Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

взаємовигідні торговельно-обмінні операції чи спустошливі воєнні набіги сте-

повиків? Упевнено можна стверджувати лише, що стосунки ці були нестабіль-

ними й визначалися конкретною ситуацією та співвідношенням сил. Так чи

інакше, деструктивний степовий чинник, як одну з можливих причин розпа-

ду КІС Коджадермен — Гумельниця — Караново VI, спільно з культурою

Болград-Алдень, відкидати не варто. На появу потужної сили в степу відреагу-

вала й КІС Кукутені-Трипілля, відкоригувавши напрям колонізації Буго-

Дніпровського лісостепового межиріччя різко на північний схід, у бік Поросся.

Господарство скелянців базувалося на розведенні овець, кіз, великої рога-

тої худоби, можливо, мав місце процес доместикації коня та м'ясного напрям-

ку розвитку конярства. Для захисту худоби використовували собак. При цьому

значне місце в господарстві відігравали мисливство (олень, дикий кабан), ри-

бальство та збиральництво. Вражає значна кількість металевих знарядь у похо-

ваннях новоданилівського типу. Під час розкопок двох комплексів у Кривому

Розі виявлено 2300 мідних намистин, багатовиткові скроневі кільця й брасле-

ти, шило, дві стрижнеподібні мідні заготовки та золоту рурку. Н. В. Риндіна

виділила новоданилівський осередок металообробки, сировину для якого дос-

тавляли з Балкан. Новоданилівські майстри відливали вироби в холодних

(ненагрітих) ливарних формах, що не практикувалося в інших регіонах БКМП.

Проте набагато більше знарядь праці виготовляли з кременю та каменю. Дже-

релом сировини слугували поклади мінералів уздовж Сіверського Дінця.

Відомі скарби кременевих виробів (Гончарівський, Королівський, Огрін-

ський). З кременю виготовляли довгасті ножеподібні платівки, вістря списів,

проколки, скребачки, пласкі сокири, свердла тощо. Серед відходів виробницт-

ва — крем'яні нуклеуси.

З кам'яних виробів, крім численних пласких сокир, світової слави зажили

зооморфні скіпетри (рис. 7). Виготовлення їх безсумнівно пов'язане з терена-

ми скелянської культури, хоча ареал знахідок був значно ширшим (від Півден-

ного Уралу та Північного Кавказу до Карпат і Родоп). Об'єктом зображення

на скіпетрах був кінь, звідси й назва "кінноголові". За морфологічними озна-

ками скіпетри поділяють на пласкі і провушні, а за художніми — на умовні і

"реалістичні". Серед останніх — Суворівський з Одещини та знайдений у

м. Марганець Дніпропетровської області. Виявлені й інші знаки влади (клей-

ноди): булава з двома виступами у скелянському похованні 24 Маріупольсько-

го цвинтаря; дерев'яний скіпетр варненського типу з Кривого Рогу, рекон-

струйований за золотою руркою; рогові скіпетри. З кістки, рогу, ікол вепрів,

мушель виготовляли знаряддя праці, амулети та прикраси.

Кераміка скелянської культури як і середньостогівської КІС загалом

помітно поступалася трипільській за якістю й принципово відрізнялася від неї

відсутністю плоского дна. Саме такий, гостродонний, посуд дає можливість

простежувати "ямну" лінію розвитку всіх культур цієї спільноти. Посуд ске-

лянської культури мав відігнуті назовні вінця, плавку шийку та яйцеподібний

тулуб. Декорували вінця, шийку та плічка комбінаціями відбитків гребінки на

мушлі. В керамічному тісті присутня домішка товченої мушлі — технологічний

прийом, запозичений від степовиків трипільцями, які експортували скелянцям

високоякісний столовий посуд.

