Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ І

КАМ'ЯНА ДОБА

так званий цивілізаційний, який передбачає багатоваріантність історичного

розвитку різних регіонів планети.

Прихильники формаційної концепції розглядали історію як єдиний мо-

гутній потік, що послідовно проходив через обов'язкові для усього людства

стадії, або формації: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталіс-

тичну, комуністичну. Історія уявлялася як серія послідовних і неминучих для

всіх народів фаз розвитку, таким собі магістральним шляхом прогресивної

трансформації від простих до складніших, досконаліших форм суспільного

устрою та культури. Стадіальна концепція історії людства нагадувала еволюцію

біологічних форм життя на землі, оскільки формувалася під потужним впли-

вом великих відкриттів біологів XVIII—XIX ст., зокрема Ч. Дарвіна. Відкрит-

тя вражаючої картини еволюції життя від найпростіших одноклітинних бак-

терій до людини настільки вплинуло на суспільну свідомість, що принципи

біологічної еволюції живої матерії почали переносити й на інші науки.

Прямолінійно-стадіальна формаційна теорія історії людства, що лежить в

основі марксистської історичної концепції, по суті є реліктом еволюціонізму

XIX ст. В СРСР вона законсервувалася до кінця XX ст. з двох причин. По-

перше, біля її витоків стояли класики марксизму К. Маркс і Ф. Енгельс. По-

друге, декларуючи універсальність згаданих стадій-формацій, історики-марк-

систи передрікали невідворотність руху всього людства до комунізму.

Та від початку XX ст. в Європі поступово утверджується нове бачення

історії як багатоваріантного процесу, який по-різному протікав у різних

регіонах. Творцями даної цивілізаційної концепції всесвітньої історії були

Освальд Шпенглер та Арнольд Тойнбі. Вони розглядали історію людства як

боротьбу за місце під сонцем окремих цивілізацій — єгипетської, греко-рим-

ської, китайської, західнохристиянської, східнохристиянської, мусульманської

та ін. Кожна з них, маючи власну долю в межах великих територій (іноді цілих

континентів), визначала своєрідність їх історичного розвитку.

А. Тойнбі вказував на багатоваріантність розвитку людства, починаючи з

виникнення 5 тис. років тому перших цивілізацій, формальними показниками

яких є державність, міста, писемність, класове суспільство. Досягнення сучас-

ної археології дають підстави стверджувати багатоваріантність розвитку

людства з часів його зародження, тобто задовго до появи перших цивілізацій.

Ще недавно антропогенез (походження людини) уявлявся єдиним, прогре-

сивним процесом, що складався з послідовних, генетично пов'язаних стадій

розвитку людських істот. Вважалося, що від австралопітеків походить людина

вміла — прямий пращур пітекантропа, від якого народився неандерталець,

який трансформувався в людину сучасного типу. Як показали новітні

дослідження, усі ці форми людських істот далеко не завжди являли собою

послідовні стадії еволюції мавпи в людину (див. тему 2). Це були достатньо

самостійні різновиди гомінід, що нерідко мешкали по сусідству, конкуруючи,

а нерідко й полюючи один на одного. Справді, людина вміла жила поруч із

різними австралопітеками та ранніми пітекантропами. Останні співіснували в

Європі з ранніми неандертальцями, а в Африці й, можливо, на півдні Азії, з

ранніми Homo sapiens. Люди сучасного типу у прильодовиковій Європі конку-

рували протягом близько 10 тис. років з класичними неандертальцями. Як

виявилося, деякі із цих істот узагалі не були нашими пращурами, а лише

102

Тема 6

Неоліт України

бічними, тупиковими гілками дерева антропогенезу, і не лишили після себе

нащадків. Це стосується деяких спеціалізованих австралопітеків, зокрема па-

рантропів, класичних неандертальців Європи.

Не простежується стадіальна одноманітність і в культурі різних суспільств

кам'яної доби, що мешкали в один і той же час, але на різних територіях. Уже

в середньому палеоліті спостерігається культурна своєрідність крем'яних ви-

робів різних груп неандертальців. Особливо виразно культурна диференціація

людства проявилася в Євразії з кінця пізнього палеоліту. Саме з цього часу

археологічна карта Старого Світу стає строкатою через появу численних архе-

ологічних культур, в яких більшість учених убачає сліди стародавніх етносів.

