмельницька область) на схилах з карбонатно-щебенистими ґрун-

тами, а також на перегнійно-карбонатних ґрунтах багато бобо-

вих — еспарцету піщаного, гірської конюшини, люцерни хмеле-

видної, альпійської і заячої конюшини, стоколосу безостого,

тонконогу, тирси тощо.

На опідзолених і чорноземних ґрунтах цих угідь ростуть буркун

жовтий, люцерна жовта, трапляються лядвенець рогатий, конюши-

на червона та біла, еспарцет піщаний, із злаків — пирій повзучий,

стоколос безостий і прямий, типчак, костриця овеча, лучна. За доб-

рого догляду продуктивність цих схилів може зрости до 30 – 40 ц/га

сіна і навіть більше. Без належного догляду травостій швидко погір-

шується, продуктивність лук зменшується до 8 – 12 ц/га сіна.

Заплавні луки — це кормові вгіддя річкових долин, які щороку

затоплюються весняними водами, нерідко дощовими. Ґрунти тут

мають намулок, який підвищує їх родючість. Це вгіддя прируслової,

Частина 2

162

центральної або середньої та притерасної (приматерикової) частин

заплави. Рослинність їх визначається родючістю ґрунту і може бути

досить багатою: включає стоколос, тонконіг лучний, райграс пасо-

вищний, очеретянку тростинну, кострицю лучну і тимофіївку,

польовицю білу, конюшину білу, червону і рожеву, люцерну жовту.

З малоцінних трапляються щучка дерниста, біловус, із різно-

трав’я — грабельки, осоки та ін. Крім лядвенцю рогатого ростуть

лядвенець болотний, а крім тонконогу лучного — тонконіг болот-

ний.

Заплавні луки є найціннішими природними кормовими вгіддя-

ми, які можуть забезпечити високу врожайність за порівняно не-

значних витрат. Залежно від розміщення лук слід регулювати рі-

вень залягання ґрунтових вод, застосовувати зрошення, удобрення

ґрунту, підсівання трав, а за наявності малоцінних компонентів ро-

слин — і перезалуження.

Болотисті заплавні луки виникли внаслідок регулярного затоп-

лення і підтоплення, коли рівень залягання ґрунтових вод підійма-

ється вище за 50 см. Для поліпшення цих лук насамперед слід відве-

сти стічні води, понизити рівень ґрунтових вод до 60 – 70 см, засіяти

після цього цінними бобово-злаковими травосумішами. Якщо потріб-

но, здійснюють планування території перед обробітком ґрунту і сів-

бою трав. Внаслідок перезволоження тут переважають гігрофіти, пе-

редусім осокові. Мало бобових, оскільки вони можуть рости тут лише

після проведення певних заходів щодо поліпшення цих ґрунтів.

Велика робота з поліпшення заплавних, зокрема болотистих,

торф’яних лук була проведена і проводиться у Львівському держав-

ному аграрному університеті кафедрою рослинництва і луківництва

під керівництвом Г.С. Кияка, В.Г. Влоха з участю П.Я. Когута,

Н.Я. Кириченка та ін.

Болотисті заплавні луки є в західних районах, на Поліссі, великі

масиви їх також у заплавах Дніпра, Десни, Горині, Тетерева, Ірпе-

ня, Прип’яті.

Заплавні луки лісостепових і степових районів включають мало

заболочені заплави. Це переважно звичайні заплавні луки річних

долин, які нерідко поросли лісами. Травостій на них використову-

ють для кормових цілей. Вони поширені в долинах Дніпра, Півден-

ного і Західного Бугу, Дністра, Інгулу, Сіверського Дінця, Тиси, а

також Інгульця, Орелі, Вовчої, Тілігулу, Синюхи, Супою та ін.

Торф’янисті луки поширені в заплавах річок поліської, рідше —

лісостепової, низинні — в поліській зоні, а також у західних і

центральних районах, у Прикарпатті, частково в лісостеповій зоні.

Вони часто трапляються в комплексі з болотами, а тому рослинний

покрив у них подібний.

Лучне кормовиробництво

163

Низини, лощини, річні долини постійним надмірним зволожен-

ням спричинюють болотний процес із наступним утворенням торфу.