132

Тема 8

Рис. 7. Кінноголові скіпетри та найдавніша булава з поховань скелянської культури:

/ — Марганець (за А. Г. Плешивенко); 2 — Суворове II, мог. 1, пох. 7;

З — Маріупольський цвинтар, пох. 24 (за Ю. Я. Рассамакіним)

Назва середньостогівської (стогівської) культури, як і спільноти загалом,

походить від трьох скель (стогів) у м. Запоріжжі, де А. В. Добровольський ниж-

че греблі Дніпрогесу розкопав епонімне поселення Середній Стіг II. Нижній

шар його (Середній Стіг І) залишило населення неолітичної дніпро-донецької

культури. Серед інших поселень — Кодачок, Хортиця, Золота Балка, Дурна

Скеля, Огрінь VIII. На поселенні Стрільча Скеля шар середньостогівської

культури перекривав скелянський. Стогівці зберегли свої позиції у Дніпро-

Донському регіоні. Досліджено також цвинтарі поруч із поселеннями з неви-

разним супроводом (Огрінь). На них виявлено індивідуальні поховання з обря-

дом інгумації на спині з підібганими ногами, часто забарвлені вохрою. Госпо-

дарство середньостогівської культури зберігало тваринницький напрям. Розво-

дили велику та дрібну рогату худобу, можливо, коней та свиней. У керамічно-

му виробництві, що мало домашній характер, розвивалися традиції скелян-

ської культури. Посуд набув стрункіших обрисів, за збереження гострого дна,

й вирізнявся дещо розмаїтішим декором верхньої частини (рис. 8). Поряд із

гребінчастим штампом почали використовувати відбитки мотузки — декора-

тивний прийом, що набув поширення вже за доби бронзи. На той час затухає

діяльність новоданилівського осередку металообробки. Стогівці звузили ареал

своїх зовнішніх контактів, зосередивши їх на трипільському населенні Право-

бережної України.

133

134

Тема 8

Оточення Кукутені-Трипілля та енеоліт Степу

Помітні зрушення в господарстві та побуті на півночі Степу й у Південно-

му Лісостепу пов'язані з населенням дереївської культури. Ареал її охоплював

частково Лісостепову Наддніпрянщину та басейн Сіверського Дінця. Форму-

вання культури було викликане рухом стогівських племен на північ та

міксацією їх із групами ще неолітичного населення дніпро-донецької культу-

ри. Епонімне Дереївське поселення та могильник розкопані Д. Я. Телегіним

на правому березі Дніпра в Кіровоградській області. Тут виявлені два прямо-

кутні у плані житла з господарчою спорудою. Серед речей — високогорлі гост-

родонні посудини, оздоблені у верхній частині гребінцевим, шнуровим та

іншим орнаментом, бойові молоти з рогу оленя, тесла, мотики, кочедики для

плетення рибальських сіток, дрібні крем'яні вироби, глиняні статуетки люди-

ни, фігурки кабана, риби тощо. Інші поселення — Молюхів Бугор у Наддні-

прянщині та Олександрія на Осколі. У побуті дереївці використовували трипіль-

ський столовий посуд періоду ВИ—СІ та СІ. Глиняна пластика, виявлена на

одному з поселень, свідчить про те, що дереївська культура дожила до фіналь-

ного (СП) періоду Трипілля.

Особливу увагу привертає господарство Дереївки, оскільки вона постає

найдавнішою культурою конярів. Відповідні спостереження й висновки зробив

український палеозоолог В. І. Бібікова. Коні становили 55,7 % череди до-

машніх тварин, тоді як велика рогата худоба — 20,6 %, дрібна — 14,4 %, а

свині лише 9,3 %. Конярство мало м'ясний напрямок — забивали молодих

тварин та жеребців зрілого віку. Припущення щодо використання дереївських

коней як тяглової сили чи навіть для верхової їзди (Д. Телегін, Д. Ентоні) не

підтвердилися. Так звані рогові "псалії" виявилися застібками або ж кочеди-

ками. Ми змушені акцентувати увагу на цьому факті, оскільки в останніх ви-

даннях підручників з археології вміщено легенду про енеолітичних "верш-

ників" з посиланням, зокрема, на Дереївку. В умовах південного Лісостепу де-

реївці поряд із тваринництвом розвивали землеробство. Г. О. Пашкевич вия-

вила на кераміці відбитки пшениці-двозернянки, ячменю та проса. Дереївська

культура репрезентує пізній (шнуровий) період розвитку середньостогівської

спільноти. Сусідами дереївців на півдні були племена квітянської культури, що

засвідчують взаємні імпорти.