Від кінця пізнього палеоліту виразно простежується не тільки етнокультур-

на, а й господарча розмаїтість мисливських суспільств. У кожній природній

зоні формується властивий лише їй, неповторний спосіб життя первісних ко-

лективів. Так звані господарсько-культурні типи (ГКТ), або моделі господарсь-

кої адаптації мисливців на мамонтів, степових мисливців на бізонів, тундро-

вих мисливців на оленів, мисливців прильодовикових гір тощо були своєрід-

ними світами, що принципово різнилися способом життя, господарством,

культурою. Вони являли собою конкретні прояви багатоваріантності розвитку

людства у сфері первісної економіки та способу життя.

Таким чином, сучасний розвиток археології та палеоантропології дає мож-

ливість екстраполювати висновки О. Шпенглера і А. Тойнбі про багатова-

ріантність розвитку людства з вищих суспільств, що сягнули рівня цивілізації,

на первісність, аж до часів появи перших людських істот. Уже з початку пале-

оліту людська історія не являла собою єдиного прогресивного потоку, що,

підкорюючись універсальним законам еволюції, проявлявся в різних регіонах

єдиними формами культури, економіки, способу життя, суспільного устрою.

Ще за кам'яної доби в різних регіонах ойкумени мало місце розмаїття форм

існування людських колективів, яке проявлялося в локальній своєрідності

їхньої матеріальної культури, що фіксує сучасна археологія.

Ще однією важливою особливістю кам'яної доби України є споконвічне

домінування культурно-історичних зв'язків західного напряму. Як уже згадува-

лося, первинне заселення території України архантропами близько 1 млн років

тому відбулося з Балкан та Центральної Європи. Схоже, що з цих регіонів нові

хвилі мігрантів поширювалися в Україну в ашельський та мустьєрський періо-

ди. Цим пояснюються паралелі з матеріалами мустьєрських стоянок України в

середньому палеоліті Балкан, Румунії, Словаччини, Польщі, Німеччини. Куль-

турні явища території України доби верхнього палеоліту демонструють гене-

тичний зв'язок із Селетом, Оріньяком, Граветом, Вілендорфом, Епіграветом,

Азилем, Лінгбі, Свідером та іншими культурними спільнотами Центральної та

Західної Європи. Багато мезолітичних культур України (Кудлаївка, Пісочний

Рів, Яніславиця, Гребеники) також мають прямі аналогії на заході. Поряд із

ними розвивалися й автохтонні культурні явища — культури зимівниківська,

донецька, Кукрек. У неоліті хвилі неолітичних мігрантів котилися в Україну з

балкано-дунайського регіону (Гребеники, Криш, лінійно-стрічкової кераміки,

Кукутені-Трипілля), неолітизуючи аборигенів Подніпров'я та Лівобережжя.

Деякі впливи зі сходу простежуються лише в Надазов'ї (культура Платівський

Став).

103

КАМ'ЯНА ДОБА

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що за кам'яної доби територія України

розвивалася як органічна частина Європи. Лише в енеоліті, з формуванням на

південному сході України найдавніших скотарських суспільств, степи України

стали в культурно-історичному сенсі частиною великого євразійського степу.

Від кінця доби бронзи зі сходу на південь України котилися хвилі азійських

номадів. Однак правобережний лісостеп та Полісся зберігали свій давній

зв'язок із Європою аж до кінця середньовіччя.

Рекомендована література

Алексеев В. П., Першиц А. И. История

первобытного общества. Москва, 1990.

Археологія Української PCP: В 3 т. Київ,

1971. Т. 1.

Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев,

1995. T. 1.

Винокур I. С, Телегін Д. Я. Археологія

України. Київ, 1994.

Гладили В. Н. Проблемы раннего палеолита

Восточной Европы. Киев, 1976.

Гладких М. І. Історична інтерпретація

пізнього палеоліту. Київ, 1991.

Давня історія України: В 3 т. Київ, 1997.

Даниленко В. Н. Неолит Украины. Киев,

1969.

Деревянко А. П., Маркин С. В., Васильев С. А.