Ґрунти тут дерново-глеєві, мулувато-глеєві, торфово-глеєві й торфо-

ві, а в Лісостепу і Степу — лучно-болотні та солончакові.

На лівобережжі і в північних районах степової зони багато засо-

лених низинних лук у комплексі із солонцями, а в південних райо-

нах — із солончаками, де поширені солестійкі трави — кохія слан-

ка, типчак, покісниця, подорожники. Основний захід тут — гіпсу-

вання, внесення органічних добрив та сівба солестійких трав, зок-

рема буркуну, люцерни жовтої і посівної.

Болота займають значні площі в заплавах Полісся, Прикар-

паття і лише частково — в Лісостепу. Переважають низинні болота

або торф’яники. Болота торфовища поділяють на три типи: низинні

(еутрофні), верхові (оліготрофні) та перехідні (мезотрофні). На боло-

тах низинного типу переважають осокові, злаково-осокові, гіпно-

осокові, а також злакові фітоценози.

У лісостепових районах на родючих карбонатних ґрунтах утво-

рились алкалітрофні торфовища, які мають лужну реакцію і міс-

тять багато мінеральних речовин. У зеленій масі рослин спостері-

гаються підвищена зольність і вміст кальцію. Верхові болота (тор-

фовища) розміщені переважно на водорозділах із піщаними ґрун-

тами, вкриті лісами. Тут ростуть журавлина, багно звичайне, кар-

ликова сосна, сфагновий (білий) мох. Перехідні болота (торфовища)

займають проміжне місце між низинними і верховими.

Торфові болотні ґрунти — це холодні ґрунти. Торф, як відомо, по-

гано проводить тепло. Тому при використанні торфових болотних

ґрунтів важливо насамперед забезпечити мінералізацію їх сівбою

коренеплодів або овочевих культур, а вже після цього висівати ба-

гаторічні трави.

Степові луки розміщені на схилах ярів, балок, на понижених

рівнинах, подах, солонцях і солончаках, а також на пісках, напри-

клад на піщаних степових луках південного Придніпров’я. Це низь-

копродуктивні угіддя, де ростуть переважно стоколос безостий і

прямий, типчак, ковила, житняк, полин, деревій, кохія сланка тощо

Степові луки збереглися також у заповідниках «Асканія-Нова»,

Український степовий та Луганський. Ґрунти тут каштанові й пів-

денні чорноземи. На цих луках у травостої переважають полин, ко-

вила, типчак, кохія, лучний шалфей.

У північній частині Степу більш зволожені луки. Тут більше

злакових трав (тимофіївка, тонконіг лучний, мітлиця звичайна).

Досить цінними є пирієві перелоги, які частіше розміщені на степо-

вих подах і підніжжях схилів на наносних ґрунтах. Продуктивність

степових лук — від 5 до 30 ц/га сіна нижчесередньої, середньої і ви-

Частина 2

164

сокої якості. Є також степові лимани, що затопляються весняними

водами. Тут на незасолених ґрунтах багато пирію повзучого, бекма-

нії звичайної, в більш вологих місцях — лисохвосту лучного, а в ще

вологіших — осоки, ситнику, очерету. Це високоврожайні угіддя

(30 – 40 ц/га сіна високої якості).

На солончакових ґрунтах лиманів більшу половину їх займають

полини і ситники, на більш сухих місцях ростуть житняк, типчак,

ковила та ін. На таких лиманах слід затримувати весняні води і

використовувати їх для зрошення.

Гірські луки займають великі площі в Карпатах (Закарпатська,

Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська області) і Криму. Гірсь-

кі луки Карпат розміщені між лісами на вершинах і схилах. Клі-

мат тут характеризується достатнім і надмірним зволоженням, під-

вищеною вологістю повітря, а ґрунти є продуктами вивітрювання

сланців, піщаників, частково гранітів і вапняків і за механічним

складом досить різноманітні. Власне органічний шар ґрунту незна-

чний, лише в окремих місцях його товщина сягає 50 – 60 см (здебі-

льшого 10 – 15 см і навіть менше); вони мають добру водопроник-

ність. Букові ліси в напрямі до вершин гір змінюються хвойними.

