Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

ти енеолітичної доби понад Дністром. Пізньотрипільське населення освоїло

великі поклади кременю Східної Волині. Найвідомішими з них доби енеоліту

є Біла гора поблизу с Студениці (дослідження С. М. Бібікова), наддністрян-

ська частина Тернопільщини; розробки поблизу м. Дубно на Волині (обсте-

ження В. Коноплі); район поселення Бодаки (розкопки Η. Μ. Скакун), уро-

чище Рубаний міст Кіровоградської області (обстеження О. В. Цвек).

Від середнього Трипілля відомі майстерні з переробки кремінної сирови-

ни, влаштовані безпосередньо на поселеннях (Бодаки, Поливанів Яр III, Жва-

нець-Щовб та ін.). Згадані поселення мали штучні укріплення, що свідчить

про необхідність захисту видобутої сировини та знарядь із неї від сусідів. Тим

більше, що вироби з кременю та напівфабрикати поширювалися не тільки в

межах ареалу спільноти. Відомі вони, зокрема, й на теренах Словаччини.

Пізніше майстерні влаштовували поблизу родовищ кременю. Так, В. Конопля

виявив 22 майстерні з обробки кременю поблизу м. Дубна. Номенклатура ви-

робів охоплювала тесла-сокири, відбійники, скребачки, струги, різці, свердла,

вістря стріл трикутної форми, вкладні для серпів і набивних дощок для обмо-

лоту збіжжя тощо. Про розмах кременеобробного виробництва свідчать чис-

ленні знахідки відпрацьованих нуклеусів розміром 3—30 см, які потім вико-

ристовувалися кременярами як відбійники. Заготовками для крем'яних зна-

рядь слугували довгі платівки, сколоті з високих нуклеусів. Такі платівки-

напівфабрикати йшли на експорт, їх знаходять як скарби у східнотрипільсько-

му ареалі, де власного якісного кременю не було. Кількість виготовлених кре-

м'яних знарядь зменшилася на фінальній стадії розвитку спільноти, адекватно

збільшенню металевих артефактів. Знаряддя із кременю використовували в

усіх галузях господарства, побуті та військовій справі, але особливо інтенсив-

но—в землеробстві. Використовувалися й інші породи каменю для виготов-

лення тесел, молотів, втульчастих шліфованих сокир, ковадел, шліфувадел

тощо. Парадну втульчасту сокиру з крихкого грецького мармуру виявлено се-

ред речей Карбунського скарбу.

Обробка органічних матеріалів

Вироби із кістки та рогу мали попит протягом усіх фаз розвитку спільно-

ти. Це пояснюється доступністю сировини — вторинного продукту переробки

об'єктів тваринництва та мисливства, відносною легкістю обробки таких

м'яких матеріалів, як ріг і кістка, широкою сферою вжитку артефактів, виго-

товлених косторізами. Поява металевих ножів та шил значно полегшувала пра-

цю косторізів, обізнаних з навичками розм'якшення кістки та рогу. На ряді

поселень виявлено робочі ділянки для обробки цих матеріалів. Масове вироб-

ництво мотик з рогу оленя, лося та козулі відігравало значну роль у мотично-

му землеробстві впродовж усього існування спільноти. Про спроби переходу

до орного землеробства свідчить знахідка рала з рогу лося на поселенні Нові

Русешти Па в Молдові. Виробничим матеріалом слугували також ікла й кістки

дикого кабана, ріг, лопатки, трубчасті кістки й щелепи великої та дрібної рога-

122

тої худоби, стулки річкових мушель. Знаряддя, виготовлені зі згаданих кісток,

домінували в керамічному виробництві (гребінцеві та однозубі штампи, орна-

ментири для заглибленого та канельованого декору, скребачки-правйла, шпа-

телі-лощила тощо). Для плетіння використовували кочедики з відростків рогу

з отвором чи канавкою для мотузки на широкому краї, у швацтві — шила,

проколки, голки. Широку сферу вжитку мали рогові молотки, а сокиру-келеп

використовували у військовій справі. Для пізньої фази розвитку спільноти ха-

рактерними були кістяні кинджали з руків'ям та кістяні руків'я для бронзових

кинджалів усатівського типу. З кістки виготовляли також різьблені фігурки,

підвіски-амулети, нашивні бляшки, намистини, пронизки, рурки, гачки та

гарпуни для риболовлі, інші побутові речі.