Палеолитоведение. Введение и основы.

Новосибирск, 1994.

Зализняк Л. Л. Охотники на северного

оленя Украинского Полесья эпохи

финального палеолита. Киев, 1989.

Залізняк Л. Л. Найдавніше минуле України.

Київ, 1997.

Залізняк Л. Л. Передісторія України

X—V тис. до н. є. Київ, 1998.

Залізняк Л. Л. Первісна історія України.

Київ, 1999.

История первобытного общества: В 3 т.

Москва, 1983. T. 1.

Кларк Г. Доисторическая Европа. Москва,

1953.

Колосов Ю. Г., Степанчук В. Н., Чабай В. П.

Ранний палеолит Крыма. Киев, 1993.

Котова Н. С. Неолитизация Украины.

Киев, 2002.

Нужний Д. Ю. Розвиток мікролітичної

техніки в кам'яному віці. Київ, 1992.

Пидопличко И. Г. Позднепалеолитические

жилища из костей мамонта на Украине.

Киев, 1969.

Сегеда С. П. Основи антропології. Київ,

1995.

Семенов Ю. И. Как возникло человечество.

Москва, 1966.

Станко В. Н. Мирное. Проблемы мезолита

степей Северного Причерноморья. Киев,

1982.

Телегин Д. Я. Неолитические могильники

мариупольского типа. Киев, 1991.

Тойнбі А. Д. Дослідження історії: В 2 т.

Київ, 1992. Т. 1.

Хрисанфова Е. Н., Перевозчиков И. В.

Антропология. Москва, 1991.

Шовкопляс I. Г. Основи археології. Київ,

1971.

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ-БРОНЗИ

Культурно-історична спільнота

Кукутені-Трипілля

Енеолітична доба України. Загальна характеристика

Навколо понять "енеоліт", "халколіт", "мідний вік", що є за змістом си-

нонімами, впродовж останніх 50-ти років точаться жваві дискусії. Йдеться про

те, чи був енеоліт окремою добою в археології, чи лише перехідним періодом

між базовими в системі трьох епох кам'яною і бронзовою добами. Вирішуєть-

ся ця проблема з огляду на якість пам'яток того чи іншого регіону. Так, ене-

оліт відсутній в археології наших північних сусідів — Білорусі та Польщі, як і

в лісовій зоні Євразії загалом. В Україні ж цю добу репрезентують блискуча

спільнота Кукутені-Трипілля, її сусіди на заході та своєрідні культури Степу,

дослідження яких ще триває.

Якщо поняття "мідний вік" є цілком однозначним, то терміни "енеоліт" і

"халколіт" перекладаються як мідно-кам 'яна доба. Ознакою її, на тлі розвиненої

кременевої індустрії, була поява серій мідних виробів (знаряддя праці, зброя,

прикраси), навичок ковальської справи та металургії. Просування енеоліту в Ук-

раїну відбулося внаслідок міграції населення Кукутені-Трипілля на Правобереж-

ний Лісостеп із регіону Румунської Молдови. Мігранти частково асимілювали,

частково відтіснили місцеве неолітичне населення на Північ та Схід. Зауважимо,

що впродовж усієї доби енеоліту мало місце співіснування прибульців з неолітич-

ними племенами. Частина з них (насамперед степовики) сприйняла технологічні

досягнення доби й перейшла на енеолітичний ступінь розвитку. Мисливці та ри-

балки Полісся лишалися в добі неоліту практично до настання бронзового віку.

Енеоліт, таким чином, синхронізується в Україні з середньою та пізньою фазами

неоліту. Він став також важливою історичною добою, пов'язаною з розпадом

пізньоіндоєвропейської мовної спільноти. У цьому епохальному процесі брали

участь також племена, що населяли в V—IV тис. до н. є. терени України. Такої

думки дійшли лінгвісти, а нині її активно підтримують археологи.

