Юрій М.Ф. Основи політології

Подождите немного. Документ загружается.

261

Лекція 18. Політична модернізація

Криза участі пов’язана із зростанням спеціалізованих груп інте

ресів. Вчені, менеджери, підприємці, державні службовці, військові,

фермери, робітники різних галузей конкурують з партійними ліде

рами за розподіл доступу до процесу прийняття політичних рішень.

Політична система перехідного суспільства повинна справитись з

цими протилежними інтересами груп, інтегрувати їх і задовольни

ти основні потреби. Однак оскільки система соціального представ

ництва, як правило розвинута слабко, виникають труднощі в коор

динації дій верхів і мас населення, а також у співвідношенні реаль

ної сили численних суспільних рухів, що претендують на свою

частку влади.

Правляча еліта намагається регулювати процес включення в по

літичне життя нових соціальних груп і саме від її дій залежить мож

ливість їх відносно безболісної інтеграції в політичну систему.

Можливі три варіанти дій правлячої еліти стосовно тих соціаль

них сил, інтереси яких виражає політична опозиція, що з’явилась: а)

всезагальне придушення шляхом насильства; б) законне існування

опозиції, але в умовах постійного конфлікту з владою (опозиція виз

нається деюре, але не дефакто); в) визнання опозиції не тільки фор

мально, але й співробітництво з нею в процесі прийняття важливих

політичних рішень.

Створення перешкод для доступу до влади нових соціальних груп

може мати два негативних наслідки. Перший – у цих умовах відбу

вається радикалізація вимог і дій, відсторонених від влади соціаль

них сил, роль яких у суспільстві з об’єктивних економічних і соц

іальних причин збільшується. Другий – групи, які пробиваються до

влади через подолання безлічі перешкод і шляхом жорстокої політич

ної боротьби, як правило, перебільшують можливості, які отриму

ють у результаті участі в політичному житті.

Таким чином, перша проблема кризи участі – це забезпечення

каналів для включення в політичне життя груп, що заявляють про

свої претензії на участь у владних структурах, в умовах збереження

територіальної цілісності й національної єдності, а також підтриман

ня законності й порядку.

Однак у зв’язку з цим виникає друга проблема. Розширення по

літичної участі, як правило, посилює можливості впливати на владні

структури для маргінальних верств, які часто складають більшість

населення. Оскільки інтереси різних верств перехідного суспільства

можуть суттєво розходитись при спробах здійснити справді ради

кальні реформи, то демократично прийняті рішення будуть орієнту

ватись не на корінні зміни, а на загальноприйняті, що не виходять за

рамки дій, які задовольняють усіх.

262

М.Ф. Юрій. Основи політології

В умовах кількісного переважання маргіналів з традиційними

цінностями консерватизм може переважати над реформізмом. Тому

типова ситуація, коли егалітаризм, який притаманний низькодохід

ним, малокваліфікованим групам, стає серйозною перешкодою рин

ковим перетворенням саме в результаті широкого використання

різних демократичних інститутів (парламенту, місцевих органів пред

ставницької влади, профспілок).

Третя проблема – відповідність соціальної бази політичних

партій лініії соціальної диференціації. В умовах стабільної демократії

провідні політичні партії, як правило, мають своїх прибічників у

різних частинах суспільства. В період політичної модернізації, якщо

держава не змогла утримати процес залучення широких мас населен

ня в політичне життя під своїм контролем, політична участь стає

спонтанною, вона виникає у формі суспільних рухів, що розгорта

ються знизу. Ці рухи носять, як правило, націоналістичний харак

тер, спекулюючи на існуючих етнічних проблемах. Тому виникаю

чий вакуум легітимності може бути заповнений тільки тими діяча

ми, що висувають гасла національного самовизначення. В результаті

посилюються центробіжні тенденції, з’являється небезпека того, що

політичний (інституціональний) розподіл дедалі більше буде збіга

тися з кордонами етнічних спільнот, які власне й будуть визначати

соціальну диференціацію в суспільстві.

Система, в якій підтримка різних партій прямо відповідає со

ціальному поділу (в тому числі за етнічними ознаками), не може дов

гий час існувати на демократичній основі, тому що вона різко поси

лює об’єктивно існуючий соціальний конфлікт при його перенесенні

в політичну сферу, що практично виключає можливість компромісу.