Виготовлення одягу та взуття мало першорядне значення з огляду на до-

волі суворі кліматичні умови проживання на теренах України, порівняно з

Балкано-Карпатським регіоном. Мисливство й тваринництво давали не лише

м'ясо, а й шкури для виготовлення теплого одягу (куртки, кожушки), поясних

і нагрудних пасків та взуття (чобітки, черевики, капці). Для вичинки шкур

застосовували спеціальні верстати та інструменти з міді, кременю й кістки.

Поступово зі шкіряним одягом дедалі більше починає конкурувати тканий —

із вовни, а також рослинного походження. Важливе значення мав винахід вер-

тикального ткацького верстата, що складався з дерев'яної рами, з напнутими

нитками основи. Вертикальна позиція ниток фіксувалася за допомогою ке-

рамічних важків конічної форми, а горизонтальні нитки снували за допомогою

кістяного чи дерев'яного човника. Ширина витканої смути полотна сягала 1 м.

Рештки такого верстата виявлено на поселенні Майданецьке, а великий фраг-

мент тканини рослинного походження зафіксовано С. М. Рижовим під час

розкопок стоянки Конівка на Дністрі. Відбитки тканин знаходять на денцях

трипільського посуду.

Обробка деревини та її масштаби фіксується передовсім під час розкопок

жител та господарчих споруд, що потребували великої кількості деревини. Де-

рево використовували також для спорудження загонів для худоби, парканів,

укріплень, поховальних споруд, виготовлення верстатів, меблів, знарядь праці,

(мотики, держаки робочих сокир), зброї (луки, стріли, списи, держаки бойо-

вих сокир), посуду тощо. На жаль, дерев'яні вироби, як і будь-яка органіка,

погано зберігаються й доходять до нас лише як негативи речей, відбитих у

глині, чи у вигляді керамічних моделей, зображень на посуді. Використання

металевих знарядь праці, особливо сокир і тесел, значно розширило можли-

вості деревообробної галузі господарства й призвело до масової вирубки лісів

для господарчих потреб, особливо ж для підсічного землеробства.

Базові галузі господарства

Землеробство вважається провідною галуззю господарства Кукутені-

Трипілля, хоча такий підхід С. М. Бібіков та Г. Ф. Коробкова піддали критиці

(на користь тваринництва). Палеоботаніки (3. В. Янушевич, Г. О. Пашкевич)

123

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

також вельми стримано оцінюють землеробський потенціал спільноти, прис-

тосований до примітивного способу обробки грунтів та зібраного врожаю. Не-

численні знахідки зерен та відбитків злаків у керамічному тісті свідчать, що за

Трипілля А висівали плівчасті пшениці (одно- та двозернянка), ячмінь голо-

зерний та плівчастий, просо, овес, горох. На етапах розвиненого та пізнього

Трипілля кількість знахідок зерен зростає в десятки разів. Серед основних

культур — пшениця двозернянка, голозерний ячмінь та горох. Злаки підбира-

лися найневибагливіші, придатні для вирощування у кліматичних умовах Ук-

раїнського Лісостепу, але з посередніми смаковими якостями. Збіжжя вико-

ристовували для приготування каші, хліб не випікали.

Обробка легких грунтів здійснювалася за допомогою палок-копачок та мо-

тик із наконечниками з рогу, сланцю та міді. Додаткове розпушення грудок

проводили за допомогою рогових рал. С. М. Бібіков припускає можливість

існування орного землеробства з використанням тяглової сили волів, але до-

казів оранки у трипільців поки що не знайдено, тому питання залишається

дискусійним. У розпушену землю висівали зерна або закопували цілі колоски.