Квітянську (постмаріупольську) культуру датовано 3800—3500 pp. до н. є. за

каліброваними радіовуглецевими датами. Матеріали розкопок найдавніших

курганів у межиріччі Орелі і Самари, здійснених археологами Дніпропетров-

ського університету в 70-ті роки минулого століття, дали підстави І. Ф. Кова-

льовій виділити постмаріупольську культуру. Вона звернула увагу на не-

олітичні (маріупольські) витоки останньої, що простежуються у поховальному

ритуалі. Надалі ці матеріали переосмислив Ю. Я. Рассамакін, який запропону-

вав точнішу, на його погляд, назву — квітянська культура. Квітянські пам'ят-

Рис. 8. Керамічний посуд степового енеоліту:

1—4 — скелянська культура; 5—7 середньостогівська культура; 8—10 — квітянська (постмаріупольська)

культура; 11 — 13 — дереївська культура; 14—16 — рєпінська культура

1—3 — Стршьча Скеля; 4 — Олександрія; 5 — Середній Стіг; 6 — Хортиця; 7 — Огрінь-8;

8 — Новоолександрівка, мог. 1, пох. 16; 9 — балка Квітяна; 10 — балка Майорка; 11—13 — Дереївка;

14 — Соколове ПІ, мог. 3; 15, 16 — Верхня Маївка XVIII, мог. 1, пох. 7, 9 (1—7. 9—13 —

(за Ю. Я. Рассамакіним); 8, 14—16 (за І. Ф. Ковальовою)

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

ки поширені переважно у північностеповому регіоні Надчорномор'я між Пру-

том і Доном. Поселення відомі у Надпоріжжі (балка Квітяна). Проте ви-

разніший матеріал дають підмогильні поховання. Небіжчиків ховали у вузьких

ямах, випростаними, головами на схід. Якщо випростана позиція небіжчиків є

розвитком маріупольської традиції, то спорудження курганів засвідчує вплив

на квітянців іншої (скелянської) традиції.

Господарство мало традиційно тваринницький ухил. Розводили квітянці

переважно велику рогату худобу. Під курганами виявлено жертовні поховання

тварин. У гончарстві переважали загалом середньостогівські традиції гостро-

донного посуду. Якихось принципово нових форм місцеві керамісти не проду-

кували. У контексті цієї культури виявлено найдавніші комплекси майстрів-

ливарників (острів Самарський та Верхня Маївка поблизу Дніпропетровська).

Метал надходив із трансільванських родовищ. Дослідники давньої металургії

пропонують виділити окремий придніпровський осередок металообробки, але

вже у складі не БКМП, а циркумпонтійської металургійної провінції доби

ранньої бронзи, що орієнтувалася як на балканські, так і на кавказькі джере-

ла сировини. Квітянці відливали у двобічних формах сокири з провухом, ви-

готовляли багато дрібних бронзових прикрас. Набули поширення фігурні ви-

роби з підфарбованого каоліну та вохри, кам'яні свердлені молоти, рогові

келепи. Останні два типи речей сприймаються як клейноди в похованнях

еліти.

Рєпінська культура (кінець IV — початок III тис. до н. є.) дістала назву за

поселенням поблизу хутора Рєпін на Дону, розкопаного І. В. Синіциним. Про-

тягом тривалого часу рєпінські пам'ятки розглядалися в системі ямної спільно-

ти як найдавніші серед "ямних". У 1980 р. інший російський археолог

А. Т. Синюк виділив їх в окрему культуру. Пам'ятки її поширені в Лісостеповій

та Степовій Донщині, північно-західних районах Прикаспію, у степах Повол-

жя, Східної України та на півдні Українського Лісостепу. Формування культу-

ри відбувалося на Середньому Дону за участі носіїв середньодонських та

маріупольських традицій. Серед досліджених поселень — Університетське І та

III у Воронежі, Олександрія на Осколі, Світличне, Велика Тополяха, Сердю-

кове на Сіверському Дінці, Роздольне на Кальміусі. Посуд із домішкою товче-

ної мушлі в тісті розвивався від гостродонних до круглотілих круглодонних

горщиків із жолобчастим ізсередини вінцем. Орнамент прикрашав верхню час-

тину посудини. Це відбитки гребінця, мотузки, наколи, перлини та защипи.

