Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Тема 1

Вступ до археології

господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної

організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів.

Археологія — наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а

інколи — й розчарувань. її розвиток детермінується питаннями, якими по-

стійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки

минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців. Інколи через це

археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона

поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей

та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та

інших методів датування. Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом архео-

логічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобут-

ками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, гене-

тики, лінгвістики) для осмислення минулого. Це визначає сутність археології

як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує свій

джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи все нову й

нову інформацію. Інакше й не може бути — адже йдеться про історію людства.

Рекомендована література

Бунятян К. П. Давнє населення України

(Розділ 1. Як вивчають та відтворюють

давню історію). Київ, 1999.

Гарден Ж.-К. Теоретическая археология.

Москва, 1983.

Ге/ш/іг В. Ф. Очерки по истории советской

археологии. Киев, 1982.

Його ж. Структура археологического

познания. Киев, 1989.

Daniel G. Hundred and Fifty Years of

Archaeology. Ducrwort, 1975.

Жебелев С. А. Введение в археологию.

Петроград, 1923.

Керам К. Боги, гробницы, ученые. Москва,

1960.

Клейн Л. С. Археологические источники.

Ленинград, 1978.

Його ж. Археологическая типология.

Ленинград, 1991.

Лебедев Г. С. История отечественной

археологии. 1700—1917 гг. Санкт-

Петербург, 1992.

Мамина Я. Археология вчера и сегодня.

Москва, 1981.

Монгайт А. Л. Археология Западной

Европы. Каменный век (Глава 1. История

и методика археологических исследований

в Европе). Москва, 1973.

Пряхин А. Д. История советской археологии

(1917 — середина 30-х гг.). Воронеж, 1986.

Ульяновський В. Син України (Володимир

Антонович: громадянин, учений, людина)

// Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані

історичні і публіцистичні твори. Київ, 1995.

Формозов А. А. Страницы истории русской

археологии. Москва, 1986.

КАМ'ЯНА ДОБА

Походження людини

сторія починається з появи її суб'єкта — людини. Тому проблема поход-

ження {антропогенезу) людини є однією з ключових в історії людства.

Пошуки пращура: від Ддама до мавпи

Сучасне бачення людини як продукту розвитку тваринного світу сформу-

валося пізно, лише у другій половині XIX ст., оскільки тривалий час блокува-

лося офіційною церквою. Адже смілива на той час версія походження людини

від мавпи суперечила біблійній концепції її створення Богом за своєю подо-

бою 7,5 тис. років тому. Хоч слідом за сміливими здогадками філософів Старо-

давньої Греції та інтелектуалів доби Відродження Карл Лінней уже в середині

XVIII ст., систематизуючи тваринний світ, відніс людину разом із мавпою до

одного загону приматів, офіційна наука заперечувала можливість еволюції

мавпи в людину. Коли 1856 р. в долині Неандерталь були виявлені кістки па-

леантропів, учені Дюссельдорфського університету дійшли "наукового" вис-

новку, що знайдений череп належав "патологічному ідіоту", а крива кістка

стегна — "монгольському козакові кінного загону росіян, що переслідували

Наполеона в 1814 р."

Домінантну роль у формуванні сучасних поглядів на походження людини

відіграла молода на той час наука археологія. Знахідки численних доісторич-

них артефактів не знаходили пояснення у поглядах офіційної церкви на вито-

ки людства. Зокрема, французький чиновник Ж. Буше-де-Перт у 1831 р. вия-

вив у кар'єрах поблизу річки Соми великі крем'яні знаряддя, які він назвав

ручними рубилами, а також численні кістки викопних слонів та гіпопотамів.

Тридцять років французький дослідник марно намагався переконати гро-

мадськість, що рубила належали стародавнім людям, які загинули разом із

доісторичними тваринами внаслідок біблійного потопу. Ця "битва на Сомі"

завершилася перемогою Буше-де-Перта лише в 1859 p., коли авторитетна

комісія визнала, що зібрана ним колекція знарядь належить доісторичним

людям, і визначила вік знахідок у півмільйона років.

Вирішальну роль в утвердженні сучасної концепції антропогенези мала

знаменита книга Ч. Дарвіна "Походження людини та статевий добір" 1871 р.

Проаналізувавши величезний матеріал, англійський учений дійшов висновку

про тваринне походження людини й переніс на антропогенез принципи ево-

люціонізму, насамперед учення про природний добір. Утім, дослідник надто пе-

ребільшував роль статевого добору у становленні людини. Важко пояснити

Тема 2

Походження людини

зникнення шерсті на її тілі, збільшення обсягу мозку, тривалий прогресивний

розвиток мови чи удосконалення людської руки лише тим, що стародавні

представниці прекрасної статі віддавали перевагу чоловікам саме з такими

якостями.