Збір урожаю здійснювався за допомогою серпів, що мали дерев'яну чи кістя-

ну основу та лезо, складене з кременевих вкладнів. Такі знаряддя забезпечува-

ли збір урожаю у стислі строки. H. M. Скакун установила наявність молотиль-

них дощок зі вставленими в них крем'яними скалками. Такі знаряддя забезпе-

чували якісніший обмолот зернових. Зберігали врожай у тарному посуді з пок-

ришками.

Скотарство лишалося провідною галуззю комплексного господарства

трипільців. Остеологічні колекції засвідчують м'ясо-молочний характер тва-

ринництва. На думку О. П. Журавльова, в Наддністрянщині переважав м'яс-

ний, а на Південному Бузі — молочний напрямок. Вивчення тваринництва

засвідчує й інші часові та регіональні особливості. Так, за раннього Трипілля

скотарство поступалося мисливству, що засвідчують, зокрема, кількісні показ-

ники остеологічних знахідок. Рішуча перевага домашніх тварин над дикими

стає помітною з середнього Трипілля. Під час міграцій знижувалося поголів'я

свиней і зростало — дрібної рогатої худоби. Проте основну роль протягом усієї

історії Трипілля відігравала велика рогата худоба, що забезпечувала майже

90 % споживчого раціону. Свинарство в періоди стабільності утримувало дру-

гу позицію, а дрібне скотарство — третю. Собаки охороняли тварин на пасо-

виськах. Нечисленні знахідки кісток коня вказують найімовірніше на те, що

це був об'єкт полювання. Утім, на думку С. М. Бібікова, трипільський ареал

був одним із осередків доместикації коня.

Роль мисливства та рибальства зростала в періоди міграцій та колонізації

нових земель. У ранній період (Трипілля А) полювання навіть переважало

порівняно зі скотарством. Промисловими тваринами були насамперед копитні

(благородний олень, лось, кабан), що давали близько 75 % здобичі. Тобто без-

застережно переважав м'ясний, а не хутряний напрямок мисливства. Знахідки

численних гачків із кістки та міді й гарпунів указують на розвиток рибальства,

що мало підсобний характер. Серед виловленої риби переважають сом та

верезуб.

Тема 7

Культурно-історична спільнота Кукутені-Трипілля

Духовна культура

Духовний світ племен КІС Кукутені-Трипілля, породжений ідеологією

землеробських культур Переднього Сходу, все ще лишається доволі складним

для розуміння та інтерпретації. За даними джерел, центральною фігурою пан-

теону був образ жінки-матері — Великої богині родючості. Він утілений в ти-

сячах глиняних статуеток, різного роду амулетах, у десятках тисяч посудин. Всі

інші образи трипільського мистецтва, поступаючись головному, обіймали

місця довкола трону Великої богині. Серед її строкатого супроводу особливою

пошаною був оточений бик — охоронець і запліднювач. Поліейконічні образи

жінки-бика засвідчують інтимний характер стосунків указаних істот. Серед

інших супутників Великої богині (здебільшого в орнаментиці посуду) особли-

во популярним був змій-дракон, який виконував функції супутника, охорон-

ця й водночас спокусника жінки. Дракони оповивають пишногруді посудини,

оберігаючи образ богині й уміст ємності. Нечисленні персонажі чоловічої статі

лише пробиваються до почесного місця біля трону Великої богині. Роль чо-

ловіків в ідеології стає помітнішою на схилку існування спільноти, за умов

кризи господарчої системи енеолітичної Старої Європи.

Модель світобудови охоплювала підземний світ, наземний простір із росли-

нами, живими істотами та небесну сферу. Така тричленна модель світу стає

панівною саме за доби енеоліту. Про це свідчить, зокрема, аналіз орнаменталь-

них композицій, тлумачення яких здійснив російський археолог Б. О. Рибаков

(1965; 1981). Впадає в око чітко позначена горизонтальна зональність рельєф-

них, заглиблених та мальованих композицій, в яких проявляється структурний

поділ на три сфери. В них відбуваються здебільшого не завжди зрозумілі дії

різних антропо- та зооморфних персонажів, проростання та буяння рослин,

що зрештою еволюціонують в образи багатоярусних антропоморфних істот.