Цей фактор найбільш значущий для країн із значною неоднорідні

стю етнічного складу населення. Аналогічні суперечності виникають

при використанні принципу федералізму як основи політичної орга

нізації суспільства. Якщо відповідно до цих принципів відбувається

поділ країни, який відображає основні соціальні відмінності (етнічні,

релігійні або мовні), то соціальне розмежування посилюється. Та

ким чином, бажано, щоб політичний (інституціональний) розподіл

не збігся з кордонами тих або інших соціальних спільнот (з соціаль

ними відмінностями), будь то територіальні, етнічні або мовні

спільноти (відмінності).

У цілому можна сказати, що загострення кризи участі відбуваєть

ся не тоді, коли панівна еліта проводить курс на обережні реформи, а

тоді, коли вона намагається відгородити себе від будьякого контро

лю з боку населення та його представників, використовуючи при

цьому насильницькі методи.

263

Лекція 18. Політична модернізація

Криза регулювання конфліктів є природним наслідком загострен

ня боротьби за панування тих чи інших цінностей і претензій на пев

ний статус, владу й ресурси соціальних і політичних груп, що підніма

ються. Від успіху чи поразки в спробах створити баланс між силами

зіткнення та консенсусу залежить роль соціального конфлікту в по

літичному розвитку. Він або стає джерелом прискорення розвитку

суспільства, або породжує соціальний хаос.

У будьякому випадку перехідний період, як правило, характе

ризується слабким управлінням, зниженням ефективності соціаль

ного регулювання, постійним виникненням стихійних, неінституа

лізованих форм і альтернативних структур. Злам тоталітарних струк

тур всезагальної зарегульованості дає перший імпульс так званої

“негативної свободи”. Це означає, що:

• переломлюючись у відповідному соціокультурному середо

вищі, інновації не доходять у бажаному для центральної політичної

влади вигляді;

• посилюється вплив місцевих соціальних структур, які намага

ються відособитись від впливу іззовні;

• населення орієнтується більшою мірою на регіональні й націо

нальні звичаї, норми, традиції, ніж на центр.

Таким чином, суть кризи регулювання конфліктів полягає в слаб

кому “проникненні” державного управління, тобто в зниженні його

здатності проводити свої директиви в різнобічних сегментах соціаль

ного простору.

У модернізованому суспільстві більша частина конфліктів вирі

шується не державою, а іншими політичними інститутами. Держава

втручається лише в таких випадках:

1. Конфлікти загрожують серйозно зачепити інтереси людей, які

не беруть у них участі.

2. Здійснення людьми, що беруть участь у конфлікті, актів на

силля, які недопустимі з точки зору закону.

3. Загроза перетворення конфлікту в причину масового, затяж

ного насильства одних членів суспільства над іншими.

У перехідному суспільстві навіть для цих випадків не існує апро

бованих інституалізованих механізмів мирного врегулювання

конфліктів. Тому наростає небезпека застосування військової сили

та появи людських жертв під час спроб вирішити конфлікт.

Неважко помітити, що криза регулювання конфліктів є результа

том взаємопереплетення і накладання криз участі та легітимності.

Джерело кризового стану виникає з невідповідності масштабів еко

номічних та політичних реформ, що призводить до розриву між еконо

мічними змінами й політичною інституалізацією, яка оформляє умо

264

М.Ф. Юрій. Основи політології

ви доступу нових економічно значущих груп до державної влади. Од

ночасно виникає розрив між системою цінностей, на яких базується

легітимність влади, і змінами, що призводять суспільні відносини до

суперечності з цими цінностями. І, нарешті, зростає невдоволення,

що породжується невідповідністю між благами, які очікуються, та ре

альними наслідками урядових рішень. Як результат дій всієї сукупності

вищезгаданих факторів виникає криза регулювання конфліктів.

Складність ситуації полягає в тому, що попередній політичний

досвід не давав можливості виробити культуру конфлікту, він не був

легітимізований, оскільки в тоталітарному суспільстві існує єдиний

центр влади – держава, у якої немає конкуруючих груп. Таким чи

ном, якщо в плюралістичному суспільстві конфлікт є буденним яви

щем, то в умовах тоталітарної політичної організації формується став

лення до конфлікту як до явища небезпечного, пов’язаного з бороть

бою групових амбіцій. Тому різкий вибух конфліктності застає і владу,

і суспільну свідомість несподівано.