Дослідження Ч. Дарвіна стимулювали цілеспрямовані пошуки поперед-

ників сучасної людини палеозоологами та антропологами. У 1891 р. вони увін-

чалися блискучим відкритгям доктором Е. Дюбуа на острові Ява кісток

примітивної людської істоти. її визначили як перехідну форму від мавпи до

людини і відповідно назвали пітекантропом — мавполюдиною.

Важливим теоретичним внеском у започатковану Ч. Дарвіним концепцію

походження людини була трудова теорія антропогенезу Ф. Енгельса, викладе-

на ним у книзі "Роль праці у процесі перетворення мавпи в людину" (1876 p.).

Вчений наголошував, що примати, а отже й наші безпосередні пращури, були

колективними тваринами. Таким чином, людина формувалася у процесі спіль-

ної праці з метою життєзабезпечення колективів. Колективне полювання, по-

шуки та розподіл їжі, захист від хижаків в умовах постійного ускладнення ме-

тодів полювання сприяли згуртуванню первісного колективу, встановленню

між його членами виробничих зв'язків. Виникала нагальна необхідність обміну

інформацією, передавання виробничого досвіду наступним поколінням. Тому

мова — також продукт колективної праці людей.

Ф. Енгельс звертав увагу також на особливе значення прямоходіння, яке

звільнило руки для трудових операцій, що, своєю чергою, стимулювали прог-

ресивний розвиток людського мозку. Важливим чинником антропогенезу бу-

ло визнано перехід до м'ясного раціону. Адже м'ясна їжа більше відповідає

біохімії людського організму, аніж рослинна. її багатий хімічний склад краще

забезпечував необхідними елементами організм, у тому числі мозок людських

істот, що еволюціонували. До того ж висока калорійність м'яса звільняла від

цілодобових пошуків страви. Своєю чергою, полювання вимагало вищого

рівня інтелектуальної діяльності, аніж пошуки рослинної їжі. Не випадково

психіка хижих ссавців складніша за психіку травоїдних. Усі ці біологічні чин-

ники тривалий час безпосередньо впливали на антропогенез, аж до появи

людини сучасного типу — Homo sapiens.

Остаточне формування сучасної концепції антропогенезу відбулося протя-

гом XX ст. насамперед унаслідок великих відкриттів антропологів, археологів,

палеозоологів у Африці.

Від динозаврів до найдавніших людських істот

За біологічною класифікацією людина, так само як і мавпа, належить до

загону приматів сімейства ссавців. Найдавніші ссавці з'явилися ще за доби

динозаврів — у мезозойську еру, коли на землі панували рептилії. Температу-

ра їхнього тіла залежала від температури середовища. Низькою активністю

рептилій вночі пояснюється те, що перші ссавці були нічними тваринами

завбільшки як щур.

Розділ І

КАМ'ЯНА ДОБА

Масове вимирання динозаврів 65 млн років тому пов'язують з різкою

зміною клімату, викликаною падінням на землю астероїда. Вважається, що

падіння небесного тіла діаметром 10—15 км у районі Карибського моря спри-

чинило викид в атмосферу Землі великої кількості пилу. Це різко зменшило

кількість отримуваної поверхнею планети сонячної радіації, що призвело до

гальмування процесу фотосинтезу рослин, різкого похолодання і вимирання

великої кількості різноманітних видів рептилій, які не могли контролювати

температуру свого тіла. Вижили лише ті, які сховалися у воду (крокодили, че-

репахи) та зарилися в землю (ящірки, змії).

Ця катастрофа планетарного масштабу зробила господарями Землі ссавців,

температура тіла яких, на відміну від рептилій, не залежала від температури се-

редовища. З початком кайнозойської ери на Землі поширюються різноманітні

ссавці, у тому числі примати, що з'явилися близько 50 млн років тому.

Близько 20 млн років тому теплий і вологий клімат Землі сприяв надзви-

чайному розростанню тропічних лісів на планеті. Вони стали домівкою вели-

чезної популяції людиноподібних мавп дріопітеків (деревних мавп), рештки

яких виявлено в Європі, Азії, Африці. Вважається, що сучасні людиноподібні

мавпи (шимпанзе, горили, орангутанги, гібони) походять від різновидів дріо-

пітеків, які не перейшли до наземного способу життя. У дріопітеків простеже-

ний розвиток зубного апарату в напрямі людських істот. їхня діастема (від-

стань між іклами і різцями) зменшується, а ікла невеликі, як у людей (рис. 1).