На висоті понад 1500 м над рівнем моря розміщені цінні кормові

вгіддя — полонини. Лучна рослинність на полонинах, незважаючи

на більш короткий вегетаційний період, розвивається добре, що дає

можливість мати майже два укоси трав і випасати велику кількість

тварин. Проте нерівномірне випасання, надмірне навантаження

тварин на площу призвело до погіршення видового складу траво-

стою і зниження його продуктивності. На місці високоврожайних

лук утворились біловусникові, щучникові вгіддя. Росте щавель та

інші малопридатні для використання рослини. Для підвищення

їхньої продуктивності потрібно висівати травосуміші, вносити доб-

рива, застосовувати кошарування й загінне випасання.

Посилаючись на класифікацію А.П. Шенникова, Г.С. Кияк поді-

ляє луки лісового поясу українських Карпат на три класи: справж-

ні, пустошні й торфові з відповідною рослинністю.

Крім полонин у Карпатах є лісові луки, які розміщуються в гір-

ському поясі на висоті 600 – 900 м, так звані поляни. Гірські луки

цих лісових полян утворилися на ґрунтах алювіального походження

і родючих намулах, а тому дають цінні корми, що складаються з бо-

бових (конюшини лучної) та злакових — костриці лучної, тимофіїв-

ки, тонконога лучного, різнотрав’я.

Луки і пасовища гірської частини Криму (яйла) порівняно з Ка-

рпатськими розміщуються нижче — на лісових полянах, узліссях,

рівнинних ділянках, в лощинах, нижніх частинах гірських схилів.

Різноманітність умов мікроклімату тут позначається на рослинному

Лучне кормовиробництво

165

покриві. Це залежить також від кількості опадів, які коливаються

від 500 до 700 мм. Ґрунти тут переважно еродовані, кам’янисто-

щебенисті, намиті кам’янисто-глинисті. У цих намитих ґрунтах

вміст органічної речовини досить високий — від 16 – 18 до 20 %. Тут

переважають злакові, різнотравно-злакові, різнотравні, бобово-

злакові та бобові фітоценози. Проте найпоширеніші різнотравно-

злакові, серед яких трапляється мітлиця біла, костриця лучна, тон-

коніг вузьколистий, трясучка середня, війник наземний, конюшина

альпійська, середня, перемінна; із різнотрав’я — таволга, герань,

підмаренник звичайний та ін. Урожайність лук 16 – 20 ц/га. Трива-

ле випасання худоби призвело до погіршення їхньої продуктивності

і розвитку степових типчакових фітоценозів. Ці угіддя, як і луки

Карпат, потребують поліпшення

3.2. Зміна рослинності пасовищ і сіножатей

3.2.1. Зміна рослинності під впливом природних факторів

Сезонні і річні зміни. Рослинність сіножатей змінюється під

впливом природних факторів. Ці зміни є динамічними і сприяють

збереженню кількісного та видового складу фітоценозу. Разом з тим

лучне кормовиробництво — це не тільки природні, а й штучні угру-

повання, тобто агрофітоценози культурних пасовищ і сіножатей. У

них зміни більш динамічні, зміна рослинності чіткіша. Так, у фіто-

ценозі видовий склад може зберігатися довго — десятки років, особ-

ливо на природних угіддях екстенсивного й помірного використан-

ня. На культурному пасовищі травостій змінюється за 2 – 3 роки.

Спочатку він бобово-злаковий, потім — злаково-бобовий, а потім —

переважно злаковий, у більш північних широтах — злаково-бобо-

вий. Якщо через 4 – 7 років не проводити перезалуження, з’явля-

ється різнотрав’я, агрофітоценоз поступово переходить у фітоценоз.

Розрізняють два типи зміни рослинності: по роках — річну (зво-

ротну) і сезонну (фенологічну). Змінність другого типу пов’язана з

перебудовою фітоценозу, яка призводить до розвитку на місцевості

попередніх нових фітоценозів. А.П. Шенников і В.М. Сукачов нази-

вають таку зміну рослинності сукцесіями, підкреслюючи цим незво-

ротні зміни фітоценозу в часі.