Останні трансформуються в універсальний образ світового дерева (дерева жит-

тя), оточеного різними персонажами, в тому числі й знаками солярного та

місячного циклів. Нерідко горизонтальні фризи заповнені так званими

"лицьовими" мотивами, рельєфними грудьми, іншими рисами образу все тієї

ж Великої богині-Матері, оповитої зміями. Небесну сферу позначали підвіше-

ними напівовалами, сонячними та місячними символами, а земну символізу-

вала миска з намальованими зернами. Підземний світ передавала чорна фарба.

Знакова система Трипілля постала з умовно-символічного напряму мисте-

цтва, її творці уникали спокуси сліпого копіювання реального світу, хоча й

мали його на увазі. Вони розробили складну систему комбінацій знаків. До-

слідження їх на мальованому посуді середнього та пізнього Трипілля здійснив

Т. Ткачук. Загалом він виділив із орнаментів на кераміці 280 знаків та знако-

вих композицій. Орнаментальні композиції, на думку дослідника, виступали

сукупностями знаків, що допомагали регламентувати стосунки суспільства з

вищими силами. Йдеться також про автохтонність знакової системи Трипілля

як самостійного осередку піктографії. Такі знаки ще не можна вважати

писемністю, хоча вони вже були формою передавання інформації.

125

Оточення Кукутені-Трипілля

та енеоліт Степу

пільнота Кукутені-Трипілля була грандіозним явищем доби енеоліту.

Культури, що її оточували на теренах України, тривалий час не могли

гідно конкурувати з Трипіллям. Вони щонайбільше відтінювали здобутки

великої спільноти, поступово накопичуючи власний економічний та військо-

вий потенціал. Проте саме нащадки сусідів КІС Кукутені-Трипілля стали чин-

никами історії України за доби бронзи, що й зумовлює нашу особливу увагу

до культурного оточення трипільців. Балкано-Карпатський світ відправляв на

північний схід не лише прекукутенців, а й носіїв інших культур: Болград-

Алдень, Лендель, Полгар, лійчастого посуду. Сукупно вони утворювали північно-

східну периферію землеробської Старої Європи. Розглянемо докладніше не-

трипільські складові цієї периферії.

Культура Болград-Алдень

Населення культури Болград-Алдень входило до складу КІС Гумельниця

(Коджадермен — Караново VI — Гумельниця). її ареал охоплював Центральну,

Північну Болгарію та Південно-Східну Румунію між Родопами і Карпатами.

Гумельницю відкрито румунськими археологами (Б. Йонеску, Г. Штефан) у

20-ті роки XX ст. Є. Комша у 1962 р. запропонував виділити групу пам'яток Ал-

день II в окрему культуру. На терени України, за Дунай і Прут просочилася

відносно невелика група населення Алдень II. Ця людність заселила кут, утво-

рений нижніми течіями Прута і Дунаю — західну частину Буджацького степу.

Нині це західні райони Одеської області (19 поселень) та південно-західний

виступ Республіки Молдова (8 поселень). Епонімне селище поблизу м. Болград

відкрив український археолог І. Т. Черняков у 1960 р. Досліджували культуру

Т. С. Пассек, К. К. Черниш, С. M. Бібіков, Л. В. Субботін, В. С. Бейлекчі.

Зафіксовано контакти болградців із трипільськими племенами етапу А та В-І.

Культура Болград-Алдень датується другою половиною V тис. до н. є. її насе-

лення поширилося на Лівобережжя Нижнього Дунаю з Балкано-Дунайського

регіону. З поселень, площею 1—10 га на високих берегах річок та лиманів роз-

копано Болград, Озерне, Нагірне II. Забудову розпочинали землянками, а

потім зводили глинобитні наземні житла, оточені господарчими ямами. Спо-

руди багато в чому нагадували трипільські. Виявлена навіть глиняна модель

двоповерхового будинку, що дає підстави припускати вертикальну забудову.

