Юрій М.Ф. Основи політології
Подождите немного. Документ загружается.
251
Лекція 17. Політичний процес
Теми доповідей і рефератів
• Політична участь як форма політичного процесу.
• Сутність та основні етапи формування і розвиткуц політично
го процесу.
• Прийняття і реалізація управлінських рішень.
Література
Базовкін Є., Кремінь В. Партії та громадські об’єднання України.
— К.,1994.
Білоус А.О. Політикоправові системи: Світ і Україна. — К.,1997.
Гарань В.О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій Украї
ни. — К.,1993.
Литвин В. Україна: політика, політики, влада на фоні Л.Кравчу
ка. — К.,1997.
Основи політології /Керівник автор. кол. Ф.М.Кирилюк. —
К.,1995.
252
ЛЕКЦІЯ 18. ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ
1. Формування теорії політичної модернізації і її основні напрям
ки.
2. Кризи політичного розвитку.
3. Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умо
ви їх розв’язання.
Сучасний історичний період характеризується крахом та кризою
тоталітарних і авторитарних політичних режимів у різних районах
світу. Чи не значить це, що на зміну авторитарним системам прихо
дять демократичні держави? Досвід політичних реформ у країнах
Східної Європи, а також в Україні показує, що перехідні політичні
системи так своєрідно поєднують демократичні й авторитарні риси,
що їм важко знайти місце в політологічній класифікації: тоталітаризм,
авторитаризм, демократія. Разом з тим важливо з’ясувати, що ж
сприяє відносно стійкій рівновазі суспільства перехідного типу, чи
можна визначити природу й напрямок політичних реформ, що про
ходять там.
Пошуки відповідей на ці запитання викликають зростання інте
ресу до теорії політичної модернізації, центральна проблема якої —
аналіз політичних систем перехідного періоду від традиційного сус
пільства до раціонального. Теорія політичної модернізації, яка ле
жить в основі різних концепцій політичного розвитку, намагається
пояснити джерела, характер і напрямки змін, що мають на меті ра
ціоналізацію влади, деформаційовану політичну структуру і масову
політичну участь.
253
Лекція 18. Політична модернізація
1. Формування теорії політичної модернізації і її
основні напрямки
На відміну від звичного для нашого суспільствознавства форма
ційного підходу теорія модернізації не оперує поняттями «капіталізм»
і «соціалізм». Політична система, згідно з цією теорією, залежить не
від характеру суспільноекономічної формації, а від типу осучаснен
ня, тобто від способу переходу від панівних у суспільстві традицій
них цінностей до сучасних раціональних структур. Теорія політич
ної модернізації входить у рамки загальносоціологічного напрямку,
що отримав назву «соціологія розвитку». Методологічна основа соц
іології розвитку — концепції Ф.Генніса, М.Вебера, Т.Парсона. Слід
також зазначити, що сучасна теорія політичної модернізації широко
використовує порівняльні методи, суть яких в установленні систе
матичних співвідношень між несхожими аспектами національної
політики тих чи інших країн і різницями у суспільних соціальних си
стемах, частиною яких є національна політика. Виникнувши у 50ті
роки як теоретичне обслуговування політики Заходу стосовно країн,
що звільнилися від колоніальної залежності, концепція модернізації
в кінцевомупідсумку перетворилась в обґрунтування певної спільної
моделі глобального процесу цивілізації, суть якої в описанні харак
теру й напрямків переходу від традиційного до раціонального сус
пільства в результаті науковотехнічного прогресу, соціальнострук
турних змін, перетворення нормативної і ціннісної систем. У цій
концепції виділяються два типи модернізації. Перший — тип ори
гінальної спонтанної модернізації характерний для країн, що пере
жили перехід до раціональних суспільних структур в результаті по
ступового, довгого розвитку внутрішніх процесів (Англія, США).
Другий — тип вторинної відображеної модернізації, характерний для
країн, що з тих чи інших причин відстали у своєму розвитку й тепер
за рахунок широкого використання досвіду передових держав нама
гаються наздогнати їх рівень і якість життя. З деякою умовністю мож
на говорити про існування двох етапів розвитку теорії політичної мо
дернізації. Виникла вона в США, і спочатку її суть зводилась до об
ґрунтування ідеї запозичення відсталими країнами Азії, Африки,
Латинської Америки ряду вже готових і апробованих у розвинутих
країнах політичних інститутів (централізована держава, парламент,
багатопартійна система, загальні альтернативні вибори, розподіл вла
ди) і цінностей (політична свобода, індивідуалізм).