Хронологія енеоліту базується на серії радіовуглецевих дат із пам'яток

Кукутені-Трипілля. Процедура їх калібрування дала підстави розширити часові

рамки енеоліту України принаймні на І 000 років. Цей момент слід ураховува-

ти, звертаючись до праць, що вийшли друком у XX ст., коли автори ще не ко-

ристувалися каліброваними датами. Отже, доба енеоліту датується нині сере-

диною VI—IV тис. до н. є. Зазначимо також, що найпізнішу фазу Кукутені-

Трипілля (С-ІІ) сьогодні відносять до раннього бронзового віку. Слід також

брати до уваги, що в узагальнювальних працях минулого століття локальні

варіанти пізнього Трипілля та ямну культурно-історичну спільноту Степу

відносили до енеоліту. Пам'ятки III тис. до н. є. вважали енеолітичними, а

нині їх датують раннім і середнім періодами доби бронзи.

106

Тема 7

Культурно-історична спільнота Кукутені-Трипілля

Походження, міграції

та розвиток Кукутені-Трипілля

Проблема походження культур Кукутені та Трипілля хвилює дослідників від

моменту їх відкриття. Спочатку з'явилася автохтонна гіпотеза походження

трипільської культури, висловлена її відкривачем — киянином В. В. Хвойкою,

пізніше — міграційна, сформульована одеським археологом Е. Р. фон Штер-

ном. Конкретизація цих припущень відбулася після відкриття найдавніших

поселень спільноти у ЗО—40-х роках XX ст. Ключовим моментом стало дослід-

ження стратифікованих селищ культури Кукутені, насамперед Ізвоаре в Ру-

мунії, з нашаруваннями Прекукутені та Кукутені. На підставі отриманих даних

румунські дослідники (Г. Шмідт, В. Думитреску) побудували періодизацію

Прекукутені-Кукутені, яка стала базовою для створення обгрунтованої періо-

дизації Трипілля. її здійснив, провівши розкопки на Верхній Наддністрян-

щині, О. О. Кандиба-Ольжич у 30-ті роки. Продовжила цю роботу російська

дослідниця Т. С Пассек. Наприкінці 40-х років вона запропонувала нову

періодизацію пам'яток трипільської культури, якою користуються й понині.

Здійснивши розкопки поселення Флорешти в Молдові, T. C. Пассек устано-

вила генетичний зв'язок раннього Трипілля з неолітичною культурою Боян у

Наддунав'ї. Класичні пам'ятки раннього Трипілля Лука-Врублевецька та Бер-

нашівка розкопані українськими археологами С. М. Бібіковим та В. Г. Збено-

вичем у Середній Наддністрянщині. Наслідки їхніх досліджень зафіксовано у

монографічних працях. Загалом же на теренах України виявлено 44 поселен-

ня раннього Трипілля (фаза А, за Т. С Пассек).

З накопиченням нових матеріалів зникали підвалини автохтонної гіпотези

походження трипільської культури. Останнім її захисником виступав В. М. Да-

ниленко, який обстоював гіпотезу формування Трипілля на базі неолітичної

буго-дністровської культури. Однак сьогодні вже є всі підстави стверджувати,

що буго-дністровські племена не справили помітного впливу на мігрантів із

Румунського Прикарпаття, які принесли на Середній Дністер і Південний Буг

культуру Прекукутені. її називають нині культурою Прекукутені — раннє

Трипілля, або ж прекукутенсько-ранньотрипільською культурою. Походження

її розроблене румунськими археологами, оскільки найраніші пам'ятки фази

Прекукутені І виявлені в басейні р. Сирет, лівої притоки Дунаю.

Причиною формування Прекукутені І було переселення носіїв неолітичної

культури Боян із Лівобережжя Дунаю до Південно-Східної Трансільванії та

Молдовського Прикарпаття. Складна взаємодія мігрантів із місцевим населен-

ням культури лінійно-стрічкової кераміки, носіями культур Хаманджія, Кріш,

Тордош зумовила формування синкретичного типу пам'яток Прекукутені І.

Стабілізація цієї культури та рух її носіїв на схід спостерігалися на фазі Пре-

кукутені II, коли вони перетнули Прут й утвердилися (тип Флорешти І) у

долині р. Реут — правої притоки Дністра (Республіка Молдова). Тоді ж пере-

селенці досягають Дністра і на його лівому березі засновують селище Бер-

нашівка, найдавніше на теренах України (середина VI тис. до н. е.). За фази

Прекукутені III відбулося освоєння Дністро-Бузького межиріччя та середньої

течії Південного Бугу, остаточно оформилася прекукутенсько-ранньотрипіль-

107

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

ська культура, що відповідає Трипіллю А (рис. 1). Всі ці події відбулися ще в

другій половині VI — на початку V тис. до н. є. Така схема формування куль-

турно-історичної спільноти (далі — КІС) Кукутені- Трипілля є найбільш прий-

нятною серед фахівців.