Якщо цінності громадянської політичної культури слабкі, то в

умовах економічного дефіциту й зростаючих претензій до уряду по

літичні лідери з великими труднощами можуть розвивати процедур

ний консенсус, необхідний для приведення вимог конфліктуючих

груп у відповідність з обмеженими урядовими ресурсами. В цих умо

вах опозиція може переконати населення, що в його особистих бідах

винен існуючий політичний режим, і часто тільки нові політичні про

грами зможуть розв’язати дані проблеми.

Виняткове значення для регулювання конфліктів має час їх про

тікання. Різні кризи модернізації, що проходять одночасно, взаємно

загострюють одна одну. Якщо ж реформи поетапно структуровані,

то рівень конфліктів, що викликається ними, може бути значно ниж

чим. Важливі не довготривалі амбіційні програми, які практично не

можливо виконати, а короткочасні заходи, які передбачають пост

ійне функціонування зворотних зв’язків, що дозволяє корегувати цілі

й засоби реформ, переборюючи розрив між політичними завдання

ми й поточними інтересами різних груп населення.

3. Модернізаційний процес в Україні: основні

проблеми та умови їх розв’язання

Процес політичної модернізації в Україні історично належить,

поза сумнівом, до охарактеризованого вище типу вторинної (не

органічної) модернізації, характерної для перехідних суспільств,

котрі прагнуть «вписатись» у процес, що його російський політо

лог В. Пугачов називає «осучасненням навздогін». Це зумовлює

265

Лекція 18. Політична модернізація

своєрідність у самому державотворчому процесі в Україні, котра,

на думку сучасного українського економіста В. Малеса, «полягає

в переході, поперше, від колоніального статусу на шлях само

стійного розвитку і, подруге, від тоталітарно організованого дер

жавномонопольного управління методами прямого розпорядниц

тва (командноадміністративна система) до визначення державних

пріоритетів соціальноекономічного розвитку, виходячи із сусп

ільних потреб».

Неповторність соціальноісторичного розвитку України полягає

в двох основних особливостях:

1) домінуванні як основного суб’єкта модернізації владнобюрок

ратичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру;

2) залежності суспільнополітичної системи від чужих на

ціональних традицій, ментальності й конкретних потреб українського

суспільства, моральнокультурних цінностей та ідеологічних схем.

За цих умов навіть найменший успіх реформ, який у межах Ро

сійської, а потім і радянської імперій завжди мав непослідовний, од

нобічний і анклавний характер, потрапляв у річище контрреформа

торських змін. Так було за часів земської та столипінської реформ,

радянської спроби створення суспільства масового споживання,

реалізації ідей «прискорення» й «перебудови».

Проголошення України незалежною державою відкрило мож

ливості для всебічної модернізації її суспільства на основі світового

досвіду та власних потенційних можливостей. Але з досягненням

певного стартового рівня для модернізації Україна через розрив між

бажаними наслідками політичних змін та реальними їх результата

ми потрапила в лабети всепоглинаючого «дракона», що одержав у по

літології назву «синдром модернізації».

Синдром модернізації — це суперечності між процесом дифе

ренціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до

інтеграції.

Розв’язання проблеми подолання «синдрому модернізації» ви

магає організаційного й теоретичного забезпечення модернізаційно

го процесу, що передбачає, насамперед, визначення та розв’язання

основних його проблем. Проблеми модернізації українського сусп

ільства похідні від його кризового стану, який, з одного боку, має

спільні риси з кризою в деяких країнах Центральної та Східної Євро

пи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з іншого —

характеризується такими ознаками, як відсутність конкуренції (в тому

числі й у політиці), диспропорційність і тотальна монополія еконо

міки, корупція та безвідповідальність управлінських кадрів, нероз

винутість інформаційного суспільства та ін.

266

М.Ф. Юрій. Основи політології

З огляду на такий стан українського суспільства полеміка на тему:

«Яке суспільство ми будуємо?», що ведеться у вищих ешелонах вла

ди від початку здобуття Україною самостійності, не відповідає сучас

ним реаліям і потребам. На думку українського соціолога Є. Голова

хи, «рішучий вибір між двома альтернативами розвитку — назад до

горезвісного соціалістичного минулого або вперед до непередбачу

ваного капіталістичного майбутнього — сам по собі є чинником, який

додає до стресів сучасного ще й страх перед поверненням старої мер

зоти або виникненням нової». Недаремно у відповідях на запитання

соціологічного опитування «Яка економічна система найбільш прий

нятна для України?», проведеного в листопаді 1993 р., найпопулярн

ішою, за наведеними Є. Головахою даними, «виявилася позиція, яка

заперечувала обидві ці системи; 42% вважали, що ні та, ні інша не є

прийнятною для України, яка повинна мати свій особливий шлях

розвитку».