Відповідно, політична модернізація на початковому етапі роз
витку даної теорії сприймалась як:
а) демократизація країн, що розвиваються за західним зразком;
254
М.Ф. Юрій. Основи політології
б) одночасна умова й наслідок успішного соціальноекономіч
ного зростання країн «третього світу»;
в) результат їх активного співробітництва з розвинутими держа
вами Західної Європи і США.
З середини 60х років прибічники теорії політичної модернізації,
поперше, стали більш детально вивчати конкретні політичні про
цеси з урахуванням специфічних історичних і національних умов,
культурної своєрідності різних країн і, подруге, зацікавилися по
літичним розвитком європейських країн і Північної Америки у зв’яз
ку з продовженням традиції М.Вебера з вивчення унікального істо
ричного досвіду Заходу. В цей період дослідження 50ті роки були
піддані критиці за недооцінку внутрішньополітичної боротьби за
владу і абсолютизацію впливу міжнародних факторів.
Останнім часом у центрі уваги знаходяться політичні процеси в
країнах колишнього СРСР, Східної Європи й Китаю. Сучасний етап
характерний акцентом на труднощах політичного розвитку, вивчен
ням проблем об’єктивної обумовленості криз політичних змін,
шляхів і форм їх переборення.
У зв’язку із східноєвропейськими подіями, а також падінням ба
гатьох військових диктатур у країнах «третього світу» відбувається
переосмислення потенційних можливостей авторитаризму в мобілі
зації і організації суспільних змін. Суперечності і непослідовність пе
ретворень, здійснюваних під жорстким політичним контролем авто
ритарного режиму, визначаються намаганням правлячої верстви при
стосувати реформи перш за все до свого власного становища й
інтересів, що заважає здійсненню необхідних суспільству структур
них змін. Одночасно слід відзначити, що ліберальне крило теоретиків
політичної модернізації, на відміну від консерваторів, завжди досить
критично ставилось до модернізаторських можливостей авторитар
них політичних режимів.
Одним з найбільш відомих представників консервативного на
прямку теорії політичної модернізації є американський політолог
С.Хантінгтон. У книзі «Політичний порядок у суспільстві, що
змінюється» він розглядав модернізованість політичних інститутів не
в зв’язку з рівнем їх демократизації, а в залежності від їх міцності й
організованості, гарантуючих пристосування до соціальних щораз
інших завдань, за які борються широкі маси населення, що включи
лися в політичне життя. Тільки жорсткий режим, що контролює по
рядок, може забезпечити перехід до ринку і національну єдність. Тому
модернізація вимагає створити високоцентралізовані політичні
інститути, тобто виникає необхідність інституалізувати організаційні
засоби для суспільних змін.
255
Лекція 18. Політична модернізація
Ускладнення даного підходу знайшло відображення в праці, на
писаній Хантінгтоном разом з Дж.Нельсоном “Нелегкий вибір: по
літична участь у країнах, що розвиваються”. В ній стверджується, що
процес розвитку вимагає взаємозв’язку всередині політичної систе
ми її завдань з такими факторами, як соціальноекономічний розви
ток, стабільність, рівність і участь, між якими легко виникають лінії
напруги й конфлікти. Звідси робиться висновок, що вибір пріори
тетних факторів залежить від характеру правлячої еліти, зацікавле
ної в продовженні свого панування, міжнародному визнанні, змен
шенні причин для внутрішніх хвилювань.
Можна виділити ряд умов, необхідних, на думку політологів кон
сервативної орієнтації, для еволюційного шляху модернізації під ке
рівництвом авторитарної політичної влади. Це:
1. Компетентність політичних лідерів, здатних, зберігаючи союзи
однодумців, досягти згоди з супротивниками. Політичні коаліції доз
воляють уникнути конфліктів і здійснити реформи законодавчим шля
хом. Одночасно уряд повинен твердо проводити свій курс, незважаю
чи на можливий тиск на правому і лівому політичному флангах.
2. Виділення у процесі реформ якісно різних і недовгочасних
етапів, кожен з яких повинен мати конкретну мету і власні пріорите
ти. Реформи мають бути з послідовного ряду відносно невеликих пе
ретворень, не здатних спричинити різкий опір супротивників, але у
сукупності які б являли собою безперервний соціальний і політич
ний розвиток у заданому елітою напрямку.
3. Успіх реформ у багатьох випадках залежить від точного вибо
ру часу їх проведення. Сам же цей вибір повинен визначатися раціо
нальною оцінкою розташування політичних сил.