Рис. 1. Карта міграції носіїв культури Прекукутені —

раннє Трипілля на терени України:

/ — поселення формативної фази; // — поселення типу Ларга-Жіжія — Флорешти — Бернашівка;

III — поселення Дністро-Бузького межиріччя та Надбужанщини; IV — перший етап міграції;

V — другий етап міграції.

Поселення: І — Сфинту-Георге; 2 — Ерестегін; З — Банку; 4 — Борлешти; 5 — Траян-Дядул Вієй; 6 — Ізвоаре;

7 — Гігоєшти-Трудешти; 8 — Яси; 9 — Ларга-Жіжія; 10 — Вледені; 11 — Цигенаши; 12 — Кетриш;

13 — Стольничени; 14 — Фундурь; 15 — Бернашівка; 16 — Флорешти; 17 — Рогожами; 18 — Гайворон;

19 — Сабатинівка; 20 — Вишнопіль; 21 — Костянтинівка; 22 — Олександрівка (за В. Г. Збеновичем)

Трипілля ВІ синхронізується з Кукутені А. Разом вони становлять наступ-

ний період розвитку, коли на базі прекукутенсько-ранньотрипільської

культури локалізуються західна (кукутенська) та східна (трипільська) лінії

розвитку КІС Кукутені-Трипілля. На етапі Кукутені А-В — Трипілля ВИ

формуються культури Кукутень і Трипілля в системі цієї спільноти. Умовну

108

Тема 7 .

розділювальну лінію між ними позначено течією Дністра. На цей час трипіль-

ське населення займає басейни Верхньої Наддністрянщини та Верхньої Над-

бужанщини, а на північному сході виходить на правий берег Дніпра на ділянці

Ржищів—Трипілля. Відбувалося поступове освоєння Правобережного Лісостепу.

Наприкінці середнього (ВИ) та на початку пізнього (СІ) етапів трипільське

населення продовжувало освоювати Північний Лісостеп. При цьому спостері-

гався приплив нових мігаційних хвиль із Заходу, з теренів Молдови. Північно-

західний вектор експансії спричинив масове заселення Верхньої Наддністрян-

щини й початок колонізації Волині під завершення фази ВИ. В ареалі

верхньодніпровської групи пам'яток розроблялися запаси високоякісного ту-

ронського кременю та родовища солі. Потужнішим виявився східний напрям

міграції, що охопив середню і верхню течії Південного Бугу (Вінницька обл.)

та Буго-Дніпровське межиріччя в межах Черкаської області. Тут унаслідок

взаємодії прибулого (кукутенського) і місцевого (трипільського) населення ут-

ворюються середньобузька, косенівська й томашівська групи пам'яток. З остан-

ньою пов'язаний феномен поселень-гігантів, зосереджених у Тальнівському

районі Черкаської області.

Надзвичайно важливе значення мав рух трипільського населення на північ

від Росі. Між Россю і Стугною вивчено коломийщинську групу пам'яток, а далі

на Північ, від Стугни до Прип'яті, поширилися пам'ятки чапаївсько-

лукашівської групи. їхні носії перетинають Дніпро й опановують ділянку Ліво-

бережжя від Переяслава-Хмельницького до Остра на Десні в Чернігівській

області. Настала доба найвищого розквіту й консолідації КІС Кукутені-

Трипілля (перша половина IV тис. до н. е.). Практично весь Правобережний

Лісостеп тоді був заселений і поділений між племенами цієї спільноти.

Фінальним у розвитку КІС Кукутені-Трипілля став період СП, коли моно-

літність цього грандіозного явища, досягнута в попередній період, була оста-

точно втрачена. Під тиском степовиків трипільці втрачають Дніпро-Бузьке

лісостепове межиріччя та Побужжя. На Дніпрі їм удалося утриматися лише в

районі Києва, де зафіксовано софіївську групу пам'яток, яку, можливо, варто

розглядати як окрему культуру.