Ралшпітек — пізній дріопітек, який жив 12—8 млн років тому. Це досить

тендітна мавпа, котра за об'ємом мозку (менше 400 см

) нагадувала шимпан-

зе. Рамапітеки почали переходити до прямоходіння, а мавпяча лапа почала пе-

ретворюватися на людську руку, якій властиве протистояння великого пальця

руки чотирьом іншим.

З добою рамапітеків збіглося похолодання та зменшення вологості кліма-

ту. Цей процес розпочався з поширення льодовиків у Антарктиді, чому спри-

яло зникнення гірського пасма, що з'єднувало Антарктиду з Південною Аме-

рикою. Існування цієї перемички між материками зумовлювало підігрів океа-

ну навколо Антарктиди. Холодна течія від її узбережжя рухалася вздовж

Південної Америки на північ до екватора, звідки вже нагріті океанічні води

поверталися на південь. Зникнення згаданої перемички між двома континен-

тами Південної півкулі близько 5 млн років тому спричинило утворення по-

тужної холодної течії, що й понині циркулює навколо Антарктиди. Ця течія

ізолювала Антарктиду від теплих вод екватора, що призвело до накопичення

криги на Південному полюсі й загального похолодання на значних обширах

планети.

Похолодання і зменшення вологості клімату, своєю чергою, призвело до

різкого скорочення площі тропічних лісів, що стимулювало перехід мавп до

наземного способу життя. Причому на землю були змушені спуститися не

тільки частина людиноподібних, а й деякі примітивні мавпи. Приклад павіанів

засвідчує, що цей процес супроводжувався зростанням згуртованості стада, йо-

го агресивності, переходом до вживання м'ясної їжі. Щось подібне відбулося і

з рамапітековими мавпами, які дедалі частіше змушені були злазити з дерев у

савану, де зустріли своїх головних ворогів — хижаків родини котячих (левів,

тигрів, леопардів).

Тема 2

Походження людини

Рис. 1. Еволюція черепа людини

Розділ І

КАМ'ЯНА ДОБА

Перехід до прямоходіния збільшував можливості самозахисту наземних

мавп. Він давав можливість не тільки оглядати місцевість у високих травах са-

ван, а й звільняв передні кінцівки для самооборони від хижаків за допомогою

палиць та каміння. Рука з палицею чи каменем поступово стала не тільки за-

собом оборони, а й знаряддям полювання. Включення до раціону м'яса ство-

рювало передумови для швидкої біологічної еволюції мавп, зокрема їхнього

мозку. Необхідність кооперації для колективного полювання та захисту від

хижаків зумовили згуртування мавпячого стада. Останнє вимагало вдоскона-

лення сигнальної системи всередині стада, тобто стимулювало розвиток мови.

Усе це створювало передумови для поступової трансформації мавпячого стада

в первісну общину. З переходом людиноподібних мавп до наземного способу

життя в саванах пов'язують появу нового їх виду, який дістав назву австра-

лопітек.

Австралопітеки (південні мавпи) — прямоходячі людиноподібні мавпи з

об'ємом мозку 400—600 см\ що мешкали в саванах Південно-Східної Африки

4—1 млн років тому. їхні рештки вперше відкрив професор Р. Дарт (1924) у

Південній Африці, що й зумовило назву цих приматів. Можливо, деякі з них

з Африки потрапили на Близький Схід.

Особливо багато решток австралопітеків знайдено у рифтовій долині

Східної Африки — вузькому ^довгому тектонічному розломі, що тягнеться з

півдня на північ до Ефіопії. Його північним продовженням є Червоне море,

долина Йордану та Мертве море Палестини. Рифт вирізняється великою вул-

канічною активністю. Вулканічна лава з глибин землі має підвищений рівень

радіації. На думку дослідників, радіація спричинила мутаційні зміни в ор-

ганізмі пращурів людини, збільшила біологічну пластичність виду й тим самим

сприяла його трансформації в людину.