Ліберали, як і політологи консервативної орієнтації, підкреслю
ють, що формування інститутів, здатних мати справу з постійними
змінами в соціальних і політичних вимогах, є найважливішим зав
данням модернізації. Однак ліберальний напрямок акцентує увагу не
на забезпеченні політичного порядку за допомогою централізованих
інститутів, а на наявності постійного діалогу між тими, хто має вла
ду, і населенням.
Організація такого діалогу означає рух до соціальних і політич
них систем. Цей рух включає злам перепон між соціальними верства
ми й зростання соціальної мобільності, а в політичній сфері – більш
ефективну координацію між адміністративними й політичними гру
пами та інститутами, оскільки у багатьох суспільствах політична влада
бюрократії більш значна, ніж вплив політичних груп.
Л.Пай відзначав, що політична система повинна не тільки вирі
шувати економічні та соціальні проблеми, а й забезпечувати людям
256
М.Ф. Юрій. Основи політології
усвідомлення ідентичності й фундаментального членства у велико
му товаристві. Тому політична модернізація обов’язково передбачає
збільшення кількості індивідів і груп, що мають не тільки право, але
й реальну можливість бути почутими при прийнятті політичних
рішень. Саме цим підкреслюється значення політичної участі як фак
тора підвищення ефективності та легітимності перехідного політич
ного режиму.
Корекція соціального розвитку в даному випадку забезпечуєть
ся не стільки втручанням правлячої еліти, скільки виникаючими са
морегульованими механізмами, найважливіша умова існування яких
– система зворотних зв’язків. Характерним є висловлювання Р.
Дарендорфа про проблеми переходу до демократії у Східній Європі:
“Перехід не означає і не повинен означати заміни однієї системи
іншою. Немає ніякого сенсу в переході від соціалізму до капіталізму.
Дорогою до свободи є перехід від закритого суспільства до відкрито
го. А відкрите суспільство – не система, а тільки механізм для вив
чення альтернатив. Економічні структури й політика в ньому не зу
мовлені”
1
.
Наявність зворотних зв’язків між політичною системою і сус
пільством залежить від рівня соціальної диференціації і природи по
літичних режимів (конституційний, автократичні або напівавтокра
тичні диктатури тощо). Занадто централізовані форми, включаючи
й диктаторські, не можна завчасно виключити з можливих політич
них форм модернізації, але такі форми не можуть бути достатньо гнуч
кими для того, щоб задовольнити постійно зростаючі в процесі мо
дернізації вимоги змін.
У диктаторських або авторитарних системах влади зміни ініцію
ються верхами і залежно від ступеня їх “проникнення” в суспільство
відбувається неухильне викривлення завдань, що висуваються як у
межах адміністративного апарату, так і серед населення. Авторитар
на система обмежує рух інформації і інновацій, з іншого боку, не
можливими є будьякі значні зміни без санкції політичного лідера.
Введення змін у суспільстві, яке жорстко контролюється політичною
владою, є тому важким і заплутаним процесом. Як відзначав ще
А.Токвіль, найбільш небезпечний момент для поганого керівництва
з’являється тоді, коли воно намагається залатати дирки в своїй по
літиці.
Важливо підкреслити, що для авторитарного режиму другоряд
не значення має “собівартість” своєї політики. За словами Ш.Мон
теск’є, коли деспот хоче плодів з дерева, він вириває його з корін
_______________
1
Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Ев
ропе //Вопросы философии. — 1990. — №9. — С.71.
257
Лекція 18. Політична модернізація
ням. Його не турбують втрати (людські й матеріальні) при досягненні
власної мети. Він визнає результати, а не способи їх отримання. Те
орія політичної модернізації робить акцент саме на засоби отриман
ня результатів політичних реформ. У ній головне – питання проце
дури політичного процесу, не конкретні завдання, а механізми, що
дозволяють їх досягти.
Таким чином, для ліберального напрямку головними критерія
ми політичної модернізації є рівень політичної участі громадян і умо
ви для відкритого політичного змагання різних груп і політичних
лідерів у боротьбі за підтримку виборців на виборах. Деякі політоло
ги, наприклад, вважають, що в колишньому СРСР політичний роз
виток почався тільки після 1953 р. і лише тією мірою, в якій стала
зростати гнучкість політичного режиму і стали задовольнятися певні
політичні вимоги населення. Вживаючи ті самі критерії, вони вва
жають, що ніякого політичного розвитку не було в Німеччині з 1933
р. по 1995 р.