Отже, магістральний напрям подальшого розвитку перехідного

суспільства визначити не просто важко, а практично неможливо.

Саме тому однією з найважливіших проблем політичної модернізації

є досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в

суспільстві на основі визначення природи і напряму процесів, що

відбуваються в ньому. У контексті цієї проблеми надзвичайно важ

ливими для українського суспільства є такі умови її вирішення:

1) збалансування державного управління й системи місцевого

самоврядування з опертям на здатність української ментальності вит

ворювати різноманітні індивідуальні й громадські форми раціональ

ного господарювання та потяг до утворення різноманітних місцевих

форм самореалізації населення на локальносуспільному та особис

тісному рівнях;

2) виявлення суперечностей у загальнодержавних, галузевих, ре

гіональних, колективних та особистих інтересах і визначення спо

собів їх узгодження задля досягнення раціональносуспільного і пол

ітичного консенсусу в ухваленні соціально значущих рішень;

3) розв’язання проблеми адміністративнотериторіального под

ілу країни як засобу погодження централізаторської політики украї

нських державновладних структур з федералістичною тенденцією,

а також запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних про

цесів на кшталт «сімферопольського синдрому» чи «закарпатсько

русинського автономізму».

Другою важливою проблемою у процесі політичної модернізації

українського суспільства є пошук оптимальних способів переходу від

традиційного суспільства до раціонального, пом’якшення вірогідного

зіткнення старих, традиційних для даної національної політичної

267

Лекція 18. Політична модернізація

культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізо

ваними інститутами. Тут слід насамперед уважно поставитись до

формування політичного режиму і створення системи соціального

управління, зорієнтованих на витворення стилю соціальнополітич

ного життя, відповідного запитам і внутрішнім потребам українсь

кого суспільства. Вищезазначене передбачає:

1) цілеспрямоване подолання ситуації загальної непідго

товленості до суспільнодержавного реформування всієї системи

управління та залежності від тиску ззовні, а також розумне запози

чення загальноцивілізаційного політичного досвіду і врахування дос

віду модернізації близьких до України окремими аспектами розвит

ку держав;

2) неприпустимість механічного перенесення на національний ґрунт

зарубіжних інститутів без урахування національнопсихологічних особ

ливостей народу й характерних рис сучаснополітичної ситуації;

3) обмеження впливу на державотворчий процес вузькопар

тійних інтересів, побіжних обставин, ейфорії неконтрольованої сво

боди як гаранта проти відновлення тоталітаризму; подолання руйні

вних особистісних рис, зумовлених тоталітарним досвідом («розір

ваність» свідомості; відмова від політичного життя в усіх його

проявах, окрім стихійного протесту; суперечливе поєднання демок

ратичної й тоталітарної свідомості, паралельна орієнтація на не

сумісні цінності);

4) зміну ступеня й характеру інституціоналізації суспільства зав

дяки розвитку замість формалізованих, офіційних державнополітич

них інститутів асоціативногромадського життя в різноманітних

спонтанних формах, народжених самою логікою розвитку суспіль

ства (наприклад, співіснування на місцевому рівні управління муні

ципалітетів, старостатів, рад, комун та інших форм самореалізації

населення).

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є

налагодження системи постійного зворотного зв’язку й діалогу між

представниками владних структур і населенням, збільшення числа

індивідів, які мають не лише право, а й реальну можливість бути по

чутими під час винесення політичних рішень. До головних умов роз

в’язання цієї проблеми слід віднести:

1) подолання найбільш поширеної в політиці кризи — кризи ле

гітимності через створення механізмів суспільної саморегуляції на

місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управлін

ня, створення державноправових інститутів, норм і процедур, які в

сукупності й становлять основи правової держави та демократично

го політичного режиму;

268

М.Ф. Юрій. Основи політології

2) подолання політикоекономічними засобами дистанцій між

соціальними станами, стимулювання соціальної мобільності й дом

інування політичних угруповань (партій, громадських об’єднань,

груп тиску) замість всевладдя бюрократії;

3) розширення на всіх рівнях суспільної організації механізмів

політичної соціалізації, що передбачають включення індивіда в сус

пільство через оснащення його закріпленим у культурі досвідом по

передніх поколінь і надбанням загальнолюдських сукупних знань і

цінностей; розвиток системи політичного рекрутування (відбору пер

соналу, який перебере на себе провідні ролі в політиці) на рівні

«нижніх поверхів» політичної системи суспільства.