Елементи орнаменту утворюють ряди, зигзаги та лінії. Відомі мідні вироби

(ніж, шило). Поховальний обряд еволюціонував від фунтових некрополів до

підмогильних поховань у скорченому стані, на спині, орієнтованих на схід.

Частина небіжчиків була забарвлена вохрою. Рєпінці розвивали конярство

(80 % коней у череді). Помічено рух рєпінців на початку III тис. до н. є. на

Лівобережну Україну, коли вони досягли Нижнього Дніпра.

Підсумовуючи розвиток середньостогівської спільноти, слід зазначити, що

розмаїття культур і типів скотарського господарства в Степу протягом майже

1500 років не завуальовує послідовну лінію розвитку степового енеоліту. Вже

за доби бронзи цей розвиток логічно став передумовою формування більш

сконсолідованої ямної культурно-історичної спільноти.

136

Тема 8

Оточення Кукутені-Трипілля та енеоліт Степу

Азово-Чорноморська лінія розвитку степового енеоліту

Азово-чорноморську лінію розвитку першим дослідив В. М. Даниленко.

Його спостереження дістали розвиток у працях сучасних археологів. Для пле-

мен, що вписуються в цю лінію розвитку, характерною є південно-східна

(кавказька) орієнтація зв'язків як кримського напряму, так і довкола Азов-

ського моря. Кавказький вектор контактів давнього населення України роз-

робляє А. Л. Нечитайло.

Нижньомихайлівська культура доби енеоліту (3800—3500 pp. до н. е., за

каліброваними радіовуглецевими датами) виділена В. М. Даниленком, поши-

рена на значній території південної смуги степів від Донщини до Подунав'я.

Епонімна пам'ятка — нижній культурний шар поселення Михайлівка на

Дніпрі, на півночі Херсонщини. Представлена незначною кількістю поселень

із напівземлянковими житлами з відкритими вогнищами. Характеризується

своєрідним складом матеріальної культури. Керамічний посуд був ліпленим,

але, на відміну від культур "ямної" лінії розвитку, плоскодонним. Цей посуд

із темною підлискованою поверхнею і доволі високої якості набув поширення

в середовищі скотарів Степу, поступаючись хіба що трипільському. Керамічні

форми вирізняються розмаїтістю (корчаги, горщики, кубки). У скромному оз-

добленні посуду використовували шнур. З племенами нижньомихайлівської

культури пов'язують подальший розвиток курганного будівництва в Степу та

виготовлення перших антропоморфних стел. Померлих ховали в кам'яних

скринях, нерідко розмальованих фарбами, та ґрунтових могилах. Характерною

спорудою є могила 14 поблизу с Любимівка на Херсонщині, де поховання у

кам'яній скрині було перекрите потужним кам'яним панцирем (майже 4 м зав-

вишки), стягнутим по колу кам'яною крепідою. Вертикально встановлені вап-

някові брили крепіди перевищували зріст людини (рис. 9).

Нижньомихайлівська культура склалася й розвинулася під значним впли-

вом трипільської та північнокавказьких енеолітичних культур. Основою госпо-

дарства було тваринництво. Переважало розведення дрібної рогатої худоби

(65,5 %). Велика рогата худоба становила 16,3 %, кінь та свиня — по 7,3 % за-

гальної кількості череди. Певну роль відігравало також землеробство (пшени-

ця-двозернянка, ячмінь, просо).