За даними І.В. Ларіна, для луківництва мають значення пере-

важно три категорії сукцесій: сингенетичні (зміна фітоценозу під

впливом розмноження і розселення нових рослин), ендоекогенетич-

ні (зміни у зв’язку з життєдіяльністю фітоценозу), екзоекогенетичні

(під впливом змін умов місцевості, де ростуть рослини). Перші два

види — це внутрішні зміни фітоценозу, третій залежить від зовніш-

ніх умов — діяльності людини, тварин, комах (наприклад, розмно-

Частина 2

166

ження гусениць лучного метелика, які знищують рослинність), змін

родючості ґрунтів внаслідок затоплення, солонцюватості тощо.

Зміна рослинності під впливом лучної стадії дернового

процесу. Як уже зазначалося, на природних кормових угіддях від-

бувається послідовна зміна рослинності. Так, дерев’яниста форма-

ція змінюється дерновим процесом, який розвивається на підзолис-

тих ґрунтах, де ріс ліс. Дерновий період має лучну і болотну стадії і

змінюється степовим, у якому, за В.Р. Вільямсом (1936), у свою чер-

гу, розрізняють три фази — кореневищну, нещільнокущову та

щільнокущову.

Травостій у кореневищній фазі характеризується високою проду-

ктивністю. У ньому переважають кореневищні злаки. Для середньої

смуги це стоколос, пажитниця багаторічна, китник, костриця чер-

вона (останні три нещільнокущово-кореневищні), південніше —

стоколос безостий і прямий, пирій повзучий.

Наступна фаза — нещільнокущова також характеризується

високопродуктивним травостоєм, який складається з нещільно-

кущових злаків і кущових бобових — тимофіївки лучної, костриці

лучної і тростинної, райграсу багатоукісного і високого, пирію

безкореневищного, грястиці збірної та ін.; з бобових — конюшини

лучної, люцерни синьої і жовтої, еспарцету, буркуну жовтого і бі-

лого тощо. У міру ущільнення ґрунту ця фаза змінюється щільно-

кущовою, насамперед у Степу й Лісостепу. Бур’янів у такому тра-

востої мало, але небагато і продуктивних рослин. Основою траво-

стою стають щільнокущові злаки — костриця вузьколиста (боро-

зенчаста), у Степу — ковила, костриця овеча, житняк, келерія, на

півдні зони з’являються ковила і житняк як проміжна форма між

нещільнокущовими і щільнокущовими злаками. З’являється та-

кож різнотрав’я — цикоріум, подорожники, деревій та ін., із бобо-

вих — астрагали, зберігаються буркун і еспарцет, поширені лю-

церна жовта і хмелеподібна, горошок мишачий, конюшина біла й

гірська, чина. На півдні вони з’являються у степових подах і за-

плавах річок.

У зв’язку з ущільненням ґрунтів, погіршенням повітряного режи-

му, нестачею вологи продуктивність дернини у щільнокущовій фазі

невисока (7 – 12 ц/га сухої речовини). Велике значення для складу

фітоценозів і лучної стадії дернового процесу має зволоження. Якщо

вони стають гіршими, кореневищна і нещільнокущова фази швидше

змінюються щільнокущовою, після якої починаються процеси заболо-

чування — у середній і нечорноземній смузі та на півдні на степових

подах і заплавах. Заболочення відбувається не скрізь. Для цього по-

трібні певні умови і високий рівень залягання ґрунтових вод, який

призводить до надмірного ґрунтового зволоження, внаслідок чого

Лучне кормовиробництво

167

опади погано вбираються ґрунтом, відсутність стоку, достатня кіль-

кість опадів, погана водопроникність ґрунтів.

3.2.2. Зміна рослинності пасовищ і сіножатей під впливом

використання та іншої діяльності людини

Випасання, скошування, удобрення, зрошення, випалювання сі-

ножатей і пасовищ, непряма діяльність людини (вона останнім ча-

сом виходить на перший план) великою мірою позначаються на бо-

танічному складі і продуктивності травостоїв природних угідь.