Ліпний посуд доволі високої якості складався з тарного, кухонного та столо-

вого. Типовими були кухонні горщики з грубого тіста та різноманітні тон-

костінні лисковані столові посудини (кубки, миски, черпаки, ложки, покриш-

Тема 8

Оточення Кукутені-Трипілля та енеоліт Степу

ки). Декор мальований, рельєфний (вушка, валики) та прокреслений. Перева-

жали криволінійні композиції. Своєрідністю вирізняються орнаментовані

жіночі статуетки та семантично тотожні їм ромбічні медальйони. Культову

функцію виконували круглі вівтарі-столики. Господарство населення Болград-

Алдень було землеробсько-скотарським, за незначної ролі мисливства та зби-

ральництва. Виявлено лише два мідні вироби (шило та голку). Знаряддя праці

виготовляли з добруджійського або дністровського каменю та кременю. Вияв-

лено велику кількість пласких і втульчастих шліфованих сокир. Населення

Болград-Алдені здобуло унікальний досвід пристосування відтворювального

господарства до умов Степу.

Полгарська культура

В енеоліті України найменш репрезентативною за кількістю знайдених

пам'яток була полгарська культура. її пам'ятки виявлено в Угорському Потиссі,

Східній Словаччині, Північно-Західній Румунії та Закарпатті. У формуванні

цього явища брали участь носії тиської культури, культури Тордош, дяківсько-

го етапу культури мальованої кераміки, буковогірської групи та групи Сельмег.

Період розвитку культури датується V — початком IV тис. до н. є. Полгарські

імпорти на трипільських поселеннях дають підстави синхронізувати її з се-

реднім та частково пізнім Трипіллям. На теренах Закарпаття в її розвитку

виділено три періоди: ранній (Берегово-Дрисинський), середній (Чичаринсь-

ко-Чесголом-Оборинський) та пізній (тисаполгарський, бодрогкерестурський

та лежнянський компоненти). Поселенням притаманні низька топографія, на-

явність землянок та напівземлянок з глинобитними печами. Конструкція

стін — каркасно-стовпова (плетений із лози каркас обмащувався глиною).

Грунтові могильники влаштовували поблизу поселень. Переважали інгумації зі

скорченим на боці небіжчиком. На пізньому етапі з'являються кремації. При-

вертає увагу багатий супровід небіжчиків (посуд, знаряддя праці, мідні та зо-

лоті прикраси). Серед матеріалів переважає керамічний посуд — кухонний і

столовий, ліплений та декорований численними вушками. Частина раннього

столового посуду була мальованою. Серед дрібних виробів із глини — ложки,

прясла, важки, антропоморфні жіночі фігурки. З металевих речей відомі мідні

сокири й долота, прикраси з міді та золота. Кам'яні знаряддя представлено

шліфованими сокирами, теслами, долотами. Є також вироби з кременю та

обсидіану.

Культурно-історична спільнота Лендель

Під назвою Лендель до енеоліту Європи входить культурно-історична спіль-

нота, що включала низку споріднених культур: моравську мальовану, пізньо-

стрічкову мальовану, Зимно-Злоту, Гощу-Вербковицю та ін. Лендель обіймав

127

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

терени Угорщини, Словаччини, Австрії, Польщі та Західної України (Волин-

ська, Львівська, Рівненська області). Назва спільноти походить від поселення

Лендель на Півдні Угорщини. Походження Ленделя дослідники пов'язують з

неолітичними культурами Тиса та Вінча. Селища були розташовані на високих

мисах або на дюнах, іноді їх оточували рови. Будівлі заглиблені або наземні,

за формою — прямокутні, трапецієподібні з двосхилим дахом. Цвинтарі грун-

тові з похованнями, здійсненими за ритуалом кремації або інгумації в супро-

воді посуду, намиста з мушлі, мідних діадем, браслетів, обручок. Господарство

мало тваринницько-землеробський ухил, мисливство та збиральництво

відігравали допоміжну роль. Розвинуте кременеобробне виробництво докумен-

тується шахтами (Свентокшицькі) та майстернями, де з довгих пластин виго-

товлялися ножі, скребачки, вкладні серпів. Знахідки мідного шлаку, фраг-

ментів тиглів та сопел (Злота) засвідчують місцеву обробку імпортованої міді.