Вулканічний попіл численних вивержень утворював потужні відклади, які

добре консервують кістки тварин та людей. Тому африканський рифт став

справжнім музеєм плейстоценової фауни. Зокрема, це стосується Олдувейської

ущелини в Танзанії', яка розрізала вулканічні відклади на глибину 100 м. Схи-

ли цієї долини устелені кістками вимерлих тварин, серед яких трапляються

рештки приматів. Ось уже півстоліття сім'я відомих палеоантропологів Лікі

(Люїс, Мері та їхній син Річард) досліджують Олдувей у пошуках вимерлих

гомінід. На північ від Олдувею розташовані інші відомі місцезнаходження ви-

копної фауни — Омо, Хадар в Ефіопії. У повоєнний період в африканському

рифті зроблені видатні відкриття, які дали підстави поглибити історію людства

до 2,5 млн років і переконливо довели, що його прабатьківщиною була Африка.

Палеонтологічні та археологічні дослідження рифтової долини свідчать, що

процес олюднення мавп відбувався в умовах сухих, спекотних саван Східної

Африки. Похолодання та аридизація клімату посилювалися підняттям хребтів

африканського рифту, що призвело до деградації тропічних лісів. Скоротили-

ся популяції лісових тварин, різко збільшилася кількість великих травоїдних

ссавців. Наші мавпоподібні пращури змушені були перейти до наземного жит-

тя в саванах. Серед укритих густою травою, окремими кущами та деревами па-

горбів текли ріки, вздовж яких росли ліси. Різноманітні копитні травоїдні,

котрі й нині населяють африканську савану, були здобиччю численних левів,

тигрів, леопардів. Австралопітеки здебільшого полювали на дрібних тварин

Тема 2

(гризунів, земноводних, ящірок, комах тощо), але не гребували й залишками

здобичі великих хижаків. Рештки кісток тварин на стоянках австралопітекових

мавп дали підстави вченим називати їх "крисоловами пустель". Значну части-

ну їхнього раціону складала рослинна їжа — дикі плоди, їстівне коріння, со-

ковиті пагони тощо.

Поступово австралопітеки починають полювати на більших тварин, навіть

таких агресивних, як павіани. Як мисливську зброю вони застосовували, ма-

буть, палиці та каміння, однак кам'яних знарядь не виготовляли, оскільки їх

не знайдено в шарах із кістками австралопітеків.

Сучасній науці відомі рештки близько 500 особин австралопітеків з Афри-

ки, серед яких учені виділяють 3—4 різновиди. Деякі з них за розмірами тіла

нагадували сучасних шимпанзе, інші були завбільшки з сучасну людину.

Avstralopithecus afarensis ("південна мавпа з Афару") — найдавніший різно-

вид, що мешкав 4—1 млн років тому, мав зріст 1 — 1,3 м і важив близько 30 кг.

Від нього походять інші різновиди австралопітеків, а також людський рід

Homo. Avstralopithecus africanus своїми розмірами нагадував попередника і жив

3—1 млн років тому. Поряд із ним мешкав травоїдний Avstralopithecus robustus

(могутній) або Parantrop зростом 1,6 м і вагою 50 кг. Від нього походить

Avstralopithecus boisei або Zinjantrop зростом до 1,8 м і вагою до 80 кг.

Ці всеїдні, вкриті шерстю, прямоходячі мавпи саван утворювали дві

основні групи: менш розвинену, травоїдну, масивну і всеїдну, тендітну. Саме

від останніх походять найдавніші людські істоти, що виготовили перші знаряд-

дя з каменю. По суті, австралопітек був перехідною формою між людино-

подібною мавпою і найдавнішими людськими істотами.

Найдавніші людські істоти

Вважається, що головним критерієм формування людини є виготовлення

перших знарядь праці. Сталося це близько 2,5 млн років тому у Східній

Африці й знаменувало собою початок нової ери в історії землі — антропогену,

а також початок історії людства та початок палеоліту за археологічною

періодизацією.

Людина вміла (Homo habilis) — найдавніші людські істоти, що вперше по-

чали виготовляти знаряддя з каменю близько 2,5 млн років тому і вимерли

1 млн років тому. Ці найдавніші представники роду Homo дуже нагадували

австралопітекових, однак розмірами тіла та об'ємом мозку дещо перевищува-

ли останніх. Зріст Homo habilis сягав 150 см, вага — 50 кг, а мозок — 800 см

їхні примітивні кам'яні знаряддя дістали назву галькових, оскільки являли со-

бою звичайну кварцитову або крем'яну річкову гальку, один кінець якої дещо

загострений кількома грубими, але цілеспрямованими відколами (рис. 2). Ці

грубі, рубальні знаряддя давали змогу першим людським істотам добувати по-

живний мозок із кісток з'їдених хижаками травоїдних. Перші людські істоти

за своїм раціоном значною мірою були стерв'ятниками і не гребували рештка-

ми трапези хижаків. Суттєвим доповненням до харчового раціону було збиран-

Розділ І

КАМ'ЯНА ДОБА

ня їстівних рослин, плодів, коренів, а також спорадичне полювання, в тому

числі, мабуть, на австралопітеків. Виявлені рештки укриттів Homo habilis, що

нагадували примітивні житла.