Якщо спробувати дати загальне визначення політичної модер
нізації, то можна виділити головні моменти, що характеризують її
суть. Політична модернізація – це зростання здатності політичної си
стеми постійно й успішно адаптуватися до нових зразків соціальних
завдань і створювати нові види інститутів, що забезпечують не тільки
контроль над ресурсами, а й канали для ефективного діалогу між уря
дом і населенням.
Таким чином, задоволення соціальних вимог, централізована
держава й політична участь – головні характеристики формування
модернізації у політичній сфері.
Деталізація цього визначення дозволяє виділити такі риси по
літичної модернізації:
• наявність конкуруючих політичних організацій, що поширю
ють політичний вплив на різні функціональні сфери;
• мобілізація соціальної периферії і зростання рівня участі в пол
ітиці через надання виборчих прав, діяльності опозиції, наявність
вільної преси та добровільних асоціацій;
• зростаюча централізація урядових функцій, неупереджена за
конодавча система, правова технологія вирішення конфліктів;
• формування та здатність політичної системи акумулювати пре
тензії і вимоги різних соціальних груп і створювати політичні інсти
тути для регулювання суспільних процесів.
Політична модернізація стикається з двома основними групами
суперечностей. Одна група протиріч пов’язана з конфронтацією уні
версальних стандартів і місцевих (традиційних) цінностей. Перші не
обхідні для економічної ефективності, останні визначають політич
258
М.Ф. Юрій. Основи політології
ну лояльність і національну єдність. Вступ на шлях модернізації при
зводить до зростання технократичних вимог до економіки, технології
і принципів ефективності, що асоціюються з раціональною суспіль
ною політикою. Раціональним силам протистоїть фундаменталістсь
ка віра у колективну унікальність національної єдності, її почуття
спільноти й відповідні канали, що патронуються державою для са
моідентифікації.
Друга група суперечностей являє собою так званий “синдром мо
дернізації”, тобто суперечливу взаємодію між процесом диференці
ації (спеціалізація ролей і функцій у політичній системі), імперати
вами рівності (політична участь, рівність у розподілі ресурсів) і
можливостями політичної системи до інтеграції (ефективність по
літичних і адміністративних рішень, що приймаються). Оскільки на
різних етапах модернізації може виникати несумісність цих пара
метрів, що складають синдром розвитку, то процес політичної мо
дернізації залишається багатозначним і незавершеним, а політична
система повинна постійно пристосовуватись до наслідків, що вини
кають з причини такої несумісності криз за допомогою інституціо
нальних змін.
Аналіз цих груп суперечностей дозволяє розробити положення
про сфери потенційних конфліктів, що торкаються сфери політич
них рішень. Яка б не була природа традиційного суспільства й сучас
них політичних інститутів (одно, дво, багатопартійні, президентські
або парламентські, демократичні, авторитарні), у кінцевому резуль
таті в ході модернізації переборюються три політичні кризи: криза
легітимності, криза участі й криза регулювання конфліктів.
2. Кризи політичного розвитку
Криза легітимності невідворотна, оскільки визначається тісним
зв’язком між політичними цінностями й політичними системами, які
вони обслуговують. Трансформація останніх, природно, визначає не
обхідність модифікації перших. Не випадково С. Ліпсет визначав кри
зу легітимності як кризу змін, джерело яких в їхньому характері.
Ліпсет вважав, що дві основні умови впливають на виникнення кри
зи легітимності:
1. В процесі перетворення соціальної структури не всі основні
групи отримують доступ до сфери прийняття політичних рішень або,
принаймні, після того, як тільки вони висунуть свої політичні вимо
ги.
2. Статус головних традиційних інститутів підлягає загрозі в про
цесі структурних змін.
259
Лекція 18. Політична модернізація
Легітимність залежить від ефективності політичного режиму й на
впаки. Обов’язкова умова для ефективного функціонування політич
ної системи – визнання громадянами процесу прийняття рішень, те,
що звичайно називається консенсусом. Існування будьякого виду кон
сенсусу означає, що режим стає легітимним, тобто влада здатна форму
вати і підтримувати переконання в оптимальності існуючих політич
них інститутів для даного суспільства. Легітимність і консенсус є клю
човими показниками ефективності й результативності діяльності
політичної системи. Консенсус означає перш за все згоду меншості
підкорятися рішенням більшості, зберігаючи право на протест, крити
ку й опозицію. Консенсус трансформує владу в авторитет, і тому пра
вові акти державного управління стають легітимними нормами політич
ної діяльності. Звідси випливає проблемність багатопартійної системи
в перехідний період, оскільки існування принципово різних світогляд
них установок (фундаменталістських і модернізаторських) прибічників
політичних партій, що змагаються, не забезпечує соціальний консен
сус – найважливішу умову мобілізації соціального потенціалу.