Кераміка представлена лискованим посудом витончених форм (глечики, мис-

ки та чаші на високих піддонах). На ранній фазі геометричний візерунок ви-

конували білою, червоною або жовтою фарбами, середній властива неорна-

ментована кераміка, а пізній — декор із ямок. Поховання домашніх тварин,

посуд з антропоморфними та зооморфними рисами, пластика характерні для

аграрних культів. У розвитку Ленделя України та Польщі дослідники виділя-

ють ранню (Зимно-Злота) й пізню (Гоща-Вербковиця) культури. Першій влас-

тива мальована, другій — лискована кераміка. Миски та біконічні посудини

прикрашалися по ребру ямками або наліпками (поселення Костянець, Верб-

ковиця, Гоща; могильник Голишів). Лендель пройшов чотири етапи розвитку

(V тис. до н. е., за каліброваними датами), зафіксовані контакти з Полгаром

та КІС Кукутені-Трипілля.

Культура лійчастих кубків

Одним із масштабних явищ Північної та Центральної Європи пізнього не-

оліту — раннього енеоліту була культура лійчастих кубків. її ареал у IV тис. до

н. є. визначено від узбережжя Балтики до Чехії та Словаччини й від Голландії

до Волині. На теренах України виявлено близько 50 поселень на заході Во-

линської та Львівської областей у басейні Західного Бугу та на лівих притоках

Верхнього Дністра. Культура сформувалася у нижній течії Вісли та Л аби на

місцевій неолітичній основі, за сильних південних впливів. Серед дослідників

українського сегмента цієї культури, що вивчається протягом століття, А. Цин-

каловський, М. Смішко, Ю. Захарук, М. Пелещишин. Краще досліджені по-

селення Зимно, Малі Грибовичі, Лежниця, Вінники, Тадані. Переважає висо-

ка топографія поселень на мисах та вершинах Розточчя. Забудова складалася

із наземних жител, що мали заглиблену частину. Плетені стіни обмащували

глиною. Заглиблені частини мали іноді обпалене дно, ймовірно, для зберіган-

ня зерна. Житла обігрівалися за допомогою округлих глинобитних печей на

дерев'яному каркасі. Посуд — ліплений, з домішками піску та шамоту в тісті,

з підлощеною поверхнею. Характерною особливістю посудин було лійчасте

128

Тема 8

Оточення Кукутені-Трипілля та енеоліт Степу

оформлення вінець. Розтрубні вінця та плічка декоровані заглибленим візе-

рунком (насічки, лунки, відбитки зубчастого штампу та мотузки). Переважа-

ють ялинкові композиції, валики на шийці, наліпи у вигляді літер "М" та "Л".

Артефакти з міді обмежені пласкими клинцевими сокирами та прикрасами.

Основними матеріалами для виготовлення знарядь праці лишалися кремінь і

камінь (вкладні серпів на довгих платівках, вістря, проколки, свердла, клин-

цеві сокири, долота, вістря стріл). Відомі також мотики з кістки та рогу. По-

ховальний ритуал — випростані поховання на ґрунтових цвинтарях та під кур-

ганами. Пам'ятки цієї культури синхронізують із ранньою фазою Трипілля СІ.

її носії зрештою витіснили трипільців із Верхньої Наддністрянщини. Імпорти

трипільського посуду та жіночих статуеток знайдено на базових поселеннях

культури, а лійчастий посуд — на селищах Трипілля. Фінал культури лійчас-

тих кубків пов'язують з приходом носіїв культури кулястих амфор.