Рис. 2. Спосіб виготовлення галькових знарядь

Уперше кістки Homo habilis були знайдені в 1960 р. Люїсом Лікі в Олду-

вейській ущелині. Вони залягали в шарі (де містилися також кістки викопних

тварин та галькові знаряддя), який датувався часом 1,7—2 млн років тому. Син

Люїса Річард Лікі 1972 р. знайшов на березі озера Рудольф у Кенії значну

кількість кісток Homo habilis, y тому числі рештки черепа, який, попри біль-

шу об'ємність порівняно з черепом з Олдувею, мав вік більш як 2 млн років

тому. Пізніше рештки Homo habilis виявили в Ефіопії (Хайдарі) та в Південній

Африці, у печерах Штеркфонтейн і Сварткранс. Дослідники припускають, що

зі Східної Африки Homo habilis переселилися до Аравії та Близького Сходу, де

відомі місцезнаходження характерних галькових знарядь.

На думку деяких дослідників, показником належності до людських істот

(гомінід) є не тільки перші виготовлені знаряддя праці, а й деякі біологічні

особливості — так звана "гомінідна тріада". До таких ознак належить об'єм

мозку (більш як 800 см

), рука з протиставленням великого пальця іншим та

прямоходіння. Однак якщо визначати первісну форму людських істот за цими

ознаками, то згаданим критеріям більше відповідає не Homo habilis, а значно

розвинутіша форма гомінід — пітекантроп.

Пітекантроп (мавполюдина) відомий також під назвами архантроп та

Homo erectus (людина прямоходяча). Вперше був відкритий Е. Дюбуа у 1891 р.

на острові Ява в Індонезії. Це була кремезна істота на зріст до 170 см, вагою

сучасної людини і середнім об'ємом мозку 800—1100 см

. Череп пітекантропа

характеризувався архаїчними рисами: неабиякою товщиною, похилим лобом,

розвиненими надбрівними дугами, що утворювали характерний козирок

Тема 2

(рис. 3). Скошене підборіддя свідчило про початкову стадію розвитку мови,

про існування якої у зародковій формі свідчить устрій черепів. Архантропи

втратили значну частину волосяного покриву тіла. Натомість у них з'явилися

Рис. 3. Пітекантроп з о. Ява (реконструкція за черепом M. M. Герасимова)

та ручні рубила пітекантропів

потові залози для регуляції температури тіла, що давали можливість їм мешка-

ти на спекотних рівнинах Африки, не перегріваючись під променями тропіч-

ного сонця.

Пітекантропи були вмілими мисливцями на великих травоїдних. Вони по-

лювали на копитних (оленів, антилоп, коней) і навіть товстошкірих (слонів,

носорогів, гіпопотамів). Основною мисливською зброєю був дерев'яний спис

із загостреним і обпаленим для міцності кінцем та ручні рубила — масивні, об-

биті з двох сторін крем'яні знаряддя мигдалеподібної форми (рис. 3). Однак

рубила були властиві лише африканським та європейським пітекантропам, на

півдні та в Південно-Східній Азії вони не набули поширення.

Рештки пітекантропів відомі не тільки на батьківщині людства у Східній

Африці (Кенія, Танзанія, Ефіопія), айв Алжирі (атлантроп), на півдні Євро-

пи, в Китаї (синантроп), Індонезії. Пітекантропи з'явилися в Африці 1,7 млн

років тому, звідки 1,2 млн років тому розселилися на Близький Схід аж до

Кавказу, а далі, просуваючись на схід, потрапили до Центральної Азії, Індоста-

ну, Індокитаю, на південь Китаю. До Західної Європи пітекантропи потрапи-

ли з Північної Африки через Гібралтар близько 1 млн років тому. їхні кістки

та сліди життєдіяльності відомі в Іспанії (Атапуерка), у гротах Валоне та Лаза-

ре на півдні Франції. Приблизно в цей же час пітекантропи з Близького Схо-

ду через Балкани просуваються у Центральну та на південь Східної Європи.

Сюди вони могли потрапити лише через територію України. Не випадково

найдавніші стоянки у Східній Європі досліджені саме в Україні. Нижній шар

стоянки Королеве в Закарпатті датується близько 1 млн років тому й, очевид-

но, являє собою стоянку архантропів.

Походження людини