Софіївська культура належить до завершального етапу КІС Кукутені-

Трипілля й датується першою чвертю III тис. до н. є. Відомі чотири грунтові

цвинтарі поблизу сіл Чернин, Червоний хутір, Софіївка та Завалівка Київської

області, розташовані на піщаних дюнах уздовж краю борової тераси лівого

берега Дніпра. Поховальний обряд — тілоспалення на стороні. Прах ховали в

урнах або мішечках у ямах. У половині поховань виявлено знаряддя праці

(крем'яні ножі, клинцеві сокири, рогові сокирки, ретушери, віджимники,

прясла), зброю (кам'яні сокири-молоти, мідні сокири й кинджали, крем'яні та

мідні вістря стріл), прикраси (мідні браслети й пронизки, намистини з бурш-

тину, кості, каменю), кераміку (широкогорлі й біконічні горщики, опуклотілі

посудини, конічні чаші, амфорки, мініатюрний посуд). Аналіз ритуалу дає

можливість виділити чотири статево-вікові групи (діти-підлітки, дорослі, чо-

ловіки, жінки) і три соціальні страти серед населення софіївської культури.

Софіївське населення рушило далі на Захід, сформувавши західноволинську

групу пам'яток. На Східній Волині, між верхів'ями Південного Бугу і середнім

Дністром, локалізовано городсько-касперівську групу пам'яток. Нижче за течією

109

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

Дністра й у Дністро-Прутському межиріччі послідовно виділено вихватинську

та гордінештську групи пам'яток. Частина трипільського населення із втратою

родючих земель у Лісостепу змушена була спуститись уздовж Дністра до Сте-

пу, де між Дністром і Дунаєм фіксується усатівська культура з виразною

орієнтацією на скотарське господарство. Втрата теренової цілісності, сегмен-

тація на ізольовані групи пам'яток, що простяглися ланцюжком від Києва до

Волині, й далі, уздовж Дністра, до Чорного моря, обмежений діапазон кон-

тактів, зрештою, призвели до зникнення КІС Кукутені-Трипілля на початку

III тис. до н. є.

Топографія, планіграфія та архітектура поселень

Археологічна спадщина Кукутені-Трипілля за обсягами накопичених та по-

тенційних матеріалів є унікальною. її можна порівнювати з потенціалом ан-

тичних міст Надчорномор'я, скарбами скіфських курганів чи міст Київської

Русі. В ареалі спільноти відомі сотні поселень, досліджених більшою чи мен-

шою мірою. Трипільські колекції зберігаються в багатьох музеях та наукових

установах Європи, що ускладнює їх системне вивчення. Протягом останніх

років пам'ятки Кукутені-Трипілля стали об'єктом хижацького пограбування з

метою вилучення старожитностей на продаж (так звана "чорна археологія"),

що завдає непоправної шкоди науковому вивченню цієї людності. Адже давні

речі поза археологічним контекстом, тобто депаспортизовані, втрачають десь

на 90 % своє значення для науки. За відсутності поховальних пам'яток, відо-

мих лише на стадії розпаду спільноти, саме поселення дають практично весь

матеріал для її характеристики.

Відзначимо різний характер поселень культур Кукутені і Трипілля. Куку-

тенці могли упродовж сотень років проживати на одному й тому ж місці, яке

поступово перетворювалося на грандіозний штучний пагорб (тель). Це дало

можливість румунським археологам побудувати обгрунтовану періодизацію да-

ної культури. Природні ресурси Румунського Прикарпаття могли забезпечити

продовольчими ресурсами обмежену кількість населення. Тому надлишок лю-

дей час від часу відправлявся на схід, за річку Прут і далі, аж до Дніпра.