Ефективність політичного режиму являє собою фактичну резуль
тативність політичної системи, тобто ступінь реалізації головних
функцій державного управління. Ефективність інструментальна, а лег
ітимність оціночна, і останнє виявляється важливим фактором, який
впливає на політичну стабільність. Тому неефективне здійснення по
літики необов’язково веде до фундаментальних змін у політичному ре
жимі (зміна влади). Тільки при сполученні політичної неефективності з
дезінтеграцією державної влади і втратою нею легітимності опозиція
може загрожувати стабільності режиму.
Американський політолог Ш.Ф.Андрен, досліджуючи політичні
зміни в країнах “третього світу”, наводить приклади такого роду ситу
ацій. Так, у 1975—1986 рр. південний район В’єтнаму страждав від ве
ликого безробіття, однак комуністичний уряд зберіг владу. З кінця 60х
років кубинські лідери були нездатні добитися високих темпів еконо
мічного зростання, і все ж невдоволення в зв’язку з нестачею товарів не
похитнуло режим Ф.Кастро. При ісламських революціонерах в Ірані
справи в економіці йшли значно гірше, ніж при шахові: високого рівня
досягли інфляція та безробіття, переживала спад обробна промис
ловість, економічному зростанню сприяло лише експортування нафти.
Хоча прірва між багатими й бідними дещо зменшилась, однак міська
біднота, як і раніше, страждала від нестачі продовольства, житла, ме
дичної допомоги. І незважаючи на все це, до теперішнього часу в опо
зиції теократичному режиму не було практично ніяких шансів.
1
_______________
1
Див.: Революции и реформы в ХХ веке: их роль в истории общества. — М.,1990.
— С.181184.
260
М.Ф. Юрій. Основи політології
Є приклади зворотного співвідношення легітимності й ефектив
ності, коли в цілому ефективна політика правлячої еліти не змогла
компенсувати поступове зниження її легітимності, що в кінцевому
результаті призводило до зміни режиму. Так сталось у Німеччині й
Австрії кінця 20– 30х років. Колоніальні уряди після Другої світової
війни проводили досить ефективну політику, але вони були чужими
для корінного населення і впали наприкінці 50х – початку 60х років.
Вирішення кризи легітимності можливе в трьох напрямках:
1. Отримання легітимності за рахунок ефективності, що реально
демонструється. Оскільки очікування головних соціальних груп, як
правило, пов’язане з реальними економічними успіхами, то в умо
вах ескалації збуджених вимог економічний розвиток набуває
більшого, ніж будьколи значення. Але досягнути успіху на цій ниві
досить складно, і рідко коли політична влада здатна виконати чис
ленні обіцянки щодо швидкого встановлення економічного благо
получчя. Тому частіше політичний режим намагається продемонст
рувати свою результативність за рахунок експлуатації націоналістич
них почуттів і очікувань. Даний засіб досягнення легітимності може
опиратися на сприятливі ціннісні орієнтації, чим, звичайно, і кори
стуються політичні керівники і партії.
2. Залучення на свою сторону консервативних елементів за ра
хунок поступовості реформи, протидії тиску екстремістських сил,
надання гарантій збереження високого статусу найбільш впливовим
традиційним інститутам і групам, навіть якщо вони втратять владу.
Особливу роль відіграють взаємовідносини з армією, яка найбільш
легко може повалити уряд, що її не задовольняє. Непідготовлене
швидке скорочення витрат на воєннопромисловий комплексу в
мілітаризованій країні здатне викликати різкий опір з боку генерал
ітету й високопосадових керівників воєнних підприємств.
3. Заохочення розподілу джерел і представників політичної влади.
В демократичних системах джерело влади полягає у всезагальній згоді
дотримуватись норм, що базуються на цінностях системи та на Кон
ституції. Конституція як система загальновизнаних незмінних політич
них принципів знаходиться поза політичною боротьбою та оцінкою на
відміну від дій конкретних політичних інститутів і лідерів. При цьому
зміщення керівника та його партії не означає кризи системи.
В перехідному ж суспільстві вищі політичні керівники намага
ються прийняти багато законів (навіть таких, що змінюють Консти
туцію), мета яких – зміцнення власного становища лідерів і їх по
літичного режиму. В результаті таких дій джерело й представник вла
ди ототожнюється населенням, і невдоволення діяльністю уряду може
призвести до заміни політичного режиму в цілому.