Пам'ятки типу Пивиха

Не менш потужного тиску пізньо-

трипільські племена зазнавали на

фазі СІ і з протилежного боку. На

обох берегах Дніпра, від Надпоріж-

жя до гирла Стугни, В. М. Данилен-

ко дослідив своєрідну групу пам'я-

ток, названих за поселенням Гора

Пивиха (поблизу с Максимівки Кре-

менчуцького району Полтавської

області). Виявлено вже більш як 20

пунктів. M. M. Чередниченком про-

ведено розкопки на селищах Пріся

та Лиса Гора на Полтавщині. Пиви-

хинські старожитності вивчає

А. В. Лазоренко, який зібрав інфор-

мацію про три поховання, дослід-

жені на Черкащині. В кургані поб-

лизу с Сушки горщик типу Пивиха

стояв на спині трипільської статует-

ки в оточенні трьох черепів (рис. 6).

Керамічний комплекс складався із

ліпних плоскодонних горщиків, де-

корованих насічками, перлинами, за-

щипами, наколами, мотузкою. У тісті

виявлено домішки потовченої мушлі,

волосин із річкових намулів, квар-

цю. Пивихинці витіснили трипіль-

ське населення групи Коломийщина І

із Дніпровського Правобережжя.

Рис. 6. Матеріали з поховань

пивихинської культури:

1,2 — з могили поблизу с Сушки;

3 — з могили поблизу с Дирдине; 4 — із с. Самовиця

(за А. В. Лазорєнком)

5 Археологія України

129

Формування степового енеоліту

Якщо енеолітичні культури Старої Європи базувалися на розвиткові комп-

лексної землеробсько-скотарської економіки, то населення степової смуги Ук-

раїни, з огляду на специфіку кліматично-ландшафтних характеристик регіону,

практикувало скотарське господарство. У степах прогресивний розвиток тва-

ринництва сприяв утвердженню різних форм відгінного скотарства, що

відповідає пасторалізму. За системи пасторалізму відгін худоби передбачав на-

явність поселень (осілості), куди череди худоби завертали на зимівлю. Земле-

робство мало обмежений, присадибний характер, а його продукти відігравали

мінімальну роль у харчовому раціоні степовиків. У їхній ідеології домінувало

сприйняття Степу як грандіозного пасовиська чи загону для худоби.

Дискусійною є проблема початкової фази степового енеоліту. Д. Я. Телегін

стверджує навіть про існування перехідного неоенеолітичного періоду між

неолітом і енеолітом у степу. Конкретно ж ідеться про маріупольсько-

сьєзженську культурно-історичну область (кінець VI — перша половина V тис.

до н. е.), що датується добою розвинутого неоліту — початком енеоліту. Наз-

ва області походить від цвинтарів у м. Маріуполь (розкопки М. О. Макарен-

ка) та поблизу с Сьєзжого Самарської області РФ (розкопки І. Б. Васильєва,

який обгрунтував виділення цієї області). До її складу входять азово-дніпров-

ська, нижньодонська, воронезько-донська, самарська на Волзі, прикаспійська

культури та вірьовкінська група пам'яток у дніпро-донецькому регіоні. Відомі

поселення та грунтові цвинтарі. Основа господарства — скотарство та мислив-

ство з початками землеробства. Посуд виготовлений із глини з домішкою

органіки. Більшість посудин має пласкі денця та комірцеві вінця. Орнамент

містить гребінцеві відбитки у вигляді рядів ялинки, зигзагу, а також прокрес-

лені лінії та стрічкові композиції. Лише посуд пізньої азово-дніпровської куль-

тури орнаментовано переважно наколами та прокресленими лініями. Серед

прикрас — перламутрове намисто, платівки з ікол кабана, підвіски із зубів тва-

рин і морських черепашок, фігурки, виготовлені з кістки. Поховання здійсню-

валися в індивідуальних ямах, розташованих рядами. Лише для пізньої азово-

дніпровської культури характерні колективні поховання у великих ямах, роз-

рахованих на допоховання, подекуди з підбоєм або з дерев'яним перекриттям

та входом. Померлих клали на спині, випростано, з широтною орієнтацією. Є

поодинокі тілоспалення. У поховальному обряді використовували вогонь та

камінь. У IV тис. до н. є. населення азово-дніпровської та самарської культур

починає створювати жертовні майданчики на площі цвинтарів. На них

знайдено розбитий посуд, знаряддя праці та кістки тварин.