Вищезазначені умови розв’язання основних проблем сучасного

етапу політичної модернізації в Україні мають служити своєрідним

орієнтиром для формування самобутньої вітчизняної моделі суспіль

нодержавного розвитку. До їх реалізації слід підходити досить обе

режно, поступово відмітаючи негативні ментальнопсихологічні на

шарування у свідомості українського населення, зумовлені тоталі

тарною суспільнополітичною практикою, вміло поєднуючи

елементи загальноцивілізаційного досвіду з віковими традиціями ук

раїнської культури.

Теми доповідей і рефератів

• Основні параметри “навздогінної моделі” політичної модернізації.

• Політична модернізація і проблеми вироблення консенсусної

політичної культури.

• Політична культура як суб’єкт модернізаційного процесу в Ук

раїні.

Література

Бабкіна О.В. Політична модернізація суспільства: теоретичні

основи //Проблеми сучасної політики та шляхи її здійснення: Тези

доповідей і виступів Всеукраїнської науковопрактичної конфе

ренції. — Одеса,1993.

Головаха Є.І. Політичний портрет України: загальні тенденції

розвитку. — К.,1993.

Горбатенко В. П. Політична модернізація і місцеве самоврядування

//Правова держава. Щорічник наукових праць. — Вип. 7. — 1996.

Дорендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и её проблемы в

Восточной Европе //Вопросы философии. — 1990. — №9.

269

Лекція 18. Політична модернізація

Кремень В.Г. Про деякі напрямки трансформації політичної сис

теми України //Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід

та українська практика. Матеріали науковопрактичної конференції.

— К.,1996.

Малес В. Держава і регіони. До формування регіональної пол

ітики в Україні //Розбудова держави. — 1994. — №9.

Модернизация и национальная культура: Материалы теорети

ческого семинара. — М.,1995.

Пахомов Ю. Криза перехідного періоду. Надовго? //Віче. — 1993.

— №9.

Предборська І. Соціальна зміна як проблема соціологічної теорії

//Філософська і соціологічна думка. — 1995. — №3—4.

Распопов Н.П. Политическое развитие и модернизация. — Ниж

ний Новгород,1994.

Федотова В. Теорії соціальної модернізації та євразійство //Полі

тична думка. — 1995. — №2—3.

270

ЛЕКЦІЯ 19. МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА

1. Міжнародні відносини й міжнародна політика.

2. Основні тенденції в розвитку міжнародних відносин і міжна

родної політики.

3. Поняття національного інтересу. Національні інтереси Украї

ни.

У сучасному світі з ядерною зброєю та хімічними виробництва

ми ні одна держава не може проводити свою політику без урахуван

ня інтересів світового співтовариства. На початку ХХІ ст. людство

починає розуміти, що світова політика повинна визначатися пріо

ритетом загальнолюдських цінностей, що умовою виживання та про

гресу стає вимога знаходити баланс інтересів у рамках міжнародних

відносин. Регулювання відносин, що панували в історії людства че

рез силу, освятило його долю безкінечними війнами, похоронивши

величезні досягнення людської культури. Достатньо сказати, що за

останні п’ять з половиною тисяч років мир на Землі панував лише

три століття, а решта часу йшли війни. Їх було більше 15 тисяч. Тільки

в Європі вони забрали в ХVІ ст. 3 млн чоловік, у ХVІІІ ст. – більше 5

млн, у ХІХ ст. – 6 млн, у ХХ ст. – 70 млн чоловік.

1. Міжнародні відносини й міжнародна політика

В теорії міжнародних відносин сьогодні досить часто поряд із тер

міном “зовнішня політика” вживається поняття “міжнародна по

літика”. Це пояснюється розширенням учасників, суб’єктів міжна

родних відносин, коли поряд з державами дедалі активнішу роль у

них відіграють міжурядові й неурядові організації, політичні партії і

рухи, а також соціальні групи та окремі особистості. Саме ж поняття