Рогачицька культура вписується в азово-чорноморську лінію розвитку сте-

пового енеоліту. В її формуванні значну роль відіграло населення нижньоми-

хайлівської культури. Відповідний тип пам'яток виділено О. Г. Шапошнико-

вою після розкопок поселень Нижній Рогачик та Михайлівка (середній шар)

на півночі Херсонської області у 50-ті роки минулого століття. Вже на почат-

ку XXI ст. Л. А. Спіцина поставила питання щодо виділення Рогачицької куль-

тури, її пам'ятки поширені в Нижній Наддніпрянщині та Надпоріжжі й далі

на Захід, до Південного Бугу, та на Схід, до Степового Криму. Заглиблені жит-

ла фіксують нижній будівельний горизонт середнього шару Михайлівки, а на-

земні — верхній. Ліпний посуд вирізнявся високими вінцями, пологими

плічками, опуклим тулубом, що переходив в округле, інколи — сплощене дно.

Лише зрідка трапляються високі круті плічка, характерні вже для доби ранньої

бронзи. Серед виявлених ємностей переважають горщики, декоровані спочат-

137

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

ку переважно фебінчастим штампом, а пізніше — шнуровим та наколами у

верхній частині. Поховання влаштовували у ґрунтових ямах під могильними

насипами за обрядом інгумації, у скорченому стані, з несталою орієнтацією

небіжчиків. Серед супровідних речей — маленькі круглодонні горщики, схожі

на великі з поселень.

Населення, що залишило пам'ятки животилівсько-вовчанського типу (3500—

3000 pp. до н. е.), також продовжувало нижньомихайлівські традиції, але під

сильним впливом фінальнотрипільських та майкопських племен Північного

Рис. 9. Матеріали нижньомихайлівської культури:

І — Любимівка, мог. 14, план та перетин мегалітичної споруди; 2, 3 — Любимівка, мог. 14, пох. 7;

4 — Облої, мог. 2, пох. 4; 5 — Михайлівське поселення, нижній шар; 6 — Орджонікідзе, Чкалівська гр.,

мог. З, пох. 32; 7— Облої, мог. 2, пох. 16; 8 — Волинське, мог. 1, пох. 32 (за Ю. Я. Рассамакішш)

138

Тема 8

Оточення Кукутені-Трипілля та енеоліт Степу

Кавказу. Цей тип пам'яток відомий за впускними похованнями до енеолітич-

них могил. Небіжчиків укладали у скорченому на боці стані, в супроводі

пізньотрипільського посуду, глиняних статуеток животилівського типу,

підвісок-гачків та дрібних прикрас. Водночас у цих комплексах трапляється

також майкопський посуд. Такі поховання виявлено вздовж нижніх течій річок

від Дністра до Дону. Репрезентанти животилівсько-вовчанської культурної

групи рухалися із заходу (ареал городсько-касперівської/гордінештської групи

на Дністрі) на схід. Можливо, що саме вони були провідниками майкопських

впливів на терени України.

Усатівська культура

Цілеспрямовані дослідження, розпочаті М. Ф. Болтенком у 1921 р. з роз-

копок у селі Усатове поблизу Одеси, привели до виділення усатівської культу-

ри О. Ф. Лагодовською. Серед інших дослідників цієї культури — А. В. Добро-

вольський, Е. Ф. Патокова, В. Г. Збенович, В. Г. Петренко. Вивчені селища,

могили, грунтові цвинтарі у пониззі Дністра та Буджацькому степу. Поселен-

ня розташовані на мисах плато. На Маяках поблизу гирла Дністра виявлено

захисний рів. Установлено два типи наземних жител з широким використан-

ням каміння. Небіжчиків ховали в курганах та на ґрунтових цвинтарях, у ско-

рченому стані з багатим речовим супроводом. Посуд різноманітних форм, з

розписним та шнуровим орнаментом, жіночі фігурки своєрідного кубістично-

го стилю з глини, вироби з металу. Кинджали усатівського типу з кістяними

руків'ями відлиті з миш'яковистої бронзи (рис. 10). У господарстві переважав

скотарський напрям. Розводили здебільшого дрібну рогату худобу, меншою

мірою — велику рогату худобу та коней. Фіксуються зв'язки з населенням

Східного Середземномор'я та Північного Кавказу. Усатівський феномен став

другим, після Болград-Алдень, досвідом міграції групи землеробських племен

до степової зони й спробою пристосуватися до незвичних для них умов життя.