Вплив випасання на зміну рослинності і ґрунту лук. Раціо-

нальне використання сіножатей і пасовищ сприяє збереженню у

травостої корисних видів трав. Проте під впливом неорганізованого

випасання із травостою випадають чутливі до випасання і витопту-

вання верхові злакові зі слабкорозвиненими прикореневими лист-

ками — стоколос безостий і прямий, пирій безкореневищний і пов-

зучий, райграс високий, китник лучний. Більш стійкі — костриця

лучна, тимофіївка, грястиця збірна

А.П. Мовсисянц (1976), посилаючись на Х.Л. Бентлі (1972), пока-

зав, до чого призводить стихійна експлуатація пасовищ (на прикладі

сумного досвіду пасовищного господарства США). Наприкінці ХІХ ст.

тут найважливішим «відкриттям» стало те, що трава пасовищ потре-

бує захисту від інтенсивного випасання. Є досвід і в Калмикії, де в

70-х роках минулого століття внаслідок надмірного навантаження,

безсистемного випасання різко зменшилась продуктивність пасовищ,

що спричинило масову загибель тварин. З погіршенням травостою

з’являється багато видів рослин, які професор А.М. Дмитрієв поділив

на рослини ранні, пізні, та сторонні рослини, рослини з насінням, що

чіпляється. Насіння жовтцю, кульбаби, волошки лучної, підмаренни-

ка чіпкого, щучнику та інших небажані в травостоях. Поява їх свід-

чить про негосподарське ставлення людини до природного угіддя.

Поряд з насінням бур’янів у травостій потрапляють і корисні трави —

китник лучний, тонконіг, мітлиця звичайна. Проте вплив їх незнач-

ний порівняно з масою небажаних видів.

В усіх районах тривале беззмінне випасання призводить до послаб-

лення рослин, ущільнення ґрунту, порушення його водно-повітряного

режиму, погіршення ботанічного складу, зниження продуктивності і

поживної цінності пасовищного корму (А.П. Мовсисянц, 1976).

Для того щоб запобігти пасовищній дегресії, слід організувати

раціональну систему випасання і догляду за пасовищем.

Вплив скошування на зміну рослинності лук. На відміну від

випасання дво- і триразове скошування трав, навпаки, зумовлює

випадання із травостою малоцінного різнотрав’я (зонтичні, склад-

ноцвіті та ін., які не встигають дати насіння) і появу верхових зла-

Частина 2

168

кових та бобових трав. Жовтці, кульбаби, запашний колосок, подо-

рожник, цикоріум та інші трави випадають з травостою або різко

зменшується їх кількість.

Зміну травостою під впливом скошування А.М. Дмитрієв назвав

сінокісною деформацією травостою. Бобові трави краще розвива-

ються при дво- і триразовому скошуванні, злакові менше реагують на

частоту скошування. Це слід враховувати при експлуатації сінокосів.

Вплив добрив на зміну рослинності. Добрива неоднаково

впливають на ботанічний склад травостою лук. Азот, наприклад,

посилює ріст злакових трав і сприяє тому, що вони витісняють бобо-

ві із травостою. Внесення фосфорно-калійних добрив збільшує у

травостої частку бобових трав. Тому під бобово-злакові травостої

слід вносити мінеральні добрива у правильному співвідношенні,

щоб забезпечити рівномірний розвиток обох біогруп рослин. На ки-

слих ґрунтах велике значення має внесення вапняних добрив, а в

районах, де вирощують буряки, — і дефекату. За даними М.Ф. Щер-

бакова, якщо кислотність знижувалась із 4,2 до 6,5, урожайність

сіна люцерни підвищувалась до 39 ц/га, конюшини лучної пізньо-

стиглої — з 3 до 42, лядвенцю рогатого — з 8 до 40 ц/га. Злакові

трави менш чутливі до кислотності ґрунтів, тому збільшення вро-

жаю внаслідок вапнування на злакових травостоях у 1,5 – 2 рази

менше порівняно із бобово-злаковими. Вапнування сприяє знижен-

ню вмісту в ґрунті рухливих сполук алюмінію, заліза, марганцю,

збільшенню насиченості ґрунту основами.