Поширення у степу перших мідних речей і навичок їх обробки збігається з

розпадом маріупольсько-сьєзженської області, змінами в господарчій діяль-

ності та соціальному устрої степових племен. Вважається, що в надрах області

склалися засади розвитку степового населення на початковій стадії енеолі-

тичної доби. Огляд культурних явищ степового енеоліту подається за кон-

цепцією В. М. Даниленка, яку в подальшому розвинув і додатково обгрунту-

вав Ю. Я. Рассамакін. Згідно з цією концепцією, археологічні культури

Тема 8

.(спільноти) згруповані за двома лініями розвитку — "ямною" та азово-чорно-

морською.

Середньостогівсько-хвалинська КІС

Ця спільнота була наймасштабнішим утіленням степового енеоліту (сере-

дина V — середина IV тис. до н. е.). До її складу входили скелянська, середньо-

стогівська (стогівська), квітянська (постмаріупольська), дереївська та хвалин-

ська на Волзі культури. Дещо пізнішу позицію щодо них займає рєпінська

культура. Вважається, що згадані культури відповідають різним етнічним угру-

пованням скотарів. Загалом же вони відображають "ямну"лінію розвитку сте-

пового енеоліту, що завершилася зрештою утворенням ямної спільноти доби

ранньої бронзи.

Вирішальну роль у становленні степового енеоліту відіграла скелянська

культура (друга половина V — початок IV тис. до н. е.). її пам'ятки поширені

у степовій Наддніпрянщині, Надазов'ї, басейні Сіверського Дінця та Нижній

Донщині. Скелянська культура склалася на базі нижньодонської культури

маріупольсько-сьєзженської області. Опорні пам'ятки — поселення Стрільча

Скеля поблизу с Волоське на Дніпрі (звідси й назва) та IV шар Раздорського

поселення на Нижньому Доні. Скелянці, порушуючи традиції неолітичного

населення, виходять із річкових заплав і починають освоювати вододіли. Вони

відмовляються від практики колективних випростаних поховань і влаштовують

індивідуальні поховання під кам'яними чи земляними спорудами. До ске-

лянської культури віднесено також могильники новоданилівського типу. Втім,

деякі дослідники (Д. Я. Телегін, В. Г. Збенович, А. Л. Нечитайло) вважають їх

окремим типом пам'яток чи навіть культурою. Серед найвідоміших цвинта-

рів — Яма, Чаплі, Петро-Свистунове, Луганськ, Кривий Ріг. Типовими були

фунтові поховання, часто обгороджені камінням, під невеликим курганним

насипом або на підвищенні. Небіжчиків клали на спину, з підібганими нога-

ми, колінами догори, орієнтованими на схід. Серед супровідних речей — вели-

ка крем'яна (рідше обсидіанова) ножеподібна платівка, а на попереку — раз-

ки перламутрових кружалець із мушлі. В деяких могильниках виявлено вели-

ку кількість кременевих знарядь (ножі, сокири, вістря списів та стріл) і мідних

прикрас (багатовиткові браслети, підвіски, намисто). Поховання густо заси-

пані вохрою.

Скелянське населення не обмежилося освоєнням Дніпро-Донського ме-

жиріччя й розпочало активну зовнішню експансію. Західна гілка скелянців,

відома під назвою суворовської культурної групи, досягає Буджацького степу

й просочується далі на Балканський півострів до ареалу Гумельниці. Внаслідок

активних контактів степовиків із населенням культур Болград-Алдень та

Трипілля АПІ — БІ скотарський ареал увійшов до Балкано-Карпатської мета-

лургійної провінції (БКМП), що забезпечувала мідними виробами та сирови-

ною населення енеолітичної Європи. Серед дослідників енеоліту тривають

гострі дискусії щодо характеру контактів скотарів із землеробами. Були це

131