Мігранти з Кукутені, а саме вони створили власне трипільську культуру, ма-

буть, не відчували особливого пієтету до новонадбаних земель, оскільки

здійснювали тактику виснаженої землі. Заснувавши поселення, вони жили на

ньому десь 50 років, виснажуючи грунти й вирубуючи ліси. Потім спалювали

своє село, лишали знівечене довкілля й шукали нове придатне для життя

місце, де й оселялися на кілька десятків років. Виснаживши чергове довкілля,

вони знову рушали вперед у пошуках екологічно сприятливої ніші для побу-

дови нового селища. Така система функціонувала впродовж багатьох сотень

років. Цей грандіозний експеримент над довкіллям перетворив квітучий

Південний Лісостеп на голий Степ, а роботящі трипільці посунули далі на

північ. У підсумку українські археологи дістали у спадщину сотні одношаро-

вих короткотермінових пам'яток, датувати які допомогли румунські довготри-

валі стратифіковані поселення-репери.

110

Тема 7

Для трипільських селищ показовою була висока топографія на вододілах,

мисах, природних підвищеннях у річкових долинах. Зрозуміло, що питанням

безпеки приділялася особлива увага. З приходом трипільців уперше на теренах

України з'являються укріплені поселення з ровами та валами. Серед них Ко-

заровичі на північ від Києва, Маяки в гирлі Дністра, Жванець-Щовб на Се-

редньому Дністрі та деякі інші. Вал на поселенні Жванець-Щовб на Дністрі

був додатково укріплений камінням. Загалом же час побудови штучних

укріплень припадає на період розпаду спільноти (кінець IV — початок III тис.

до н. е.), як засіб порятунку у ворожому оточенні.

Забезпеченню потреб кругової оборони відповідала й планіграфія поселень.

Житла будувалися віялом по колу, глухим торцем назовні та виходом з проти-

лежного боку на середину селища, де містився спільний загін для домашньої

худоби. Проміжки між житлами перегороджувалися парканами. Зростання

кількості населення змушувало трипільців збільшувати кількість кілець жител,

зводячи їх концентрично, з дотриманням заданої наперед схеми. Вже знято

плани більш як 80 трипільських поселень різних періодів, від невеличких се-

лищ раннього до поселень-гігантів пізнього періоду. Врахування природних

особливостей підвищеного рельєфу місцевості призводило іноді до розміщен-

ня жител та господарчих споруд у формі овалу чи складнішої за конфігурацією

форми (рис. 2).

Оскільки трипільці будували свої села на видноті, часто на вододілі, то

особливості їхньої архітектури простежувалися з досить великої відстані. Ре-

альну грандіозність наслідків праці трипільських будівельників удалося усвідо-

мити після дешифровки генеральних планів поселень-гігантів, проведеної за

матеріалами аерофотозйомок військовим топографом К. Шишкіним напри-

кінці 60-х років XX ст. Результати дешифровок перевірили геомагнітними

зйомками та археологічними розкопками. Тоді науковий світ був уражений

гармонійною продуманістю і масштабністю планування величезних населених

пунктів. Деякі дослідники навіть наважуються називати їх протомістами

(М. М. Шмаглій, М. Ю. Відейко та ін.), а більшість фахівців — поселеннями-

гігантами. Найграндіозніші з них — Таллянки (450 га) та Майданець (275 га) —

розташовані у Тальнівському районі Черкаської області. Площа пересічних

селищ коливалася в межах 1—50 га. Внутрішній та зовнішні овали суцільної

забудови на поселеннях-гігантах чергувалися з вулицями та кварталами всере-

дині. На Майданці, зокрема, досліджено суцільну забудову так званої "житло-

вої стіни" цих овалів. Глухі торці двоповерхових будівель із круглими вікнами

на другому поверсі та горищі, що справляли незабутнє враження, робили ці

населені пункти практично неприступними для непроханих гостей.

Перші мігранти з теренів Румунії та Молдови селилися на підвищеннях

надзаплавних терас у землянках та напівземлянках, а обжившись, будували

стаціонарні наземні житла. Ранній період представлений 70 житлами та інши-

ми спорудами (8—15 на селище). Серед перших виявлених селищ — Бер-

нашівка на Дністрі (7—9 споруд). Основний тип жител — наземні, прямокутні

з каркасно-стовповою конструкцією, обмащені глиною. Житла зорієнтовані

довгою віссю до центру селища, а в деяких випадках — до води. Приблизні

розміри жител 5x10 м. Вхід розміщувався з короткого внутрішнього боку,

долівка була земляною, а на рівні другого поверху в пізніших спорудах —

111