Вплив випалювання на рослинність сіножатей і пасовищ.

Цей фактор у цілому позитивно впливає на травостій у разі ранньо-

весняного застосування. Знищуються торішні сухі рештки траво-

стою, насіння бур’янів, шкідники і збудники хвороб трав, зменшу-

ється кількість багаторічних рослин, у яких бруньки відновлення

знаходяться на поверхні ґрунту, наприклад, у полину. Після випа-

лювання (на чорному фоні) поліпшується температурний режим

ґрунту. Трави відростають дружно, поліпшується життєдіяльність

мікроорганізмів, збільшується збір зеленої маси і сіна Проте при

пізньовесняному, літньому й осінньому випалюванні на малопродук-

тивних травостоях напівпустель і південних степів, на торфово-

болотних ґрунтах можуть бути і негативні результати — вигоряння

дернини до мінеральної частини ґрунту. В цілому цей метод слід

застосовувати обґрунтовано, з урахуванням конкретних умов.

Зміна рослинності під впливом діяльності людини (ан-

тропогенний фактор). Освоюючи території не тільки під госпо-

дарські, а й під промислові об’єкти, людина так чи інакше впливає

на біоценози природних кормових угідь. При цьому зменшується

їхня продуктивність, погіршується видовий склад рослинності. Міс-

Лучне кормовиробництво

169

це цінних рослин займає різнотрав’я, часто шкідливе. Великої шко-

ди завдає розорювання, якщо воно здійснюється необґрунтовано.

Інколи необґрунтовано розорюються заплавні луки, на яких десяти-

річчями були цінні природні травостої.

Після оранки, за якої на поверхню може бути винесений підґрун-

товий шар з алюмосилікатами, оксидними сполуками заліза, родю-

чість ґрунту погіршується. Крім того, частина його виноситься в річ-

ки. Цей приклад досить типовий. Внаслідок такого або подібного

підходу до використання заплавних земель багато малих річок

майже зникли. Це стосується, наприклад, приток Дніпра — Росі,

Ворскли, Пслу, Сули, прекрасної і глибоководної ще кілька десятків

років тому річки Вовчої у Дніпропетровській, Тілігулу в Одеській

областях та багатьох інших. Так само внаслідок оранки лук загину-

ли багато приток Десни. Тому такий спосіб, як розорювання при-

родних кормових угідь під посіви польових культур, слід застосову-

вати лише на основі глибокого і всебічного вивчення умов угіддя

спеціальною комісією, яка складається із спеціалістів — ґрунтознав-

ців, ботаніків, гідрологів, меліораторів, луківників.

Разом з тим цілеспрямоване й оперативне здійснення намічених

заходів може мати позитивне значення. Це можна проілюструвати

на прикладі закріплення пісків Придніпров’я. У результаті зміни

рослинних формацій ці ділянки заростають злаковими, бобовими з

різнотрав’ям. Проте процес задерніння триває звичайно 15 – 20 ро-

ків. Його можна прискорити штучним задернінням спеціально піді-

браними видами трав. У такому разі за 2 – 3 роки можна мати висо-

копродуктивне кормове вгіддя. Показовим у цьому плані є Чиги-

ринський район Черкаської області, де піщані землі перетворено на

продуктивні кормові вгіддя.

3.3. Інвентаризація і паспортизація природних

кормових угідь

Правильне використання природних кормових угідь неможливе

без старанного вивчення умов їх експлуатації: відстані від ферми,

населеного пункту, водопою, зволоження ґрунту, рослинності, продук-

тивності (виходу сухої маси), технічного стану. Інвентарний опис

здійснюють на порівняно невеликих ділянках господарств. Крім ін-

вентаризації, яка нерідко має загальний, описовий характер із міні-

мумом даних про рельєф, гідрологічні та ґрунтові умови, рослинність,

продуктивність і використання, проводять паспортизацію природних

угідь, тобто детальну інвентаризацію більш великих масивів природ-

них угідь із детальним кількісним і якісним обліком та описом кож-

ного контуру, нанесеного на план. Ці подробиці опису заносять у спе-