Окремі дані свідчать про міксацію в усатівському середовищі середземно-

морського антропологічного типу, характерного для Трипілля, з протоєвро-

пейським — степовиків. Зрештою, нащадки землеробів у степу були асимільо-

вані й розчинилися в "ямному" морі скотарів доби ранньої бронзи.

139

Рис. 10. Матеріали усатівської культури:

/ — Нерушай; 2— Огородне; і—ό — Болград; 7—16, 18— Усатове П, ґрунтовий цвинтар;

17, 24—26, 29—33 — Усатове І, II, могили; 19, 20, 23, 27 — Маяки; 21, 22, 28 — Усатове, Великий Куяльник

(за Τ. Γ. Мовшею). 1, 3, 7—18, 27—31, 33 — кераміка; 2 — мідь, кістка; 4, 5 — кістка; 6 — план поховання;

19—22 — кремінь; 23, 24 — зуби тварин; 25, 26, 32 — мідь

140

Загальна характеристика доби

Бронзова доба — важливий культурно-історичний період в історії людства.

Саме в цей час набувають поширення вироби з бронзи (штучний сплав міді з

оловом, миш'яком, свинцем чи іншими металами). Вироби з бронзи викорис-

товували поряд із кам'яними, поступово витісняючи їх. Бронза плавиться лег-

ше від міді, а вироби з неї твердіші й гостріші від мідних. Найдавніші вироби

з бронзи знайдені в Месопотамії та Південному Ірані (IV тис. до н. е.).

Пізніше вони поширюються на терени Малої Азії, Єгипту (кінець IV тис. до

н. е.). У III тис. до н. є. бронзові речі вже виготовлялися в Індії та на Півдні

Європи, в тому числі на теренах України, а в II тис. до н. є. — у Китаї та решті

регіонів Європи. Ще пізніше бронзова доба фіксується в Африці (І тис. до

н. є.) та Південній Америці (І тис. н. е.). З металургією бронзи пов'язані про-

фесійна спеціалізація майстрів, утворення нових осередків металообробки,

гірничо-металургійних центрів та металургійних провінцій. Терени України в

періоди ранньої та середньої бронзи входили до складу Циркумпонтійської

металургійної провінції, а на етапі пізньої бронзи — Євразійської та Європей-

ської металургійних провінцій.

Нерівномірність розвитку окремих регіонів за доби бронзи стає ще

відчутнішою. У Месопотамії та Єгипті бронзова доба практично збігається з

утворенням первинних держав (цивілізацій). В інших регіонах триває розвиток

доцивілізаційних процесів. У II тис. до н. є. держави формуються на островах

Егейського моря та на півдні Балканського півострова (Кріто-Мікенська

цивілізація).

Бронзова доба на теренах України поділяється на три періоди: ранній

(ХХХІІ/ХХХ—XXIII ст. до н. е.), середній (XXIII—XVIII ст. до н. є.) та пізній

(XVII—Х/ІХ cm. до н. е.). Полісся дещо відставало у своєму розвитку порівня-

но з іншими регіонами. Сировина для виплавлення бронзи надходила з Бал-

кано-Карпатського, Північнокавказького та Приуральського регіонів. Дефіцит

її частково компенсували за рахунок розробки родовищ міді Донбасу та Во-

лині. Найактивніше процеси поширення бронзи відбувалися у Степу (ямна

спільнота, кемі-обинська культура, катакомбна область, бабинська культура,

зрубна спільнота, сабатинівська та білозерська культури), Прикарпатті (культу-

ри шнурової кераміки, комарівська, Ноуа) та Закарпатті (культури Отомань,

Фельшесевч-Станове, Ґава). Населення Північної України (середньодніпровська,

тшинецька, сосницька, мар'янівська, бондарихінська, білогрудівська, лебедівська

культури) відчувало хронічну нестачу бронзи. Від XII ст. до н. є. спостерігаєть-

ся криза бронзоливарного виробництва, а в ужиток входять залізні вироби.

141

Тема 9

Доба ранньої бронзи

Тема 9

Доба ранньої бронзи